НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

УДК 323.1(477)

КОТИГОРЕНКО Віктор Олексійович

ЕТНІЧНІ ПРОТИРІЧЧЯ І КОНФЛІКТИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ:

політологічний концепт

Спеціальність 23.00.05 – етнополітологія та етнодержавознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового

ступеня доктора політичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є монографія

Виконано в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, відділ національних меншин

Науковий консультант:

доктор історичних наук, професор, академік НАН України

Курас І.Ф., директор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

Офіційні опоненти:

д. політ. наук, зав. кафедрою гуманітарних дисциплін Університету економіки та права “КРОК” Картунов О. В.

д. політ. наук, професор, професор кафедри політології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Обушний М. І.

д. політ. наук, професор, заступник завідуючого відділом апарату Верховної Ради України Шуба О. В.

Провідна установа – Київський національний університет будівництва і архітектури Міністерства освіти і науки України, кафедра політичних наук

Захист відбудеться “18” лютого 2005 р. о 1500 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.01 в Інституті держави і права НАН України ім. В.М. Корецького за адресою: 01001, м. Київ – 1, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України

Автореферат розіслано “15” січня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат політичних наук М.Д. Ходаківський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації-монографії відповідає меті та завданням дослідження. Її складовими є вступ, чотири розділи з шістнадцятьма підрозділами, додатки з десяти таблиць на одинадцяти сторінках, список використаних джерел та літератури з 977 найменувань. Повний обсяг дисертації становить 722 сторінки (37, 1 умов. – вид. арк.).

У Вступі обґрунтовано наукову і практичну актуальність теми, проаналізовано стан її розроблення, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено його об’єкт і предмет, наукову новизну, теоретичне та прикладне значення одержаних результатів, наведено інформацію про їх апробацію та зв’язок роботи з науковими темами Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

Актуальність теми. Практичний вимір, теоретична і праксеологічна значущість наукового дослідження етнічних протиріч і конфліктів у сучасній Україні зумовлені наявністю в її суспільному просторі потенційно конфліктогенних проблем – етнодемографічних, етносоціальних, етнополітичних, етнокультурних, мовних, конфесійних. У відповідних площинах ще довго даватимуться взнаки колізії, успадковані від радянської етнополітичної практики. Формуються й актуалізуються новітні етнічні протиріччя та чинники вітчизняної суспільної динаміки, в тому числі ті, що пов’язані з особливостями інтеграції України в сучасну цивілізаційну багатоманітність, яка глобалізується. Вивчення витоків, стану та перспектив розвитку протиріч суспільної ситуації в Україні в її етнічних контекстах, наукове осмислення та розроблення рекомендацій і пропозицій щодо шляхів і способів оптимізації етнонаціональних відносин є гносеологічним і політичним імперативом суспільствознавства.

Ступінь розроблення теми. Теорія етнічного конфлікту, вивчення його конкретних проявів постійно перебувають у полі зору дослідників. При цьому вітчизняна етноконфліктологія й досі відчуває дію одного з негативних спадків радянського суспільствознавства – запізнілого звернення до соціального конфлікту як об’єкта і предмета наукового пошуку. Тільки від кінця 1980-х років тема посідає помітне місце в дослідженнях радянських суспільствознавців, а після розпаду СРСР – науковців новоутворених держав. Вони щільніше знайомляться з напрацюваннями західних соціологів, конфліктологів. Теорія конфлікту починає активно опрацьовуватися, зокрема, російськими дослідниками. Ними здійснено низку дисертаційних розвідок. З 1990-х років в Росії друкуються наукові монографії, статті, підручники і навчальні посібники з конфліктології. Чимало аналогічних за жанрами праць з проблематики соціального конфлікту підготовлено також в Україні. В процесі наукового пошуку в його тематиці окреслився окремий предметний напрям – етноконфліктологічні дослідження. Їх розвиток відбувався під помітним впливом багатолітньої західної традиції вивчення етнічного конфлікту та інших етнополітичних проблем. Окремі праці зарубіжних спеціалістів з етнонаціональних відносин – У. Альтерматта, Е. Гелнера, Е. Сміта, У. Бімена, Г. Бруннера, Д. Зенгхааса, С. Гантінгтона, В. Хеслі, Е. Яна та інших – були перекладені російською й українською мовами.

У пострадянській Росії найбільш продуктивний внесок у дослідження феномена етнічного конфлікту зробили Л. Дробіжева, А. Здравомислов, Е. Паїн, В. Тішков та ін. В Україні загальні питання природи, причин і сутності етнічного конфлікту, шляхів його розв’язання, політизації етнічності тощо плідно розробляють В. Євтух, О. Картунов, І. Курас, І. Кресіна, О. Маруховська, Ю. Мацієвський, Л. Нагорна, Г. Перепелиця, Ю. Римаренко, В. Тарасенко, Л. Шкляр. Важливу роль у розвитку теоретичної конфліктології в Україні відіграють наукові зібрання, присвячені питанням політизації етнічності та феноменові етнічного конфлікту, а також публікації їх матеріалів.

