Bnm,,
ІНСТИТУТ МОВОЗНАВСТВА ІМ. О.О. ПОТЕБНІ
НАН УКРАЇНИ
ГОРГОЛЮК Ніна Георгіївна
УДК 811.161.2:81’367.3
РЕЧЕННЯ ТОТОЖНОСТІ
В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ
Спеціальність 10.02.01 – українська мова
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Київ – 2005
Дисертацією є рукопис.
Роботу виконано у відділі історії та граматики української мови
Інституту української мови НАН України
Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор
Бріцин Віктор Михайлович,
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України,
заступник директора Інституту з наукової роботи
Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор
Гуйванюк Ніна Василівна,
Чернівецький державний університет імені
Ю. Федьковича, завідувач кафедри української мови
кандидат філологічних наук, доцент
Висоцький Анатолій Васильович,
Національний педагогічний університет
ім. М.П.Драгоманова, декан факультету
української філології
Провідна установа: Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка
(кафедра сучасної української мови)
Захист відбудеться “16” березня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.172.01 для захисту докторських дисертацій при Інституті мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).
З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).
Автореферат розіслано 11 лютого 2005 року.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради
доктор філологічних наук, професор Н.Г.Озерова
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Дослідження взаємовідношень між будовою, семантикою і прагматикою синтаксичної одиниці дозволяє сформувати комплексний підхід до вивчення лінгвістичного об’єкта. Однак таке завдання вимагає з’ясування цілого комплексу частковіших питань, пов’язаних, зокрема, з визначенням самого розуміння семантичного представлення синтаксичної одиниці. Останнім часом у колі семантичних досліджень спостерігаємо “ренесанс” логічного підходу як до мови загалом, так і до структури речення зокрема.
Логічний напрямок у царині вивчення семантики речення, як правило, спирається на уявлення про логічну систему предикатів, розроблену ще в античності, зокрема Аристотелем. Використання логічної інтерпретації семантики речення не виключає й інших підходів до аналізу його змістової частини, однак більшість сучасних мовознавців схиляється до думки, що логіко-граматичний аспект виступає найглибиннішим серед способів висвітлення семантики реченнєвої структури і дозволяє спиратися на найзагальніші моделі, в яких думка формує зміст. Логіко-граматичні типи речень є “конкретними граматичними структурами, які мають граматичну форму, за допомогою якої виражається, однак, не що інше, як логічний зміст, тобто відображені в людському мисленні типові зв’язки і відношення об’єктивної дійсності”Адмони В.Г. Введение в синтаксис современного немецкого языка. – М.: Издательство литературы на иностранных языках, 1955. – Т.2. – С.103-104.
.
Дисертація присвячена комплексному вивченню структурно-семантичних, синтаксичних та функціональних особливостей речень тотожності в сучасній українській мові, оскільки дослідження цього типу синтаксичних структур викликає низку суперечностей не лише в українському, а й у світовому мовознавстві.
Розвиток синтаксичної науки, накопичення нових фактів про різні сторони речення, усвідомлення незвичайної складності цієї одиниці – все це утруднює розуміння сутності проблеми тотожності, формулювання її базових ознак.
До визначення статусу речень тотожності (РТ) зверталося багато логіків та лінгвістів, але особливий інтерес до них виявив Г. Фреге.
РТ в різних його аспектах аналізували на матеріалі російської мови О.О.Шахматов, Н.Д. Арутюнова, О.С. Ахманова, К. Берка, Д. Вайс, О.М.Гвоздєв, Є.В. Кротевич, О.В.Падучева, О.М. Пєшковський, О.О. Потебня, Ю.С. Степанов, Л.П. Старосельцев, А.Б.Шапіро. На матеріалі німецької мови РТ вивчали В.Г. Адмоні, Г. Брікман, І.І. Ревзін, О.І.Москальська, Л.В.Солодушникова, на матеріалі іспанської мови – А.Є. Супрун, французької мови – О.О. Касаткіна, італійської мови – Т.В.Алісова. У сучасній англійській мові РТ описували О. Єсперсен, К. Міяке, Дж. Лайонз, Ю.Найда, Л.І.Коваленко.
В українському мовознавстві РТ, хоча і не були об’єктом спеціального аналізу, але виділялися й описувалися в контексті висвітлення системи речень (В.М.Русанівський, І.Р. Вихованець, В.М. Бріцин, Н.В. Гуйванюк, Н.Л.Іваницька, К.Г. Городенська, Н.Ф. Баландіна, Г.П.Арполенко, С.Я.Єрмоленко, В.І. Кононенко, М.І. Личук).
Узагальнювальні роботи в галузі виділення і дослідження РТ належать Н.Д.Арутюновій, В.Г. Гаку, О.В. Падучевій, Ю.С. Степанову, А.Є. Супруну.
Актуальність роботи. Проблема відношення тотожності, незважаючи на теоретичні здобутки її вивчення на матеріалі різних мов, залишається однією з найбільш дискусійних. РТ мають виразні структурно-семантичні особливості, які відрізняють їх від речень класичного підметово-присудкового зразка. Тому опис їхніх структурних, семантичних і функціональних характеристик є необхідним складником роботи, спрямованої на вирішення актуального для українського мовознавства завдання формування повних уявлень про реченнєвий репертуар української мови. Запроваджена в дисертації методика аналізу цього типу речень дає нові факти для подальшого опрацювання таких актуальних мовознавчих питань як методика і методи дослідження речення, взаємовідношення мовознавства і логіки, філософії в інтерпретації базових категорій синтаксису, співвідношення та ієрархічні відношення різних підходів до інтерпретації синтаксичної семантики.
