НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ НАН УКРАЇНИ

Штепа Сергій Олександрович

УДК 323.1У

РОЛЬ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ У ВИРІШЕННІ ЕТНОПОЛІТИЧНИХ ПРОБЛЕМ КРИМУ

23.00.05 - етнополітологія та етнодержавознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ - 2004

Дисертацією

є рукопис.

Робота виконана

у відділі етнополітології Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України

Науковий керівник: доктор історичних наук

Майборода Олександр Микитович,

Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, завідувач відділом етнополітології

м. Київ

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Панчук Май Іванович

Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, завідувач відділом

національних меншин,

м. Київ

кандидат політичних наук, доцент

Ляпіна Людмила Анатоліївна

Миколаївський державний університет

ім. В.О. Сухомлинського, кафедра політології,

м. Миколаїв

Провідна

установа – Київський національний університет будівництва і архітектури Міністерства освіти і науки України, кафедра політичних наук.

Захист відбудеться “06” липня 2004 року о 1400 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.181.01. в Інституті політичних та етнонаціональних досліджень НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8, кім. 202.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8, кім. 218.

Автореферат розісланий “04”червня 2004 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор політичних наук Ю.А. Левенець

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Серед багатьох актуальних проблем суспільного розвитку переважної більшості країн сучасного світу є проблеми, виникнення яких пов’язане з поліетнічним складом їх населення. Світова історія другої половини минулого століття дає чимало прикладів виникнення етнічних конфліктів, які серйозно впливали на суспільне життя різних країн.

Формування законодавчої бази державної етнонаціональної політики є найпершою і обов’язковою умовою регулювання етнонаціонального розвитку у поліетнічних країнах. Досвід таких європейських країн, як, наприклад, Австрія, Бельгія, Великобританія, Словаччина та інших, а також країн “нового світу” – Сполучених Штатів Америки, Канади засвідчує, що тут концепції та моделі етнонаціонального розвитку (“культурний плюралізм”, “багатокультурність”) вибудовуються на добротній законодавчій базі, а конфліктні ситуації у міжетнічних стосунках вирішуються в рамках національного та міжнародного політико-правового поля. Досвід демократичних суспільств у збережені етнополітичної стабільності дає підстави для твердження про важливу роль законодавчої влади у вирішенні етнічних проблем у суспільстві. Особлива роль цієї гілки влади у вирішенні етнополітичних проблем поліетнічних країн зумовлює актуальність досліджень усіх аспектів законотворчої діяльності тих інституцій, які формують політико-правове поле етнонаціонального розвитку тієї чи іншої країни.

Особливу роль законодавчий орган відіграє у державах, які утворилися недавно й не мали достатнього самостійного досвіду вирішення проблем, що виникають в етнонаціональний сфері їхнього суспільного розвитку. В Україні, яка належить до таких держав, ця особлива роль зумовлюється наявністю двох найбільш чітко виражених тенденцій: 1) прагненням значної частини суспільства, що концентрується навколо його ядра – українського етносу, до побудови реальної самостійної незалежної держави, етнополітична сфера якої має існувати й розвиватися за новими принципами; 2) процесом етнокультурного відродження етнічних спільнот України, що супроводжується зростанням їхньої етнічної самосвідомості та прагненням зайняти гідні ніші у суспільному розвитку України й отримати доступ до участі у прийнятті рішень, принаймні у тих питаннях, які стосуються їхнього політико-правового статусу, соціально-економічного та культурного поступу.

Щодо ролі Верховної Ради України у регулюванні етнонаціонального розвитку країни, й зокрема в Автономній Республіці Крим, то можна констатувати, що нею накопичений певний досвід, принаймні достатній, щоб його проаналізувати, узагальнити й висловити пропозиції щодо поліпшення діяльності вищого законодавчого органу країни у цій сфері суспільного життя. Попередній аналіз проблеми дає підстави для твердження, що ця тема практично не вивчалася українськими дослідниками-політологами. Кілька праць О.М. Бикова, В.П. Колісника, О.Л. Копиленка, Л.І. Рябошапки певною мірою стосуються правової оцінки діяльності Верховної Ради України, переважно суто політичних та юридичних аспектів. Етнонаціональним проблемам Криму у контексті діяльності Верховної Ради України по їхньому вирішенню у цих роботах присвячені лише окремі сюжети.

Мета та завдання дослідження полягає у всебічному комплексному вивченні та узагальнені досвіду Верховної Ради України у вирішенні гострих етнополітичних проблем Автономної Республіки Крим, з`ясуванні її впливу на діяльність республіканських органів законодавчої та виконавчої влади і органів місцевого самоврядування у контексті етнонаціонального розвитку України після здобуття незалежності.

