ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

ЖУКОВСЬКИЙ Олександр Іванович

УДК 94 (477) “1921/1929”

НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ

У 20-ТІ РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ: СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ

ТА КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Чернівці – 2006

Дисертацією

є рукопис

Робота виконана

на кафедрі історії України та зарубіжних країн Київського національного лінгвістичного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: | доктор історичних наук, професор

Курило Володимир Михайлович,

Київський національний лінгвістичний університет,

кафедра історії України та зарубіжних країн, професор

Офіційні опоненти: |

доктор історичних наук, професор

Баженов Лев Васильович,

Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет,

кафедра всесвітньої історії, професор

кандидат історичних наук, доцент

Місінкевич Леонід Леонідович,

Хмельницький університет управління та права,

кафедра філософії та політології, доцент

Провідна

установа: |

Інститут історії України НАН України,

відділ історії України 20-30-х років ХХ століття (м.Київ)

Захист відбудеться 28.04.2006 р. о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .051.06 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).

Автореферат розісланий 24.03. 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Т.Я. Лупул

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми. У сучасних умовах, коли Україна інтенсивно розвивається як демократична держава, перед нею стоять нагальні завдання, пов’язані із забезпеченням всіх прав та свобод громадян. Значну частину населення України складають представники національних меншин – поляки, євреї, німці та інші національності, які за своїми мовно-культурними відмінностями вимагають до себе особливого ставлення.

Сьогодні проблеми національних меншин, зокрема, їх мирне співіснування з титульним етносом, не тільки не втратили своєї ваги, а й посідають одне із головних місць у політиці провідних країн світу. Тому будь-який досвід – позитивний чи то негативний – із розв’язання національного питання в сучасних умовах є надзвичайно корисним. На сучасному етапі розвитку України необхідним є дослідження національних особливостей народів, що проживають на її території. В цьому контексті особливо актуальним є вивчення радянського періоду 1920-х років на Україні і, зокрема, політики коренізації, яка передбачала комплекс заходів по задоволенню суспільно-політичних, соціально-економічних, культурних потреб різних національностей.

Вивчення наслідків політичних кроків більшовицького уряду, пов’язаних із вирішенням проблем національних меншин та механізмів їх здійснення, дає змогу виокремити раціональні зерна, які можуть бути використані при налагоджені міжнаціональних відносин, що і визначає практичний бік актуальності досліджуваної теми. Крім цього, дослідження суспільно-політичного та культурного життя різних національностей у 20-ті роки ХХ століття на території Правобережної України дає змогу окреслити їх основні позитивні історико-етнічні традиції, щоб відродити їх у сучасних умовах.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційну роботу виконано у рамках проблеми “Етноси України”, що розробляється кафедрою історії України та зарубіжних країн Київського національного лінгвістичного університету.

Мета і завдання дослідження. На основі широкого кола опублікованих та неопублікованих джерел комплексно дослідити суспільно-політичний та культурний розвиток євреїв, поляків і німців Правобережної Україні у 20-ті роки ХХ ст. Мета конкретизується такими завданнями:

·

·

·

·

·

Об’єктом дослідження є національні меншини України, зокрема найбільш численні групи євреїв, поляків і німців. Російська національна меншина хоча і посідала значне місце серед національних меншин Правобережної України, проте процес коренізації її обходив. Тому вона не є об’єктом нашого дослідження.

Предметом дослідження стала радянська державна політика щодо національних меншин України та її наслідки для суспільно-політичного та культурно-освітнього розвитку євреїв, поляків і німців Правобережної України.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є принципи історизму та об’єктивності. Для досягнення поставленої мети, нами були використані спеціальні історичні методи досліджень: історико-статистичний, проблемно-хронологічний, логічний, порівняльний. Комплексне використання цих методів дозволило дисертанту здійснити науковий аналіз та узагальнення щодо життєдіяльності найчисельніших національних меншин Правобережної України у 20-ті роки ХХ століття.

Історико-статистичний метод було застосовано нами при дослідженні переписів населення та інших статистичних джерел, встановленні чисельності населення євреїв, поляків, німців та визначенні змін у їх динаміці та питомій вазі.

Порівняльний та проблемно-хронологічний методи використовувались при з’ясуванні ступеня активності національних меншин під час виборів протягом 20-х років ХХ ст. Також ці методи застосовувались при зіставленні та порівнянні досягнень досліджуваних національностей у культурно-освітній сфері.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період 20-х років ХХ століття. Нижня межа співпадає з встановленням гегемонії більшовицької партії на Україні. Обмеження верхньої межі обумовлене початком згортання політики коренізації, яка все більше починає виходити за рамки командно-адміністративної системи.

