Харківський державний педагогічний університет

ім. Г.С.Сковороди

ШТЕФАН ЛЮДМИЛА АНДРІЇВНА

УДК 37. 013. 8 (091)

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ ЯК НАУКИ В УКРАЇНІ (20-90-ті рр. ХХ ст.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

Харків - 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському державному педагогічному університеті ім. Г.С.Сковороди Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор педагогічних наук, професор,

дійсний член АПН України

Прокопенко Іван Федорович,

Харківський державний педагогічний

університет ім. Г.С.Сковороди, ректор.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, старший

науковий співробітник

Звєрєва Ірина Дмитрівна,

Християнський дитячий фонд (м.Київ),

координатор програми;

доктор педагогічних наук, професор

Харченко Сергій Якович,

Луганський державний педагогічний

університет імені Тараса Шевченка,

проректор з наукової роботи;

доктор педагогічних наук, професор

Іонова Олена Миколаївна,

Харківський державний педагогічний

університет ім. Г.С.Сковороди,

професор кафедри методики початкового

навчання.

Провідна установа: Інститут проблем виховання АПН України,

лабораторія превентивного виховання,

Міністерство освіти і науки, м.Київ.

Захист відбудеться “25“ лютого 2003 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.053.04 Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди за адресою: 61002, м. Харків, вул. Артема, 29, ауд. № 216.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди за адресою: 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. № 215 – В.

Автореферат розісланий “23“ січня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Золотухіна С.Т.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність і доцільність дослідження. Складні і суперечливі процеси, які відбуваються в Україні в кінці 90-х років ХХ ст. і на початку ХХІ ст.: нестабільність соціально-економічного та політичного розвитку; кризові явища; погіршення долі мільйонів людей; збільшення конфліктів соціального характеру; масове безробіття, зростання бездоглядності, пияцтва, злочинності, наркоманії та правопорушень серед підлітків; приниження ролі школи й сім’ї в процесі соціалізації особистості; посилення влади вулиці над дітьми; збільшення кількості дітей, які попадають до в’язниць та психіатричних лікарень; зростання скептицизму в молодіжному середовищі - вимагають змін парадигм у формуванні духовної сфери особистості.

У Національній доктрині розвитку освіти України в ХХІ столітті особлива увага приділяється вихованню особистості, здатної орієнтуватися “в реаліях і перспективах соціокультурної динаміки”, підготовленої до життя і праці в суспільстві. Саме це завдання вирішує соціально-педагогічна наука. І не випадково переважна більшість учених називає соціальну педагогіку надією ХХ1 століття, що може допомогти людині зрозуміти навколишній світ, визначити своє місце в ньому, зняти соціальну напругу.

Одержання відповіді на питання сучасності пов’язане із вдумливим осмисленням минулого, об’єктивною оцінкою історичних реалій, вивченням історичних коренів соціально-педагогічних ідей, фактів, теорій, концепцій, досвіду педагогів минулих років, які, за слушною думкою Ш.Амонашвілі, складають “зоряне небо”, тому що надбання педагогічної класики давно вже знаходиться “поза часом”.

Хоча соціально-педагогічні ідеї, теорії та концепції зародились ще в Стародавній Греції і всебічно вивчалися в Україні в 20-30-ті рр. ХХ ст., через об’єктивні причини (відмова від прогресивних наробок минулих років, підхід до соціальної педагогіки як до шкідливого напряму в педагогічній науці та ін.) питання соціально-педагогічної теорії і практики не дістали належного висвітлення в дослідженнях вітчизняних педагогів часів існування СРСР та УРСР і тільки в останнє десятиріччя знову почали інтенсивно розроблятися вченими, чому сприяли праці з питань розвитку історії педагогічної науки: Л.Баяновської, Л.Березівської, Л.Вовк, Б.Вульфова, О.Джуринського, М.Євтуха, С.Золотухіної, О.Іонової, Н.Калениченко, В.Кременя, Д.Пащенка, І.Прокопенка, Л.Романовської, О.Сухомлинської, М.Ярмаченка та ін.

Визначенню окремих категорій соціальної педагогіки як науки (об’єкта, предмета, мети, завдань, методологічних засад, принципів, методів вивчення особистості дитини) присвячені праці українських (С.Гончаренко, І.Звєрєва, А.Капська, Л.Коваль, М.Кратинов, В.Кратинова, Л.Міщик, Н.Ничкало, С.Харченко, О.Чиж та ін.) і російських (Б.Бім-Бад, В.Бочарова, Т.Василькова, Ю.Василькова, М.Галагузова, В.Дружинін, А.Меликсетян, А.Мудрик, М.Плоткін, В.Семьонов, Г.Філонов, М.Фірсов, Т.Яркіна та ін.) авторів.

Ключові поняття соціальної педагогіки й соціальної роботи (“соціалізація”, “соціальна адаптація”, “соціальна активність”, “соціальне виховання”, “соціальне середовище” та інші) досліджувалися Р.Арцишевським, А.Бойко, Н.Бурою, Ю.Гапоном, А.Капською, О.Карпенко, П.Клішом, Л.Коваль, Н.Лавриченко, М.Лукашевичем, А.Малько, І.Миговичем, П.Середою, С.Хлєбік та деякими іншими вченими.