Прикметною ознакою розроблення й евристичного застосування теоретико-методологічних засад дослідження етнічних протиріч та етнічних конфліктів названими й іншими науковцями є зв’язок напрацьованого з вітчизняним і зарубіжним досвідом етнонаціональних відносин та державної етнополітики, з аналізом конкретних етнічних проблем і реальних та вірогідних конфліктних ситуацій в Україні. Такі підходи властиві працям багатьох авторів, серед них В. Ананьїн, Н. Бекіров. Н. Беліцер, О. Биков, М. Вівчарик, Є. Головаха, В. Горбатенко, С. Здіорук, А. Ішмуратов, Ф. Канак, М. Кирюшко, О. Коваль, О. Копиленко, І. Кресіна, О. Кривицька, О. Куць, Ю. Куц, В. Лобас, О. Майборода, М. Михальченко, О. Мироненко, П. Надолішній, В. Наулко, О. Нельга, В. Нікітюк, М. Обушний, І. Онищенко, А. Орлов, В. Панібудьласка, Н. Паніна, М. Панчук, Т. Пилипенко, В. Піховшек, А. Пойченко, І. Попеску, В. Ребкало, М. Рибачук, С. Римаренко, Т. Рудницька, Л. Рябошапко, М. Степико, Ю. Тищенко, В. Ткаченко, М. Товт, В. Трощинський, Р. Чілачава, Р. Чубаров, О. Уткін, Д. Шелест, Ю. Шемшученко, М. Шульга, О. Шуба, М. Юрченко.

Питання міжетнічних відносин та конфліктів в Україні вивчають і зарубіжні вчені – М. Губогло, Л. Дробіжева, С. Савоскул, С. Червонна, Ж. Тощенко, В. Возгрін, А. Віттковски, А. Мотиль, Т. Кузьо, І. Яворський, Г. Бруннер, Г. Сміт, А. Вілсон та інші.

Розгорнутий аналіз видань джерел та результатів наукових досліджень з етнонаціональної проблематики, в тому числі з питань етнічних протиріч і конфліктів, містять монографія та докторська дисертація О. Рафальського.

Теоретичний, методологічний та інформаційно-аналітичний ресурс опублікованих на теми загальної конфліктології, етнонаціональних відносин, етнополітики та етноконфліктів праць використовувався при виконанні дисертаційного дослідження. Цей ресурс доволі значний і якісний. Однак безпосередньо за проблематикою представленої до захисту монографії він є переважно фрагментарним, більше описовим, ніж системно і концептуально опрацьованим. Це стало однією зі спонук проведення комплексного дослідження, що реферується. Його результати отримані й викладені як політологічний концепт, тобто детерміноване завданнями і здобутками сучасної політичної науки авторське сприйняття й тлумачення загальних сутнісних характеристик та специфіки конкретних ситуацій і процесів етнічної конфліктогенності в Україні.

Дослідження проведене з метою теоретичного, методологічного і праксеологічного осмислення етнічних протиріч і конфліктів в Україні у сукупності їх властивостей, спільних рис та повторюваних зв’язків, природи, причин, чинників, динаміки і наслідків, розроблення рекомендацій щодо шляхів і механізмів розв’язання протиріч етнонаціональних відносин та способів запобігання переростанню цих протиріч у відкриті конфлікти. Вирішенню поставленої мети були підпорядковані наступні дослідницькі завдання:

-

-

-

-

-

-

-

Об’єкт і предмет дослідження відповідають його меті та завданням. Об’єктом стали минулі та сучасні реалії етнонаціональних відносин в Україні у їхній динаміці та взаємозв’язках, предметом – сукупність етнічних протиріч, природа, зміст, динаміка та форми вияву яких зумовлені спадщиною комуністичної системи, специфікою розвитку етнодемографічної та етносоціальної структури українського суспільства, особливостями вітчизняної економіки і політики, культури і суспільної свідомості та психології, геополітичних і цивілізаційних викликів сучасності, активізацією етнічних спільнот у демонструванні та обстоюванні своїх інтересів у процесі та після здобуття Україною незалежності до кінця 2003 – початку 2004 років. Досліджувалися протиріччя як актуалізовані, так і ті, що перебувають у латентному стані. Вивчалися також конкретні конфліктні ситуації й епізоди в українському поліетнічному просторі, пов’язані, зокрема, з проблемами відновлення історичної справедливості стосовно кримських татар та інших репатріантів з-поміж депортованих у минулому етнічних спільнот, з мовно-культурними, етносоціальними, етноконфесійними та іншими відносинами.

Джерельну базу дослідження становлять правові акти та інші офіційні документи органів державної влади і міжнародних організацій, документи політичних і громадських організацій, об’єднань і діячів, державних посадовців, статистичні дані, результати соціологічних досліджень, матеріали наукових і публіцистичних праць, інформаційно-аналітичних видань, повідомлення засобів масової інформації, інтернет-ресурсів.