Метою дослідження є комплексний аналіз РТ у структурно-синтаксичному, семантико-синтактичному та функціональному аспектах.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
1) окреслити коло лінгвістичних проблем, пов’язаних із визначенням категорійної сутності РТ;
2) охарактеризувати місце РТ в синтаксисі української мови;
3) визначити роль лінгвістичної категорії референції у формуванні відношень тотожності;
4) виробити методику, релевантну для аналізу РТ, встановити типи РТ в українській мові;
5) дослідити специфіку граматичної форми РТ, охарактеризувати засоби вираження категорії часу в РТ;
6) дослідити специфіку комунікативної організації РТ;
7) описати семантику різних структурних моделей РТ;
8) визначити типи мутацій відношення тотожності в різних структурно-семантичних моделях РТ.
Об’єктом дослідження є РТ як особливий структурно-семантичний тип речень.
Предмет дослідження – структурно-синтаксичні, семантико-синтактичні та функціональні особливості РТ в сучасній українській мові.
Матеріалом дослідження стали близько 2 тис. фіксацій РТ. Фактичний матеріал дібраний методом суцільної вибірки з художніх творів українських письменників ХІХ – ХХ століть, публіцистичних і наукових текстів, а також із власних записів усного мовлення та академічних збірників паремій.
Відповідно до мети та поставлених завдань у дисертації використовуються такі методи дослідження: описовий, гіпотетико-дедуктивний, а також прийоми логіко-семантичного, дистрибутивного і трансформаційного аналізу.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що монографічний аналіз РТ в українському мовознавстві зроблено вперше. Запропоновані нові підходи до визначення РТ, їх типологізації, опису семантичної, граматичної та комунікативної природи релевантні для кваліфікації РТ в інших мовах.
Теоретичне значення. Дослідження поглиблює розуміння характеру відношення тотожності в лінгвістичному аспекті, синтаксичну теорію в царині семантичних варіювань відношення тотожності в мовленнєвій діяльності, сприяє глибшому пізнанню семантичних, граматичних і функціональних процесів, відкриває нові можливості для наукових досліджень синтаксису в когнітивному аспекті.
Практичне значення. Результати і положення здійсненого аналізу можуть знайти застосування в лекційних курсах сучасної української літературної мови, зіставної типології, проведенні спецсемінарів і спецкурсів. Дисертація може бути використана для написання навчальних посібників і методичних праць із синтаксису української мови і з загального мовознавства.
Апробація результатів дисертації. Результати дослідження були представлені для ознайомлення та обговорення на ХІ, ХІІ та ХІІІ Міжнародних конференціях “Мова і культура” (Київ, 2002, 2003, 2004), Всеукраїнській науковій конференції “Лексико-граматичні інновації в сучасних слов’янських мовах” (Черкаси, 2003), Міжнародній науковій конференції “Актуальні проблеми слов’янознавства” (Київ, 2004), наукових конференціях професорсько-викладацького складу Київського славістичного університету (2003, 2004).
Публікації. Основні положення і результати дослідження відображено в чотирьох публікаціях, включених у фахові видання, що ввійшли до переліку ВАК України.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків, списку використаної наукової літератури (236 позицій) і цитованих джерел (36 позицій). Повний обсяг роботи – 188 c. (текст дисертації – 168 с.)
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано вибір теми, визначено її актуальність і наукову новизну, окреслено об’єкт і предмет дослідження, сформульовано мету й завдання роботи, визначено її теоретичне та практичне значення, охарактеризовано методи дослідження, подано відомості щодо апробації отриманих результатів та структури роботи.
У першому розділі – “Поняття тотожності та його мовна реалізація” визначено рівень розпрацювання цієї проблеми в сучасній граматиці.
Складність опису поняття тотожності, з одного боку, пов’язана зі змістовими, логіко-філософськими розбіжностями в тлумаченні категорії тотожності. Інша причина труднощів полягає в тому, що мовознавче визначення одиниць, які передають тотожність, певною мірою втрачає строгість логічних критеріїв виділення, що призводить до розгляду в межах категорії тотожності перехідних, дифузних явищ і навіть структур, суміжних з РТ.
РТ породжують низку проблем, з яких одні більш-менш вирішені (причому відносно недавно, у безпосередньому зв’язку з розвитком теорії лінгвістичної референції), а для інших вирішення поки ще не знайдене, хоча поставлені вони були ще логіками ХІХ століття.
З філософського погляду, тотожність – це відношення, в основі якого лежить уявлення чи судження про те, що таке “той самий” предмет реальності, сприйняття, думки. У логіці тотожність розглядається по-різному: як рефлексивне відношення між об’єктами-речами (онтологічна тотожність) чи властивостями (тотожність модусів), або як відношення (знак “=”) між знаками (іменами), які вказують на те саме позначуване. Логічні та філософські аспекти тотожності виступають взаємодоповнювальними: перший дає формальну модель поняття тотожності, другий – підстави для застосування цієї моделі. Перший аспект включає поняття про “той самий” предмет, проте смисл формальної моделі не залежить від змісту цього поняття, оскільки ігноруються процедури ототожнення і залежність результатів від умов чи способів ототожнення, від явно чи неявно сприйманих при цьому абстракцій. У другому аспекті підстави для застосування логічної моделі тотожності пов’язуються з тим, як ототожнюються предмети, тобто за якими ознаками, а тому лежать у площині розгляду умов і засобів ототожнення. Поняття тотожності, яке існує в логіці та філософії, розглянуте крізь призму лінгвістики, певною мірою модифікується, оскільки воно спрямоване в царину мови.
