ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МІНЄНКОВА Наталія Євгенівна

УДК 930.1(477+470+571)-057.66(4-11/13)”09/125”

КОЧОВИКИ ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ X - I ПОЛ. XIII ст.

В УКРАЇНСЬКІЙ І РОСІЙСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

07.00.06. – історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Донецьк 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історіографії, джерелознавства, археології та методики викладання історії Донецького національного університету Міністерства освіти та науки України

Наукові керівники — доктор історичних наук, професор

Заслужений працівник освіти України

Добров Петро Васильович,

завідувач кафедри історії України

Донецького національного університету,

кандидат історичних наук,

Косіков Валерій Андрійович

доцент кафедри історіографії, джерелознавства, археології та методики викладання історії

Донецького національного університету

Офіційні опоненти — доктор історичних наук, професор

член-кореспондент НАН України

Заслужений діяч науки і техніки України

Реєнт Олександр Петрович,

заступник директора Інституту історії України

НАН України

кандидат історичних наук, доцент

Гедьо Анна Володимирівна,

доцент кафедри історичних дисциплін

Маріупольського державного гуманітарного університету

Провідна установа — Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна Міністерства освіти і науки України (м. Харків)

Захист відбудеться “ 4 ” липня 2005 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11. . у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, II корп., ауд. .

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, )

Автореферат розісланий “ 3 ” червня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В. 

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Історія Євразії в добу середньовіччя визначалася взаємодією осілого і кочового світів. Яскравим прикладом такого симбіозу були взаємини кочівницьких об’єднань, добре відомих під ім’ям печенігів, торків, половців, які протягом X - I пол. XIII ст. панували у степах Південно-Східної Європи, і слов’янської держави Русь.

Становлення, розвиток, занепад слов’янської держави Київська Русь відбувались за умов безпосереднього сусідства тюркомовних кочовиків. Вони залишили значний слід в історії, культурі даної країни, і самі також підпали під її вплив. Незважаючи на те, що відносини між сусідами не були простими та неодноразово розв’язувались воєнним способом, Русь і кочовики підтримували торговельні взаємини, утворювали династичні шлюби, формували політичні союзи і ніколи не намагалися знищити один одного. Тому природно, що кочівницька тематика, зокрема, історія, культура тюркомовних номадів Південно-Східної Європи X – I пол. XIII ст. привертала увагу сучасників кочовиків – русичів та українських й російських науковців різних часів. Сьогодні у вітчизняній і російській історіографії існує багато наукових шкіл, підходів, концепцій, навіть протилежних, щодо вивчення історичної долі тюркомовних номадів Південно-Східної Європи зазначеного періоду.

Дослідження зазначеного історіографічного доробку проблеми є надзвичайно актуальним саме зараз. Адже на сучасному етапі широкий плюралізм базових підходів досліджень сприяє процесу активного переосмислення творчості попередників. Вивчення історіографії кочівницької проблематики на засадах суб’єктивістського підходу дає можливість подолати ті міфи навколо історичного минулого печенігів, торків, половців, більшість з яких було створено науковцями через певні методологічні захоплення, та об’єктивно визначити певну роль і місце кочовиків у політичних, етнічних, культурних, економічних процесах, що відбувалися на Русі протягом X - I пол. XIII ст.

Актуальність теми визначається також тим, що тривалий час (до кінця 50-х рр. XX ст.) взагалі не існувало історіографічних робіт з даної проблеми. Праці, що з’явилися пізніше, представляли лише окремі розділи монографій з кочівницької тематики і не давали повного уявлення про історіографічний доробок як у хронологічному, так і у змістовному плані. На нашу думку, сьогодні, коли розвиток знання про кочовиків перебуває в пошуках нових методологічних парадигм, накопичений досвід кочівникознавства і сучасні наукові розробки вітчизняної та російської науки потребують систематизації й узагальнення шляхом їх упорядкування із врахуванням особистісних чинників, умов, в яких працювали автори. Це може бути досягнуто за допомогою історіографічного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов’язане із розробкою проблем держбюджетної теми “Археологічні джерела про роль кочовиків середньовіччя в етнокультурному розвитку степової Європи. Міждисциплінарний підхід” (номер державної реєстрації – 0103U003366), яка розробляється на кафедрі історії України Донецького національного університету.

Об’єктом дослідження є донаукові знання, представлені літописами, епічними творами, церковною літературою слов’ян; науковий доробок українських та російських вчених дореволюційного періоду; радянська історіографія проблеми; сучасні дослідження вітчизняних та російських авторів. Вибір об’єкту дослідження обумовлений формуванням у межах вітчизняної та російської історіографії певної наукової традиції з особливим концептуальним підходом – вивчення різних аспектів минулого номадів у нерозривному зв’язку з історією Київською Русі.

Предметом вивчення виступає процес накопичення донаукових та наукових знань про тюркомовних кочовиків Південно-Східної Європи X – I пол. XIII ст., становлення та розвиток історичних шкіл, концепцій, підходів у кочівникознавстві.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють X – поч. XXI ст., тобто від перших спостережень сучасників печенігів, торків, половців до наукових розробок сьогодення.

