КОРЯКІН РОМАН ВЯЧЕСЛАВОВИЧ

УДК 343.131: 347.922.7 (477)

РЕСТИТУЦІЯ У СУЧАСНОМУ

КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Луганському державному університеті внутрішніх справ.

Науковий керівник доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України Нор Василь Тимофійович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри кримінального процесу і криміналістики

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, доцент, Стахівський Сергій Миколайович, Київський національний університет внутрішніх справ, начальник кафедри теорії кримінального процесу та судоустрою

кандидат юридичних наук, доцент, Кучинська Оксана Петрівна, Академія адвокатури України, проректор з навчально-методичної роботи

Провідна установа Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти і науки України, кафедра кримінального процесу (м. Харків)

Захист відбудеться “27” жовтня 2006 року о 14 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д.26.007.01 у Київському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 03035, Київ, Солом’янська пл., 1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ за адресою: 03035, Київ-35, Солом’янська пл., 1.

Автореферат розісланий “21вересня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.І. Казміренко

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Конституція України від 28 червня 1996 року проголосила нашу країну демократичною правовою державою. Тим самим Україна заявила про свої наміри просуватися в магістральному напрямку розвитку світової цивілізації, виходячи з визнання людини, її прав і свобод найвищою цінністю в суспільстві.

Кримінальне судочинство є сферою державної діяльності, де права й інтереси особи можуть бути істотно обмежені, адже тут можливим є застосування до осіб, обвинувачених у вчиненні злочину, найрізноманітніших заходів державного примусу. Разом із категорією таких осіб у кримінальне судочинство залучаються особи, яким у результаті злочину були завдані моральні страждання, заподіяна фізична та матеріальна шкода. Права й законні інтереси таких осіб потребують належного забезпечення відповідно до сучасних вимог.

Наслідком вчинення значного числа злочинів є завдання державі, підприємствам установам, організаціям, фірмам і окремим громадянам матеріальної шкоди. У всіх таких випадках справедливість вимагає поновлення порушеного злочином матеріального стану потерпілого незалежно від того, юридичною чи фізичною особою він є.

Проблема відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди для кримінально-процесуальної літератури не нова. У різний час до неї зверталися представники правової науки Росії, СРСР та України. У їх числі такі видатні вчені, як Н. Алексєєв, Ю. Грошевий, М. Духовськой, А. Квачевський, В. Случевський, М. Строгович, В. Савицький, М. Чельцов та інші. Свої спеціальні дослідження присвятили їй С. Александров, С. Альперт, Б. Безлепкін, А. Белякова, П. Гуреєв, В. Даєв, З. Зинатуллін, О. Кузьміна, О. Кучинська, А. Мазалов, Є. Нікулін, В. Нор, В. Понарін, Л. Шаповалова, М. Шумило, Н. Якубович та інші вчені. Проте така форма відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди як реституція, глибокому та всебічному аналізу, на жаль, не надавалась. Більш глибше вона досліджувалась в роботах професорів М. Духовського, С. Александрова, З. Зинатулліна, В. Нора, М. Шумила, а також доцента Г. Подкаури.

Тож, досліджень, як бачимо, небагато, але й у них відсутня єдина, вивірена думка, і як наслідок – відсутнє належне законодавче врегулювання однієї з найефективніших і водночас найпростішої форми усунення шкідливих майнових наслідків злочину. До певної міри це зумовлене тим, що більшість наукових праць зазначених авторів відносяться до різних періодів розвитку кримінального судочинства, базуються на вже застарілому законодавстві, використовувались узагальнення слідчої та судової практики минулих років, а тому тяжко сподіватися, що вони сприятимуть належною мірою оновленню кримінально-процесуального законодавства щодо удосконалення інституту реституції з урахуванням вимог Конституції України, загальновизнаних міжнародних норм.

Водночас не може не турбувати той факт, що очевидні переваги реституції перед іншими формами відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди законодавцем ігноруються. У проекті Кримінально-процесуального кодексу, що перебуває на обговоренні у Верховній Раді України, спеціального розділу чи навіть окремих норм, присвячених кримінально-правовій реституції як формі усунення злочинних наслідків, практично немає. Традиційно перевага надається цивільному позову в кримінальній справі. Складається враження, що цивільний позов є чи не найдосконалішою серед усіх форм відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди. Хоча при першому ж наближенні видно, що він являє собою тривалий і складний захід як для держави, так і для особи, яка потерпіла від злочину. Викладені обставини спонукали нас до вибору теми дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом науково-дослідницьких робіт кафедри кримінального процесу та правосуддя Луганського державного університету МВС України та відповідає тематиці приоритетних напрямків наукових та дисертаційних досліджень, визначених Наказом МВС України № 755 від 5.07. 2004 р. та узгоджується з Комплексною програмою профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 року № 1376/ 2000.

Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розроблення теоретичних положень, що стосуються реституції як форми відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди, визначення місця й ролі даного правового інституту в системі гарантій прав потерпілих від злочину фізичних і юридичних осіб, виявлення можливих шляхів удосконалення законодавства, що регулює питання кримінально-правової реституції.

