Львівський національний університет імені Івана Франка

ВОНТОРСЬКИЙ АНДРІЙ ЮЗЕФОВИЧ

УДК 821.161.2.09 “19” (091) (043)

ОБРАЗ СВІТУ В ПОЕЗІЇ ОЛЕГА ОЛЬЖИЧА

10.01.01 – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Львів – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури імені акад. М.С.Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Ільницький Микола Миколайович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

завідувач кафедри теорії літератури

і порівняльного літературознавства

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук

Голомб Лідія Григорівна,

Ужгородський національний університет,

професор кафедри української літератури

кандидат філологічних наук

Ляшкевич Петро Андрійович,

Львівський державний фінансово-економічний інститут,

доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін

Провідна установа: Дрогобицький державний педагогічний

університет імені Івана Франка

Міністерства освіти і науки України,

кафедра теорії та історії української літератури,

м. Дрогобич

Захист відбудеться 28 січня 2003 року о 14 годині на засіданні спе-ціалі-зованої вченої ради Д 35.051.06 з філологічних наук у Львівському національному уні-вер-ситеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, тел.: 964-630).

Із дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розіслано 27 грудня 2002 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук, доцент В.В.БуднийЗагальна характеристика роботи

Після довгого періоду замовчування повертається в Україну творчість видатних письменників-еміґрантів. Роки штучної ізоляції авторів від читачів на батьківщині загальмували процес дослідження їхніх мистецьких надбань, значення яких увиразнюється нині. Особливо така ситуація склалася з поетами “празької школи”, які ще в міжвоєнну епоху вороже ставилися до більшовицьких поневолювачів рідного краю. До цього середовища належав Олег Кандиба, відомий під літературним псевдонімом Олег Ольжич. Творчість поетів-еміґрантів вимагає поглибленого філологічного аналізу, який, по-перше, дасть нову інформацію про українську літературу того часу, а по-друге, заповнить прогалину в історико-літературному процесі міжвоєнного періоду.

Актуальність теми дослідження. Після тривалого свідомого замовчування творчості Ольжича (головним чином із політичних причин) з’явилася можливість об’єктивного вивчення його поезії за допомогою найсучасніших літературознавчих методологій. Лише в наш час можна залучити до інтерпретації Ольжичевої творчості широкий європейський контекст, без звуженого нав’язування одного лише напрямку компаративістики, тобто українсько-російських зв’язків. Це дослідження пропонує нові контексти й використання нових засобів аналізу літературного твору.

Мета роботи і полягає в тому, щоб показати широкий контекст літературної творчості О.Ольжича (що дозволить з’ясувати філософський світогляд митця, вагомий для дальших аналізів), виявити своєрідність поезії Ольжича на тематичному й поетикальному рівнях та визначити місце поета в українській літературі ХХ століття. При цьому ставляться такі завдання:

-

-

-

-

Предметом вивчення є образ світу в ліриці О.Ольжича, тобто її уявний світ. Розглядаються як питання світогляду письменника, так і структура його поетичного світу (категорії часу, простору, власне-авторські архетипи жінки і чоловіка тощо).

Об’єктом студії є ліричні твори, а також публіцистичні виступи О.Ольжича як контекст для поглибленого аналізу ідейного змісту поезій. У дисертації проаналізовано не лише твори, оприлюднені в поетичних збірках, а й альбомні поезії, вірші, не включені до збірок самим поетом, знайдені після загибелі автора його рукописи. Головним джерелом були найповніші видання творів О.Ольжича – “Незнаному Воякові” (Київ, 1994) та збірник “Цитаделя духа” (Пряшів, 1991).

Методологічна основа дослідження. Складність завдань спонукала до використання різних методологій дослідження художнього твору. У дисертації частково застосовується біографічний підхід, структуралістський (наприклад, при з’ясуванні частотності вживання запозичених лексем, військового словництва, назв кольорів). Як археолог Ольжич глибинно досліджував історичні (й культурні) процеси змін у суспільстві, реконструюючи матеріальну культуру й тип мислення людини давноминулого на підставі знайдених елементів, дрібних фрагментів колишнього цілого. Символи ріні й каміння в його поезії вказують на аналітичний підхід до дійсності, з наголошенням на дедуктивному моменті, що в рамках філологічної процедури реалізується засобом герменевтичного кола. Відповідно теж реконструйовано світогляд автора, прояви головних філософських засад у ліричному образі світу. У дисертації використано й елементи деконструктивізму, зокрема при аналізі художніх творів як “записів” живої мови та у спробах інтертекстуального прочитання поезії Ольжича. Начитаність автора “Підзамчя” зумовила також використання принципу “lateral dance” (навколишнього танцю), тобто етимологічних ракурсів під час інтерпретації конкретних слів.