У рамках поставленої мети передбачається вирішити такі завдання:

1) з’ясувати та охарактеризувати сучасну етнополітичну ситуацію в Криму; визначити основні проблеми в етнічній сфері, які відчутно впливають на суспільний розвиток півострова;

2) проаналізувати законодавчі засади державної етнополітики, які складають основу регулювання етнонаціонального розвитку АРК та вирішення її етнополітичних проблем;

3) проаналізувати діяльність Верховної Ради України по формуванню політико-правового поля, в просторі якого визначаються легітимні шляхи вирішення етнополітичних проблем автономії; комплексно оцінити корпус прийнятих українським парламентом правових актів, якими регулюється етнонаціональний розвиток автономії;

4) узагальнити досвід органів виконавчої влади АРК на республіканському та місцевому рівнях по реалізації прийнятих Верховною Радою України законодавчих актів, що стосуються депортованих народів, які повернулися й повертаються до Криму;

5) спрогнозувати найбільш вірогідні наслідки діяльності Верховної Ради України по вирішенню гострих проблем сучасного етнонаціонального розвитку Автономної Республіки Крим;

6) на основі аналізу запропонувати шляхи та засоби поліпшення діяльності Верховної Ради України по вирішенню етнополітичних проблем АРК.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження виконаний у межах науково-дослідних тем відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України “Національна інтеграція в полікультурному суспільстві (державний реєстраційний номер 0100U004974)”, “Етнополітичні відносини в умовах суспільної трансформації в Україні суспільстві (державний реєстраційний номер 0102U002195)” та одночасно пов`язаний з науково-дослідною темою наукової частини Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Аналіз етнонаціональної структури та міжетнічної взаємодії в українському суспільстві” (I кв. 2001 р. – IV кв. 2005 р.).

Об’єктом дисертаційного дослідження є Верховна Рада України.

Предметом дослідження є законодавча та практична діяльність Верховної Ради України по вирішенню етнополітичних проблем АРК у рамках політико-правового поля, сформованого на основі законів та постанов парламенту у роки побудови незалежної української держави (1991 – 2003 рр.).

Дослідження базується на використанні загальнонаукових методів, що притаманні політології, насамперед, системного та порівняльного, які застосовувалися при співставленні діяльності ВРУ та ВР АРК. При вивченні офіційних документів, перш за все законів, у тих їх частинах, які стосуються етнонаціонального розвитку й які є основою для вирішення етнополітичних проблем у Криму, застосовувся метод контент-аналізу. Позитивні наслідки мало використання кількісних методів, зокрема при аналізі даних перепису населення 2001 року та їх порівняння з переписом 1989 року, даних соціологічних опитувань, результатів моніторингів розвитку українського суспільства, здійснюваних Інститутом соціології НАН України. В роботі широко застосовувався історичний метод, передусім при висвітленні етнополітичної ситуації в Криму у безпосередньому контексті етнополітичного розвитку усієї України.

Наукова новизна дисертації полягає у наступному:

- з`ясована залежність між вирішенням головних етнополітичних проблем Автономної Республіки Крим та наявністю правової бази, покликаної визначити характер етнонаціонального розвитку півострова;

- здійснено першу спробу наукового комплексного аналізу ролі Верховної Ради України у правовому забезпеченні розв’язання етнополітичних проблем АРК;

- проаналізовано зміст політико-правового поля, в межах якого відбувається регулювання етнополітичного розвитку Криму;

- досліджено діяльність ВРУ по вдосконаленню механізмів вирішення етнополітичних проблем автономії;

- з’ясовано роль Верховної Ради України у вирішенні найгострішої з етнополітичних проблем Криму – проблеми депортованих народів;

- простежено взаємодію законодавчого органу з іншими владними структурами та представництвами;

- розроблено пропозиції по підвищенню ролі Верховної Ради України у вирішенні етнополітичних проблем Криму.

Теоретичною основою дослідження стали праці відомих вітчизняних та зарубіжних політологів, істориків, правників та етносоціологів, у яких аналізуються проблеми етнонаціонального розвитку України та її регіонів, у тому числі Криму, з`ясовуються можливості їх законодавчого регулювання та розглядаються моделі розвитку України як поліетнічної країни і взаємодії регіонів і центру в етнонаціональній сфері суспільного розвитку. Серед українських дослідників – це Н.В. Беліцер, О.М. Биков, І.М. Варзар, М.М. Вівчарик, В.Б. Євтух, Ю.І. Зінченко, М.М. Карабанов, О.В. Картунов, Г.О. Кисла, М.І. Кирюшко, Т.В. Клинченко, В.О. Котигоренко, В.П. Колісник, О.Л. Копиленко, К.В. Коростеліна, І.О. Кресіна, В.М. Кулик, І.Ф. Курас, Л.М. Ляпіна, О.М. Майборода, Л.П. Нагорна, В.Ф. Панібудьласка, М.І. Панчук, О.І. Піскун, О.О. Рафальський, М.Ф. Рибачук, Ю.І. Римаренко, Л.І. Рябошапко, Ю.В. Тищенко, В.П. Трощинський, Р.А. Чубаров, Л.Є. Шкляр, М.О. Шульга та інші. У процесі аналізу етнополітичних проблем Криму автор звертається до оцінок згаданих дослідників та користується матеріалом, викладеним у їхніх працях.

