aref
Національна академія наук України
Інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень
ткач костянтин іванович
УДК 658.114.33
формування інтеграційної моделі акціонування
в промисловості україни
Спеціальність 08.07.01 — економіка промисловості
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата економічних наук
Одеса — 2004
Дисертацією є рукопис
Робота виконана в Інституті проблем ринку та економіко-екологічних досліджень
Національної академії наук України
Науковий керівник доктор економічних наук, професор
Харічков Сергій Костянтинович,
Інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень
НАН України, заступник директора з наукової роботи
Офіційні опоненти: доктор економічних наук, професор, академік НАН України
Долішній Мар’ян Іванович,
Інститут регіональних досліджень НАН України, директор
доктор економічних наук, професор
Осипов Василь Іванович,
Одеський державний економічний університет
Міністерства освіти і науки України, завідувач кафедри
Провідна установа Інститут економіки промисловості НАН України, відділ проблем управління виробництвом, м. Донецьк
Захист відбудеться “17” лютого 2005 року о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д41.177.01 в Інституті проблем ринку та економіко-екологічних досліджень
НАН України за адресою: 65044, м. Одеса, Французький бульвар, 29.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України за адресою: 65044, м. Одеса, Французький бульвар, 29.
Автореферат розісланий “28” грудня 2004 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради О. В. Моліна
загальна характеристика роботи
Актуальність теми. Питання акціонування промислових підприємств в Україні набули актуальності у 90-і роки у зв’язку з розгортанням процесів ринкових перетворень у промисловості. З тих пір їхня актуальність не зменшилася. Навпроти, початок економічного зростання в країні викликав потреби дослідження нових проблем акціонування промислових підприємств. Економічний потенціал акціонування аж ніяк не було вичерпано у 90-і роки, коли у вітчизняній промисловості розгорнулися процеси приватизації і роздержавлення. Збереження цього потенціалу пов’язане не тільки з тим, що ці процеси ще не завершені і продовжуються донині. Набагато важливіше те, що економічне зростання, що почалося в країні, висуває нові вимоги до дослідження процесів акціонування промислових підприємств, особливо до акціонування великих, стратегічних об’єктів промисловості України, оскільки в цих умовах саме акціонування стратегічних об’єктів промисловості набуває якісно новий економічний зміст, який потребує наукового осмислення.
Акціонування підприємств було у 90-і роки однією з найпопулярніших тем економічних досліджень. Питання акціонування так чи інакше розглядалися практично в усіх дослідженнях процесів ринкової трансформації української промисловості. Потік публікацій за цією тематикою продовжується і сьогодні. Однак у накопиченій численній літературі основна увага приділялася і приділяється процедурним, організаційно-правовим питанням проведення акціонування промислових підприємств. Більшою частиною така література покликана служити практичним посібником здійснення акціонування для керівників підприємств. Разом з тим в останні роки усе більше уваги стало приділятися економічному змісту акціонування промислових підприємств. У цьому зв’язку виділяються роботи В. Рибалкіна, Л. Малічева, Н. Кужана, І. Іванова, Ю. Гончарова, О. Рябченко та ін. учених-економістів. Основна увага в них приділяється оцінці ефективності здійснюваного в промисловості акціонування, аналізу його економічних і соціальних наслідків. Це свідчить про перехід, що розпочався, від розгляду організаційно-правових питань до вивчення економічних проблем акціонування. Такі дослідження припускають насамперед аналітичний підхід до акціонування, заснований на розмежуванні його правової й економічної сторін. Такого аналізу акціонування промислових підприємств в економічній літературі на сьогоднішній день немає. Не дослідженими залишаються і взаємозв’язки між акціонуванням і технологічним розвитком промисловості. Ці обставини і визначили вибір теми дисертаційного дослідження, його мету і задачі.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження є складовою науково-дослідної теми “Регулювання конкурентоспроможності регіональної економіки” (номер державної реєстрації 3.1.8.19/Б), що розробляється у 2004–2006 рр. в Інституті проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України. Особистий внесок автора при розробці цієї теми полягає в дослідженні проблем розвитку формування інтеграційної моделі акціонування в промисловості України.
Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є обґрунтування теоретико-методичних засад послідовного розмежування формального і реального акціонування і розробка на цій методологічній основі інтеграційної моделі економічного механізму активізації реального акціонування в промисловості України.
Зазначена мета обумовила конкретні задачі дослідження:
·
розробити елементи категоріального апарату та виконати теоретико-концептуальний аналіз процесу структурних технологічних змін та акціонування промислових підприємств;
·
дослідити методологічні принципи розмежування права й економічного змісту акціонерної власності для виділення в процесі акціонування промислових підприємств його формальної і реальної сторін;
·
дослідити зв’язок реального акціонування з технологічним розвитком промисловості;
·
систематизувати й обґрунтувати принципи реального акціонування промислових підприємств;
·
теоретично обґрунтувати та сформувати концептуальну модель акціонування промисловості України з погляду формального і реального акціонування промисловості;
·
з’ясувати причини гальмування переходу української промисловості до реального акціонування;
·
сформувати методичні підходи та змоделювати організаційно-економічний механізм внутрішнього холдингу, на який могло б спиратися функціонування промислово-інвестиційних груп у процесі технологічної модернізації вітчизняної промисловості.