У вітчизняній педагогічній літературі також накопичений певний обсяг знань з питань з’ясування змісту соціально-педагогічної діяльності з підлітками та молоддю. Цим проблемам присвятили свої праці М.Барахтян, О.Безпалько, О.Вакуленко, З.Зайцева, І.Звєрєва, О.Іванов, І.Іванова, Н.Краснова, Б.Кобзар, Ю.Кузнєцов, Т.Лазарєва, Г.Лактіонова, Н.Нарожня, А.Наточій, В.Оржеховська, В.Орлов, Ж.Петрочко, А.Подставкін, Г.Пономаренко, І.Пінчук, С.Покутнєва, Є.Постовойтов, Л.Романовська, В.Сидоров, В.Слюсаренко, С.Толстоухова, І.Трубавіна, Л.Харченко, І.Хохленков, М.Фіцула, О.Яременко, М.Ярмаченко та деякі інші дослідники.

Процес підготовки педагогічних кадрів різного профілю в закладах вищої освіти висвітлено в працях А.Василюк, Г.Борозної, Н.Дем’яненко, О.Дубасенюк, С.Коношенка, В.Майбороди, Л.Макарової, С.Максимової, Л.Міщик, С.Пащенка, М.Полякова, В.Поліщук, В.Приходько, М.Приходько, Л.Пундик, Н.Ткачової, С.Ткачова та інших учених.

Серед зарубіжних авторів, які здійснили певний внесок у розробку категорій соціальної педагогіки, форм соціальної роботи з підлітками та молоддю й змісту підготовки фахівців з соціальної роботи, слід назвати А.Станєєва, В.Фаче, Т.Шаніна та ін.

Філософському, соціологічному й психологічному осмисленню закономірностей, принципів і методів наукового пізнання та педагогічного впливу на особистість присвячені праці В.Андрущенка, І.Беха, І.Гавриленка, Б.Гершунського, М.Горлача, М.Кагана, О.Леонтьєва, В.Лутая, В.Москаленко, О.Скідана, Л.Сохань, В.Харчева та деяких інших.

Слід відмітити, що найбільша кількість сучасних історико-педагогічних досліджень, у яких розкривається зміст провідних педагогічних категорій та понять, охоплює період 1917-1932 рр. Про це свідчить тематика дисертацій, зокрема таких як: Л.Атлантової “Становление и развитие основных понятий советской педагогики (1917-1931гг.)” (1981); В.Виноградової-Бондаренко “Виховання безпритульних дітей в Україні 20-х років ХХ ст.” (2001); І.Диптан “Деятельность чрезвычайных государственных органов борьбы с детской беспризорностью в Украинской ССР (1919-1932 гг.)” (1991); А.Зінченко “Дитяча безпритульність в Радянській Україні в 20-х – першій половині 30-х років ХХ ст.” (2002); Т.Позняк “Проблема социалистического гуманизма и оптимизма в советской педагогике (1917-1930 гг.) (на материале УССР)” (1988); С.Філоненка “Борьба за утверждение методологических основ марксистско-ленинской педагогики в первые годы советской власти (на материале УССР 1917–1921гг.)” (1987); Ф.Фрадкіна “Методологические принципы формирования советской педагогической теории (20-30-е гг.)” (1985) та ін.

Розгляду окремих аспектів позашкільного виховання в Україні в 50-90-ті рр. ХХ ст. присвячене дослідження В.Береки “Соціально-педагогічні основи розвитку позашкільної освіти в Україні 1957-2000 рр.” (2001).

Однак аналіз вітчизняної педагогічної літератури й дисертаційних робіт дозволяє дійти висновку, що проблема еволюції соціально-педагогічної теорії і практики в Україні не була предметом системного вивчення й окремого аналізу, який передбачав би цілісну характеристику теоретико-методологічних засад соціальної педагогіки як науки, етапів та провідних тенденцій її розвитку, змісту і форм соціально-педагогічної діяльності з різними категоріями дітей підліткового віку в 20-90-ті рр. ХХ ст., розвитку цієї науки в ХХІ столітті.

Отже, проблема соціальної педагогіки як науки потребує всебічного цілісного вивчення в історичній ретроспективі. Це зумовлюється й іншими обставинами. По-перше, об’єктивно проаналізувати будь-яку проблему неможливо без знання її історії. По-друге, критичне осмислення історичного шляху соціально-педагогічної теорії й практики допомагає запобігати помилок на сучасному етапі розвитку даної науки. І нарешті, вивчення багатого соціально-педагогічного досвіду минулих років дає можливість прогнозувати розвиток соціальної педагогіки як науки і надалі розробляти соціально-педагогічну теорію, вдосконалювати практику.

Слід також звернути увагу на те, що в окремих наукових виданнях (І.Дементьєва, М.Фірсов) зустрічаються публікації, які дають необ’єктивні й навіть спотворені дані про розвиток соціально-педагогічної теорії та практики як в Україні, так і в Росії.

Актуальність комплексного вивчення питань соціально-педагогічної науки в Україні в історичній ретроспективі, необхідність урахування досвіду минулих років при розробці сучасної педагогічної теорії та організації соціально-педагогічної діяльності, а також відсутність фундаментальних історико-педагогічних досліджень, які синтезовано відображали б еволюцію соціальної педагогіки протягом 20-90-х років ХХ ст., зумовили вибір теми “Становлення та розвиток соціальної педагогіки як науки в Україні (20-90-ті рр. ХХ ст.)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедр загальної та соціальної педагогіки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди як складова досліджень: “Розробка теоретико-методологічних та методичних основ соціальної педагогіки”; “Підвищення ефективності навчально-виховного процесу в середніх загальноосвітніх і вищих навчальних закладах” (РК № 1-20 0199 004104). Тема затверджена вченою радою Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди (протокол № 5 від 24 грудня 1999 р.) та радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології АПН України (протокол № 1 від 23 січня 2001 р.)