Зіставлення Ольжичевої поезії з науковими працями Мірчі Еліаде (історика релігії) та культурних антропологів зумовлене герменевтичним методом дослідження. З одного боку, виходимо з концепцій Мартина Гайдеґґера і Ганса-Ґеорґа Ґадамера, що інтерпретатор існує-у-світі, закорінений у якійсь дійсності, має вже сформовані погляди. З іншого – герменевтика вимагає відкритого підходу, тобто передбачає можливість зміни власних поглядів інтерпретатора. Ці два процеси відбуваються одночасно, в рамках контакту дослідника з текстом. Окреслений підхід вимагає усталеної конкретної термінології, а при її відсутності – неологізмів дослідника.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації вперше детально висвітлено філософські й релігійні начала творчості О.Ольжича, які зумовили структуру його образу світу. Для з’ясування філософських засад аналізованої лірики запропоновано цілком новий її контекст, головним чином німецьку філософсько-політичну думку того періоду, зокрема середовища т.зв. “консервативних революціонерів”. Упродовж усього дослідження філологічний аналіз супроводжується відповідним філософським контекстом, згідно з настановою Ф. Ніцше: “Філолог повинен окреслити також мету і шлях свого наміру у вигляді короткого символу віри; хай так станеться завдяки оберненій думці Сенеки: “philosophia facta est quae philologia fuit” [філософією стало те, що було філологією]. Це означає, що будь-яку філологічну діяльність повинен супроводити й охоплювати якийсь філософський світогляд, із якого усунуто як непотрібне все одиничне і детальне, залишаючи тільки цілісне й монолітне”. Nietzsche F. Pisma pozostaіe: 1862-1875. – Кrakуw, 1993. – S. 49. Специфіку лірики О.Ольжича розкрито у зіставленні з поезіями Юрія Дарагана та Констандіноса Кавафіса.

Практичне значення роботи. Запропонований погляд на творчість О.Ольжича дає змогу докладніше локалізувати його в історії української літератури. Вказані перегуки поета з явищами світової літератури проливають нове світло на місце української літератури в загальноєвропейському культурному процесі. Застосовані методи дослідження відкривають новий зміст у творах, що поступово стають хрестоматійними. Одержані результати також можуть увійти до лекційних курсів із історії української літератури ХХ століття, різноманітних спецкурсів, присвячених питанням компаративістики і зв’язкам мистецтва з гуманітарними галузями науки (філософія, культурна антропологія тощо).

Апробація роботи. Основні аспекти дослідження були викладені на Міжнародній славістичній конференції молодих учених “Античні традиції в Центрально-східній Європі” (Львів, серпень, 1997), ІІ і ІІІ Міжнародній славістичній конференції “Слово. Текст. Час” (Щецін, жовтень, 1997 і вересень, 1998), Міжнародній конференції, присвяченій 150-річчю від дня заснування кафедри української філології у Львівському університеті (Львів, жовтень, 1998), Міжнародній славістичній конференції молодих учених і студентів “Людина під тиском чужої культури” (Лодзь, грудень, 1998), ІІІ Міжнародній славістичній конференції “Великі культурні теми у слов’янських літературах” (Вроцлав, листопад, 1999) та інші.

За темою дисертації здійснено 14 наукових публікацій.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, дослідження викладене на 176 сторінках, з них 164 основного тексту. Бібліографія охоплює 101 позицію.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано тему дослідження, визначено його актуальність і новизну, мету й завдання, стан вивчення проблеми. Зокрема підкреслено вагомість досліджуваної тематики і потребу всебічного вивчення лірики О.Ольжича не лише в біографічно-політичному, а й у теоретично-літературному і філософсько-антропологічному аспектах. Широко застосовано в дисертації прийоми модерних методологій (герменевтика, деконструктивізм).

У першому розділі “Контексти творчості Олега Ольжича (історія – література – культура)” спершу охарактеризовано історичні умови, в яких відбулося згуртування молодих поетів-еміґрантів у (пізніше так названу) “празьку школу”. Далі зроблено спробу окреслити місце “празької школи” в загальноукраїнському літературному процесі з урахуванням контекстів різних частин українського етнічного простору, розділеного в міжвоєнний період поміж сусідніми державами. Особливо близькими Ольжичеві були київські неокласики; з ними його споріднювали ощадність ліричного вислову, стриманість емоцій, історизм. Спільними були також звертання до світових мотивів, утеча від вузьконаціонального канону в темах і поетиці, негативне ставлення до більшовицької дійсності. Відрізняло неокласиків від празького середовища сприймання минулого – “пражан” (у тому числі й Ольжича) цікавив не мистецький досвід минулого (який переймали й активно використовували у своїй творчості неокласики), а світобачення, тобто ідейна спадщина давніх віків.