Об’єкт дослідження — економічний процес функціонування акціонерної форми промислового виробництва.
Предметом дослідження є система відносин реалізації прав власності, що склалася в умовах ринкової трансформації, організаційно-економічні моделі і методичні елементи акціонування промисловості.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є концептуальне розмежування права й економічного змісту власності, розроблене лавою українських і російських економістів і плідно використовуване сьогодні в рамках неоінституціональної економічної теорії прав власності (автор послідовно розмежовує поняття формального і реального акціонування промислових підприємств). Суттєве місце в методологічному фундаменті роботи займає розроблена українськими і російськими економістами концепція технологічних укладів у промисловості (автор обґрунтував зв’язок реального акціонування в промисловості зі зміною технологічних укладів). Важливою методологічною основою роботи є також використання системного аналізу, сучасних методів неоінституціонального аналізу економіки, пов’язаних із теорією трансакційних витрат; концепцією “асиметрії інформації”; методологією технологічного детермінізму (ці концепції автор застосовує при розробці інтеграційної моделі організаційно-економічного механізму внутрішнього холдингу, призначеного для створення нових акціонерних підприємств у рамках промислово-інвестиційних груп, що дозволяє розв’язати проблеми, пов’язані з високими трансакційними витратами, “асиметрією інформації” і асиметричним розподілом інвестиційного ризику).
Наукова новизна одержаних результатів полягає в розробці та уточненні відомих положень, обґрунтуванні низки нових теоретичних та методичних положень щодо формування інтеграційної моделі акціонування в промисловості України. Найбільш значні наукові результати роботи, що виноситься на захист, полягають у такому:
вперше:
·
розроблено методологію послідовного розмежування поняття формального і реального акціонування промислових підприємств на підставі системного аналізу права й економічного змісту власності;
·
уведено, розкрито та використано поняття вертикальної диверсифікації, що відрізняється, з одного боку, від класичної вертикальної інтеграції, пов’язаної з передачею предметів праці з одного технологічного ступеня на інший, а з іншого боку — від звичайної диверсифікації виробництва, що означає об’єднання підприємств, технологічно не пов’язаних між собою. Вертикальна диверсифікація передбачає єдність машинобудівних підприємств, що випускають промислове устаткування, і нових акціонерних підприємств, створюваних на основі цього устаткування;
·
обґрунтовано введення в науковий оборот поняття промислово-інвестиційних груп як особливого різновиду промислово-фінансових груп, що мають свою специфічну організаційно-виробничу структуру й організаційно-господарську форму;
·
розроблено інтеграційну модель організаційно-економічного механізму внутрішнього холдингу, призначеного для створення нових акціонерних підприємств у рамках промислово-інвестиційних груп, що дозволяє розв’язати проблеми, пов’язані з високими трансакційними витратами, асиметрією інформації і асиметричним розподілом інвестиційного ризику;
удосконалено:
·
організаційно-методологічну основу та розкрито економічний зміст реального акціонування, що полягає, насамперед, у безпосередньому усуспільненні індивідуальних капіталів, необхідному для розвитку продуктивних сил промисловості;
набуло подальшого розвитку:
·
обґрунтування положення про те, що акціонування промислових підприємств в Україні у 90-і роки не відповідало економічним критеріям реального акціонування і, отже, носило переважно формальний характер. Як правило, воно не було пов’язане з безпосереднім усуспільненням індивідуальних капіталів, необхідним для створення і розвитку великого промислового виробництва;
·
визначення безпосереднього зв’язку реального акціонування в промисловості зі зміною технологічних укладів та встановлено, що високі витрати специфікації і захисту прав власності в трансформаційній економіці поєднуються з високими витратами виміру якості і технічного рівня продукції машинобудування, що покликане сформувати базисні виробництва нового технологічного укладу.
практичне значення одержаних результатів визначається насамперед тим, що запропонований у роботі економічний механізм внутрішнього холдингу може зіграти суттєву роль у процесі формування в українській промисловості нового технологічного укладу, без якого практично неможливо забезпечити сучасну якість і стійкість економічного зростання, високу конкурентоспроможність вітчизняної обробної промисловості, необхідну для ефективної інтеграції України в Європейське співтовариство і світове господарство.
Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в можливості використання його результатів органами державного управління при формуванні ефективної промислової політики. Наукові й методичні положення дисертації використовуються Головним фінансовим управлінням Одеської обласної державної адміністрації (довідка № 8-10/1795 від 07.10.04), на підприємствах ВАТ “Мікрон” (акт № 7 від 18.05.04), а також застосовуються в навчальному процесі Одеського державного економічного університету (протокол №2 від 22.09.04) та Одеського національного політехнічного університету (протокол №11 від 1.06.04).
Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійно виконаною науковою працею, в якій викладено персональний підхід і особисто одержані автором теоретичні та практичні результати в області акціонування промислових підприємств України, визначено об’єктивну необхідність послідовного методологічного розмежування формального і реального акціонування промисловості. Запропоновано й обґрунтовано інтеграційну модель організаційно-економічного механізму внутрішнього холдингу. Опубліковані наукові праці за темою дисертації були написані здобувачем самостійно, одна з них за участю співавтора.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження доповідалися та обговорювалися на конференціях, семінарах міжнародного, національного та регіонального рівнів, зокрема: на VIII міжнародній науково-методичній конференції “Удосконалення підготовки фахівців” (Одеса, 26–28 травня 2003 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих учених “Економіка підприємства: проблеми теорії та практики” (Дніпропетровськ, 2003 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Управління регіональним розвитком” (Сімферополь, 2003 р.); конференції “Вдосконалення методів та засобів управління регіональним розвитком в умовах зростання економіки України” (Одеса, 30 травня 2003 р.); другій міжнародній науково-методичній конференції “Сучасні технології вищої освіти” (Одеса, 25–27 вересня 2003 р.); IX Міжнародній науково-методичній конференції “Удосконалення підготовки фахівців” (Одеса, 2004 р.) .
Публікації. За результатами проведеного дослідження опубліковано 12 наукових праць загальним обсягом 7,9 друк. арк., одна з них у співавторстві 0,35 друк. арк. Із дванадцяти публікацій одна монографія; чотири статті опубліковано автором у фахових виданнях України (дві в наукових журналах і дві в збірниках наукових праць); дві статті опубліковано в інших виданнях (одна в науковому журналі і одна в збірнику наукових праць); п’ять тез опубліковано в матеріалах конференцій.
Структура і обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку, списку використаних джерел і додатків; викладена на 241 машинописних сторінках, містить 18 таблиць на 16 стор., 5 рис. на 5 стор. і 6 додатків на 47 стор. Список використаних джерел включає 144 найменування на 12 сторінках.
основний зміст роботи
У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, зв’язок роботи з науковими програмами, дослідженнями інших авторів, мета та задачі дослідження, наукова новизна одержаних результатів та їх практичне значення.
У першому розділі “Методологічні принципи аналізу акціонування промислових підприємств в Україні” розроблено методологію послідовного розмежування формального і реального акціонування. такий підхід до аналізу акціонування базується на аналітичному розмежуванні права й економічного змісту власності. Право власності розглядається в роботі як різновид вольових відносин, тобто таких суспільних відносин, які визначаються волею і свідомістю людей. Але це лише правова сторона власності, що припускає й іншу — економічну сторону. Право власності має економічно реалізовуватися. Інакше воно перетвориться на чисто юридичну ілюзію. Реалізація права власності в процесі одержання певних доходів здійснюється через усю систему виробничих відносин, що утворюють економічний зміст власності. Ці виробничі відносини є об’єктивними в тому розумінні, що вони не залежать від волі й свідомості людей. Навпаки, самі виробничі відносини визначають свідомість, поведінку й економічний вибір людей. Тому на противагу праву власності його економічний зміст, утворений виробничими відносинами, має об’єктивний характер. Розмежування цих двох сторін власності слугує ключем до аналізу акціонування, насамперед, до розмежування процесів формального й реального акціонування. Формальне акціонування стосується лише права на власність, тоді як реальне акціонування передбачає наповнення цих правових змін реальним економічним змістом. Така зміна економічного змісту власності означає відповідні зрушення в структурі виробничих відносин, що складаються в промисловості.
У роботі показано, що економічним змістом акціонування виступає насамперед безпосереднє усуспільнення індивідуальних капіталів. Таке усуспільнення капіталу об’єктивно необхідне для розвитку продуктивних сил промисловості, що ще в другій половині XIX в. вийшла за межі індивідуальних капіталів. Тісний зв’язок акціонування з потребами розвитку індустріальних продуктивних сил і визначає об’єктивний характер економічного змісту акціонування. Історичний досвід становлення індустріального суспільства показує, що без такого усуспільнення індивідуальних капіталів, що утворюють економічний зміст реального акціонування, створити велике промислове виробництво взагалі було б неможливо. Тому реальне акціонування розглядається в роботі як економічний механізм створення й подальшого розвитку великого промислового виробництва.
Розроблена в дисертації методологія розмежування формального й реального акціонування використовується автором для аналізу акціонування промислових підприємств в Україні. У роботі показано, що таке акціонування має переважно формальний характер. Це обумовлено тим, що акціонування тут пов’язане, насамперед, із процесами приватизації й роздержавлення. Ці процеси стосуються у першу чергу права власності, але при цьому не завжди адекватно відображаються на його економічному змісті. Проведений у роботі аналіз великого емпіричного матеріалу наочно свідчить про те, що економічний зміст набагато сутужніше піддається зміні, ніж право власності. Для зміни права власності досить прийняття державою відповідних юридичних законів та їх більш-менш повного дотримання виконавчою владою. Навпаки, економічний зміст власності пов’язано з дією не юридичних, а економічних законів, які на противагу юридичним законам завжди мають об’єктивний характер, тобто безпосередньо не залежать від волі й свідомості людей, подібно тим виробничим відносинам, які вони регулюють. Виробничі відносини, що утворюють об’єктивний економічний зміст власності, безпосередньо регулюються не юридичними законами, що видаються державою, а об’єктивними за своєю природою економічними законами. Це означає, що держава не може безпосередньо змінювати економічний зміст власності. Держава не встановлює безпосередньо економічні закони. Навпроти, ці об’єктивні закони диктують людям, у тому числі й тим, які приймають політичні і правові рішення з господарських питань, шляхи їх економічної поведінки. Оскільки встановлені державою юридичні закони безпосередньо впливають лише на правову форму, а не на економічний зміст власності, останнє може змінюватися значно повільніше й відставати у своєму розвитку від права власності.