Серед зарубіжних дослідників – це Ю. Бромлей (Росія), Е. Бонасіч (США), Р. Бретон (США), Г. Бруннер (Німеччина), В. Возгрін (Росія), В. Кимлічка (Канада), Е. Сассе (Швейцарія), Е. Сміт (Великобританія), В. Тішков (Росія). Значною мірою їхні праці використовуються для з’ясування більш широкого контексту як закономірностей самого етнонаціонального розвитку, так і можливостей вирішення тих чи інших проблем, а в конкретних випадках – для оцінки ситуації, виходячи з досвіду зарубіжних країн.

Аналіз теоретичної бази дослідження ролі Верховної Ради України у вирішенні етнополітичних проблем Криму (на момент завершення написання дисертації) дає підстави для оцінки цієї ролі за такими показниками:

- рівнем уваги парламенту до етнополітичної ситуації у Криму, зокрема періодичністю його звернення до цієї проблеми;

- кількістю та якістю законів та інших законодавчих актів, що безпосередньо або опосередковано стосуються етнонаціонального розвитку Криму;

- рівнем ефективності співпраці законодавчого органу з усіма гілками влади на всеукраїнському, регіональному та місцевому рівнях по розв’язанню конкретних етнополітичних проблем Криму.

Джерельною базою дисертаційного дослідження стали законодавчі акти (закони, постанови Верховної Ради України, закони та постанови Верховної Ради Криму), нормативні акти виконавчих органів центральної та регіональної влади; матеріали засідань Комітету з прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин Верховної Ради України; програми, передвиборчі платформи та заяви політичних партій і виборчих блоків, представлених у парламенті; матеріали та документи Меджлісу кримськотатарського народу та національно-культурних товариств Криму, преса Автономної Республіки Крим й зокрема преса етнічних спільнот півострова.

Теоретичне та практичне значення дисертації полягає у тому, що у ній здійснена спроба адекватного розуміння характеру етнополітичних відносин у країні на основі узагальнених знань про функціонування її законотворчої гілки влади. У дисертації окреслені основні напрямки подальшого вивчення діяльності Верховної Ради України у розв’язанні складних проблем етнонаціонального розвитку одного з найбільш строкатих у етнічному плані регіонів нашої країни – Криму, а також визначені теоретико-методологічні засади досліджень ролі законодавчого органу у регулюванні етнонаціонального розвитку поліетнічного регіону. Для подальшої розробки теми теоретичне значення мають положення про необхідність дослідження проблем автономного регіону у контексті етнонаціонального розвитку усієї країни та формування ефективної структури етнополітичного менеджменту, зокрема у формі поєднання владних зусиль на регіональному та місцевому рівнях. У дисертації також здійснено спробу накреслити схему взаємодії законодавчого органу, органів регіональної виконавчої влади та представницьких органів етнічних спільнот Криму у розв’язанні проблем останніх при координуючій ролі Верховної Ради України у цьому процесі.

Практичне значення одержаних результатів поширюється на науково-дослідну, навчально-методичну та інформаційно-аналітичну сфери їх застосування. Результати дослідження можуть бути використані для подальших досліджень діяльності Верховної Ради України у регулюванні етнонаціонального розвитку на регіональному рівні, її ролі у координації зусиль по реалізації чинного законодавства в етнонаціональній сфері життя українського суспільства. Вони можуть бути запропоновані для використання у процесі вдосконалення законодавства України з питань етнонаціонального розвитку, при підготовці нових законів, удосконаленні рішень виконавчих органів державної влади щодо забезпечення етнокультурного розвитку етнічних спільнот Криму, розробки спеціальних програм інтеграції депортованих тощо.

Висновки та рекомендації можуть бути корисними у діяльності, зокрема, таких державних органів влади, як Державний комітет України у справах національностей та міграції, Республіканський комітет Автономної Республіки Крим у справах національностей та депортованих громадян, обласні, міські та районні управління й відділи у справах національностей та міграції держадміністрацій. Матеріали дослідження можуть становити інтерес для громадських організацій етнічних спільнот Криму, зокрема стосовно механізмів реалізації їхніх прав та формування спеціальних програм задоволення їхніх етнокультурних потреб. Матеріали та результати дисертаційного дослідження можуть бути використані для підготовки нормативних та спеціальних навчальних курсів з етнополітології, етнології, етносоціології та етнодержавознавства.

Апробація результатів дисертації здійснювалася на наукових міжнародних та вітчизняних конференціях:

- Всеукраїнська науково-практична конференція “Національно-культурне відродження і державотворчий процес в Україні: надбання та перспективи”. / Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України. Київ, 28 березня 2001р.;

- Міжнародна конференція “Міжрегіональний діалог в Європі: 2001 рік і на перспективу”. / Інститут етнічних, регіональних та діаспорознавчих студій. Київ, 26 – 28 квітня 2001р.;

- Регіональна науково-практична конференція “Міжетнічний діалог – основа стабільності в Криму”. / Таврійський екологічний інститут. Сімферополь, 17 – 18 жовтня 2001р.;

- Семінар “Парламентські вибори 2002р. і демократичне суспільство”. / Інститут Кенана. Київ, лютий 2002р.;

- Міжнародна студентська конференція “Етнічні взаємини у Центральній та Східній Європі”. Краків, 25 – 28 квітня, 2002р.;

- Міжнародний Форум з культур і національної ідентичності “Місцеві культури Криму і їхня роль у майбутньому України”. / За сприяння Британської Ради в Україні. Алушта, 2 – 5 жовтня 2002 р.