У визначенні терміна “тотожність” у лексикографічній традиції превалюють ознаки схожості (“цілковита схожість”, “цілковита схожість, подібність”) та однаковості, збіжності.
Ці відношення є близькими, однак водночас суттєво відрізняються. Вони функціонують у принципово різних царинах – денотативній (екстенсіональній) і сигніфікативній (інтенсіональній), матеріальній та ідеальній. У матеріальному світі вони різко протиставляються. Схожість – це відношення між різними об’єктами, тотожність – це відношення об’єкта до самого себе. Однак в ідеальному світі це протиставлення зникає. У світі ознак ідеальних об’єктів відмінність між тотожністю і схожістю стає градаційною: тотожність – це межа подібності, її максимум, це тотожність нерозрізнювальних, збіг в одному концепті.
Наведемо ряд формальних відмінностей між відношеннями тотожності та схожості в плані їхнього мовного вираження:
Таблиця 1.
Відношення
Формальні ознаки | Тотожність | Схожість
1. Рефлексивність
2. Фактуальність
3. Інтенсифікація
4. Константність/змінність
5. Кореферентність імен
6. Симетричність | +
+
-
+ / -
+
+ | -
-
+
+ / +
-
-
У дисертаційному дослідженні ми спираємося на широке лінгвістичне розуміння поняття тотожності, яке базується на суб’єктивній за своєю природою когнітивній діяльності людини. У мовній площині поняття тотожності виражає відношення між різними “явищами” одного об’єкта (предметами, явищами, ознаками, поняттями).
Лінгвістична проблема тотожності вперше стала об’єктом дослідження у відомій статті Г.Фреге “Sinn und Bedeutung” (“Смисл і референція”). РТ, а точніше, мовні факти, які пізніше були об’єднані в РТ, протягом багатьох десятиріч розглядалися з різних позицій, частіше з позицій вираження підмета і присудка. Спостереження, що містяться в працях М.В. Ломоносова, Ф.І. Буслаєва, О.О. Потебні, А.В. Добіаша, В.О. Богородицького, П.Ф. Фортунатова, О.О. Шахматова, О.М. Пєшковського та інших дослідників, стали основою для сучасних уявлень про реалізацію категорії тотожності в реченні. Уперше визначення РТ дав О.О. Шахматов.
Розгляд історії вивчення категорії тотожності в лінгвістиці й подані в дисертації спроби пояснення наявних тут розбіжностей у витлумаченні однотипних мовних фактів стали основою для формування власного погляду на семантичні основи виділення РТ. Оскільки окреслена в праці типологія РТ базується на онтологічній характеристиці об’єктів ідентифікації, вона будується з урахуванням семантичних і структурних критеріїв. Виділяємо такі типи РТ: речення номінативної тотожності, речення денотативної тотожності, речення сигніфікативної тотожності, речення функціональної тотожності. Сутність речень номінативної тотожності полягає у встановленні еквівалентності імен за тотожністю їхнього денотата. Основна властивість відношення іменування полягає в тому, що той самий предмет може мати різні імена, тоді як це ім’я може бути іменем лише одного предмета. У таких реченнях мовець пропонує слухачеві замінити модель світу, в якій відповідні імена позначають два різних об’єкти, на таку, в якій вони позначають той самий об’єкт. Ці висловлення є доцільними в разі вживання в мові якнайменше двох однореферентних імен. Речення номінативної тотожності мають метамовний характер. У їх основі лежать власні назви та їхні еквіваленти, які вживаються автонімно, тобто для позначення самих себе. У висловленнях номінативної тотожності діє без особливих обмежень принцип тотожності нерозрізнювальних. Отже, у реченнях номінативної тотожності повідомляється про те, що особа, предмет чи клас предметів має більше, ніж одне ім’я.
Речення денотативної тотожності спираються на функцію ідентифікації. Акт ідентифікації встановлює тотожність об’єкта самому собі через зіставлення результатів різних знань (досвіду), прямих чи опосередкованих. Сутність речень денотативної тотожності полягає в констатації того факту, що різні ознаки чи властивості (накопичена інформація) мають одного носія. Речення денотативної тотожності встановлюють ідентичність денотата за іменами чи дескрипціями, які до нього належать. Н.Д. Арутюнова відрізняє від денотативної тотожності гносеологічну тотожність. Це зумовлено, насамперед, тим, що поняття ідентифікації, яке застосовується до різних категорій матеріальних об’єктів, не є однаковим.