Мета дослідження – упорядкувати донаукові знання та науковий доробок про тюркомовних кочовиків Південно-Східної Європи X – I пол. XIII ст., враховуючи соціальні та політичні умови створення, методологічні парадигми праць сучасників, українських і російських дореволюційних авторів, радянських вчених, сучасних вітчизняних і російських дослідників.

Відповідно до визначеної мети структура дослідження передбачає розробку таких завдань:

- окреслити теоретичні підходи щодо зображення кочовиків Південно-Східної Європи X - I пол. XIII ст. на різних стадіях їх вивчення;

- визначити основні етапи розвитку історіографії проблеми;

- виявити особливості репрезентації печенігів, торків, половців у писемних та усних творах слов’ян;

- окреслити стереотипи вивчення проблеми номадів в історичній літературі у XVIII ст. – першій пол. XIX ст.;

- охарактеризувати процес перетворення попередніх знань на наукову проблему у другій пол. XIX ст. – поч. 20-х рр. XX ст.;

- визначити особливості зображення кочовиків Південно-Східної Європи X - I пол. XIII ст. в роботах радянських вчених;

- простежити стан дослідження проблеми на сучасному етапі;

- накреслити напрямки подальшої наукової розробки теми.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що завдяки наскрізному характеру дослідження визначено основні етапи розвитку історіографії проблеми, шляхом комплексного історіографічного аналізу узагальнено як донаукові знання сучасників номадів, так і науковий доробок українських і російських дореволюційних авторів, радянських вчених, сучасних вітчизняних і російських дослідників.

При цьому донаукова традиція східних слов’ян вперше розглядається як історіографічне джерело. Такий підхід дав можливість наочно виявити походження окремих наукових стереотипів про кочовиків Південно-Східної Європи X – I пол. XIII ст. Зокрема, у XVIII ст. в науковій літературі створюється, а пізніше органічно “перекочовує” до розробок радянських істориків і має стійкі позиції в сучасних дослідженнях концепція суто конфронтаційних відносин Русі з кочовим світом, а образ номадів вимальовується як ворожий та варварський. Зазначена традиція була притаманна слов’янським літописам, церковній літературі тощо, які мали негативне ставлення до кочовиків через релігійні вірування та світогляд, визначений естетикою провіденціалізму.

Зіставлення й аналіз різноконцептуальних положень дали можливість узагальнити та упорядкувати науковий доробок із кочівникознавства в широких хронологічних межах, що наочно продемонструвало закономірний розвиток знань про номадів Південно-Східної Європи X – I пол. XIII ст. від фактографічного накопичення та виникнення первинних концепцій у працях істориків XVIII ст. з історії Російської держави, Малоросії до його власної ідентифікації в межах сучасної вітчизняної та російської науки.

Практичне значення дисертації полягає у можливості використання її матеріалів, теоретичних положень та висновків при підготовці узагальнюючих та концептуальних праць із кочівникознавства, зведених публікацій археологічних, писемних джерел з історії печенігів, торків, половців, а також під час проведення комплексних історіографічних досліджень з вітчизняної та всесвітньої історії.

Матеріали і висновки, яких дійшов автор, сприятимуть всебічному науковому осмисленню історичного минулого кочовиків Південно-Східної Європи X – I пол. XIII ст. і становитимуть основу навчальних курсів з давньої історії України та спецкурсів відповідної тематики.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження неодноразово обговорювалися на засіданнях кафедри історіографії, джерелознавства, археології та методики викладання історії Донецького національного університету. Фактичний матеріал, зібраний під час проведення дослідження, а також теоретичні узагальнення знайшли відображення в авторських публікаціях та доповідях на наукових конференціях Донецького національного університету (1999, 2001); Харківського національного університету (2001), Одеського національного університету (2002).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 10 наукових робіт загальним обсягом 5,9 др. арк., з яких 6 розміщено у фахових виданнях.

Структура дисертації обумовлена змістом і сутністю проблеми, а також метою і конкретними завданнями дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, які мають внутрішній поділ на параграфи, висновків, списку джерел та літератури (393 найменування), 3 додатків. Загальний обсяг тексту основної частини дисертації становить 180 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено предмет та об’єкт вивчення, хронологічні та географічні межі наукового пошуку, мету і завдання дослідження, доводиться наукова новизна та можливість практичного запровадження результатів проведеної роботи.

У першому розділі “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” аналізується стан наукової розробки теми, наводиться характеристика використаних джерел, обґрунтовуються методологічні засади дослідження.

Історіографію обраної теми умовно розподілено на дві групи на основі поєднання проблемного і хронологічного принципів: 1) розробки загального характеру щодо вивчення минулого кочовиків Південно-Східної Європи X – I пол. XIII ст.; 2) історіографічні огляди, присвячені окремим аспектам проблеми.

