НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ.В.М.КОРЕЦЬКОГО

ЛОГВІНОВА МАРІЯ ВОЛОДИМИРІВНА

УДК .515.1 + 347.634

ЦИВІЛЬНА ТА СІМЕЙНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ БАТЬКІВ

ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ, ВЧИНЮВАНІ НЕПОВНОЛІТНІМИ

Спеціальність 12.00.03. – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ– 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільного права і процесу Юридичного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:

доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України,

заслужений діяч науки і техніки

Шевченко Ярославна Миколаївна,

Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України,

завідувач відділом проблем цивільного, трудового та підприємницького права.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

Кисіль Василь Іванович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

професор кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин;

кандидат юридичних наук, доцент,

Погрібний Сергій Олексійович,

суддя Малинівського районного суду м. Одеси.

Провідна установа –

Інститут приватного права і підприємництва,

відділ проблем приватного права, Академії правових наук України, м. Київ.

Захист відбудеться “22” лютого 2006 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.03 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права ім. В.М.Корецького за адресою: 01601, м.Київ, вул.Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім.В.М.Корецького за адресою: 01601, м. Київ, вул.Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий “20” січня 2006 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор юридичних наук Кучеренко І.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Основний обов’язок щодо життєзабезпечення та виховання дитини, отримання нею фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку, покладений на батьків (осіб, які їх замінюють).

В цілому, обсяг батьківських прав та обов’язків визначений Конституцією України, Сімейним кодексом України від 10 січня 2002 року (СК), Законом України від 26 квітня 2001 року “Про охорону дитинства”. Правова регламентація прав та обов’язків батьків передбачає покладення на кожного з них однакової відповідальності за виховання, навчання і розвиток дитини. Невиконання чи неналежне виконання батьками встановлених законом обов’язків тягне за собою застосування до них правових санкцій.

На сьогодні, коли в державі на законодавчому рівні завершилась кодифікація приватного права, актуальними перед правовою наукою є завдання поглибленого вивчення, дослідження проблем відповідальності за заподіяння шкоди, в тому числі відповідальності батьків за шкоду, завдану правопорушеннями неповнолітніх дітей.

Для проведення такого дослідження необхідно провести детальний аналіз зв’язків, які існують між теоретичними положеннями цивільного та сімейного права, розвитком законодавства та практикою його застосування.

Проте одразу слід зауважити, що переважна більшість норм Цивільного кодексу України (ЦК) та СК України присвячених питанням цивільної та сімейно-правової відповідальності батьків за правопорушення, вчинені неповнолітніми, порівняно з нормами Цивільного кодексу 1964 року та Кодексу про шлюб та сім’ю 1969 року, залишені без істотних змін. При цьому відносно сімейно-правової відповідальності варто зауважити, що в нормах СК не закріплено ні самого терміну “сімейно-правова відповідальність”, ні його визначення. Та й в цілому чинному сімейному законодавству така юридична категорія як сімейно-правова відповідальність залишається невідомою. Так, ст.35 Закону України “Про охорону дитинства” передбачає настання цивільно-правової, адміністративної, кримінальної відповідальності батьків за порушення вимог законодавства про охорону дитинства. Проте настання сімейно-правової відповідальності в зазначеному переліку відсутне. В цьому контексті постає питання про природу сімейно-правової відповідальності: чи сімейно-правова відповідальність (в тому числі сімейно-правова відповідальність батьків) є самостійним галузевим різновидом юридичної відповідальності, чи – видом цивільно-правової відповідальності.

У зв’язку з необхідністю вирішення цього та ряду інших питань, пов’язаних із цивільною та сімейно-правовою відповідальністю батьків за правопорушення, вчинені неповнолітніми, виникає потреба в проведенні теоретичної розробки визначеної проблематики.

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлюється необхідністю визначення та однозначного розуміння основних категорій цивільної та сімейно-правової відповідальності батьків; використання досвіду зарубіжних країн, що дало б змогу на підставі порівняльно-правового аналізу встановити особливості відповідальності батьків за правопорушення, вчинені їх неповнолітніми дітьми; усунення прогалин у дослідженні цього інституту, які обумовлені відсутністю фундаментальних досліджень з цього питання.