В основі речень сигніфікативної тотожності лежить відображене у формах мови поняття – сигніфікат. З погляду гносеології, сигніфікат – це відображення в людській свідомості властивостей відповідного денотата. Оскільки сам термін “денотат” неоднозначний (денотат1 – референт, денотат2 – екстенсіонал), то й у термін “сигніфікат” вкладається різний зміст залежно від того, чому він протиставляється – чи екстенсіоналу, чи референту. У першому випадку сигніфікат протиставляється денотату так само як ідеальне, психічне утворення протиставляється матеріальному. У другому – сигніфікат постає як номінат слова в системі мови (тобто те, що може називатися словом як мовною одиницею), протиставляючись денотату як номінату слова в актуалізованому мовленні. Можлива денотативна (референційна) тотожність мовних висловлень з різними сигніфікатами. Наприклад, сигніфікативно різні висловлення ‘хребетні’ та ‘живі істоти, які мають череп’, мають те саме денотативне значення (визначають той самий екстенсіонал). Указування на той самий референт за допомогою знаків з різними сигніфікатами є характерним для художніх текстів.
Речення сигніфікативної тотожності констатують однаковий обсяг понять. Вони відрізняються від речень денотативної тотожності, оскільки сигніфікати слів, які не є предметною реальністю, не можуть ідентифікуватися дейксисом, тобто прямим вказуванням. Вони не можуть відокремитися від слів, які їх виражають, завдяки яким вони закріплені у людській памяті. Речення сигніфікативної тотожності тому важко відрізнити від метамовних висловлень про синонімічні відношення між словами і висловленнями. Повідомлення сигніфікативної тотожності виражають загальну істину, сентенцію, афоризм. Особливу групу речень сигніфікативної тотожності складають речення, які встановлюють відношення еквівалентності сигніфікатів двох різних висловлень, релевантне тільки в межах певного повідомлення. У ролі компонентів таких речень можуть виступати абстрактні іменники та інфінітиви. Такі речення є модалізованою формою тотожності, оскільки виражають думку певної особи, завдяки комунікативній інтенції якої актуалізуються ті чи інші семи в значенні слова. Іменні групи, які входять до складу речень сигніфікативної тотожності, можуть поширюватися прикметниками. Лексичне значення прикметника, його розряд і синтаксична позиція є важливими факторами у визначенні відношень у реченні. Висловлення зі значенням сигніфікативної тотожності – це структури, які мають узагальнювальне значення і є мікроконтекстами. Тому інформація, яку вносить прикметник, як правило, обов’язкова, оскільки вона є необхідним елементом ситуації в цілому. Прикметник, який вказує на атрибут підмета, не впливає на відношення тотожності. Однак прикметник, який входить до іменної групи в позиції предикатива, може модифікувати відношення тотожності і ускладнювати його значеннями класифікації і характеризації. Речення сигніфікативної тотожності вводять нас у царину наукових дефiнiцiй i словникових тлумачень значення слова. Суттєвим є зауваження Н.Д.Арутюнової щодо речень сигніфікативної тотожності в повсякденному мовленні: “Щойно відношення еквівалентності починають з’єднувати між собою абстрактні категорії назв дій, процесів, властивостей, якостей та ін., вони виявляють тенденцію до семантичного розвитку логічним шляхом, тобто набувають значення тих відношень, які думка встановлює між подіями. Значення тотожності перетворюється на значення порівняння, умови, причиново-наслідкової залежності та ін., пор. Зрозуміти – це (означає) вибачити = якщо людина розуміє винуватця, вона вибачає йому провину...” Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл. – М.: Наука, 1976. – С. 306.
Отже, основний тип речень сигніфікативної тотожності – це речення зі значенням ототожнення, які можуть за певних контекстуальних умов набувати одного чи кількох додаткових відтінків значення.
Речення функціональної тотожності базуються на відношенні синонімії. У відношення синонімії легко вводиться дієслово означає, на відміну від речень номінативної тотожності, у яких зв’язка рідко поширюється цим дієсловом, навіть якщо термінами прирівнювання є загальні назви.
Власне РТ визнано речення денотативної тотожності з конкретно-референтними компонентами, тобто речення, які виражають тотожність референтів двох іменних груп. Такі речення не ускладнюються додатковими відтінками значення. Релевантною ознакою власне РТ є ознака референтності.
Другий розділ – “Граматична організація речень тотожності” присвячений з’ясуванню специфіки граматичної форми РТ, яка полягає в наявності в цих реченнях особливих відношень – відношень тотожності між членами предикативного ядра. Ці відношення мають чіткі формальні показники.
Біномінативні РТ, у яких обидва компоненти виражені чистими індексальними висловленнями (референтними групами), не підлягають синтаксичному членуванню. Речення, в яких один із компонентів має референтне значення, а інший – предикатне, допускають різне синтаксичне членування. Релевантними для синтаксичного членування є формальний і смисловий (денотативний) критерії.
Характерною ознакою біінфінітивних речень з відношенням ідентифікації, які не ускладнені або мінімально ускладнені додатковими відтінками значення, є взаємозумовленість форм підмета і присудка, яка виявляється в тому, що в реченнях вживаються інфінітиви одного виду. Залежність присудка від підмета має в них не морфологічне вираження, а функціонально-синтаксичне: призначення інфінітивного підмета – позначення предмета висловлення, інфінітивного присудка – його ознаки. У цьому розумінні присудок залежить від підмета, але за роллю, яку відіграють ці компоненти в формуванні структури речення, вони однакові. Як засоби встановлення граматичної ієрархії підмета і присудка необхідно виділити зв’язку, видову координацію (своєрідне узгодження у виді), порядок слів (обов’язкова постпозиційність присудка), інтонаційні засоби (ритмомелодійне членування, пауза, логічний наголос), службові слова. Відсутність морфологічних показників залежності присудка від підмета сприяє посиленню функціонально-синтаксичної ролі зазначених засобів.
