Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Боровський Олексій Олександрович

УДК 316.334.3

ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ ЯК ОБ’ЄКТ СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

22.00.04 – спеціальні та галузеві соціології

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Київ –2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі галузевої соціології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор соціологічних наук, професор

Яковенко Юрій Іванович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри галузевої соціології

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Королько Валентин Григорович,

Національний університет “Києво-Могилянська академія”,

завідувач кафедри теорії та методів

зв’язків із громадськістю

кандидат соціологічних наук,

Міщенко Михайло Дмитрович,

Український центр економічних та

політичних досліджень

імені Олександра Разумкова, м. Київ,

заступник директора соціологічної служби

Провідна установа: Інститут соціології НАН України,

м. Київ.

Захист відбудеться 14 червня 2004 року о 16 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д26.001.30 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, вул. Володимирська, 60, ауд. 314.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

За адресою: 01033, м. Київ, вул.. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий 12 травня 2004 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Ю.О.Тарабукін

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Процес розбудови демократичного суспільства в Україні має сьогодні велике значення як для суспільства безпосередньо, так і для науковців різної спрямованості та професійної належності, бо пошук узагальнених характеристик, визначення внутрішньої структури, змісту та форми демократичного розвитку українського суспільства не можна вважати завершеним. Політична сфера має вузли концентрації інтересів суб’єктів політичної дії, навколо кожного з яких формується політичне поле як форма об’єктивізації агентів відповідних практик.

У кожному соціумі ці практики мають певне кратологічне забарвлення: тоталітарне, авторитарне, демократичне тощо. В кожній країні існуюча політична система має забезпечувати рівновагу сил між різними політичними елітами та соціально-електоральними групами, але на сьогодні в Україні з цим певні ускладнення. Незважаючи на те, що владні структури демонструють наміри і роблять відповідні спроби трансформуватися у напрямку саме західної моделі соціально-інституційної архітектури, проте українське суспільство ще остаточно не визначилося у даному питанні.

При значних змінах, які відбуваються зараз в українському суспільстві, необхідно розрізняти два процеси: (1) проголошене прямування до того ж політичного режиму, що максимально наближений до західного зразка; (2) прямування до того політичного режиму, при якому усе більша кількість членів суспільства (із тою політичною культурою, що у них є в даний момент і яку не змінити миттєво) знаходить нові можливості для розвитку за законами своєї політичної системи, тобто для збільшення рівня демократичності у тій формі, як вони самі її розуміють.

В даний час є істотна різниця між цими процесами, причому за роки проголошення демократизації існуючої політичної системи, він збільшився й у найближчій перспективі (при зберіганні існуючих умов) буде рости.

Тому у науково-пізнавальному і прикладному сенсі виняткова увага зосереджена на процесі функціонування політичного режиму суспільства за умов суспільно-політичної трансформації. Однак актуальна наукова проблема, полягає у тому, що подальший науковий дискурс щодо визначення оптимальної концепції розвитку режиму потребує вироблення процедур верифікації та їх застосування до результатів емпіричних досліджень. Тобто, дослідження цього досі проходили поза контекстом соціологічного вивчення його емпіричних умов.

Ступінь наукової розробки теми. Як предметна галузь дослідження соціологія політики відокремлює процеси і структури інституціоналізації режиму, охоплюючи соціальні інститути й процеси упорядження стосунків між людьми та групами як суб’єктами політичної діяльності.

В дослідженнях політичної системи виділяють три відносно самостійних компоненти режиму та відповідно три рівні його розгляду. Перший рівень (об’єктивний) своїм предметом має фактичну наявність інституціональних структур режиму в усіх сферах суспільства. Значна увага тому повинна приділятися теоретичним методам дослідження. Другий рівень (функціональний) відомий розглядом процесів функціонування та взаємодії різних компонент режиму. Тут доречне використання соціологічних методів дослідження, зокрема, сполучення кількісних та якісних методів щодо визначення стану певних сфер соціуму. Третій рівень (суб’єктивний) своїм предметом акумулює свідомість громадян стосовно дій влади, тобто агентів політичного дійства. Зазначимо, що усі три рівні дослідження тісно пов’язані між собою, але тільки їхня сукупність може дати адекватну картину розвитку політичного режиму в певній країні в конкретний історичний період її розвитку.

