ІНСТИТУТ СПЕЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ АПН УКРАЇНИ

БЕРНИК ТЕТЯНА ЛЕОНІДІВНА

УДК 376.36 (091)(477) “1945/2000”

РОЗВИТОК ДИФЕРЕНЦІЙОВАНИХ ФОРМ ЛОГОПЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ДІТЯМ З ВАДАМИ МОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ (1945-2000)

13.00.03 – корекційна педагогіка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

КИЇВ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті спеціальної педагогіки АПН України

Науковий керівник– | кандидат педагогічних наук,

старший науковий співробітник

ЗОЛОТОВЕРХ Владлена Віталіївна,

Інститут спеціальної педагогіки АПН України,

лабораторія олігофренопедагогіки, завідувач

Офіційні опоненти – |

доктор педагогічних наук, професор,

дійсний член АПН України

НИЧКАЛО Неля Григорівна,

Інститут педагогіки і психології професійно-технічної освіти АПН України,

заступник директора–

кандидат педагогічних наук,

старший науковий співробітник

ТИЩЕНКО Владислав Володимирович,

Інститут спеціальної педагогіки АПН України,

лабораторія логопедії, завідувач

Провідна установа– |

НПУ імені М.П.Драгоманова,

Інститут корекційної педагогіки і психології, Міністерство освіти і науки України

кафедра логопедії

Захист відбудеться ”30” січня 2007 року о 15.30 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.450.01 в Інституті спеціальної педагогіки АПН України (04060, м. Київ, вул. М.Берлинського, 9).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій частині Інституту спеціальної педагогіки АПН України за адресою: 04060, м. Київ, вул. М.Берлинського, 9.

Автореферат розіслано ”29” грудня 2006 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Колупаєва А.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Соціально-економічні, політичні та культурні процеси, які відбуваються в Україні, зумовлюють нагальні зміни в системі національної освіти, зокрема, у спеціальній педагогіці. Основні пріоритети її подальшого розвитку визначено Конституцією України, Законами України „Про освіту” та „Про загальну середню освіту”, Державною програмою „Діти України”, „Національною доктриною розвитку освіти України у ХХІ столітті”. Цими документами визначаються нові підходи до цілей, завдань і функцій спеціальної освіти та подальшого її розвитку. Серед пріоритетних завдань освіти в цілому, і спеціальної зокрема – всебічний, гармонійний розвиток особистості дитини, високий загальнокультурний рівень, створення умов для саморозвитку та самовиховання.

З проголошенням незалежності України відкрилися широкі можливості для переосмислення тих педагогічних явищ, які розкривалися тенденційно або з ідеологічних причин замовчувалися. Аналіз невідомих і маловідомих архівних джерел, творчої спадщини вчених-дефектологів, педагогів-практиків дає змогу об’єктивно висвітлити становлення й розвиток вітчизняної логодидактики як науки про логопедичну допомогу дітям з порушеннями мовлення. Таке дослідження є актуальним, оскільки останнім часом спостерігається тенденція до збільшення кількості дітей з особливостями психофізичного розвитку (далі з ОПФР).

На часі застосування нових підходів до педагогічної, психологічної та медичної допомоги дітям з порушеннями мовленнєвого розвитку. Водночас, узагальнення історичного досвіду дає змогу проаналізувати причини невдач та успіхів окремих урядових реформ, впровадження різних методів логопедичної роботи, організаційних форм, оцінити досягнуті результати в корекції порушень мовлення, а також визначити перспективи подальшого удосконалення вітчизняної системи логопедичної допомоги.

Історико-педагогічні дослідження розвитку спеціальної освіти різних категорій дітей вже тривалий час привертає увагу вчених-дефектологів (В.Бондар, І.Єременко, В.Золотоверх, С.Кульбіда, Л.Одинченко, О.Таранченко, О.Шевченко, М.Ярмаченко та ін.). Їх дослідження присвячені вивченню історії становлення і розвитку окремих галузей дефектологічної науки (сурдопедагогіки, олігофренопедагогіки, тифлопедагогіки). Проте в їхніх працях питання логопедичної допомоги висвітлюються лише частково. Зокрема, аналізуються процеси виникнення різних наукових поглядів стосовно окремих проявів мовленнєвих порушень та засобів їх подолання, а також процесу підготовки логопедичних кадрів в Україні у довоєнний час.

Значний вплив на розвиток системи логопедичної допомоги дітям в Україні, удосконалення її структури, на практику відбору дітей до цих закладів, ранню діагностику і виправлення вад мовлення мали наукові дослідження вчених-дефектологів: А.Винокура, О.Гопіченко, Е.Данілавічутє, І.Дьоміної, О.Жильцової, Р.Краєвського, М.Савченко, Л.Смірнової, Є.Соботович, В.Тарасун, В.Тищенка, М.Шеремет, Р.Юрової та ін. У працях цих науковців розкриті положення щодо особливостей розвитку мовленнєвих, психічних, неврологічних процесів, форм, методів та засобів навчання і виховання дітей з порушеннями мовлення, формування їхньої особистості, застосування диференційованого підходу у навчанні тощо. Ці дослідження спрямовувалися на подолання різних порушень мовлення не тільки у дітей-логопатів, а й в інших категорій дітей: розумово відсталих, слабочуючих, глухих, із ДЦП та ін.