Описані у Розділі 1 монографії методологію і окремі методи дослідження становлять напрацювання в галузі гносеології, концептуальні здобутки, теоретичні положення та пізнавальний інструментарій низки соціогуманітарних наук, передовсім конфліктології.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в такому:

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

В цьому, власне, і полягає теоретичне та практичне значення дисертації. Її результати можуть бути використані при проведенні подальших наукових досліджень, в роботі органів законодавчої та виконавчої влади, в діяльності політичних і громадських організацій, у навчальних курсах з етнополітології та конфліктології.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося, а його проміжні результати оприлюднювалися як складова загальних наукових розробок Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, зокрема у рамках таких тем: “Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект”, “Національна інтеграція в полікультурному суспільстві” (НДР № 0100U004974), “Етнонаціональні процеси в сучасній Україні: регіональний аспект” (НДР № 0100U004975), “Етнополітичні відносини в умовах суспільної трансформації в Україні” (НДР № 102U002195), “Крим у ХХ столітті: етнополітичний вимір” (НДР № 0102U002729).

Апробація результатів дослідження. Особистий внесок здобувача в розроблення теми представлений на сторінках реферованої монографії-дисертації, у текстах 15 книг і брошур, підготовлених спільно з іншими авторами, а також – у 38 статтях, з яких 24 опубліковані у визначених переліками ВАК України періодичних фахових виданнях, інші – в наукових збірниках. Результати дослідження використовувалися при підготовці аналітичних законопроектних та експертних матеріалів для Верховної Ради України, Адміністрації Президента України, Уряду держави, для Центральної Виборчої Комісії України, доповідалися на міжнародних і всеукраїнських науково-теоретичних та науково-практичних конференціях і “круглих столах”: Незалежність України: історичні витоки і перспективи (Київ, 22 серпня 1996 року); Демократія і державність в Україні: проблеми гармонізації (Київ, 6-7 лютого 1997 року); Україна. Вибори-98: Досвід, проблеми, перспективи (Київ, 18-20 листопада 1998 року); Сучасна політична ситуація в Україні: між Сходом і Заходом (Київ, 5 липня 2001 року); Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи (Львів, 22 листопада 2001 року); Результати виборів в Криму в контексті пошуку можливих політичних компромісів (Київ, 13 березня 2003 року); Етнополітологія в Україні: здобутки, проблеми, перспективи (Київ, 27-28 вересня 2003 року); Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України (Запоріжжя, 2-3 жовтня 2003 року), Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство (Київ, 13-14 травня 2004 року) та інші.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Розділ 1. Теорія, методологія, джерела дослідження присвячено питанням специфіки вивчення етнічних протиріч і конфліктів у контексті загальної теорії соціального протиріччя і конфлікту, аналізові евристичних можливостей наукових парадигм суспільних відносин, у яких присутня етнічна складова, та з’ясуванню умов застосування цих можливостей у дослідженні теми, а також обґрунтуванню щодо цієї теми оптимального дослідницького методологічного інструментарію.

У підрозділі 1.1. Сучасні концепції протиріч і конфліктів як суспільних явищ обґрунтовується авторський вибір між теоретичними моделями суспільного розвитку, які постулюють конфлікт як “соціальну аномалію”, і моделями, які наділяють конфлікт переважно позитивною функцією. Порівняння аргументів прихильників обох позицій спонукало дисертанта звернутися до заснованої на гегелівській діалектиці марксистської парадигми, яка містить ідею розмежування понять “протиріччя” і “конфлікт” (с. 45–48). Такий вибір зумовлений розумінням того, що в разі ставлення до конфлікту як до суспільної норми і носія позитивної функції доведеться поширити таке ставлення також на випадки, коли він набуває форми насильства. Адже суспільна роль загального феномена має визнаватися і за його конкретними проявами. Однак у всьому світі конфлікти із застосуванням насильства викликають осуд, а сам конфлікт, хоча й завершується часом позитивним результатом і покращанням відносин суспільних суб’єктів, далеко не завжди є оптимальною, а тим більше позитивною формою розв’язання протиріч і суспільних змін. Тому автор поділяє і наводить власні міркування на підтримку позиції про необхідність розмежовувати поняття “протиріччя” і “конфлікт”. Саме за першим допустимо беззастережно визнавати позитивну суспільну функцію. Конфлікт же як кризову форму боротьби протилежностей пропонується відносити до відхилень від нормального еволюційного розвитку. Являючи собою кризу у соціальних відносинах, конфлікт робить їх розвиток не передбачуваним, ризикованим, значною мірою хаотичним і часто деструктивним.

