ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В.І.ВЕРНАДСЬКОГО

ПІРОШЕНКО СВІТЛАНА ЮРІЇВНА

УДК 821.161.1-1.09 “19”

ПОЕТИКА ІНОКЕНТІЯ АННЕНСЬКОГО

ЯК ВИРАЖЕННЯ

ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОГО СВІТОСПРИЙНЯТТЯ

10.01.02 – російська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Сімферополь – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Кам’янець-Подільському державному університеті Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філологічних наук, доцент Кеба Олександр Володимирович, Кам’янець-Подульський державний університет, професор кафедри зарубіжної літератури та мовознавства

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Новикова Марина Олексіївна, Таврійський національний університет ім. В.І.Вернадського, професор кафедри російської та зарубіжної літератури;

кандидат філологічних наук Остапенко Ірина Володимирівна, Кримський державний інженерно-педагогічний університет, доцент кафедри української філології

Провідна установа

Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна Міністерства освіти і науки України, кафедра історії російської літератури, м. Харків

Захист відбудеться “3” червня 2005 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 52.051.05 Таврійського національного університету імені В.І.Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4)

Автореферат розісланий “3” травня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Лавров В.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Художня спадщина видатного російського поета Інокентія Федоровича Анненського (1855-1909) сьогодні є об'єктом пильної наукової уваги. Значне зростання літературознавчого інтересу до його творчості спричинила публікація основного зібрання ліричних та драматичних творів (велика серія „Бібліотеки поета”) і обширного літературно-критичного доробку (дві „Книги відбитків”, видані в серії „Літературні пам’ятки”). У перших розгорнутих статтях і монографіях про Анненського, що виходили в 1960-1980-ті роки (А. Федоров, А. Лавров і Р. Тіменчик, В. Сечкарьов, Н. Конрад), висвітлювалися невідомі сторінки життя поета, досліджувалися важливі аспекти його творчої еволюції, ставилася проблема художнього методу. Надзвичайно цінними в науковому відношенні стали спостереження над новаторськими пошуками Анненського, викладені в книзі Л. Гінзбург „Про лірику” (1974). Згодом у поле зору науковців, зокрема представників школи „лінгвістичної поетики”, потрапили особливості ідіостилю Анненського. У працях О. Некрасової, Н. Кожевникової, Н. Ніколіної та ін. описано мовні механізми компресії змісту, сутність і значення принципу „кодових значень” у ліриці поета, що в цілому значно розширило уявлення про своєрідність його поетики. Останнім часом увагу літературознавців привертає система мотивів Анненського (В. Гітін, В. Мусатов, Г. Петрова, М. Тростніков), структура образу і ліричного висловлювання (Вяч. Вс. Іванов, Л. Кіхней, О. Ронен і Н. Ткачова). Однак у цій багатій і розмаїтій палітрі досліджень надто мало місця займають розвідки, в яких поезія автора „Кипарисової скриньки” розглядається у контексті філософсько-світоглядних засад художньої творчості. Незважаючи на те, що проблемно-тематичні лінії лірики Анненського виявляють очевидну екзистенціальну спрямованість (“рубіжність” людського існування, суперечності буттєвого й буденного, стосунки “Я” і “не-Я”, співвідношення окремого і загального існування), в дослідженнях його поетики це не знаходить відображення. Не вписана творчість поета і в екзистенціальну традицію новітньої російської літератури, хоча саме ця традиція багатьма науковцями визнається у ній магістральною (В. Заманська, Ю. Матвєєва, С. Семенова). Відтак залишаються недостатньо з’ясованими домінанти поетики Аннамського та чинники, що зумовлюють її своєрідність.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри зарубіжної літератури та мовознавства Кам’янець-Подільського державного університету в межах комплексної теми „Поетика і типологія літературних жанрів”. Тему дисертації затверджено на засіданні вченої ради Кам’янець-Подільського державного університету (протокол № 5 від 30 вересня 2003 р.) і схвалено Науково-координаційною радою „Класична спадщина і сучасна художня література” Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка (протокол № 5 від 18 грудня 2003 р.).

Мета дисертаційної роботи: виявити специфіку художньо-естетичного віддзеркалення світосприйняття Анненського в різних аспектах його поетики – хронотопі, деталях предметно-художньої зображальності, словесно-образних засобах, суб’єктно-структурній організації лірики.

Досягнення поставленої мети вимагає вирішення наступних завдань:–

уточнити параметри поняття „екзистенціальне світосприйняття” і визначити підходи до дослідження специфіки його вираження у ліриці Анненського;–

визначити принципи просторово-часової організації віршів поета, з'ясувавши їх співвідношення з екзистенціальною проблематикою його творчості;–

проаналізувати особливості втілення художнього простору і часу в предметно-зображальних деталях;–

розглянути, як відбивається світосприйняття поета в суб'єктно-структурній організації лірики;–

з’ясувати своєрідність символізації в поетичному слові Анненського і визначити засоби творення багатоплановості та ємності змісту;–

охарактеризувати домінантні особливості поетичної інтонації.

Об'єктом дослідження в дисертації є переважно лірична творчість  Анненського, але до аналізу залучаються також окремі драматичні твори поета, його літературно-критичні праці та епістолярій.

Предметом дослідження є поетика Анненського як цілісна система художніх засобів, зумовлена екзистенціальним типом світосприйняття.