У роботі на основі аналізу фактичного матеріалу показано, таке відставання саме й є характерним для процесу акціонування промислових підприємств в Україні. У цьому відставанні й корениться глибинна причина переважно формального характеру акціонування українських підприємств, що у більшості випадків не супроводжується адекватними змінами економічного змісту власності. Формальний характер акціонування українських промислових підприємств проявляється в тому, що це, як правило, не пов’язане з безпосереднім усуспільненням індивідуальних капіталів, необхідним для створення й розвитку великого промислового виробництва. Це проявляється насамперед у тому “інвестиційному голоді”, що вразив українську промисловість у 90-і роки.
У другому розділі “Реальне акціонування в промисловості України” насамперед логічно поглиблюється саме поняття реального акціонування. Об’єктивний характер економічних відносин, що утворюють зміст реального акціонування, пов’язаний з тим, що вони мають відповідати рівню й характеру розвитку продуктивних сил промисловості. Тому економічний зміст реального акціонування утворює економічні відносини, що завжди розглядаються у зв’язку з розвитком продуктивних сил промисловості. У цьому значенні в роботі розглядається не тільки економічний, але й технологічний зміст реального акціонування промислових підприємств. При розгляді технологічного змісту реального акціонування автор виходить із того, що розвиток продуктивних сил промисловості характеризується послідовною зміною технологічних укладів. У цей час промислова еволюція високорозвинених країн пов’язана з переходом від четвертого до п’ятого технологічного укладу або, як його називають, інформаційно-технологічному укладу. Нездатність командно-адміністративної системи до цього переходу стала однією з найважливіших причин її краху. Але й під час ринкових реформ не було створено економічного механізму формування в промисловості України нового технологічного укладу. Навпаки, руйнування командно-адміністративної системи управління промисловістю спричинило розрив господарських зв’язків між базисними й несучими виробництвами інформаційно-технологічного укладу, що формується.
У формуванні нового технологічного укладу особливу роль грають взаємини між його базисним і несучим виробництвами. Саме завдяки цим взаємозв’язкам між різними елементами нового технологічного укладу він виступає у вигляді складного, розгалуженого кластера технологічно взаємозалежних виробництв. Це особливо характерно для п’ятого, інформаційно-технологічного укладу, здатного включати у свою орбіту широкий комплекс підприємств, що належать до самих різних галузей промислового виробництва, але об’єднаних при цьому використанням технологічно однотипного комп’ютеризованого устаткування, створюваного базисними виробництвами п’ятого технологічного укладу.
Такими базисними виробництвами нового технологічного укладу є, насамперед, машинобудівні підприємства, звичайно тою мірою, в якій вони виробляють сучасну конкурентоспроможну продукцію, що наближається до світових стандартів якості й технічного, тобто в цьому випадку інформаційно-технологічного рівня, що відповідає особливостям п’ятого технологічного укладу. На думку автора, у принципі, вітчизняне електронне машинобудування має можливості для того, щоб стати базисним виробництвом п’ятого технологічного укладу. Для цього тут ще за радянські часи накопичено достатній науково-виробничий потенціал. Головна проблема полягає в тому, що ні в радянській, ні в пострадянській трансформаційній економіці не було економічного механізму, що дозволяє ефективно використовувати цей науково-виробничий потенціал. Командно-адміністративна система не породжувала у підприємств ніяких стимулів до введення нової техніки й технології виробництва. Тому вітчизняна промисловість не пред’являла особливого попиту на новітню техніку і технології й цілком задовольнялася тими морально застарілими машинами і устаткуванням, які їй поставляло вітчизняне машинобудування, значна частина якого концентрувалася в Україні. У роботі показано, що значною мірою завдяки цій невимогливості підприємств-споживачів, вітчизняне машинобудування в сутності “проспало” перехід до п’ятого технологічного укладу, який у високорозвинених країнах розгорнувся в 70–80-і роки, і не змогло стати за радянські часи базисним виробництвом п’ятого технологічного укладу. Таким чином, базисні виробництва п’ятого технологічного укладу не склалися тут, насамперед тому, що в умовах командно-адміністративної системи не могли сформуватися несучі виробництва цього укладу, життєво зацікавлені у використанні новітньої техніки й технології.
Негативно позначається на розвитку української промисловості нового технологічного укладу також високий рівень трансакційних витрат, властивий перехідній економіці. Проведений у роботі аналіз показує, що при цьому високі витрати специфікації і захисту прав власності в перехідній економіці поєднуються з високими витратами виміру якості і технологічного рівня продукції машинобудування, яке покликане сформувати базисні виробництва нового технологічного укладу. Високі трансакційні витрати перешкоджають розвитку як базисних, так і несучих виробництв нового технологічного укладу в українській промисловості. Автор показує, що чималу роль при цьому грають проблеми асиметрії інформації й асиметричного розподілу інвестиційного ризику між “агентами”, якими у цьому випадку виступають машинобудівні підприємства, що поставляють устаткування для створення нових промислових підприємств, і “принципалами”, тобто засновниками цих створюваних підприємств.