Теоретичною основою для проведення наукового дослідження стали праці таких знаних науковців у галузі цивільного та сімейного права: М.В.Антокольська, А.М.Белякова, Ю.Ф.Беспалов, П.А.Варул, В.І.Данілін, С.Є.Донцова, Н.М.Єршова, І.В.Жилінкова, А.І.Загорулько, Л.М.Звягінцева, С.П.Індиченко, О.С.Іоффе, О.Є.Казанцева, О.І.Карпенко, Л.П.Короткова, А.Є.Косенко, В.Н.Леженін, М.С.Малєїн, М.Я.Марініна, В.П.Мироненко, О.М.Нечаєва, Н.В.Рабінович, О.М.Рябов, Л.А.Савченко, Г.М.Свердлов, В.С.Тадевосян, К.В.Тіхоніна, Є.А.Флейщиц, З.В.Чечьоткіна, Я.М.Шевченко, К.Б.Ярошенко та багатьох інших.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною науково-дослідної програми “Удосконалення цивільно-правового регулювання суспільних відносин в світлі нової Конституції України”, яка розробляється кафедрою цивільного права та процесу Юридичного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є виявлення проблем та особливостей правового регулювання інституту відповідальності батьків (осіб, які їх замінюють) у цивільному та сімейному праві України, а також обґрунтування пропозицій, спрямованих на вдосконалення законодавчого закріплення деліктних відносин, які виникають у зв’язку з правопорушенням неповнолітніх дітей.

Реалізація поставленої в дисертаційній роботі мети зумовила необхідність вирішення наступних задач:

- визначити коло суб’єктів, які притягуються до цивільно-правової відповідальності за правопорушення, вчинені неповнолітніми;

- розкрити структуру цивільно-правової відповідальності батьків (осіб, які їх замінюють) за шкоду, завдану неповнолітніми дітьми (особами у віці від 14 до 18 років);

- визначити межі субсидіарної відповідальності батьків (осіб, які їх замінюють) та неповнолітніх;

- визначити поняття сімейно-правової відповідальності батьків;

- виявити особливості сімейно-правових санкцій;

- проаналізувати такі сімейно-правові санкції як позбавлення батьківських прав та відібрання дитини без позбавлення батьківських прав;

- виявити недоліки, суперечності, неузгодженості норм Цивільного кодексу, Сімейного кодексу, інших законодавчих актів про відповідальність батьків та виробити пропозиції щодо їх удосконалення.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері регулювання умов настання цивільної та сімейно-правової відповідальності батьків за правопорушення, вчинені неповнолітніми.

Предмет дослідження складає система нормативних актів, що регулюють відносини цивільної та сімейно-правової відповідальності батьків у сучасних умовах.

Методи дослідження. В процесі дослідження застосовувалися такі методи наукового пізнання: історичний (його покладено в основу дослідження еволюції розвитку цивільного та сімейного законодавства щодо відповідальності батьків), порівняльно-правовий аналіз (застосовувався при вивченні досвіду зарубіжних країн (Білорусь, Росія, США, Туркменістан, Франція) у сфері нормативного регулювання цивільної та сімейно-правової відповідальності батьків за правопорушення, вчинені неповнолітніми), метод екстраполірування показників і процесів, правових рішень в схожих галузях юридичної науки (метод правової аналогії або аналогії закону) (дозволив виявити в Цивільному та Сімейному кодексах України недоліки і прогалини, “зони” з нерозкритим змістом, що є небезпечним за своїми правовими наслідками), формально-логічний (з його використанням здійснено тлумачення окремих понять та термінів). З використанням структурно-функціонального та комплексного методів було проаналізовано зміст нормативних актів України, які регулюють питання відповідальності батьків за правопорушення, вчинені неповнолітніми, що стало підґрунтям для виявлення основних теоретичних проблем у даному питанні, недоліків діючого законодавства та дало можливість запропонувати конкретні пропозиції щодо його вдосконалення.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше як в науці українського цивільного, так і в науці сімейного права, після прийняття ЦК та СК, на основі аналізу чинного законодавства України та наукової літератури було проведене комплексне монографічне дослідження основних теоретичних та практичних проблем цивільної та сімейно-правової відповідальності батьків за правопорушення, вчинені неповнолітніми дітьми. У результаті проведеного дослідження на захист виносяться такі основні положення:

1. Вперше з врахуванням новацій СК щодо запровадження альтернативних форм сімейного виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, запропоновано визнати суб’єктами цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану неповнолітніми, прийомних батьків та батьків-вихователів.

