ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ЯСІНСЬКА ЛІЛІАНА ЕДУАРДІВНА

УДК 347. 961 (09) (477)

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК

ІНСТИТУТУ НОТАРІАТУ В УКРАЇНІ

(історико-правовий аспект)

Спеціальність 12.00.01. – теорія та історія держави

і права; історія політичних і правових вчень

Автореферат дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата юридичних наук

Львів – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана

на кафедрі історії та теорії держави і права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка

Науковий керівник

кандидат юридичних наук, професор Тищик Борис Йосипович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри історії та теорії держави і права

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Харитонов Євген Олегoвич, Одеська національна юридична академія, завідувач кафедри цивільного права

кандидат юридичних наук, доцент Вовк Юрій Євгенович, Міжнародний університет “РЕГІ” імені академіка Степана Дем’янчука, доцент кафедри права та філософії, заступник ректора з правових питань

Провідна установа

Національний університет внутрішніх справ МВС України, кафедра теорії та історії держави і права, м. Харків

Захист відбудеться 10 березня 2005 року о 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.03 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Січових Стрільців, 14)

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5)

Автореферат розісланий 9 лютого 2005 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Луць Л. А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Новітній етап розвитку українського суспільства, що ґрунтується на Конституції України 1996 року, пов’язаний із реформуванням національної правової системи в цілому та окремих правових інститутів зокрема. Це потребує наукового аналізу низки проблем, серед яких значне місце займають і питання становлення та функціонування нотаріату в Україні.

Нотаріат покликаний створювати належні умови для ефективної реалізації норм права фізичними та юридичними особами, захищати їхні суб’єктивні права і законні інтереси, надаючи правочинам публічної довіри і більшої доказової сили документам. Крім того, нотаріат виконує превентивне завдання, запобігаючи суперечкам між сторонами цивільних правовідносин, захищаючи права осіб від можливих порушень у майбутньому, утверджуючи між ними стабільні й передбачувані відносини. Відтак він є одним із важливих чинників формування правової держави.

На всіх історичних етапах свого розвитку основним завданням нотаріальних органів було надання юридичної вірогідності актам, хоч обсяг їхніх функцій у той чи інший період змінювався. Зокрема, це є характерним і для історії цього інституту в Україні. Умови для зародження вітчизняного нотаріату виникли з утворенням у IX ст. Київської Русі. Упродовж подальшої історії розвитку держави і права України органи, покликані виконувати нотаріальні функції, були і залишаються складовою її правової системи, адже повноваження нотаріату об’єктивно необхідні і затребувані суспільством. Поступовий розвиток нотаріальної діяльності зумовлювався зростанням економічного потенціалу, а відтак і цивільного обороту, розширенням кола об’єктів та суб’єктів приватної власності.

Деякі питання історії нотаріату в Україні досліджували такі вітчизняні вчені, як Р. Кочер’янц, В. Баранкова, С. Фурса, В. Черниш. Проте зазвичай у працях названих науковців висвітлювалися здебільшого галузеві проблеми. Отож і до сьогодні залишилися недостатньо вивченими процеси зародження, розвитку та функціонування нотаріату в Україні, його об’єктивний зв’язок із державним та культурно-історичним розвитком українського суспільства; питання впливу світового досвіду на формування нормативно-правової бази нотаріату в Україні. Відтак важливим і необхідним є дослідження становлення та розвитку нотаріальних органів в Україні впродовж X-XX ст. з метою виявлення основних принципів і особливостей їхньої організації та діяльності.

Все це, а також брак в українській історико-правовій науці спеціальних розробок, присвячених цій темі, зумовлюють актуальність досліджуваної дисертантом проблеми.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Праця написана в межах наукової теми кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка “Актуальні проблеми історії держави і права України, політичних, правових вчень та зарубіжної історії”, затвердженої наказом ректора ЛНУ імені Івана Франка № Н-239, від 16.04.2003 року (номер державної реєстрації 0103U005943).

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є поглиблення історико-правових знань щодо становлення та розвитку інституту нотаріату впродовж X-XX ст., а також вироблення на цій основі пропозицій щодо вдосконалення законодавства України про нотаріат.

Для реалізації поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є нотаріальна діяльність органів та посадових осіб на території України впродовж X–XX ст.

Предметом дослідження є історико-правові закономірності та особливості становлення і розвитку інституту нотаріату в Україні (X–XX ст.).

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять філософські, загальнонаукові та спеціально-юридичні методи.