Історіографічні огляди з’являються в науці, як правило, в міру накопичення досвіду з конкретної проблеми. Для номадів Південно-Східної Європи X - I пол. XIII ст. таким часом стало XX ст. Першу спробу створити історіографічний нарис загального плану було зроблено відомим радянським російським археологом, С.О.Плетньовою Плетнева С.А. Печенеги, торки, половцы в южнорусских степях // МИА. – М.-Л., 1958. - № 62. – Т.I. – С. 151-226. . Аналізуючи стан дослідження проблеми, авторка зазначила, що тема малодосліджена і потребує подальшого комплексного вивчення. Другий історіографічний огляд загального характеру був здійснений також С.О.Плетньовою більше ніж через тридцять років Плетнева С.А. Половцы. – М., 1990. – С.3-8. . Дослідниця представила вивчення проблеми як тривалий процес, який розпочався ще в середині XIX ст. і особливого розвитку набув у 50-60-х рр. XX ст. Відповідне місце в ньому, за спостереженнями авторки, посідали і роботи істориків, зокрема П.В.Голубовського, К.В.Кудряшова. Проте, незважаючи на те, що С.О.Плетньовій в цілому вдалося охарактеризувати поступовий розвиток знання про кочовиків, поза межами даного огляду опинився значний історіографічний доробок українських і російських дореволюційних науковців, радянських вчених напевно через науково-популярну спрямованість роботи.

Суттєвим кроком в осмисленні історичного минулого кочовиків Південно-Східної Європи X – I пол. XIII ст. стала поява нарисів, присвячених окремим аспектам проблеми, що умовно виділені у другу групу за такими напрямками: а) доробки, що висвітлюють історіографію вивчення кам’яної скульптури степів Південно-Східної Європи доби середньовіччя; б) історіографічні огляди про кочівницькі старожитності; в) нариси про взаємини Київської Русі і кочовиків.

Дослідженням кам’яної/дерев’яної скульптури (з якого у XIX ст. почалося наукове вивчення старожитностей кочовиків) і до сьогодення залишається одним із визначних аспектів кочівникознавства. Першу спробу узагальнити досвід з окресленої проблеми здійснив у 1915 р. російський археолог М.І.Веселовський, зібравши майже всі дані про статуї від доби їх сучасників до поч. XX ст. і зробивши висновок про ненауковий характер даної літератури, оскільки думки авторів суб’єктивні, не спираються на науково перевірені й доведені факти Веселовский Н.И. Современное состояние вопроса о “каменных бабах” или “балбалах” // ЗООИД. – Одесса. 1915. – Т. XXXII. – С. 408-444.. За радянських часів ґрунтовний історіографічний огляд з даної проблеми було подано С.О.Плетньовою у зводі-каталозі кам’яних статуй. Авторка включила до історіографічного нарису виключно концептуальні роботи щодо типологічно-хронологічної класифікації скульптури як європейського, так і азіатського регіону, намагаючись виокремити раціональний досвід, який був використаний при створенні класифікації кам’яної скульптури європейського степу Плетнева С.А. Половецкие каменные изваяния // САИ. – Вып. Е. 4-2. – М., 1974. . Наприкінці 80-х рр. ростовський дослідник С.В.Гуркін здійснив спробу узагальнити всі відомі половецькі святилища з дерев’яними статуями. Змістовному тексту передував історіографічний огляд, що зводився до переліку робіт з даної тематики без концептуального аналізу їх змісту Гуркин С.В. Половецкие святилища с деревянными изваяниями на Нижнем Дону // СА. – 1987. - № 4. – С. 100-109.. Вихід монографії київської дослідниці Л.С.Гераськової, присвяченій кам’яній скульптурі середньовіччя Гераськова Л.С. Скульптура середньовічних кочовиків степів Східної Європи. – К., 1991. , на початку 90-х рр. став подією у науковому світі, оскільки в роботі пропонувалася альтернативна існуючій етнічно-типологічно-хронологічна схема кам’яної пластики. Робота містить ретельний опис (понад 100 праць) історії вивчення цього питання. Процес дослідження розподілено на три періоди, які свідчили про поступове збільшення знання про кам’яні статуї. Історіографічний нарис з даної проблеми було запропоновано і в роботі луганського археолога К.І.Красильникова Красильников К.И. Древнее камнерезное искусство Луганщины. - Луганск, 1999. , проте автор обмежився переліченням найбільш відомих праць з даної теми.

Історіографічні огляди про кочівницькі старожитності з’являються з підвищенням наукового інтересу до проблеми (сер. 50-х – поч. 90-х рр.). Відомий радянський російський археолог Г.О.Федоров-Давидов у монографії окремий розділ присвятив історії вивчення цього питання. Розглядаючи внесок археологів, автор не тільки перелічив роботи з зазначеної теми, але й проаналізував існуючі концепції про етнічну належність населення пороських курганів М.Є.Бранденбурга, загальну класифікацію поховальних пам’яток О.А.Спіцина, С.О.Плетньової, Л.П.Зябліна тощо Федоров-Давыдов А.Г. Кочевники Восточной Европы под властью золотоордынских ханов. - М., 1966. . На початку 80-х рр. в окремому томі “Степи Евразии в эпоху средневековья” з серії “Археология СССР” вийшов ще один історіографічний нарис про кочівницькі старожитності печенігів, торків, половців, підготовлений С.О.Плетньовою. Авторка показала, що вивчення поховальних пам’яток пізніх кочовиків розпочинається у другій пол. XIX ст., особливо активізувалася ця робота на поч. XX ст., а також за радянських часів (після 1945 р.).