2. По-новому аргументовано висновок щодо недоцільності ототожнення змісту обов’язку батьків щодо виховання дитини із змістом права батьків на виховання дитини. Доведено, що право на виховання є засобом забезпечення виконання обов’язку щодо виховання, який в свою чергу вказує на заборону вчинення певних дій щодо дитини з боку батьків. Акцентується увага і на тому, що батьківські обов’язки визначають не тільки обов’язки щодо виховання та розвитку дитини, але й обов’язок забезпечення права дитини на належне батьківське виховання. При цьому дитина виступає не тільки в якості об’єкта, але й суб’єкта виховання, оскільки СК надає можливість дитині захистити себе від батьків, які не виконують належним чином своїх батьківських обов’язків.

3. Доведено, що по відношенню до деліктної поведінки дітей протиправна поведінка батьків може виступати у вигляді дії або бездіяльності, а по відношенню до шкоди, завданої дітьми, – тільки у вигляді бездіяльності, тобто в не відверненні заподіяння дітьми будь-якої, в тому числі й моральної, шкоди.

4. Обґрунтовано положення, згідно з яким невиконання обов’язку щодо утримання дитини є невиконанням батьківського обов’язку щодо її виховання. В даному випадку протиправна поведінка батьків проявляється в тому, що вони позбавляють дитину права на достатній життєвий рівень, що є порушенням ст. 8 Закону “Про охорону дитинства”.

5. Запропоновано в якості меж субсидіарної відповідальності батьків закріпити також набуття неповнолітнім заподіювачем шкоди повної цивільної дієздатності до досягнення повноліття.

6. Пропонується поняття сімейно-правової відповідальності як передбачений санкцією норми закону (умовами договору) захід впливу на правопорушника при недотриманні ним вимог закону (умов договору, рішення суду), внаслідок чого він зазнає позбавлення чи обмеження особистих немайнових або майнових прав, що сприяє захисту порушених суб’єктивних прав та інтересів.

7. Доведено положення про те, що позбавлення батьківських прав як сімейно-правова санкція, що застосовується до батьків у разі вчинення неповнолітніми дітьми правопорушення, виступає способом захисту прав неповнолітнього та додатковим обтяженням, негативним правовим наслідком для таких батьків лише за умови поєднання її з цивільною, адміністративною та в крайніх випадках кримінальною відповідальністю.

8. Додатково аргументована пропозиція в якості сімейно-правового заходу захисту прав та інтересів неповнолітньої дитини при невинній поведінці батьків запровадити новий інститут сімейного права – обмеження батьківських прав. Встановлено, що підставою для застосування такого заходу захисту буде виступати критерій небезпеки залишення дитини у батьків (одного з них) за наявності обставин, які не залежать від батьків (їх психічного розладу, тривалої хвороби, яка перешкоджає батькам виконувати свої батьківські обов’язки, існування небезпеки передачі дитині важкого захворювання).