Все це логічно підводить до висновку про те, що рішення цих проблем варто шукати на шляхах створення в Україні промислово-інвестиційних груп. У роботі обґрунтовується, що організаційно-виробнича структура цих груп має будуватися за принципом вертикальної диверсифікації. Вертикальна диверсифікація відрізняється, з одного боку, від класичної вертикальної інтеграції, пов’язаної з передачею предметів праці з одного технологічного ступеня на інший, з іншого боку, вертикальна диверсифікація суттєво відрізняється від звичайної диверсифікації виробництва, що означає об’єднання підприємств, технологічно не пов’язаних між собою. На відміну від такої диверсифікації, вертикальна диверсифікація припускає наявність технологічних зв’язків між підприємствами. При цьому від вертикальної інтеграції вона відрізняється тим, що ці технологічні зв’язки ідуть по лінії руху не предметів, а знарядь праці, тобто машин й устаткування. Вертикальна диверсифікація передбачає єдність машинобудівних підприємств, що випускають промислове устаткування, і нових акціонерних підприємств, створюваних на основі цього устаткування. Для створення нових акціонерних підприємств у рамках промислово-інвестиційних груп автор пропонує використати економічний механізм внутрішнього холдингу. Цей механізм діє в такий спосіб: машинобудівні підприємства, що ввійшли у промислово-інвестиційну групу, 1) обмінюють свою продукцію безпосередньо на акції холдингової компанії; 2) на базі цих машин й устаткування створюється нове підприємство, акції якого перебувають у володінні холдингової компанії; 3) коли підприємство почне працювати, холдингова компанія продає його акції на фондовому ринку; 4) за рахунок виторгу від продажу акцій створеного підприємства холдингова компанія викуповує свої акції у машинобудівних підприємств, що входять у промислово-інвестиційні групи.
Таким чином, економічний механізм внутрішнього холдингу в решті-решт служить меті непрямої реалізації продукції вітчизняних машинобудівних підприємств. Внутрішній холдинг являє собою ускладнений механізм реального акціонування. Таке ускладнення механізму реального акціонування адекватне об’єктивній складності завдань, пов’язаних з формуванням нового технологічного укладу в умовах перехідної економіки, що характеризуються високим рівнем трансакційних витрат. З мікроекономічної точки зору, тобто з погляду інтересів машинобудівних заводів, створення на базі їхньої продукції нових підприємств виступає лише як опосередковуючий момент, підпорядкований в решті-решт задачі розширення обсягу реалізації їх продукції в умовах загострення конкуренції на внутрішньому й світовому ринку машин і устаткування. Зрозуміло, цей мікроекономічний ефект, що виражає інтереси вітчизняного машинобудування, вже сам по собі узгоджується з макроекономічною задачею стимулювання економічного зростання й, насамперед, зростання тих галузей промислового виробництва, які характеризуються найбільш високим ступенем обробки і визначають науково-технічний прогрес. Але створення нових підприємств, що для машинобудівних заводів виступають тільки як опосередковуюча ланка, підпорядкована задачі збуту, у той же час, з погляду загального промислового зростання виступає як не менш важливий макроекономічний ефект, ніж розширення збуту машинобудівної продукції. Тільки в цьому випадку відбувається створення нових підприємств. Причому, обоє ці ефекти в роботі розглядаються в їх взаємозв’язку, оскільки тільки в такий спосіб можна усвідомити їх стратегічний характер, пов’язаний з формуванням і розвитком у вітчизняному виробництві нового, п’ятого технологічного укладу. Завдяки реальному акціонуванню і вертикальній диверсифікації, здійснюваної через економічний механізм внутрішнього холдингу, відбувається паралельне формування одночасно і базисного, і несучого виробництв нового технологічного укладу (див. рис. 1).
У роботі показано, що і проблема захисту прав власності, і проблема виміру, і проблема асиметрії інформації вимагають поєднання в трансформаційній економіці базисних й несучих виробництв п’ятого технологічного укладу в одній структурі. Таку структуру повинно бути побудовано за принципом вертикальної диверсифікації й внутрішнього холдингу. Це дозволить значно зменшити витрати специфікації і захисту прав власності, а головне — витрати виміру. У рамках такої структури вирішується проблема асиметрії технічної інформації. Завдяки механізму внутрішнього холдингу знімається протиріччя між принципалом й агентом, неминуче при традиційних способах реалізації машин і устаткування.