Територіальні межі включають територію Правобережної України у рамках кордонів Радянської України 1920-х рр. Ця територія здавна була традиційним місцем оселення національних меншин, що було зумовлено історичними реаліями польського, німецького колонізаційних рухів та єврейської „смуги осідлості”. До складу Правобережної України входили три губернії: Київська, Волинська, Подільська, які були скасовані в результаті адміністративно-територіальної реформи 1922-1923 рр. Натомість цей регіон був поділений на дев’ять округ: Волинська (Житомирська), Бердичівська, Київська, Вінницька, Могилівська, Проскурівська, Кам’янецька, Коростенська, Шепетівська.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:

·

·

·

·

·

·

·

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що напрацьований у дисертації матеріал може бути використаний при підготовці узагальнюючих праць з історії України, посібників, а також при оформленні тематичних виставок, експозицій музеїв, присвячених національним меншинам.

Результати дисертаційного дослідження можуть знайти своє практичне застосування при формуванні державної політики щодо різних національностей, прогнозуванні подій і явищ, які можуть мати місце на міжнаціональному ґрунті.

Апробація результатів дисертації пройшла на кафедрі історії України та зарубіжних країн Київського національного лінгвістичного університету, кафедрах історії України Житомирського державного університету ім. І.Франка і Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича. Результати дослідження було оприлюднено на семи міжнародних та науково-практичних конференціях: науково-практичній конференції „Мови і культури у сучасному

світі”, що відбулася 8-11 квітня 2003 року у м. Києві, на ІІ Міжнародному

науковому конгресі українських істориків „Українська історична наука на сучасному етапі розвитку”, що відбувся 17-18 вересня 2003 року у м. Кам’янець-Подільському, Міжнародній науковій конференції „Поляки на Волині”, що відбулася 18-19 жовтня 2003 року у м. Житомирі, науково-практичній конференції „Мови і культури у сучасному світі”, що відбулася 6-9 квітня 2004 року у м. Києві, VII Міжнародній науково-практичній конференції „Наука і освіта 2004”, що відбулася 10-25 лютого 2004 року у Дніпропетровську, ІХ Запорізьких єврейських читаннях, що відбулися 14-15 квітня 2005 р. у м. Запоріжжя, V Буковинській міжнародній історико-краєзнавчій конференції, що відбулася 29 вересня 2005 р. у м. Чернівці.

Публікації. Основні результати дослідження відображені у шести публікаціях, з них чьотири статті у провідних наукових фахових виданнях.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Обсяг основної частини дослідження становить 176 сторінок. Список використаних джерел складає 330 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертаційного дослідження та її актуальність, визначено хронологічні рамки і територіальні межі, сформульовано основну мету і завдання, наукову новизну і практичне значення роботи.

У першому розділі „Джерельна база та історіографія проблеми” дано характеристику джерельної бази та проаналізовано стан наукової розробки теми.

Джерельна база роботи складається з опублікованих та неопублікованих матеріалів та документів. Найбільш значиму групу джерел, які лягли в основу нашого дослідження, представляють документи і матеріали 19 фондів п’яти державних архівів, значна кількість яких маловідома або вперше введена в науковий обіг.

Так, основну джерельну базу дослідження питання історії національних меншин на Правобережжі у 20-ті роки склали документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО). Наприклад, фонд 413 (Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК УРСР) містить значний пласт архівних матеріалів, що безпосередньо характеризують різні сторони життя євреїв, поляків та німців. Також у ньому було знайдено документи, які висвітлюють стан культосвітньої галузі національних меншин, проте основна частина таких документів виділена в окремий фонд 166 (Народний Комісаріат освіти УРСР). Документи цього фонду дозволили простежити напрямки, методи здійснення підтримки з боку держави розвитку культури й освіти найбільш чисельних національних меншин Правобережжя.

Особливості суспільно-політичного руху національних меншин відображені у матеріалах справ фонду 1 (ЦК Компартії України) Центрального державного архіву громадських об’єднань України, які включають документи про діяльність найбільш впливових організацій та партій, основний зміст їх програмних документів тощо.

Цінна інформація була знайдена у Державному архіві Вінницької області (ДАВінО), Державному архіві Житомирської області (ДАЖО) та Державному архіві Хмельницької області (ДАХмО). Ці матеріали дали змогу охарактеризувати особливості суспільно-політичного руху та культурно-освітнього розвитку досліджуваних національностей в окремих адміністративно-територіальних округах, прослідкувати здійснення національної політики радянської держави в них.

До опублікованих джерел відносяться матеріали нарад, офіційні джерела, законодавчі нормативно-правові акти, різного роду статистичні видання, матеріали “вселюдних” переписів. Цікаву групу джерел становлять вітчизняні періодичні видання 1920-1930 рр. В них представлений різноманітний матеріал, що висвітлює реальні процеси, факти стосовно різних сфер життєдіяльності досліджуваних національних меншин.

Слід відзначити, що суто історичних праць 20-х – 30-х рр., які б здійснювали аналіз вузлових етнонаціональних проблем, а також ролі національних меншин в українській історії ХХ століття немає.