9. Внесено пропозицію про прийняття Закону України „Про внесення змін і доповнень до Сімейного кодексу України” з огляду на вдосконалення норм СК України щодо сімейно-правової відповідальності батьків. Пропонується у цьому законі розширити перелік підстав позбавлення батьків батьківських прав, встановити строк, після спливу якого батьки, позбавлені батьківських прав, будуть мати право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав, визначити правові наслідки відібрання дитини від батьків без позбавлення останніх батьківських прав.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання одержаних висновків та рекомендацій для удосконалення чинного цивільного та сімейного законодавства. Теоретичні положення та результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при викладанні навчальних дисциплін “Цивільне право України”, “Сімейне право України”, при вивченні питань захисту прав дітей на сучасному етапі розвитку українського суспільства, при застосуванні судами при вирішенні питань, що пов’язані із застосуванням цивільної та сімейно-правової відповідальності батьків за правопорушення, вчинені неповнолітніми.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і результати проведеного наукового дослідження отримали апробацію у виступах автора на наукових та науково-практичних конференціях: IV регіональна міжвузівська наукова конференція молодих вчених та аспірантів „Проблеми вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні” (м. Івано-Франківськ, 19 квітня 2003 року); науково-теоретична конференція „Методологія приватного права” (м. Київ, 30 травня 2003 року); міжрегіональна науково-практична конференція „Становлення та розвиток корпоративного права в Україні” (м. Івано-Франківськ, 26-27 вересня 2003 року); Х регіональна науково-практична конференція „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 5-6 лютого 2004 року); міжнародна наукова конференція „Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії і практики” (м. Харків, 23-24 квітня 2004 року); ХІ регіональна науково-практична конференція „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 3-4 лютого 2005 року); VI регіональна міжвузівська наукова конференція молодих вчених та аспірантів „Проблеми вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні” (м. Івано-Франківськ, 22 квітня 2005 року).

Публікації. За темою дисертації відповідно до її змісту опубліковано 4 статті у фахових наукових виданнях, затверджених ВАКом України, а також 7 тез наукових доповідей.

Структура та обсяг дисертаційної роботи визначається її метою і завданнями. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг становить 194 сторінок, у тому числі 13 сторінок списку використаних джерел, який охоплює --найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, стан вивчення, сформульовано мету і завдання дослідження, викладаються основні положення, які виносяться на захист, висвітлюється практичне значення й апробація результатів дослідження, вказуються публікації за темою дисертації.

Перший розділ “Характеристика складу правопорушення батьків як підстава цивільно-правової відповідальності батьків за правопорушення неповнолітніх” складається з чотирьох підрозділів, у яких особлива увага приділена дослідженню правового положення суб’єктів цивільної відповідальності за правопорушення неповнолітніх, підстав цивільної відповідальності батьків, характеристиці об’єктивної та суб’єктивної сторін правопорушення батьків (осіб, які їх замінюють).

Підрозділ 1.1. “Підстави цивільно-правової відповідальності батьків”. Досліджуючи питання підстав відповідальності батьків за шкоду, завдану неповнолітніми дітьми, дисертант стверджує про наявність двох складів правопорушення. Перше правопорушення скоїли неповнолітні, завдавши шкоди, друге – батьки цих дітей, не виховуючи їх належним чином і не здійснюючи за ними належного нагляду, тобто не виконуючи батьківських обов’язків. Невиконання батьківського обов’язку пов’язується з поняттям відповідальності. Тому автор стверджує, що підставою притягнення батьків до цивільної відповідальності за правопорушення, вчинені неповнолітніми дітьми, виступає їх власне правопорушення, під яким слід розуміти винне, протиправне невиконання або неналежне виконання покладених на них законом обов’язків по вихованню дітей та нагляду за ними. Водночас дисертант звертає увагу на той факт, що в сімейному законодавстві відсутня норма, яка б чітко зазначала, що батьки несуть відповідальність за виховання дитини. СК України містить норми, які опосередковано вказують на відповідальність батьків за неналежне виховання дитини (ч.3 ст.55, ч.4 ст.155). При цьому згідно з ч.1 ст.18 Конвенції ООН про права дитини батьки несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Тому автор пропонує запровадити в СК норму, яка б чітко визначала, що батьки несуть основну відповідальність за виховання дітей.

В дисертації наголошується на відсутності чіткої норми, яка б передбачала настання цивільної відповідальності батьків за правопорушення дітей. В ст. 1179 ЦК опосередковано зазначено про цивільну відповідальність батьків у вигляді субсидіарної відповідальності батьків і неповнолітніх заподіювачів шкоди. Тому пропонується ст. 1166 ЦК України доповнити положенням наступного змісту: “Обов’язок відшкодування шкоди може бути покладений законом на інших осіб”. Крім того, розділ VI Закону “Про охорону дитинства” необхідно доповнити статтею наступного змісту: “Батьки або особи, які їх замінюють, винні у порушенні дітьми вимог чинного законодавства України, несуть адміністративну, цивільно-правову відповідальність відповідно до законів України”.