Основні положення та висновки дисертаційного дослідження опубліковані у п’ятьох статтях, надрукованих у наукових фахових виданнях.

Структура дисертаційного дослідження вибудовувалася у відповідності з поставленими метою завданнями – провести цілісний і комплексний аналіз ролі Верховної Ради України у вирішенні етнополітичних проблем Криму у контексті етнонаціонального розвитку України. Робота складається із вступу, трьох розділів (шести параграфів), висновків та списку використаних джерел і літератури. Повний обсяг дисертації становить 195 сторінок, список використаних джерел та літератури 250 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі дисертації обгрунтовується актуальність теми, ступінь її наукової розробленості, визначені об`єкт і предмет, наукова новизна та практичне значення роботи, а також поставлені мета та завдання дисертаційного дослідження.

Перший розділ дисертації "Проблеми етнонаціонального розвитку Криму" присвячений аналізу теоретико-методологічних засад дослідження проблематики та етнополітичної ситуації в Автономній Республіці Крим.

Теоретико-методологічні засади дослідження етнополітичних проблем Криму з`ясовуються на основі таких трьох груп джерел і матеріалів:

1) дослідження українських і зарубіжних фахівців з проблематики етнонаціонального розвитку поліетнічних країн, регіоналізму та міжетнічної взаємодії в умовах будівництва незалежної держави;

2) документи та матеріали міжнародних організацій, членом яких є Україна як незалежна держава, котрі свідчать про концептуальні підходи та формують стандарти вирішення проблем етнонаціонального розвитку поліетнічних країн, передусім тих, що можуть знайти своє застосування в Україні у конкретній ситуації з Кримом;

3) документи і матеріали, які відображають діяльність Верховної Ради України з розв’язання етнополітичних проблем Автономної Республіки Крим у загальноукраїнському контексті.

У першій групі автор виділяє праці українських і зарубіжних дослідників, де викладені загальні концептуальні підходи до аналізу етнонаціональної ситуації, формується понятійно-термінологічний апарат етнонаціональної проблематики й визначаються її основні напрямки дослідження. Дисертант головну увагу приділяє аналізу тих праць, у яких висвітлюється загальний аналіз етнонаціональної ситуації в Криму і окремих явищ міжетнічної взаємодії в регіоні та їх вплив на етнонаціональний розвиток півострова; розробка понятійного апарату вивчення проблеми (зокрема, зміст таких понять, як “етнічна спільнота”, “національна меншина”, “корінний народ” та інші); концептуальні підходи у вирішенні проблем Криму в рамках мега- і мікро- етнополітичних утворень (держава, автономія, місцеве самоуправління); законодавча база регулювання етнонаціонального розвитку в Автономній Республіці Крим; етнополітичний менеджмент, особливо на регіональному рівні; взаємодія центру та регіону (в широкому розумінні цього слова, включаючи як законодавчу, так і нормативно-регулятивну базу, практичну співпрацю у вирішенні етнополітичних проблем). У цьому контексті аналізуються праці В. Б. Євтуха, В. М. Кулика, О. М. Майбороди, М. І. Панчука. О. О. Рафальського, В. П. Трощинського та інших.

Серед міжнародних організацій, матеріали, документи та практична діяльність яких формують концептуальні підходи та стандарти по регулюванню етнонаціонального розвитку у поліетнічних країнах й вирішення гострих регіональних проблем, увагу привернуто насамперед до Ради Європи, Європейського Союзу та Організації з Безпеки та Співробітництва в Європі. Серед основних документів цих організацій, що містять у собі концептуальні підходи, які можуть бути застосовані до аналізу етнонаціональної ситуації в Криму, першочергове місце займають “Рамкова конвенція про захист національних меншин” та “Європейська хартія про місцеве самоврядування”, “Європейська хартія регіональних або мов меншин”.

Позиція Верховної Ради України щодо етнонаціонального розвитку в Автономній Республіці Крим та концептуальні підходи до вирішення його проблем викладені в основних її законах та постановах.

Сьогодні можна констатувати, що концептуальні новації й методологічні підходи практично відсутні у тій частині діяльності Верховної Ради України, яка пов’язана з самим обговоренням тих або інших проблем, оскільки, за кількома винятками, навіть у профільному Комітеті з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин недостатньо фахівців з проблематики, щоб її осмислити й запропонувати адекватні концептуальні й методологічні підходи до вирішення гострих і складних питань.

У розділі означені основні фактори, які вирішальним чином впливають на формування етнополітичної ситуації в Криму. Серед них: 1) мо-заїчність етнічного складу населення півострова при беззастережному демографічному домінуванні росіян; 2) етнополітичний ренесанс в Україні серед як титульної нації, так і національних меншин; 3) рееміграційні процеси (повернення кримських татар, вірмен, болгар, греків, німців); 5) суперечливий характер українсько-російських відносин. Зважаючи на ці фактори нинішня етнополітична ситуація в Криму може бути оцінена як потенційно конфліктна, зокрема у стосунках між кримськотатарським населенням та росіянами.