У роботі використовувався, зокрема, діалектичний метод, який дав змогу виявити взаємозв’язки, динаміку та особливості розвитку і функціонування інституту нотаріату на різних щаблях європейської, а в її контексті й української історії; статистичний метод використовувався для обробки архівних матеріалів; історико-правовий метод використано для з’ясування закономірностей та тенденцій розвитку інституту нотаріату на різних етапах його функціонування; порівняльно-правовий метод застосовано для виявлення подібних та відмінних рис інституту нотаріату в Україні та європейських правових системах; формально-юридичний метод дав змогу проаналізувати правові акти, а метод тлумачення – з’ясувати їхній зміст.

Наукова новизна дисертаційної праці полягає у тому, що вона є першим вітчизняним історико-правовим монографічним дослідженням проблем становлення та розвитку інституту нотаріату в Україні (X-XX ст.).

У результаті проведеного дослідження сформульовано низку положень, яким притаманні елементи новизни.

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що:

-

-

-

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею здобувача.

Апробація результатів дослідження. Головні положення і висновки дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка; висвітлювалися у доповідях та повідомленнях здобувача на V, VIII, IX, X, XI регіональних науково-практичних конференціях “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів 1999, 2002, 2003, 2004, 2005 роки відповідно); на регіональній міжвузівській науковій конференції молодих учених та аспірантів – “Проблеми вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні” (м. Івано-Франківськ, 2003 р); на міжнародній науково-методичній конференції – “Римське право і сучасність” (м. Одеса, 2002 р.).

Публікації. Результати дослідження викладені автором у 6 статтях, з них 4 у наукових фахових виданнях України, а також у чотирьох збірниках матеріалів наукових конференцій.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, що містять 7 підрозділів, висновків та списку використаних джерел (260 найменувань). Повний обсяг дисертації становить 210 сторінок, у тому числі основний текст – 190 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета і завдання, об’єкт та предмет дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі „Історіографія та джерела дослідження” аналізуються групи джерел, які становлять базу дисертаційного дослідження.

У процесі дослідження становлення і розвитку нотаріальної діяльності на різних етапах європейської історії здебільшого використано праці зарубіжних, у тому числі й російських, учених, зокрема: І. Вольмана, А. Гасмана, М. Ляпідевського, Л. Мандельштама, Ж. Маранд’єра, Ж. Пієпу, Ф. Ріко, Ж. Ріцфоля, А. Феміліді, І. Черемних, Ж. Ягра.

При висвітленні питань історії українського нотаріату опрацьовано такі матеріали: джерелознавчі (Я. Дашкевич, І. Кіку, О. Купчинський, О. Левицький, І. Лучицький), історико-правові (О. Бальцер, Т. Бондарук, М. Василенко, М. Владимирський-Буданов, Б. Греков, П. Добковський, А. Дубровіна, А. Загоровський, Б. Кістяківський, В. Кульчицький, Д. Малєц, В. Момотов, К. Неволін, А. Нольде, Б. Тищик, А. Ткач, І. Усенко, С. Юшков, А. Яковлів, В. Янін) та соціально-політичні (М. Грушевський, І. Крип’якевич, В. Дядиченко) дослідження з історії Київської Русі, Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, Гетьманщини, царської Росії.

Аналізуючи розвиток нотаріату в умовах незалежної України, ми спиралися на здобутки як українських, так і російських та інших зарубіжних учених. Це праці В. Баранкової, В. Комарова, М. Мерлотті, Р. Ніклауса, Ж. Пієпу, Х. Пютцера, Л. Радзієвської, В. Рєпіна, С. Фурси, Є. Фурси, В. Черниша, І. Черемних, Г. Черемних, Ж. Ягра, В. Яркова.

Джерельну базу дисертації становлять нормативно-правові акти різних історичних періодів. Цінним джерелом стали матеріали, які зберігаються у фондах Державного архіву Львівської області. Зокрема, нами виявлено, опрацьовано і введено в історико-правовий обіг документи, що стосуються діяльності Львівської нотаріальної палати впродовж 1871-1939 рр. Крім того, опрацьовано архівні матеріали з фондів Державного архіву міста Києва та Державного архіву Київської області.

Другий розділ „Становлення та розвиток нотаріальної діяльності на різних етапах європейської історії” містить три підрозділи.