Першими речниками, які підняли проблему популяризації національної політики більшовиків, були безпосередні учасники та свідки тих подій, керівники партійних та державних структур. Серед них, слід виділити М. Демченка, М. Скрипника, А. Гитлянського, В. Затонського та інших Скрипник М. До теорії боротьби двох культур. Харків: Держвидав України, 1928. 71с.; УССР. Национальные меньшинства // Советское строительство. 1928. №5-6. С. 217-222.; Демченко М. Національне питання і пролетаріат. Харків: ДВУ, 1930. 109с.; Скрипник М. Нові лінії в національно-культурному будівництві. Харків: Держвидав України, 1930. 61с.; Гитлянский А. Ленинская національная политика в действии: Национальные меньшинства на Украине // Революция и национальности. 1931. №9. С. 35-44.; Затонський В.П. З питань національної політики на Україні. Харків, 1933.— 32с.; Скрипник М. Нариси підсумків українізації та обслуговування культурних потреб нацменшостей УСРР, зокрема російської. Промова на засіданні колегії НКО УСРР з 14- ІІ 1933р. Харків: Рад. школа, 1933. 36с.; Скрипник М. Статті і промови з національного питання (І. Кошелівець (упоряд.). Мюнхен: Сучасність, 1974.— 268с. та інші.. В їх працях викладені офіційні підходи до вироблення національної політики Комуністичної партії більшовиків і держави, показані труднощі в її здійсненні. Проте вони заідеологізовані і носять пропагандистсько-інформаційний характер.

Для періоду другої половини 30-х рр. – кінця 70-х рр. характерна замовчуваність даної проблематики і, як наслідок, – майже повна відсутність праць, присвячених суспільно-політичному і культурному життю національних меншин України. Існування жорсткої цензури накладало значний відбиток необ’єктивності на ті нечисленні статі, монографії з цієї проблеми, що побачили світ у цей період. Так, тут потрібно відзначити праці В.І. Наулка, П.П. Бачинського Наулко В.І. Етнічний склад населення Української РСР.— К.: Наукова думка, 1965.— 135с.; БачинськийП.П. Здійснення національної політики на Україні в відбудовний період (1921-1925) // Український історичний журнал (далі УІЖ).— 1966.— №1.— С. 97-107.. Крім цього, заслуговує уваги праця В.А. Горного та І.І. Луконцевої, в якій автори здійснили спробу розглянути становище поляків у СРСР у 20-ті рр. ХХ ст. Горний В.А., Луконцева И.И. Из опыта истории деятельности РКП(б) по вовлечению польских трудящихся СССР в социалистическое строительство (1921-1929) // СССР и Польша: Интернациональные связи. История и современность.— М., 1977.— С. 431-474..

Починаючи з 80-х років ХХ ст. процес вивчення вітчизняними істориками етнонаціональних проблем активізувався. Дослідники В.М. Панібудьласка, С. Діброва, М. Косів у своїх працях зробили спробу переосмислити, дещо по-новому підійти до політики коренізації 1920-х років, щоб отримати певні висновки для їх подальшого застосування у внутрішній політиці держави Панібудьласка В.Ф. Національні проблеми: уроки минулого і сучасність. К., 1989. 47с.; Діброва С. Будуючи сім’ю народів. Про практику розв’язання національного питання на Україні в 20-30 ті роки // Під прапором ленінізму. 1989. №11. С. 48-53.; Косів М. борги перед народом: з історії національного питання в УРСР // Жовтень. 1989. №6. С. 105-116..

Якісно новий етап у дослідженні проблеми національних меншин розпочався на початку 90-х років. В 90 – 2000-х рр. з’являється низка праць, які торкаються національного питання, міжнаціональних відносин на Україні у минулому та сьогоденні Чирко Б.В. Національні меншини на Україні в 20-30-ті рр. // УІЖ. 1990. №1.— С.51-64.; Його ж. Під пресом імперської ідеології (Початок формування національної школи та її денаціоналізація в умовах тоталітарного режиму (1920-30-і роки) // Відродження. – 1993. - №1. – С. 66-68.; Його ж. Національні меншини в Україні (20-30 роки ХХ століття) / НАН України, Ін-т національних відносин і політології.— К.: Асоціація “Україно”, 1995.— 215с.; Антонюк О.В. Формування етнополітики Української держави: історичні та теоретико-методологічні засади: Монографія.— К., 1999. 284с.. Окремо хотілося б виділити монографію „Національні меншини України у 20 ст.”. Ця праця розкриває характерні особливості політико-правового статусу різних етносів, у ній здійснюється аналіз законодавчої і нормативної бази, яка стосувалася національних меншин. Це дослідження є спробою простежити основні тенденції розвитку національних меншин в усіх сферах їх життєдіяльності протягом століття на території України Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект. К.: ІПіЕНД, 2000.— 356с..