Об’єктом дослідження є соціальна педагогіка як галузь педагогічної науки.

Предмет дослідження — процес становлення та розвитку соціально-педагогічної теорії і практики в Україні (20-90-ті рр. ХХ ст.).

Мета дослідження полягає в розкритті сутності соціальної педагогіки як науки, науковому обґрунтуванні етапів її розвитку, узагальненні набутого в Україні досвіду організації соціально-педагогічної діяльності в досліджуваний період, вивченні можливостей використання творчих знахідок у сучасних умовах та виявленні прогностичних тенденцій розвитку соціально-педагогічної науки в ХХІ столітті.

Головною концептуальною ідеєю дослідження є розуміння соціальної педагогіки як самостійної галузі педагогічного знання, яка має власний науковий апарат (об’єкт, предмет, мету, завдання, закони і закономірності, методологічні засади та методи наукового пізнання, зміст, форми і методи соціально-педагогічної діяльності), широкі зв’язки з іншими науками про людину (соціальною філософією, філософією освіти, філософією виховання; антропологією; культурологією; соціальною психологією, психологією, психотехнікою; загальною педагогікою; соціологією виховання, соціологією освіти, педагогічною соціологією, загальною соціологією; кримінологією, медициною та деякими іншими) і зазнає суттєвого впливу суспільно-політичних, соціально-економічних та організаційно-педагогічних чинників.

Концепція дослідження включає три взаємопов’язані концепти, які сприяють реалізації провідної ідеї.

Методологічний концепт відбиває взаємозв’язок та взаємодію різних підходів до вивчення проблеми соціально-педагогічної теорії і практики в Україні в широких хронологічних межах. Передумовою цього є:

-

-

-

-

-

-

Теоретичний концепт визначає систему ідей, концепцій, вихідних категорій, основних понять, дефініцій, умов формування особистості, без яких неможливе розуміння сутності науки, що вивчається, її особливостей, функцій та осмислення прогностичних тенденцій розвитку цієї науки в Україні у ХХІ столітті.

Технологічний концепт передбачає творче використання прогресивної соціально-педагогічної спадщини минулих років у сучасних умовах, зокрема у викладанні курсів “Соціальна педагогіка”, “Система соціальної роботи з населенням”, “Історія соціальної педагогіки”, “Порівняльна педагогіка” та ін., у процесі визначення змісту підготовки фахівців з соціальної педагогіки і соціальної роботи, написання підручників, навчальних посібників, проведення семінарських занять та спецкурсів, організації соціально-педагогічної практики тощо.

Відповідно до об’єкта, предмета, мети та концепції були визначені завдання дослідження:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

Методологічні основи дослідження:

на філософському рівні методології: закони і категорії наукового пізнання; концептуальні положення філософії, соціології, педагогіки, психології, історії; діалектична теорія про взаємозв’язок, взаємозумовленість і цілісність явищ у природі; принципи пріоритету загальнолюдських цінностей, розвитку, науковості, цілепокладання, історизму, детермінізму, діяльності, полікультурності, єдності індивідуального і соціального, біологічного та соціального, теорії й практики, які забезпечують об’єктивність щодо вивчення предметів і явищ існуючої дійсності (М.Бердяєв, С.Гессен, І.Кант, О.Конт, В.Розанов, П.Сорокін, Г.Челпанов, П.Юркевич та ін.);

на загальнонауковому рівні методології: принципи і методи системного підходу до пізнання, які вимагають вивчати явища, факти, процеси у відношеннях і зв’язках з іншими соціальними системами (політичною, економічною, ідеологічною тощо); принципи культурологічного і антропологічного підходів, за яких соціально-педагогічні феномени розглядаються в контексті розвитку культури та наук про людину; конструктивно-генетичні засади, на основі яких відбувається розподіл процесу на етапи, встановлюється науково обґрунтована періодизація (І.Блауберг, В.Загвязинський, Е.Юдін та ін.);

на конкретно-науковому рівні методології:

- праці з філософії освіти (Б.Гершунський, М.Култаєва, В.Лутай та ін.), соціальної філософії (В.Лавриненко та ін.), філософії виховання (Б.Бітінас, Л.Ваховський, І.Зязюн, І.Прокопенко, Л.Сохань та деякі інші);

- основні положення наукознавства (Г.Добров, Б.Кєдров, П.Ричков та ін.);

- праці з соціології, теорії соціалізації та соціальної роботи (В.Андрущенко, Р.Арцишевський, Н.Бура, Н.Голованова, М.Горлач, В.Гуров, П.Кліш, І.Корсун, В.Курбатов, Н.Лавриченко, М.Лукашевич, І.Мигович, В.Москаленко, А.Мудрик, П.Павленок, С.Тетерський, О.Холостова, О.Якуба та деякі інші);

- дослідження з педагогічної соціології (В.Болгаріна, Л.Гуменюк, А.Луначарський, М.Шимановський та ін.), соціології освіти (І.Гавриленко, О.Скідан, Р.Туманов, Г.Філонов та ін.) і соціології виховання (В.Харчев та ін.);

- праці з соціальної психології (Н.Ануфрієва, Є.Кузьмін, Б.Поршнєв та ін.), психології (Г.Балл, І.Бех, В.Богословський, Л.Долинська, О.Киричук, В.Крутецький, А.Петровський та ін.), педології (А.Залкінд, Ф.Фрадкін та ін.);

- наукові наробки з історії України та історії освіти України (К.Астахова, В.Білоцерківський, В.Вихрущ, Л.Вовк, В.Греченко, М.Грушевський, Н.Гупан, Н.Дем’яненко, М.Євтух, С.Золотухіна, Л.Попова, О.Попова, М.Стельмахович, Б.Ступарик, О.Сухомлинська та деякі інші);