В контексті аналізу концепцій етапності розвитку суспільних протиріч автор пропонує визнавати позитивну функцію не за власне конфліктом, а за напругою. Остання є виявом посилення протиріч інтересів і дій суспільних суб’єктів та індикатором підвищеного занепокоєння суспільства ситуацією, що склалася, та її перспективами, являє підвищений тонус цивілізованого суспільного дискурсу. За своїми властивостями напруга відрізняється від суспільної кризи, яка є передоднем і по суті складовою відкритого конфлікту (с. 57).

У підрозділі 1.2. Специфіка етнічної конфліктності в науковому вимірі йдеться про сутнісні характеристики етнічного протиріччя та етнічного конфлікту, теоретико-методологічна актуальність яких зумовлена відсутністю універсальної загальновизнаної дефініції явищ, конфліктна специфіка яких характеризується прикметниками “етнічний”, “міжетнічний”, “національний”.

Щодо правомірності застосування терміну “етнічний конфлікт” дисертант не поділяє сумніви дослідників, котрі вважають, що етнічна належність (суб’єктність) конфліктантів не може слугувати основою віднесення їх до класу або типу етнічних. Адже, по-перше, пов’язані з етнічністю проблеми не можуть бути без застережень віднесені до якогось із типів суспільного конфлікту на ґрунті незбігу соціальних інтересів. По-друге, типологізацію суспільних конфліктів за критерієм суб’єктності (класової, етнічної тощо) не можна вважати неприйнятною, в тому числі з огляду на приклади здатності етнічних груп до самостійних дій з реалізації власних інтересів, а також через те, що спроби заперечити таку здатність не є переконливими. По-третє, немає підстав стверджувати, що привід, який не має ознак етнічності, але здатен спонукати етнічного суб’єкта до конфліктної поведінки, може слугувати основою типологізації (класифікації) конфліктів, серед яких етнічним конфліктам немає місця (с. 62–64).

В дисертації також викладено застереження на противагу пропозиціям окремих дослідників про доречність віднесення всіх конфліктів на ґрунті етнічності до типу (класу) етнополітичних на підставі тлумачення суб’єктної ролі етнічності у конфлікті як ролі виключно політичної. Автор не вважає раціональною заміну терміна “етнічний конфлікт” терміном “етнополітичний конфлікт” і пропонує розводити ці два терміни і позначувані ними явища з одночасним встановленням їхньої взаємопідпорядкованості (с. 69).

Фактор етнічності може стимулювати також конфлікти, які класифікуються за цілями сторін – на ґрунті змагальності за соціальні блага, за владу, за збереження, розвиток або переваги культурної ідентичності. Тому пропонується підтримати пропозицію виділяти серед етнічних конфліктів (на основі об’єктно-предметних критеріїв, цілей і мотивів сторін) ресурсні, ціннісні, мовно-культурні, соціально-статусні, територіальні, територіально-статусні, етноконфесійні та інші (с. 75).

В питанні про причини етнічних конфліктів дисертант заперечує притаманний марксизму соціально-економічний редукціонізм і пристає на позицію тих, хто визнає етнічний конфлікт породженням як економічних, так і духовних чинників мобілізації етнічних спільнот – культурних, психологічних, релігійних тощо (с. 81–85).

Авторським узагальненням з аналізу присутніх у науковому дискурсі уявлень про природу і види етнічного конфлікту стала запропонована дефініція: етнічний конфлікт є особливим видом суспільного конфлікту, що виникає й існує як криза етнічного протиріччя чи протиріч в одній або більше сферах суспільства і проявляється у вигляді гострого протистояння й суперництва сторін протиріччя, з яких щонайменше одна представлена носієм етнічної ідентичності з власними інтересами щодо предмета конфлікту. Що ж до етнополітичного конфлікту, то його доцільно виводити в окремий вид етнічного конфлікту, який проявляється різними формами боротьби суб’єктів етнічних відносин за політичні, переважно владні засоби задоволення своїх інтересів.

У дискусії щодо суспільної ролі феномена етнічного, як і будь-якого іншого соціального конфлікту, дисертант поділяє позицію тих дослідників, які вважають цей феномен явищем аномальним і негативним, а також з розумінням ставиться до аргументів тих, котрі звертають увагу на факти, коли в якихось конфліктних ситуаціях сторони можуть переслідувати позитивні цілі. Однак стосовно останнього аспекту, авторська концепція полягає в тому, що будь-які спроби застосування оціночних характеристик до позицій сторін конфлікту варто розглядати як доволі умовні й небезсумнівні. Адже вибір оціночних критеріїв є завжди суб’єктивним, таким, що неминуче вступить у суперечність з іншим субєктивним оціночним баченням. Навіть тоді, коли “справедлива війна” умовно може бути визнана справедливою (позитивною) за цілями когось з її учасників, сама вона, як форма конфлікту, має бути категорично визнана явищем аномальним і негативним. Власне, й досягнення успіху умовно прогресивною (демократичною, гуманістичною) за цілями стороною конфлікту не повинно ототожнюватися з позитивною оцінкою самого конфлікту, особливо коли він набуває насильницького характеру. З іншого боку, визнання наукою етнічного конфлікту як відхилення від нормального ходу суспільного розвитку не повинно тягти за собою осудливих характеристик щодо позицій і дій конфліктантів, оскільки це було б порушенням принципу наукової неупередженості (с. 84–88).