У підрозділі 2.1. „Виникнення і юридична природа нотаріальної діяльності” зазначається, що найважливішими історичними передумовами зародження нотаріальної діяльності були виникнення писемності та економічний розвиток з його постійним розширенням цивільного обороту. Зростання кількості укладених правових угод потребувало додаткових гарантій забезпечення прав сторін. Такими гарантіями на початкових етапах розвитку суспільства виступали письмова форма та поява спеціальних осіб (писарів), які складали і посвідчували документи, а в деяких випадках і реєстрували їх.

Найбільш наближеними за змістом вчинюваних дій до сучасного нотаріату були інститути, вироблені римським правом. Численний штат писарів римської імперії вже не міг повністю задовольнити потребу в допомозі осіб із спеціальними юридичними знаннями, тому поряд з ними (приблизно в III ст. до н. е.) виник ще окремий клас вільних людей - табеліонів, які, не перебуваючи на державній службі, у вигляді вільного промислу займалися складанням юридичних актів. Саме в цьому інституті римського права міститься зародок того нотаріату, який, отримавши в Італії широку організацію з боку законодавця, разом з римським матеріальним правом був рецептований європейськими народами. Поряд із інститутом табеліонів, що розвивався на основі світського права, в царині християнської церкви виникла аналогічна йому установа – нотаріат, причому уже з VIII ст., запроваджені церквою світські нотаріуси, були піднесені до рангу державної посади та затверджувалися духовною владою. З цього часу ми вперше стикаємось із терміном notarii pyblici – публічний нотаріус.

У підрозділі 2.2. „Розвиток інституту нотаріату в середні віки” з’ясовано, що інститут табеліонату, який розвинувся в часи Римської імперії, зберігся без змін і після нашестя варварів. Аналіз формул і документів тих часів свідчить, що при їх складанні керувались переважно формулами і формулярами, виробленими ще в період Римської імперії, відтак дедалі більше готували сприятливий ґрунт для остаточної рецепції римського права.

Важливу роль у розвитку нотаріального інституту середньовічної Європи відіграли законодавчі постанови Карла Великого і Лотаря I. Остаточна організація нотаріального інституту в тому вигляді, в якому він був рецептований країнами Європи, а разом з ними і Україною, завершується статутами окремих італійських міст. Зайняття посади нотаріуса обумовлювалось обов’язковою авторизацією з боку імператора чи папи, проте право такої авторизації часто делегувалося ними іншим особам, як, наприклад, герцогам, графам, єпископам, містам, а іноді і самим нотаріальним корпораціям.

Аналіз історії розвитку інституту нотаріату феодальної Європи свідчить, що ті нотаріальні установи, які склалися під час правління Карла Великого, утвердилися та досягли повного розвитку лише в Італії, де для них був сприятливий ґрунт, підготовлений римським правом. У Франції ж і Німеччині вони проіснували недовго і згодом цілком занепали. Таке становище нотаріату в цих країнах тривало до того часу, поки в ХІІ ст. Франція, а у XІV ст. – Німеччина провели рецепцію нотаріального інституту у тому вигляді, в якому він існував у цей час в Італії (обов’язкова авторизація нотаріусів, певні вимоги до кандидата на посаду — стать, вік, моральні критерії, наявність юридичних знань, організація нотаріальних корпорацій, які наглядали за діяльністю її членів).

Підрозділ 2.3. „Нотаріат в окремих країнах Європи (XVIII – перша половина XX ст.)” присвячено аналізу розвитку інституту нотаріату XVIII – першої половини XX ст. в країнах Західної Європи, який відзначався своєю специфікою, що зумовлювалося багатьма причинами, пов’язаними передусім з різними шляхами історичного розвитку тої чи іншої країни, а також з правовою системою, яка там панувала. Простежуються особливості організації нотаріальної справи цього періоду на прикладі Франції і Німеччини – країн, звідки нотаріат був запозичений багатьма іншими державами.

Незважаючи на окремі відмінності в структурі та нотаріальних діях, інститут нотаріату у всіх країнах континентального права ґрунтується на спільних рисах, які в сукупності становлять так звану його латинську модель. Нотаріат „вільного”, латинського типу є своєрідною формою компромісу між делегуванням нотаріату базових для правової системи функцій публічної влади і виконанням цих завдань незалежним, висококваліфікованим і матеріально відповідальним за свої дії нотаріусом.

