ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. В.Н. КАРАЗІНА

Макаренко Віра Анатоліївна

УДК 364.01:364.13

СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ НАСЕЛЕННЯ: ПРОБЛЕМИ
ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

22.00.04 – спеціальні та галузеві соціології

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Харків – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Дніпропетровському національному університеті,

Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник доктор історичних наук, професор

Городяненко Віктор Георгійович,

Дніпропетровський національний університет,

м. Дніпропетровськ, завідувач кафедри теорії

та історії соціології

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук, професор

Соболєв Василь Олександрович,

Національний університет внутрішніх справ, м. Харків,

начальник науково-дослідної лабораторії соціальної і

психологічної роботи в органах внутрішніх справ;

кандидат філософських наук, доцент

Поступний Олександр Миколайович,

Національний технічний університет „ХПІ”, м. Харків,

завідувач кафедри соціології та політології

Провідна установа – Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова, кафедра соціології, Міністерство освіти і науки України, м. Одеса.

Захист відбудеться 26.10.005 р. о 13_ год._30_ хв. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.15 Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи 4, ауд. 2-49.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий 23.09.2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук, доцент І.І. Шеремет

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Розбудова української державності та розвиток ринкових відносин потребують гарантій соціального захисту усіх прошарків населення.

Зростання потреби в ефективному соціальному захисті викликане погіршенням добробуту населення в умовах економічних і соціальних перетворень при переході до ринкового розвитку суспільства, коли значна кількість людей поставлена на межу виживання. Поглиблюється соціальне та майнове розшарування, що призводить до розбалансування можливостей вдоволення основних соціальних потреб населення. Продовжують залишатись низькими рівень та якість життя. Не припиняється зростання безробіття, яке на сьогодні має вигляд “часткової” або взагалі “віртуальної” зайнятості і через залучення частини населення до “тіньової економіки” автоматично зараховує їх до групи соціального ризику. За останні роки збільшилася майже вдвічі кількість пенсіонерів за віком, безпритульних і нужденних, що вимагає від держави забезпечення соціальних гарантій та організації ефективної соціальної підтримки цих верств, помітного підвищення потенціалу соціальної сфери з метою забезпечення необхідних умов самозбереження людини.

Більшість населення в умовах ринкового розвитку на фоні низького рівня доходів та комерціалізації соціальної сфери не може реалізувати свої соціально-економічні інтереси, зберегти чи підвищити соціальний статус, отримати кваліфіковану медичну допомогу та якісну освіту. Все це блокує широку соціальну мобільність, звужує перспективи стійкого соціального розвитку суспільства.

Крім того, соціальні інститути, що були засновані на тоталітарній ідеології, не тільки сформували, а й укорінили у багатьох ланках суспільного життя протиріччя між теоретичним приматом забезпечення інтересів і потреб населення та недотриманням їх у поточній соціальній практиці.

Таким чином, необхідність дослідження соціального захисту населення обумовлена низкою причин, які наразі мають місце в українському соціумі. Ситуація, що склалась, вимагає застосування негайних заходів з оптимізації соціального захисту населення України в руслі соціальної політики, яка передбачає впровадження інноваційних соціальних технологій, використання альтернативних джерел надання та фінансування соціальних послуг, застосування комплексної системи соціального замовлення тощо.

Стан наукової розробленості проблеми. Широке коло питань, пов’язаних із дослідженнями соціального захисту населення і управління ним у різних суспільних системах, знайшли відображення в роботах багатьох вітчизняних та закордонних вчених. Так, витоки розуміння соціальної сфери в цілому та соціального захисту зокрема досліджувались через теорію соціальної дії М.Вебера, категорію соціальної практики К.Маркса, “волюнтаристську теорію дії” Т.Парсонса, а також в роботах Дж.Александера, М. Арчер, П.Бергера, П.Бурд’є, Т.М.Ганслі, Е.Гідденса, Н.Лумана, Дж.Рітцера, П.Штомпки. Значний внесок у теоретико-методологічні та емпіричні дослідження соціальної сфери зробили вчені: А.А.Богданов, М.Я.Данилевський, П.Л.Лавров, П.Ф.Лілієнфельд, Л.І.Мечников, М.Н.Михайловський, П.І.Новгородцев, А.І.Стронін, М.А.Антонов, Ю.Є.Волков, В.І.Гєрчиков, В.Я.Єльмєєв, А.Н.Зайцев, Л.М.Коган, Г.М.Кац, М.І.Лапін, П.Л.Лузан, А.С.Пашков, В.М.Подмарков, Ж.Т.Тощенко, В.С.Барулін, В.М.Іванов, А.К.Улєдов, С.М.Шавель та інші.

Проблемами розробки механізмів соціального забезпечення та їх дії в різних соціально-економічних умовах займалися Т.І.Заславська, В.І.Жуков, В.М.Ковальов, К.І.Мікульський, Г.І.Осадча, Г.В.Осіпов, М.С.Слєпцов, В.М.Расторгуєв, І.М.Рімашевська, Л.П.Якушев та інші.