Теоретико-методологічну основу дисертації складають новітні дослідження з проблем філолофсько-екзистенціальних парадигм художньої творчості й світоглядно-онтологічного статусу літератури (М.М. Бахтін, М.М. Гіршман, Л.В. Карасьов, І.П. Смірнов, Н.Д. Тамарченко, В.В. Федоров), концептуальні роботи, присвячені російській поезії Срібного століття (В.С. Баєвський, М.А. Богомолов, І.І. Гарін, Вяч.Вс. Іванов, З.Г. Мінц, А. Ханзен-Льове), праці з теоретичних проблем організації ліричних текстів (С.І. Бройтман, Б.О. Корман, Ю.М. Лотман) і функціонування поетичних ідіостилів (В.П. Григор'єв, Н.О. Кожевнікова, О.О. Некрасова, Н.К. Соколова).

Методи дослідження. В роботі застосовано комплекс дослідницьких методик, основними з яких є філологічний, герменевтичний, структурний і міфопоетичний аналіз.

Наукова новизна дисертації вбачається у тому, що в ній уперше творчість Анненського розглядається з погляду віддзеркалення в ній екзистенціального світосприйняття. Реалізовано підхід до поетики Анненського як цілісної системи художніх елементів, зумовлених екзистенціальним типом авторської свідомості. Виявлено домінанти поетики, що визначають структуру художнього світу поета.

Теоретичне значення дисертації визначається тим, що в ній продовжено осмислення продуктивних, але недостатньо розроблених понять сучасного літературознавства – “екзистенціальний тип художньої свідомості”, “екзистенціальна поетика”.

Практичне значення роботи полягає у тому, що її результати можуть бути використані у процесі вивчення російської літератури кінця XIX – початку ХХ століття, на спецкурсах і спецсемінарах, присвячених творчості  Анненського, у подальшій розробці проблем екзистенціального світосприйняття і особливостей його індивідуально-авторського втілення.

Особистий внесок здобувача. Дисертація і всі опубліковані статті написані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Робота обговорювалась на засіданнях кафедри зарубіжної літератури та мовознавства Кам’янець-Подільського державного університету. Основні положення дисертації було викладено в доповідях на щорічних звітних конференціях викладачів і аспірантів Кам’янець-Подільського державного університету (2002-2004 рр.), на Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих учених „Актуальні проблеми філології” (Дніпропетровськ, 2003), на міжнародних конференціях „VII Гоголівські читання” (Полтава, 2004), „Міжнародні Пушкінські читання „Література і релігія” (Сімферополь, 2004), „Актуальні проблеми історичної та теоретичної поетики” (Кам’янець-Подільський, 2004).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 9 статей, з них 5 – у провідних наукових фахових виданнях України, 4 – матеріали наукових конференцій.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел (160 позицій). Загальний обсяг роботи – 200 сторінок, з яких 186 сторінок – основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, формулюються її мета та завдання, об'єкт і предмет аналізу, визначається методологічна база, розкривається наукова новизна, практичне і теоретичне значення роботи, наводяться дані щодо її апробації і зв'язку з науковими програмами і планами.

Перший розділ дисертації – “Історико-критичний і теоретичний аспекти вивчення творчості  Анненського” – складається з двох підрозділів. У першому з них – “Основні напрямки у вивченні творчості  Анненського” – характеризується розвиток літературознавчої думки у дослідженні спадщини Анненського і сучасний стан цієї галузі історико-літературних знань.

Серед основних напрямків анненськознавства виділяються: проблема художнього методу поета; система ліричних мотивів; дослідження світоглядних і філософсько-естетичних основ творчості Анненського; визначення його місця і ролі у літературному процесі початку ХХ століття; вивчення літературно-критичної спадщини поета. У кожному з цих напрямків відзначаються ті аспекти досліджень, які так чи інакше пов'язані з проблематикою дисертації.

У підрозділі 1.2. – „Теоретичні аспекти дослідження” – дається характеристика поняття „екзистенціальне світосприйняття” і обґрунтовується центральне теоретико-літературне поняття дослідження – „екзистенціальна поетика”. Екзистенціальне світосприйняття розглядається як типологічний феномен, який має інваріантне значення щодо конкретно-історичних форм екзистенціальної філософії („нераціональний”, психологічний екзистенціалізм С. Кіркегора, онтологічний екзистенціалізм М. Хайдеггера, абсурдний екзистенціалізм А. Камю тощо). Правомірність уведення поняття „екзистенціальна поетика” засвідчується прецедентом створення у сучасній науці про літературу цілої низки “нових” поетик: онтологічної, рецептивної, архетипічної, інтегративної. З метою ширшого залучення в науковий обіг поняття „екзистенціальна поетика” в роботі запропоновано розширити її парадигму такими елементами, як хронотоп, суб'єктна структура, фрагмент, десинтагмізація тексту.

Другий розділ – “Художньо-філософська концептуальність ліричного хронотопа  Анненського” – складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі, який має назву “Принципи просторово-часової організації поетичного світу Анненського”, дається загальна характеристика хронотопа в ліриці поета, відзначається, що Анненському були добре знайомі новітні теорії часу, що одержали обґрунтування у працях А. Бергсона, зокрема ідея про те, що тканиною психологічного життя є тривалість, безупинна мінливість внутрішніх станів людини. У ліриці Анненського спостерігається спроба передати суб'єктивне переживання окремих часових відрізків, що забарвлюються індивідуальною неповторністю, набувають різної протяжності, фізичної та емоційно-психічної наповненості. Натомість простір, набуваючи здатності стискатися до точки і розтягуватися до безмежності, усе-таки тяжіє до замкнутості й локалізації.