Історико-педагогічний підхід до вивчення досвіду, накопиченого теорією і практикою логопедичної допомоги дітям, є важливим джерелом для теоретичних положень, якими керується наука й сьогодні. Він допомагає інтерпретувати сутність корекційної роботи, дидактичні основи її реалізації в побудові навчально-виховного процесу з дітьми, котрі мають порушення мовленнєвого розвитку. Праці Є.Соботович, В.Тарасун, В.Тищенка присвячені розробці програмно-методичного забезпечення спеціальних закладів для дітей з порушеннями мовлення. Теоретичні положення цих науковців покладені в основу Концепцій мовленнєвого розвитку розумово відсталих дітей, розвитку сенсорного, морального та мовленнєвого виховання дітей-логопатів, корекційно-розвивального та корекційно-превентивного навчання та подолання труднощів у навчанні.

Різноманітні аспекти становлення і розвитку системи логопедичної допомоги розглядалися А.Безлюдовою, А.Добровою, В.Селіверстовим, Р.Такаішвілі та ін. Водночас, цілісного історико-графічного дослідження становлення і розвитку системи логопедичної допомоги дітям в Україні досі не проводилося. Таке дослідження є актуальним на сучасному етапі розвитку вітчизняної логопедичної науки, оскільки сприятиме розкриттю методологічних основ логопедичної допомоги та окресленню перспектив подальшого її розвитку.

Зростання уваги до історико-педагогічних досліджень різних галузей спеціальної освіти засвідчує, що цей напрям є пріоритетним у спеціальній педагогіці. Недостатня розробленість означеної проблеми, а також її важливість для реформування сучасної спеціальної освіти зумовили вибір теми дисертаційного дослідження – “Розвиток диференційованих форм логопедичної допомоги дітям з вадами мовлення в Україні (1945-2000)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до комплексної теми лабораторії діагностики і психічного розвитку Інституту спеціальної педагогіки АПН України “Науково-методичні основи діагностики дітей з особливостями психофізичного розвитку дошкільного віку як умова удосконалення змісту їхньої освіти” (номер держреєстрації – 0101V000607).

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1945-2000 роки. Вибір нижньої межі зумовлений тим, що з 1945 р. завдяки вжитим упродовж 1917-1944 рр. заходам та активізації наукових досліджень розширювалася логопедична допомога дітям з порушеннями мовлення, удосконалювалися форми, методи та засоби її проведення, відновлювалася робота спеціальних закладів для дітей з порушеннями мовлення.

Верхня межа дослідження зумовлена тим, що в останні роки відбувається перегляд усталеної парадигми, розвиток нового теоретичного, методологічного та практичного підґрунтя у системі спеціальної освіти, в тому числі логопедичної галузі. На сучасному етапі змінилося ставлення суспільства до дітей з ОПФР, нагальною вбачається їхня соціалізація та інтеграція у соціум, що зумовлює необхідність перегляду системи логопедичної допомоги з урахуванням певних прорахунків попередніх років, наукового обґрунтування перспектив розвитку системи логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення.

Об’єкт дослідження – система логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення в Україні.

Предмет дослідження – процес становлення і розвитку диференційованих форм логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення.

Мета дослідження полягає у здійсненні системного історико-педагогічного аналізу процесу становлення і розвитку диференційованих форм логопедичної допомоги дітям з вадами мовлення в зазначений період крізь призму актуальних питань сучасного стану цієї освітянської галузі.

Відповідно до об’єкту, предмета і мети визначено такі завдання дослідження:

-

-

-

-

-

Методологічну основу дослідження становлять: положення про діалектичну взаємозумовленість і взаємозв’язок соціально-педагогічних явищ (Л.Виготський, О.Леонтьєв, О.Лурія); єдність історичного і логічного (В.Бондар, Н.Ничкало, М.Ярмаченко); концепція динамічного підходу до розуміння структури дефекту і перспектив розвитку дітей з мовленнєвими вадами (Р.Лєвіна, Є.Соботович, В.Тарасун); положення про соціально-історичну зумовленість змісту освіти, зв’язок теорії і практики (М.Савченко). Науковий пошук здійснювався спираючись на принципи об’єктивності, історизму, наступності і системності.

Методи дослідження: теоретичний аналіз та узагальнення матеріалів наукових, методичних і законодавчих джерел; вивчення та узагальнення досвіду роботи логопедичних закладів; хронологічний метод, що дав можливість розглядати процес становлення і розвитку системи логопедичної допомоги дітям України в динаміці; статистичний; порівняльно-історичний аналіз, систематизація та узагальнення, які ґрунтуються на законах розвитку науки і суспільства.

Основні джерела дослідження становлять архівні матеріали; законодавчі акти вищих органів влади; історична, педагогічна, психологічна та спеціальна література; матеріали періодичних видань, Міжнародних та Всеукраїнських науково-практичних конференцій.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в ньому: вперше відображено цілісну картину становлення і розвитку диференційованих форм логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення в Україні; виявлено динаміку розвитку системи логопедичної допомоги; здійснено системний аналіз змісту, напрямів, форм і методів логопедичної допомоги; розроблено авторську періодизацію процесу розвитку системи логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення в Україні; уточнено і доповнено історико-педагогічні факти, що характеризують основні тенденції, закономірності та особливості здійснення логопедичної допомоги; набуло подальшого розвитку питання вивчення особливостей навчання дітей-логопатів та корекції їх мовленнєвих порушень; до наукового обігу введено маловідомі та невідомі архівні документи, історичні факти, пов’язані з розвитком диференційованих форм логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення в Україні.