Основними складовими етнополітичної ситуації в Криму є:

- неповна врегульованість законодавчого забезпечення прав (фундаментальних та компенсаційних) етнічних спільнот півострова, зокрема питань їхньої взаємодії у площині більшість – меншість (на макрорівні – Україна: титульна нація та меншини, в тому числі російська; на мікрорівні – Крим: російська етнічна спільнота та інші спільноти цього регіону);

- невирішеність проблем депортованих народів (не лише кримських татар, а й болгар, вірменів, греків, німців), котрі, на думку дисертанта, залишаються поза належною увагою законодавчої та виконавчої влади як на всеукраїнському, так і на республіканському рівнях;

- брак надійних гарантій збереження самобутніх культур різних етнічних спільнот, у тому числі малочисельних, таких, як караїми та кримчаки;

- проблема взаємодії українського й російського чинників у політичному, соціальному та економічному розвиткові Криму та їх суперечливий вплив на етнонаціональну ситуацію на півострові. Розгляд цих питань необхідний для формування адекватних засад для аналізу діяльності Верховної Ради України у вирішенні нагальних проблем етнонаціонального розвитку Автономної Республіки Крим.

У другому розділі "Формування правових засад розв’язання етнополітичних проблем у Криму: загальні принципи і специфіка АРК" розглядаються два взаємопов`язані аспекти – правові засади державної етнополітики в України загалом і правові засади державної етнополітики в межах політико-правового поля Криму, тобто того простору, де безпосередньо вирішуються етнополітичні проблеми.

У контексті дослідження ролі Верховної Ради України у розв’язанні етнополітичних проблем Криму першочергової уваги заслуговує аналіз законодавчої бази регулювання етнонаціонального розвитку країни. Тим більше, що ця законодавча база є найбільш очевидним результатом діяльності парламенту. Можна стверджувати, що з утриманням Україною незалежності вельми активно починає формуватися правова база регулювання етнонаціональних взаємин як на загальнонаціональному, так і на регіональному, у тому числі кримському рівнях. Так, протягом 1991 – 2002 років Верховною Радою України було прийнято 18 законів та постанов, які стосуються цієї сфери. Крім того ще 30 нормативних актів були прийняті Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою АРК, Радою Міністрів АРК.

До законодавчо визначених принципів етнополітики в Україні, чинність яких розповсюджується на територію усієї держави, у тому числі і на Крим, відносяться, на думку вчених, наступні:

1) гарантія рівних політичних, соціальних та культурних прав різних компонентів етнонаціональної структури українського суспільства; розвиток їхньої етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності; недопущення привілеїв та обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження при одночасному визнанні за меншинами права на компенсаторну підтримку;

2) повне включення в правове поле такого компоненту етнонаціональної структури українського суспільства як національні меншини (Закон України “Про національні меншини в Україні”);

3) не повне включення в правове поле депортованих за національною ознакою, які повертаються на місця попереднього поселення – болгари, вірмени, греки, кримські татари, німці (Закон України “Про особливості участі громадян України з числа депортованих з Криму у виборах депутатів місцевих Рад в Автономній Республіці Крим”, “Угода між Україною та Федеративною Республікою Німеччина про співробітництво у справах осіб німецького походження, які проживають в Україні”); іммігрантів, які впродовж одинадцяти років незалежності України прибувають до нашої країни (Закон України “Про біженців”, Закон України “Про громадянство України”);

4) відсутність правового регулювання щодо: а) титульної нації (українців); б) кримських татар як специфічної етнічної спільноти (мається на увазі відсутність спеціального закону, яким був би визначений статус кримських татар, а також закону про відновлення його прав); в) малочисельних груп представників різних етносів, таких, наприклад, як караїми, кримчаки.

Політико-правове поле Криму у вирішенні етнополітичних проблем цього регіону формується із двох частин: тієї, що складається із правових актів, якими регулюється етнонаціональний розвиток України взагалі, а також із законодавчих актів, що спеціально стосуються Криму, та правових актів самої АРК, насамперед прийнятих автономію (особливо на початку 1990-х років, коли вона мала повноваження на законотворчу діяльність).

Особливої уваги у контексті нашого викладу заслуговують закони, прийняті Верховною Радою України, котрі безпосередньо передбачають заходи регулювання етнонаціонального розвитку Криму. Це й закони України “Про статус Автономної Республіки Крим” (1991 р.), “Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим” (1992 р.), “Про особливості участі громадян з числа депортованих з Криму у виборах депутатів місцевих Рад в Автономній Республіці Крим” (1995 р.), “Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим” (1998 р.).

Важливим кроком у вирішенні проблеми адаптації депортованих до нових умов став Закон України “Про внесення змін та доповнень до Закону України “Про громадянство України” 16 квітня 1997 року і запровадження його з 20 травня 1997 року. У ньому спрощувалася процедура набуття українського громадянства для значної частини депортованих. Зокрема, щодо них було знято вимогу про необхідність безперервного проживання на території України протягом останніх 5 років та володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування.