Питання, щодо ролі форми правління (політичного режиму) в суспільстві торкались у своїх роботах західні науковці: Т. Гоббс (T. Hobbes), Є. Бєрк (E. Burke), Ш. Монтеск’є (Ch.-L. Montesquieu), Ал. де Токвіль (A. de Tocqueille), Ф. Фергюсон (F. Fergueson), Б. Констант (B. Konstant), Дж. Мєдісон (J. Madison), К. Маркс (K. Marks), М. Вебер (M. Weber), К. Попер (K. Popper), Д. Кола (D. Cola), Ф. Бенетон (F. Beneton), Р. Арон (R. Aron), Р. Даль (R. Dahl), Е. Вятр та інші. Дана проблематика активно опрацьовувалась такими вітчизняними політологами і соціологами, як О. Гарань, В. Горбатенко, А. Колодій, П. Кутуєв, М. Михальченко, І. Бекешкіна, С. Рябов, М. Рябчук, В. Полохало, Ф. Рудич, М. Сазонов, О. Фісун. Широкий комплекс проблем посткомуністичного модифікування влади висвітлюється російськими вченими М. Афанасьєвим, К. Гаджиєвим, В. Гєльманом, Л. Гудковим, В. Рукавішниковим, І. Клямкіним, Ю. Левадою, М. Ільїним, О. Мельвілем, І. Пантіним, Л. Шевцовою, О. Яницьким.

Оскільки політична культура є чинником розвитку політичної системи, то без врахування вивчення її специфіки західними дослідниками, як Г. Алмонд (G. Almond), С. Верба (S. Verba), Д. Істон (D. Easton), Р. Інглехарт (R. Inglehart), Г. Ласуєлл (H. Lasswell), С. Ліпсет (S. Lipset), A. Лейпхарт (A. Lijphart) Л. Пай (L. Pay), Г. Пауелл (G. Powell), Н. Петро (N. Petro), В. Розенбаум (W. Rosenbaum) важко обговорювати специфіку політичного режиму. Вітчизняні соціологи активно включилися в розробку проблематики політичної культури на початку 90-х років (О. Балакірєва, І. Бекешкіна, В. Волович, А. Горбачик, Є. Головаха, Н. Паніна, В. Паніотто, В. Оссовський, С. Макеєв, М. Міщенко, В. Матвіенко, В. Матусевич, М. Чурилов, В. Хмелько, Ю. Яковенко).

Розробку теоретичних і методологічних підвалин модернізаційної парадигми утворюють класичні теорії соціальних змін Г.Спенсера (G. Spenser), Е. Дюркгейма (E. Durkheim) та особливо М. Вебера. Особливо цінними стали роботи тих авторів, у яких висвітлюються проблеми сучасної демократизації режиму і розбудови громадянського суспільства. До них відносяться С. Ейзенштадт (S. Eisenstadt), Д. Аптер (D. Apter), М. Доган (M. Dogan), Л. Даймонд (L. Diamond), Р. Патнєм (R. Putnam), Д. Ростоу (D. Rustow), Х. Линз (H. Linz), А. Лейпхарт (A. Lijphart), A.T.Сміт (A.T. Smith), Н. Мур (N. Moore), Е. Шилз (E. Shills), С. Хантінгтон (S. Huntington).

Віддаючи належне науковій і практичній значущості праць, в яких окремо розглядаються різні аспекти визначеної вище наукової проблеми, необхідно підкреслити очевидну відсутність у вітчизняній науці її цілеспрямованого системного аналізу, який би об’єднував висвітлення її теоретичних, методологічних, методичних та емпіричних сторін. Також недостатньо (передусім у соціологічному контексті) узагальнено теоретичний досвід вивчення режиму. З огляду на перманентні зміни у політичному житті, потребують нового аналізу інституційні, ціннісні та особистісні виміри процесу становлення різновидів політичного режиму в минулому, сьогоденні та майбутньому України (тоталітарний, посттоталітарний, демократичний тощо).

Бракує комплексної, узагальнюючої попередні напрацювання у даному напрямку, концептуальної моделі структури режиму. Недостатньо опрацьовані питання політичних криз, змін і типів режимів, взаємозв’язків соціального контролю і девіацій, режиму і політичної культури, особливо в суспільстві, що трансформується. Таким чином, актуальність даної проблематики на етапі суспільної трансформації в Україні і недостатня розробленість згаданих вище наукових питань зумовили звернення автора до даної теми.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація з науковими планами організації, де виконана робота, не пов’язана.

Мета і завдання дослідження. Мета полягає в тому, щоб здійснити соціологічну концептуалізацію якісної специфіки, базових аспектів, параметрів, тенденцій і закономірностей дії соціальних механізмів формування та функціонування різних типів політичних режимів.

На шляху до її досягнення слід розв’язати наступні завдання:

Дослідити традицію аналізу політичного режиму в соціології.

Окреслити особливості проблематики досліджень трансформації політичного режиму в соціології, їх перспективи.

Уточнити поняття політичного режиму та супутній понятійний апарат.

Визначити складові процесу інституціоналізації політичного режиму.

Визначити специфіку управління соціальною структурою через функціонування політичних режимів.