Вказується, що хронотоп Анненського визначається двома основними чинниками: по-перше, прямою рефлексією ліричного суб'єкта з приводу часу і простору; по-друге, значущістю предметно-зображальних деталей, які вказують на часові і просторові характеристики ліричної дії. Обидва ці чинники нерозривно пов'язані один з одним, взаємно доповнюють і посилюють загальну тенденцію до екзистенціалізації часу і простору.

Підрозділ 2.2. – “Статус часу в ліриці Анненського” – містить 4 пункти. У пункті 2.2.1. предметом вивчення є мотиви “швидкоплинності” і “минущості” життя. Втілення цих мотивів підтверджує відому тезу про те, що поезія Анненського займає проміжне становище між символізмом і акмеїзмом. Якщо у символістів мав місце справжній культ миттєвості, скороминущості, то в Анненського (при тому, що він приділяє значну увагу одномоментним ситуаціям і станам) цілком відсутня апологія миттєвості. Більше того, мить майже завжди постає у нього безповоротно зникаючою, минущою, позбавленою цілісності і можливості продовження або відродження. У віршах “?”, “Миражи”, “Villa Nazionale”, “Свечку внесли”, “Свечка гаснет” та ін. миттєвість відтворюється у самий момент її зникнення, скінчення, розчинення у безодні буття.

Анненський часто пише слова, що позначають часові стани, з великої літери – Ніч, Світанок, Захід, Осінь, Північ, Переддень, підкреслюючи тим самим особливу значущість цих переломних миттєвостей людського і природного життя. Проміжні стани акцентуються численними прийменниками до, після, перед, напередодні. Часто вірш має відповідну назву (“Перед закатом”, “Перед панихидой”, “Тоска кануна”) чи починається вказівкою на переломність моменту (“Бывает час в преддверьи сна…”; “О, канун вечных будней…”)...

Пункт 2.2.2. присвячений розгляду пір року в поетичному втіленні Анненського. Загальним у картинах різних пір року є їхня мінорна тональність, насиченість мотивами тлінності й незворотності. Уявлення про весну послідовно еволюціонує від “пори кохання” до сприйняття її як часу, який нагадує про швидкоплинність людського життя, про втрату колишніх почуттів, що робить у цілому образ весни амбівалентним. Так, у вірші “Вербная неделя” весна, яка мала б нести надію на відродження, нагадує, скоріше, про безповоротність життя, загострює відчуття короткочасності та хиткості його цвітіння. Художня семантика літа позначена схожими мотивами. Наприклад, липень – розпал літа (сонет “Июль”, вірш у прозі “Andante”) сприймається водночас як період розквіту, гармонії життєвих сил і як місяць, коли повною мірою оголюється жах смерті, контрастуючи з буянням життя. Серпень – час переходу від літа до осені – пов'язаний у Анненського зі станами і почуттями “проміжними”, “межовими”, що підсилюють переживання дисгармонійного начала в природному і людському житті (“Хризантема”, “Электрический свет в аллее”). Щодо осені Анненський в цілому зберігає традиційну поетичну семантику цієї пори як приходу старості й наближення смерті. Час осені спричиняє екзистенціальну поетичну рефлексію щодо сенсу буття та змісту людського існування, смерті та безсмертя, природи поетичного натхнення та сили творчості (“Сентябрь”, “Ноябрь”). Крім цілком традиційної семантики зими як синоніма смерті чи сну природи сприйняття цієї пори року поєднується з переживанням зимової ночі як тужливого болісного часу, коли ліричний герой найбільш гостро відчуває екзистенціальну самотність і неможливість вирватися з кола раз і назавжди встановленого порядку. Найбільш показовими в даному випадку є так звані “зимоводорожні” вірші. Робиться висновок про те, що образне втілення природних циклів у ліриці Анненського позначене очевидною нетрадиційністю. Ідея єдності людини і природи затьмарюється екзистенціальним відчуттям неминучого щезнення, смерті й розпаду. Формально зберігаючи оболонку циклічної моделі часу як зміни природних періодів, Анненський наповнив її лінійним, фіналістським змістом, коли перебіг часу і в природі (а не тільки в людському житті) розцінюється як незворотне, неминуче наближення кінця.

У пункті 2.2.3. розглядається своєрідність предметно-речових атрибутів часу. Анненський тяжіє до предметно-знакового втілення часу. Найчастіше це – годинник, а на додаток до нього деталі, які вказують на час, але прямо не називають його і виступають метонімічними замінниками часу: циферблат, коло, пружина, маятник (цикл “Трилистник обреченности”, вірші “Маятник”, “Минута”, “Лира часов”, “Бессонные ночи”). Близькими до власне “часових” образів є шарманка (“Старая шарманка”), веретено (“Парки – бабье лепетанье...”), краплі, що падають (“Тоска медленных капель”), оскільки в них втілюються ті ж самі екзистенціальні мотиви сумовитої одноманітності, нескінченного повторення – знаки нестерпної для ліричного героя Туги. Образи коловоротних механізмів не лише вказують на незворотність часового плину та наближення його до неминучого кінця, але й безпосередньо засвідчують корінну проблему сучасної людини: механіцизм і дроблення життя на мізерні долі, за якими втрачається відчуття цілісності і значущості окремого і загального існування. Часто-густо час втілюється в безпосередньому рухові стрілок, маятника, годинникової пружини. Анненський пов'язує плин часу також із простуванням людини дорогою, реалізуючи відому ідіому via est vita (вірші “Тоска миража”: “Мои ли без счета и меры / По снегу не тяжки концы?..”; “Сверкание”: “Заметает снегами мой путь...”). Символом невблаганної “минущості” людського життя стає свічка, що згорає на очах, лампада, танення снігу тощо (“И молча смерть погасит пламя / В моей лампаде золотой...”; “Иль я не с вами таю, дни…”). Особливий випадок – вірш “Кэк-уок на цимбалах”, в якому удари молоточків по цимбалах відтворюють не так звуки музики, як одноманітне повторення одного і того самого руху: “Мах да мах, / Жизни…ах, / Как и не бывало…”. Переосмислюючи зв'язок “час – людина – життя”,  Анненський створює і зворотну метафору, коли обіграється ідіома “людина – механічна іграшка” (вірш “Человек”).