- праці з теорії виховання й навчання (А.Бойко, М.Гадецький, В.Євдокимов, З.Зайцева, О.Іонова, В.Лозова, П.Москаленко, Л.Нечепоренко, В.Пасинок, Я.Подоляк, Г.Троцко, В.Тюріна, М.Фіцула та ін.);

- праці з порівняльної педагогіки (А.Алексюк, Б.Вульфов, О.Джуринський, З.Малькова, Л.Пуховська, О.Сухомлинська та ін.);

- дослідження сутності педагогіки як галузі наукового знання (П.Барт, В.Галузинський, А.Гергет, В.Головківський, А.Готалов-Готліб, П.Груздєв, М.Демков, М.Євтух, І.Зимня, В.Кремень, М.Крупеніна, В.Куфаєв, Л.Лернер, Б.Ліхачов, А.Малько, Л.Міщик, В.Помагайба, С.Русова, Я.Ряппо, Т.Ромм, М.Скаткін, М.Слєпухов, Т.Стефановська, Л.Філіппова, І.Харламов, Т.Циглєр, Р.Штайнер, В.Шульгін, Т.Яркіна, М.Ярмаченко та деякі інші);

- праці, присвячені проблемам визначення зв’язків педагогічної науки з іншими науками про людину (А.Арнольдов, С.Гончаренко, Р.Гурова, В.Журавльов, Ф.Корольов, А.Макаренко, Е.Моносзон, А.Мудрик, В.Нікітін, Г.Філонов та ін.);

- дослідження, що розглядають методологічні засади педагогічної науки взагалі та соціально-педагогічної зокрема (А.Арсеньєв, Б.Бітінас, В.Болгаріна, А.Болгарський, В.Гмурман, М.Григор’єв, М.Данилов, Т.Дмитренко, О.Калашников, В.Краєвський, М.Кратинов, В.Кратинова, В.Крисько, В.Луговий, М.Нікандров, П.Підкасистий, А.Пінкевич, О.Рудницька, Т.Свістєльнікова, І.Соколянський, І.Філіппова, Л.Філіппова, С.Філоненко, С.Харченко, Г.Челпанов, О.Чиж та ін.);

- теорія діяльності людини і дослідження різних аспектів змісту соціально-педагогічної діяльності з підлітками та молоддю (Б.Ананьєв, І.Батіщева, С.Бєлічєва, О.Безпалько, Л.Божович, Л.Виготський, М.Галагузова, І.Звєрєва, І.Іванова, М.Каган, А.Капська, Б.Кобзар, Л.Коваль, С.Коношенко, Н.Краснова, Т.Лазарєва, Г.Лактіонова, О.Леонтьєв, Л.Макарова, А.Малько, Л.Міщик, В.Оржеховська, І.Пінчук, Г.Пономаренко, Є.Постовойтов, М.Подберезський, М.Рижков, Г.Селевко, П.Середа, Н.Тихомирова, С.Толстоухова, І.Трубавіна, Л.Харченко, С.Хлєбік та інші);

- праці, присвячені вивченню зв’язків школи з навколишнім середовищем (В.Бочарова, Ю.Бродський, І.Василенко, В.Кузь, Н.Ничкало, Л.Ніколаєва, Л.Новікова, О.Савченко, В.Семьонов, А.Хрипкова, С.Шацький та деякі інші);

- теорія та практика позашкільної освіти і сімейного виховання (Л.Березівська, В.Берека, А.Відченко, А.Говорун, Т.Лодкіна, В.Попов, О.Романов, Т.Сущенко, В.Шинкаренко та ін.).

Методи дослідження. На різних етапах наукового пошуку використано комплекс методів, адекватних природі феномена, що вивчався:

а) теоретичні (загальнонаукові методи — аналітичний, історико-зіставний, ретроспективний, історико-генетичний та порівняльний аналіз соціально-педагогічної літератури, документів з народної освіти і архівних матеріалів; хронологічний, що дав змогу розглядати соціально-педагогічну науку в динаміці, змінах і часовій послідовності; проблемно-цільовий аналіз законодавчих актів, матеріалів періодичної преси, результатів досліджень антропологічних наук з метою з’ясування етапів розвитку соціальної педагогіки, виявлення її стратегічної спрямованості в Україні на кожному з науково обґрунтованих етапів; вивчення, узагальнення і систематизація фактів, теоретичних ідей і досвіду становлення та розвитку соціальної педагогіки як науки в Україні);

б) емпіричні методи: діагностичні (опитування, анкетування, інтерв’ю, вивчення соціально-педагогічної практики); обсерваційні (спостереження, ретроспективний аналіз діяльності спеціалізованих середніх і вищих навчальних закладів); прогностичні (узагальнення незалежних характеристик, експертні оцінки); праксиметричні (аналіз передового соціально-педагогічного досвіду).

Використання означених методів дозволило отримати достатньо об’єктивну інформацію з проблеми дослідження.