Своєю чергою, це зумовило безпосередні завдання, на вирішення яких спрямовано дослідження:

- сформулювати поняття реституції як форми відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди, обґрунтувати її кримінально-правову природу, розкрити її зміст і соціальну цінність;

- розкрити зміст можливих заходів забезпечення кримінально-правової реституції, у тому числі щодо розшуку безпосередньо викраденого майна, його натуральних замінників у вигляді інших матеріальних цінностей і грошових коштів;

- показати роль слідчих дій щодо забезпечення кримінально-правової реституції, можливі форми взаємодії між правоохоронними органами в даному напрямку;

- визначити найбільш ефективні та доцільні законодавчі й практичні шляхи здійснення кримінально-правової реституції у вигляді повернення як безпосередньо викраденого майна, так і їх замінників або грошового еквівалента.

Об’єктом дослідження є кримінально-процесуальне регулювання правовідносин, що виникають внаслідок заподіяння шкоди фізичним та юридичним особам у результаті скоєння злочину та її відшкодування з допомогою реституції.

Предметом дослідження є норми вітчизняного кримінально-процесуального законодавства, що встановлюють підстави, умови та процесуальний порядок захисту порушених злочином майнових прав фізичних та юридичних осіб шляхом реституції; практика їх застосування; норми міжнародного права, які встановлюють відповідні стандарти щодо поновлення майнових прав осіб, що постраждали від злочинних дій.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складає система загальнотеоретичних та спеціально-наукових методів пізнання, зокрема: діалектичний, формально-юридичний, порівняльного правознавства, історичний, системного аналізу, соціологічний, статистичний.

До основних серед дослідницьких методів, що використовувалися у написанні дисертації, належить загальний метод пізнання – діалектичний. Згідно з його принципами всі явища природи і суспільного життя органічно взаємопов’язані та взаємообумовлені. Вони залежать одне від одного і перебувають у постійному русі та розвитку, саме з властивостей окремих явищ формується властивість та сутність цілого. Через діалектичний метод реституція розуміється як система правовідносин, що виникають, змінюються та припиняються у різних сферах суспільного життя, в тому числі й у кримінальному судочинстві.

Формально-юридичний метод включає такі прийоми, як опис і аналіз правових норм та правовідносин, їх пояснення і тлумачення, класифікацію. За допомогою таких прийомів у дисертації досліджувалась юридична природа інституту реституції у кримінальному процесі, з’ясовувались зміст та значення вживання законодавцем термінів. Метод порівняльного правознавства було покладено в основу уніфікації доктринального розуміння та правового регулювання інституту реституції в кримінальному процесі та інших галузях права. При цьому порівнювались інститути реституції у міжнародному, цивільному та кримінально-процесуальному праві. Історичний метод використано для дослідження ґенези становлення та розвитку інституту реституції взагалі, і зокрема у кримінальному судочинстві. Метод системного аналізу використано для з’ясування місця інституту реституції в системі права України. За допомогою соціологічного методу з’ясовано позицію юристів практиків та потерпілих від корисливих злочинів щодо вирішення поставлених у роботі проблем. Через використання статистичного методу встановлювалися тенденції практики відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди, та з’ясовулася частка відшкодування такої шкоди шляхом реституції.

Нормативну базу дослідження склали Конституція України від 28.06.1996 р., чинне кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство. Використано відомчі нормативні акти й роз’яснення Пленуму Верховного Суду України.

Докладно проаналізовано літературу з досліджуваної проблеми, опубліковані проекти КПК України, аналітичні матеріали Генеральної прокуратури України, МВС України та Верховного Суду України, матеріали конкретних кримінальних справ із практики районних органів внутрішніх справ і місцевих судів Луганської області за 1999 – 2005 роки (вивчено понад 250 кримінальних справ), дані опитувань близько 70 слідчих органів внутрішніх справ і прокуратури, 58 дізнавачів ОВС, 43 оперативних уповноважених, а також 69 потерпілих, яким викрадене майно було повернено в ході розслідування кримінальної справи. Використано власний досвід роботи в слідчому підрозділі МВС України.

Наукова новизна випливає з вибору теми дисертації, раніше малодослідженої. У роботі на концептуальному рівні викладено авторське бачення інституту реституції у кримінальному судочинстві, сформульовані нові положення й рекомендації, спрямовані на вдосконалення кримінально-процесуального законодавства та правозастосовчої практики з відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди у формі кримінально-правової реституції.

До найбільш суттєвих із них слід віднести такі:

вперше:

- комплексно та системно розглянуті питання пов’язані зі з’ясуванням юридичної природи реституції;

- викладено авторську позицію щодо класифікації реституції у кримінальному судочинстві: кримінально-правова та кримінально-процесуальна, які розмежовуються на реституцію володіння та компенсаційну. Сформульовано їх поняття, визначено предмет, розкрито зміст і соціальне призначення;

- обґрунтовано, що кримінально-правова реституція є цілком самостійною формою відшкодування завданої злочином майнової шкоди, яка повинна бути закріплена в КПК України;

- запропоновано порядок проведення кримінально-правової реституції у стадії досудового розслідування та судового розгляду;

- визначено межі застосування кримінально-правової реституції володіння.