З’ясувати соціальні індикатори та показники, що окреслюють специфіку й характер політичного режиму в суспільстві.

Об’єктом дослідження є політичний режим, а предметом виступають соціальні зумовленості та функції політичного режиму в суспільстві, соціальні індикатори та показники, що визначають специфіку і характер режиму.

Теоретико-методологічні засади дослідження. Відправними засадами на загально соціологічному рівні аналізу суспільства, були концепції теорії модернізації, конвергенції, системний аналіз, соціальна самоорганізація. Основою для соціологічного аналізу політичної системи були методологічні принципи структурного функціоналізму.

Методологічною базою дисертаційного дослідження є наукові підходи філософів, соціологів, політологів, істориків, які використовувалися до вивченню проблем соціально-історичного розвитку, соціальних змін взагалі, трансформаційних процесів у політичному режиму, зокрема К. Маркса, М. Вебера, П. Сорокіна, А. Тоффлера (A. Toffler), Ф. Броделя, П. Штомпки, І. Валерестайна (I. Wallerstein), Р.Даля та інших.

Методи дослідження. У дисертації використано методи: загальнонаукові (аналіз, синтез, порівняльний аналіз, метод аналогій та ін.), специфічно соціологічні (головним чином, метод структурно-функціонального та системного аналізу), а також ряд конкретно-соціологічних (вторинний аналіз).

Наукова новизна одержаних результатів, полягає в розробці підходу до визначення пізнавальної цінності, теоретико-методологічних засад соціологічного осмислення політичного режиму та обґрунтуванні термінологічного поля його розгляду в соціології. В дисертаційної роботі були отримані результати, які претендують на новизну, а саме:

Уточнено концептуалізована версія функціональних аспектів політичного режиму в соціумі: бо режим, незалежно від форми організації державної влади визначає політичний клімат країни, реальні права і свободи громадян, рівень толерантності щодо різного роду девіацій (докладніше див. с. 59-65).

Уточнено соціологічний зміст поняття ”політичного режиму” як теоретичного концепту, що відображає не тільки спосіб політичного функціонування соціальної системи, який регулярно реалізований у заданих територіальних межах, а ще й спосіб існування політичних відносин, обумовлений соціальним змістом даного суспільства та спрямований на підтримку цілісності соціуму (докладніше див. с.24-28).

Розроблено вихідні засади вивчення закономірностей трансформації політичного режиму, що закладає можливість аналізу функціонування політичного режиму у перехідний період, що можна тлумачити іноді навіть як простір екстремально-хаотичного розвитку соціуму, у перебігу якого один його тип організації управління трансформується в інший за допомогою розв’язання соціальних конфліктів (докладніше див. с.75-80).

Отримала подальший розвиток теза про необхідність дослідження політичного режиму на трьох, як мінімум засадах: інституціонально-правовій, ціннісно-діяльнісний та особистісний (докладніше див. с.168-173).

Вперше встановлено, що рівень демократизації політичного режиму можна з’ясувати за наступними критеріями:

легітимністю, яка характеризує ступінь та мотиви публічної підтримки існуючих методів політичного керівництва;

ідентичністю, яка характеризує ступінь і характер розвитку політичної культури особи;

політично активною участю, що демонструє ступінь перетворення політично пасивної більшості в активну завдяки її участі у виборах, у діяльності масових партій, громадських рухів та ін.;

дистрибуцією, яка визначає ступінь рівності при суспільному розподілу можливостей і набутків (докладніше див. с.72-74).

Дістало подальший розвиток окреслення пізнавальних можливостей соціологічного аналізу політичного режиму (докладніше див. с.173-175).

Наукове значення одержаних результатів. Полягає у тому, що положення і висновки дисертації надають можливість розглянути сам процес функціонування політичного режиму, а також його місце та роль у контексті якісних змін соціального організму, викликаних економічною, політичною та культурною трансформацією суспільства. Матеріали та висновки дисертаційного дослідження відкривають новий кут зору щодо концептуального аналізу політичного режиму засобами соціологічної науки, не обмежуючись традиційними підходами політології і філософії.

Практичне значення одержаних результатів. Здійснений аналіз емпіричних даних та одержані результати сприяють розробці нових підходів у законодавчій та практичній роботі, істотно розширюють обрій бачення проблеми, сприяють поглибленню методології здійснення реформи політичної системи, а також збагачують можливості для удосконалення навчальних програм із соціології політики, підготовки загальних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах освіти.