Крім згаданих результатів діяльності Верховної Ради України по вирішенню проблем етнонаціонального розвитку Криму (маються на увазі прийняті закони та постанови, які складають базу для формування політико-правового поля у царині міжетнічних відносин) в оцінці цієї діяльності важливе місце займала позиція Верховної Ради у конституційному процесі в Криму. Закладені у Конституції України принципи правового регулювання проблем розвитку Криму, у тому числі й етнонаціональних, реалізувалися у законах, прийнятих Верховною Радою України, зокрема двох законів, які згадувалися вище: "Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим" і "Про вибори депутатів Автономної Республіки Крим", а також у оцінці постанови Верховної Ради АР Крим від 15 жовтня 1997 року “Про функціонування російської мови на території АР Крим”, у питанні про вибори депутатів Верховної Ради АР Крим.

Регулятивна роль Верховної Ради України щодо етнонаціонального розвитку Криму проявилася також під час перерозподілу обсягів повноважень органів місцевого самоврядування з врахуванням місцевих особливостей і з посиланням на закони України та укладені нею міжнародні угоди. У Конституції Автономної Республіки Крим (частина перша статті 44) перерозподіл обгрунтовувався тим, що: "Згідно з Конституцією України, законами України, Європейською Хартією про місцеве самовря-дування, Конституцією Автономної Республіки Крим, норматив-но-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим органам місцевого самоврядування може делегуватися ви-конання окремих республіканських виконавчих функцій та повн-оважень з передачею фінансів і майна для забезпечення вико-нання зазначених функцій та повноважень”.

Пов`язуючи питання повноважень із потребами кримськотатарського народу, як і інших етнічних спільнот Криму, відомий політик Рефат Чубаров зазначав, що Конституція АР Крим має серед низки питань розв'язувати і таке питання, як консолідація усіх етнічних спільнот, забезпечення їм рівних прав і можливостей. На думку Р. Чубарова, Конституція АР Крим цієї проблеми не розв’язує. Погоджуючись з такою думкою, можна сказати, що на той час від Верховної Ради України очікувався більш чіткий контроль за виконанням рішень з тих питань, що Конституцією України однозначно віднесені до відання Автономної Республіки Крим, ніж той, що нею здійснювався.

Формування політико-правового поля регулювання етнонаціонального розвитку і вирішення гострих етнополітичних проблем Криму продовжується. Однією з нових спроб у цьому напрямку є подання до Верховної Ради України проектів законів з етнонаціональних питань. На час завершення дисертаційного дослідження у парламенті України були зареєстровані проекти законів про внесення змін до Закону України “Про національні меншини в Україні”; продовжується робота над проектом “Концепції державної етнонаціональної політики”, яка має бути затверджена окремим законом та проектом закону “Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою”.

Свого законодавчого вирішення потребують, зокрема, такі питання, як національно-культурна автономія (проект закону “Про національно-культурні автономії національних меншин України”), функціонування мов (проекти законів “Про мови в Україні”), збереження культурної спадщини малочисельних етнічних спільнот, взаємодія національних меншин з історичними батьківщинами та міжнародними організаціями, які сприяють вирішенню конкретних проблем етнічних спільнот.

У третьому розділі "Роль Верховної Ради України у здійсненні державної етнополітики в Криму" увага акцентується на практичних кроках органів державної влади у вирішенні гострих етнополітичних проблем півострова та діяльність Верховної Ради у цьому процесі, а також аналізується взаємодія парламенту з регіональною владою та органами місцевого самоврядування.

Однією з найгостріших проблем сучасного етнонаціонального розвитку України є проблема депортованих, котрі наприкінці 1980-х – початку 1990-х років почали повертатися в Україну. Ця проблема була предметом уваги законодавчого органу України.

Проблеми, пов`язані з поверненням і облаштуванням депортованих народів, можна поділяти на три групи: проблеми у соціально-економічній сфері, проблеми у соціально-гуманітарній сфері, політико-правові проблеми та проблеми у сфері громадського життя.

До першої групи серед найгостріших проблем можна віднести такі: 1) працевлаштування; 2) приватизація, особливо землі; 3) проблеми з наданням соціальних послуг (забезпечення житлом, розбудова транспортних комунікацій, водо- та електрозабезпечення тощо). У другій групі проблем (соціально-гуманітарна сфера) найбільш актуальними є незадовільні можливості отримання освіти рідною мовою, доступ до надбань культури та інформації етнічними мовами, обмежені можливості функціонування рідних мов раніше депортованих народів та меншин.

Правову базу для повернення та вирішення третьої групи проблем, які складають наступні документи: декларація Верховної Ради колишнього Радянського Союзу “Про визнання незаконними і злочинними актів проти народів, які були піддані насильницькому переселенню, та забезпеченню їхніх прав” (14 листопада 1989 р.); “Угода з питань, пов`язаних з відновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів”, яка у жовтні 1992 року була підписана за ініціативи України у столиці Киргизстану м. Бішкеку главами держав-учасниць СНД; Закон України “Про громадянство України” (1997 р. зі змінами у 2001 році); двостороння угода між Україною та Узбекистаном з питань громадянства депортованих осіб та їхніх нащадків (1998 р.).