Теоретична значущість дослідження полягає в аналітичному огляді процесу становлення і розвитку диференційованих форм логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення в Україні за період з 1917 до 2000 року, що мають відповідні організаційні форми, зміст, засоби і методи; у виявленні прогностично спрямованих тенденцій та особливостей функціонування логопедичних закладів в конкретні історичні періоди. Отримані під час дослідження наукові дані та факти розширюють знання про генезис системи логопедичної допомоги в Україні, дають можливість глибоко та всебічно оцінити науково-практичні досягнення українських вчених у вивченні закономірностей і особливостей навчання логопатів та корекції мовленнєвих порушень, узагальнити та переосмислити досвід минулого для запобігання помилок у майбутньому реформуванні системи логопедичної допомоги дітям.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що його результати, висновки та узагальнення повніше та детальніше розкривають історію становлення і розвитку системи логопедичної допомоги; збагачують її новими даними про зміст системи логопедичної допомоги як історико-педагогічного явища. Результати дослідження можуть бути використані для оновлення змісту навчання студентів дефектологічних факультетів, для підготовки та перепідготовки логопедичних кадрів. Зібраний, проаналізований та узагальнений матеріал може використовуватися у подальших наукових дослідженнях і пошуках.

Апробація результатів дослідження здійснювалася під час їх обговорення на звітних науково-практичних конференціях Інституту спеціальної педагогіки АПН України (2003-2006). Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися на: VІІ Міжнародній конференції молодих науковців “Проблема особистості в сучасній науці: результати та перспективи досліджень” (2004); V Міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами” (2004); Міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми корекційної педагогіки та спеціальної психології” (2004); ІІ Міжнародній науково-практичні конференції для студентів та молодих вчених “Психологічні проблеми сучасності” (2005); VІ Міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами” (2005), Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих вчених ”Інноваційні технології навчання і виховання дітей з особливими потребами” (2006), Міжнародній науково-практичній конференції „Сучасні підходи до організації роботи з дітьми з особливостями психофізичного розвитку” (2006). Матеріали дослідження висвітлювалися в лекціях для студентів ІІІ-го курсу (спеціальність – логопедія) Інституту корекційної педагогіки і спеціальної психології НПУ ім. М.Драгоманова у грудні 2004 р. у межах курсу “Логопедія з історією”. Результати досліджень отримали схвалення на засіданнях лабораторії діагностики і психічного розвитку Інституту спеціальної педагогіки АПН України (2003, 2004, 2005, 2006). Апробація результатів дослідження здійснювалася шляхом публікації матеріалів у фахових науково-методичних виданнях.

Надійність і вірогідність результатів дослідження забезпечується методологічним і теоретичним обґрунтуванням вихідних положень; застосуванням комплексу взаємодіючих методів дослідження, адекватних його меті і завданням; різнобічним аналізом архівних документів і першоджерел, статистичних матеріалів; історико-педагогічним узагальненням одержаних фактів і даних.

Публікації. Основний зміст роботи відображено у 14 одноосібних публікаціях (10 статей та 4 тез) з теми дисертаційного дослідження. З них – 7 у фахових виданнях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, додатків у формі таблиць. Повний обсяг дисертації викладений на 192 сторінках. Додатки складаються з 70 таблиць, обсягом 76 сторінок. Список використаних джерел містить 346 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання і хронологічні межі дослідження; розкрито наукову новизну, ступінь розробки проблеми, теоретичну і практичну значущість результатів дослідження.

У першому розділі – „Організаційно-педагогічні засади становлення логопедичної допомоги дітям з вадами мовлення в Україні” – розкрито соціально-економічні, політичні, культурологічні та педагогічні чинники, що зумовили розвиток державної системи логопедичної допомоги дітям в Україні; проаналізовано та визначено пріоритети уряду та суспільства у ставленні до даної категорії дітей, перші організаційні форми логопедичної допомоги та їх нормативно-правове забезпечення.

На всіх етапах свого розвитку людство не могло бути байдужим до тих, хто мав ті чи інші особливості психофізичного розвитку, це стосувалося і дітей з мовленнєвими порушеннями. З історичних джерел відомо, що увага громадськості до дітей з розладами мовлення приверталася ще у ХІХ ст.

Аналіз історичних джерел й архівних матеріалів засвідчує, що до революційних подій прогресивні вчені та громадськість неодноразово порушували питання про організацію логопедичної допомоги дітям на різноманітних конференціях і з’їздах (серед них: З’їзд вчителів Московських шкіл, 1911 р.; Перший Всеросійський з’їзд з питань народної освіти, грудень-січень 1913-1914 рр. та ін), а також на сторінках періодичних видань, у монографічних працях. У цей час проводилися дослідження етіології окремих розладів мовлення: заїкання (Х.Лагузен, Г.Неткачев, І.Сікорський, І.Хмелевський), алалії та дитячої афазії (М.Богданов-Березовський), недорікуватості (Ф.Рау). Завдяки діяльності цих лікарів і педагогів у подальшому стала можливою розробка нових напрямів логопедичної допомоги.

Не зважаючи на гостру потребу в організації логопедичної допомоги та результати досліджень різних порушень мовлення у дітей, влада ігнорувала ініціативи прогресивної громадськості. Заклади, які існували у дореволюційний період для глухих, сліпих та розумово відсталих дітей, утримувалися на благодійницькі пожертви, а, відтак, їхня діяльність не регулювалася. З архівних джерел відомо, що в цих закладах утримувалися і діти з порушеннями мовлення, де отримували лише елементарну педагогічну допомогу. В окремих випадках лікарі та педагоги приватно надавали логопедичну допомогу.