Якщо радянські археологи в зазначений час займалися дослідженням археологічних старожитностей номадів Південно-Східної Європи X – I пол. XIII ст., то історики намагалися з’ясувати питання про відносини між кочовиками і Руссю. Підсумками цих досліджень став історіографічний нарис, вміщений в узагальнюючій праці “Советская историография Киевской Руси” Русь и кочевники // Советская историография Киевской Руси. – Ленинград, 1978. – С. 210-221. , де стверджувалося, що марксистсько-ленінська методологія сприяла виходу досліджень з кочівницької тематики на новий, суто науковий рівень. Найпомітнішим дослідженням історіографічного плану про відносини між кочовиками і Руссю стала монографія радянської дослідниці Р.М.Мавродіної Мавродина Р.М. Киевская Русь и кочевники (печенеги, торки, половцы). Историографический очерк. – Ленинград, 1983. . Авторка не тільки зробила бібліографічний огляд наукових розробок з даної проблеми, але й проаналізувала досвід своїх попередників, намагаючись з’ясувати, яку роль та місце відводили кочовикам ці вчені у своїх історичних концепціях.

Віддаючи належне наведеним вище двом роботам, як цілісним історіографічним нарисам з окремої проблеми, зазначимо, втім, що їх авторам не вдалося уникнути ідеологічної забарвленості в оцінці праць дореволюційних істориків, які були представлені як менш вагомі для розвитку знання про кочовиків порівняно з розробками радянських науковців.

Питання про відносини кочових народів з Руссю у X –I пол. XIII ст. є актуальним і для сучасної вітчизняної історіографії. В одній з останніх своїх робіт відомий радянський український археолог, директор інституту археології НАН України П.П.Толочко, у вступній частині зробив історіографічний огляд, присвячений даному аспекту кочівницької тематики, обмеживши його хронологічні рамки працями дореволюційних авторів та радянських дослідників Толочко П.П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. – Киев, 1999. – С. 3-8. .

Виходячи з наведеного у першому розділі матеріалу, автор вважає, що наявний пласт історіографічних нарисів з обраної теми вимагає комплексного узагальнення літератури донаукового і наукового етапів для визначення нових векторів дослідження.

Історіографічний характер дослідження визначив специфічність його джерельної бази, для окреслення якої нами застосований загальновизнаний принцип розподілу джерел за походженням: 1) наукові праці вітчизняних, російських, радянських авторів XVIII – поч. XXI ст. з кочівницької тематики; 2) донаукові твори слов’ян про печенігів, торків, половців; 3) матеріали XII і XIII археологічних з’їздів, що поклали початок організаційному вивченню старожитностей кочовиків Південно-Східної Європи часів Київської Русі.

Джерела першої групи доцільно розподілити на декілька різновидів.

I. Монографічні дослідження, присвячені безпосередньо печенігам, торкам, половцям. Перші монографії були створені істориками (М.Я.Арістовим і П.В.Голубовським Аристов Н.Я. О земле Половецкой: (историко-географический очерк). – Киев, 1877; Голубовский П.В. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. История южнорусских степей IX-XIII вв. – Киев, 1884.) і висвітлювали головним чином політичні аспекти. Фундаментальні роботи радянських вчених (К.В.Кудряшова, Г.О.Федорова-Давидова, С.О.Плетньової Кудряшов К.В. Половецкая степь. Очерк исторической географии. – М., 1948; Федоров-Давыдов А.Г. Кочевники Восточной Европы под властью золотоордынских ханов. - М., 1966; Плетнева С.А. Кочевники средневековья. Поиски исторических закономерностей. – М., 1982; Плетнева С.А. Половецкие каменные изваяния // САИ. – Вып. Е. 4-2. – М., 1974; Плетнева С.А. Половцы. – М., 1990. ) відзначалися цілісним підходом до висвітлення теми. На основі комплексного використанням джерел дослідникам вдалося узагальнити знання про історичне минуле та культурне життя кочовиків Південно-Східної Європи X – I пол. XIII ст. Монографічні праці сучасного періоду (вітчизняних авторів П.П.Толочка, К.І.Красильникова, Л.С.Гераськової і російського дослідника І.О.Князького Толочко П.П, Кочевые народы степей и Киевская Русь. – К., 1999; Князький И.О. Русь и степь. – М., 1996; Гераськова Л.С. Скульптура середньовічних кочовиків степів Східної Європи. – К., 1991; Красильников К.И. Древнее камнерезное искусство Луганщины. - Луганск, 1999. ), присвячені окремим аспектам проблеми (кам’яній скульптурі та взаєминам номадів з Руссю) – це спроба надати актуалізації нових підходів до висвітлення проблеми.