Ще одним моментом у діяльності Верховної Ради України, який позитивно вплинув на розв’язання етнополітичних проблем у Автономній Республіці Крим, є ратифікація угод з міжнародними організаціями. Важливість цієї діяльності зумовлена тим, що депортовані згідно з класифікацією міжнародних організацій за деякими показниками (головним у цьому контексті є факт переміщення у просторі та необхідність під тиском обставин покидати місця свого постійного проживання) можуть бути віднесені до біженців та мігрантів. Серед таких міжнародних організацій є Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців та Міжнародна організація з міграції. Саме ці організації надають відчутну допомогу в облаштуванні й соціальній адаптації депортованих в Криму. Верховна Рада України, ратифікуючи міжнародні угоди України, особливо ті, які передбачають не лише законодавчий супровід співробітництва, але й надання конкретної матеріальної допомоги, сприяє вирішенню такої гострої етнополітичної проблеми як проблема депортованих.

Іншим важливим здобутком діяльності Верховної Ради України у вирішенні проблем депортованих народів були перші в історії діяльності українського парламенту спеціальні слухання “Проблеми законодавчого врегулювання та реалізації державної політики щодо забезпечення прав кримськотатарського народу і національних меншин, які були депортовані і добровільно повертаються в Україну” (5 квітня 2000 р.). Слухання інтенсифікували процес облаштування кримських татар, прискорили прийняття нової редакції Закону України “Про громадянство України”. Частково рекомендації слухань були враховані у двох програмах, прийнятих Кабінетом Міністрів України у 2002 році – це “Програма розселення та облаштування депортованих кримських татар та осіб інших національностей, які повернулися в Автономну Республіку Крим на постійне проживання, на 2001-2005 роки” та “Програма адаптації та інтеграції в українське суспільство депортованих кримських татар, а також осіб інших національностей, відродження і розвитку їх культури та освіти (2002 – 2005 роки)”.

Роль Верховної Ради України у вирішенні однієї з найгостріших етнополітичних проблем Криму, котра значною мірою визначає етнонаціональну ситуацію на півострові, а також у стосунках центру і регіону, найбільш відчутно виявилась у таких моментах:

1) прийняття законів, які створюють умови для повернення і адаптації депортованих, передусім кримських татар, до соціально-економічного, політичного та суспільного життя;

2) ратифікація міжнародних договорів та угод, які визначають статус депортованих, фіксують забов`язання сторін щодо допомоги у реалізації їхніх прав та стимулюють міжнародне співробітництво у розв`язанні проблем депортованих народів;

3) формування громадської думки та засад подальшого вирішення їхніх проблем через парламентські слухання;

4) затвердження бюджетного фінансування програм, пов`язаних з поверненням і облаштуванням депортованих.

Щоправда, усі ці заходи, здійснені Верховною Радою України за період, який охоплюється дисертацією, виявились недостатніми, щоб повністю вирішити проблеми раніше депортованих народів, які повертаються до Криму. Зокрема, парламент України міг би приділяти бульшу увагу поліпшенню законодавчого супроводу розв`язання проблем депортованих, передусім тих, що стосуються правових механізмів імплементації спеціальних програм та проектів.

Взаємодія центральних органів законодавчої та виконавчої влади та органів місцевого самоврядування Криму може здійснюватись у кількох площинах (підстави для визначення напрямків взаємодії дає досвід діяльності Верховної Ради України та необхідність вирішення найважливіших етнополітичних проблем Криму):

1) Взаємодія законодавчих органів влади – Верховної Ради України і Верховної Ради Криму.

2) Взаємодія Верховної Ради України з виконавчою владою Криму та органами місцевого самоврядування у плані контролю за виконанням рішень, які приймаються Верховною Радою України по розв`язанню етнополітичних проблем півострова.

3) Співробітництво центральних та регіональних органів виконавчої влади і місцевого самоврядування по реалізації законодавчих актів й забезпечення прав різних компонентів етнонаціональної структури населення Криму.

Найбільш очевидною є взаємодія між Верховною Радою України та Верховною Радою Криму, у процесі якої чітко виявилася позиція українського парламенту щодо етнонаціонального розвитку півострова і включення Криму в загальноукраїнський етнополітичний контекст. На думку автора, останнє є однією з найбільш актуальних питань етнонаціонального розвитку України у контексті зміцнення засад унітарності нашої держави.

Серед проблем, які мали вирішуватися у постійній взаємодії центру і Криму, була проблема громадянства. Навколо неї точилася особливо гостра дискусія між центром і Кримом. Ця проблема поступово перетворилася на етнополітичну, оскільки питання про громадянство зачіпало інтереси і українців, і росіян, і кримських татар та інших реемігрантів.