У підрозділі 1.3. Теоретико-методологічні параметри та джерела дослідження протиріч і конфліктів в Україні викладено авторське розуміння понять “методологія”, “метод”, “методика”. Стверджується прихильність автора до позиції тих дослідників, які власне методологію дослідження наукових проблем розглядають як сукупність, а точніше – систему теоретичних узагальнень, правил (принципів) і методів науково-пізнавальної діяльності, що забезпечує здобуття достовірного знання, а метод кваліфікують як теоретично осмислений і логічно обґрунтований спосіб пізнавальної діяльності з метою отримання достовірного знання про об’єкт і предмет дослідження. За такого підходу, менш загальні феномени дослідницької практики, а саме – власне дослідницькі прийоми, операції або ж процедури відносяться до методик наукового пошуку, які за своїми функціями і змістом є засобами реалізації методу (с. 89–90).

Феномен етнічного конфлікту щільно пов’язаний з різними суспільними сферами і протиріччями – економічними, соціальними, культурними, ідеологічними, які належать до об’єкт-предметних сегментів різних суспільних наук. Тому етноконфліктологічні дослідження за своїм змістом і методологією належать до міжгалузевих і вимагають використання методологічного та методичного інструментарію, напрацьованого у багатьох галузях знань про суспільство. Йдеться про необхідність дотримання підходів так званого методологічного плюралізму. (с. 91-92). Керуючись цими підходами в процесі дослідження теми дисертації автор широко використовував діалектичний метод як самостійний спосіб пізнання, що виконував також інтеграційну функцію стосовно загальнонаукових, власне конфліктологічних та інших методів, таких зокрема, як “кейс-стадіз”, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний, спостереження, аналіз і синтез, порівняльно-історичний, індуктивний та дедуктивний, моделювання за допомогою аналогій, когнітивний, кількісні методи (с. 92–98, 106, 108) та інші. Як складовими методологічного інструментарію автор послуговувався також теоретичними узагальненнями суспільствознавства, зокрема такими категоріями як цивілізація та формація (с. 99–105).

Наполягаючи на дотриманні принципу об’єктивності дослідження етнічних протиріч і конфліктів, зокрема таких його вимог як неупередженість, етичний релятивізм та інші, автор виходить з того, що таке дотримання не гарантує тотожності отриманих результатів істині, під якою зазвичай розуміють відповідність знання об’єктивній реальності. Будь-який здобуток наукового пошуку є суб’єктивованим через суб’єктивну складову природи використовуваних джерел як таких носіїв інформації, що за своїм змістом не можуть охоплювати всієї багатоманітності властивостей і зв’язків реальної дійсності, є її абстрагованим відображенням, створюються людьми, а отже – пов’язані з особистісними баченням, вибором і таке ін. Дослідження завжди суб’єктивоване теоретичними конструктами, методом і методиками, які розробляє і використовує науковець, його світоглядом, освітою і досвідом, зовнішніми впливами.

Вищенаголошене, однак, не увільняє від необхідності домагатися достовірності наукового знання як такого, що є вірогідним і найповніше відповідає реальному змістові досліджуваних явищ і процесів (с. 106–108). Міра цієї достовірності залежить від багатьох чинників. Серед них - логічна обґрунтованість здобутого знання, а також – повнота і якість джерельної бази дослідження. Складові останньої стосовно реферованої дисертації описані в розділі 1 дисертації та у вступній частині автореферату.

В Розділі 2. Конфліктогенні наслідки радянської національної політики в Україні проаналізовано ті аспекти ситуації в етнонаціональній сфері, які Українська держава успадкувала від часів, що безпосередньо передували її суверенізації, і які досі містять конфліктогенну складову.

У підрозділі 2.1. Чинники і тенденції змін в етнічній структурі населення вивчено впливи на динаміку етнодемографічної ситуації в Україні економічної, міграційної, кадрової, демографічної та іншої політики комуністичного режиму. Предметом дослідження стали, зокрема, висилка родин учасників ОУН, УПА, УНРА у віддалені регіони СРСР у 1944-1952 роках, що було сприйнято значною частиною західноукраїнського населення як російська експансія із відповідним формуванням упередженого ставлення до росіян; взаємний “добровільно-примусовий” обмін населенням між Українською РСР та Польщею, що, разом із змінами державних кордонів, спричинило негативні настрої як серед поляків в Україні, так і поміж українців у Польщі. Описано подібні явища також стосовно Буковини і Закарпаття – регіонів, які увійшли до складу України, відповідно, від Румунії та Чехословаччини, і населення яких також зазнало депортацій (с. 120–128). Відзначено “вимивання” з України етнічних українців внаслідок оргнаборів на радянські будови, а також еміграцію євреїв (с. 129–131) тощо. Йдеться також про особливості імміграції в Радянську Україну (с. 132–133).