Рис. 1. Економічний механізм внутрішнього холдингу
Машинобудівне підприємство виступає як агент, що виробляє устаткування на замовлення принципалів. Якщо це устаткування призначене для створення нового підприємства, то як принципали виступають акціонери цього підприємства, що створюється. У результаті асиметрія технологічної інформації доповнюється асиметрією інвестиційного ризику, що цілком лягає на акціонерів, хоча виробники устаткування можуть бути не менше зацікавлені в його реалізації, ніж акціонери в його придбанні. Отже, асиметричний розподіл інвестиційного ризику не відповідає реальним економічним інтересам сторін. Це означає, що для розширення можливостей реалізації своєї продукції машинобудівні підприємства цілком могли б погодитися на більш симетричний розподіл інвестиційного ризику. У роботі доводиться, що механізм внутрішнього холдингу саме й надає їм таку можливість розширення збуту. Виробники устаткування стають акціонерами підприємства, яке створюється на основі цього устаткування. Це означає кардинальну зміну агентських відносин, оскільки в цьому випадку взагалі стирається грань між принципалами й агентами. Машинобудівні підприємства самі виступають як принципали, тобто акціонери нового підприємства, створюваного на базі їх продукції. Таку господарську структуру, що дозволяє симетрично розподіляти інвестиційний ризик і розв'язувати протиріччя агентських відносин, у роботі пропонується розглядати як промислово-інвестиційну групу, що являє собою особливий різновид промислово-фінансових груп (ПФГ). Вертикальна диверсифікація, з одного боку, і внутрішній холдинг — з іншого, характеризують цей особливий різновид ПФГ. Власне кажучи, це дві сторони однієї й тієї ж структури. Цей двоїстий характер промислово-інвестиційної групи в роботі розглядається як відбиток відповідно двох сторін акціонування — формальної й реальної.
Вертикальна диверсифікація характеризує організаційно-виробничу структуру промислово-інвестиційної групи. З іншого боку, внутрішній холдинг виступає як центральна ланка організаційно-господарської форми промислово-інвестиційної групи. Таке розмежування, з одного боку, організаційно-виробничої структури, а з іншого боку — організаційно-господарські форми промислово-інвестиційної групи, пов’язане із загальною економічною методологією розмежування двох сторін акціонування, розробленою у першому розділі роботи.
Єдність формальної і реальної сторін акціонування, здійснюваного в рамках промислово-інвестиційної групи, проявляється в тім, що внутрішній холдинг виступає в єдності з вертикальною диверсифікацією. Тим самим у самій структурі промислово-інвестиційної групи долається та невідповідність між реальною й формальною сторонами акціонування, яка сприяла спаду промислового виробництва України в 90-і роки.
У третьому розділі дисертації “Впровадження інтеграційної моделі створення акціонерних структур у промисловості” автор обґрунтовує об’єктивну необхідність впровадження в господарську практику таких організаційно-економічних структур, як промислово-інвестиційні групи та внутрішні холдинги. Формування акціонерного капіталу в Україні з повною підставою може бути віднесено до стратегічних задач етапу ринкової трансформації національної економіки.
Світовий досвід дає підстави стверджувати, що за підтримкою держави фінансово-промислові групи в Україні можуть бути серйозним фактором структурної перебудови економіки, відновлення на якісно новому рівні виробничо-технологічних господарських зв’язків, термінової мобілізації ресурсів для реалізації необхідних інвестиційних проектів, розвитку великих напрямків науково-технічного прогресу на міжгалузевій основі.
Автор показує, що формування промислово-інвестиційних груп в межах економічного механізму внутрішнього холдингу відповідає особливостям української економіки. Надмірний централізм призвів до формування в базових галузях країни великих виробничих комплексів. На великих підприємствах сконцентровані основні виробничі потужності промисловості, тут донедавна і вироблявся основний обсяг її продукції. До того ж виробничі комплекси формувалися не на конкурентній основі, що найчастіше призводило до порушення економічної доцільності, появі адміністративно-бюрократичних утворень. Незважаючи на те, що в результаті політики приватизації багато з основних елементів такої системи було демонтовано, проблема надмірного адміністрування в промисловості залишається актуальною дотепер.
Ґрунтуючись на досвіді інших країн, а також потенціалі власних промислово-фінансових груп, автор доказує, що вітчизняні ПФГ можуть зіграти важливу роль у стабілізації й розвитку економіки України, за певних умов. У зв'язку із цим необхідно:
·
по-перше, уточнити їхній статус. Це зажадає внесення змін у закони, що регулюють господарську діяльність на території України, чіткий регламентації питань пов'язаних з перехресним володінням акціями учасників ПФГ, а також придбання їхніх акцій іншими групами;
·
по-друге, потрібно проводити цілеспрямовану державну політику з підтримки і формування промислово-фінансових груп та зокрема промислово-інвестиційних груп.
З огляду на те, що формування ПФГ в Україні, як і інших організаційно-фінансових структур нового типу, буде пов'язане з фінансово-кредитними установами, міністерству фінансів і економіки, Національному банку України необхідно розробити механізми сприяння створенню промислово-інвестиційних груп, надання пільгових кредитів, розвитку міжбанківського кредиту тощо;
·
по-третє, з урахуванням особливостей української економіки варто ретельно розробити експериментальні проекти створення промислово-фінансових груп та зокрема промислово-інвестиційних груп, насамперед, у пріоритетних галузях, не допускаючи їхньої дискредитації в процесі здійснення;
·
по-четверте, з метою обмеження монополізму й відтворення старих бюрократичних структур, по кожній промислово-фінансовій групі та зокрема промислово-інвестиційній групі здійснювати всебічну правову й економічну експертизу.