Своєрідність видової координації базується на ідентичності форм підмета і присудка. Неможливість поєднання інфінітивів різних видів у предикативну пару пояснюється несумісністю різних видових значень для вираження тотожності. Яскравіше це простежується зі сполучником що, менш яскраво з дієсловом значить: не можна, наприклад, встановити тотожність між процесом поза відношенням до логічної межі та результатом дії – Жити значить насолоджуватися і т. ін. Спостереження показують, що обов’язковість і факультативність видової відповідності інфінітивів в реченнях з дієсловом значить зумовлені відмінністю в значеннях цих речень. Обов’язковою є видова відповідність в конструкціях, де тотожність встановлюється (або заперечується) між значеннями дієслів чи змістом їхніх понять: Для них навчати – значить бити (Усн. мовл.). Вільніше вживання видів спостерігається в реченнях, де дієслово значить виражає значення рівносильно. Такі речення почасти наближаються за значенням до складних речень з умовно-наслідковими відношеннями: Не з’їсти пирога – значить в саме серце вразить Марфу Михайлівну (О.Кониський). Структурно значущим в біінфінітивних реченнях, які ускладнені додатковими відтінками значення, є порядок слів. У переважній більшості розглянутих речень він прямий. Інверсія та інші зміни порядку слів – явища рідкісні, вони характерні для поетичного та емоційно забарвленого мовлення.
Одним із важливим елементів структури біінфінітивного речення є обов’язкова наявність зв’язки1Уживання терміна “зв’язка” базується на усталеній традиції формально-синтаксичного опису РТ. З семантичної точки зору дієслова, що об’єднують компоненти РТ, виявляють ознаки самостійного предиката, який має семантику “тотожний”, а тому з семантичної точки зору РТ можуть бути представлені в такому вигляді: А1 і А2 – П(тотожні), тобто А1 і А2 – тотожні.
. Найпродуктивнішими в біінфінітивному реченні є зв’язки значить, означає: Допомогти – значить висловити доброту і щирість душі (Українське слово); Пізнати структуру – значить виявити різноманітність зв’язків компонентів системи, відрізнити суттєві від несуттєвих… (“Високий замок”); Перемогти – означало вижити (О.Гончар). Частка займенникового типу це вживається в біінфінітивних реченнях, які виражають приховану оцінку, на якій і зосереджується основна увага мовця:…Боятися глупоти – це боятися оточення і бути залежним (Т.Осьмачка). Це – є засобом фіксації позиції присудка . Зв’язка на зразок (не) те саме що: Зґедзкатися – те саме що й впертися (Із пояснення слів до творів П.Мирного) є ефективним засобом оформлення відношень ідентифікації і порівняльно-оцінних відношень. Широко вживається в біінфінітивному реченні нульова форма зв’язки: Посадити деревце – залишити про себе найкращу пам’ять (В.Стус); Спинитися – вмерти з одчаю й знемоги (М. Бажан); Кохати – нові землі відкривати (І. Драч). Отже, в біінфінітивних реченнях з відношенням ідентифікації залежність присудка від підмета має функціонально-синтаксичне вираження, яке посилюється за умови відсутності морфологічних показників граматичної ієрархії головних членів речення.
Граматична форма підмета в РТ зразка N1-Inf може організовуватися номінативом, інфінітивом і конструкціями, які займають їхні позиції. Семантика іменників і їхні позиційні відношення є важливими для визначення граматичного статусу головних компонентів цих речень, які перебувають в предикативному поєднанні з інфінітивами. Іменники, які мають модальне значення обов’язковості, необхідності, наказу та інші в таких конструкціях є підметами. Найпродуктивнішими в українській мові є іменники на зразок завдання, обов’язок, мета, наказ, звичай тощо: Історична мета прусських королів – приєднати до королівства Західну Пруссію, що належала Речі Посполиті (В. Шерстюк); Особливе завдання Сина Божого – збавити і оновити (Л.Сірик). Якщо з іменником цієї групи вживається означення, виражене якісним прикметником, то, незважаючи на постпозицію інфінітива, поєднання іменника з прикметником набуває предикатного значення: Найвище уміння – почати спочатку життя, розуміння, дорогу, себе (Л.Костенко); ...Велике завдання – служити незмінною, непохитною підпорою для Української державності (“Київська старовина”). У реченнях цього типу модальне значення іменника послаблюється. Якщо означення виражені відносними прикметниками і присвійними займенниками, то значення предикативності властиве інфінітиву, іменник є підметом: Альтернативна можливість для православних Речі Посполитої – йти на союз із протестантами і віддатися під протекцію прусського короля (В. Шерстюк); Його мета – поділити королівство (В.Шерстюк).