Після революції 1917 р. держава взяла на себе відповідальність за долю дітей з мовленнєвими порушеннями, вжила перші заходи щодо формування в суспільстві нового ставлення до цих дітей.

Упродовж 1917-1929 рр. відбулися певні позитивні зрушення у справі становлення державної системи навчання і виховання дітей з розладами мовлення. Виправлення мовленнєвих порушень зумовлювалося соціально-педагогічними чинниками, включенням дітей-логопатів до навчально-виховного процесу, побудованого з урахуванням особливостей їхнього розвитку. Наукові дослідження, спрямовані на вивчення вад мовлення, методів їх виправлення, розширювалися. Також було започатковано низку досліджень, спрямованих на розробку принципів та критеріїв диференційної діагностики мовленнєвих вад, їх класифікацію (М.Богданов-Березовський, В.Кащенко, Ф.Рау, Д.Фельдберг).

Аналіз архівних матеріалів та історичних джерел засвідчує певне розгортання вищої дефектологічної освіти, зокрема – підготовку логопедів. Так, було відкрито Державний інститут дефективної дитини Народного Комісаріату Охорони Здоров’я (Москва, 1920), Педагогічний інститут дитячої дефективності Народного Комісаріату Освіти (Москва, 1921). Окрім того, здійснювалась курсова підготовка логопедів у містах Києві та Харкові. Таким чином, упродовж цього періоду сформувалися передумови для подальшого становлення і розвитку логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення в Україні.

Логопедична допомога в Україні активізувалася на початку 30-х років минулого століття. Цьому сприяло розширення наукових пошуків щодо вивчення причин й етіології вже відомих та нових мовленнєвих порушень. Зокрема, це стосувалося таких складних порушень мовлення, як: заїкання (В.Гіляровський, О.Рау, Ф.Рау), афазія (Б.Богданов-Березовський), недорікуватість (В.Смірнов, М.Хватцев), алексія та аграфія (Р.Лєвіна, О.Правдіна), порушення голосу (В.Головська, О.Сотніков).

Характерною ознакою цього історичного періоду були суперечності між педагогами та лікарями щодо етіології мовленнєвих порушень і засобів (медичних чи педагогічних) їх подолання. У трактуванні природи розладів мовлення, у методичній системі їх подолання переважали клінічні підходи. Ці питання досліджували психоневрологи Н.Асатіані, Е.Бейн, С.Доброгаєв, В.Кащенко, О.Лурія, С.Ляпідевський, Д.Фельдберг, Ю.Флоренська та ін. Психолого-педагогічний напрям логопедичної допомоги на цьому етапі тільки формувався, окреслювалися перспективи його подальшого розвитку. Представниками цього напряму були М.Богданов-Березовський, Н.Власова, Ф.Рау, В.Смірнов та ін.

Аналіз літератури та архівних джерел дає підстави стверджувати, що саме в 30-х рр. ХХ ст. на теренах України створювалися перші державні заклади для дітей з порушеннями мовлення як педагогічного, так і медичного спрямування. Так, на початку 30-х рр. у м. Харкові відкрилася школа-санаторій для логопатів дошкільного віку з різними розладами мовлення. Упродовж першої половини 30-х рр. передбачалося відкриття спеціальної школи для дітей з мовленнєвими порушеннями, зокрема, з алалією (1932, 1934), проте такий заклад на 100 осіб розпочав свою діяльність лише у 1937 р. (Харків). Слід відзначити, що напередодні війни в Україні функціонували 3 спеціальні школи для зазначеної категорії дітей. У цей період в Дніпропетровську, Києві, Донецьку, Харкові та ін. містах України були організовані перші логопедичні пункти системи Народного Комісаріату Освіти (далі НКО). З архівних джерел відомо, що у 1940 р. їх налічувалось 15 у 8 містах.

В системі Народного Комісаріату Охорони Здоров’я (далі НКОЗ) України відкрилися логопедичні відділення при Отоларингологічному інституті та Інституті психогігієни Неврологічної академії (Харків), логопедичні кабінети в системі єдиних диспансерів (Запоріжжя, Кривий Ріг), при психіатричному диспансері (Київ), денний санаторій (Запоріжжя), а також центри оздоровлення мовлення, які створювалися за ініціативи громадськості (зокрема осіб, які позбавилися розладів мовлення).

В 30-х рр. розпочато підготовку кадрів логопедів медичного та педагогічного спрямування. Так, підготовка логопедів-лікарів розпочалася на базі Московського інституту нервово-психіатричної профілактики, а з 1939 р. діяли 6-місячні курси підвищення їхньої кваліфікації на базі Харківського психоневрологічного інституту, Ленінградського отоларингологічного інституту. Починаючи з 1929-1930 н.р. „Логопедія” як самостійний предмет вводиться до навчального плану педагогічних вузів, а також спеціальних курсів з підготовки дефектологів. У 1929-1930 н.р. відновив підготовку дефектологів факультет соціального виховання Інституту народної освіти у м. Києві. До навчального плану дефектологічного відділу педолого-педагогічного факультету Київського інституту соціального виховання у 1930-1931 н.р. серед інших було введено „Логопатію”. У цьому ж навчальному році в Харківському інституті соціального виховання на ІІІ-му курсі, окрім інших предметів, вивчалася й “Логопедія”. А в навчальному плані 6-ти місячних курсів з підготовки вчителів допоміжних шкіл (при Одеському лікарсько-педологічному інституті), починаючи з 1931 р., викладався інтегрований курс “Основи педагогіки сліпих та логопатів”.