Багато спільного в О.Ольжича з німецькими “революційними консерваторами” (поет Ґотфрід Бенн, прозаїк Ернст Юнґер, філософ Мартин Гайдеґґер, історик Карл Шмітт, філософ історії Освальд Шпенґлер). Ідейний стрижень “революційних консерваторів” і Ольжича той самий – спроба поєднати настанову на відродження героїчного майбутнього з революційними засобами, що мають здійснити такий проект. Звертання до історії пов’язане з чітким відбором традицій (не всі елементи минулого бажані, і тому доведеться їх відкинути); вживання революційних засобів вимагає антиміщанських виступів, бо ж міщанство є втіленням усіх антиреволюційних сил – етичних, суспільних, естетичних, політичних, економічних. Таке мислення з’являється у період гострої кризи європейської культури першої половини ХХ століття – у багатьох країнах письменники проголошували ідеї “сильного добра”, відкидали раціоналізм і сцієнтизм попередніх епох, ставлячи на першому місці націоналізм (наприклад, польська група “Мистецтво і нація”, члени якої також були підпільниками та згинули від рук нацистів).

Вагомим контекстом для всієї творчості Ольжича виступає релігійна думка, інколи у вигляді ремінісценцій зі Святого Письма. Есхатологізм його поезії має своє коріння у проповідях Івана Предтечі, записаних у Євангелії, та в “Апокаліпсисі”. Найчастіше есхатологічні картини постають у монологах Ольжичевих героїв, які попереджають людство перед загибеллю, змальовуючи жахливі образи Божої кари, знищеної природи, людських страждань перед кінцем світу. Попри християнські мотиви і цитати з Біблії, в Ольжича присутні також елементи язичницького світобачення. Простежується своєрідна еволюція світогляду ліричних героїв: християнство – християнський націоналізм – націоналізм. Особливе місце посідає в цій внутрішній суперечці образ боротьби душі і тіла. Автор немов розгублений: чи відкинути суто християнське смирення, чи скористатися християнською духовністю заради побудови нової людини? Адже аскети, середньовічні ісихасти вміли побороти тілесні спокуси з метою осягнення метафізичних благ – звідси в українського поета образи монастирів, ченців-подвижників. У ранній творчості Ольжич проповідує смирення, необхідне у підпільній діяльності ОУН (у вигляді слухняності супроти зверхника-вождя). Інколи письменник визнає євангельські чесноти: смирення, самопожертву. Архетекстами для поезій О.Ольжича виступають також фрагменти Старого Завіту, особливо образ Премудрості Божої (водночас тісно пов’язаний з українською духовністю з часу зведення Софійського собору в ХІ ст.). Загалом в Ольжича відчувається прихильне ставлення до ролі християнства в історії України – саме тому, що воно було виразно національним (Христова релігія перейняла, на думку Ольжича, цілий ряд поганських свят, що були виявом найглибшої суті української душі).

Не слід забувати й про те, що Олег Кандиба – науковець. Як археолог він зробив дуже багато для докладного вивчення ранніх європейських культур. Наукова точка зору (особливо пов’язана з культурною антропологією) притаманна багатьом ліричним творам автора “Ріні”, вона пронизує всю його лірику. Примітивні культи божеств, ієрархічна організація племінного побуту, почуття святості всесвіту – ці характерні атрибути передісторичного світу поет протиставляє матеріалізмові своїх сучасників, споживацькому менталітетові людей ХХ ст. Археологічний досвід впливає на тематику філософської лірики – український письменник змальовує картини великих цивілізаційних змін, вмирання культур від перенасичення, віру у відродження української державності (адже в неї багатющі джерела: трипільська культура, етична система давньоруського лицарства, козацькі чесноти). Як етнолог-аматор, Ольжич показує у своїх поезіях обряди давніх племен, їхні розваги, будні.

Увагу О.Ольжича привертали також етичні питання. У своїх публіцистичних виступах він обґрунтовував концепції націоналістичної етики. Його лірика теж сильно позначена цією тематикою – герої проходять моральні випробування, вирішують етичні дилеми. У ранній творчості Ольжич показує юнаків, спраглих небезпеки, пристрасних шукачів щастя, які покидають батьківську хату з її одноманітним затишком і намагаються жити по-новому, як лицарі, в суворих умовах. Активність, динамізм, колонізація досі неосвоєних просторів – усе це знаходить прихильне ставлення з боку автора, як бажана модель людського життя. Ольжич ніколи не жаліє кволих, немічних, пасивних, бо головна сила – це сила особистості, звитяжний характер, а не сама лише фізична енергія й кількісна перевага в бою. Особливо видно це в образах античного походження. Прихильник римлян, захоплений непереможністю їхніх легіонів, Ольжич стає на боці ґаллів, коли вони виявляють свою моральну силу, адже етика важливіша від будь-яких мілітарних засобів.