Апробація результатів дисертації. Основні результати та висновки дисертації обговорювалися на засіданні кафедри галузевої соціології, доповідалися на конференціях, круглих столах різного рівня, зокрема на науково-практичному симпозіумі “Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку”, Київ 24-27 жовтня 2000р., на круглому столі “Концептуальні засади реформування політичної системи в Україні. Стан і перспективи розвитку політичних наук”, Київ 13 квітня 2001р., на науково-практичної конференції “Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні”, Київ 30 травня 2001р., на науковому семінарі “Безпека та стабільність країн постсоціалістичної Європи в контексті розширення НАТО: ілюзії та реалії”, Чернівці 12-13 листопада 2002р., на аспірантських конференціях Київського національного університету імені Тараса Шевченка, “Проблема особистості в сучасній науці: результати та перспективи досліджень”, Київ 2001р., 2002р., 2003р.

Публікації за темою дисертації здійснені у фахових виданнях (4 публікацій) та в інших наукових збірках (3 публікації).

Структура та обсяг дисертації зумовлені метою й основними завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (211 найменувань), основна частина дисертації має 196 с., повний обсяг дисертації має 202 с., додатки А, Б, В, Г, Д, Е займають 6 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі обґрунтовано актуальність та ступінь наукового опрацювання теми, сформульовано мету, завдання, об’єкт та предмет дослідження, визначено теоретико-методологічні засади, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про їх апробацію.

У першому розділі -- “Соціальний контекст політичного режиму” – розглянуто засоби функціонування різноманітних політичних режимів, їх базові складові, теоретичні та методологічні засади дослідження. Підкреслюється багатомірність та поліморфність цього феномену, доводиться принципова неможливість визнати сферу існування та функціонування політичного режиму теорією держави та традиційним інституціональним аналізом.

Відзначаючи одночасне існування і функціонування еволюційно різновікових режимів, що розмежовуються по лінії “традиційне-сучасне”, дисертант ставить під сумнів теоретичну аксіому про модернізаційно-функціональне домінування сучасних структур над традиційними. Традиція функціонування політичного режиму розглядається як системно необхідний елемент. На передній план висувається її здатність забезпечувати легітимацію політичної системи та практичну реалізацію нововведень в традиційних суспільствах.

Висвітлюється необхідність включення до евристичної моделі дослідження політичного режиму основні моменти концепції патримоніалізму М.Вебера, доводиться її придатність до аналізу сучасних політичних режимів.

В основу ідентифікації патримоніалізму М.Вебер кладе нерозрізненість політичної влади і сімейної. Згідно з цим, патримоніалізм визначається як політична система або режим, в межах якого права і прерогативи суто політичного походження розглядаються як приватні права суб’єктів влади.

Автор виходить з того, що політичний режим є функціональною характеристикою соціальних відносин. Тому що він виступає тією формою, у рамках якої ці відносини існують, тобто спосіб існування цих відносин у політичній сфері. Безпосередній характер зв'язку політичного режиму із соціальною системою суспільства, дозволяє говорити не про вузько політичний, а про соціальний зміст поняття “політичний режим”, розглядати його як характеристику суспільства в цілому. Специфіка залежності політичного режиму від соціальних відносин виявляється в тому, що прямий, безпосередній зв'язок існує між режимом та політичними відносинами. Зміст політичного режиму залежить від усього розмаїття політичних відносин, ядром яких є соціальні відносини. Не приймаючи до уваги цей факт, неможливо пояснити ні динамізму політичних режимів, ні їхньої розмаїтості в рамках однієї цивілізації. Таким чином, соціальна сутність політичного режиму робить його способом існування політичних відносин.

Будь-яка соціальна система проходить у своєму розвитку ряд етапів, що характеризуються тільки їм властивими засобами і методами політичної діяльності. Ці зміни і фіксуються в понятті “політичний режим”.

Суперечливість сутності державної влади не тільки виявляє специфіку режимів, пояснює їхній динамізм і розмаїтість, але і дозволяє розглянути режим як спосіб соціального регулювання.

Аргументом на користь цієї позиції, є те, що навіть якщо розглядати регулювання як момент управління, то він виступає головним, визначальним, є основою для всіх інших, тому що суть його – узгодження елементів системи як між собою, так і відповідно до вимог самої системи. Суспільство, виступаючи як соціальна система, вимагає організації, що не завжди відповідає вимогам, пропонованим до неї, у силу дії зовнішнього середовища, а також унаслідок самої системи. Це дає підстави розглядати політичний режим саме як спосіб соціального регулювання, що реалізує функцію підтримки суспільної цілісності, тобто виступаючи системоутворючим фактором. Співвідносячи політичний режим з регулюванням, розуміється не все соціальне регулювання, а лише політичне регулювання. Регулятивна діяльність у рамках політичного режиму спрямована на всю соціальну реальність, на суспільство взагалі.