Відносно запізніле формування холдингових структур в Україні пояснюється, головним чином, характером технологічної кооперації в радянській промисловості, де українським підприємствам приділялася роль ланок у складному ланцюзі багаторівневої передачі сировини, напівфабрикатів і зборки готових виробів у рамках загальносоюзної кооперації. При цьому головних підприємств, що контролюють всю цю систему відносин (і в чинність економічної логіки, здатних у перспективі стати головними підприємствами холдингів), на території України було не так вже і багато.
Тому реальний, а не теоретичний інтерес до холдингової форми організації зв’язків у великій промисловості виник тільки сьогодні, який підсилюється, у певному значенні, антидемпінговими розслідуваннями проти найбільших українських підприємств (у першу чергу — металургійних) за кордоном, конкуренцією, що загострюється, на внутрішньому і зарубіжному ринках. У таких умовах створення холдингів стає чи не єдиною можливістю відносно швидкої концентрації коштів на найважливіших напрямках промислового розвитку, способом структурної перебудови і раціоналізації структури капіталу в межах інтересів найбільших власників країни.
При цьому за своєю формою всі національні холдингові компанії можна віднести до таких форм:
1. Промислові холдинги. Це досить традиційне, можна сказати, класичне сполучення можливостей банківського капіталу і промислового потенціалу, де банківські технології використовуються для організації виробничих процесів і комерційної діяльності на юридично самостійних підприємствах, підпорядкування їх єдиній лінії поведінки. У такий спосіб холдинг завжди виступає формою мобілізації ресурсів, до того ж значно жорсткішою, ніж це досягається в рамках промислово-фінансової групи. Така жорсткість обумовлена специфічною формою контролю за власністю в рамках взаємодіючих, нерідко на умовах перехресного володіння своїми активами, компаній.
2. Банківські холдинги. Це відносно нове явище для України, представлене до того ж поки що однією компанією — фінансовою групою “ТАС”.
3. Внутрішні холдинги. Елементи внутрішнього холдингу можна знайти як у промислових, так і в банківських холдингах. Україна зараз вступила до етапу активного формування холдингів у різних галузях народного господарства.
У дисертаційній роботі аналізується така актуальна проблема для економіки України, як створення нових акціонерних підприємств промисловості. Ступінь фізичного зносу основного капіталу машинобудівних підприємств з початку 2004 р. становить більше 60%, а моральний знос — ще більше, майже 93%. Кредиторська заборгованість галузі перевищує дебіторську заборгованість. При цьому темпи кредиторської заборгованості щороку на 20% випереджають темпи росту дебіторської заборгованості. Більшість продукції українських машинобудівних підприємств неконкурентоспроможна, як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Тому створення нових промислових акціонерних підприємств у рамках внутрішнього холдингу, які б були забезпечені передовими та науково-інформаційними технологіями, для економіки України є актуальним та життєво необхідним питанням і одним із напрямків розвитку промислового виробництва. При створенні нового акціонерного підприємства, одержані кошти від продажу акцій спрямовуються на придбання нового устаткування, науково-інформаційних технологій, увесь інвестиційний ризик при цьому беруть на себе власники підприємства — тобто акціонери.
Наприклад, сім машинобудівних підприємств організують нове акціонерне промислове підприємство з виготовлення комп’ютерів, побутової техніки. Статутний фонд нового акціонерного промислового підприємства формується за рахунок внесків у формі обладнання на суму 200 грн. кожного з семи машинобудівних підприємств, які виробляють обладнання для цього підприємства. Для формування статутного фонду нове акціонерне промислове підприємство робить емісію акцій на суму 1 грн. А після реалізації цих акцій на фондовому ринку кожне з семи машинобудівних підприємств одержує за своє обладнання 200 грн. Таким чином це дозволить вирішити проблему реалізації продукції машинобудівних підприємств та стимулювати не тільки виробництво високотехнологічної продукції, але й розширення національного фондового ринку (див. табл. 1).
Таблиця 1
Створення нового машинобудівного підприємства в межах
промислово-інвестиційної групи
Машинобудівні підприємства | Статутний фонд нового акціонерного промислового підприємства,
(тис. грн.) | Випуск акцій нового акціонерного промислового підприємства,
(тис. грн.) | Продаж акцій на фондовому ринку нового акціонерного промислового підприємства,
(тис. грн.) | Повернення коштів машинобудівним підприємствам за їх обладнання
1 | 200 | 1400 | 1400 | 200
2 | 200 | 200
3 | 200 | 200
4 | 200 | 200
5 | 200 | 200
6 | 200 | 200
7 | 200 | 200
разом | 1400 | 1400
Сьогодні в Україні фондовий ринок ще відіграє малу роль у формуванні інвестиційних джерел промислових підприємств. На 01.01.03 р. обсяг торгів цінних паперів підприємств енергетичної галузі становив 44%, підприємств нафтогазової промисловості — 26%, металургійного комплексу — 12%, хімічної промисловості — 11%, а підприємств машинобудування і зовсім незначний. При цьому цінні папері верстатобудівних підприємств майже не мають попиту. Так, у 1985 р. було створено виробниче об’єднання “Мікрон” на базі Одеського заводу прецизійних верстатів. У серпні 1994 р. це підприємство було перетворено на акціонерне товариство, а потім — у холдингову компанію з 19 дочірніми підприємствами, які мають статус юридичної особи. Такі перетворення сприяли інвестиційній діяльності. Закордонні інвестори не ризикують вкладати значні кошти у великі підприємства, тоді як більш охоче вони інвестують відносно самостійні структурні підрозділи. Тому розвиток технологічного процесу інноваційного напрямку зможе з успіхом поширюватися у вигляді вертикальної диверсифікації та у формі промислово-інвестиційних груп через економічний механізм внутрішнього холдингу.