Методологічні та теоретичні питання сутності, змісту, закономірностей розвитку соціального захисту та реалізації соціальної політики в період становлення незалежності України розробляли провідні вітчизняні вчені: А.І.Андрющенко, В.С.Бакіров, Ю.А.Бауман, І.К.Бондар, С.А.Войтович, В.М.Ворона, І.Ф.Гнибіденко, Л.І.Гончарук, В.Г.Городяненко, М.І.Долішній, А.І.Крупник, О.Д.Куценко, С.А.Макєєв, Н.В.Паніна, В.Є.Пилипенко, В.І.Подшивалкіна, М.О.Шульга, І.М.Сирота, В.О.Соболєв, В.І.Тарасенко, О.О.Якуба та інші.

Проте динамічність розвитку українського суспільства потребує подальших досліджень щодо удосконалення науково-методичних засад і механізмів соціального захисту населення, особливо на рівні регіонів та їх центрів, а також на підприємствах, що змінили форму власності й господарювання. Проблеми регіональних та виробничих інноваційних технологій соціального захисту населення України в умовах ринкового розвитку економіки у вітчизняній соціології почали опрацьовуватись не так давно. Далеко не всі їх аспекти потрапили в поле зору соціологічної науки, зокрема, обґрунтування механізмів управління і технологій соціального захисту, що враховують особливості територіальних громад та професійних спільнот.

В цілому проблема соціального захисту населення в умовах ринку, що розвивається, є надзвичайно важливою як у суто теоретичному аспекті, оскільки не є достатньо розробленою в соціологічному, соціально-економічному та соціально-психологічному напрямах, так і в практичному плані, коли процес інституціоналізації системи соціального захисту ще далеко не завершений.

Таким чином, актуальність окресленого кола проблем, їх теоретична та практична значущість, недостатня наукова розробка зумовили вибір теми і цільове спрямування дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась у межах наукової теми “Людина в умовах зміни соціальних інститутів”, над якою працює кафедра теорії та історії соціології Дніпропетровського національного університету, а також за технічними завданнями та в рамках держбюджетних тем, затверджених Міністерством освіти і науки України, що були реалізовані кафедрою теорії та історії соціології Дніпропетровського національного університету за безпосередньою участю здобувача: “Джерела формування духовних цінностей і соціальних орієнтацій молоді Дніпропетровського регіону” (керівник В.Г.Городяненко, № держреєстрації 019V026477, 1997); “Соціальний статус і особливості професійної соціалізації студентської молоді” (керівник В.Г.Городяненко, № держреєстрації С198V3753, 1999); “Соціальні стратегії та адаптивна поведінка студентської молоді” (керівник В.Г.Городяненко, № держреєстрації 0100U005234, 2002); а також Міжнародного дослідницького проекту INTAS “Молодь: соціокультурні орієнтації, зайнятість і безробіття, соціальний захист і адаптація” (№ 97-29468, 1999-2000).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в науковому обґрунтуванні та розробці концептуального підходу до визначення змісту і структури соціального захисту населення, особливостей і тенденцій його розвитку на центральному, регіональному та місцевому рівнях життєдіяльності українського суспільства в умовах ринкової трансформації економіки.

Для реалізації мети в дисертації поставлені і вирішувались такі основні завдання:

- проведення порівняльного аналізу теоретичних підходів до визначення понятійно-сутнісної характеристики соціального захисту в межах соціальної сфери;

- оцінка відповідності між розвитком інституційного потенціалу соціального захисту та змінами сучасних практик самозахисту населення;

- обґрунтування структурно-діяльнісної моделі системи соціального захисту населення;

- з’ясування особливостей механізмів управління та тенденцій розвитку соціального захисту на різних рівнях життєдіяльності суспільства;

- розробка рекомендацій щодо соціологічного аналізу та використання інноваційних технологій соціального захисту населення.

Об’єктом дослідження виступають процеси становлення та розвитку соціального захисту населення в умовах ринкових перетворень у сучасному українському суспільстві.

Предмет дослідження – теоретичні, методичні та практичні аспекти реалізації соціального захисту населення, структурно-діяльнісний потенціал його реформування.

Методи дослідження. Теоретична і методологічна основа дисертації ґрунтується на використанні базових положень соціології соціальної сфери та соціальної роботи, наукових розробок українських та закордонних вчених з питань соціального захисту населення, а також законодавчих актів України.

Важливим методологічним положенням, прийнятим у даному дослідженні, є принцип конкретно-історичного підходу до процесу, що вивчається. Згідно з цим принципом соціальна сфера та соціальний захист розглядаються в рамках певного соціально-історичного контексту, соціально-економічних обставин.

У роботі використовувались методи: системного та структурно-функціонального аналізу (теоретичні і методологічні узагальнення, визначення сутності соціальної сфери та соціального захисту); якісного аналізу документальних джерел (проблеми соціального захисту населення в контексті теорії соціальних практик); вторинного аналізу даних соціологічних опитувань та соціологічного моніторингу (оцінка інституційного потенціалу соціального захисту та визначення його співвідношення з соціозахисними практиками населення); соціологічного опитування населення й робітників підприємств шляхом анкетування, а також напівформалізованого фокусованого групового інтерв’ювання (аналіз регіональних та виробничих інноваційних технологій соціального захисту населення); моделювання та аналітичного прогнозування (обґрунтування діяльнісно-структурної моделі соціального захисту населення).