Джерельна база дослідження. У процесі історико-педагогічного пошуку використано понад 800 науково-педагогічних джерел та 167 архівних справ, зокрема це документи й матеріали Центрального державного історичного архіву м.Києва (ЦДІА) (вивчено 13 справ з фондів: 855 — фонд Т.Лубенця; 1235 — фонд М.Грушевського; 1617 — фонд М.Драгоманова; 1720 — фонд Г.Жураківського, 2052 — фонд М.Сумцова; 2166 — фонд Управління Харківського навчального округу); Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВ України) (використано 47 справ з фонду 166 — Міністерства освіти УРСР); Державного архіву Харківської області (ДАХО) (77 справ, зокрема з фондів: ф. 203, ф. 820, ф.845, ф.1574); Відділу рукописів ЦНБ НАН України ім. В.І.Вернадського (вивчено 16 справ з фондів: ф.Х — М.Дмитрієва; ф. 1174 — Б.Грінченка; ф.179 — Київського педагогічного товариства взаємодопомоги; ф.1 — Українського наукового товариства; ф.174 — товариства Червоного Хреста; ф. 172 — товариства прихильників соціальних знань); Відділу рукописів Російської державної бібліотеки (РДБ) (7 справ з фондів: ф.447.5.11-447.10.5. — Г.Жураківського; ф.447.13.3.–447.13.4. — А.Макаренка; ф.447.44.10. — С.Шацького; ф. 447.35.41 — Академії педагогічних наук СРСР). Досліджувались також фонди відділів рідкісної книги та українистики Центральної наукової бібліотеки АН України ім. В.Вернадського, науково-довідкової бібліотеки Центрального Державного історичного архіву м.Києва, Державної наукової бібліотеки ім. В.Короленка в м.Харкові, Харківського державного університету ім. В.Н.Каразіна, архівів Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди, Інституту післядипломної освіти педагогічних працівників у Харківському державному педагогічному університеті ім. Г.С.Сковороди та музеїв Харківської обласної середньої гімназії-інтернату для сліпих дітей ім. В.Г.Короленка і А.Макаренка в Куряжі. Значна кількість архівних документів вводиться до наукового обігу вперше.

Джерелами дослідження є також законодавчі й директивні акти перших урядів СРСР та УРСР; Президента України, Верховної Ради й Кабінету Міністрів незалежної української держави; документи Народного комісаріату освіти України, Міністерства освіти УРСР, а саме: “Збірники наказів і розпоряджень Народного Комісаріату освіти України”; “Бюлетені Народного Комісаріату освіти України”, “Інформаційні збірники Міністерства освіти України”; офіційні видання Указів Президента та законів України в 1991-2000 роках; матеріали з’їздів, конференцій, нарад, присвячених питанням виховання особистості в різних соціальних інститутах; монографії й посібники з педагогіки, соціальної педагогіки, філософії, філософії освіти, філософії виховання, соціології, соціології освіти, педагогічної соціології, психології, соціальної психології, педології; сучасна наукознавча і довідково-бібліографічна література; звіти; хроніка; положення про приймальники-розподільники, прийомні сім’ї, дитячі притулки, дитячі будинки сімейного типу, кримінальну міліцію, комісії в справах неповнолітніх, школи соціальної реабілітації; навчальні плани і програми підготовки соціальних педагогів; статистичні дані; листування; спогади, а також наукові збірники з педагогіки та соціальної педагогіки; матеріали Міжнародних, Всесоюзних і Всеукраїнських педагогічних конференцій періоду, який вивчався.

У ході дослідження опрацьовані публікації понад 30-ти періодичних видань, зокрема таких, як: “Архіви України”, “Вільна українська школа”, “Виробнича думка”, “Внешкольник”, “Вопросы воспитания”, “Вопросы философии”, “Воспитание школьников”, “Детский дом”, “Журнал Министерства Народного Просвещения”, “За марксо-ленінську педагогіку”, “Комуністична освіта”, “Новые исследования в педагогических науках”, “Образование без границ”, “О наших детях”, “Организуй детвору”, “Педагогика”, “Педагогіка і психологія”, “Педагогіка толерантності”, “Педология”, “Практична психологія і соціальна робота”, “Радянська освіта”, “Радянська школа”, “Рідна школа”, “Советская педагогика”, “Соціальна політика і соціальна робота”, “Соціальне виховання”, “Соціальний захист”, “Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології”, “Український історичний журнал”, “Філософська і соціологічна думка”, “Шлях освіти” та інші.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 20-90-х рр. ХХ ст. Нижня межа визначається соціально-економічними та політичними чинниками (громадянська війна, революція, розруха, масове зубожіння населення тощо), які вимагали звернення до соціально-педагогічної науки та інших наук про людину, що сприяло розвиткові соціальної педагогіки як самостійної галузі педагогічного знання в Україні, визначенню її предмета, об’єкта, мети, завдань, законів і закономірностей, методів наукового пізнання та змісту соціально-педагогічної діяльності з різними категоріями населення.

Верхня хронологічна межа обґрунтовується соціально-економічними та політичними зрушеннями, які відбулися в українській державі в 90-ті рр. ХХ ст. (розвиток України як суверенної держави; одночасне поглиблення кризових явищ в суспільстві, що пов’язане зі зростанням бездоглядності, злочинності, наркоманії, пияцтва серед дитячого населення; офіційне введення спеціальностей “соціальний педагог”, “соціальний працівник” і “фахівець з соціальної роботи” тощо) і сприяли змістовній розробці соціальної педагогіки як системи, частковому поверненню до прогресивного досвіду організації соціально-педагогічної діяльності, котрий було накопичено на минулих етапах розвитку соціальної педагогіки як науки, та впровадженню його в життя.