Завдяки обробці опублікованих матеріалів переписів населення України кількісними, математико-статистичними методами (розрахунок середнього темпу росту на основі середньої геометричної, а також групування) простежено статистичні закономірності – тенденції в змінах етнічної структури українського населення у 1959–1988 роках. Йдеться про загальне зменшення темпів середньорічного приросту населення; більші показники цих темпів поміж етнічних українців і менші – серед росіян, порівняно з відповідними показниками для всього населення; неухильне скорочення частки українців і збільшення частки росіян поміж усього поліетнічного загалу, зменшення частки осіб інших, ніж українська та російська етнічних ідентичностей, у складі населення УРСР тощо (с. 133–137, таблиці 1, 2 на с. 642 та 643).

Упродовж 1989–2001 років вектори та інтенсивність етнодемографічної динаміки в Україні набули більшої рухливості, порівняно з попереднім тридцятиліттям. Однак спадщина минулого продовжувала впливати на цю динаміку. Йдеться, зокрема, про етнічні конфлікти на теренах СРСР в останні роки його існування. Масовим явищем стала імміграція до України етнічних українців та осіб інших національностей – вихідців з республіки і їхніх нащадків (передовсім, кримських татар), в’їзд біженців з колишніх республік Радянського Союзу, погіршення показників природного відтворення населення, значне зменшення кількості й питомої ваги росіян, євреїв та інших “традиційних” національних меншин України; невеликий приріст кількості етнічних українців серед усього загалу, який не міг компенсувати втрат населення інших національностей, тощо (с. 137–140, таблиця 3 на с. 644).

На думку дисертанта, минула і пов’язана з нею сучасна етнодемографічна динаміка українського населення не виключає побоювань серед етнічних спільнот щодо їх збереження. Однак сама по собі ця динаміка не може вважатися, принаймні в теперішніх умовах, скільки-небудь впливовим чинником міжетнічного протистояння, зокрема, через більшу актуальність соціальних проблем для громадян всіх національностей. Разом з тим, специфіка цієї динаміки і сучасної етнічної структури населення в різних регіонах не позбавлена певного конфліктного потенціалу (зокрема, в Криму, де серед слов’янського населення спостерігається занепокоєння можливим скороченням його частки, порівняно з кримськотатарським загалом).

У підрозділі 2.2. Етнічні особливості соціально-професійної стратифікації розглядається конфліктний потенціал етносоціальної ситуації, яка склалася в Україні за радянської доби. Нагадується, що за царату українське населення було майже суцільно селянським, а робітниками, спеціалістами та управлінцями були переважно росіяни або поляки. Серед євреїв переважали ремісники і торговці (с. 141). У процесі радянської індустріалізації й урбанізації згадана етнопрофесійна специфіка була помітно розмита. Як і в усій державі, в Україні проводилася політика так званої “коренізації”. Вона мала замінити етнорелігійні переваги при формуванні складу владно-управлінської і соціальної еліти на переваги комуністично-ідеологічні, але з залученням до цієї еліти осіб різної етнічної ідентичності, насамперед з представників так званих “корінних” національностей тієї або іншої території. Однак пізніше, надто після приєднання Західної України, влада посилила проросійську складову своєї політики на українських землях. В тому числі з метою поширення на західні області республіки політико-ідеологічних, господарських та соціальних стандартів комуністично-радянського режиму, для нейтралізації політико-ідеологічного впливу ОУН і УПА. Частина місцевого населення сприймала цей процес як російську колонізацію (с. 141–148).

В останні роки існування Радянського Союзу соціально-професійна, кваліфікаційна та галузева структура трудового потенціалу етнічних спільнот України засвідчувала наявність між ними суттєвих відмінностей. За переписом 1989 року, українці, приміром, випереджали росіян за часткою керівників, але поступалися їм за часткою спеціалістів. За останнім показником усіх випереджали євреї, серед них було найменше робітників і селян тощо. За висновком дисертанта, попри наявні диспропорції, етносоціальна структура населення України перед здобуттям незалежності загалом не створювала в міжетнічних відносинах такої етносоціальної напруги і статусно-рольових проблем, які могли б спровокувати міжетнічну боротьбу за престижні посади та соціальний статус (с. 150). Хоча нерідко саме етносоціальні відмінності викликають серед окремих спільнот конфліктні настрої.

Титульний етнос України, поступаючись деяким меншинам в частині представленості на престижних щаблях соціальної драбини, не відчував себе соціально ущербленим вже тому, що його представники домінували в складі керівників підприємств і організацій промисловості, сільського господарства, транспорту, зв’язку та будівництва. Запобіжником міжетнічної конфронтації з приводу соціально-престижного представництва виступала також спокійна реакція етноукраїнського населення на історичну традицію свого соціального розвитку – велику частку сільського населення (с. 151).