удосконалено:

- визначення змісту завдань та функцій кримінального процесу;

- сформульовано низку пропозицій щодо змін та доповнень КПК України (ст. ст. 175, 179, 188), які стосуються вдосконалення правової регламентації окремих слідчих дій у створенні передумов захисту порушених злочином майнових прав особи за допомогою кримінально-правової реституції.

набуло подальшого розвитку:

- співвідношення прокурорського нагляду та судового контролю за досудовим розслідуванням;

- застосування цивільно-правових норм в кримінальному судочинстві України.

Теоретичне значення одержаних результатів полягає у тому, що на його основі сформульовано ряд положень, висновків та пропозицій, які є основою для вирішення теоретичних та практичних проблем інституту реституції у вітчизняному кримінальному процесі.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання суддями, слідчими, прокурорами, органами дізнання у їх діяльності, спрямованій на захист майнових прав потерпілих від злочинів. Крім того, вони можуть бути використані у законодавчій практиці, зокрема при внесенні змін та доповнень до чинного КПК України, доопрацюванні проекту КПК, а також при прийнятті постанов Пленуму Верховного Суду України для надання роз’яснень судам загальної юрисдикції з відповідних процесуальних питань. Висновки і пропозиції дисертанта можуть бути використані у науково-дослідній роботі – для подальшої розробки науково обґрунтованих положень і рекомендацій з питань законодавчого врегулювання кримінально-процесуальної діяльності щодо відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди у формі кримінально-правової реституції; у навчальному процесі – при написанні підручників (окремих розділів), навчальних посібників з курсу “Кримінальний процес України”, при підготовці і викладанні лекцій з тем “Цивільний позов у кримінальному судочинстві”, “Докази та доказування”, “Слідчі дії” та інших.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на спільному засіданні кафедр кримінального процесу і судоустрою, криміналістики та організації розслідування злочинів Луганського державного університету внутрішніх справ. Пропозиції, що виносяться на захист, були предметом обговорення 5 наукових, у тому числі й науково-практичних конференцій: "Проблеми розвитку юридичної науки у новому столітті" (Харків, 2002 р.), "Нове кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство та завдання юридичної підготовки кадрів ОВС України" (Луганськ, 2002 р.), "Актуальні проблеми кримінального судочинства України" (Донецьк, 2003 р.), "Виявлення, фіксація та використання доказів у процесі досудового слідства" (Луганськ, 2005 р.), "Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні" (Острог, 2005 р.).

Окремі положення та результати дисертаційного дослідження були апробовані в навчальному процесі Луганського державного університету внутрішніх справ у ході викладання курсу “Кримінальний процес України”, “Доказування на досудовому слідстві”, спецкурсу “Організація розслідування злочинів” (акт впровадження від 28 березня 2006 року), а також у науково-дослідницькій роботі слухачів, курсантів, студентів, магістрантів та ад’юнктів.

Публікації. Основні положення і висновки дисертації викладені 5-ти одноосібних наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України.

Структура роботи зумовлена поставленими дисертантом метою, завданням і предметом дослідження, відповідає логіці наукового пошуку і вимогам ВАК України. Дисертація складається із вступу, двох розділів, що об’єднують шість підрозділів, висновків, списку використаних джерел (222 найменування) і додатків. Повний обсяг роботи становить 196 сторінки, текст дисертації – 167 сторінок. Список використаних джерел та додатки загалом нараховують 29 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, з’ясовується ступінь її наукового дослідження, визначається об’єкт та предмет дослідження, окреслюється його мета і завдання, викладається методологічна основа роботи, формулюються положення, які характеризують її наукову новизну, подаються найважливіші результати дослідження, пояснюється їхнє теоретичне і практичне значення, наводяться дані про апробацію результатів дослідження.

Розділ 1. – “Реституція як правовий інститут: загальна характеристика” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню найбільш важливих теоретичних питань щодо правової природи реституції, її поняття, сутності та значення у відшкодуванні заподіяної злочином матеріальної шкоди. З’ясовуються перспективи використання відновлювальних властивостей реституції у кримінальному судочинстві України.

У підрозділі 1.1. – “Процесуальна природа відшкодування шкоди, заподіяної злочином, і його форми в кримінальному процесі” розглядаються питання, пов’язані зі з’ясуванням юридичної природи відшкодування шкоди, заподіяної у результаті скоєння злочину, та аналізуються відомі вітчизняному законодавству форми її відшкодування.