Організація дослідження. Дослідження проводилось у 1991 — 2002 рр. протягом трьох етапів:

- 1991-1997 рр. — вивчено стан розробки проблеми дослідження; визначено його об’єкт, предмет, мету та завдання; розроблено концепцію і методологічні засади дослідження; вивчено архівні матеріали; проаналізовано літературу з наукознавства, педагогіки, філософії, філософії освіти, соціології, соціології виховання, соціології освіти, педагогічної соціології, психології, соціальної психології, історії України та деяку іншу; визначено основні терміни і положення роботи; досліджено питання розвитку соціально-педагогічної науки як в Україні, так і в зарубіжних країнах (США, Німеччині та деяких інших); виявлено досягнення і труднощі розвитку цієї науки; узагальнено досвід соціально-педагогічної діяльності з різними категоріями дітей підліткового віку; проведено порівняльний аналіз архівних даних і науково-педагогічної літератури;

- 1997-2000 рр. — На основі вивчення й узагальнення понад 1000 науково-педагогічних джерел та архівних матеріалів, зіставлено отримані результати з метою і завданнями роботи; проведено обробку й систематизацію фактичного матеріалу; визначено етапи розвитку соціальної педагогіки як науки; узагальнено зміст діяльності соціального педагога на етапах започаткування та вдосконалення цієї науки; визначено стратегічну спрямованість соціальної педагогіки в Україні; здійснено осмислення матеріалу в контексті сучасних соціально-педагогічних, психологічних, соціологічних та філософських концепцій соціалізації особистості; узагальнено досвід соціально-педагогічної роботи Харківської середньої гімназії-інтернату для сліпих дітей ім. В.Г.Короленка та Харківської державної академії культури, визначено перспективи творчого використання прогресивної соціально-педагогічної спадщини в сучасних умовах України, виокремлено тенденції розвитку соціально-педагогічної науки в українській державі в ХХІ столітті;

- 2000-2002 рр. — оформлено текст дисертації, основні результати дослідження висвітлено в монографії й наукових статтях.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що в ньому вперше:

-

-

-

-

-

-

-

-

Подальшого розвитку набули основні дефініції соціально-педагогічної теорії й практики (“соціалізація”, “соціальне виховання”, “соціальна робота”, “соціально-педагогічна діяльність” та деякі інші); положення щодо соціально-політичної, економічної й антропологічної зумовленості розвитку соціально-педагогічної науки.

Теоретичне значення отриманих результатів полягає в тому, що на основі одержаних нових даних, введених до наукового обігу маловідомих і невідомих матеріалів, були розроблені теоретичні положення, сукупність яких можна вважати як досягнення в розвитку самостійної галузі педагогічного знання — соціальної педагогіки. Теоретичне значення мають: з’ясована й науково обґрунтована сутність соціальної педагогіки як галузі педагогічного знання; проаналізовані суспільно-політичні, соціально-економічні та організаційно-педагогічні чинники, що сприяли становленню і подальшому розвитку цієї науки в Україні; визначені й теоретично обґрунтовані етапи соціальної педагогіки як науки, провідні тенденції її розвитку, а також зміст соціально-педагогічної діяльності з різними категоріями дитячого населення на кожному із означених етапів; виявлені і праналізовані тенденції подальшого розвитку соціально-педагогічної науки в Україні.

Практичне значення одержаних результатів полягає в розробці спецкурсу з історії соціально-педагогічної теорії та практики в Україні для вищих педагогічних закладів освіти ІІІ-ІУ рівня акредитації, який було апробовано в навчальному процесі Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди.

Висновки і рекомендації, викладені в дисертаційному дослідженні, впроваджено в навчально-виховний процес Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г.Короленка (довідка № 4155 від 2.12.02 р.); Харківського гуманітарного інституту “Народна українська академія” (довідка № 385 від 18.12.02 р.); Харківської державної академії культури (довідка № 595 від 18.12.02 р.); Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна (довідка № 1005/419 від 11.12.02 р.); Херсонського державного педагогічного університету (довідка № 01-03/512 від 26.09.02 р.). Особливо широко матеріали дисертації використовувалися у викладанні курсів “Історія загальної та соціальної педагогіки”, “Соціальна педагогіка”, спецкурсу “Система соціальної роботи з населенням” та деяких інших.

Матеріали дослідження реалізовані автором під час читання лекцій і проведення семінарських занять з курсу “Порівняльна педагогіка” на факультеті іноземної філології в Харківському державному педагогічному університеті ім. Г.С.Сковороди.

Матеріали дослідження можуть бути використані: в педагогічних коледжах, інститутах, університетах, закладах післядипломної освіти, інститутах удосконалення вчителів, у процесі організації та визначення змісту підготовки соціальних педагогів і соціальних працівників; у розробці курсів “Педагогіка”, “Історія педагогіки”, “Соціальна психологія”, “Філософія освіти”, “Соціологія виховання”, “Педагогічна соціологія”, “Філософія виховання”, спецкурсів та спецсемінарів для ВНЗ, а також під час написання підручників, навчальних посібників, іншої навчально-методичної літератури; здійснення всіх видів соціально-педагогічної роботи з неповнолітніми і проведення соціально-педагогічної практики. Низку окреслених питань можна використати як тематику для курсових і дипломних робіт.

Особистий внесок автора в працях, написаних у співавторстві, полягає в підготовці концепції, теоретичному обґрунтуванні основних ідей і положень досліджуваної проблеми та в науковій обробці отриманих результатів.

Вірогідність і наукова обґрунтованість висновків дисертаційного дослідження забезпечується чіткими теоретико-методологічними позиціями; застосуванням методів наукового пізнання, адекватних меті та завданням дослідження; використанням широкої джерельної бази; опорою на принципи історизму й об’єктивності; науковим підходом до аналізу соціально-педагогічних явищ і фактів; обґрунтуванням соціальної педагогіки як системи наукового знання; вивченням та аналізом теоретичних праць з наукознавства, філософії, соціології, психології, історії та інших наук, матеріалів з’їздів, конференцій, урядових постанов, річних звітів про роботу дитячих закладів різних типів; зіставленням документів, літературних джерел та архівних матеріалів; апробацією матеріалів дисертації на конференціях.