У конструкціях з предикативним поєднанням інфінітивів з іменниками, що мають у значенні емоційні відтінки, у препозиційному вживанні це значення якісної оцінки може нейтралізуватися: Щастя – це друзі хороші, шана людськая (О.Підсуха); Щастя – це бути з природою (Усн. мовл.). Якщо з цими іменниками у функції означення вживаються якісні прикметники, вони посилюють значення якісної оцінки, а іменники в цьому разі демонструють функцію носія предикатного значення: Для них найбільша насолода – це спати (Усн. мовл.). Оцінність номінатива може підкреслюватися підсилювальною часткою і відповідною інтонацією: Яке то щастя – свій народ у світлі бачити! (Д. Павличко); Яке це щастя, друже мій, – горіти, а не тліть (В. Сосюра); Яке це щастя – мчати на коні, а у лице тобі весняний вітер віє! (М.Стельмах).
У функції підмета в РТ можуть вживатися прикметники, які в цій позиції субстантивуються, тобто набувають предметного значення, не властивого їм як частинам мови: Головне … – любити: любити природу, людей красу, мистецтво, легенди і дійсність (Ю. Лавріненко); Щонайголовніше – опанувати по - своєму (Б. Рубчак); Найважніше – берегти революційну честь!.. (О.Гаврилюк).
Цікавими є випадки, коли в позиції підмета в РТ виступають предикативні одиниці – цілі речення. Наприклад: “Учітеся, читайте, і чужого научайтесь, й свого не цурайтесь” – це слова, які допоможуть запобігти асиміляції народу (Українське слово). Предикативна одиниця у функції підмета входить у систему зв’язку слів і втрачає свої реченнєві ознаки. Така предикативна одиниця субстантивується, сприймається як єдине ціле з предметним значенням і навіть має можливість поширюватися звичним для слова способом.
За широтою діапазону синтаксичних функцій інфінітив не поступається іменнику. Тому інфінітив є в реченні функціонально співвідносним, з одного боку, елементам з ясною процесуальністю (присудком) і, з іншого боку, елементам, які представляють процес в одиничному виді (процесуальним явищам, процесуальним актам), тобто суб’єктно-об’єктним елементам, як просте найменування дієслівного поняття, дієслівне ім’я.
На цих особливостях інфінітива базується і подвійність його функції в синтаксичній системі сучасної мови: предикативна (власна синтаксична) і номінативна (несинтаксична). Інфінітивний підмет – особливий тип підмета, який характеризується власним граматичним значенням і способами його вираження, тобто який має власну граматичну форму, відмінну від форми номінативного підмета. Особливості інфінітивного підмета пов’язані з його категорійним значенням. Інфінітив позначає дію, яка мислиться як процес, але окремо від виробника дії. У позиції підмета інфінітив не субстантивується, тобто не набуває предметного значення, при ньому не може бути дієслівного присудка, тобто він не може позначати виконавця дії, а зберігає своє значення дії, яка представлена поза зв’язком із суб’єктом і поза часом. У позиції підмета інфінітив набуває категорійного значення підмета – незалежної ознаки, яка предикативно визначається. Формальний бік підмета – його граматична незалежність – відображений у морфологічній незалежності інфінітива. За структурою можна розрізняти два типи інфінітивного підмета: власне інфінітивний підмет та інфінітивно-іменний, який є складеним. Власне інфінітивним називаємо підмет, який виражається одним інфінітивом або лексикалізованою одиницею, в якій є інфінітив. Особливістю цього виду підмета є те, що різні сторони підмета виражаються тут в одній словоформі: граматичним показником незалежності є формальні показники інфінітива, а категорійне значення незалежної ознаки спирається на категорійне значення інфінітива. Інфінітивно-іменний підмет є складеним, тобто функції його компонентів розмежовані.
Граматичною формою присудка є єдність його граматичного значення і засобів його вираження. Граматичне значення присудка складається з кількох елементів: присудок позначає предикативну ознаку підмета, іншим компонентом граматичного значення присудка є значення часу, яке полягає у віднесеності прояву ознаки до моменту мовлення, третім компонентом є комплекс модальних значень, властивих присудку. Єдність вказаних сторін граматичного значення присудка виявляється в засобах вираження цих значень, у граматичній формі присудка.
Окрім граматичної маркованості присудок має свої змістові властивості. Ці складові представлені в будь-якій формі присудка, але неоднаково. З відмінностями в способах вираження смислу і граматичного значення присудка пов’язана класифікація типів присудка. Особливістю РТ є наявність у них тільки складеного присудка, що пов’язане з неможливістю вираження значення ототожнення в конструкції, яка має фінітне дієслово.
Специфіка вираження категорії синтаксичного часу в РТ пов’язана з їхньою граматичною формою, загальною семантикою і особливими стилістичними функціями. РТ можуть виражати всі три значення реального часу: теперішній, минулий і майбутній, проте найхарактернішим для них є теперішній час, що є засобом позначення актуальної темпоральності або позачасовості.
Особливістю комунікативної структури РТ є те, що співвідношення теми і реми на відміну від звичайних речень змінюється на протилежне. Опозиція “тема / рема” в РТ не збігається ні з дихотомією “актуалізоване / неактуалізоване”, ні з дихотомією “визначене / невизначене”. Різні моделі РТ мають неоднакову комунікативну організацію, яка зумовлена дихотомією “актуалізоване/неактуалізоване” в контексті певного мовленнєвого акту.
Третій розділ – “Структурно-семантичні типи речень зі значенням тотожності” присвячений проблемі синтаксичної семантики відношення тотожності. Вирішення її мовознавці вбачають у розширенні онтологічного арсеналу (просторово-часові зрізи, маніфестації, іпостасі об’єкта розглядаються як окремі об’єкти), експліцитному звертанні до поняття моделі світу суб’єкта, визначенні однакового обсягу та значень суб’єкта і предиката (S=P) і семантичній однорідності термів, які входять до складу РТ.