Властивості політичного режиму, як цілісність, системність, що виражають якісну визначеність засобів і методів політичного регулювання, дозволяють ясніше зрозуміти зв'язок цього поняття з такими категоріями соціології політики, як “політичні відносини” та “політична культура”. Політичний режим є типом діяльності, що виражає певні відносини, тобто специфіка категоріального зв'язку політичного режиму з іншими категоріями полягає в тому, що він зв'язаний не з відносинами взагалі, а з конкретною єдністю, із системою цих відносин; не з культурою взагалі, а з якісно визначеним типом культури. Іншими словами, політичний режим виступає способом існування політичних відносин та діяльності, що уявляє конкретну єдність відносин та діяльності, якісно визначені типи і культури. Ця властивість політичного режиму визначає і його тісний зв'язок з поняттям “політична система суспільства”, що теж виражає політичну діяльність системно. Але у випадку співвіднесення з політичною системою поняття політичного режиму виражає зміни змісту цієї системи. Тому поняття “політичний режим” дає можливість зрозуміти динамізм розвитку політичної системи, дати більш конкретне вираження системного характеру політичної діяльності, та є змістовною рисою політичної системи суспільства.

На підставі проведеного аналізу поняття політичний режим автор робить наступний висновок: політичний режим, слід визначати як спосіб політичної життєдіяльності суспільства, що має статус соціологічної категорії, бо характеризує все суспільство в цілому, залежить від усієї соціальної реальності та регулює всі соціальні відносини, реалізовані у заданих територіальних межах.

У другому розділі “Особливості соціологічного теоретико-методологічного підходу до аналізу політичного режиму” Релевантність наступних концептуальних висновків і доказів залежить від особливостей теоретико-методологічного підходу, від обґрунтування його адекватності і продуктивності, а також від визнання тих обмежувальних сторін, що він перебороти не в змозі. Обґрунтованість запропонованої загальної теорії і часткових концепцій у значній мірі визначається також істинністю вихідних концептуальних положень і передумов, що утім, самі в значній мірі визначаються особливостями обраного підходу. Політичний режим можна розглядати як зміст політичної системи, у зв'язку з чим політичний режим -- характеристика не стільки держави, скільки всієї політичної системи: саме в рамках політичної системи й існують утворюючі зміст політичного режиму відношення між громадянами з приводу державної влади і відношення громадян із державною владою. Політична ж система, у свою чергу, виступає одним із рівнів громадянського суспільства, тому глибинні соціально-економічні і культурні основи суспільства визначають характер держави не безпосередньо, а проявляючись через особливості політичного режиму як змісту політичної системи.

Політична система має достатню кількість механізмів, за допомогою яких вона пристосовується до соціального оточення, регулює свою поведінку і перетворює власну внутрішню структуру. Важливе місце серед них займають три типи, регуляційного механізму: 1) перетворення потреб (під якими маються на увазі думки, мотиви, очікування, інтереси, переваги і навіть ідеологія) на вимоги; 2) їхнє скорочення шляхом комбінації, модифікації й обмеження; 3) перетворення вимог на рішення

Нормальне функціонування зазначених типів механізму перетворює політичну систему в саморегулюючий організм, не тільки спроможний активно реагувати на впливи навколишнього середовища, але і який має можливість у порядку зворотного зв'язку впливати на це середовище, змінюючи його в ту або іншу сторону і забезпечуючи тим самим виживання і самозбереження системи.

Поєднання самоорганізаційного підходу з теорією соціальних протиріч дозволяє динаміку політичного режиму у перехідний період розуміти як процес, що нерівномірно розвивається із ексцесами та, який у свою чергу, можна уявити у вигляді трьох етапів. У термінології синергетики – добіфуркаційний, біфуркаційний і післябіфуркаційний. Основним поняттям, що дозволяє розрізнити ці етапи, є рівень їх соціальної ентропії, під якою в такому контексті розуміється міра невпорядкованості (міра конфліктності) політичної системи.

Рівень соціальної ентропії системи прямо пропорційний її конфліктному (якій розсіює) потенціалу і зворотно пропорційний гармонійному (стабілізаційному) потенціалу. Екстраполюючи це далі, можна констатувати, що перехідний період режиму – це просторово–часовий інтервал екстремально–хаотичного розвитку соціуму, у ході якого один його тип організації управління трансформується в інший за допомогою комплексу деструктивно–конструктивних конфліктів.

Під соціальним конфліктом тут розуміється стан крайнього загострення протиріч у політичній системі, їх розв’язання й сприяє трансформації політичної системи в новий якісний стан. Для виявлення закономірностей трансформації політичного режиму важливим є інтеграція зовнішніх і внутрішніх аспектів, як мінімум, на трьох основах: інституціонально-правовій, ціннісно–діяльнісній (політична культура) і особистісній.

Інституціональна–правова вісь “задає” нові правила управління режимом – закріплені в нових інститутах і правах.