В етичній системі, яку сповідував автор “Веж”, центральне місце займає воля людини. Самим бажанням, на думку Ольжича, людина здатна подолати всі матеріальні й об’єктивні перешкоди. Тому вислів “Захочеш – і будеш” із поеми “Незнаному Воякові” можна трактувати як основну заповідь поета. Водночас письменник-націоналіст свідомий крихкості фізичного існування людини (“Прокляття моїй плоті, що слабша за мій дух”) і радіє з приводу важких умов і складних обставин, що випали на долю його покоління (“Цей час ласкавий, що так щедро нас чеснотами одвічними вінчає!”). Негативом щодо етичної системи націоналістичних цінностей виступають: явище ренегатства, ліберальний світогляд (зокрема, притаманний старшій генерації української інтелігенції) та відсутність національної свідомості серед селян. Ідейне кредо поета викладене в “Межі”. Ця філософська лірика віддзеркалює характерні риси образу автора й ліричного героя: рішучість, волюнтаризм, різкість ідейних опозицій, ірраціональний світогляд та пов’язаний із ним ідеалізм зі своїми етичними цінностями (одвага, віра).

Другий розділ “Поетичний світ Олега Ольжича (герої – час – простір)” містить типологію ліричних героїв та головних категорій уявного світу творів О.Ольжича. Оскільки образи героїв узяті з давноминулих часів, вони дуже традиційні, якщо йдеться про суспільні ролі. Мужчини є лицарями, мисливцями, священиками, жінки – дружинами, коханками, матерями. Такі герої показані під час бою, у поході, в обозі, – за словами О.Теліги, ці персонажі ототожнюють життя з боротьбою. Діапазон художніх образів досить широкий: інколи показані початківці у воєнному ремеслі (“Новобранець”), а часом – досвідчені, зрілі захисники рідних земель (“Ольбієць”). Усі вони – “трагічні оптимісти”, навіть коли доля прирікає їх на загибель (“Триптих”). Сучасний тип лицаря представляють конспіратори з ОУН, хоча вони й позбавлені зовнішніх ознак приналежності до яких-небудь військових формувань. Їхня поведінка вказує на те, що вони – козацькі нащадки, які продовжують плекати традиційні військові чесноти давнього лицарства. Основні риси цих героїв – рішучість, вірність обов’язкові, відвага, здатність до самопожертви.

Щоб висловити свою негативну думку про сучасний світ, оцінити його моральне падіння, відсутність високих ідеалів, поет часто використовує образи пророків, ченців, аскетів. Саме такому суспільству може кидати свій суворий осуд священик, який постійно поборює в собі пристрасті з метою творити лише добро. Пророк осуджує теперішнє і сповіщає про катастрофу, яка очистить людські вчинки.

Жіночі образи часто виступають як символи пасивності, осілості та консерватизму. Вони не творять історії, лише як дружини та матері супроводжують її героїв. У поетичному світі О.Ольжича діють також неприховані еротичні сили, символами яких виступають жінки. Жіночість стає стихією, що змушує чоловіка спинити войовничий запал, зупинитися у воєнних подвигах і політичних змагах та більше зосередитися на тілесно-інтимній сфері життя. Однак відхід від духовних чеснот, від мужності й відваги може стати загрозою існуванню типово чоловічих ідеалів: ніжність і слабкість, втіленням яких є жінка, послаблюють державу (“Ганнібал в Італії”). В Ольжича боротьба чоловічого і жіночого начал видна також на рівні майже фройдистських символів, коли описується життя давніх племен (цикл “Бронза”): меч, криваве лезо, підкорена земля, шатро. Колонізація нових просторів може розглядатися як сублімація еротичної ситуації, при чому навіть у прямому розумінні вона пов’язана з еротикою (полонені жінки з переможеного племені переходять під володіння завойовників). Боротьба статей у творчості Ольжича є відгуком ідей початку ХХ ст. (Отто Вайнінґер, Авґуст Стріндберґ та інші). Інколи любов у поезії українського автора виступає як благородна життєствердна сила, яка зумовлює зачаття дитини, а, отже, продовження роду.

Письменницьке око зуміло виявити типи жінок, здатних піднятися над своєю природою і допомогти зневіреним мужчинам, котрі втратили державотворчий, активний елемент своєї вдачі. Не випадково автор уявляє Японію – країну в зеніті могутності – в образі молодої дівчини (“Японії”). Шукаючи сильних духовно жіночих персонажів, автор “Підзамчя” звертається до світових мотивів, переспівує міфологічні й літературні сюжети. У художній спадщині Ольжича багато образів нескорених жінок, захисниць рідного краю і власної честі. Та з-поміж жіночих персонажів давньоримських міфів і леґенд український поет вибрав Лукрецію, образ якої впродовж століть слугував натхненням для багатьох письменників, композиторів і художників. Ольжич присвятив Лукреції цикл поезій (1935 року написання), пізніше повернувся до цього втілення чесної і гарної римлянки у збірці “Підзамчя”. Поет також звернув увагу на індійську героїню драми Калідаси, скромну і просту Шакунталу. У ліричних образах двох жінок для автора “Підзамчя” найважливіше символічне значення їхніх учинків; обидві вони уособлюють правдолюбність, чесність, щирість. Задля збереження подружньої честі жертвує життям Лукреція, так само чинить і свята Катерина, ще одна героїня Ольжичевої лірики, здатна заплатити найвищу ціну за свої релігійні переконання. Мотиви подвижництва, духовного гарту, навіть мілітаризації жіночих образів зустрічаються також в аналізованій любовній ліриці.