Незважаючи на те, що Анненський прагне немовби зупинити час у найважливіших, поворотних миттєвостях, його погляд постійно звертається і до фундаментального руху часу – з Минулого через Сьогодення у Майбутнє. Дослідження цього аспекту концепції часу в Анненського здійснюється у пункті 2.2.4. “Минуле – Теперішнє – Майбутнє в системі Часу”. Складові цієї тріади далеко не рівноправні і не зведені в логічно взаємозалежний ланцюг. На безумовно перше місце поставлене Сьогодення, але оскільки розуміється воно винятково як минуще і незворотне, то у зв'язку з минулим людині категорично відмовлено. Ліричний герой  Анненського, зневірившись знайти у сьогоденні безумовну позачасову цінність, і в минулому не бачить порятунку (вірш “Любовь к прошлому”). Воно постає у вигляді отрути, омани, чогось такого, чого ніби й не було насправді. Спогади не в змозі відновити того, що пішло навіки, й у світлі минаючого сьогодення вони також втрачають свою значущість, перетворюються на примари і міражі. Спогади можуть отруювати навіть майбутнє, оскільки нагадують про неминуче скінчення прийдешнього. Парадокс полягає в тому, що людина живе заради майбутнього, але воно почасти виявляється утопією, розчаруванням і обманом. Майбутнє, за Анненським, таїть небезпеку для людини, бо загрожує втратами і новим болем. Тому ліричний герой найчастіше відчуває непевність стосовно майбутнього (“Тоска кануна”, “Лира часов”).

Суттєво, що  Анненський, намагаючись відтворити рух часу, надати йому максимальної наочності, і сам вірш будує таким чином, що той стає ізоморфним відносно ідеї „рухомого часу”. Наприклад, у вірші “Тоска маятника” уявний монолог маятника передається короткими, виразними словосполученнями, стиснутими в такі самі короткі віршові стопи, внаслідок чого імітується рух маятника або розкручування сталевої пружини.

У 3-му підрозділі 2-го розділу роботи – “Структура простору в ліриці Анненського” – виділено 4 пункти.

Вихідною для розгляду в пункті 2.3.1. просторових образів природи є теза про те, що звичні для натурфілософської лірики поетичні аналогії природного і людського, їх традиційна протиставленість за принципом гармонії / дисгармонії у творчості Анненського кардинально переосмислюються. Одним з перших у російській літературі автор “Кипарисової скриньки” ствердив феномен “самостійності” природи. Одухотворяючись і тим самим уподібнюючись людині, явища природи водночас набувають здатності до існування, “незалежного” від людини. Але й у цій “природній незалежності” поет акцентує мотиви туги та муки, страждання та втоми, болю та надриву.

Зробивши основним предметом поетичного осмислення екзистенціальну парадоксальність і суперечливу сутність буття, Анненський і природу показує такою, що страждає і гнітиться власною безцільністю. Так, у вірші “В марте” зображення весняної землі дається не просто в антропоморфних образах, створених за принципом уособлення, але в прямих, неопосередкованих зв'язках з людиною, утвердженні однорідності їхніх станів. Наслідком цього є те, що життя природи і життя людини і зрівнюються, і автономізуються. Як і у соціумі, так і в природі панують нездоланні сили тління і руїни; дисгармонія буття набуває всеосяжного екзистенціального змісту (вірші “Декорація”, “Второй мучительный сонет”, “На закате”, “Стихотворения в прозе” “Andante”, “Сентиментальное воспоминание”).

Уявлення Анненського про простір природи виходять за межі традиційного тлумачення. В одному з листів він пише про красу природи, “вважаючи природою... все, що не я...”. Таке широке розуміння природи припускало й особливий статус стосунків “Я” і світу, що найчастіше усвідомлюються як важкий, драматично загострений розрив, як нездоланна перешкода. Цю перешкоду поет не лише декларує, але і втілює у специфічних предметно-просторових образах. Наприклад, у вірші “Май” простір природного світу сприймається ліричним суб’єктом крізь тьмяне скло, у вірші „Конец осенней сказки” – через „белесоватый пар”, у вірші „Ты опять со мной” – „сквозь сень нагих ветвей”.

Основним об'єктом аналізу в пункті 2.3.2. є співвідношення природного і міського простору в ліриці Анненського, а також фокуси просторового бачення.