Все більше науковців починають цікавитися також регіональною історією та місцем у ній національних меншин Місінкевич Л.Л. Коренізація і національні меншини Поділля у 20-30-х рр. ХХ століття.— Київ: “Рідний край”, 1999.— 73с.. Вперше виходять праці історіографічного характеру. Особливо тут потрібно відмітити монографію О.О. Рафальського, в якій автор, опрацювавши величезний пласт фактичного матеріалу, дослідив провідні напрямки розвитку знань із даної проблеми Рафальський О.О. Національні меншини України у ХХ столітті: Історіографічний нарис. — К.: Полюс, 2000.— 447с. .

Здобутки та досягнення польського національного району описав його сучасник М. Василенко Василенко М. Один из многих: к пятилетию Мархлевского польского района // Революция и национальности.— 1930.— №4-5.— С. 38-47.; Василенко М. Польський національний район ім. Мархлевського // Радянська Україна. 1930. №8-9. С. 54-62.. Історії польського району окрему працю присвятив Г. Стронський Стронський Г. Злет і падіння: Польський національний район в Україні у 20-30-і роки. Тернопіль, 1992. 63с..

Дослідження національно-культурного життя етнічних складових українського народу знайшли своє відображення у роботі Л.Д. Якубової, а проблеми організації шкільної освіти – у монографії О. Войналович Войналович О. Організація шкільної освіти для національних меншин в Україні: 20-30 рр. К.-Полтава: Рідний край, 1992.— 149с.; Якубова Л.Д. Національно-культурне життя етнічних меншостей України (20-30-ті роки): коренізація і денаціоналізація // УІЖ.— 1998.— №6. С.22-36; 1999. № 1. С. 41-55. . Зокрема, в останній на основі широкого кола джерел аналізується досвід функціонування окремих національних шкіл.

Дослідники О.Я. Найман, В.І. Гусєв, Л.Є. Беренштейн у своїх працях підняли проблеми створення, функціонування та занепаду єврейського суспільно-політичного руху на Україні Беренштейн Л.Е. Евреи и политические процесы в СССР (20-80-е годы ХХ столетия).— К.: Ин-т национальных отношений и политологии, 1994. 88с.; Гусєв В.І. Бунд, Комфарбанд, євсекції КП(б)У: місце в політичному житті України (1917-1921). К.: Асоціація „Україно”, 1996.— 132с.; Найман О.Я. Єврейські партії та об’єднання України (1917-1925): Монографія.— К.: ІПіЕНД, 1998.— 196с.. Історію єврейського етносу досліджували В.С. Орлянський, М.М. Шестопал та інші Орлянський В.С. Євреї України в 20-30-ті роки ХХ сторіччя: соціально-політичний аспект.— Запоріжжя: ЗДТУ, 2000. 254с.; Шестопал М.М. Євреї на Україні: Історична довідка. К.: Оріяни, 2002.— 194с.. Питання німецької національної меншини вивчали В.Б. Євтух, Б.В. Чирко, І.М. Кулініч, Н.В. Кривець Кривець Н.В. Німецькі колонії в Україні в 20-ті роки (діяльність німецьких органів серед німецького населення) // Міжнародні зв’язки України: пошуки та знахідки.— Вип.3.— К., 1993.— С.78-86.; Євтух В.Б, Чирко Б.В. Німці в Україні (1920-і–1990-і роки).— К.: ІНТЕЛ, 1994.— 182с.; Кулініч І.М., Кривець Н.В. Нариси з історії німецьких колоній в Україні.— К.: Ін-т історії України НАН України, 1995.— 272с. та інші..

Визнання наукової громадськості дістали дослідження польської національної меншини у працях Т. Єременко, О. Калакури та інших. Єременко Т.І. Польське національне питання на Україні в 20-ті роки // Міжнародні зв’язки України: пошуки та знахідки. Вип.3. К., 1993. С. 87-96.; Єременко Т., Калакура О., Чирко Б. Поляки в Україні // Віче. 1993. №2. С. 119-130.; Калакура О.Я. Культурне життя польської діаспори в Україні в 20-30-х рр.// Функціонування української культури та мови в умовах регіонів України з багатонаціональним складом населення. Одеса, 1993.— С. 34-37. Також заслуговують на увагу дослідження з історії польського етносу на Україні закордонних науковців. Iwanow Mikolaj Polacy w zwiazku radzieckim w Latach 1921–1939.— Wroclaw, 1990.— 424s.; Kupczak M. Janusz Polacy na Ukrainie w Latach 1921–1939.— Wroclaw, 1994. 358s.

Історіографічний огляд літератури та наукових досліджень показує, що проблема історії національних меншин вже привертала увагу дослідників. Однак у більшості із наявних праць порушувалися лише етнографічні або регіональні проблеми (Волинь, Поділля). Тому дослідження суспільно-політичних і культурних процесів історичного розвитку в 1921-1929 рр. у такому широкому етнонаціональному регіоні, як Правобережна Україна, вимагає підготовки узагальнюючої праці по даній проблемі і в сучасних умовах стоїть на порядку денному.