Особистісний рівень “відфільтровує” із цих змін у соцієтальній демократії тільки актуальні для індивіда ті зміни, що у даний момент значимою уявою позначаються на індивідуальної рівні.

Ціннісно–діяльнісний рівень показує, як політична система та її розвиток інтерналізувався в когнітивних уявлень, почуттях та соціальних оцінках населення.

Вивчаючи зміни в зовнішній проекції нового режиму у взаємозв’язку з внутрішньою проекцією, можна не тільки визначити дійсні (а не проголошені) зміни в його типі, але і виявити основні перешкоди на шляху зміни соцієтальної демократії в заявленому напрямку, а також оцінити можливі перспективи інституціоналізації і навіть деінституціоналізації тих або інших змін.

У третьому розділі “Емпіричні референти демократичного розвитку політичного режиму”. Концептуалізація поняття демократичного політичного режиму і побудова типології відображуваних ним об'єктів – це обов'язкова передумова подальшого наукового напрямку рефлексії демократизації соціуму. Якщо поняття ще невизначено остаточно і мова йде про його формування, то наявний об'єкт уявлення, або вихідна інтуїтивна уява (ідеальний тип – О.Б.) потребує подальшого розвитку, емпіричного обґрунтування або розширення цього конструкту до рівня уявлень, які, у свою чергу, також необхідно підвести до рівня індикаторів, що виконують функцію операційних стандартів.

"Ідеальний тип" – особлива категорія, оскільки він віддзеркалює не тільки те, що реально існує, але й те, що можливе в ідеалі. Він відображує також можливий ступінь вияву характеристик об'єкта, можливе їхнє сполучення, ймовірний напрямок розвитку подій. На противагу іншим категоріям соціології "ідеальний тип" не може бути встановлений емпіричним шляхом. Однак це не значить, що він не може бути емпірично обґрунтований у тому розумінні, у якому не може бути обґрунтований так названий критичний тип (наприклад, матеріальна точка чи математичний маятник – О.Б.), який "віддзеркалює" те, що реально не існує і не може існувати. "Ідеальний тип" емпірично обґрунтований тому, що він відображає можливість у реальності, тобто так чи інакше спирається на дійсність, реальність, хоч він є "нереальним" у тому плані, що не може бути встановлений емпіричним шляхом тут і тепер. Те, що відбиває "ідеальний тип", реально можливе, здійсненне, але за деяких умов, що можуть і не наступити.

В концептуальній схемі інституціональні складові політичного режиму і політичні ідеї, погляди, уявлення розглядаються як деякий “ідеальний” компонент. Узяті в такий спосіб політичні інститути розглядаються в пропонованій системі показників у комплексі з породжуваними ними зв’язками і відносинами, опосередковуваними цим зв’язком відносинами і соціальними нормами. Такий підхід передбачає врахування єдності політичних інститутів з основами їхнього існування і функціонування – політичними ідеями і уявленнями різного ступеня спільності, тобто власне ідеологіями. Отже, зміст методологічного опрацювання, що виступає у формі програми етапу збирання даних – це поки що “ідеальне” обґрунтування умов, за яких деякий тип реального буття можна аналізувати як референт досліджуваного явища. За такої ідеальної постановки питання щодо вивчення режиму як соціального індикатора в деякій емпіричній ситуації має бути відбита і структура останньої, тобто варто враховувати й інші явища, у контексті яких можна припускати здійсненність взаємин, які нас цікавлять. Розглядаючи цей референт, не слід обмежуватися тільки ним і відходити від структури самого соціального середовища, що робить необхідний показник можливим. Якщо йдеться про первинне обґрунтування референта як зв’язку, що спостерігається, і концептуального, то “ідеальне” створення програми для збирання інформації (формулювання “емпіричної проекції”) припускає включення до того контексту зв’язків, в яких присутнє буття конкретизується в певне явище, й останнє правомірно розглядати як показник визначеного об’єкта, що носить концептуальний характер.

Пропонована множина індикаторів і показників має враховувати фактор багатокомпонентності політичної культури. Політична культура являє собою сукупність досить стійких зразків політичної свідомості і поведінки, властивих конкретному соціуму. Для побудови демократичного політичного режиму – політична культура є значимою не в тому сенсі, що вона однозначно визначає можливість або неможливість затвердження демократії в конкретній країні, а в тому, що вона обумовлює особливості шляху конкретної країни до демократії, специфіку проблем що виникають на цьому шляху.