Простір лірики Анненського умовно можна поділити на “природний” і “міський”. Але вони не протиставлені один одному, а, скоріше, принципово ототожнені. У віршах, де домінують “міські” ознаки, часто створюється образ простору “спустошеного”, “напівмертвого”, який розпадається на фрагменти (мухи, кіоск, прапор, кондуктор, годинник тощо). Це – простір, позбавлений вітальної сили; застиглий, “нерухомий світ”, якому ліричний герой, тим не менше, висловлює своє співчуття, бо і в ньому відкриває страждання, рівноцінне людському. Тим самим створюються передумови для відновлення втраченої цілісності. Міфологізуючи окремі просторово-часові атрибути (потяг – дракон; північ (середина ночі) – смерть тощо), Анненський тим самим актуалізує найважливіший зміст багатьох ліричних сюжетів: усвідомлення людиною власної суперечливості та відокремленості від світу і прагнення подолати цю подвійну дисгармонію.

Як природний, так і міський простір у ліриці Анненського позначено роздвоєністю: “цілий світ” у свідомості поета виявляється “розімкнутим” на “Тут і Там” (“На пороге”). Це – типово екзистенціальне трактування стосунків “Я” і світу. Двоїста сутність буття і людини передається через послідовну символізацію всіх деталей просторового розгортання ліричних сюжетів: “бездонность черных прудов” (“Сентябрь”); „вереница теней”, що рухаються “чрез северный портал” храму (“Тоска возврата”), “тусклое стекло”, і “блистающий пожар запада” (“Май”), “на выцветших страницах постылый ребус бытия” („Идеал”).

Істотну роль у створенні оригінальних просторових рішень у ліриці Анненського відіграє такий компонент поетичного бачення, як перспектива, точка зору, безпосереднє фокусування погляду ліричного героя, зверненого на світ. Для Анненського надзвичайно характерним є погляд з вікна на природу (а почасти й “зазирання” самої природи через вікно до людини, порівн.: “Зеленый призрак куста сирени / Прильнул к окну...”). Це стверджують і назви віршів (“Из окна”, “С балкона”, “В волшебную призму”), і висловлювання на зразок “через отворенные окна”, “мимоходом только глянула в окно”, “и глядит раскрытое окно”, “прильнув сквозь мерзлое окно”.

Особливого значення у просторових світах Анненського набуває хронотоп дороги (пункт 2.3.3. “Хронотоп дороги. Соціально-конкретне і міфологічне в його художньому втіленні”). Він пов’язує і водночас розводить дві основні хронотопні сфери його лірики – природну і міську. У циклі “Трилистник вагонный” загальна назва і назви трьох віршів, що входять у нього, – “Тоска вокзала”, “В вагоне”, “Зимний поезд” – акцентують художньо-просторові домінанти поета. Тут своєрідно поєднуються реальний простір залізничного руху і міфологічний простір, що уособлює “вічну” метафору: життя – дорога. Згнічений рухом, важко долаючи його „довготу”, ліричний герой усвідомлює неможливість збагнути його кінцевий сенс. Але це тільки частина ствердженого Анненським екзистенціального бачення буття і місця в ньому людини: саме усвідомлення трагізму існування, на його думку, вимагає стоїчного протистояння безликим силам стихії й абсурду, які знеособлюють людину і позбавляють її волі.

Роз’єднаний, розколотий простір у ліриці Анненського – символ “розірваності” людської свідомості. Але є тут і сила, що створює передумови порятунку, дає людині надію і сили для перспективного відновлення власної цілісності і зв'язку мікрокосму людської душі з макрокосмом загального буття. Це – співчуття у стражданні, усвідомлення цілющості страждання як одухотвореного зв'язку всього сущого.

У пункті 2.3.4. – “Предмет у хронотопічній перспективі” – ставиться завдання проаналізувати своєрідність предметно-художньої зображальності в ліриці Анненського. Її функціональна роль визначається не стільки психологічною, скільки філософською настановою: через “предмет” реалізується прагнення поета осмислити екзистенціальні проблеми людського існування.

Світ буденний в Анненського густо населений речами та предметами, і людське існування начебто уподібнюється їм. Водночас зв'язок між речами та людиною ускладнений реверсними відносинами. Так, у вірші “То было на Валлен-Коски” “мука” ляльки зазвичай трактується як вираження людської трагедії. Аналіз, однак, переконує в особливій самоцінності страждання саме ляльки. Відтак мотив трагедійності існування поширюється на природне і предметне буття. “Світ речей”, безумовно, відбиває внутрішній стан ліричного героя, його думки і почуття. Але при цьому речі не лише є знаками душевного життя, не лише співвідносяться з вічними цінностями (життя, любов, щастя, воля тощо), але й виражають трагедію загальної роз'єднаності. Яскравим підтвердженням цього є вірш “Я на дне, я печальный обломок...”, побудований як монолог уламка статуї, що опинився на дні фонтанного басейну.

Третій розділ дисертації – “Екзистенціальні виміри поетичного слова Анненського” – складається з п'яти підрозділів. У кожному з них розглядається певний аспект віддзеркалення екзистенціального світосприйняття поета в структурній і словесній організації тексту.

У підрозділі 3.1. аналізується суб'єктна структура лірики Анненського. Образна логіка багатьох віршів поета організується як внутрішній діалог, суперечка ліричного “я” із самим собою, коли щось стверджується і водночас спростовується. До таких віршів належать “Человек”, “У Св. Стефана”, “Кулачишка”, “?” (знак нескінченності, використаний Анненським для назви вірша), “Мой стих”, “Опять в дороге” тощо.