висновки
У дисертації послідовно проведено розмежування формальної й реальної сторін акціонування промислових підприємств в умовах ринкової трансформації і сформульовано проблему переходу від переважно формального до реального акціонування. Для вирішення цієї проблеми пропонується використати шлях інституціональних перетворень, пов’язаних насамперед зі створенням в Україні промислово-інвестиційних груп як особливого різновиду ПФГ, побудованої за принципом внутрішнього холдингу. Проведене дослідження обумовило такі наукові висновки автора:
1.
Розмежування формального і реального акціонування має важливе методологічне значення для розробки економічної стратегії, спрямованої на структурну перебудову й технологічну модернізацію вітчизняної промисловості. Теоретичне обґрунтування цього розмежування пов’язане з методологією аналізу власності, що автором розглядається як складне соціальне явище, у якому можна виділити два боки: правовий та економічний. Правову сторону утворюють ті вольові, юридичні відносини, які в сукупності становлять право власності та виступають у вигляді “пучка прав власності”, який згідно з теорією англійського економіста А. Оноре охоплює набір 11 часткових правомочностей. Цій стороні акціонерної власності відповідає поняття формального акціонування. Формальне акціонування зачіпає зміни лише права власності. Для зміни права власності досить проведення лише відповідних політико-юридичних заходів, таких, наприклад, як приватизація і роздержавлення власності.
Набагато складнішою є справа з економічним змістом власності. Економічний зміст власності утворює, загалом, уся система виробничих відносин, оскільки саме вона опосередковує реалізацію власності в доходах, що одержуються від її використання. Ці відносини носять об’єктивний характер і набагато сутужніше піддаються змінам, ніж правова сторона власності. Внаслідок цього реальне акціонування, пов’язане з об’єктивним економічним змістом власності, відбувається значно повільніше й сутужніше ніж формальне акціонування.
2.
У дисертаційній роботі показано, що економічний зміст реального акціонування передбачає безпосереднє усуспільнення індивідуальних капіталів та їх функціонування як єдиного, об’єднаного реального капіталу. У процесі акціонування українських підприємств, що здійснювалося в 90-і роки у зв’язку із приватизацією й роздержавленням, подібне об’єднання індивідуальних капіталів рідко мало місце. Внаслідок цього акціонування промислових підприємств у більшості випадків було позбавлено реального економічного змісту й носило переважно формальний характер. Це сприяло безпрецедентному за глибиною, тривалістю й масштабам спаду промислового виробництва в 90-і роки. Звідси випливає, що створення економічних умов для стійкого зростання української промисловості передбачає єдність формальної і реальної сторін акціонування стратегічних промислових підприємств.
3.
У дисертації обґрунтовано необхідність більш широкого підходу до розгляду реального акціонування промислових підприємств. Справа в тому, що зміна виробничих відносин, що утворюють економічний зміст акціонування, невіддільна від змін у продуктивних силах суспільства. Виробничі відносини є об’єктивними лише остільки, оскільки вони відповідають досягнутому рівню розвитку продуктивних сил. Внаслідок цього реальне акціонування набуває не тільки економічного, але й технологічного змісту. Розкриття технологічного змісту реального акціонування пов’язується з послідовною зміною технологічних укладів у промисловому виробництві. Особлива увага надається при цьому процесу переходу від четвертого до п’ятого технологічного укладу, оскільки саме ступінь зрілості цього нового технологічного (інформаційно-технологічного) укладу в чималому ступені визначає конкурентоспроможність сучасної промисловості.
4.
Розгляд історії формування елементів нового технологічного укладу у вітчизняній промисловості показує, що Україна в принципі має у своєму розпорядженні значний науково-технічний потенціал, що фактично не був використаний ні в умовах командно-адміністративної системи, ні в умовах ринкової трансформації через відсутність необхідного для цього економічного механізму. В умовах трансформаційної економіки зв’язки між базисними і несучими виробництвами п’ятого технологічного укладу виявилися практично розірваними через високий рівень трансакційних витрат. При цьому специфічні для перехідної економіки підвищені витрати захисту прав власності й опортуністичної поведінки накладаються на об’єктивно високі витрати виміру якості й технічного рівня продукції базисних виробництв, призначеної для несучих виробництв нового технологічного укладу. Все це значно утрудняє налагодження ринкових відносин між базисними і несучими виробництвами. У зв’язку із цим виникає об’єктивна необхідність формування цих відносин в інституціональних рамках спеціально організованих для цього структур.
5.
Як структури, що необхідні для становлення і розвитку у