ВИСНОВКИ

Автором було переглянуто ключове положення модернізаційної теорії про те, що традиційність і сучасність являють собою взаємовиключні протилежності; що сучасність, або перебіг модернізації, завжди підриває, послабляє й витискує традицію. Скоріше, мова йде про те, що обидва чинники завжди співіснують у будь-якому суспільстві - західному або незахідному, передовому або що розвивається. По влучному зауваженню, Р.Бендикса, кожне сучасне суспільство е фактично "частково розвинутим", якийсь сплав сучасності із залишками традицій. Дослідження культурних орієнтацій сучасних західних суспільств, проведений Г.Алмондом і С.Вербою, переконливо показав, що усі вони пронизані партикулярістськими і неформальними зв'язками та відношеннями, а раціонально-активістська компонента є важливою, але не єдиним елементом громадянської культури.

Визначальну роль у стабільному функціонуванні всіх західних суспільств, на їхню думку, грає постійне відтворення різноманітних "несучасних" соціальних інститутів традиційного походження (пов'язаних із церквою, сім’єю, неформальними корпоративними групами й асоціаціями), а також таких ціннісних чинників як віра, пасивність, шанобливе відношення до влади тощо. Основні веберівські типи соціальної дії у будь-якому суспільстві ніколи не можуть існувати у своєму чистому виді. Скоріше, вони завжди подають із себе визначену композицію, де ці елементи скріплюються (синтезуються) у характерні стійкі комбінації ("картини світу"). По суті, всі історичні суспільства відрізняються друг від друга лише по ступені відносного переваження одних елементів над іншими і схемою сполучення (констеляції) їх між собою. Відтак, вони не розміщуються в еволюційну послідовність сходження від нижчих форм до вищих, а утворять картину унікальних конфігурацій, що відрізняється лише правилами “режимів” їхнього синтезу.

Посткомуністичне структурування і функціонування політичного режиму здійснюється на неопатримоніальній основі. В основу ідентифікації патримоніалізму М.Вебер поклав нерозрізненість політичної влади і сімейної. Згідно з цим, патримоніалізм визначається як політична система або режим, в межах якого права і прерогативи суто політичного походження розглядаються як приватні права суб’єкта влади.

Говорячи про техніку нашого дослідження, виділимо насамперед специфіку соціологічного розуміння демократичної сфери політичного режиму:

Об'єктом соціології є громадянське суспільство, розглянуте в єдності двох модусів його існування – ідеального і реального, а також об'єктивного і суб'єктивного, спонтанного і планомірного.

Соціологія вивчає громадянське суспільство не як одну зі сторін соціального цілого (суспільного організму), а як конкретно-історичну цілісність, тобто сучасний стан суспільства, що характеризується, з одного боку, наявністю автономних суб'єктів (індивідів і груп) з їх різноманітними потребами й інтересами, а з іншого боку, існуванням інституційне заданих способів і засобів їхньої реалізації і самореалізації.

Як предметну область дослідження соціологія вичленує процеси і структури інституціоналізації громадянського суспільства, що охоплюють у своїй сукупності соціальні інститути і процеси упорядкування відносин між людьми як суб'єктами спільної діяльності

Таблиця 1

Схема конструювання демократичного політичного режиму соціуму

У ході побудови нашої системи показників, основною метою було представлення центрального теоретичного поняття "політичного режиму", за допомогою деяких показників, зробити різного ступеня узагальнення, що дозволяють за допомогою їх емпіричного "наповнення" виявити сутнісні риси і характеристики досліджуваного явища. Іншими словами, здійснюване на цьому дедуктивному етапі послідовне розкладання поняття "політичного режиму" де операційно зумовлені змінні являють собою необхідну першу фазу в стратегії нашого аналізу. Друга фаза складається в систематичному аналізі емпіричних даних, крізь призму визначених концептуальних позицій. Тим самим створюється основа для поглиблення розуміння вихідного теоретичного поняття і його складових.

Соціологічне дослідження режиму повинно базуватися на ряді вихідних концептуальних положень:

У соціологічному предметному полі режим не можна зрозуміти поза зв’язком з основними соціальними відношеннями й інститутами даного суспільства.

Говорити про демократію або не демократію індивіда (групи) у якомусь конкретному відношенні будемо і тільки тоді, коли це конкретне “щось” (об’єктивне або суб’єктивне) дійсно значимо для соціального суб’єкта.

Неминуче буде різноманітна як конкретна уява бажаної індивідуальної демократії, так і її динаміка, обмежувачі і сприятливі чинники.

Властивістю режиму в соціологічному предметному полі є його відносність у просторі і в часу, динамічність.

Демократичність політичного режиму виступає універсальною цінністю лише остільки, оскільки припускається його змістовне різноманіття, відсутність у кожний момент часу єдиної конкретної значущої уяви. І оскільки це різноманіття в перехідний період від однієї суспільної системи до іншої особливо велико, то ступінь реалізації як можна більшого числа різноманітних уявлень режимів (при даних техніко–виробничих, екологічних і т. ін. властивостях системи ) виступає важливим індикатором просування до більш демократичного режиму.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ АВТОРА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Основні положення дисертаційної роботи відображено в 7 публікаціях, з них 4 – статті у фахових виданнях:

Боровський О.О. Порівняльний аналіз демократичного розвитку суспільства (технологічні аспекти) // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики: Міжвузівський збірник наукових праць. - Вип. 9.- К., 2000.- С. 30-37.