Анненський часто будує ліричне висловлювання на перетині різносуб'єктних планів. Поєднання в структурі вірша декількох „я”, „ти”, „ми”, введення „невизначеного” суб’єкта (нанизуванням безособових дієслівних форм і синтаксичних конструкцій) створює ефект мультиперспективного, узагальнено-універсального бачення. Неоднозначність взаємодії різних лірико-суб’єктних інтенцій інколи задається назвою, в якій тільки й присутня первісна, визначальна лірична свідомість, що має коригувати спрямованість рецепції та інтерпретації. Подібне явище демонструють, наприклад, вірші “Трое”, “Кулачишка”, “Дальние руки”. В них акцентуються нероздільність „Я” та „Іншого”, створюються ситуації, коли неможливо провести чітку межу між різними ліричними суб’єктами висловлювання. Почасти невизначеність суб’єкта посилюється за рахунок використання інфінітива як домінуючої на просторі всього вірша дієслівної форми (наприклад, у вірші „Только мыслей и слов” на вісім рядків тексту припадає сім інфінітивів; у вірші „Три слова” початковими дієсловами трьох строф є інфінітиви „явиться”, „сгорать”, „уйти”, які до того ж виділено курсивом). Внаслідок такої суб’єктно-об’єктної гри ліричне „Я” Анненського стає багатоскладовим, інтерсуб’єктним „Я”. За визначенням самого поета, це „те я, яке жадібно шукає увібрати в себе цей світ і стати ним, роблячи його собою” (стаття „Що таке поезія”).

У підрозділі 3.2. – ““Надконтекстність” як властивість екзистенціального слова” – відзначається, що екзистенціальне слово долає номінативність, виходить за межі вузькословникового семантичного контексту. Така властивість поетичного слова може бути названа “надконтекстністю” (В. Заманська), чи, точніше, поліконтекстністю, оскільки за рахунок множинності асоціативних зв’язків кількість контекстів, що розширюють художній зміст словесного образу, гранично розширюється. Аналіз багатьох віршів Анненського свідчить, що ця властивість передбачає поєднання максимальної конкретності предметно-художніх деталей і обігравання декількох значень одного і того самого слова. При цьому значення деталей, як правило, приховане “зашифрованістю”, неясністю загального змісту вірша і корелює в такий спосіб зі словесною грою. Гра словом, а відтак збагачення його змістовності, починається зазвичай у межах одного вірша (так, слово „звезды” у вірші „Небо звездами в тумане” – це і власне зірки, і сніжинки, і очі, і ялинкові вогні). Разом з тим те чи інше ключове слово внаслідок асоціативно-сематичного зближення зі словами з інших віршів, близьких за змістом, збирає навколо себе безліч контекстів, створюючи ефект виняткової смислової багатоплановості. Наприклад, слово “дим”, зближуючись контекстними асоціаціями зі словами “міраж”, “туман”, “пара”, “імла”, “далечінь”, стає символом примарності і міражності людського існування.

Ефект смислової багатоплановості слова доповнюється прийомом деметафоризації, коли переносне значення слова ніби повертається до свого прямого значення, але водночас зберігає прихований, небуквальний зміст. На реалізації цього прийому побудовані вірші “Пробуждение”, “Я думал, что сердце из камня...”, “С четырех сторон чаши” тощо.

Посилює екзистенціальний зміст поетичного слова Анненського йогоцього слова) принципова “буденність” (визначення самого поета). Побутово-розмовні вислови і конструкції, будучи ознакою загальної тенденції вірша Анненського до оповідальності, прозаїчності, покликані “від противного” акцентувати “надзначущість” ліричних ситуацій, які набувають за рахунок цього екзистенціального сенсу. Саме через буденність існування, що пригнічує людину і водночас стимулює її буттєвий пошук, здійснюється вихід на екзистенціальний рівень світосприйняття. Доповнює цей ефект прийом одивнення, коли те чи інше явище природного або предметного буття описується як вперше побачене.

У підрозділі 3.3. – ““Симпатичний” символ як засіб экзистенціалізації вірша” – розвинуто думку про те, що в екзистенціальному світосприйнятті визначальну роль відіграє потреба єдності, поріднення зі світом. Анненський для позначення цього феномена вживав слово “симпатичний”, яке в його художній системі мало значення спорідненості, спільності, по-перше, психологічного стану автора і відтвореного ним світу (“Я” і “не-Я”), а по-друге, тексту і душі читача. На тлі “симпатії” і виникає специфічний символізм Анненського, в основі якого лежить виявлення зв'язку “Я” і “не-Я”. Одним з основних прийомів у цьому процесі є суміщення ознак конкретності і абстрактності, буквального і переносного значення. Наприклад, у вірші „Второй мучительный сонет” ці ознаки весь час перемежовуються і взаємозамінюються („девы нежные персты” – „лилеи нежные листы”; „уста лилей” – „уста девы”; „ладан курений” – „ладан разлуки”). У симпатичному символі поєднано „зовнішнє” і „внутрішнє”, зображена картина і стан душі ліричного героя. Через зближення „конкретних” і „образних” епітетів у характеристиці квітки і дівчини створюється символічний образ ніжної, але „неподіленої краси” (тобто і „цілісної”, і „без взаємності”), її примарності й „отруйності” („в отраве аромата”). З іншого ж боку, він спричинює тривогу за долю краси, відчуття хисткості стосунків „Я” і світу, їх „розлуки”, „незлитості” і болісної бажаності поріднення.