II. Статті, тези, матеріали виступів науковців з даної проблеми - найбільш численний різновид історіографічних джерел, використаних у даній роботі. Перші статті, присвячені кочовикам Південно-Східної Європи X – I пол. XIII ст., що з’являються у другій пол. XIX ст., були присвячені історичному минулому номадів Беляев И. О северном береге Черного моря и прилежащих к нему до водворения в этом крае монголов // ЗООИД. – 1853. – Т. 3. – С. 3-46; Самчевский И. Торки, берендеи и черные клобуки // Архив историко-юридических сведений, относящихся до России, издаваемый Н.Калачевым. – М., 1855. – Кн. 2. – 1-я половина. – отд. 3. – С. 83-106, тощо., наприкінці століття було видано багато публікацій про кам’яні скульптури та інші старожитності кочовиків Бранденбург Н.Е. Из поездки в 1891 г. в Донскую область и Бахмутский уезд // Записки императорского русского археологического общества. – СПб, 1893. – Т. VIII. – Вып. 1 и 2. – С. 19-36; Спицын А.А. Курганы киевский торков и берендеев // ЗРАО. Новая серия. – 1899. - Т. XI. Вып. 1-2. – С. 156-160 тощо. . За радянських часів кочівницька проблематика значно розширилася. Наукові статті археологів і істориків присвячені не досліджуваним до того часу аспектам: походженню відомих з писемних джерел назв номадів, розташуванню половецьких веж Пономарев А. Куман-половцы // Вестник древней истории. – М., 1940. - № 3-4(12-13). – С. 366-368; Кудряшов К.В. О местоположении половецких веж в Северном Причерноморье в XII в. // ТИЭ. – 1947. – Т. 1. – С. 98-112 тощо.

тощо. Наукові праці сучасного періоду відзначаються новим поглядом на вже досліджувані проблеми завдяки використанню різноманітних методологічних прийомів та технічних засобів, що сприяє заповненню “білих плям” у галузі кочівникознавства. Значну частину серед джерел цієї підгрупи посідають публікації археологічних старожитностей кочовиків у фахових журналах (“Древности Степного Поднепровья”, “Советская археология”, “Археологія” тощо), попередні повідомлення результатів археологічних розкопок у щорічних збірках “Археологические открытия”, “Археологічні дослідження в Україні”, а також тези та матеріали повідомлень на наукових конференціях.

III. Монографічні роботи з визначеної тематики (історії держави Русі, Малоросії, України, Росії, СРСР, їх зовнішньої політики або економічного розвитку тощо), де певне місце відводиться кочовикам Південно-Східної Європи X - I пол. XIII ст. відрізняються тим, що фактографічна інформація в цих роботах про печенігів, торків, половців має переважно побічний характер, оскільки головною метою даного виду історіографічних джерел є висвітлення інших аспектів, зокрема, історії держави або розвитку культури, економічного становища.

Другу групу джерел складають літописи, епічні твори, церковна література. Традиційно вони використовувалася як історичні джерела. Як історіографічні джерела в даному дослідженні вони введені вперше, тому що мають певні історіографічні концепції зображення печенігів, торків, половців.

Третя група джерел включає матеріали XII і XIII археологічних з’їздів, що відбулися відповідно у 1902 р. в Харкові та 1905 р. в Катеринославі. З цього періоду бере початок систематичне вивчення старожитностей кочовиків Південно-Східної Європи X – I пол. XIII ст.

Таким чином, наявна джерельна база та її всебічний аналіз у контексті суб’єктивістського методологічного підходу дає можливість для дослідження зазначеної проблеми.

Теоретико-методологічну основу дисертаційної роботи становить суб’єктивістській підхід, що трактується як система поглядів на суспільні відносини, історичні явища та процеси, що випливають з людської натури, формують та спрямовують особистості. Дослідження оперує досвідом конкретних особистостей, науковий доробок яких визначається історичними умовами їх існування та творчості: походженням, громадянством, конфесійною приналежністю, політичними пристрастями, хронологічним проміжком часу і таке інше. Методологічній сутності зазначеної проблеми відповідають принципи наукової об’єктивності, історизму, діалектизму (розуміння історіографії як процесу накопичення знань), які втілюються за допомогою теоретичних та емпіричних методів пізнання: комплексного підходу, аналітично-логічного, синтетичного, порівняльного, біографічного, текстуального та інтертекстуального аналізу. У зв’язку з наскрізнім характером дослідження визначальним є проблемно-хронологічний метод, який дозволяє окреслити етапи розвитку історичних знань, а також виділення теми в самостійну наукову проблему в археологічній науці.

Тема нашого дослідження перебуває на стику гуманітарних наук: історіографії, історії, археології, лінгвістики, мовознавства, літературознавства, що оперують специфічними категоріями, поняттями, термінами, використаними в дослідженні.

У другому розділі “Печеніги, торки, половці в донаукових знаннях слов’янського походження” проаналізована історіографічна традиція літописів, епічних творів, церковної літератури слов’ян - сучасників номадів Південно-Східної Європи X - I пол. XIII ст.