Як археолог, Олег Ольжич зацікавлений історичними питаннями. Час – одна з головних категорій його творчості. Символ бурштину (“Акваріум”, “Геологія”) означає для поета можливість пізнати минуле, проникнути у прапредківський світ. Хоча він сам нарікав на свою “найменш улюблену Музу” (тобто археологію), обрана професія позначилася на віршах “Антропологія”, “Археологія”, “Геологія”, циклах “Кремінь”, “Камінь”, “Бронза”, “Залізо”.

Науковий досвід допоміг письменникові у розкритті характеру давніх часів. Засобом своєрідної подорожі в минуле є для автора якийсь предмет, що в уяві вразливого митця перетворюється на своєрідну “машину часу”. Така “мандрівка в часі” властива, приміром, тогочасному грецькому письменникові Констандіносу Кавафісові, героями віршів якого стали античні предки. Улюблена форма Ольжичевих філософських поезій – ліричні монологи членів первісних племен, звитяжних воїнів, учасників історичних подій.

Трактування часу зближує О.Ольжича з О.Шпенґлером. Тріада “народження – розвиток – згасання” як модель існування суспільно-культурних утворень – підстава історіософських концепцій обох письменників. Хід історії спіралеподібний, ХХ сторіччя – остання ланка у процесі існування західноєвропейської культури, яка має передати естафету новому її типові – це головні спільні думки О.Шпенґлера й О.Ольжича. Відмінності між ними полягали в образі майбутнього та в описі внутрішньої структури суспільства.

Дослідники проблеми часу в історії людської думки наголошували на міфічному осмисленні цієї категорії (М.Еліаде, В.Дж.Онґ). Найчастіше часові структури (рік, тиждень, день) мали б наслідувати події творення світу (рік за хліборобським календарем, старозавітній переказ про шість днів Божої праці). Гармонію, яку забезпечує циклічний образ часу, оспівує Богдан-Ігор Антонич, Ольжичів сучасник. Обидва українські поети теж шукали архетипів у минулому. Прихильником парадигми “вічного кола” (в Антонича це, зокрема, символ персня, в Ольжича – “довічний почвірний колобіг”) був Ф.Ніцше, ідеї якого послужили ланкою як для О.Шпенґлера та Ґ.Бенна (пов’язані з німецьким революційним консерватизмом), так і для О.Ольжича. Історіософську концепцію автора “Ріні” можна назвати катастрофічною, позаяк вона передбачає всесвітню могутню зміну, завершення одного і перехід до чергового витка історичної спіралі.

У центрі уваги поета весь час перебуває концепція плину часу, пов’язана зі зміною простору. Це майже фізичне відчуття ходу історії зустрічається в поетичних висловах типу “екстаза жене віз у млу сторіч”, “вітер віє над стернями днів”, “дні зводяться і падають за кін”. Розуміння простору як функції часу притаманне також пізнім писанням Ніцше. Будь-які перетворення краєвиду означають зміну часу: плем’я приходить, плем’я колонізує землю, плем’я покидає здобуте місце й відходить. Цьому процесові відповідають пейзажні описи. Спочатку мандрівка до якогось місця виглядає як подолання географічних перешкод (“багна, пущі і вертепи”, “вчора лишилися за нами у мряці ліси”). Минуле завойовників символізує образ північного “блакитно-зеленавого неба”, який вони приносять у своїх очах. Коли перед очима мандрівників відкривається “нездоланна”, “блакитна”, “рожева умита” долина, наступає оволодіння простором і тимчасовий відпочинок, зупинка на шляху (“покірні рабині ставлять хисткі курені”). Але виникає необхідність покинути затишне місце біля річки, мова якої стає “все могутнішою”, – уже манять “безконечні шляхи, що збігають у гори за обрій”. Цей сюжет у найрізноманітніших варіантах повторюється у першому періоді творчості О.Ольжича (збірка “Рінь”). Натомість галицькі краєвиди міжвоєнного періоду – то безбарвні, сірі місцини, де постійно панує осіння погода. У поневоленій країні час від часу спалахують атентати й експропріації “війська незримого”, яке, очолене “зачаєним командантом”, “у хижих залогах стоїть”.

Сучасність окреслена в Ольжича сірим кольором (дощі, імла, болото). Буря символізує боротьбу, важкий період у житті героя (героїв). Вода як стихія пов’язана з жіноцтвом – негативні риси жіночої статі втілені у форми мінливих і капризних хмар та примхливо-зрадливого моря. Олег Ольжич накладає міф “золотого віку” на образ майбутнього за циклічним сприйманням часу. Поет закликає подолати теперішні кволість і хаос з метою прискорити прихід нового циклу. Він рекомендує перехід від нігілістичної епохи “знецінення всіх цінностей” до “переоцінки всіх цінностей” (терміни Ф.Ніцше). Теперішність – лише міст між минулим і майбутнім, а поет – анонімний чернець, який передає духовні скарби від покоління до покоління. Для нього не існує поняття простору, для нього важливий час, бо сам келійник є ланкою в історії культури – задивлений у минуле, він працює на благо майбутнього. Так само і звитяжний воїн долає простір, а сам лише підвладний часові; асимілюючи нові землі, Ольжичів переможець творить нові культурні якості, зв’язує своєю особою різні типи цивілізації.