Апробація головних результатів дослідження здійснювалась на Міжнародних, Всеукраїнських, Всеросійських та регіональних конференціях “Народная педагогика и современные проблемы воспитания” (Чебоксары, 1991), “Формування професіоналізму майбутніх педагогів в умовах педагогічного вузу” (Кривий Ріг, 1992), “Психолого-педагогічна підготовка вчителя у педагогічних вузах” (Харків, 1994), “Морально-духовний розвиток особистості в сучасних умовах” (Київ, 2000), “Освіта і доля нації” (Харків, 2001), “Принципи народності та православ’я в педагогічній системі К.Д.Ушинського” (Курськ, 2001), “Історико-педагогічні та соціальні проблеми професійної підготовки кадрів системи неперервної освіти і соціальних служб” (Чернівці, 2001), “Актуалізація ідей антропоцентризму в умовах реформування загальноосвітньої і вищої школи” (Полтава, 2001), “Сучасні освітні технології” (Харків, 2001), на У1 Всеукраїнських читаннях ”Гуманістична дидактика В.О.Сухомлинського” та читаннях, присвячених Року української педагогіки (Харків, 1999). Основні результати і висновки виконаної роботи обговорювались і дістали позитивну оцінку на засіданнях ученої ради, кафедр загальної педагогіки, історії педагогіки та порівняльної педагогіки, звітних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу (1991-2002) Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковано в 47 наукових працях, з них 38 написано без співавторів, у тому числі: 1 монографія (одноосібно); 25 одноосібних статей у провідних наукових фахових виданнях; 14 статей в інших виданнях; 7 тез та виступів на конференціях. Загальний обсяг авторського доробку з теми дослідження становить 30,5 друкованих аркушів.

Кандидатська дисертація на тему “Питання формування пізнавальної активності школярів у педагогічній спадщині М.Ф.Бунакова, В.І.Водовозова, І.М.Ульянова” була захищена в листопаді 1990 року, її матеріали в тексті докторської дисертації не використовувалися.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, таблиць. Загальний обсяг роботи становить 493 сторінки, з них основного тексту - 388 сторінок. Список використаної літератури охоплює 1053 найменування. Дисертація містить 5 таблиць на 19 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, його хронологічні межі, визначено ступінь опрацювання теми, об’єкт, предмет, мету, викладено провідні положення концепії дослідження, його завдання та методологічні засади, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення здобутих результатів, окреслено джерельну базу, сформульовано висновки про апробацію та впровадження результатів дослідження, визначено особистий внесок здобувача.

У першому розділі — “Теоретико-методологічні засади соціальної педагогіки” — на основі використання даних сучасного наукознавства обґрунтовано сутність соціальної педагогіки як самостійної галузі педагогічного знання, проаналізовано її провідні дефініції та зв’язки з іншими науками про людину, тобто реалізовано методологічний і теоретичний концепти.

У процесі дослідження особливого значення надавалося визначенню сутності ключового поняття “соціально-педагогічна наука”. Проведений теоретичний аналіз праць із загальної та соціальної педагогіки дозволив виокремити різні тлумачення означеного поняття, а саме: як інтегративної науки (Е.Демиденко, Н.Лавриченко); як прикладної науки, що обмежується тільки здійсненням соціальної роботи (А.Арнольдов, В.Бочарова, І.Зимня, М.Фірсов); як самостійної галузі педагогічного знання (Н.Бура, І.Звєрєва, А.Капська, Л.Коваль, Л.Міщик та ін.). У розкритті сутності соціальної педагогіки як педагогічної науки серед учених також існують відмінності. Одна група дослідників (А.Басов, Н.Бура, Ю.Василькова, М.Галагузова, А.Капська, В.Нікітін, Л.Філіппова) визначають соціальну педагогіку як науку про закономірності соціалізації особистості. Інша група фахівців (І.Звєрєва, Л.Коваль, А.Малько, Л.Міщик, А.Мудрик, В.Семьонов, С.Хлєбік, Г.Філонов) розглядають соціальну педагогіку як науку про соціальне виховання. У роботі з’ясовано, що у більш загальному визначенні соціальна педагогіка – це наука про соціальне виховання, яке спрямоване на соціалізацію особистості.

Дослідження показує, що термін “соціальна педагогіка” на сьогоднішній день визнається далеко не всіма науковцями. Наприклад, у Польщі існує поняття “суспільна педагогіка”, яка вивчає питання теорії та практики виховання особистості в мікросоціумі.

Установлено, що й окремі російські вчені також відмовляються від поняття “соціальна педагогіка”, зокрема В.Бочарова та В.Краєвський пропонують ввести до наукового обігу термін “педагогіка в соціальній роботі”. Вважаємо, що це формулювання не відбиває специфіку науки і поділяємо точку зору більшості вчених (М.Галагузової, А.Малько, В.Нікітіна та ін.), які стверджують, що в словосполученні “соціальна педагогіка” прикметник “соціальна” виступає як ключове поняття, підкреслюючи своєрідність педагогічного знання.