Емпіричну базу дисертації склали матеріали соціологічних досліджень на регіональному рівні, виконаних за участю дисертанта, дані соціологічних досліджень та соціологічних моніторингів, виконаних провідними соціологічними установами та центрами України, дані Держкомстату України за останні роки, що характеризують стан соціальної сфери, матеріали Міністерства праці та соціальної політики України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в системно-структурному дослідженні та подальшому розвитку теоретичних, методичних і практичних положень соціального захисту населення, узагальненні сукупності причин та факторів, які визначають ступінь участі соціологічної науки у формуванні загальних засад соціальної політики й конкретних соціозахисних технологій в умовах трансформації суспільства.

У дисертації вирішено важливе наукове завдання соціології соціальної сфери і одержані результати, які становлять наукову новизну та визначаються наступним:

- набули подальшого розвитку узагальнення теоретичних аспектів соціального захисту населення в умовах ринкової трансформації суспільства, сутність яких зводиться до використання структурно-діяльнісної парадигми як моделі постановки та вирішення проблеми динаміки суспільства і процесів його самовідтворення;

- запропоновано авторське визначення понять “соціальна сфера” та “соціальний захист населення”. Соціальна сфера визначена як простір відтворення реального повсякденного життя, розвитку і самореалізації соціальних суб’єктів, яке відбувається шляхом взаємообумовленого діалектичного поєднання елементів соціальної структури та сукупності соціальних практик. Соціальний захист – це сукупність інституційних утворень і соціальних практик, спрямованих на забезпечення задоволення потреби людей у соціальній допомозі та захисті шляхом дотримання найважливіших соціальних прав і досягнення прийнятного рівня життя громадян;

- удосконалено оцінку стану соціального захисту населення та деформацій соціального розвитку: чинниками демографічної сфери, соціальної інфраструктури, структури споживання та індикаторами соціального самопочуття населення;

- набуло подальшого розвитку обґрунтування невідповідності між інституційним потенціалом соціального захисту та необхідністю змін практик самозахисту населення, що полягає у відставанні розвитку першого від реальних життєвих потреб громадян;

- запропоновано авторську структурно-діяльнісну модель системи соціального захисту з виділенням наступних рівнів: законодавче забезпечення, державний механізм реалізації, здійснення на підприємствах, в установах та закладах різних форм власності, недержавні організації та діяльність населення з самозабезпечення соціального захисту.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення, що розроблені за результатами досліджень, надають можливість застосовувати матеріали дисертації у прийнятті управлінських рішень щодо функціонування системи соціального захисту населення в умовах розвитку ринкової економіки.

Наведені в дисертації положення і висновки становлять необхідну передумову подальшого розвитку таких галузевих теорій, як соціологія соціальної сфери, соціологія управління та соціологія соціальної роботи. Матеріали дисертації можливо використовувати для формулювання рекомендацій зі створення програм соціального захисту населення.

Результати дослідження можуть бути покладені в основу розробки спеціального навчального курсу для студентів ВНЗ, а також організації та проведення теоретико-практичних семінарів для працівників системи соціального захисту. Запропоновані автором пропозиції можуть представляти певний інтерес для керівників органів управління соціальної сфери, органів місцевого самоврядування.

Наведені у додатку до дисертації фрагменти звітів соціологічних досліджень, присвячених соціологічному аналізу інноваційних соціозахисних технологій на муніципальному рівні та рівні підприємства, можуть бути використані для розробки програм аналогічних досліджень в інших регіонах, на інших підприємствах України.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою розробкою здобувача. Наукові результати, викладені в дисертаційній роботі, отримані автором особисто.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації викладалися на наступних науково-практичних конференціях: V Міжнародна конференція “Франція та Україна. Науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур” (Дніпропетровськ, 1998); Міжнародна науково-практична конференція “Соціологія міста: наукові проблеми та соціальні технології” (Дніпропетровськ, 2001); Міжнародна наукова конференція “Україна в контексті процесів глобалізації: нові реалії та національна стратегія” (Дніпропетровськ, 2001); Харківські міжнародні соціологічні читання, присвячені 150-річчю від дня народження Максима Ковалевського (Харків, 2001); Харківські міжнародні соціологічні читання, присвячені пам’яті засновника харківської соціологічної школи, д. філос. н., професора Якуби О.О. (Харків, 2002); Третя Всеукраїнська соціологічна конференція “Проблеми розвитку соціологічної теорії. Трансформація соціальних інститутів та інституціональної структури суспільства” (Київ, 2003); Перша науково-практична конференція “Науковий потенціал світу ‘2004” (Дніпропетровськ, 2004); Наукова конференція “Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління” (Донецьк, 2005), а також на семінарах працівників управлінь та відділів соціального захисту населення, які проводилися протягом 1999-2004 років Міністерством праці та соціальної політики України та обласними управліннями соціального захисту населення Дніпропетровської та Запорізької облдержадміністрацій.

Публікації. Основні положення дисертації були викладені в 14 наукових працях, з них 8 – у виданнях, що входять до переліку фахових видань з соціологічних наук, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків. Повний обсяг роботи – 224 сторінки, з яких 201 сторінка основного тексту, 21 сторінка використаних джерел (230 найменувань). Дисертація містить 23 таблиці, 13 рисунків та схем. Додаток до дисертації на 59 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, висвітлюється ступінь її розробленості, визначаються об’єкт і предмет дослідження, формулюються мета, завдання, описується теоретико-методологічна основа і використані методи дослідження, викладається наукова новизна та практична значимість роботи, наводиться інформація про апробацію роботи та публікації.