Насамперед, акцентується увага на тому, що з’ясування процесуальної природи відшкодування заподіяної злочином шкоди можливе лише в контексті завдань, які стоять перед кримінальним судочинством України, а також в системі кримінально-процесуальних функцій. Відзначається, що формула нині чинної ст.2 КПК України, на жаль, не містить завдання, пов’язаного з відшкодуванням шкоди, заподіяної злочином, що з огляду на пріоритетність правозахисної функції права взагалі, кримінально-процесуального зокрема, а також даних статистики, яка засвідчує щорічне зростання кількості корисливих злочинів, збільшення розміру шкоди, заподіяної їх вчиненням, та відсотку невідшкодованих збитків, є недоліком законодавства.

Відшкодування шкоди заподіяної злочином не охоплюється повною мірою завданням “охорона прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”, а також завданням “повного розкриття злочину”. У зв’язку з цим наводяться аргументи про необхідність розрізняти поняття “охорона” і “захист” прав, свобод і законних інтересів фізичних (юридичних) осіб або держави, що були порушені злочином. При цьому робиться висновок, що охорона права охоплює всю сукупність способів, пов’язаних із забезпеченням його належного здійснення до моменту порушення, у нашому випадку у зв’язку з вчиненням злочину, а захистом є заходи, застосовувані органом дізнання, слідчим, прокурором і судом для його поновлення. З урахуванням цього, автором запропоновані зміни до ч.1 ст. 2 КПК України (ст. 2 Проекту КПК).

Зважаючи на те, що саме завданнями кримінального процесу визначається кількість, характер і призначення кримінально-процесуальних функцій, формулюється висновок, що однією з них є функція захисту майнових прав та інтересів громадян, юридичних осіб і держави, яка реалізується через діяльність і процесуальні відносини, що виникають у кримінальному судочинстві при відшкодуванні шкоди, заподіяної злочином.

Відзначається, що закріплення і розвиток у кримінальному судочинстві України принципів змагальності і диспозитивності зумовили витіснення з його правового поля такі форми захисту власності як відшкодування шкоди з ініціативи суду та покладення на засудженого кримінально-правового обов’язку загладити заподіяну злочином шкоду. Фактично, сьогодні склалася ситуація, коли майже єдиною і більш-менш врегульованою формою захисту порушених злочином майнових прав залишився інститут цивільного позову у кримінальному судочинстві.

На цьому тлі, з урахуванням міжнародної практики відшкодування шкоди, заподіяної злочином, підтримується ідея створення в Україні державного Фонду допомоги особам, які постраждали від злочину, аналізується перспектива запровадження в Україні медіаційних процедур, розкривається актуальність вдосконалення процесуальної регламентації кримінально-правової реституції.

У підрозділі 1.2. – “Походження і сутність реституції. Перспективи її використання в кримінальному процесі України” з’ясовується походження і семантичне значення терміна “реституція”, досліджується його змістове наповнення у відомих пам’ятках права, обґрунтовується доцільність використання у сфері сучасного кримінального судочинства.

Відзначається, що термін “реституція” латинського походження (restitution) і означає відновлення, повернення. Своє перше закріплення він отримав ще за часів існування римського права, та завдяки широкому спектру своїх відновлювальних властивостей зберігся і успішно використовується і в сучасній правовій доктрині. Разом із тим, принципи верховенства права та підзаконності нормотворчості адміністративної влади, закріплені Конституцією України, виключають свободу посадових осіб діяти подібно до римського претора, поновлюючи сторони в їх правовому та фактичному становищі не відповідно до вимог закону, а на підставі особистих уявлень про справедливість. Таким чином, обґрунтовується висновок про недопустимість використання "римського варіанта" реституції в законодавчому полі України.

Нинішнє нормативне використання досліджуваного терміна найбільш поширене у цивільному праві України, де він зазначає повернення сторін в початкове становище, внаслідок визнання правочина недійсним (двостороння реституція). Правило односторонньої реституції, яке враховує специфіку протиправної поведінки однієї зі сторін приписує відновити в первісне становище лише потерпілу сторону. Саме воно прийнято за основу у міжнародному та кримінально-процесуальному праві. Проте, відсутність серед процесуалістів єдиної виваженої думки стосовно поняття реституції негативно відбивається на її закріпленні в кримінально-процесуальному законі. Дисертант наголошує, що розгляд реституції лише в контексті повернення потерпілому предметів, безпосередньо втрачених у результаті злочину та визнаних речовими доказами в справі, не повною мірою відображає її семантичну сутність, закріплену в інших галузях права, зокрема в цивільному, а також у міжнародно-правових документах, насамперед тому, що не враховує широкого спектру її компенсаційних властивостей.

Обґрунтовується положення, що в рамках кримінального процесу досліджуваний правовий феномен може мати прояв у двох формах: кримінально-правової та кримінально-процесуальної реституції. При цьому предмет кримінально-правової реституції не обмежується речовими доказами – об’єктами злочинного посягання, а включає в себе й натуральну (шляхом надання речей, властивості яких аналогічні викраденим) або грошову їх компенсацію. З цієї позиції наводяться аргументи на користь того, що кримінально-правова реституція має право на законодавче закріплення як самостійна форма відшкодування шкоди, заподіяної злочином. З огляду на розвиток у кримінальному процесі України принципу диспозитивності акцент в ініціативі поновлення порушених прав досліджуваним способом, переноситься з посадових осіб, які здійснюють провадження в справі, на потерпілого.