Третій розділ „Виникнення та особливості розвитку нотаріату в Україні (X-XX ст.)” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. „Зародження і розвиток нотаріальної діяльності в Україні до середини XIX ст.” досліджуються особливості становлення і розвитку нотаріальної діяльності в Україні періоду Київської Русі, Литовсько-руської держави та Гетьманщини. Відтак аналізуються відповідні положення Руської Правди, Литовських статутів (1529, 1566, 1588 рр.), інструкції гетьмана Данила Апостола судам від 13 липня 1730 р., “Процесу короткого приказного” 1734 р., “Суду і розправи в правах малоросійських”1750 р., “Прав, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р., “Екстракту із указів, інструкцій та установ” 1786 р., “Зібрання малоросійських прав” 1807 р., Зводу місцевих законів західних губерній 1837 р.

Умови для зародження нотаріату в Україні виникли з утворенням у IX ст. Київської Русі. Розглядаючи історію розвитку нотаріальної діяльності за українським правом, ми звернули увагу на явища, цілком аналогічні з тими, якими характеризувався історичний шлях цієї установи на Заході. Зобов’язання в той час, як правило, формулювалися в усній формі, причому використовувались різні символічні форми – так звані метки, могоричі, рукобиття, зв’язування рук та ін. Однак при укладенні деяких договорів вже Руська Правда вимагала присутності свідків (послухів). Питання про те, якою ж була у цей період форма угод, ніколи серйозно не ставилось в історико-юридичній науці. Вважалось, що грамотність не була поширеним явищем, відтак природно, що письмова форма договорів не була обов’язковою. Проте археологічні відкриття останніх десятиліть дають можливість значно розширити уявлення про форму угод епохи Київської Русі. Вони дають численний матеріал про високий рівень грамотності населення того часу.

Аналізуючи подальший процес розвитку нотаріальної діяльності в українському праві, можна стверджувати, що за часів Литовсько-Руської держави відбувся подальший її розвиток, який базувався на підвалинах, закладених Руською Правдою і звичаєвим правом. Та не слід відкидати і такого чинника, як вплив польського, німецького, а через них і римського права. Встановлено, що в цей час більшість цивільно-правових угод укладались у письмовій формі, причому для дійсності окремих угод закон вимагав їхнього занесення до урядових книг. Спочатку пред’явлення й запис до урядових книг приватноправових актів мали на меті зафіксувати їх на майбутнє як доказів у судовому процесі. Але з плином часу запис набув іншого значення: з одного боку – при записі приватних актів уряд перевіряв їх з боку форми, право- й дієздатності учасників акта та його змісту, внаслідок чого записані до урядових книг акти набирали значення формальних, нотаріальних актів; при цьому сила засвідчення автентичності акта переносилась з оригіналу на офіційну виписку акта з урядової актової книги. З іншого боку, запис до урядових книг набув значення затвердження акта та означення моменту його дійсності: приватні акти, не подані до запису, вважалися за домашні і не мали повної доказової сили.

Порядок і форма укладення актів, структура і компетенція органів, що вчиняли нотаріальні дії з їх складення і засвідчення упродовж XVI- поч. XIX ст. зазнали незначної еволюції, адже джерелами нотаріального права здебільшого залишалися попередні нормативні приписи. Усі пам’ятки права цього періоду, які дають уявлення про діючі на Україні норми щодо порядку укладення цивільно-правових угод у цій частині майже цілком спираються на положення Литовських статутів.

Виявлено, що у збірнику “Екстракт із указів, інструкцій та установ 1786 р.” у частині ІІ “Про середні і нижчі малоросійські, раніше і нині існуючі суди і їх посади” вперше в історії українського нотаріату виявляємо згадку про посаду публічного нотаріуса, яка вводилась в апарат губернського магістрату.

У підрозділі 3.2. „Становлення нотаріату як окремого правового інституту (середина XIX – поч. ст.)” проаналізовано організаційно-правові основи нотаріату, визначені російською судовою реформою 60-х років XIX ст., проведеною царським урядом і в Україні.

З’ясовано, що внаслідок політичних обставин нотаріальна діяльність з кінця XVIII ст. на Лівобережній Україні і практично із середини ХІХ ст. на Правобережній Україні була відірвана від загальноєвропейських тенденцій і поєднана з історією російського нотаріату, який внаслідок низького рівня економічного розвитку, панування кріпосного права, поєднання судової і адміністративної влади розвивався значно повільнішими темпами. Головним недоліком російської системи нотаріальних установ була цілковита відсутність чіткої і єдиної організації. Відтак на підставі Положення про нотаріальну частину від 14 квітня 1866 р. в Росії було проведено нотаріальну реформу. Встановлено, що у Харківській губернії Положення про нотаріальну частину вводилось з 1 вересня 1868 р.; в округах Одеського окружного суду, Єкатеринославського та Херсонського – 30 квітня 1869 р.; в Полтавській губернії – 10 квітня 1869 р.; в Бессарабській області – 1 грудня 1869 р.; в Чорноморському окрузі – 1 січня 1871 р.; в Чернігівській губернії – 1 червня 1874 р.; в Київській, Подільській і Волинській губерніях – 29 червня 1880 р.