У дисертації соціальну педагогіку розглянуто як окрему галузь знань, яка має свій науково-пошуковий простір, свій об’єкт, предмет, мету, завдання, методологічні засади, закономірності, принципи і методи вивчення особистості дитини. Підтверджується її визначення як галузі педагогічної науки, що вивчає сутність соціального виховання, його закономірності, принципи та методи. Об’єктом соціальної педагогіки є людина від народження і до смерті. Щодо визначення предмета соціальної педагогіки як науки, то на підставі аналізу різних підходів і врахування структури науки в роботі встановлено, що предметом досліджуваної науки є закономірності, зміст, принципи та методи виховання особистості в соціумі.

Аналіз існуючих у сучасній соціально-педагогічній науці поглядів (А.Арнольдов, І.Звєрєва, А.Капська, Л.Міщик, А.Мудрик, Г.Філонов та ін.) дозволив дати визначення й мети соціально-педагогічної науки. Загальна мета цієї науки полягає в розкритті сутності соціальної педагогіки, обґрунтуванні її методологічних засад, закономірностей, принципів, форм і методів вивчення особистості дитини, в розробці науково-методичної системи організації соціально-педагогічної діяльності.

У дисертації доведено, що провідна роль у з’ясуванні сутності соціально-педагогічної науки належить методології. Аналіз праць учених дозволяє дійти висновку, що в більш загальному визначенні під науковою методологією можна розуміти систему підходів до проблеми дослідження. У цьому контексті в розділі особлива увага приділена вивченню методологічних підходів, зокрема підкреслено, що системний підхід у соціальній педагогіці передбачає взаємозв’язок та взаємозалежність між відносно самостійними структурними (методологічні засади, мета, завдання, зміст, принципи, форми, умови, прогностичні тенденції розвитку науки та ін.) і функціональними (проектуючі, гностичні, процесуально-діяльнісні, управлінсько-організаторські тощо) компонентами науки.

Особистісно-діяльнісний підхід пов’язаний з організацією діяльності об’єкта соціального впливу таким чином, щоб він був активним учасником спілкування, праці, вибору змісту і форм соціально-педагогічної роботи. Це стосується і соціального педагога, для якого така діяльність не догма, а творча праця, котра передбачає вибір конкретного змісту, форм, методів та прийомів відповідно до потреб об’єктів впливу, залежно від їхніх індивідуальних проблем і будується на принципах поваги, партнерства і взаємної довіри.

Культурологічний підхід спрямований на те, щоб виховати творчу особистість шляхом засвоєння нею накопичених людством і створення нових цінностей культури. Цей підхід вимагає від соціального педагога й соціального працівника спеціальних знань про внутрішні процеси духовного світу людини, про закономірності соціокультурного побуту особистості. З культурологічним підходом тісно пов’язаний аксіологічний (ціннісний), який передбачає реалізацію завдань гуманізації суспільства.

Етнопедагогічний підхід спрямований на обов’язкове врахування в роботі з різними категоріями людей їхньої культури, звичаїв, етнічних особливостей в цілому. Компетентний підхід вимагає з’ясування “провідних компетентностей” соціального педагога — педагогічних, соціологічних, філологічних, історичних, психологічних, медичних, юридичних та деяких інших. Антропологічний підхід у соціальній педагогіці передбачає обов’язкове врахування знань інших наук про людину.

Взагалі методологічні підходи збагачуються і вдосконалюються разом з розвитком науки й суспільства. Наприклад, група вчених під керівництвом С.Харченка доповнює означені підходи комплексним (складова частина системного), полісуб’єктним (відбиває суб’єктно-суб’єктні стосунки), історичним, або історико-логічним та ін.

У розділі, згідно з предметом дослідження, особливу увагу приділили з’ясуванню завдань соціальної педагогіки як науки, виділяючи серед них постійні (здійснення соціальної адаптації людини, аналіз та осмислення основних рівнів соціалізації особистості, організація й забезпечення міждисциплінарних зв’язків соціальної педагогіки тощо) і тимчасові (надання екстреної кваліфікованої допомоги дитині, котра знаходиться в кризовому стані, та ін.).

Вивчення науково-педагогічних джерел (І.Ісаєв, В.Сластьонін та ін.) дозволило систематизувати і функції соціально-педагогічної науки. Виходячи з предмета і завдань дослідження, їх розподілили на теоретичні (описові, пояснюючі, діагностичні та прогностичні) й технологічні (проективні, перетворюючі, корегуючі). Проведений аналіз дозволив констатувати, що на сьогоднішній день більш успішно реалізуються технологічні функції (розробляються плани, програми, посібники, вдосконалюється зміст соціально-педагогічної діяльності тощо) .

У розділі обґрунтовано, що цілісне осмислення соціальної педагогіки як науки неможливе без розкриття її основних закономірностей. Виходячи із зв’язків соціально-педагогічної теорії й практики з іншими науками про людину, провідні закономірності цієї науки представлено в таких групах: а)закономірності, які є загальними для філософії, соціології й соціальної педагогіки (зумовленість розвитку науки потребами практики, відносна самостійність формування науки, зумовленість соціальних явищ економічними і політичними чинниками тощо); б)закономірності, що є спільними для психології, загальної педагогіки й соціальної педагогіки (виховання як фактор формування особистості, вплив мотивів діяльності на формування якостей особистості та ін.); в)загальнопедагогічні, які стали основою для визначення принципів (залежність ефективності виховання від активності особистості в діяльності, спілкуванні, єдність процесу виховання і самовиховання тощо); г)власне соціально-педагогічні закономірності (формування особистості під впливом навколишнього середовища, сумісна зацікавленість фахівця з соціальної роботи і клієнта в кінцевому результаті їхньої взаємодії та ін.).

Дослідження свідчить, що до основних теоретичних положень, які для педагогічної науки виконують особливу