Поняття кримінально-правової реституції визначається як поновлення органом дізнання, слідчим, прокурором і судом матеріального становища потерпілого від злочину шляхом повернення на його прохання речових доказів - об’єктів злочинного посягання, їх замінників або грошової компенсації.

Своєю чергою, дія кримінально-процесуальної реституції спрямована на поновлення майнового становища власника (законного володільця), порушеного внаслідок необґрунтованого залучення його майна у сферу кримінального судочинства. Крім повернення такого майна, її предмет включає в себе також грошову й натуральну компенсацію майна, яке не збереглося в натурі.

Кримінально – правову та кримінально – процесуальну реституції необхідно розмежовувати на реституцію володіння та компенсаційну.

Предмет кримінально - правової реституції володіння включає в себе реституцію речових доказів – об’єктів злочинного посягання (ст.79, 80, 81 КПК України; п. “б” ч.2 ст. 173 Проекту КПК). Сфера дії кримінально – правової компенсаційної реституції поширюється на грошову й натуральну компенсацію реалізованих відповідно до ч.4 ст. 80 КПК України (п. “в” ч. 2 ст. 173 Проекту КПК) речових доказів.

Кримінально – процесуальна реституція володіння включає в себе реституцію майна, вилученого у підозрюваного (обвинуваченого) та інших учасників процесу в ході обшуку чи виїмки, яке не є речовими доказами в справі, або не забезпечує цивільний позов; майна на яке накладено арешт у разі закриття кримінальної справи; майна, що становило предмет застави у разі виконання заставодавцем своїх зобов’язань, а також незаконно вилученого майна, яке збереглося в натурі (п. 2 ст. 3 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями…” від 1.12. 1994 р.). Що стосується кримінально – процесуальної компенсаційної реституції, то її дія спрямована на компенсацію незаконно вилученого майна, яке не збереглося в натурі (ч. 2 ст. 4 Закону України від 1.12. 1994 р.), а також грошова компенсація речових доказів, втрачених (пошкоджених) з вини посадових осіб, відповідальних за провадження в справі.

У підрозділі 1.3. - “Співвідношення реституції з мірами покарання майнового характеру, цивільно-правовими та іншими кримінально-процесуальними засобами захисту власності в кримінальному судочинстві” з’ясовуються, насамперед, ознаки, які визначають місце та роль реституції серед різновидів юридичної відповідальності, а також форми захисту власності в кримінальному судочинстві. Зокрема обґрунтовується позиція, що незважаючи на певну схожість цілей, а також забезпечення відчуження майнових прав особи, яка притягається до відповідальності силою державного примусу, деякі майнові види покарання (штраф, конфіскація майна) і кримінально-правова реституція є принципово різними правовими інститутами. У свою чергу, цивільно-правові норми, будучи універсальними для відносин власності та її захисту, у сукупності з нормами кримінально-процесуального закону становлять спільну правову основу реституції, її правовідновної функції.

Звертається увага на допустиме використання в рамках кримінального судочинства речово-правових позовів, зокрема віндикаційного, який необхідно розглядати як окремий випадок кримінально-правової та кримінально-процесуальної реституції володіння.

Обґрунтовується положення, що наділені характеристиками зобов’язально-правових позовів, інститути цивільного позову та добровільного відшкодування шкоди, заподіяної злочином, слід розглядати як приклади реалізації кримінально-правової компенсаційної реституції.

На підставі статистичних даних й емпіричних досліджень про застосування реституції в практиці відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди, робиться висновок про те, що навіть наявний у нинішньому вигляді інститут реституції успішно конкурує з цивільним позовом і в усіх випадках переважає над відсотковим показником добровільно відшкодованої шкоди.

Окремо доводиться, що усунення шкідливих майнових наслідків у формі реституції має ряд переваг перед інститутом цивільного позову в кримінальній справі. Зокрема поділ на реституцію володіння та компенсаційну реституцію дозволяє забезпечити комплексний підхід до досягнення поставленої мети: захищати суб’єктивне право й одночасно відшкодовувати потерпілому матеріальну шкоду, заподіяну пошкодженням або знищенням його майна. Проте автор усвідомлює, що беззаперечною перевагою цивільного позову над реституцією є можливість захисту честі і гідності людини, прав її інтелектуальної власності шляхом відшкодування моральної шкоди, заподіяної злочином.

З урахуванням викладеного, формулюється висновок, що реституцію слід розглядати як збірне поняття, відновні властивості якого здатні регулювати практично весь спектр майнових відносин, що виникають у сфері кримінального судочинства.

Другий розділ – “Забезпечення відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди у формі кримінально-правової реституції” розкриває механізм захисту порушених злочином майнових прав фізичних та юридичних осіб шляхом кримінально-правової реституції.