Підрозділ 1.2. “Суб’єкти правопорушення” присвячений питанню суб’єктів, які притягаються до цивільної відповідальності за правопорушення неповнолітніх.

Аналізуючи зміст ст. 1179 ЦК, дисертант наголошує, що суб’єктом відповідальності за завдану шкоду є неповнолітній заподіювач шкоди. Батьки (усиновлювачі), піклувальники не можуть підмінити його в якості суб’єкта відповідальності. Батьки відшкодовують завдану неповнолітнім шкоду в тому випадку, якщо є підстави для їх власної відповідальності за її заподіяння (неправильне виховання дитини, відсутність належного нагляду за дитиною). Автор стверджує, що ч.2 ст.1179 ЦК є санкцією за невиконання або неналежне виконання батьківських обов’язків.

Дисертант обґрунтовує положення, згідно якого суб’єктами цивільно-правової відповідальності за правопорушення, вчинені неповнолітніми, виступають батьки, усиновлювачі, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу, адміністрація навчально-виховних закладів для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, адміністрація навчальних та лікувальних закладів, які зобов’язані здійснювати нагляд за неповнолітніми. При цьому норма ч.2 ст. 1179 ЦК суб’єктами цивільно-правової відповідальності визнає тільки батьків, усиновлювачів та піклувальників. У даній ситуації, на думку автора, при розробці та прийнятті ЦК, законодавець не врахував новацій СК щодо запровадження альтернативних форм сімейного виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, зокрема, утворення і функціонування прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу. Оскільки прийомні батьки та батьки-вихователі наділені комплексом батьківських прав та обов’язків, вони в силу їхнього статусу повинні притягатися до відповідальності згідно норм ст.1179 ЦК.

У зв’язку з виконанням неповнолітніми певних доручень школи, при проходженні виробничої практики (виробничого навчання) у відповідних організаціях може бути завдана шкода. В таких випадках школу як організатора відповідних заходів слід притягати до відповідальності як додаткового відповідача, що в свою чергу сприятиме кращій організації таких заходів і відповідно покращенню охорони майнових прав фізичних та юридичних осіб. Таким чином, якщо буде встановлено, що адміністрація підприємства або школи неналежним чином організувала працю школярів, перед початком виконання робіт не провела їх інструктаж, що є порушенням ст. 29 Кодексу законів про працю України, то підприємство та учбовий заклад повинні нести субсидіарну відповідальність (різновид цивільно-правової відповідальності). При цьому в судовій практиці зустрічаються випадки, коли відповідальність в таких випадках покладається або тільки на неповнолітніх, або тільки на підприємство та учбовий заклад. Проте в дисертації стверджується, що поряд з такими підприємствами, субсидіарну відповідальність повинні нести батьки (особи, які їх замінюють) неповнолітніх.

Підрозділ 1.3. “Об’єктивна сторона правопорушення батьків” містить три параграфи, присвячені таким складовим правопорушення як протиправність, шкода і причинний зв’язок.

У параграфі 1.3.1 „Протиправність поведінки батьків” автор наголошує, що своєрідність протиправності поведінки батьків полягає в тому, що по відношенню до негідної поведінки дітей вона може виступати у вигляді дії або бездіяльності, а по відношенню до шкоди, завданої дітьми, – тільки у вигляді бездіяльності, тобто в не відверненні заподіяння дітьми будь-якої, в тому числі й моральної, шкоди.

В дисертації зауважується, що з поняттям “протиправність” пов’язана така юридична категорія, як “зловживання правом”, зокрема “зловживання батьківськими правами”.