У другому розділі „Населення та територія” дисертантом було встановлено найбільш чисельні національні меншини Правобережної України та їх концентрацію в окремих губерніях. Так, у досліджуваний період серед національних меншин найбільші показники чисельності були притаманні євреям, полякам і німцям. Єврейський етнос був майже рівномірно розселений по Київській, Волинській та Подільській губерніям, а поляки та німці сконцентровані переважно на території Волинської губернії.

Аналіз результатів основних переписів населення за 30 років (1897, 1920, 1923, 1924, 1926 рр.) дає можливість простежити динаміку чисельності національних меншин Правобережної України за цей відрізок часу і визначити основні тенденції та фактори, які впливали на її зміни. Встановлено, що показники чисельності єврейського етносу, який проживав в основному у містах та містечках, за тридцятиріччя зменшилися на 600 тис. чоловік. Це було пов’язано із складним економічним становищем, масовими вбивствами та погромами євреїв, що спричинило до їх значної еміграції (як зовнішньої, так і внутрішньої).

Еміграція охопила і німецьке населення. Особливо це стосувалося прикордонних правобережних колоній. У зв’язку із погіршенням міжнародних відносин між Німеччиною та Росією, економічними санкціями щодо німців, вони масово від’їжджали до Канади і США, що призвело до зменшення їх кількості майже на 107 тис. Кардинально ситуація не змінилась і за часів радянської влади.

У польської національності кількісні показники за 30 років зросли у 1,3 рази (на 117116 чол.), а їх питома вага – у 1,9 рази. Це було пов’язано із недосконалістю перепису 1897 року, значними асиміляційними тенденціями у середовищі поляків та радянсько-польською війною. Зазначені фактори спричинили до національної замкнутості поляків та змусили їх завуальовувати своє походження. І тільки після впровадження у життя політики держави щодо забезпечення прав і потреб національних меншин вони почали все більше усвідомлювати себе як націю, що спричинило до росту патріотизму та відкиданню побоювань виказувати свою національну приналежність під час перепису 1926 року. Саме ці чинники зумовили позитивну динаміку їх чисельності, що отримало своє відображення у вищезазначених показниках.

У розділі проаналізована законодавча база щодо створення національних адміністративно-територіальних одиниць, визначені основні етапи та характерні особливості її впровадження на території досліджуваного регіону. Показано, що найбільш інтенсивно процес створення національних сільських і селищних рад на Правобережжі тривав у 1924-1925 рр. Для задоволення потреб окремих етносів, які проживали у межах однієї адміністративно-територіальної одиниці (сільської ради), створювалися національні змішані сільські ради. Крім цього, у 1925 році був організований польський Довбишанський (Мархлевський) національний район. Головною метою реформи було не задоволення потреб та врахування інтересів національних меншин державою, а їх повна радянізація та знищення національних особливостей.

У третьому розділі „Радянське будівництво в Україні та місце у ньому національних меншин Правобережжя” досліджується формування та еволюція центральних спеціальних радянських та партійних органів по роботі із національними меншинами України, створення та функціонування їх розгалужень на місцях. Автором було проаналізовано ступінь ефективності кожного з цих органів, рівень їх повноважень, дійсний вплив на всі сторони життєдіяльності євреїв, поляків і німців Правобережної України.

Встановлено, що після революції 1917 року для роботи із різними національностями у структурі комуністичної партії більшовиків створювалися спеціальні національні секції, які у 1920 році було реформовано у підвідділи агітації та пропаганди. У структурній партійній вертикалі вони підкорялися підвідділу партпросвіти. Основна їх мета полягала у переконанні національних меншин у вірності та непогрішимості комуністичної партії і пропаганді вступати до її лав. Особливу увагу партійні структури приділяли роботі з молоддю різних національних меншин. Тому при Комуністичному союзі молоді (КСМ) створювалися секції для роботи з ними. Вони слугували своєрідним додатком до національних партійних підвідділів і також популяризували комуністичні ідеї серед різних національностей.

Наслідком скасування національних секцій стало розмежування повноважень між партійними структурами та радянськими органами. У зв’язку з цим у 1921 році створено відділ у справах національних меншин при НКВС, який наглядав за впровадженням у життя національної політики, розробляв відповідні законопроекти та інше. Проте у 1923 році він був скасований, а всі його повноваження передані ВУЦВК. Цей крок був зумовлений тим, що в умовах впровадження у життя національної політики уряду по розвитку та підтримці національної самобутності різних національностей відділ зі своїми повноваженнями не міг охопити всі грані цієї роботи. Тому 29 квітня 1924 року при ВУЦВК створено Центральну комісію у справах національних меншин (ЦКНМ) та систему її місцевих розгалужень – бюро та уповноважені. Цей орган за своєю структурою та повноваженнями, на відміну від попередніх, у функціональному відношенні був найбільше пристосований до максимального охоплення всіх сфер життєдіяльності різних національностей на території України. Також комісія мала право законодавчої ініціативи щодо них.