Засобом символізації є також графічне виділення окремих слів за допомогою великої букви, курсиву, розрядки. Найчастіше з великої букви Анненський пише слова Туга, Жах, Страх, Смерть, Тут – Там тощо; крім того, ці та близькі до них за значенням слова поет виділяє інколи курсивом, а деякі пише навіть у розрядку (слово “время” у вірші “Notturno”). Це стає додатковим засобом розширення смислової багатозначності й спричинює цілу систему ключових слів-екзистенціалів (Ю. Лєвін), які створюють емоційно напружене поле драматичних взаємин ліричного суб’єкта і світу.

Підрозділ 3.4. присвячено розгляду оксюморона в системі поетичних засобів Анненського. Відзначається, що це один з найбільш суттєвих і адекватних засобів у художньому відтворенні поетом споконвічної суперечливості і парадоксальності людського буття в його зв'язках з макробуттям. Поширеність оксюморона в ліриці Анненського зумовлена його прагненням передати в художньому слові безмежне розмаїття світу, його багатоликість і водночас незавершеність і суперечливість. Викликані до життя таким світобаченням образи оксюморонного плану проймають усю художню систему поета. Їхнє використання пов’язане з необхідністю зафіксувати двоїсте буття предметів і явищ, посилити індивідуально неповторне, глибоко особистісне переживання чи неординарну ситуацію (“Как чахлая листва, пестрима увяданьем”; “Ужас краденного счастья”; “бесшумно барабанит”; “Горят, но холодом...”).

У підрозділі 3.5. доводиться, що екзистенціальну поетику Анненського формує також інтонаційно-синтаксична своєрідність його вірша. Вона оприявнюється насамперед у різноманітних формах десинтагмізації поетичного мовлення: інверсія, віршовий перенос, різноманітні паузи, в тому числі виділені за допомогою пунктуації. Інверсія сприяє акцентуванню окремих словесних образів і найчастіше спостерігається у формі перестановки означення й означуваного слова або членів генітивних конструкцій, внаслідок чого на передній план висуваються слова-екзистенціали (туга, існування, щастя, радість, забуття, чужість тощо (наприклад, „Тоскою нежной и напрасной”; „И чье-то молодое за меня / Кончается в тоске существованье”; „Я счастьем обвеял чужим”; „Цветов мечты моей мятежной / Забыв минутную красу”). Особливо показовим для дискретної організації вірша Анненського є прийом дистантної інверсії („чередой, застилая мне даль, / Проносились плясуньи мятежной”; „ангел Ночи бледнолицый”; „Только яркой так чужды мне / Чары прелести” тощо). Анненський використовує всі відомі види переносу (rejet, contre-rejet, double-rejet), але ощадливо і в поєднанні з іншими засобами ритміко-інтонаційної виразності. Як засвідчує аналіз віршів „На пороге”, „Тринадцять строк”, „Кошмары”, перенос слугує важливим засобом у вираженні кардинальної властивості людського і загального буття, за Анненським, – відчуження, роздільності існування, болісного відчуття непізнаваності і мінливості життя. Серед інтонаційних домінант поетики особлива роль відводиться паузі. З різноманітних за місцем розташування та довготою пауз перевага надається коротким паузам, що виникають при незбігові словесно-фразового і віршового членування. Функціональне призначення пауз зумовлюється головним чином потребою адекватного вираження напружено-драматичних моментів внутрішнього життя ліричного героя. В цілому висока концентрація ритміко-інтонаційних засобів максимально сприяє відтворенню екзистенціального переживання ліричним героєм свого буття у світі.

У Висновках підсумовуються й узагальнюються результати дослідження.

Екзистенціальний тип світосприйняття Анненського виразно засвідчують особливості його ліричного хронотопа. Тенденція до екзистенціалізації простору і часу передається через загострене переживання ліричним суб’єктом роздрібненості, нестабільності, кінцевості часу і співвідносного з ним хисткого і розмитого простору. Просторово-часова організація віршів поета в максимально адекватній художній формі відбиває найважливішу проблему його творчості: самотня людина в чужому і водночас близькому й улюбленому світі; людина, яка, страждаючи, співчуває всьому сущому і намагається осягнути докорінні суперечності буття і власного існування.

Час у художній інтерпретації Анненського набуває “панекзистенціального” значення, оскільки суб'єктивний час людського існування в його примарно-фатальній сутності, відчуженості та недосконалості поширюється на всі прояви соціального, предметного і природного буття.

Напруження і драматизм є характерними і для природного часу. Поет звертається до образного втілення різних часових природних циклів і станів, на перший погляд, зберігаючи загальну для міфологічно-циклічної концепції буття модель часу як вічного повернення і відродження. Однак ця модель наповнюється лінійним, фіналістським змістом, коли перебіг часу й у природі розцінюється як постійне, необоротне і неминуче наближення кінця. Ліричний герой, подібно до того, як у власному житті гостро відчуває неможливість відродження, його окремішність і скінченність, так і в буттєвому часі вбачає дію невблаганних законів зникнення і забуття.

Анненський вочевидь надає перевагу маргінальним і медіальним просторово-часовим координатам ліричної дії. Він постійно фіксує “переломні” миттєвості (“канун”, “преддверие”, “переход”, “финал”), акцентує “межові” просторові сфери (“на пороге”, “у окна”, “за сторами” “сквозь открытые окна”). Важливе значення при цьому має просторова фокалізація (точка зору), що задається заголовком або першим рядком вірша.