Перший розділ “Теоретико-методологічні засади дослідження соціального захисту населення” висвітлює стан наукової розробленості теми, містить понятійно-сутнісну характеристику соціального захисту, аналіз його інституційного та діяльнісного потенціалу. В першому підрозділі акцентується увага на визначенні концептуального підходу до розуміння соціальної сфери та її соціозахисної функції. Дисертантом пропонується вивчення цієї тематики у межах структурно-діяльнісної парадигми як моделі постановки та вирішення проблеми динаміки суспільства і процесів його самовідтворення. Виходячи з цього, соціальна сфера в цілому та соціальний захист зокрема визначені в роботі як діалектична єдність певних структурних та діяльнісних компонентів. У якості структурних виступають відповідні формалізовані соціальні спільноти, що займають різне становище у стратифікаційній моделі суспільства. Діяльнісний аспект представлений соціальними практиками, які члени суспільства відтворюють у своєму повсякденному житті.

Необхідність інтерпретації поняття “соціальна сфера” в контексті дослідження соціального захисту обумовлена тим, що традиційно у науковому дискурсі ці дефініції досить тісно пов’язані та навіть інколи ототожнюються. Автором соціальна сфера тлумачиться як простір відтворення реального повсякденного життя, розвитку і самореалізації соціальних суб’єктів, яке відбувається шляхом поєднання елементів соціальної структури та сукупності соціальних практик. Тобто соціальна сфера виступає у просторово-часовій єдності і як цілісна підсистема функціонування та розвитку суспільства, в якій реалізується його соціальна функція, і як наскрізна соціальна якість суспільства, виражена в активності стосовно відтворення умов свого існування, що її проявляють масові соціальні суб’єкти. Останні частково підкоряються структурам, з яких складається соціальна сфера як підсистема суспільства, а частково їм протистоять, стимулюючи інституційні зміни.

Встановлено, що соціальна сфера як елемент суспільної системи відповідає за забезпечення достатнього, з точки зору прогресу людського розвитку, рівня добробуту, доступності основних життєвих благ для більшості населення і характеризується соціальною структурою, котра базується не на класовій поляризації, а на широкому спектрі соціальних верств, різниця в становищі яких не носить дезінтеграційного характеру. Інституційні складові соціальної сфери повинні створювати можливості соціальної мобільності, переходу в більш високу дохідну професійну групу; гарантувати необхідний рівень соціального захисту, участь населення в управлінні підприємством та державою, розвиток соціальної, трудової та підприємницької активності; самореалізацію людини, свободу вибору, розвитку своїх здібностей, в тому числі і на ринку праці. Концептуальна модель соціальної сфери передбачає забезпечення захисту соціально-економічних та культурних інтересів кожного громадянина, гарантій суспільної безпеки з дотриманням принципу соціальної справедливості та державної відповідальності за соціальне відтворення людини, інших суб’єктів життєдіяльності. З точки зору дисертанта, саме ці засади і складають основу соціально орієнтованої ринкової держави.

В діяльнісному аспекті як сукупність прийнятих в суспільстві соціальних зв’язків та відносин, традиційних видів діяльності, навичок спілкування, звичаїв соціальна сфера виступає простором, у якому розкриваються основні способи соціального буття, можливі в умовах сьогодення. Ці сталі системи взаємопов’язаної та взаємно орієнтованої рольової поведінки соціальних суб’єктів визначаються поняттям “соціальні практики”.

Таким чином, структурно-діяльнісне тлумачення соціальної сфери дозволило визначити соціальний захист як діалектичну єдність інституційних утворень та соціальних практик, спрямованих на забезпечення задоволення потреби громадян у соціальній допомозі і захисті шляхом дотримання найважливіших соціальних прав і досягнення прийнятного рівня життя членів суспільства. Сутність соціального захисту полягає в забезпеченні певної цілісності управлінських впливів влади та спонтанних дій різноманітних суспільних сил, викликаних необхідністю створення неконфліктного соціального простору реалізації основних потреб та інтересів членів соціуму.

Виходячи з такого розуміння соціального захисту, аналіз сучасних трансформаційних процесів передбачає два основні напрямки. В межах першого напрямку, який розглядається в другому підрозділі, соціальний захист виступає як соціальний інститут, що перебуває у стадії становлення, реалізуючи певний інституціональний потенціал.

Розуміючи під потенціалом сукупність засобів, запасів, сил, які є в будь-якій галузі, в роботі запропоновано інституціональний потенціал трактувати наступним чином. З одного боку, – через наявність низки умов, які є необхідними та достатніми для утворення певних інституційних форм, а саме: життєва необхідність для суспільства тих функцій, які виконуються даною сферою діяльності; тривалість просторово-часової перспективи, тобто історичність; наявність специфічної соціальної поведінки, яка втілює взаємозалежність індивідів у систему взаємодії; релевантність норм і вимог даної форми діяльності для абсолютної більшості членів даного суспільства. З іншого, – у більш широкому контексті – через здатність вже усталеного соціального інституту впливати на інституційні зміни, на створення нового аксіонормативного порядку в соціумі, на механізми репродукції і розвитку суспільної системи.