У процесі осмислення фактографічної інформації про печенігів, торків, половців на сторінках літературних творів слов’янського походження з’ясовано, що в літописах, епічних і церковних творах збереглося багато епізодів, присвячених кочовикам. Вони репрезентують інформацію про побут, звичаї, відносини номадів з Руссю і суттєво доповнюють відомості археологічних пам’яток. Зазначені жанри літератури слов’ян містять різні історіографічні традиції зображення печенігів, торків, половців. Літописи як офіційні документи свого часу фіксують, перш за все, найголовніші політичні події, які відбувалися в державі. Для періоду X – I пол. XIII ст. боротьба з кочовиками була одним з найважливіших завдань руських князів, і тому літописець веде хронографічний запис усіх зіткнень держави з номадами. Причому, серед кочовиків найгіршими з трьох народів виявляються половці, стосовно них застосовуються найбільш яскраві та виразні епітети: “безбожные”, “поганые” на відміну від печенігів, а також торків, які названі “поганими” один раз. Пояснюється цей факт, природним негативним ставленням літописця до половецької навали, сучасником якої він був. Поряд з описом “воєнних” взаємин на сторінках літописів зустрічаються і факти мирного співіснування (побут, укладення шлюбів, релігійні уявлення), але всі ці дані подаються літописцем при описі того чи іншого воєнного походу, тобто мають другорядний характер.

Епічні твори поряд із зображенням воєнних зіткнень також описують мирні відносини: отримання викупу за полоненого половця, факти поручительства православного святого за язичника (“Сказание о пленном половчанине”). Крім цього, у слов’янських казках доволі часто зустрічаються образи змія-друга, змія-слуги, нечисленні персонажі кочовиків-друзів і союзників, які допомагають головним героям і навіть стають побратимами, що є гіперболізованим відображення мирних традицій. Отже, епос, на відміну від літописів, які відображали перш за все воєнні взаємини, несе унікальну інформацію про так звані мирні, “життєві” відносини між двома сусідніми - землеробським та кочівницьким -світами.

Існування в епічній літературі східних слов’ян сюжетів, присвячених кочовикам, на наш погляд, можна пояснити двома факторами. Перший: русичі через постійні тісні контакти з номадами були добре знайомі з печенігами, торками, половцями; другий - незвичайність, відмінність побуту, традицій і навіть зовнішнього вигляду кочовиків вражали, і тому надовго зберігалися в пам’яті руського народу.

У половців були і свої етнічні сказання. Епітет “босий вовк”, розмова Гзака і Кончака із “Слова...”, а також літописні епізоди про стан у таборі половців напередодні бою в 1103 р., “про траву євшан” (1201 р.) можна розцінювати як наявність половецької епічної традиції, яка через плідне співіснування двох народів збереглася в літературних творах русичів.

Церковна література, представлена в дослідженні в основному агіографічним жанром, на фактографічному рівні відображає процеси, пов’язані з християнізацією кочовиків-половців. Поряд з цією інформацією зустрічаються епізоди про воєнні зіткнення (“Сказание о перенесении честных мощей преподобнаго и Богоноснаго отца нашего Феодосия Печерскаго”, “О том как была окована рака преподобного отца нашего Феодосия Печерського”), традиції збагачення через викуп, запозичені в середовищі половців.

Наведені в літописах, епічних та церковних творах відомості дозволяють відмовитися від традиційного погляду дворянської, а потім і радянської історіографії, яка зводила взаємини Київської Русі з кочовиками тільки до воєнних зіткнень, що ініціювалися, як правило, номадами з метою збагачення та отримання прибутку. Дані руського епосу, агіографічна література свідчать, що поряд з “воєнними” відносинами існували і так звані “мирні роки”, а війна не завжди провокувалася кочовиками, самі русичі часто підбурювали до війн з метою збагачення. Одним з найвигідніших прибутків, як стало відомо з літописів і агіографій, були полонені половці.

У третьому розділі “Дореволюційна українська і російська історіографія проблеми” – узагальнено історіографічний доробок українських і російських науковців XVIII – поч. 20-х рр. XX ст., присвячений кочовикам Південно-Східної Європи X - I пол. XIII ст.

Доведено, що дослідження кочівницької тематики в період XVIII - першої пол. XIX ст. не мало спеціального призначення і відбувалося при створенні загальних історій Малоросії або Русі (О.Рігельмана, Я.Марковича, В.М.Татищева, М.М.Карамзіна, М.П.Погодіна тощо). Головним аспектом при висвітленні історичного минулого номадів була політична історія, а точніше - відносини номадів з Руссю. Загальною традицією цього часу було зображення кочовиків як лютих ворогів держави, взаємини з якими мали тільки ворожий характер і тяжкі наслідки. Дана історіографічна концепція була запозичена із слов’янських літописів. Російські історики цього періоду більше уваги приділили печенігам, торкам, половцям, ніж їх українські колеги. Для українського історіописання цього періоду більш актуальними були проблеми нещодавнього історичного минулого країни, - “козацької доби”, з якої прийнято було розпочинати процес власного державотворення. І тільки в окремих працях (зокрема О.Рігельмана) з’явля-лися відомості про кочові племена, але вони мали фрагментарний характер.

Зазначені особливості української та російської історіографії дозволили автору вважати період XVIII - першої пол. XIX ст. початковою стадією наукового вивчення проблеми - накопичення наукових знань про печенігів, торків, половців.

З другої пол. XIX – поч. 20-х рр. XX ст. кочівницька тематика перетворилася на наукову проблему. Її дослідження відбувалося в межах історичної й археологічної науки. Причому в історичній науці українська і російська історіографії мали вже чіткі особливості, на відміну від археологічних досліджень.