Організаційні заходи, що проводилися на цьому етапі, не вирішували проблем спеціального навчання дітей з порушеннями мовлення. В умовах економічної і соціальної нестабільності держави становище дітей, які потребували логопедичної допомоги, все ще залишалося незадовільним – існуюча мережа закладів не охоплювала всіх, хто потребував допомоги, логопедів не вистачало, диференційна діагностика не розроблялася. Ці та інші питання потребували негайного вирішення. Проте, з початком війни (1941 р.) призупинився розвиток логопедичної допомоги. В окупованій Україні більшість закладів було закрито, приміщення зруйновано, чимало надбань логопедичної науки втрачено.

У другому розділі – „Розвиток теорії і практики логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення” – викладено зміст роботи у спеціальних дошкільних закладах, спеціальних загальноосвітніх школах-інтернатах для дітей з тяжкими порушеннями мовлення та логопедичних пунктах при загальноосвітніх школах; наведено кількісні та якісні показники змін у системі логопедичної допомоги.

Аналіз архівних матеріалів, нормативно-правових документів та історичних джерел засвідчує, що у воєнні роки внаслідок поранень та контузій значно збільшилась кількість дітей з порушеннями мовлення. Відповідно, виникла потреба у пошуку нових і перегляді існуючих форм і методів логопедичної роботи, розвитку мережі закладів для надання допомоги цим дітям та залучення їх до освітньо-виховного процесу. Посилилася увага органів народної освіти до розробки нормативно-правового та програмово-методичного забезпечення новостворених закладів, до здійснення підготовки фахівців-логопедів тощо.

Спираючись на досягнення довоєнного періоду науковці розгорнули пошуки у напрямах поєднання знань з логопедії та суміжних з нею наук, зокрема, попередження та виправлення вад вимови та письма у розумово відсталих дошкільників, вивчення недоліків вимови, які супроводжуються заїканням. По-новому висвітлювалися результати експериментальних досліджень про особливості оволодіння звуковим аналізом слова у дітей з порушеннями мовлення (Н.Власова, В.Городілова, І.Кацовська, Р.Краєвський, Р.Лєвіна та ін.), взаємозв’язок між вадами усного та писемного мовлення (Р.Лєвіна, М.Хватцев та ін.).

Комплексні дослідження проблем порушення мовлення у дітей велися у Науково-дослідному інституті дефектології МО України, Науково-дослідному інституті педагогіки України, на дефектологічному факультеті Київського державного педагогічного інституту ім. М.Горького.

Водночас НКО України розробив низку нормативних документів, спрямованих на організацію навчально-виховного та корекційного процесу у спеціальних закладах для дітей з порушеннями мовлення. Зокрема, в цей час було видано Інструкцію про порядок прийому учнів до шкіл для дітей з розладом слуху та шкіл для дітей з розладом мови (1950), Положення про логопедичні пункти при середніх школах МО УРСР (1950, 1956), Положення про спеціальні дошкільні заклади для глухих і туговухих, сліпих і слабозорих (1960) та ін.

На основі аналізу архівних матеріалів встановлено, що в Україні у зазначений період швидшими темпами розгорталася мережа логопедичних пунктів, які створювалися при загальноосвітніх середніх школах. На їхній базі надавалася логопедична допомога учням початкових, семирічних і середніх шкіл району, міста, селища, а також дітям старших груп дитячих садків, прикріплених до пункту. За наявності в районі кількох логопунктів при міському або районному педагогічному чи логопедичному кабінеті створювалися методичні логопедичні об’єднання, до складу яких входили всі логопеди району та прикріплені до пункту лікарі.

Важливим на цьому етапі розвитку логопедичної науки стало створення в 1955 р. при НДІ педагогіки УРСР відділу логопедії, яким завідувала І.Дьоміна. Тут розпочалися дослідження низки основоположних питань логопедії, спрямованих на розробку діагностики порушень мовлення. На противагу попереднім теоріям, які розглядали окремі прояви мовленнєвих порушень як самостійні дефекти, що мали різний патогенез, було науково обґрунтовано теорію системності, взаємозв’язку і взаємодії мовленнєвих порушень; розкрито складні зв’язки між лексичною, граматичною і фонематичною складовою мовлення, а також встановлено взаємозв’язок між відхиленнями у розвитку мовлення й психіки дітей. Ці дослідження стали підґрунтям для диференційної діагностики мовленнєвих порушень, визначити їх причини, виявити характерні рівні мовленнєвого розвитку в учнів.

Іншим науково-практичним осередком, який функціонував в Україні, став Київський міський сурдологічний кабінет. Проведені співробітниками кабінету дослідження щодо заїкання (І.Кацовська та ін.) дали підстави для висновку, що цей розлад виникає зазвичай у 2-4 роки, і що проведення у цьому віці корекційної роботи у вигляді консультацій та амбулаторних відвідувань є малоефективним. Особливо це стосується дітей з тяжкими мовленнєвими порушеннями і заїканням, корекція розвитку яких можлива лише у спеціально організованих умовах. З цією метою пропонувалося створювати спеціальні заклади з двома відділеннями – для дітей із загальним недорозвитком мовлення та для дітей з тяжкими формами заїкання.

У середині 50-х і в першій половині 60-х рр., було доведено, що найефективнішим виявляється виправлення мовленнєвих порушень у дошкільному віці, оскільки своєчасне їх подолання запобігає неуспішності в майбутньому. У процесі досліджень було виявлено основні мовленнєві недоліки у дітей дошкільного віку, визначено фактори, що їх спричиняють, розроблено принципи виправлення мовленнєвих порушень.