Виявлено, що в основу нотаріального інституту в Російській імперії було покладено такі негативні засади, як низький віковий, освітній і моральний цензи, великі застави, легкий іспит, відсутність екзаменаційної комісії нотаріусів, невизначеність службового становища, наявність добровільної домовленості з клієнтом щодо оплати нотаріальних дій, двоступенева система укріплення прав на нерухоме майно, відсутність професійної корпоративної організації нотаріусів. Проте Положення про нотаріальну частину, незважаючи на всі його недоліки, створило в Україні окремий інститут нотаріату та визначило його місце як органу публічної діяльності в системі судового відомства.

У підрозділі 3.3. „Особливості розвитку нотаріату на західноукраїнських землях” охарактеризовано розвиток нотаріальної діяльності на західноукраїнських землях упродовж XV- 30-х років XX ст.

Встановлено, що нотаріальні функції на західноукраїнських землях у складі Польщі виконували канцелярії судів, які вели так звані актові книги. Вписані писарем суду (якого часто називали нотаріус) в актові книги документи набували юридичної сили і на випадок виникнення в подальшому спору були основними, неспростовними доказами. Найдавніші гродські і земські книги, що велись на території сучасної Галичини, зберігаються у Львівському державному історичному архіві і датуються 1402, 1428, 1471 рр. (Холмські, Львівські, Галицькі, Жидачівські, Белзькі, Буські та ін.).

Як самостійний правовий інститут нотаріат був запроваджений в Галичині цісарським патентом від 7 лютого 1858 р., яким на її території з 1 листопада 1859 р. вводилось у дію австрійське нотаріальне Положення 1855 р. Саме з цієї дати починається історія галицького нотаріату як відокремленого від судової влади і незалежного правового інституту, що спирався на широке професійне самоврядування. А вже 25 липня 1871 р. було прийнято нове Положення про нотаріат, яке діяло у Галичині і після загарбання її Польщею (до 1934 р.).

Польський Закон про нотаріат 1933 року визначив нотаріуса як функціонера публічного, уповноваженого укладати і засвідчувати акти і документи, яким сторони зобов’язані або прагнуть надати юридичної сили, а також виконувати інші, передбачені у законі нотаріальні дії. Таке визначення підкреслювало публічний характер функцій нотаріуса, не визнаючи при цьому його державним службовцем, і надавало нотаріатові широкого професійного самоуправління. Австрійське і польське законодавство, яке впродовж семи десятиліть діяло на західноукраїнських землях, чітко визначало правовий статус, функції, порядок управління нотаріальних палат. Головними функціями цих органів професійного самоуправління були охорона честі і гідності своїх членів, здійснення нагляду за діяльністю нотаріусів, сприяння здійсненню заходів, спрямованих на зміцнення і розвиток нотаріального права, а також піклування про сумлінне і чесне виконання нотаріусами своїх обов’язків.

У 1939 р. польські нотаріальні органи були ліквідовані. Натомість, відповідно до наказу Наркомюсту УРСР, на західноукраїнських землях з 1 січня 1940 року розпочали свою діяльність радянські державні нотаріальні органи.

У підрозділі 3.4. „Організація нотаріальної справи в Радянській Україні” визначено особливості організації нотаріальної справи в радянський період вітчизняної історії та дано їм історико-правову оцінку.

З’ясовано, що після 1917 р. вільний нотаріат докорінно змінив свій правовий статус. Ліквідація приватної власності на землю, засоби виробництва, на нерухомість привела до нівелювання ролі і значення інституту нотаріату. Відбувалися часті та непродумані зміни в системі нотаріального законодавства, що проводились без об’єктивних, науково обґрунтованих передумов і не могли привести до позитивних результатів. В умовах домінування державної власності, заборони на зайняття підприємницькою діяльністю та комерційним посередництвом, монополії держави на зовнішньоекономічну діяльність нотаріат виступав у ролі непомітного додатку до правової системи держави. На його долю часто припадало формальне засвідчення порівняно невеликої кількості угод і оформлення документів про спадщину.