Для здійснення керівництва та координації роботи національних бюро (секцій) при НКО у 1921 році створено Раду національних меншин та низку її представництв на місцях. Вона мала вузькі і конкретні повноваження. Проте налагодити ефективну роботу Раді та її місцевим бюро завадила ціла низка штатних скорочень на початку 20-х років ХХ ст.

У розділі розкривається такі аспекти, як участь національних меншин у виборах до рад, організація виборчого процесу рідними мовами. Так, у контексті запровадження національної політики та закону „Про заходи по забезпеченню рівноправності мов…” від 1923 року нами виявлено, що в 1924-1925 році вперше була проведена виборча кампанія до рад мовами національних меншин. Також мовами різних національностей звітувалися ОВК, РВК, друкувалися передвиборча агітація, виборчі документи та інше.

Дисертантом при розгляді цього питання було визначено, що значним мінусом виборчих кампаній у національних адміністративно-територіальних одиницях стала відсутність конкретних та детальних інструкцій щодо окремих моментів виборчого процесу. Це зумовило виникнення під час нього значної кількості недоречностей, які були притаманні як для єврейських, так і для польських та німецьких національних виборчих дільниць.

На основі аналізу широкого кола джерел автором з’ясовано, що у досліджуваний період національні меншини Правобережної України з кожним виборчим роком збільшували свою чисельну присутність у радах усіх рівнів. Цей процес був усталений і свідчив про поступове збільшення суспільно-політичної активності євреїв, поляків і німців та про їх значне втягнення до радянського будівництва.

У праці автор дослідив єврейські, польські, німецькі організації та партії, визначив їх структуру, цілі, завдання, популярність, проаналізував методи роботи. Так, було встановлено, що в селах на території Правобережної України діяла низка таємних польських та німецьких громадських організацій, які мали релігійне забарвлення. Вони заборонялися радянським урядом, тому що боролися за громадську єдність села, захищали споконвічні цінності їхніх національних громад. Польські та німецькі організації мали чітку структуру, але не мали централізованого керівництва і діяли у межах окремих населених пунктів. Серед них потрібно виділити „Терциарів”, „Ружанців”, „Бапсомол” та інші.

Єврейський суспільно-політичний рух був представлений громадськими організаціями сіоністсько-соціалістичного напрямку, які були досить потужними і мали широке представництво у містах та містечках Правобережжя. Вони були тісно пов’язані із нелегальними єврейськими політичними партіями, які здійснювали на них значний вплив. За своїми програмними вимогами всі сіоністські організації та партії були схожі а різнилися тільки характером своєї роботи (спорт, палестинознавство, суспільствознавство, економічна та культурно-просвітницька діяльність).

Сіоністський рух набув свого розквіту приблизно у 1925 році. Проте, починаючи із 1926 року, владні структури розпочали жорстку боротьбу із ним, що і стало причиною його поступового занепаду.

На противагу традиційним „клерикальним” організаціям національних меншин радянський уряд та комуністична партія створили мережу добровільних громадських організацій (КНС, КВД, ОЗЕТ, Модр та інші), які пропагували вірність радянського шляху і створювали уявну видимість суспільної активності радянської людини.

У четвертому розділі „Відродження та розвиток у царині національних культур” розкривається формування нової радянської системи освіти, її структура та місце в ній освіти національних меншин.

На основі широкого кола джерел автор простежив процес організації шкіл для національних меншин України, дослідив динаміку їх створення. Аналіз матеріалів свідчить, що вона не була стало позитивною і мала свої відмінні коливання. Збільшення єврейських та польських шкіл протягом 1920-х років було перервано певним їх скороченням у середині досліджуваного періоду. Показники кількості німецьких шкіл на Україні у першій половині 1920-х рр. постійно зменшувались, і тільки з 1926 року їх кількість почала зростати. Основними причинами закриття шкіл стали скорочення посад вчителів, зменшення фінансування шкіл, „політична експертиза” вчителів, неправомірні дії місцевих керівників та інше. Така ситуація замовчувалася владними структурами, а на широкий загал виносилася тільки інформація, яка свідчила про стале збільшення кількості шкіл для національних меншин України.

У ході дослідження цього питання дисертантом було встановлено, що радянські єврейські школи були не популярними серед євреїв. Відсутність у переліку навчальних дисциплін староєврейської мови та переконаність батьків у зверхності та прогресивності російської культури змушувало їх віддавати дітей переважно до російських шкіл. До речі, останнє твердження частково відносилось і до польських батьків. Німці ж, навпаки, намагалися віддавати своїх дітей тільки до німецьких шкіл.