З точки зору нагальної необхідності для суспільства тих функцій, які покликаний виконувати соціальний захист, в Україні склались необхідні умови для реалізації його інституційного потенціалу. Це обумовлюють виділені в дисертації чинники, що формують попит на соціальний захист. До них відносяться зниження природного приросту населення; старіння населення; збільшення числа самотніх громадян похилого віку, утримання яких здійснюється в основному не зусиллями сім’ї, а за рахунок суспільства; зростання безробіття серед молоді, жінок і сільського населення; збільшення соціального розшарування населення; гострота житлових проблем; зростання злочинності, наркоманії й алкоголізму, особливо серед молоді та підлітків; виникнення різного роду надзвичайних ситуацій (військового, етнічного, техногенного й екологічного характеру).

Встановлено, що в радянському суспільстві інститут соціального захисту хоча і набув певної історичності, вираженої у тривалості просторово-часової перспективи, все ж не отримав повноцінного розвитку, і в сучасному українському суспільстві відбувається процес його інституціоналізації, причому як в аспекті трансформації старих інституційних форм, так і з точки зору формування нових інституцій та відносин, викликаних потребами сьогодення.

У ринкових умовах недостатньо однієї лише системи гарантій підтримки і соціального захисту нужденних і малозабезпечених верств населення. Паралельно з цим потрібно створення гарантій забезпечення кожному дієздатному члену суспільства можливості реалізовувати себе в трудовій діяльності й одержувати за це матеріальну винагороду, достатню для підтримання високого життєвого рівня.

Використані в роботі матеріали соціологічних досліджень провідних науковців та дані, отримані особисто, дозволяють стверджувати, що в українському суспільстві поки що відсутні ті умови, при яких стає можливим стимулювання індивідуалізму та особистої відповідальності населення стосовно власного соціального захисту в ринковій економіці. На сьогодні недостатньо сформована законодавча база системи соціальних гарантій та економічних механізмів їхньої реалізації. До того ж, у більшості населення ще зберігаються завищені очікування стосовно допомоги держави, і люди не готові діяти самостійно, навіть для забезпечення необхідних умов життя собі і своїй родині. Вірогідно, це є однією з головних причин того, що соціальний захист ще не сприйнятий суспільною свідомістю в якості самостійного соціального інституту, тобто, на наш погляд, процес інституціоналізації не можна вважати закінченим.

Така ситуація може пояснюватись тим, що паралельно з впровадженням цілеспрямованих управлінських реформ не відбулося перетворення соціальних практик у сфері соціального захисту, які відбивають повсякденну поведінку масових соціальних груп. Адже процеси формування принципово нових суспільних інститутів не обмежуються прийняттям певних законів, затвердженням програм, якими б позитивними вони не були. Одним з найефективніших засобів вирішення цього завдання є стимулювання інноваційних процесів, у яких задіяні масові суспільні групи, котрі в кінцевому рахунку здатні змінити відповідні соціальні практики.

Ця обставина спричиняє необхідність поруч із інституціональним аспектом аналізу соціального захисту розглянути другий напрямок. Він представлений в третьому підрозділі, який зосереджується на соціозахисних практиках як специфічній соціальній поведінці, яка реалізує взаємозалежність індивідів, формуючи систему взаємодії стосовно забезпечення соціального захисту, та умовах формування і формалізації їх в сучасному українському суспільстві.

На репрезентативному соціологічному матеріалі проаналізовано ступінь активності населення у створенні сучасних соціозахисних практик і зміні старих, що вже не відповідають дійсності, та виділено наступні види практик самозахисту: зменшення споживання, перехід на самозабезпечення, зайняття тіньовою економічною діяльністю, використання соціальних зв’язків, пошук додаткової роботи та відкриття власного легального бізнесу. З точки зору необхідності стимулювання ініціативності та особистої відповідальності за своє життя позитивною тенденцією можна вважати тільки поширення останніх двох практик, які, разом з тим, не є доступними широким верствам населення через брак стартового капіталу.

Решта ж практик свідчать лише про намагання більшості нужденних вижити шляхом обмеження потреб та тотальної економії. Це доводить практичне усунення держави від забезпечення соціальних гарантій, на які мають право всі громадяни згідно з Конституцією України. Як наслідок, соціологічні дослідження фіксують поширення в суспільстві таких особливостей свідомості, як соціальний песимізм, фрустрація, невпевненість у майбутньому, глибокий ціннісно-моральний вакуум, що виник внаслідок зневіри в колишніх духовних цінностях.

Таким чином, трансформація інституціональної структури суспільства – це складний процес, зовнішнім виразом якого є якісна зміна повсякденних масових практик. Тому характер такої зміни виступає критерієм ефективності інституціональних реформ. Відповідно і судити про результати реформ у сфері соціального захисту потрібно, передусім, виходячи зі зміни соціозахисних практик населення.

Саме в цьому контексті, відповідно до архітектоніки дисертаційного дослідження, у другому розділі „Інституціоналізація соціального захисту населення України в сучасних умовах” розглянуто проблеми й перспективи його становлення. Стверджується, що здійснення соціальної політики виступає як реалізація інститутом соціального захисту соціозахисної функції. Наведено обґрунтування структурно-діяльнісної моделі соціальної політики як механізму управління в соціальній сфері, а також виконано соціологічний аналіз регіональних та виробничих інноваційних технологій соціального захисту населення.