Для усвідомлення семантичної природи РТ важливим є постулат про їхню семантичну неоднорідність. Аналіз мовного матеріалу дозволив виявити такі комбінації термів у РТ, представлених структурною схемою N1 – N1: “чисті” індекси – “чисті” індекси; дескрипції – “чисті” індекси; “чисті” індекси – дескрипції.
Таблиця 2.
“чисті” індекси –
“чисті” індекси | дескрипції –
“чисті” індекси | “чисті” індекси –
дескрипції |
Це був ти !
(Б. Грінченко)
Іван – це я
(І. Сенченко)
Ми – це ви
(М. Вінграновський)
Це ось цей
(І. Сенченко)
Це Купріян Якович
(І. Сенченко)
Я – Марина
(П. Мирний)
Даждьбог – це Ярило
(Б.Рибаков)
|
Колишній хазяїн –
ось цей (І. Сенченко)
Жебрак – він
(О.Кобилянська)
Її внук – Фоня
(А. Свидницький)
Княгиня української
духовності – Оксана
Лятуринська
(М. Кононенко) |
Ось цей – колишній хазяїн
Він жебрак
Фоня – її внук
Оксана Лятуринська – княгиня української духовності
На тип відношень між структурними компонентами зазначеної схеми N1–N1 впливають: референтна характеристика компонентів, позиція в реченні, контекст, валентність і логічний наголос. Власне реченнями тотожності є конструкції, в яких у першому і другому компонентах вживаються “чисті” індексальні висловлення (особові та вказівні займенники, власні назви). За умови вживання власної назви як другого компонента речення можлива й номінативна інтерпретація. Речення, до складу яких входять і “чисті” індекси, і “дескрипції”, є біфункціональними: препозиція дескрипції вказує на ідентифікувальне чи номінативне відношення, а постпозиція – на відношення предикації або тотожності (у цьому разі релевантними ознаками є контекст, логічний наголос та заповнення валентності).
Синкретичними моделями речень зразка N1N1 є речення з тавтологією головних членів та речення з метафорою в ролі головного члена. Речення з тавтологією головних членів у логіко-семантичному аспекті поєднують властивості як речень тотожності, так і речень характеризації. Як і речення тотожності, вони мають позачасовий характер, не мають парадигми, обидва імені співвідносяться з тим самим об’єктом чи поняттям, зв’язки стверджують тотожність S і P. Як і речення характеризації, мають значення “предмет і його характерна ознака”, обидва компоненти розрізняються за їхньою семантичною властивістю. Серед речень із тавтологією головних членів можна виділити декілька різновидів із специфічною узагальненою семантикою. У формальному відношенні виділення кожного різновиду ґрунтується на якості того чи іншого міжкомпонентного елемента (речення з МЕ є, як, “не). Канон є канон (Літературна Україна); Марія? Що ж, молодиця як молодиця… (М.Коцюбинський); Без декана пулька – не пулька (С.Тудор).
Семантичне відношення тотожності в реченнях з тавтологією головних членів модифікується контекстуально чи ситуативно невизначеною ознаковістю другого компонента (предиката). Значення тотожності ускладнюється семами характеризації. У синкретичній семантичній моделі речень з тавтологією головних членів переважають відношення характеризації.
Семантика структурної схеми N1N1 з метафорою в ролі головного члена зумовлена функціонально-синтаксичною роллю метафори. У конструкціях з метафорою-субєктом (підметом) відношення між головними членами речення має характер номінальних визначень, тобто це речення-визначення метафоричного значення слова. Коса – це довгий піщаний виступ. У конструкціях з метафорою-предикатом (присудком) спостерігаємо явище синкретизму, яке полягає у синтезі відношень тотожності, класифікації та характеризації. Наш народ – це ж океан (П. Тичина).
Семантичний механізм, за допомогою якого формується смисл речення, побудованого за структурною схемою Inf-Inf, — складний: він передбачає наявність двох пропозитивних номінацій, логічної пропозиції тотожності (прирівнювання, еквівалентності) і необов’язкову, яка виникає за певних умов – оцінність.
Наявність у реченнях двох пропозитивних номінацій забезпечується вживанням двох інфінітивів із різною денотативною співвіднесеністю, жорсткою референтною співвіднесеністю характеризуються номінації, які поміщені в першому інфінітиві та його оточенні. Саме з їхньою допомогою позначається ситуація, яка є об’єктом оцінки чи тлумачення, тобто безпосередньо предметом мовлення (суб’єктом у розумінні Н.Д.Арутюнової). Друга номінація повинна бути або конкретнішою, або абстрактнішою. Сформульована вимога до співвідношення семантики двох пропозитивних номінацій стосується не лише інфінітива, а й усієї номінації в цілому: розбіжність в ступені їхньої конкретності створюється через співвідношення будь-яких лексичних елементів у їхньому складі. Відмінність в конкретності (визначеності) двох обєднаних у реченні номінацій, а правильніше – спрямованість цієї відмінності, суттєва для семантики таких речень. Жити мені без праці – значить не жити (Д. Павличко).