У третьому розділі “Стильова палітра поезії Олега Ольжича” розглядаються питання стилю, естетичного ідеалу та художніх засобів поезії О.Ольжича. Зіставлено погляди дослідників різних епох, які намагалися визначити якийсь один літературний напрям у творчості українського поета-еміґранта (Д.Донцов, Ю.Шерех, В.Державин, Ю.Бойко, Дж.Грабович, А.Корнієнко). З огляду на присутність неокласичних (аскетизм вислову, мандрівні сюжети) і неоромантичних (ірраціональний світогляд, поетика фраґменту) елементів слушними є думки Ю.Бойка і М.Ільницького про поєднання обох літературних течій. Синтез класичного і романтичного начал виступає – на стильовому рівні – відповідником ідеї “консервативної революції”: заглибитись у далеке минуле (у традицію) з метою змінити в майбутньому ницу теперішність. Без романтичного наснаження неможливо знищити теперішній лад в ім’я героїчного майбуття, для якого взірцем буде класична спадщина (як у Ф.Ніцше: деконструкція задля конструкції, повернення до передсократівського світу античних греків).

Окрім неоромантичного прагнення зробити можливе дійсним, Ольжичеві не чужий також символізм. Символістську природу його поезії деколи помічали критики і філологи, та ніхто не проаналізував головних символів празького поета, хоча рецензенти звертали увагу на особливу “камінність стилю” (ішлося про лаконізм поетичного вислову). Дослідження частотності окремих слів дають такий образ – найчастіше виступає іменник “каміння” (“камінь”, “граніт”), численні прикметники: “камінний”, “кам’яний”. Камінність має значення непорушності, стійкості, тривкості, тобто властивостей, які в етичній системі поета позитивні. Автор прямо заявляє про своє розуміння цього символу, коли пише про “кремінно-тверду волю”. Протилежністю кам’яних лицарів майбутнього є все м’яке, нетривале, позбавлене будь-якого підґрунтя: “багна”, “болото”, “каламут”, “твань”, “трясовина”.

Попри класичний холод і лапідарність вислову, що співзвучні камінній символіці, важливу роль у поетиці О.Ольжича виконує також неоромантичний образ берега. Іменники типу “берег”, “грань”, “край”, “межа”, “обрій”, “поріг” є ключовими словами. Такі символи віддзеркалюють особливості світобачення поета: життя – боротьба поляризованих стихій, з постійною загрозою смертельної небезпеки; людина, змушена весь час вибирати між двома таборами (поетичний екзистенціалізм). Символічними є образи келиха і вина – знаки мужнього життя на волі, звільненого від рабського страху. Залякане животіння, обивательський острах перед героїзмом у поетичному світі Ольжича уособлює простір затишної міщанської кімнати з її комфортабельним інтер’єром (плюшеві меблі, пухнасті килими).

Улюблені кольори поета – блакитний, золотий, синій (синявий), сірий (сивий), червоний. Вони також мають символічний характер, наче у старовинних алхімічних трактатах, де кожний із них означає психічні і духовні якості людської особистості. Золотий (злотавий, злотний) колір зустрічається майже тридцять разів. Золотий і срібний освячують явище, річ, особу, створюючи піднесеність розповіді. Синь і сірість наголошують на звичайності предмета, його прихованій силі, непомітній на перший погляд. Взагалі для автора “Ріні” типові холодні кольори (блакитний, голубий, сивий, сизий, синій, синявий, сірий, срібний). Якщо золотий, срібний, синій і сірий об’єднані символічним полем, що його можна назвати класичним, то червоний і рожевий пов’язані з емоціями. До того ж “класичні барви” притаманні чоловічому світові (“злотна стріла”, “сіра шинель”), а рожева символізує жіночу ніжність (“рожева голубка”). Антиміщанська риторика автора “Веж” виявляється у вживанні червоного кольору (та його відтінків: багряного і пурпурового), які є ознакою кровопролиття, війни, небезпеки.

Серед топосів Ольжичевої поезії можна назвати камінь, межу (двох світів). Різновидом топосу каменю (як твердості волі) буває в Ольжича пісок, який, по суті, стоїть посередині між камінням і болотом. Пісок або рінь (настільки важлива для письменницької уяви, що аж дала назву дебютній збірці) символізує в поетичному світі українського археолога перехідний стан від нестійкості до бажаної твердості, від стихійного анархізму до цілеспрямованої дії. Пісок не слід називати антиподом каменю, бо ж із піску (покришеного каменю) можна зробити цемент, але з болота – ні, і саме воно є цим антиподом, тоді як пісок належить до “кам’яного світу”, як ланка поміж каменем і цементом.