Отже, успадковані незалежною Україною етносоціальні відмінності не містили прямої небезпеки міжетнічних зіткнень. Але навряд чи це увільняє державу від необхідності приділяти більше уваги проблемним або ж депресивним регіонам, де проживають етноси з найнижчим рівнем кваліфікації і “професійної просунутості” і де традиційно існує надлишок робочої сили, особливо малокваліфікованої, слабо розвинена соціальна інфраструктура. Адже невдоволення меншин своїм соціально-економічним становищем негативно впливає на загальну етнополітичну атмосферу, спонукає тимчасову або й постійну трудову еміграцію. А в окремих випадках – продукує настрій на “еміграцію разом з територією” (с. 152).

У підрозділі 2.3. Специфіка етнокультурної ідентичності йдеться про таке джерело виникнення етнофобій та етнонапруги в українському суспільному просторі, як наслідки політики комуністичної влади щодо національних культур.

Агресивні акції влади з русифікації мовно-культурного середовища України розпочалися ще у дореволюційні часи. У 1930-х роках здійснювався терор проти україномовної інтелігенції. У 1946–1947 роках здійнялася хвиля боротьби проти “українського буржуазного націоналізму”, у 1948–1953 – проти “космополітизму”. “Культурна політика” режиму підпорядковувалася завданню “радянизації” всіх сфер духовного життя і супроводжувалася русифікацією освіти, закриттям шкіл з навчанням мовами національних меншин тощо. Пожвавлення української та інших національних культур в Україні в ході хрущовської “десталінізації” виявилося короткочасним. Темпи випуску видань російською мовою збільшувалися. Зменшувалася кількість загальноосвітніх шкіл і вищих навчальних закладів з українською мовою викладання. Посилювався контроль за суспільно-теоретичною думкою, ідеологічною, політичною та іншими сферами. Розгорнулася “чистка” історичної науки (с. 154–160).

Спроби упровадження в другій половині 1980-х років горбачовської моделі перебудови, гласності та демократизації уможливили суспільну актуалізацію питань збереження і розвитку етнічної ідентичності титульних етносів радянських республік та інших етнічних спільнот. Однак властиві попереднім рокам деформації у культурній та мовній сферах зберігалися. В Україні стійкою залишалася тенденція збільшення загальної кількості жителів, які вважали рідною мову не своєї національності. Російська мова дедалі більше заміняла мову своєї національності як рідну в житті практично всіх етносів України, з українським включно. Українсько-російська двомовність суспільного загалу стала незаперечним фактом (с. 162–165, таблиця 2 на с. 643). Поряд з негативами і протиріччями, спричиненими процесом русифікації українського суспільства та пов’язаними з цим послабленням і навіть втратою історичної мовнокультурної ідентичності значною частиною населення республіки, українсько-російська двомовність стала чинником розвитку суспільства шляхом взаємозбагачення здобутками (с. 165–166).

Показано, що культурна плюралістичність України перед здобуттям незалежності виявлялася не лише мовними, а й цивілізаційним та етноконфесійними ознаками, які усвідомлювалися українським населенням у відчуттях так званої “міжетнічної дистанції” (с. 166–172, таблиця 7 на с. 648–649). Частина українського громадянства є більш євразійською, інша – орієнтованою на західноєвропейські цінності, ще одна – належить до ісламського світу, хоча й зазнала помітних європейських впливів. Серйозні наслідки для цивілізаційної специфіки українського загалу мала також політика формування “нової історичної спільності людей – радянського народу”. Так звана “радянська ідентичність” ще й досі властива чималому сегментові суспільства. Цивілізаційні реалії не можуть ігноруватися при аналізові минулого і сучасного та прогнозуванні майбутнього країни, в тому числі з позиції конфліктогенних небезпек (с. 171–172).

У підрозділі 2.4. Проблема депортованих за національною ознакою йдеться про конфліктогенні аспекти повернення та відновлення в правах репресованих сталінським режимом західних українців, кримськотатарського народу та осіб інших національностей – німців, болгар, греків, вірменів, поляків. Післядепортаційне ігнорування владою вимог кимських татар щодо повернення на історичну батьківщину стимулювало політичну мобілізацію, становлення й розвиток національного руху кримськотатарського народу та формування в його середовищі конфліктних настроїв. Проведений аналіз рішень, ухвалених верховною владою СРСР стосовно кримських татар у 1955, 1967, 1974 роках, дає підстави вважати ці рішення спробою увічнити вчинене у 1944 році беззаконня і перекласти частину відповідальності за нього на керівництво Української РСР (с. 174–191).