У підрозділі 2.1. – “Підстави й умови реалізації кримінально-правової реституції” з’ясовується коло обставин, необхідних для захисту порушених злочином майнових прав особи у вигляді кримінально-правової реституції.

Загальною матеріально – правовою підставою реституції в кримінальному судочинстві, на думку дисертанта, є подія злочину та протиправне відчуження майна в результаті його вчинення.

Кримінально-правова реституція володіння та кримінально-правова компенсаційна реституція як форми відшкодування шкоди, заподіяної злочином, у рамках кримінального судочинства мають свої окремі умови реалізації.

При застосуванні кримінально-правової реституції володіння до їх числа належать:

- установлення місцезнаходження об’єкта злочинного посягання, вилучення його органом дізнання, слідчим, прокурором або судом і долучення до справи як речового доказу;

- законність перебування(титульна основа) відчуженого в результаті злочину майна у потерпілого;

- згода потерпілого прийняти відчужене майно (речовий доказ – об’єкт злочинного посягання).

У свою чергу, як окремі умови кримінально-правової компенсаційної реституції виступають:

- відсутність майна, що підлягає поверненню, або відмова потерпілого прийняти пошкоджене майно;

- установлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом джерела компенсації.

Наявність кожної з наведених умов, на думку дисертанта, є обов’язковою. У разі відсутності хоча б однієї з них, відновлення порушеного злочином майнового становища потерпілого шляхом кримінально-правової реституції неможливе.

У підрозділі 2.2. – “Роль слідчих дій у здійсненні реституції” розкрито можливості окремих слідчих дій у створенні передумов здійснення кримінально-правової реституції. Зазначається, що регламентація окремих слідчих дій переконує у необхідності підвищення їх ролі щодо забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної злочином. З цією метою дисертант:

- аргументовано доводить доцільність законодавчого закріплення доказового значення впізнання предметів (майна), яке було здійснено в ході обшуку з участю потерпілого. У цьому зв’язку запропоновано зміни до ст. 175 КПК України (ст.259 Проекту КПК), що як виняток повинна закріпити можливість пред’являти в ході обшуку предмети для впізнання в одиничному екземплярі, а не в числі інших однорідних предметів. Своєю чергою, ст.188 КПК (ст.274 Проекту КПК) підлягає доповненню в тій частині, що стосовно предметів, які були впізнані потерпілим у ході обшуку, у протоколі даної слідчої дії мають бути наведені пояснення потерпілого про їхні індивідуальні ознаки;

- обґрунтовує необхідність встановити відповідальність за протидію виконанню законної вимоги слідчого та співробітника органу дізнання про видачу в ході виїмки предметів і документів, які мають значення для вирішення справи. Пропонується доповнити КпАП ст. 185-12, у якій передбачити можливість суду накладати грошове стягнення від 3 до 8 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на осіб, які не виконали законної вимоги слідчого (співробітника органу дізнання). При цьому визначається грань між протидією розслідуванню та правом громадян на свободу від самовикриття (самообвинувачення), виходячи з положень ч. 1 ст. 63 Конституції України, п. 1,2 ч. 2 ст. 69, ст. 43, 43-1 чинного КПК України: ніхто не зобов’язаний свідчити проти себе, членів своєї родини та близьких родичів, коло яких установлено законом.

Окрема увага приділяється невідповідності положенням Конституції України та засадам оновленого кримінально-процесуального законодавства існуючого порядку накладення арешту на майно обвинувачених або осіб, які несуть матеріальну відповідальність за їхні дії (ст. ст. 125, 126 КПК). З метою посилення гарантій захищеності громадян від необґрунтованого обмеження недоторканності їхнього житла та користування об’єктами права власності, пропонується встановити судовий порядок застосування даного заходу процесуального примусу. Такий порядок включає внесення слідчим до суду подання, негайний розгляд його суддею та винесення ним відповідної постанови. Виняток у пропонованій нормі становлять випадки накладення арешту на майно, що знаходиться поза житлом або іншим володінням особи, а також випадки, коли необхідність такого арешту виникла в ході обшуку (виїмки), дозвіл на проведення яких було одержано відповідно до вимог ст. 177 чинного КПК України.

У підрозділі 2.3. – “Процесуальний порядок здійснення реституції. Межі кримінально-правової реституції володіння” розкрито особливості механізму реалізації кримінально-правової реституції на стадіях досудового розслідування та судового розгляду кримінальної справи.

Обґрунтовується позиція щодо існування можливості відшкодування шкоди, заподіяної злочином, і за відсутності об’єкта злочинного посягання та традиційних джерел компенсації (грошей, майна та цінностей, на які накладено арешт). З цією метою запропоновано законодавчо закріпити положення, згідно з яким кошти, виручені від реалізації знарядь злочину, а також майна та цінностей, нажитих злочинним шляхом, насамперед направляються на відшкодування шкоди, заподіяної злочином, а в частині, що її перевищує, – звертаються в дохід держави.