За ознакою ускладненості виділяємо два типи біінфінітивних речень: біінфінітивні речення, які виражають відношення ідентифікації та біінфінітивні речення, які виражають відношення прирівнювання. Функціональне призначення біінфінітивних речень з відношенням ідентифікації – вираження ідеї “це ідентичне тому-то”. У процесі ідентифікації встановлюється гранична, абсолютна тотожність інфінітивно-підметової дії самій собі. Визначальною рисою речень з відношенням прирівнювання є обов’язкова наявність умовно-наслідкової чи порівняльно-зіставної (оцінної) семантики. У процесі прирівнювання встановлюється гіпотетична тотожність інфінітивно-підметової дії, позначеної інфінітивом-присудком. Функціональне призначення речень з відношенням прирівнювання – вираження ідеї це рівносильне тому-то”. Тож маємо підстави для функціонального розмежування моделей, за якими будуються біінфінітивні речення. У біінфінітивних реченнях з відношенням ідентифікації представлена тотожність двох мовних позначень відносно одного денотата. У біінфінітивних реченнях з відношенням прирівнювання – тотожність двох мовних позначень відносно двох денотатів, один із яких, що випливає з прямого значення речення, – істинний, інший, що випливає з аналізу переносного значення, – хибний. В основі семантичної організації перших лежить тотожність понять, які виражені інфінітивами – семантична тотожність. Речення першого типу характеризуються тим, що значення ототожнення в них не ускладнюється (або мінімально ускладнюється) іншими відтінками значень. Групу речень зі значенням збігу, ідентичності також утворюють речення, в яких обидва інфінітиви переважно виражені однією лексемою, а поширювачі обов’язково різні. Саме через різні поширювачі в реченнях все ж з’являється відтінок порівняння, який практично нейтралізується загальним значенням ідентифікації: Мати надію на випадок – значить мати надію на долю. Мати надію на долю – значить мати надію на Бога (М.Бажан); Любить свій край – це значить все любити, у чім його святе ім’я живе (В.Сосюра).
Семантика таких речень: абстраговано представлена дія, спрямована на обєкт, – її предикативна ознака – також абстраговано представлена дія, спрямована на інший обєкт. Інакше кажучи, “це те ж саме що й...” або “це ідентичне тому-то”. Оскільки обидва інфінітиви в реченнях цієї групи лексично рівноцінні, то на семантику речення вирішальний вплив має об’єкт, на який спрямована потенційна дія.
Серед конструкцій з ускладненим значенням тотожності можна виділити три різновиди: речення, ускладнені відтінком значення рівносильності, прирівнювання; речення, ускладнені порівняльно-зіставним відтінком значення; речення, ускладнені умовно-наслідковим відтінком значення. Близькість відтінків значень першого і другого різновидів інколи ускладнює аналіз конкретних прикладів, оскільки елемент значення зіставлення, порівняння простежується в обох різновидах. Порівняємо: З старим жити – вовком вити (Прислів’я). Життя зі старим порівнюється із самотнім життям (вовком вити), схоже на виття вовка, прирівнюється до виття вовка. Вдовіти – горе терпіти (Прислів’я). Життя вдови порівнюється з важким життям. Але не можемо сказати схоже на важке життя. Отже, у першому реченні превалює відтінок порівняння, а в другому – прирівнювання. У семантиці речень, ускладнених умовно-наслідковим відношенням, абстраговано представлено дію, яка є умовою існування, вияву другої абстраговано представленої дії: Будем трудитися – будем кормитися (Прислів’я). Значення тотожності двох потенційних дій ускладнено умовно-наслідковим відтінком значення: за умови здійснення першої дії наслідком є друга. Речення з порівняльно-зіставним значенням характеризуються тим, що денотатами двох абстраговано представлених дій є різні явища дійсності. Потенційні дії порівнюються за схожістю їх перебігу чи за схожістю результатів. Біінфінітивні речення зі значенням прирівнювання, через свою афористичність, широко представлені в образному мовленні – прислів’ях, приказках, крилатих висловах.
Релевантною ознакою речень з відношенням ідентифікації є можливість переставляння і співвідношення одновидових інфінітивів, а речень з відношенням прирівнювання – смислова багатоплановість і співвідношення одновидових і різновидових інфінітивів, гіпотетичність наслідкового результату або оцінки.
Найважливішою ознакою семантичної структури біінфінітивних речень є семантична рівновага, яка ґрунтується на однаковому обсязі понять, які співвідносяться.
Дослідження і аналіз фактичного матеріалу виявив, що в основі речень з конструкцією N1-Inf переважають відношення предикативної характеристики. Відношення ототожнення трапляються рідше і особливістю цих відношень є те, що значення ототожнення ускладнене в них відтінком оцінного значення, яке більшою чи меншою мірою виявляється у всіх реченнях цього типу.
Важливим для характеристики речень зі значенням ототожнення є розгляд семантичних груп іменників і деяких конструктивних і позиційних відношень, властивих цим реченням.
Залежно від семантики іменників, які входять у конструкцію, розрізняють два різновиди оцінних відтінків значення, виявлених при дослідженні таких речень – модального та емоційного характеру. Відповідно виділяємо дві групи речень: речення зі значенням модальної оцінки і речення зі значенням емоційної оцінки. Модальної оцінки набувають речення, до складу яких входять абстрактні іменники певних семантичних груп.