Четвертий розділ „Загальна характеристика сучасного етапу розвитку українського нотаріату” присвячено дослідженню організаційно-правових основ інституту нотаріату в сучасній Україні.

Результати дослідження дали змогу підтвердити висновок про те, що ознаки, притаманні нотаріальній діяльності загалом і професії нотаріуса зокрема, дають підставу віднести інститут нотаріату до публічно-правових інститутів.

Встановлено, що основні правові проблеми нотаріату, які відображають його організацію і діяльність, зводяться до необхідності визначення місця нотаріату в системі цивільної юрисдикції, оцінки потенціалу нотаріату у взаємодії із правоохоронною і податковими системами, раціоналізації нотаріальних процедур. Саме це приводить до появи цілого комплексу питань, вирішення яких характеризує становище нотаріату в сучасній Україні.

Виходячи з історичних традицій функціонування нотаріату в Україні, а також із нинішніх українських реалій і світових тенденцій, видається, що найприйнятнішим способом організації нотаріальної діяльності в Україні є діяльність нотаріату, яка ґрунтується на принципах латинського, тобто вільного, незалежного нотаріату. Запровадження нотаріату латинського типу в Україні та входження нашої країни в Міжнародну Спілку Латинського Нотаріату є оптимальним і прогресивним шляхом розвитку українського нотаріату.

На підставі проведеного дослідження нами зроблено спробу висловити деякі пропозиції щодо вдосконалення чинного українського законодавства про нотаріат.

Результати проведеного дисертаційного дослідження викладені у Висновках.

1. Поява інституту нотаріату викликана об’єктивними закономірностями розвитку суспільства, передусім потребою створення сприятливих умов для здійснення права власності.

Вже у стародавніх цивілізаціях (Єгипет, Вавилон, Іудея) існували органи, які виконували функції, подібні до нотаріальних. Проте за змістом здійснюваних дій найбільш наближеним до сучасного нотаріату був такий інститут римського права, як пред’явлення табеліональних документів у суді із занесенням їх до протоколу. Аналіз подальшої історії розвитку нотаріату показав, що римська модель нотаріального інституту послужила прототипом для подібних установ у більшості європейських країн. Її реципіювали такі держави, як Франція, Італія, Німеччина, Іспанія, Португалія, Австрія. Відзначено чималу роль християнської церкви у поширенні нотаріату в середньовічній Європі.

2. Виявлено, що нотаріальна діяльність на території України розвивалась у контексті західноєвропейських традицій. На перших етапах історії вітчизняного права використання письмових актів при укладанні юридичних угод було досить рідкісним явищем. Та зростання економічного потенціалу, розвиток приватної власності, а відтак і цивільного обороту зумовили подальше розширення нотаріальної діяльності. Отже, порядок і форма укладення актів, структура і компетенція органів, що вчиняли нотаріальні дії протягом X – поч. XIX ст., зазнали еволюції: від звичаєвих форм посвідчення до державно-правових.

3. В історії вітчизняного права, на відміну від проаналізованих західноєвропейських правових джерел, участь органів державної влади в укладенні приватноправових юридичних актів і документів спостерігається порівняно раніше і справляє значно більший вплив на поступовий розвиток нотаріального інституту. Певні зародки такого “втручання” держави простежуються вже у період розквіту й роздроблення Київської Русі. А система обов’язкової явки, урядового ствердження, реєстрації та запису до урядових (судових) книг приватних актів з’явилася в Україні одночасно із рецепцією магдебурзького права, тобто з XIV ст., та була детально врегламентована у Литовських статутах й у таких пам’ятках українського права, як-от: інструкція гетьмана Данила Апостола судам від 13 липня 1730 року; “Процес короткий приказний” 1734 р.; “Суд і розправа в правах малоросійських” 1750 р.; “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р.; “Зібрання Малоросійських прав” 1807 р.

4. Внаслідок політичних обставин нотаріальна діяльність з кінця XVIII ст. на Лівобережній Україні і практично із середини XIX ст. на Правобережній Україні була відірвана від загальноєвропейських традицій і поєднана із функціонуванням російського нотаріату, який внаслідок низького рівня економічного розвитку Росії, панування у ній кріпосного права, поєднання судової і адміністративної влади розвивався значно повільнішими темпами, ніж у Європі загалом і в Україні зокрема.