Зберігалася традиція попередньої доби - вивчати степові народи в контексті праць з історії держави. Новим словом було те, що раніше кочовики зображалися як незначний епізод історичного минулого, тепер у наукових концепціях дослідників цього періоду їм надається роль вирішальних факторів історичного розвитку Русі (В.О.Ключевський, С.М.Соловйов тощо). Справжньою подією у вивченні даної проблеми було і поява у другій половині XIX ст. в історичній науці спеціальних робіт (П.В.Голубовський, М.Я.Арістов тощо), присвячених кочовикам Південно-Східної Європи X - I пол. XIII ст.

І все ж таки найбільшої уваги історики як у межах загальних робіт з історії держави, так і в спеціальних працях, надавали зовнішньополітичному аспекту історичного минулого кочовиків, а точніше, взаєминам з Руссю. Такий підхід, на нашу думку, пояснюється вже сформованою джерелами традицією, яка зосереджувала основну увагу на політичній історії, а також державним або соціальним замовленням на парадигми в історичних школах Росії та Малоросії.

Переважна більшість українських і російських дослідників даного періоду відводили кочовикам негативну роль в історичному минулому своїх держав. Через сусідство останніх та тривалу боротьбу з ними печеніги, торки, половці, за міркуваннями українських вчених (М.І.Костомаров, М.С.Грушевський тощо), були перешкодою для створення давньоукраїнської держави в епоху середньовіччя. А Російська імперія порівняно із західними європейськими державами, на думку російських авторів, відставала у розвитку (В.О.Ключевський, С.М.Соловйов, тощо). Причини такого ставлення до проблеми мали як об’єктивний характер (вплив школи географічного детермінізму, ідеї якої у XIX ст. охопили всю Західну Європу), так і суб’єктивний – загострення “східного питання” в зовнішній політиці Російської імперії, споконвічне суперництво між Росією та державами Західної Європи, яке демонструвало відсталість становлення та розвитку російської, і тим більше української державності.

Археологічне вивчення старожитностей кочовиків X - I пол. XIII ст. розпочалося у сер. XIX ст. з дослідження кам’яної скульптури. Наприкінці 80-х рр. XIX ст. цей процес охопив і поховальні пам’ятки. На початку XX ст. вивчення старожитностей кочовиків значно активізувалося завдяки двом археологічним з’їздам, XII (1902, Харків) і XIII (1905, Катеринослав), які були присвячені вивченню проблематики “Половецького степу” доби середньовіччя.

Застосування археологічних джерел сприяло тематичному розширенню досліджуваної наукової проблеми. Вивчення скульптури, поховальних пам’яток надало нові можливості для висвітлення культури, побуту, вірувань кочовиків Південно-Східної Європи X – I пол. XIII ст. Проте, в другій пол. XIX – поч. 20-х рр. XX ст. загальною тенденцією у вивченні кочівницької проблеми було розмежування історичної й археологічної науки при дослідженні одних і тих же проблем. Історики використовували переважно писемні джерела і висвітлювали головним чином політичну історію номадів, а археологи, займалися інтерпретацією речових джерел (датуванням, виявленням етнічної приналежності) без історичних узагальнень.

Четвертий розділ “Радянська та сучасна вітчизняна і російська історіографія про номадів Південно-Східної Європи X - I пол. XIII ст.” присвячений історіографічному аналізу праць із кочівницької тематики, що вийшли за радянських часів та після утворення незалежних держав України і Російської Федерації.

У період 20-х – сер. 50-х рр. XX ст. досліджувана тема вивчалася, перш за все, істориками. Археологи практично не займалися проблемою. Серед робіт історичного характеру основним аспектом дослідження залишалися взаємини між Київською Руссю та кочовиками, а власна історія, культура номадів мали другорядне значення. Відносини між державою та печенігами, торками, половцями) характеризувалися радянськими вченими неоднозначно. Офіційна, визнана точка зору була викладена у роботах М.М.Покровського, Б.Д.Грекова, К.В.Кудряшова. Ці дослідники вважали, що взаємини між Руссю та номадами мали ворожий характер, а самі кочовики, особливо половці, були великою загрозою для держави. Пізніше К.В.Кудряшов дав оцінку цьому процесу у міжнародному масштабі. Іншій погляд було подано в роботах В.О.Пархоменка, В.О.Гордлевського. Автори визначали не лише ворожість взаємин між сусідніми народами, а й міцні мирні контакти як серед верхівки суспільства, так і поміж пересічного населення, що відбивалося і на взаємних культурних впливах. З кінця 40-х рр. тематика досліджень з кочівницької проблеми значно розширилася. Автори звернулися до вивчення різних аспектів власної історії кочовиків, зокрема, розташування їх веж (праці К.В.Кудряшова), походження назви “половці” (стаття А.Пономарьова), питання про “половецькі міста” (роботи М.В.Сибільова, К.В.Кудряшова, Б.А. Рибакова). Більшість із згаданих досліджень спирались на писемні джерела і тому не мали значного впливу на розвиток нових знань про печенігів, торків, половців, оскільки можливості цієї групи пам’яток були вичерпані. Досвід радянських вчених з даної проблематики показав, що новий поштовх можна отримати тільки із застосуванням інших типів джерел - археологічних, етнографічних, лінгвістичних та при їх комплексному опрацюванні. Внесок же археологічної науки у розробку цієї проблеми в період 20-х – сер. 50-х рр. XX ст. був дуже незначним і обмежувався деякими статтями.