Соціальна політика є головним джерелом легітимації державної влади у постіндустріальних суспільствах. Визнання громадянами існуючої суспільної системи багато в чому залежить від їх ставлення до інститутів соціальної держави. В Україні соціальні права людини і громадянина нині значною мірою не реалізуються, не забезпечуються або залишаються символічними. Тож питання формування ефективної моделі соціальної політики набуває ще більшої актуальності.

У першому підрозділі досліджується сутність соціальної політики та визначається, що її зміст доцільно розкривати через поняття діяльності, пов’язаної з управлінням соціальними процесами, і розглядати як сукупність соціальних цілей та методів їх досягнення. Таким чином, встановлено, що соціальна політика – це діяльність держави та інших суб’єктів по управлінню розвитком соціальної сфери. Соціальна політика спрямована на захист всіх елементів структури суспільства, а також окремих особистостей від деструктивних процесів, що мають місце в суспільстві на певних етапах його розвитку. Змістом її є велика група питань розвитку найважливіших сфер життя суспільства, пов’язаних з умовами праці та життя, прибутками і витратами, попитом і пропозицією, здоров’ям і освітою тощо.

У світлі такого визначення уточнено предмет соціальної політики як сукупності теоретичних принципів і практичних заходів. Ним є соціальне відтворення, тобто процес еволюції системи соціальних відносин, що втілює тенденції зміни соціальної системи, властиві конкретному етапу суспільного розвитку, і включає просте (відтворення існуючих елементів соціальної структури й відносин між ними) і розширене (виникнення нових елементів і відносин) відтворення. Запропоноване визначення предмета соціальної політики забезпечує іншу логіку віднесення підсистем суспільства до сфери соціальної політики – до неї належать ті сфери або їхні сектори, що пов’язані з забезпеченням процесу відтворення цілісності суспільства і його елементів: демографічна, культурна, житлова політика, сфери охорони здоров’я, освіти, економіки (зайнятість населення, формування прибутків) тощо.

Крім того, в підрозділі запропоновано й докладно обґрунтовано структурно-діяльнісну модель соціального захисту населення, яку в повній мірі можна застосувати й до соціальної політики в цілому. В зазначеній моделі виділяються основні рівні соціального захисту: законодавче забезпечення, державний механізм реалізації, здійснення соціального захисту на рівні підприємств, установ та закладів різних форм власності, недержавні джерела та діяльність населення із самозабезпечення соціального захисту. Для запровадження такої моделі необхідні наступні передумови: наявність чіткої політичної доктрини державного устрою та цілісної суспільної ідеології, застосування світових стандартів соціального захисту з урахуванням історичних і культурних особливостей України, встановлення чітких загальних та конкретних принципів реалізації соціальної політики, розробка науково обгрунтованої системи індикаторів стану соціальної сфери суспільства, автономність та самостійність суб’єктів різних рівнів управління в прийнятті соціально-політичних рішень відповідної компетенції тощо.

Завданням соціальної політики є створення оптимального співвідношення економічного розвитку та збереження соціальних гарантій, зменшення протиріч в економічних та соціальних процесах, що відбуваються здебільшого стихійно, забезпечення чіткого функціонування всієї системи взаємодії соціально-політичних інститутів, спільнот та окремих осіб, які є суб’єктами політики, узгоджувальної діяльності різних елементів системи, усвідомленої спрямованості їх зусиль, формування оптимального співвідношення і підтримання необхідних пропорцій між ними, приведення до стрункої системи різноманітних дій усіх її учасників, спрямування різних форм, методів, засобів та одержання очікуваних результатів, зважений підхід до вирішення соціальних проблем.

Метою другого підрозділу є аналіз механізму соціального управління, оскільки нашими дослідженнями виявлені чинники збоїв системи соціального захисту населення різних рівнів, які знаходяться у площині недосконалості саме цього механізму. Виходячи зі структурно-діяльнісної моделі соціального захисту, наведено власну точку зору щодо дефініції поняття “управління соціальною сферою”. Під управлінням соціальною сферою розуміється управління соціальним відтворенням соціальних суб’єктів шляхом формування необхідного для цього зовнішнього середовища і внутрішніх умов з урахуванням усієї сукупності впливів на соціальну сферу: зовнішніх і внутрішніх, закономірних і випадкових, а також різних умов розвитку, стійкого і нестійкого. При цьому ми виходимо з того, що маємо справу з імовірнісними процесами й об’єктами, функціонування яких підпорядковується статистичним закономірностям, що проявляються в періоди відносно стабільного розвитку суспільства.

Специфіка соціальної сфери як об’єкта управління визначається тим, що процес соціального відтворення – це складний, множинний, неоднозначний процес, обумовлений як глобальними детермінантами, так і значною мірою імовірнісним елементом. Вона є одночасно такою, що самоорганізується, організується, полідетермінованою, багатосуб’єктною, багаторівневою.

Державне управління соціальною сферою являє собою механізм реалізації цілей соціальної політики, заснованої на законодавчо встановлених імперативах, що визначають реальний рівень життя, соціального добробуту, зайнятості населення, їхньої соціальної підтримки. Саме тому одним з найважливіших аспектів забезпечення соціального захисту на регіональному рівні стає забезпечення зменшення неузгодженості між заданим значенням керованого параметра і його фактичним значенням (негативний зворотній зв’язок), узгодження швидкостей зміни заданого і фактичного значень керованого параметра і, нарешті, замкнутість контуру управління.