Суть зловживання батьківськими правами як різновиду протиправної активної дії полягає у використанні існуючого батьківського права на шкоду дитині, її вихованню та розвитку. Причому можливість діяти всупереч інтересам неповнолітнього існує доти, поки зберігається право батьків на виховання. Іншими словами, батьки діють доти, поки їм надається така можливість (суб’єктивне право), межі якої законом чітко не окреслені. Саме тому важко визначити, коли дії батьків щодо виховання дитини вийшли за межі наданої законом можливості, а коли ні. На думку автора, в СК доцільно “відродити” норму, яка б передбачала запровадження такої юридичної категорії як зловживання батьками батьківськими правами.

Параграф 1.3.2.„Визначення шкоди як підстави відповідальності батьків” висвітлює правову природу такого елементу об’єктивної сторони правопорушення батьків як шкода. На думку автора, умовою цивільної відповідальності батьків є фактична шкода, завдана правопорушенням неповнолітнього. При цьому в основу відповідальності батьків покладається шкода, завдана сімейним правопорушенням батьків. Шкода правопорушення батьків полягає в невиконанні або неналежному виконанні батьківських обов’язків – обов’язків щодо виховання, навчання дитини, здійснення нагляду за нею.

У параграфі 1.3.3.„Причинний зв’язок” дисертант стверджує, що особливість причинного зв’язку як умови цивільно-правової відповідальності батьків вбачається в існуванні двох ланок причинного зв’язку: між поведінкою неповнолітнього і майновою шкодою та між поведінкою батьків і поведінкою дітей. Тобто у випадку притягнення батьків до цивільної відповідальності необхідно встановити причинний зв’язок не тільки між поведінкою батьків і дітей, але і через поведінку останніх – із завданою шкодою. До того ж, причинний зв’язок між невиконанням батьками своїх обов’язків (зловживання батьківськими правами) та заподіянням шкоди суспільним інтересам з боку неповнолітніх є опосередкованим.

Підрозділ 1.4. „Вина як елемент суб’єктивної сторони правопорушення батьків” містить аналіз наукових концепцій правової природи вини батьків за правопорушення, вчинені неповнолітніми дітьми, який дозволяє авторові зробити висновок, що в основі цивільної відповідальності батьків лежить винне порушення ними обов’язків, що випливають із сімейно-правових зв’язків з неповнолітніми.

Автор на підставі порівняльного аналізу норм ЦК і СК, дає власне визначення вини батьків (осіб, які їх замінюють) як безвідповідальне ставлення до виховання неповнолітніх або неправомірне використання своїх прав щодо дітей, результатом чого є неправильна поведінка дітей, яка спричинила шкоду. При цьому в дисертації доводиться, що невиконання батьківського обов’язку щодо виховання вбирає в себе невиконання обов’язку щодо утримання дітей. Вина батьків полягає в тому, що вони позбавляють дитину права на достатній життєвий рівень, що є порушенням ст.8 Закону “Про охорону дитинства”.

Другий розділ “Поняття деліктної субсидіарної відповідальності батьків” складається з двох підрозділів, у яких розглядаються питання структури деліктної субсидіарної відповідальності батьків за шкоду, завдану неповнолітніми, та меж субсидіарної відповідальності неповнолітніх заподіювачів шкоди.

У підрозділі 2.1. “Структура деліктної субсидіарної відповідальності батьків за шкоду, завдану неповнолітніми” обґрунтовується субсидіарний (додатковий) характер відповідальності батьків за шкоду, завдану правопорушенням неповнолітніх. Батьки безпосередньо не завдають шкоди третім особам. Вони пов’язані зі шкодою, завданою неповнолітнім, причинним зв’язком: батьки своєю бездіяльністю у вихованні сприяли виникненню протиправної поведінки неповнолітніх дітей, внаслідок чого було завдано шкоди. Неповнолітні та батьки не є спільними заподіювачами шкоди. Кожен з них відповідає за власне невиконання обов’язків: неповнолітні – за порушення меж здійснення цивільних прав (ч.3 ст.13 ЦК), батьки – за невиконання чи неналежне виконання батьківських прав та обов’язків, закріплених сімейним законодавством. Однак у випадку, коли батьки доведуть відсутність їх вини у заподіянні неповнолітнім шкоди, вони звільняються від відповідальності. А неповнолітній все одно зобов’язаний відшкодувати завдані його правопорушенням збитки, адже на відміну від солідарної відповідальності, потерпілий не зможе вже ні до кого, крім неповнолітнього, пред’явити вимоги щодо відшкодування шкоди. Таким чином, відповідальність батьків носить субсидіарний (додатковий) характер.