У період сер. 50-х – поч. 90-х рр. вивчення кочівницької тематики відбувалося як у межах археологічної, так і історичної науки. Проблема оформилася як окремий підрозділ археології СРСР, історії СРСР. У рамках археологічної науки організаційно склалося два провідних наукових центри, що займалися вивченням кочівницького питання: на базі Інституту археології РАН на чолі з С.О.Плетньовою та на кафедрі археології МДУ ім. Ломоносова, яку очолював Г.О.Федоров-Давидов. Вони представляли певні напрямки і сформували основні теоретичні положення у кочівницькій тематиці, більшість з яких використовується і в сучасних дослідженнях. Визначною рисою даного періоду було інтенсивне накопичення речових джерел. Масові археологічні розкопки у степах Південно-Східної Європи давали численні кочівницькі матеріали. Це підігрівало науковий інтерес і привело у 70-х рр. до формування регіональних дослідницьких центрів у Дніпропетровську, Харкові, Луганську, Донецьку, Запоріжжі, Миколаєві, Ростові-на-Дону, Воронежі тощо, які займалися даною тематикою. Звичайно, що в регіонах наукове дослідження мало переважно експериментальний характер, і саме тому основна частина цих розробок була представлена публікаціями знайдених комплексів, а типологічно-хронологічні припущення, наведені в них, базувалися на схемах С.О.Плетньової і Г.О.Федорова-Давидова. Узагальнюючих або теоретичних досліджень у регіональних центрах з’являлося небагато, охоплювали вони, як правило, окремі аспекти кочівницької тематики і ґрунтувалися на відносно невеликій кількості джерел (роботи М.Л.Швецова, С.В.Гуркіна). Завдяки накопиченню речових старожитностей, знання про кочовиків Південно-Східної Європи X - I пол. XIII ст. значно збагатилися. Тематично більш дослідженими виявилися поховальні пам’ятки номадів. У вивченні ж культових комплексів були зроблені тільки перші кроки.

В історичних дослідженнях, причому як у межах радянської держави, так і за її кордонами – у діаспорі, проблема кочовиків печенегів, торків, половців вивчалася переважно в контексті зовнішньої політики Русі, сама ж історія номадів істориків майже не цікавила. Виняток становить окрема робота історика діаспори О.Пріцака.

Методологію досліджень з 20-х рр. XX ст. визначала марксистсько-ленінська парадигма, що жорстко визначала рамки наукових досліджень. У кочівницькій тематиці це проявилося в формуванні певних історичних догматів, на яких обов’язково повинні були базуватися всі теоретичні міркування. Такими стереотипами, сформованими вже у період з 20-х – сер. 50-х рр., були: 1) відносини з номадами подавалися як винятково ворожі; 2) боротьба з ними була виснажливою і безперервною для Русі, з тяжкими наслідками для економічного, політичного, культурного розвитку держави; 3) війні Київської Русі з кочовиками надавалося міжнародного аспекту. У сер. 50-х – поч. 90-х рр. були сформовані нові стереотипи про номадів: 1) визначення боротьби Русі з кочовиками як народної, де головними дієвими особами виступали прості люди; 2) надання героїчного забарвлення війні руської держави з печенігами, торками, половцями і окреслення цього періоду як початку славного минулого народів СРСР. За цими означеними стереотипами висвітлювалося історичне минуле середньовічних кочовиків Південно-Східної Європи. І якщо в період 20-х – сер. 50-х рр. альтернативні теорії існували без певних гонінь на їх авторів, то в наступні часи (сер. 50-х – поч. 90-х рр.) відхід від офіційних положень майже повністю було блоковано через заборону друку та переслідування. Ця традиція не обминула археологічну науку. Археологами також було сформовано декілька наукових стереотипів щодо кочівницької проблематики, які стали визначальними за радянських часів, хоча їх наукова достовірність уже наприкінці 80-х XX ст. окремими авторами піддавалась справедливій критиці. Так, уся середньовічна кам’яна скульптура східноєвропейського степу визнавалася половецькою. Вважалося, що після навали монголо-татар у східноєвропейських степах половецьке населення також зникло через часткове винищення, часткове асимілювання новими кочовиками. Виявом часу можна вважати і появу типологічно-хронологічних класифікацій поховальних пам’яток, інвентарю кочовиків Південно-Східної Європи X - I пол. XIII ст. відносного, а не абсолютного характеру.

В сучасній українській і російській історіографії відбувається загальний процес перегляду певних стереотипів від донаукового періоду до радянського. Зокрема, в роботах української дослідниці Л.С.Гераськової, російських істориків М.М.Крадіна, І. Коновалової зроблено перші кроки на шляху наукового, систематичного подолання стійкого міфа про постійну ворожість відносин між Руссю