Дисертантом доводиться безпідставність і незаконність наділення органа дізнання, слідчого та прокурора правом конфісковувати й звертати в дохід держави знаряддя злочину, а також майно, гроші й цінності, нажиті злочинним шляхом, при закритті справи (п.1, 4 ст. 81 КПК України) на стадії досудового розслідування.

Дане питання має бути вирішене лише судом у порядку цивільного судочинства на підставі позову прокурора, який перевірив законність і обґрунтованість прийнятого рішення органом, що проводив досудове розслідування справи.

Аналіз терміна "законний володілець майна", що вживається законодавцем у ст.ст. 79, 80, 81 КПК України для позначення статусу учасника кримінально-процесуальних відносин, який має право на одержання від посадових осіб, які здійснюють провадження в справі, речових доказів – об’єктів злочинного посягання (їх натуральну або грошову компенсацію), дозволяє зробити висновок, що за загальним правилом зазначені речові докази повинні повертатися потерпілому (цивільному позивачеві). Виняток становлять:

- гроші й інші цінності, що є предметом хабара, у випадках, коли особа повідомила про незаконні вимоги та наступну передачу хабара і остання відбувалася під контролем правоохоронних органів з метою затримання з речовим доказом;

- майно, яке було продано в порядку, встановленому для виконання судових рішень;

- гроші та цінні папери на пред’явника.

Наведені винятки становлять межі кримінально-правової реституції володіння. Зазначені в них предмети підлягають поверненню законним володільцям (добросовісним набувачам), що, на думку дисертанта, повинно бути передбачено у ст.ст. 369 КК і 81 КПК України відповідно.

Окрема увага приділяється законодавчому врегулюванню порядка здійснення кримінально-правової реституції. Такий порядок, на думку автора, повинен включати в себе: надходження клопотання потерпілого (законного володільця) про повернення речового доказу – об’єкта злочинного посягання; обов’язок посадової особи, яка здійснює провадження в справі, у триденний строк розглянути дане клопотання й оформити своє рішення у відповідній постанові;

повідомлення потерпілого про прийняте рішення шляхом надіслання на його адресу копії постанови; фіксація ходу й результатів передачі речового доказу в протоколі (розписці, якщо у справі прийнято підсумкове рішення); можливість оскарження рішення органу дізнання, слідчого, прокурора й суду про відмову повернути об’єкт злочинного посягання до вирішення справи по суті.

Дисертант також відстоює позицію, згідно до якої законодавчому закріпленню підлягає обов’язок органу дізнання, слідчого, прокурора й суду, незалежно від стадії кримінального судочинства, вирішувати питання про предмети, залучені до сфери кримінального судочинства, які не є речовими доказами в справі, предметом застави або засобами забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної злочином.

ВИСНОВКИ

У результаті дослідження, проведеного на основі аналізу чинного законодавства та практики його реалізації, теоретичного осмислення наукових праць плеяди вчених, сформульовані основні результати та пропозиції, які мають теоретичне і практичне значення й полягають у наступному:

1. Можливими формами реституції у кримінальному судочинстві є: кримінально-правова та кримінально-процесуальна, які розмежовуються на реституцію володіння та компенсаційну. Кожна з них має свій предмет і соціальне призначення.

2. Кримінально-правова реституція має всі підстави бути закріпленою в КПК України як самостійна форма відшкодування завданої злочином майнової шкоди.

3. Пропонується доповнити чинний КПК України окремою нормою, яка визначає порядок проведення кримінально-правової реституції:

"За наявності прохання потерпілого орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) зобов’язані в триденний строк розглянути питання про можливість повернення майна, що є речовим доказом – об’єктом злочинного посягання. Результати розгляду цього питання оформляються постановою (ухвалою), копія якої направляється потерпілому. У такій постанові, крім вимог ст. 130 КПК, має бути зазначено: коротку фабулу справи, сутність клопотання, яке надійшло, аргументація посадової особи про наявність або відсутність перешкод для повернення об’єкта злочинного посягання потерпілому до прийняття в справі підсумкового рішення.

Про хід і результати передачі потерпілому об’єктів злочинного посягання до вирішення справи по суті складається протокол, у якому, крім вимог ст. 85 КПК, мають знайти відображення такі дані: детальний опис предметів, що повертаються, їхні властивості та характерні ознаки, а також відзначення про роз’яснення потерпілому обов’язку зберегти майно до вирішення справи у тому вигляді, у якому воно йому передано.

Якщо питання про майно, що служило об’єктом злочинного посягання, не було вирішено в процесі провадження в справі, воно має бути вирішено у вироку, ухвалі суду, постанові судді, прокурора, слідчого й органу дізнання про закриття справи. У цьому разі процес передачі речових доказів оформляється розпискою з зазначенням прізвища, імені, по батькові одержувача, серії та номера паспорта чи іншого документа, що засвідчує його особу, а також детальним описом предметів, що повертаються, їх властивостей і характерних ознак.

Про місце і час одержання майна, яке служило об’єктом злочинного посягання, потерпілий має бути письмово повідомлений посадовою особою, у провадженні якої перебуває (перебувала) кримінальна справа.