У цих умовах найбільш ефективний управлінський механізм впливу на соціальні процеси повинен формуватись як похідний від двох елементів: цільового і спонтанного. Управління стане ефективнішим, якщо в більшій мірі буде спрямоване на стимулювання процесів самоорганізації соціальної сфери, врахує як світовий досвід управління соціальним розвитком, так і вітчизняні традиції державного патронажу соціального відтворення населення.

Система управління соціальним захистом повинна не тільки структурно і функціонально відповідати керованій системі, а й відбивати її в інформаційному відношенні. Тобто керуюча підсистема кожного рівня покликана забезпечити необхідні параметри збору й опрацювання соціальної інформації. Прийняття рішень в управлінні соціальним відтворенням ґрунтується на прогнозі майбутнього імовірнісного стану системи й середовища, на даних, що здатні допомагати максимальному зменшенню будь-якої невизначеності. Безумовно, в основі цих даних повинен, на нашу думку, лежати комплексний аналіз певної статистики щодо відповідного об’єкта або процесу, поєднаний з матеріалами соціологічного моніторингу.

Цілеспрямований механізм управління реалізується через специфічні суспільні інститути – суб’єкти управління, що у сукупності представляють керуючу систему, яка включає в себе державу, політичні партії, громадські організації й інші елементи. На регіональному і місцевому рівнях управління ці функції виконують відповідні органи, установи. Саме їх діяльність стає у повсякденних соціальних практиках населення основним індикатором ступеню соціальної захищеності, показником дієвості соціальної політики держави на регіональному та місцевому рівнях.

Таким чином, формування науково обґрунтованої соціальної політики, що у достатньому ступені відображає інтереси всіх верств населення, передбачає досягнення балансу між державними центральними і регіональними органами влади й органами місцевого самоврядування, насамперед у сфері економіки, фінансової, податкової, пенсійної, економічної політики. Крім того, необхідно сприяти розширенню соціальної бази ринкових перетворень.

В цих умовах вкрай актуальним є соціологічний аналіз спроб впровадження інноваційних технологій соціального захисту населення на регіональному рівні, який покладено в основу третього підрозділу роботи. Розгляд здійснений на конкретному матеріалі досліджень на муніципальному (м. Дніпропетровськ) та виробничому (Новомосковський трубний завод, м. Новомосковськ) рівнях.

Соціальні технології визначаються у широкому сенсі цього поняття – як особливий вид соціальної теорії, котра після осмислення питань про якісну та кількісну визначеність досліджуваного суспільного явища ставить та обґрунтовує питання про те, як, яким чином і у якій послідовності можливі специфічні операції з результатами пізнавальної діяльності.

Встановлено, що передумовою розробки інноваційних захисних соціальних технологій виступає всебічний соціологічний аналіз соціальних об’єктів, на яких є потреба їх впровадження, вивчення стану проблемних ситуацій у тому чи іншому аспекті системи соціального захисту населення. Такий же докладний соціологічний аналіз із використанням усієї сукупності методів, які дозволяють одержати оптимальні результати, повинен супроводжувати усі фази процесу впровадження соціальних технологій. При цьому необхідно відслідковувати не тільки зміни у об’єктах впровадження цих технологій, але й зміни у суб’єктно-об’єктних відносинах, викликані дією технологій.

Для успішного здійснення соціального захисту необхідно поєднувати випереджувальні технології стратегічного характеру з технологіями тактичної спрямованості. Невід’ємним елементом інноваційних технологій соціального захисту повинна стати їх орієнтація на оволодіння індивідами навичками соціального самозабезпечення, соціального самозахисту.

ВИСНОВКИ

1. Використання структурно-діяльнісної парадигми дозволяє визначити соціальний захист як поєднання певних структурних та діяльнісних компонентів. Сутність його полягає в діалектичній єдності інституційних утворень та соціальних практик населення, спрямованих на забезпечення задоволення потреби громадян у соціальній допомозі та захисті.

2. У структурному аспекті соціальний захист – це соціальний інститут, завдання якого – забезпечувати встановлений мінімум необхідних для процесу соціального відтворення умов для тих соціальних груп, спільнот та індивідів, які з об’єктивних і незалежних від них причин цього потребують. У діяльнісному аспекті соціальний захист виступає як специфічна соціальна поведінка населення, яка реалізує взаємозалежність індивідів у систему взаємодії стосовно забезпечення певного рівня та якості життя.

3. Концептуальна модель соціального захисту на державному рівні, яка відповідає умовам розвитку сучасного українського суспільства, знаходиться між ліберальною та патерналістською альтернативами її функціонування та розвитку і покликана забезпечити двохцільову орієнтацію: по-перше, на розвиток соціальної динаміки та вплив на соціально активних, динамічних, адаптованих до ринку людей, по-друге, на забезпечення соціальної стабільності та підтримку малозабезпечених груп населення. В якості суб’єктів управління така модель включає не тільки державу, але й різноманітні структури громадянського суспільства, яке формується. Вона повинна поєднувати в собі державні, колективні та приватні засади.