У дисертації знайшла авторське бачення дискусія щодо характеру відповідальності самих батьків неповнолітніх заподіювачів шкоди. На думку дисертанта, така відповідальність носить солідарний, а не частковий характер. Дана позиція обґрунтовується нормою ч.2 ст.73 СК, якою врегульовано питання накладення стягнення майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Проте солідарно відповідають не тільки батьки-подружжя, які проживають разом, але й батьки-подружжя, які проживають окремо один від одного у випадку припинення сімейних відносин. Так, згідно з ст.141 СК матір, батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебувають вони у шлюбі між собою. Оскільки батьки повинні спільно виховувати свою дитину, вони несуть спільну, солідарну відповідальність перед третіми особами за результати своєї виховної діяльності. При цьому відповідальність батьків за шкоду, завдану їх дітьми, є солідарною незалежно ні від правового режиму майна батьків, ні від факту спільного їх проживання, ні від реєстрації шлюбу. В основу солідарної відповідальності батьків покладений факт походження дитини від конкретних осіб – батьків-подружжя або батьків, які не є подружжям. Відношення кожного з батьків до виховання дитини буде враховуватися пізніше – у спорі між самими батьками. В останньому випадку їх відповідальність залежно від обставин справи може бути визнана як рівною, так і не рівною (частковою).

Дисертант зауважує на необхідності чіткого встановлення меж субсидіарної відповідальності батьків. Зокрема, в дисертації пропонується в якості меж субсидіарної відповідальності батьків передбачити набуття повної цивільної дієздатності заподіювачем шкоди до досягнення повноліття.

Підрозділ 2.2. “Межі деліктної субсидіарної відповідальності неповнолітніх” присвячений умовам субсидіарної відповідальності неповнолітніх заподіювачів шкоди.

Дисертант наголошує, що неповнолітній несе цивільно-правову відповідальність у межах майна, достатнього для відшкодування завданої правопорушенням шкоди. При цьому під майном, достатнім для відшкодування шкоди, на думку автора, слід розуміти наявність у неповнолітнього на момент вирішення спору про відшкодування шкоди майна, на яке реально може бути звернено стягнення і вартість якого дозволяє відшкодувати завдані збитки. Якщо відшкодуванню підлягає конкретна грошова сума одноразового характеру, достатнім буде наявність у неповнолітнього майна, яке дозволяє відшкодувати шкоду відразу в повному обсязі. Якщо дитина не має майна для повного відшкодування шкоди, повинна бути визначена частина шкоди, яка може бути відшкодована самим неповнолітнім, а відшкодування іншої частини повинно покладатися на батьків (усиновлювачів), піклувальників. При цьому дисертант наголошує на необхідності врахування вимоги ст.54 Закону України від 21.04.1999 року “Про виконавче провадження”, тобто виключити з обліку майно, на яке не може бути звернено стягнення. В тому випадку, коли відшкодування полягає у виплаті щомісячних платежів, суду необхідно встановити, чи має неповнолітній регулярний дохід або інше майно, і, за наявності такого, покласти на нього відповідальність.

Автор піддає критиці положення ч.2 ст.1180 ЦК щодо відшкодування батьками (особами, які їх замінюють) шкоди, завданої неповнолітнім, що набув повної цивільної дієздатності у порядку ст.35 ЦК. На думку автора, положення даної статті суперечить загальнотеоретичним уявленням про повну цивільну дієздатність. Якщо неповнолітня особа за рішенням суду буде визнана емансипованою (повністю дієздатною), тим більше, якщо рішення було прийнято проти волі на це батьків (тобто батьки не дали згоди на надання неповнолітньому повної цивільної дієздатності), то субсидіарна відповідальність батьків за завдану неповнолітнім шкоду виключається. Самостійна відповідальність емансипованих неповнолітніх, які досягли 16 років, є наслідком надання їм повної цивільної дієздатності. Адже після визнання дитини повністю дієздатною (тобто такою, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними), батьки звільняються від обов’язку виховувати неповнолітнього та здійснювати нагляд за ним. Тобто підстави для притягнення батьків до відповідальності за шкоду, завдану неповнолітнім, що набув повної цивільної дієздатності, відсутні. Тому положення ч.2 ст.1180 ЦК України слід вважати необґрунтованими і такими, що не відповідають сутності поняття повної цивільної дієздатності.