Радянська педагогіка відводила значне місце виробничій праці, як невід’ємному фактору освітнього процесу. Таким чином, на початку 20-х років ХХ ст. розпочалась організація професійних шкіл, які виникали у містах та містечках. Особливо це стосувалося єврейського населення. Це було своєрідним відродженням професійних шкіл кустарно-ремісничого профілю, які існували ще до революції. Крім цього при заводах відкривались єврейські школи фабрично-заводського типу. Зважаючи на сільськогосподарський характер польського та німецького населення, для них створюються сільськогосподарські школи.

Крім шкільної освіти національних меншин автором розглядається питання створення та функціонування національних педагогічних курсів, технікумів, відділів при інститутах. Так, для підготовки педагогічного персоналу на Правобережжі було відкрито ряд курсів (центральні, губернські, округові). Головну роль тут відігравали центральні трьохрічні педагогічні (єврейські та польські) курси. Крім цього, у Києві існували перепідготовчі курси, де вчителі національних меншин підвищували свій професійний рівень. Подібні перепідготовчі курси існували у Бердичеві, Шепетівці, Кам’янці та інших містах. Значну роль у підготовці педагогічного персоналу відігравали національні педагогічні технікуми. Особливо слід відмітити київські єврейський та польський педтехнікуми, які стали своєрідними педагогічними центрами єврейської та польської освіти на Україні. Проте під кінець 20-х років спостерігаються тенденції злиття технікумів з інститутами, або їх реорганізація. Національні меншини здобували освіту рідною мовою також і в

сільськогосподарських, індустріальних технікумах та національних технікумах у інших республіках.

Аналіз основних джерел дає підстави стверджувати, що значна кількість єврейської молоді навчалася в інститутах, проте у другій половині 1920-х років в умовах українізації їх представництво зменшилося на користь титульного етносу.

У розділі простежується створення та діяльність національних польського, єврейського та інших видавництв, що забезпечували друкованою продукцією національні меншини. Так, встановлено, що у 20-ті рр. ХХ ст. діяли такі видавництва, як єврейське „Культур-Ліга” та польське “Трибуна на Україні”. Вони видавали навчальну, політичну, художню літературу. Крім них книжки мовою різних етносів друкували „Державне видавництво України” (ДВУ) та „Книгоспілка”. Незважаючи на це, книг для потреб національних меншин все ж таки не вистачало. Особливо гостро ця проблема стояла у німців. В умовах централізації влади та підпорядкування керівництва республік Москві в Україні у 1926 році створено Всеукраїнську філію Центрального видавництва народів СРСР, яка отримала всі права на видавництво літератури різними мовами.

У процесі дослідження виявлено, що державні структури приділяли велику увагу періодичним виданням національних меншин – газетам, журналам. Як правило, за своїм характером вони виконували роль агітації і пропаганди серед різних етносів радянського способу життя. Тому ці періодичні видання були не надто популярними серед різних національностей.

Автором проаналізовано роль центральних (єврейської та польської) бібліотек у м. Києві у становленні бібліотечної справи цих національних меншин та забезпеченні їх культурно-освітніх запитів. Вони були своєрідними науковими центрами, де велась розробка історіографічних питань та робота з аспірантами.

Значне місце у культурному житті різних національностей зайняло театральне мистецтво. Зокрема, на початку 20-х років створювались і досить інтенсивно розвивались театральні колективи національних меншин. Але держава надавала свою підтримку тільки тим театрам, які здійснювали постановки або революційного характеру з агітаційно-пропагандистським наповненням, або показували на сцені досягнення радянського будівництва та національної політики.

Важливою подією для України та Правобережжя стало створення Державного єврейського театру України. Крім нього працювало ще багато єврейських театральних колективів, такі як „Кунст-Вінкл”, „Безкер” та інші. У Києві було створено польську Драматичну студію.

У світлі впровадження національної політики радянської держави значний поштовх отримали наукові дослідження, пов’язані із вивчення культури, побуту, історії, традицій різних етносів. Протягом досліджуваного

періоду було створено низку установ, відділів, інститутів, які досліджували цю проблематику. До них відносяться Єврейська історико-археографічна комісія при ВУАН, Кафедра єврейської культури (пізніше реорганізована в інститут), Кабінет вивчення нацмен при Етнографічній комісії ВУАН. Подібними дослідженнями займались також місцеві краєзнавчі організації Правобережжя, округові музеї, архівні установи, при яких створювалися секції, відділи нацмен.

Дослідження суспільно-політичного та культурного розвитку євреїв, поляків та німців у 1920-ті роки на території Правобережжя дають підстави зробити такі висновки:

Територія Правобережної України у 20-ті рр. ХХ ст. була значним поліетнічним організмом. На ній, крім титульного етносу, проживали різні національності. Найбільш чисельними серед них були євреї, поляки і німці.