Боровський О.О. Емпіричні референти демократичного розвитку та пошук комплексного показника // Нова парадигма.- 2002.- Вип. 24.- С. 149-155.

Боровський О.О. Соціологічний аналіз громадянського суспільства // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Соціологія. Психологія. Педагогіка.- 2002. – Вип. 14. – С. 8-11.

Боровський О.О. Політичний режим як об’єкт соціологічного дослідження (синергетичний підхід) // Нова парадигма.- 2003.- Вип. 34.- С. 209-217.

У інших наукових збірках:

Боровський О.О. Структура дозвілля студентів в умовах демократизації суспільства // Свободное время студентов: теория, опыт, перспективы.- Материалы, научно-практической конференции 29 марта 2001.- Запорожье, ЗГУ, 2001.-С. 92-94.

Яковенко Ю.І., Боровський О.О. Емпіричні референти демократичного розвитку // Концептуальні засади реформування політичної системи в Україні. Стан і перспективи розвитку політичних наук: матеріали “круглого столу”, Київ, 13 квіт. 2001 р. / За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва.- К.:Вид-во УАДУ, 2001.- С.32-34.

Яковенко Ю.І., Боровський О.О. Індикатори та показники становлення й розвитку громадянського суспільства // Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні: Матеріали наук.-практ. конф. / За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва.- К.: Вид-во УАДУ, 2001.- С.54-56.

Особистий внесок здобувача. В публікаціях, написаних у співавторстві, з науковим керівником, №6 та №7, автору належить розгляд теоретико-методологічних засад аналізу громадянського суспільства та визначено пізнавальну специфіку застосування інтегративного показника громадянського суспільства.

АНОТАЦІЯ

Боровський О.О. Політичний режим як об’єкт соціологічного дослідження. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук за спеціальністю 22.00.04 – спеціальні та галузеві соціології. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2004.

Дисертацію присвячено концептуалізації політичного режиму в соціологічній теорії як способу підвищення цілісності функціонування соціальної системи, який регулярно реалізований у заданих територіальних межах. В роботі визначається соціологічна специфіка цього явища, причини та механізми демократизації, визначено основні елементи та термінологічне поле його розгляду.

Поряд з функціональними характеристиками політичного режиму досліджуються особистісні аспекти цього явища, які випливають із ціннісно–діяльнісної характеристики політичного режиму, завдяки якому влада робить свій вплив на все суспільство, на його економічну, соціальну і культурну сфери, на здійснення соціального контролю та конструюванні девіантності в суспільстві. Розходження між демократичним та авторитарним режимом є головним розходженням, що сприяє упорядкуванню соціального світу. Мають значення ті моменти, у котрих цей засіб організації і цей спосіб реалізації управління обумовлює, орієнтує і спрямовують засіб життя індивідів.

Ключові слова: політичний режим, державне управління, політична культура, самоорганізація, політична система, демократизація, індикатор, показник.

АННОТАЦИЯ

Боровский А.А. Политический режим как объект социологического исследования. – Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата социологических наук по специальности 22.00.04 – специальные и отраслевые социологии. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. – Киев, 2004.

Диссертация посвящена концептуализации политического режима в социологической теории, как способа повышения целосности функционирования социальной системы, который регулярно реализован в заданных территориальных границах. В работе определяется социологическая специфика описываемого явления, причины и механизмы демократизации, определены основные элементы и терминологическое поле его рассмотрения.

Рядом с функциональными характеристиками политического режима исследуются личностные аспекты этого явления. Они выплывают из ценностно-деятельностной характеристики политического режима. Расхождения между режимом является главным расхождением, которое оказывает содействие упорядочению социального мира.

Ключевые слова: политический режим, государственное управление, политическая культура, самоорганизация, политическая система, демократизация, индикатор, показатель.

ANNOTATION

Borovsky A.A. Political regime as an object of sociological research. – Manuscript. The dissertation for a scientific degree of the Candidate of Sociological Sciences. – 22.00.04. – Special and branch sociologies. Taras Shevchenko National University of Kyiv. – Kyiv, 2004.

The dissertation is dedicated to conceptualization of political regime in the sociological theory. The author argues that political regime is a mechanism of increasing functional integrity of social system; the regime is being regularly realized in given territorial boundaries. The sociological specifics of the regime, courses and mechanisms of democratization are defined. Basic elements and relevant terminology are defined as well.

Keywords: political regime, public administration, political culture, self-organization, political system, democratization, indicator, index.