Питання стилю – це також питання про впливи авторів та їх творів, які формували письменницький світогляд та естетичний ідеал Ольжича. Досі дуже мало уваги було приділено впливові на його творчість лірики Ю.Дарагана – між Ольжичем і автором “Сагайдака” далеко більше схожого, ніж це здається на перший погляд. Збірка Ю.Дарагана починається переспівом мотивів зі “Слова про Ігорів похід”: напувати (кривавим) вином печеніга в степах, слава, стріли, лицарський бій. Перший рядок збігається з одним із улюблених прийомів Ольжича: “Ти снивсь колись прапращуру мойому...”. І в О.Ольжича сучасники поринають у минуле, уві сні повертаючись до глибин пам’яті, неначе у пошуках джерел юнґівських архетипів, оцих фраґментарних згадок і уривків суспільних подій із найдавніших часів людської історії. Початкові вірші “Сагайдака” містять також спільний для Ю.Дарагана й О.Ольжича символічний образ “доброї смерті”. Цей прийом уживано ще в античну епоху при різних промовах на честь загиблих на війні, адже їхня смерть послужила землякам засобом перемоги. У Ю.Дарагана читаємо: “Так, ніби смерть мов щастя віднайшли”, “Так пишно вмерти”. В Ольжича цей образ зустрічається здебільшого в ранньому періоді творчості, коли майбутній борець українського підпілля тільки формував свою духовність. Вершиною такого прагнення смерті є вислів одного із українських підпільників, який у “Городку 1932” звертається до нащадків із заповітом смертників: “Шкодуємо тільки, що вмерти Удруге не зможемо ми!”.

Ольжич створив щось на зразок “мандрівного засобу”, який протягом короткого часу повторили інші українські поети. Ідеться про мотив “відкриття в собі предка”, коли герой починає “пригадувати собі” свою участь у давноминулих подіях. Така тема ліричного монологу присутня у двох перших віршах “Ріні”, а роком пізніше виходить у Львові “Книга Лева” – остання прижиттєва збірка поезій Б.-І.Антонича, де вміщено “Затерті сліди”, що виразно перегукуються з названими творами О.Ольжича. Суто Ольжичеву форму рольової лірики у вигляді монологу мертвого героя, який звертається до своїх нащадків далекого майбутнього (наприклад, “Легко і ясно лежати з пробитими грудьми”, “Археологія”), зустрічає дослідник у творчості Б.-І.Антонича (“Пісня про незнищенність матерії”) і О.Лятуринської (“Мир над місцем сим!”); слід зазначити, що у поета-археолога цей тип розповіді використаний раніше.

Ерудиція поета-еміґранта у сфері лірики виявляється дещо несподівано, – у формі епіграфів із чужих творів. Реконструювати пантеон улюблених письменників автора “Ріні” інколи допомагають приховані алюзії та ремінісценції. Найближчим Ольжичеві із “п’ятірного ґрона” був П.Филипович (В.Державин називає автора “Землі і вітру” поруч із Ю.Липою попередником Ольжича та відзначає спільну для обох називну дикцію, більш романтичну, на відміну від типово неокласичної, дієслівної). Автор “Підзамчя” не лише цитував своїх сучасників, – серед його поезій можна назвати й такі, де він вмістив автоцитати або іронічний переспів власних (серйозних) творів. У сатиричній частині творчості Ольжич неодноразово критикував штучно накинуті правила поетичного мовлення з його образністю, римотворчими вимогами та симулюванням ориґінальності (видно це в метамові, ужитій в епіграфах і в альбомних поезіях). У боротьбі з мистецтвом перемагає життя, оскільки мистецтво вторинне, похідне (“образ бездоганний”), а первісним, архетипним, виступає в уявленні Ольжича життя, існування (“праобраз для усіх один”). Парадокс поета, який так явно декларує власну зневіру в літературу, полягає в тому, що творити словесне мистецтво – це сенс його існування. Так розуміючи місце літератури в бутті людини, автор “Ріні” мусив би покинути писати твори. Однак у закінченні поезії “Нащо слова? Ми діло несемо” викладена позитивна програма: ліричне “Я” вбачає завдання літератури в контексті героїчного життя – вона не повинна заступати відважних вчинків, лише розповідати про них, указуючи на бажані зразки (етично-дидактична роль мистецтва) та перекладаючи таким чином чергові культурні (водночас, мабуть, також і національні) мости між поколіннями (роль посередника в актуалізуванні минулого, в збереженні традиції).