4. В інструментальному плані особливості соціального захисту в українському соціумі визначаються зберіганням старих (із державного бюджету, на безоплатній основі) і становленням нових, ринкових (з акцентом на індивідуальну активність, самостійність і відповідальність кожного) засобів забезпечення людьми свого матеріального добробуту.

5. Визначено, що основними індикаторами, які характеризують рівень соціального захисту, є: демографічні коефіцієнти народжуваності і смертності, показники, пов’язані зі станом здоров’я населення, а також з його інтелектуальним потенціалом, освітньо-професійним рівнем, культурно-моральними цінностями та девіаціями тощо.

6. Встановлено, що соціальна політика в змістовному плані являє собою: діяльність, спрямовану на гарантовану реалізацію економічних, соціальних і культурних прав людини та досягнення і підтримку узгодженої взаємодії всіх елементів і сфер життєдіяльності суспільства з метою забезпечення ефективного соціального захисту.

7. В умовах ринкового розвитку українського соціуму набувають поширення два типи соціальної політики, які доповнюють один одного: перспективна і коригувальна. Вони різняться з погляду змісту, обсягу, спрямованості заходів, широти охоплення ними різноманітних соціальних груп – об’єктів соціальної політики. Обсяг діяльності з реалізації виділених типів соціальної політики розрізняється: у перехідний період збільшується вага і потреба в коригувальній складовій, яка передбачає домінування заходів соціальної підтримки, адресність і диференційованість об’єктів соціального захисту населення.

8. Вирішення проблеми підвищення ефективності соціального захисту населення потребує перерозподілу відповідальності і ресурсів, які виділяються на соціальні цілі, між центром і регіонами, а також розвитку регіональних та виробничих структур соціального захисту.

9. Структурно-діяльнісна модель соціального захисту на різних рівнях управління включає законодавче забезпечення, державний механізм реалізації, здійснення заходів на підприємствах, установах та в закладах різних форм власності, діяльність недержавних організацій та практики населення з самозабезпечення соціального захисту. Реалізація моделі створює умови оптимального вибору механізмів та інструментів відповідної соціальної політики.

10. Спеціалізація рівнів державного управління при наявності загальних завдань соціального розвитку може забезпечити формування інтегральної системи соціальної політики і соціального захисту, що спирається на всі ланки державної влади, місцевого самоврядування й активність громадян. У рамках інтегрованої системи відповідальності за реалізацію соціальних цілей і завдань необхідно виділити основні рівні: центральний – регіональний – органи місцевого самоврядування – виробничі структури – громадяни.

11. Орієнтиром у вирішенні завдань з розподілу відповідальності між державою і регіонами на найближчу перспективу повинно стати, насамперед, спрощення структури цієї відповідальності. Відповідальність держави, пов’язана з діяльністю її центральних і регіональних ланок, концентрується, перш за все, на таких функціях соціальної політики, як соціальне забезпечення і соціальна підтримка, і в тій мірі, в якій місцеве самоврядування і самі громадяни об’єктивно не спроможні самостійно справлятися зі своїми труднощами.

12. В системі соціального захисту і реалізації відповідної соціальної політики органами державної влади на центральному рівні необхідно вирішувати наступні питання: пріоритетне фінансове забезпечення; розробка нормативно-правової бази, що регулює розмежування компетенції в сфері соціального захисту між центральними, регіональними і муніципальними органами виконавчої влади; розробка чітких механізмів реалізації законів, підвищення розмірів пенсійного забезпечення, прискорення пенсійної реформи на страховій основі; розвиток недержавного пенсійного забезпечення; впровадження сучасних технологій обробки інформації в соціальній сфері; упорядкування пільг і соціальних гарантій на засадах адресності; створення сприятливих податкових умов для розвитку благодійної допомоги, недержавних закладів соціально-побутового обслуговування населення.

13. На регіональному рівні основними перспективними напрямками удосконалення соціального захисту населення повинні бути: розробка і реалізація пріоритетних програм соціальної підтримки сім’ї, дітей, жінок; створення єдиного регіонального інформаційного простору, підвищення якості статистичних досліджень, організація моніторингу показників стану соціальної сфери регіону; розмежування повноважень у сфері соціального захисту населення на регіональному і муніципальному рівнях; забезпечення стабільного фінансування адресної соціальної допомоги; підвищення якості наданих соціальних послуг і сприяння розвитку платних послуг та недержавних закладів соціального обслуговування.

14. На рівні виробничих структур з метою удосконалення соціального захисту працівників доцільно поєднувати грошові компенсації та надання пільг та послуг соціально-побутовими підрозділами підприємства. Крім того, необхідно активно залучати до соціальної роботи профспілки та стимулювати індивідуальну активність персоналу в забезпеченні самозахисту та розвитку соціальної інфраструктури за допомогою інноваційних соціальних технологій. Розробка, апробація та впровадження технологій повинні супроводжуватись докладним соціологічним аналізом.

15. Для підвищення ефективності соціального захисту та більш раціонального використання державного і місцевого бюджетів, призначених на соціальні потреби, доцільно створювати єдину службу соціальних компенсацій і гарантій малозабезпеченим громадянам і сім’ям на різних рівнях: загальнодержавному, обласному, міському, районному, а також на рівні підприємств стосовно ветеранів праці. Поступово цим службам можуть бути передані функції призначення громадянам усіх видів допомоги і субсидій.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

1.