Дослідження, проведені в Росії, суттєво впливали на розвиток логопедії в Україні. Увага дослідників зосереджувалася на всебічному вивченні різних форм мовленнєвої патології у дітей дошкільного і шкільного віку, що сприяло створенню наукової класифікації розладів мовлення. Вивчалися питання виправлення недоліків звуковимови, для чого розроблялися нові прийоми та спеціальний дидактичний матеріал (Г.Каше, Ф.Рау, Т.Філічева та ін.), затримки мовленнєвого розвитку (Н.Жукова, Р.Лєвіна, О.Мастюкова, Т.Філічева та ін.), порушень голосу (С.Ляпідевський), афазії та алалії (М.Бурлакова, Р.Краєвський, Н.Кузьмина, О.Правдіна-Вінарська, В.Рождественська, Л.Цвєткова та ін.), заїкання (І.Кацовська, В.Селіверстов, Н.Чевельова та ін.).

В Україні здійснювалася низка досліджень щодо організації та змісту роботи логопунктів (М.Грищенко, Н.Муравйова, Н.Соколенко, М.Соріна та ін.), подолання загального мовленнєвого недорозвитку (А.Винокур, М.Михайлюк), заїкання (І.Дьоміна) та виправлення мовленнєвих розладів на уроках ручної праці у дітей молодших класів (М.Михайлюк) тощо. Одночасно досліджувалися питання клініко-психологічного та педагогічного вивчення дітей з тяжкими порушеннями мовлення (алаліків). Вивчалися також особливості розуміння мовлення дітей з алалією, причини недорозвитку у них активного мовлення, особливості розвитку фонематичних процесів на різних стадіях алалії, що в подальшому сприяло створенню нової системи навчання дітей з тяжкими порушеннями мовлення, яка базувалася на взаємодії процесів подолання, корекції і розвитку їхньої пізнавальної діяльності (М.Жинкін, Р.Лєвіна, О.Лурія, В.Орфінська, Н.Трауготт, М.Хватцев та ін.). В подальшому ці дослідження дали можливість обґрунтувати принципи диференційної діагностики та класифікації алалії. Проблему об’єднання освітніх і корекційних завдань досліджували Г.Каше, Н.Євзекова, Г.Чіркіна, Л.Чудінова, Р.Шуйфер та ін. Поряд з цим розроблялися питання змістового наповнення навчально-виховного процесу та методів роботи у спеціальній школі (І.Дьоміна та ін.).

Завдяки розробці науково-обґрунтованої педагогічної системи попередження і подолання різних форм мовленнєвих порушень в Україні було проведено організаційну роботу зі створення спеціальних шкіл для дітей з тяжкими порушеннями мовлення. У 1953, 1954 рр. відкриваються спеціальні школи-інтернати для дітей з розладами мовлення у містах Києві, Харкові, Садгорі Чернівецької обл.

У другій половині 60-х рр. Міністерство освіти УРСР запроваджує обов’язкове щорічне логопедичне обстеження всіх дітей дошкільного віку з метою направлення логопатів до відповідних логопедичних закладів.

Одним з найголовніших надбань логопедії 60-х років стало введення Р.Лєвіною у 1968 р. терміну “загальний недорозвиток мовлення” (далі ЗНМ) та виділення трьох рівнів мовленнєвого розвитку (класифікація, якою користуються логопеди та члени ПМПК і донині).

У цей час проводилися експериментальні дослідження щодо оцінювання ефективності логопедичних занять із заїкуватими дітьми в амбулаторних умовах (І.Дьоміна); впровадження логопедичних занять в навчальну роботу з учнями 1 класу загальноосвітньої школи (А.Винокур); спільної роботи лікарів і логопедів у подоланні заїкання у дітей (Є.Михайлова, А.Мокровська); впливу ігрової діяльності в системі корекційно-виховної роботи із заїкуватими школярами молодших класів (Н.Цвєткова) тощо. З розширенням мережі шкіл для дітей з порушеннями мовлення можливим стало виведення із допоміжних шкіл логопатів та створення допоміжних класів при інших типах спеціальних шкіл для дітей з комбінованими дефектами: розумова відсталість і порушення мовлення, розумова відсталість і порушення слуху. Зокрема, були відкриті перші логопедичні класи при Вертіївській та Хотинській допоміжних школах.

Для забезпечення якісного навчально-виховного процесу в 1967-1968 н.р. Міністерство освіти УРСР розробило та затвердило навчальні плани для спеціальних шкіл-інтернатів для дітей з тяжкими порушеннями мовлення з українською мовою навчання (І і ІІ відділення) та з російською мовою навчання (ІІІ відділення). Згідно з архівними даними, у цей період в Україні функціонувало 5 спеціальних шкіл-інтернатів для дітей з тяжкими порушеннями мовлення та 194 логопедичні пункти.

У 70-х рр. розпочався інтенсивний розвиток мережі спеціалізованих дошкільних закладів для всіх категорій дітей з ОПФР, в тому числі і для дітей з порушеннями мовлення. Упродовж 70-х рр. співробітники лабораторії логопедії Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР продовжували розробку наукових основ подолання і попередження порушень мовлення у дітей, визначення змісту навчання, проведння поглибленого (клінічного і психолого-педагогічного) вивчення дітей, які мають загальний недорозвиток мовлення та заїкання. Чільне місце у науковій роботі відводилося удосконаленню змісту їхнього навчання, методів і системи корекційної роботи у спеціальній школі і дошкільних закладах. Вивчалися також порушення мовлення в учнів молодших класів загальноосвітньої школи, для учителів і логопедів цих шкіл розроблялися методичні посібники. Цьому сприяли дослідницькі матеріали, які підтверджували, що крім основного порушення у цієї категорії дітей спостерігаються порушення уваги, пам’яті, мислення, сприймання, біоелектрична активність, знижена розумова працездатність. Тому корекційно-виховна робота з дітьми не повинна обмежуватися виправленням порушень мовлення, а має охоплювати розвиток: сенсорної, фізичної, психічної сфер і т. ін. (А.Винокур, І.Дьоміна, М.Михайлюк).