Ухвалені союзною та українською владою у 1989–1991 роках правові акти щодо репатріації депортованих раніше за національною ознакою не усували повністю причин і чинників етнічної конфліктності. Наступні політичні зміни додали проблемі нових конфліктогенних “ферментів”. Серед них – впливи комуністів і лобістів великодержавних російських інтересів у місцевій владі Криму після утвердження державної незалежності України, гостра економічна криза і відсутність у бюджетах України та автономії необхідних коштів для соціального і культурного облаштування репатріантів (с. 192–193). Тривалий час помітним чинником невдоволення кримських татар були труднощі із набуттям українського громадянства як умови їхньої інтеграції у правове поле України, в рамках якого мають розв’язуватися життєво важливі для них питання – житлові, наділення землею, працевлаштування, освіти рідною мовою та інші.

З подібними проблемами зіткнулися й інші депортовані з Криму етнічні спільноти, але їх невелика чисельність і переважно дисперсне розселення робили ці проблеми менш помітними.

Небезпека етноконфліктів з приводу проблем повернення та облаштування в Україні депортованих радянським режимом за національною ознакою залишається доволі високою. Потреби й запити репатрійованих чимдалі більше виходять за межі суто матеріальних, соціально-економічних питань, спрямовуються в політичну та духовну сфери (с. 197).

У підрозділі 2.5. Суспільні статуси етнічних спільнот викладено результати дослідження взаємозалежності між усвідомленням етнічними спільнотами свого місця в етнополітичній ієрархії і збудженням етногрупових емоцій та етногруповою мобілізацією і політизацією. В радянські часи відмінності в політико-правовому статусі етнічних спільнот зумовлювалися моделлю державного федеративного устрою – союзні республіки, автономні республіки, краї та області (певний час ще й національні райони, селищні та сільські ради тощо). Така диференціація власне і фіксувала відмінності у політико-правовому статусі різних етнічних спільнот. Ті з них, що територіально зосереджувалися в республіках, які були їх історичними батьківщинами і носили назву цих етносів, де-факто були “титульними національностями”; офіційно вони кваліфікувалися як носії власної державності – “корінні нації”. Решта населення національних республік вважалася громадянами “некорінної” національності у складі населення “не своєї” (в межах СРСР) республіки. Принцип автохтонності етносу-народу був визначальним при наданні йому певного політико-правового статусу і пов’язаних з ним прав на державницьке самовизначення, територію, природні ресурси тощо. На практиці ж реальні можливості користування цими правами коригувалися залежно від етнодемографічної структури населення і фактичного доступу громадян різної етнічної ідентичності до освітніх, владно-політичних, адміністративних, господарських та інших ресурсів.

Поділ етносів на “титульні” і “нетитульні” в етнополітичній системі СРСР мав ще одну особливість. Вона полягала в тому, що домінуючим етносом “союзної” держави були росіяни. Так було, попри те, що офіційно вони не мали власного національного державного утворення як у складі СРСР, так і в Російській Федерації. Але їх домінування було настільки очевидним, що не потребувало інституціоналізації через створення окремої російської державності у формі “національної” радянської республіки. Тим більше, що “педалювання” особливої ролі російського народу стало офіційним ідеологічним і політичним “кредо” режиму, який по війні взасадничив у межах СРСР, з одного боку, політику активної русифікації, а з другого – підозріле ставлення влади до інших народів і, особливо, національних меншин (с. 198–201). Русифікація здійснювалася, зокрема, через нав’язування народам СРСР винятково російської версії вітчизняної історії, пропаганду концепцій “зближення націй”, досягнення їх “повної єдності”, “виникнення нової історичної спільності людей – радянського народу”, через русифікацію освіти і культури. Та найбільшим виявом нехтування декларованим принципом рівності “радянських” націй і їхніми правами була боротьба з найменшими проявами не тільки націонал-сепаратизму, а навіть націонал-автономізму, хай би й культурного – українського, єврейського тощо.

На індивідуальному рівні статусні відмінності етнічних спільнот інституціалізувалися за допомогою паспортів, які фіксували етнічну належність громадян. Це дозволяло владі застосовувати своєрідний метод “нерівного розподілу довіри” між громадянами різної національності при влаштуванні на роботу, вступі до вузів, виборі місць проживання. Так втілювався давній політичний принцип “поділяй і володарюй”. В українських реаліях це найбільш наочно засвідчувала ситуація з кримськими татарами, євреями, німцями, угорцями (с. 208–210). Найосвіченішу й амбітну частину еліти “титульних націй” центральна влада прагнула перетворити на спільників своєї політики, збільшуючи соціальну відстань між нею та масою населення республік і позбавляючи її прямої підтримки з боку етнічного загалу. Водночас паспортна фіксація етнічної належності особи формально сприяла збереженню етнічної багатоманітності республіканського населення і стримувала формування серед його загалу спільної національно-республіканської самоідентифікації.

Коли разом з СРСР пішов у небуття описаний механізм етностратифікації, серед актуалізованих засобів соціальної адаптації і соціальної мобілізації заявив про себе феномен політизації