Одним із аспектів взяття під контроль національного відродження на місцях, цементування Радянського Союзу, формування нових національних еліт, які б стали міцною опорою більшовиків на місцях, репрезентативності вільного розвитку всіх національностей стала проголошена ХІІ з’їздом РКП(б) у 1923 р. політика коренізації.

Невід’ємною складовою цієї політики стала адміністративно-територіальна реформа, яка включала організацію національних сільських, селищних рад та районів. Дана реформа, яка проводилася на Правобережній Україні, як і вцілому по всіх територіях України, переслідувала політичні цілі. З одного боку, вона сприяла прискоренню радянізації інонаціонального населення, а з другого – своєю внутрішньою і зовнішньою політикою революціонізувати країни, що межували з територією колишнього Радянського Союзу. Цю мету зокрема переслідувало створення на Правобережній Україні польського Довбишанського (Мархлевського) району.

Для керівництва справами національних меншин України, починаючи із початку 20-х років, створювався ряд центральних органів та їх місцевих розгалужень як по партійній, так і по радянській лініях. Вони були покликані контролювати впровадження заходів національної політики та реагувати на те, щоб діяльність національних меншин не виходила за встановлені межі. Таким чином, створені органи по роботі з різними національностями направляли свою діяльність не на покращення їх життєдіяльності, відродження національних особливостей, а лише на контроль за виконанням постанов, циркулярів та директив, які приймалися зверху.

Одним із критеріїв суспільно-політичної активності національних меншин була їх участь у виборчому процесі до нових органів влади – рад. Проте ці вибори здійснювалися методами жорсткого тиску нового режиму і велися в інтересах держави. Національні меншини брали активну участь у виборчому процесі, але ця активність була підконтрольною. Найменші прояви вільної думки присікалися широко розгалуженим партійним та репресивним апаратом. Особливо це стосувалося багатших представників різних національностей та духовенства, які мали серед свого населення значний авторитет і прагнули через радянські органи захистити національні інтереси свого народу. Проте такі тенденції серед національних меншин спричинили до видання владними структурами ряду законів та інструкцій, які значно обмежили можливості бажаючих обирати і бути обраними. Це було ще одним підтвердженням того, що радянська влада ставила на перше місце класові інтереси, а не національні.

На території досліджуваного регіону діяли громадські організації та партії євреїв, поляків та німців, але вони були заборонені державою, оскільки їх діяльність суперечила класовій ідеології більшовиків. Радянський уряд створив мережу продержавних громадських організацій (КНС, КВД, ОЗЕТ, МОДР та інші). Перед ними ставилося завдання замінити традиційні нелегальні національні організації. Це була спроба створити видимість декларованих політичних свобод, а фактично дати новий поштовх радянізації національних меншин.

Невід’ємною частиною впровадження національної політики була організація освіти для національних меншин. Проте атеїстична спрямованість радянської системи освіти й виховання вступила у конфлікт із засадами виховання підростаючого покоління у релігійному дусі, які обстоювали національні культурно-освітні, релігійні об’єднання, громадськість в цілому. Однією із головних прогалин радянської системи освіти при визначенні питання про відкриття національної школи, став мовний фактор, а не національно-культурний. Оскільки навчання в цих установах велося рідною мовою, то весь його зміст та наповнення ніяким чином не враховувало національно-культурних особливостей різних національностей і проходило у дусі марксистсько-ленінської ідеології. Галузь освіти, залишивши як фактор ідентифікації кожної національної меншини мову, була покликана поступово нівелювати у дітей та молоді національних меншин традиційні культурні та релігійні відмінності і таким чином розпочати формування нової радянської спільноти.

Для потреб національних меншин створювалися мистецькі та культурно-освітні установи. Їх основною метою було пропагувати та підносити радянський спосіб життя. Комуністична партія зосереджувала у своїх руках всю повноту влади, здійснювала необмежений контроль за ідейно-політичним та культурним життям суспільства.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Жуковський О.І Національні меншини Правобережної України: соціально-політичний і культурний розвиток (1921-1930 рр.). Історіографія проблеми // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. – Кам’янець-Подільський: Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет, інформаційно-видавничий відділ, 2003. – Т.11. – С. 305-312.

2. Жуковський О.І. Особливості динаміки чисельності населення національних меншин Правобережної України кінця ХІХ – початку ХХ століття (на прикладі євреїв, поляків та німців) // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського. Вип.5. Серія: Історія: Зб. наук. пр. – Вінниця: Видавничий відділ ВДПУ ім. М.Коцюбинського, 2003.- С. 46-53.

3. Жуковський О.І. Роль центральної польської державної бібліотеки у розвитку польської національної культури на Правобережній Україні у 20-ті роки ХХ ст. // Українська полоністика. Випуск 1. – Житомир: Вид. відділ ЖДУ, 2004. – С. 3-9.

4. Жуковський О.І. Характерні особливості виборів до