В оцінці діяльності Верховної Ради України у питанні приведення законодавства Криму у відповідність до законодавства України, позиція автора дисертації, зумовлена результатами дослідження, збігається з думкою, що “...тривалий час законодавча і виконавча влада України намагалися не помічати серйозної внутрішньої опозиції у Криму...”. Ця опозиція групувалася навколо радикально налаштованих проросійських сил півострова, таких як Фонд “Москва - Крим”, які, підтримувані московськими політиками, стимулювали сепаратистські настрої в Криму й намагалися втримати його у зоні політичного впливу Росії.

Період з 1995 по 1998 роки був надзвичайно інтенсивним у взаємодії між центром і Сімферополем, особливо парламентом України і Верховною Радою Криму, у зв`язку з підготовкою нової редакції Конституції АРК.

Взаємодія Верховної Ради України з органами законодавчої та виконавчої влади Криму концентрувалася в основному навколо питання включення Криму в політико-правове поле України. І на формальному рівні (приведення законодавчих актів Автономної Республіки Крим у відповідність з законами України) вона принесла позитивні результати: на першому етапі цієї взаємодії така відповідність була досягнута; на другому етапі рішеннями Верховної Ради України була припинена законотворча діяльність Верховної Ради Криму і залишена за останньою законотворча ініціатива, коли Верховна Рада Криму могла входити з ініціативою до Верховної Ради України щодо розгляду й прийняття того чи іншого закону.

Що ж до другого напрямку взаємодії й співпраці Верховної Ради України з виконавчою владою і органами місцевого самоврядування, то тут практично все потрібно починати з нуля. Адже Верховна Рада України не виробила механізмів такої співпраці по вирішенню етнополітичних проблем Криму. Така співпраця має переважно спорадичний характер – нерегулярні засідання на цю тему Комітету Верховної Ради України з прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин (наприклад, восени 2003 року); епізодична участь народних депутатів, як правило, представників згаданого комітету у роботі української частини Міжурядової українсько-німецької комісії з питань осіб німецької національності, які проживають в Україні; участь народних депутатів у засіданнях Ради кримськотатарського народу при Президентові України; участь народних депутатів у заходах, які здійснювалися в Криму під егідою Верховного Комісара з питань національних меншин ОБСЄ.

Третій напрямок взаємодії центру з Автономною Республікою Крим є надзвичайно важливим, оскільки стосується реалізації положень законодавчих актів у конкретних умовах суспільного розвитку півострова. Йдеться перш за все про співпрацю саме центральних та регіональних органів виконавчої влади. Констатуючи важливість взаємодії Верховної Ради України та регіональної влади і органів місцевого самоврядування Криму, варто відзначити, що потенціал такої взаємодії надзвичайно великий, але, як засвідчив аналіз досвіду у цій сфері, він практично не використовується і його вплив на вирішення складних етнополітичних проблем Криму незначний. На думку автора, у контексті зазначених вище двох аспектів ролі Верховної Ради України, які набирають особливої ваги, органи місцевого самоврядування Криму могли б зробити свій внесок у підвищення ефективності взаємодії між ними та парламентом України за такими параметрами:

1) визначення територій (місць) компактного проживання осіб, що належать до національних меншин, що сприяло б концентрації зусиль як Верховної Ради України, так і регіональної кримської влади та органів місцевого самоврядування на вирішенні їхніх проблем;

2) місцеві органи самоврядування могли б розробляти конкретні цільові програми розвитку етнічних спільнот і координувати свої зусилля з регіональною владою у рамках політико-правового поля, яке формується Верховною Радою України;

3) налагодження і розвиток співпраці дорадчих органів при місцевому самоврядуванні з відповідними комітетами Верховної Ради України з метою ефективної реалізації правових засад етнополітики держави у місцях компактного розселення представників етнічних спільнот Криму;

4) оприлюднення та роз`яснення законів України, прийнятих Верховною Радою України, постанов і рекомендацій парламенту, які стосуються етнонаціонального розвитку України в цілому та вирішення конкретних етнополітичних проблем Криму.

У Висновках подаються результати дослідження, до яких автор дійшов на основі наукового аналізу документів та матеріалів.

У процесові вирішення Верховною Радою етнополітичних проблем Криму за ступенем інтенсивності діяльності ВРУ можна виділити два етапи:

а) 1991 – 1998 рр. – період інтенсивної роботи Верховної Ради України над законодавством в етнонаціональній сфері для всієї України, а також для регулювання конкретних ситуацій у Криму. У цей же період в процесі розмежування повноважень між Верховною Радою України та Верховною Радою Криму, зокрема і щодо етнонаціонального розвитку, формується концепція співробітництва між центральною та регіональною законодавчими владами; про інтенсивність роботи у цей період свідчать прийняті закони та велика кількість постанов. Саме у цей період було в основному сформоване політико-правове поле регулювання самого етнонаціонального розвитку Криму та вирішення його гострих етнополітичних проблем.

б) 1999 – 2003 рр. – період менш інтенсивного розгляду у Верховній Раді України проблем етнонаціонального розвитку Автономної Республіки Крим, зменшення кількості прийнятих рішень, які суттєво впливали б на етнополітичну ситуацію на півострові. Щоправда, у цей період було здійснено принаймні дві акції, які позитивно вплинули