На цьому етапі предметом дослідження були питання: фонематичного недорозвитку та засобів його виправлення (М.Савченко); особливостей мовленнєвого розвитку заїкуватих школярів (С.Слизький); особливостей розуміння окремих граматичних форм учнями молодших класів (Л.Смірнова); розвиток окремих компонентів усного і писемного мовлення учнів 1 класів (О.Жильцова); недорозвинення мовлення як одного з факторів неуспішності учнів (А.Винокур) тощо.

Для логопедичної допомоги дітям дошкільного віку актуальними стали наступні проблеми: особливості прояву загального недорозвитку мовлення у дітей, вплив порушень мовлення на оволодіння письмом і читанням, методи подолання різних видів порушень мовлення, в тому числі й заїкання. Матеріали цих досліджень узагальнювалися та висвітлювалися у працях вчених І.Кацовської, Г.Каше, Р. Лєвіної, О.Правдіної, Т.Філічевої та ін. Серед інших питань українськими вченими розроблялися методики виправлення порушень мовлення у дітей з алалією та розумовою відсталістю (І.Дьоміна, Н.Уманська, Р.Юрова та ін.).

З метою охоплення дітей дошкільного віку корекційним навчанням та вихованням і поліпшення якості роботи 21 листопада 1972 р. МО СРСР видало наказ “Про введення в дію номенклатури дошкільних закладів для аномальних дітей системи Міністерства освіти СРСР”. Принципи комплектування дошкільних закладів та груп визначені Типовим положенням про дошкільні заклади і групи для дітей з порушеннями мовлення (1970). Згідно з положенням ці заклади були державними, загального типу, призначеними для виховання дошкільників з: важкими вадами мовлення, недорозвитком фонетичної сторони мовлення та заїканням. На ці заклади покладалися завдання всебічного виховання дітей, розвитку у них розмовного мовлення, звуковимови та підготовки до навчання у школі. У 1977 р. відкрилися перші в Україні дошкільні заклади для дітей з вадами мовлення, а на кінець 1970-х рр. в різних областях України їх кількість зросла до 6.

На початку 80-х рр. уряд України планував розширити мережу закладів для дошкільників-логопатів, що передбачало розширення форм підготовки педагогів-дефектологів цього профілю та післядипломної педагогічної освіти. При обласних інститутах удосконалення вчителів Донецької, Дніпропетровської, Кримської, Київської, Львівської та інших областей проводилися семінари-практикуми для вчителів-логопедів, надавалася практична допомога в роботі методичних об’єднань. У 1981 р. при КДПІ ім. М.Горького було організовано заочне відділення для вчителів, які мали вищу педагогічну освіту та стаж логопедичної роботи.

Для потреб педагогічної практики розроблялися методичні рекомендації з корекційного навчання молодших школярів з тяжкими порушеннями мовлення на логопедичних заняттях та уроках рідної мови (В.Тарасун). Важливим напрямом експериментальних досліджень у галузі логопедії стали дослідження Є.Соботович. Мовлення дітей вивчалося з позицій діяльнісного підходу, розроблялася психолінгвістична модель мовленнєвої діяльності, аналізувалася структура мовленнєвої діяльності, особливості становлення та розвитку мовлення за нормального та порушеного онтогенезу, структура мовленнєвих порушень, досліджувалися психологічні механізми мовлення та засоби корекції і запобігання його розладам.

За період 80-90х рр. мережа дошкільних логопедичних закладів суттєво розширилася. Якщо у 1980 р. функціонувало 11 дошкільних закладів, то у 1982 р. їх мережа зросла до 162, а у 1990 р. – до 925. Цьому сприяло втілення ухвалених раніше урядових постанов і нормативних документів, активізація дослідницької роботи, розробка методичних посібників, підготовка фахівців-логопедів тощо. Збільшилася й кількість шкіл для дітей з тяжкими порушеннями мовлення з 13 у 1980 р. до 16 у 1987 р.

Початок 90-х рр. характеризувався соціально-економічною нестабільністю держави, послабленням уваги до освіти в цілому, в тому числі й до навчання осіб з вадами мовлення. В умовах економічної та політичної кризи, а, відтак, і недостатнього фінансування галузі призупинився розвиток науки, послабилася увага держави й суспільства до потреб спеціальної освіти, матеріально-технічного та навчально-методичного забезпечення спеціальних закладів. Мало місце скорочення мережі спеціальних дошкільних закладів, груп при масових дошкільних закладах, що негативно позначилося на якості знань учнів початкових класів. З метою поліпшення утримання, навчання, виховання осіб з ОПФР Рада Міністрів УРСР 18 червня 1991 р. ухвалила постанову “Про заходи щодо поліпшення умов виховання, навчання та утримання дітей і підлітків, які мають вади у фізичному або розумовому розвитку”. Цією постановою Міністерства освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення України, Рада Міністрів Кримської АРСР, райвиконкоми, а також Київський і Севастопольський міськвиконкоми зобов’язувалися поліпшити матеріальну базу спеціальних дошкільних закладів: матеріально-технічне забезпечення, оснащення спеціальним устаткуванням, обладнанням та засобами корекції. На часі була розробка заходів щодо забезпечення своєчасного направлення дітей з ОПФР до спеціальних закладів, серед них і з мовленнєвими порушеннями, та виділення коштів і створення відповідних умов для зниження наповнюваності груп для дошкільників з ОПФР. Так, кількість дітей з тяжкими порушеннями мовлення встановлювалася до 10 осіб, з ФФНМ – до 12 осіб.