Рішення органу дізнання та слідчого про відмову в поверненні речового доказу до остаточного розгляду справи може бути оскаржено прокурору, аналогічне рішення прокурора – до суду, а рішення суду – в апеляційному або касаційному порядку".

4. Частина 4 ст. 80 КПК України (ч. 1 ст. 173 Проекту КПК) має бути доповнена положенням такого змісту: "Рішення про реалізацію речових доказів, які можуть швидко зіпсуватися (зазнати морального старіння) приймає суд за участю всіх заінтересованих осіб не пізніше 24 годин з моменту надходження відповідного подання слідчого".

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Корякин Р. В. Сущность и значение реституции в современном уголовном процессе Украины: перспективы развития и применения // Вестник ЛИВД. Луганск, 2001. – № 1 – С. 83-92.

2. Корякин Р.В. Право на возмещение ущерба, причиненного гражданину незаконными действиями органа дознания, досудебного следствия, прокуратуры и суда – не должно быть избирательным.// Спец. Выпуск Вестника ЛАВД им. 10-летия независимости Украины. Новое уголовное и уголовно – процессуальное законодательство и задачи юридической подготовки кадров ОВД Украины. Ч. 2. Луганск, 2002. - С.73-77.

3. Корякин Р.В. Наложение ареста на имущество в контексте обновленного уголовно- процессуального законодательства. //Спеціальний випуск Вісника Луганської академії внутрішніх справ МВС України: Виявлення, фіксація та використання доказів у процесі досудового слідства. Ч.1., Луганськ, РВ ЛАВС, - 2005. – С.103 – 108.

4. Корякін Р.В. Процесуальне значення потерпілого в ході обшуку// Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. - №4. – С. 69-72.

5. Корякін Р.В. Законодавча регламентація процесу повернення потерпілому речових доказів – запорука вирішення завдання по відшкодуванню заподіяної злочином шкоди // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ. Луганськ, РВ ЛДУВС, 2006. - № 1. - С. 189 – 194.

АНОТАЦІЯ

Корякін Р.В. Реституція у сучасному кримінальному процесі України . – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 – кримінальний процес і криміналістика; судова експертиза. –

У дисертації комплексно та системно розглядаються питання пов’язані зі з’ясуванням юридичної природи реституції, аргументовано доводиться доцільність використання її відновлювальних властивостей у кримінальному процесі, наводиться класифікація реституції з поділом її на кримінально-правову та кримінально-процесуальну, формулюється їх поняття, розкривається зміст і соціальне призначення;

Особлива увага приділяється кримінально-правовій реституції, яка розглядається в якості самостійної форми відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином. З’ясовуються підстави і умови необхідні для її здійснення в кримінальному судочинстві України. Досліджується сукупність ознак, які визначають місце та роль кримінально-правової реституції серед інших форм захисту власності у кримінальному процесі. Значна увага приділена ролі слідчих дій у створенні передумов захисту порушених злочином майнових прав особи шляхом кримінально-правової реституції, а також механізму її здійснення.

Ключові слова: реституція, кримінально-правова реституція, кримінально-процесуальна реституція, реституція володіння, компенсаційна реституція, речові докази - об’єкти злочинного посягання, потерпілий, законний володілець майна.

АННОТАЦИЯ

Корякин Р. В. Реституция в современном уголовном процессе Украины. – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.09 – уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза.

В диссертационной работе комплексно и системно исследуется юридическая природа реституции, приводятся аргументы в пользу целесообразности использования ее восстановительных свойств в сфере уголовного судопроизводства. Предлагается классификация реституции на уголовно-правовую и уголовно-процессуальную, с подразделением каждого вида на реституцию владения и компенсационную реституцию. Формулируется их понятие и предмет, раскрывается содержание и социальное предназначение.

Особое внимание уделено уголовно-правовой реституции, которая рассматривается в качестве самостоятельной формы возмещения причиненного преступлением материального ущерба. Выясняются основания и условия, необходимые для ее реализации в уголовном процессе Украины. Изучается совокупность признаков, которые определяют место и роль уголовно-правовой реституции среди других форм защиты собственности в уголовном судопроизводстве.

Раскрывается содержание розыскных действий, направленных на обеспечение возмещения ущерба, причиненного преступлением при помощи уголовно-правовой реституции. Значительное внимание уделено усовершенствованию правовой регламентации отдельных следственных действий, создающих предпосылки к восстановлению нарушенных преступлением имущественных прав участников уголовного судопроизводства в форме уголовно-правовой реституции.

Анализируется порядок принятия решения об осуществлении уголовно-правовой реституции и механизм ее реализации на различных стадиях уголовного судопроизводства. Определяются пределы уголовно – правовой реституции владения.

Научная новизна полученных результатов вытекает из темы диссертации, ранее мало исследованной. В работе на концептуальном уровне сформулировано научное видение института реституции в уголовном судопроизводстве Украины, разработаны предложения по