Специфіка предметної сфери в заданій лірикою Анненського хронотопічній перспективі свідчить про те, що й тут реалізується принцип відповідностей, зчеплення всіх речей і явищ. Однак символізація предметних реалій пов'язана не тільки з увиразненням психологічних станів особистості, але й з екзістенціально-стоїчним світосприйняттям, в якому психологія поєднується з онтологією та аксіологією людського існування.

У переліку новаторських особливостей поетики Анненського особливе місце займає суб'єктно-структурна організація вірша. Одним з перших у російській поезії Анненський звільнив ліричне “Я” і від біографічного емпіризму, і від розмитої узагальненості („збірності”), перетворивши його на інтерсуб’єктне “Я”, своєрідний медіум між особистістю автора і макробуттям соціального і природного світу.

Співвідношення “Я” і “не-Я” як центральна екзистенціальна проблема лірики Анненського знаходить вираження в специфічному символізмі, що найкраще означується словом самого поета – “симпатичний”. Симпатичний символ передбачає встановлення особливої єдності між зображуваним (душа автора) і зображенням (форма твору), згідно з якою вони набувають взаємин “спорідненості”, або симпатії. Схожі відносини завдяки симпатичному символові виникають також між текстом і читачем.

Екзистенціальність художньої свідомості Анненського наочно оприявнюється у словесному строї його лірики. Смислова багатоплановість екзистенціального слова досягається за рахунок поєднання максимальної конкретності деталей ліричної дії та асоціативно зближених різнопланових контекстів, які створюють винятково багате образно-мотивне поле в ліриці поета. Цьому сприяють також прийоми деметафоризації, одивнення, прозаїзації вірша. До числа важливих принципів організації художнього світу Анненського належить і оксюморон. Безпосередньо пов’язаний з іншими особливостями поетики, оксюморон стає оригінальним засобом вираження одвічної парадоксальності людини і буття. Екзистенціальну поетику Анненського формує також інтонаційно-синтаксична своєрідність його вірша. Вона проявляється в різноманітних формах десинтагмізації поетичного мовлення (інверсія, віршовий перенос, різного виду паузи, в тому числі виділені з допомогою пунктуації).

Комплекс проаналізованих особливостей поетики Анненського дозволяє зробити підсумковий висновок про те, що в його ліриці набув послідовного і багатогранного вираження екзистенціальний тип світосприйняття.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Пирошенко С.Ю. “Новые” метрические формы в поэзии И. Анненского // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету. Філологічні науки. – Вип. 4. – Кам’янець-Подільський: Абетка, 2000. – С.162-168.

2. Пирошенко С.Ю. Оксюморон в поэтической системе И. Анненского // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету. Філологічні науки. – Вип. . – Кам’янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2001. – С.278-281.

3. Пирошенко С.Ю. Образы и мотивы времени в лирике Иннокентия Анненского // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету. Філологічні науки. – Вип. 7. – Кам’янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2003. – С.344-351.

4. Пирошенко С.Ю. Поэтика и философия природы в лирике И. Анненского // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету. Філологічні науки. – Вип. 8. – Кам’янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2004. – С.95-104.

5. Пирошенко С.Ю. Особенности предметно-художественной изобразительности в лирике И.Анненского // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім.Г.С.Сковороди. Серія Літературознавство. – 2005. – Вип.. 5 (41). – Частина 2. – С. 39-45.

6. Пирошенко С.Ю. Десинтагмизация текста как средство выражения экзистенциального сознания в лирике И. Анненского // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції молодих вчених „Актуальні проблеми філології”. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2003. – С.33.

7. Пирошенко С.Ю. Функциональное назначение стиховых переносов в поэзии И. Анненского // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: Збірник за підсумками звітної наукової конференції викладачів і аспірантів. – Вип. . – Т. . – Кам’янець-Подільський: К-ПДУ, 2003. – С. 215-217.

8. Пирошенко С.Ю. Мотив смерти в лирике И. Анненского // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: Збірник за підсумками звітної наукової конференції викладачів і аспірантів. – Вип. 2. – Т. . – Кам’янець-Подільський: К-ПДУ, 2004. – С.184-188.

9. Пирошенко С.Ю. Своеобразие творчества Н.В. Гоголя в интерпретации Иннокентия Анненского // VII Міжнародні Гоголівські читання: Збірник наукових праць. – Полтава: ПДПУ, 2004. – С.79-82.

АНОТАЦІЇ

Пірошенко С.Ю. Поетика Інокентія Анненського як вираження екзистенціального світосприйняття. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10. . – російська література.

Дисертацію присвячено дослідженню художньо-філософської специфіки поетичної спадщини Анненського, зокрема виявленню екзистенціальних аспектів його світобачення, втілених у поетиці. Актуальність дисертації зумовлена необхідністю сформувати цілісне уявлення про своєрідність Анненського як представника екзистенціальної традиції в російської поезії початку ХХ століття. Мета дослідження – виявити специфіку художньо-естетичного віддзеркалення світосприйняття Анненського в різних аспектах його поетики – хронотопі, деталях предметно-художньої зображальності, словесно-образних засобах, суб’єктно-структурній організації лірики.

Наукова новизна дослідження полягає в