Зі створенням у 1993 р. Інституту дефектології у структурі АПН України (у 2001 р. перейменовано на Інститут спеціальної педагогіки АПН України) активізувалися наукові дослідження, спрямовані на модернізацію освіти дітей з ОПФР, розробку змісту їхнього навчання на українознавчій основі і побудові на цьому ґрунті навчально-методичного супроводу. Пріоритетним напрямом цих досліджень стало створення системи виявлення і психолого-медико- педагогічного вивчення дітей з порушеннями мовлення, розробка оптимальних умов і змісту корекційно-педагогічної допомоги дитині в кожному конкретному випадку.

Зокрема, лабораторією логопедії Інституту спеціальної педагогіки АПН України проведено значну роботу щодо вдосконалення системи логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення, яка включала в себе два підходи – концептуальний та функціональний (В.Тарасун), розроблено і впроваджено програмно-методичний комплекс “Програмні вимоги до корекційного навчання з розвитку мовлення старших дошкільників з вадами інтелекту та їх методичної реалізації“ (Є.Соботович, В.Тищенко), програмно-методичний комплекс з корекційного навчання дітей старшого і середнього дошкільного віку (Л.Андрусишина, Л.Бартєнєва, Е.Данілавічютє, Є.Соботович, Л.Трофименко), дидактичний матеріал для обстеження стану фонологічної, лексичної та граматичної сторін мовлення дітей (Ю.Рібцун, Є.Соботович, Л.Трофименко), методичні рекомендації з діагностики когнітивного і мовленнєвого розвитку старших дошкільників із ДЦП (В.Тищенко) та підготовки їх до оволодіння нормами письма (Л.Бартєнєва), навичками читання (Е.Данілавічютє).

Предметом уваги дослідників на сучасному етапі є такі проблеми: вивчення писемного мовлення учнів з тяжкими порушеннями мовлення та розробка методик виправлення, формування та попередження виникнення помилок у писемному мовленні (О.Ревуцька, Н.Чередніченко); розробка нетрадиційних методів навчання читання і письма (В.Тарасун); розробка методик викладання природознавства (О.Мякушко) та математики (Н.Гаврилова) у школах для дітей з тяжкими порушеннями мовлення.

На підтримку наукових досліджень і з метою покращення якості змісту виховного процесу у спеціальних закладах МОН України ухвалено низку важливих документів. Зокрема, це: Наказ “Про ведення в дію Положення про дошкільний виховний заклад”, де вперше визначено поняття закладу компенсуючого типу, до якого належить і спеціальний дошкільний заклад для логопатів (1993 р.), „Про логопедичні пункти системи освіти” (1994 р.). Триває робота над розробкою програмово-методичного забезпечення логопедичних закладів.

Отже, досвід корекційного навчання дітей з тяжкими порушеннями мовлення, накопичений зусиллями вчених-дефектологів, педагогів-практиків, управлінців освіти, став підґрунтям, на якому утверджуються ідеї сучасної теорії логопедії. Розроблені на попередніх етапах гуманістичні принципи навчання, виховання і розвитку цієї категорії учнів у спеціальних умовах є безцінними для подальшої модернізації спеціальної освіти як дітей з порушеннями мовлення, так і інших категорій. Творче застосування і розвиток педагогічних технологій спеціального навчання і виховання, які склалися історично, мають визначати пріоритети подальшого розвитку національної дефектологічної науки і шкільної практики.

ВИСНОВКИ

Науковий та ретроспективний аналіз історико-педагогічних матеріалів, архівних документів і першоджерел свідчить, що характер логопедичної допомоги дітям упродовж всього періоду її розвитку не залишався незмінним. Організація, зміст, форми і методи цієї роботи перебудовувалися одночасно з накопиченням знань про етіологію порушень мовленнєвої діяльності, про їх структуру і механізми. На перших етапах логопедична допомога обмежувалася переважно подоланням несприятливих умов звукоутворення, а вивчення мовленнєвих порушень не пов’язувалося з розробкою педагогічних засобів їх виправлення.

Різні періоди розвитку логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення позначені впливом соціально-економічних, суспільно-політичних, культурологічних та педагогічних чинників, що відбивали трансформацію суспільного життя, розвиток освіти, в тому числі й спеціальної, а також організаційно-педагогічні умови й можливості всієї системи логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення.

За результатами проведеного дослідження, висновків та узагальнень виділено три періоди розвитку диференційованих форм логопедичної допомоги дітям з вадами мовлення в Україні, кожен з яких поділяється на етапи.

Перший (1945-1971 рр.) – період становлення і розвитку науково-дослідної роботи у галузі логопедії та формування системи логопедичної допомоги в Україні. У цьому періоді нами виділено два етапи.

І етап (1945-1954 рр.) характеризувався відбудовою зруйнованої у роки Великої Вітчизняної війни практики логопедичної допомоги дітям дошкільного і шкільного віку. Починаючи з 1943 р.,