5. Незважаючи на значні недоліки (низький віковий, освітній і моральний цензи, великі застави, легкий іспит, відсутність екзаменаційної комісії нотаріусів, невизначеність службового становища, наявність добровільної домовленості з клієнтом щодо оплати нотаріальних дій, двоступенева система укріплення прав на нерухоме майно, відсутність професійної корпоративної організації нотаріусів), російське нотаріальне Положення 1866 р. створило в Україні окремий інститут нотаріату та визначило його місце як органу публічної діяльності в системі судового відомства.

6. Нотаріальна діяльність на західноукраїнських землях у XIX до кінця 30-х років XX ст. розвивалася, ґрунтуючись на європейських традиціях, а інститут нотаріату існував як автономний орган, контрольні функції щодо якого здійснювали нотаріальні корпорації та суди.

7. Попередні традиції функціонування нотаріату були перервані при радянській владі, коли керівництво нотаріатом перейшло від судових органів до органів юстиції. Це стало причиною його перетворення в бюрократичний орган виконавчої влади. Скасування приватної власності на землю, засоби виробництва, нерухомість призвело до послаблення ролі і значення інституту нотаріату. Нотаріуси перетворилися на технічних працівників, функції яких зводились здебільшого лише до засвідчення справжності підписів і відповідності копій документів.

8. Вітчизняний нотаріат, як показує історія його становлення і розвитку, більше тяжіє до публічно-, а не приватно-правових засад.

9. Концептуальною основою розвитку сучасного українського нотаріату повинно бути створення правових, економічних і організаційних принципів і механізмів, які б забезпечували виконання цим інститутом таких завдань: найповніше і всебічне забезпечення реалізації громадянами та державою своїх майнових й інших законних прав та інтересів; надання цивільно-правовим відносинам стабільного, безконфліктного, прогнозованого й законного характеру; підвищення правового рівня і культури громадян; забезпечення реалізації фіскальних функцій та інтересів держави; створення умов для реалізації правової, економічної та інших реформ, що проводяться нині в Україні; створення умов для надання Україні статусу економічної зони, вигідної як для вітчизняних, так і для іноземних інвесторів.

10. На підставі проведеного дослідження сформульовано такі пропозиції щодо вдосконалення інституту нотаріату в Україні:

· необхідно ліквідувати існуючий поділ нотаріату на державний та приватний і законодавчо закріпити єдиний правовий статус нотаріуса;

· для усунення негативного дуалістичного (нотаріус — напівчиновник, напівпідприємець) статусу приватного нотаріуса треба відмовитись від терміна “приватний” і визначити нотаріат як недержавну публічно-правову професійну корпорацію, діяльність якої спрямована на захист прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, а також держави, і, відповідно, нотаріуса як юриста, уповноваженого виконувати від імені України відповідні нотаріальні дії та надавати юридичні консультації;

· підвищити як професійні, так і моральні вимоги до особи, яка має намір займатися нотаріальною практикою. Серед вимог до кандидатів у нотаріуси важливо передбачити наявність трирічного стажу практичної роботи за спеціальністю „правознавство”, з яких не менш як півтора року – у нотаріальній конторі. Крім того, посада нотаріуса повинна заміщатися на конкурсній основі;

· доцільно було б закріпити у законі положення, яке б передбачало обов’язкове членство нотаріусів у регіональних та, відповідно, в Українській нотаріальній палаті. Нотаріальна палата – це орган самоврядування нотаріусів, який водночас із захистом корпоративних інтересів нотаріусів наділяється державою певними контрольними функціями щодо них;

· співвідношення владних повноважень органів професійного самоврядування та органів державної влади потрібно чітко визначити в законі з метою уникнення можливих непорозумінь чи зловживань;

· призначення на посаду нотаріуса має здійснюватися Міністерством юстиції за поданням регіональної нотаріальної палати, узгодженим із позицією Української нотаріальної палати.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Організація і діяльність нотаріальних органів за судовою реформою 1864 р. в Росії //Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Випуск 35. – Львів, 2000. – С. 114-116.

2. Нотаріат в Галичині за австрійським Положенням 1871 р //Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Випуск 38. – Львів, 2003. –С. 112-118.

3. Становлення нотаріальної діяльності в Римі та її поширення на країни Західної Європи //Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць. Випуск 17. – Одеса, 2003. – С. 79-84.

4. Становлення інституту нотаріату в контексті європейської історії держави і права // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Випуск 39. – Львів, 2004. – С. 93-101.

5. Нотаріат як правоохоронний інститут (історичний аспект) // Проблеми вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні: Матеріали Регіональної міжвузівської наукової конференції молодих учених та аспірантів. – Івано-Франківськ: Плай, 2003. – С. 38-40.