Художня концепція слова-дії пов’язана з часовим виміром поезій Ольжича. Позаяк письменник звертається до початків людської цивілізації та користується культурними архетипами (наприклад, чоловіка і жінки), він стилізує свої твори під усну розповідь. Це пряма мова різних персонажів, які належать до дописемних культур (доісторичні племена, ґалли, ґоти), або просто людей, які не знають письма. Усна мова більше споріднена зі світом життєвої практики, ніж (абстрактніші) писемні форми, – вона існує разом із жестом, а письмо триває довше без потреби збереження ситуаційного контексту. Таким чином можна з’єднати як частини однієї концепції: поетику “застиглого жесту”, рольову лірику, граматичний теперішній час та пряму мову на рівні стилістики, – усі вони є компонентами усної структури Ольжичевої поезії, яка втілює в собі ті часи, коли ще люди не знали письма.

Ще одним джерелом творчості О.Ольжича, окрім уже названих, була антична спадщина культури Середземномор’я. Посилання на грецьку культуру треба розділити на дві групи: одну утворюють використання імен богів, образів із давньогрецької літератури тощо, до другої групи слід віднести ті поезії, де Ольжич скористався лише світоглядом античних філософів, – тут натяки внутрішні. Спорідненість із грецькою культурою виступає в Ольжича й на інших рівнях. Стислість форми нагадує, з одного боку, ті фраґменти античної лірики, що дійшли до наших часів, з іншого – поезію Констандіноса Кавафіса, так само закоханого у традицію й історію “Мужньої Еллади”.

У кінцевій частині розділу проведено огляд художніх засобів Ольжичевої поетики. На відміну від епітета, рідко вживаного автором “Ріні”, широко представлена у творчості поета алітерація. Вона виступає в усіх можливих різновидах – як паронім, у клаузулі рядка, у семантичній функції. Неординарні також і способи римування – луни, складені і тавтологічні. У тексті вказано й на явище синтаксичного паралелізму, який дозволяє реалістично передати усне мовлення. До найдавніших прийомів мистецтва належать також повтори, часто присутні у віршах О.Ольжича. Розглядаючи поетичну лексику його творів, можна доповнити характеристику ліричного героя. Як уже було сказано в попередньому розділі, чоловічі персонажі – це архетипи мужчини: сильні, вольові воїни, горді лицарі, незламні рядові бійці націоналістичного підпілля. Серед нестандартної, а водночас такої типової для поета-археолога, лексики можна виділити декілька основних груп, які інколи дуже близько межують одна з одною. Такими стилістичними пластами лексики виступають старослов’янізми, військові терміни, слова іноземного походження, а також галицькі діалектизми та полонізми. Аналізуючи окремі семантичні групи, наведено фреквенційні (частотні) підрахунки найчисельніших лексем (наприклад, “меч” виступає в Ольжича 8 разів, 6 разів – “лезо”, “спис”, “щит” тощо).

Створюючи козацький міф, поет, з іншого боку, використовує іноземні історичні зразки (навіть черпає з “нічиїх”, нейтральних традицій передісторичних часів, коли існували ще лише людські племена, а не народи), саме для того, щоб наголошувати на героїчному в поведінці своїх героїв. Безпосередню передачу бажаних духовних цінностей має забезпечити форма ліричного монологу історичного героя. Цей прийом посилює експериментальність твору, привертає до нього увагу читача, ліквідовує часову дистанцію століть і тисячоліть, що пролягає між ліричним героєм і поетовим сучасником. Авторська поетика дозволяє уникнути багатослів’я та не відволікає читача від основного змісту, яким є моральна настанова. Мілітарна картина світу (бої, колонізація нових земель) спричинює вживання військової і технічної лексики, звертання до історичного словництва лицарів і козацтва. У свою чергу філософічності цієї ж лірики сприяє лексика іншомовного походження, переважно релігійного змісту, інколи пов’язана з різними ділянками мистецтва. Дослідження частотності мовних одиниць засвідчує, що поетичний світ О.Ольжича – війна й мистецтво, його ліричний герой – воїн або політик. Таким був також автор цих поезій: письменником, дослідником мистецтва давніх цивілізацій, воїном “війська незримого”, у рядах якого боровся й загинув на тридцять сьомому році життя.

У висновках виділено атрибути, комплекс яких зумовлює своєрідність Ольжичевої поезії:

-

-

-

-

-

-

-

-

Одержані результати (визначення основних елементів поетичного світу та висвітлення їхнього зв’язку з історико-літературним контекстом доби) дозволяють точно з’ясувати місце О.Ольжича в літературному процесі українського письменства часів міжвоєнного двадцятиліття. Таке чітке і детальне накреслення поетичної карти тих часів уможливить у рамках дальших досліджень легше віднаходити чергові паралелі між творами окремих представників “празької школи”. У дидактичному процесі (як у шкільній, так і в університетській практиці) можна буде повніше виявити індивідуальні ознаки Ольжичевої поетики, наголосити на головних проблемах його лірики (націоналізм, релігія, етика, ставлення до минулого, глибокий зв’язок із європейськими літературними традиціями, оригінальна концепція людини). Скромна за розмірами (всього три збірки поезій) художня творчість О.Ольжича вимагає поглибленого вивчення на рівні філософії та етики, що було частково виконано в дисертації. Представлене дослідження, не претендуючи на ранг вичерпної