6. Виникнення та розвиток інституту нотаріату //Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали IX регіональної науково-практичної конференції. 13-14 лютого 2003 р. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003. – С. 113-114.

7. Розвиток інституту нотаріату в країнах Європи (XVIII – перша половина XX ст.) // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали X регіональної науково-практичної конференції. 5-6 лютого 2004 р. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2004. – С. 98-99.

8. Окремі аспекти виникнення та розвитку нотаріальної діяльності в Україні ( X-XVI ст.) // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали X регіональної науково-практичної конференції. 3-4 лютого 2005 р. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2005. – С. 73-75.

АНОТАЦІЯ

Ясінська Л.Е. Становлення та розвиток інституту нотаріату в Україні (історико-правовий аспект). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01. – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2005.

Вперше на рівні монографічного дослідження комплексно розглядається проблема становлення і розвитку інституту нотаріату в Україні впродовж X-XX ст. У дисертації аналізуються передумови, обставини, історичні форми та закономірності становлення та розвитку нотаріальної системи в Європі загалом і в Україні зокрема. Виявлено, що нотаріальна діяльність на території України в дорадянський період розвивалася в контексті європейських традицій. Ці позитивні тенденції були перервані в Радянській Україні, де нотаріат було перетворено в бюрократичний орган виконавчої влади. Досліджено місце та роль інституту нотаріату в правовій системі сучасної України та сформульовано пропозиції щодо його удосконалення.

Ключові слова: нотаріальна діяльність, інститут нотаріату, нотаріус, законодавство про нотаріальну діяльність, правочини.

АННОТАЦИЯ

Ясинская Л.Э. Становление и развитие института нотариата в Украине (историко-правовой аспект). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01. – теория и история государства и права; история политических и правовых учений. – Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2005.

В работе предпринята одна из первых в современном отечественном правоведении попыток систематического исследования истории правовых и организационных основ нотариата в Украине на протяжении X-XX вв. Диссертация выполнена на основании изучения архивных материалов, исторических документов, законодательства, регулирующего нотариальную деятельность на разных этапах её развития, статистических данных по различным историческим периодам, трудов отечественных и зарубежных историков права с учетом истории нотариата в Западной Европе.

В диссертации освещены предпосылки, условия и исторические формы становления и развития нотариальной системы в Западной Европе, начиная с эпохи античности вплоть до нового и новейшего времени; прослежены основные этапы развития института нотариата и нотариального законодательства в Украине с X до начала XX вв.; выявлены особенности организации нотариального дела в советский период отечественной истории и дана им историко-правовая оценка; показано европейское влияние и специфику развития нотариата на западноукраинских землях; проанализированы место и роль нотариата в современной правовой системе Украины и намечены пути его организационно-правового совершенствования.

История становления нотариата в эпоху античности и раннего средневековья свидетельствует, что этот институт, будучи тесно связанным с общественным строем, семейными, наследственными и вещными правами, мог возникнуть и развиваться лишь в государствах, где существовала письменность и были развиты товарно-денежные отношения, а рецепция римского права в европейских странах средневековья в значительной степени происходила при посредничестве нотариальной деятельности.

Установлено, что в Украине правила и форма совершения сделок, структура и компетенция органов, которые производили нотариальные действия на протяжении X – начала XX вв. претерпели эволюцию: от традиционных форм – к формам государственно-правовым. В целом же институт нотариата здесь развивался, основываясь на собственных правовых обычаях, однако же в русле общеевропейских тенденций. Отмечается влияние на нотариальную деятельность в Украине польского, немецкого, австрийского и российского права.

После 1917 года свободный нотариат коренным образом изменил свой правовой статус. Отмена частной собственности на землю, на средства производства, на жилище привела к ослаблению роли и значения института нотариата. Роль нотариата и нотариуса в СССР была незначительной в связи с отсутствием института частной собственности.

Установлено, что история становления нотариата как совокупности правовых и экономических механизмов, призванных не допускать нарушения прав и законных интересов участников гражданского оборота и позволяющих им реализовать эти права, свидетельствует о том, что институт нотариата является одним из наиболее эффективных механизмов соблюдения прав участников гражданского оборота.

Ключевые слова: нотариальная деятельность, институт нотариата, нотариус, законодательство о нотариальной деятельности, совершение сделок.

SUMMARY

Yasinska L.E. - Formation and Development of the Institution of the Notariate in