Третій розділ “Сімейно-правова відповідальність батьків за правопорушення, вчинені неповнолітніми” складається з чотирьох підрозділів, в яких висвітлюються питання правової природи сімейно-правової відповідальності, в тому числі відповідальності батьків у сімейному праві, особливості сімейно-правових санкцій, підстави та наслідки застосування таких сімейно-правових санкцій як позбавлення батьківських прав і відібрання дітей від батьків без позбавлення батьківських прав.

Структура підрозділу 3.1. “Сімейно-правова відповідальність батьків як вид цивільно-правової відповідальності” містить три параграфи.

У параграфі 3.1.1. „ Цивільний кодекс України і Сімейний кодекс України: протистояння чи взаємодія?” дисертант наголошує, що положення СК не можуть бути реалізовані у повній мірі без положень ЦК, який є базовим для нього. Між цими кодексами є нерозривний зв’язок, закріплений, зокрема, у ст.8 СК, згідно з якою майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім’ї та родичами, не врегульовані СК, регулюються відповідними нормами ЦК, якщо це не суперечить суті сімейних відносин, та у ст.9 ЦК, згідно з якою положення СК застосовуються до врегулювання сімейних відносин, якщо це не врегульовано іншими актами законодавства.

У новому СК є численні відсилки безпосередньо до статей ЦК (статті 8, 20, 71, 75, 103, 178, 179, 243, 249-251 тощо). Тісний зв’язок між СК та ЦК проявляється також у тому, що норми ЦК є визначальними для регулювання таких важливих аспектів правового регулювання сімейних відносин, як особисті немайнові права подружжя, шлюбний договір, застосування позовної давності до вимог, які випливають із сімейних відносин, опіки та піклування.

На думку автора, сьогодні відсутні підстави для збереження сімейного права як самостійної галузі права. Включення сімейного права до структури цивільного дозволить застосовувати до сімейних відносин механізми приватного права. Зрештою, саме поняття кодексу припускає звід масштабних нормативних актів, які закладають основоположні принципи, на розвиток яких приймаються закони, що є механізмами конкретизації та втілення у життя положень кодексу. З огляду на це, в дисертації стверджується, що ідеальним був би варіант включення норм СК як базису до ЦК і відповідно прийняття пакету „сімейних” законів на розвиток основних положень СК.

В параграфі 3.1.2. „Поняття сімейно-правової відповідальності” зауважується, що в чинному законодавстві відсутнє нормативне закріплення поняття сімейно-правової відповідальності. Тому дисертант пропонує авторське визначення інституту сімейно-правової відповідальності як передбачений санкцією норми закону (умовами договору) захід впливу на правопорушника при недотриманні ним вимог закону (умов договору, рішення суду), внаслідок чого він зазнає позбавлення чи обмеження особистих немайнових або майнових прав, що сприяє захисту порушених суб’єктивних прав та інтересів.

Дисертант стверджує, що підставою застосування заходів відповідальності в сімейному праві, як і в цивільному, є склад сімейного правопорушення. В цілому, не враховуючи таку сімейно-правову санкцію як відібрання дитини від батьків, коли має місце усічений склад правопорушення, склад сімейного правопорушення батьків є повним, оскільки для настання сімейно-правової відповідальності, наприклад у вигляді позбавлення батьківських прав, закон вимагає наявності протиправної поведінки батьків, юридичної шкоди, причинного зв’язку між протиправністю та заподіяною шкодою, вини батьків (усиновлювачів). Особливої відмінності між складом сімейного та цивільного правопорушення як підстави для настання сімейно-правової та цивільної відповідальності нема. Як у першому, так і в другому випадках, наявність всіх структурних елементів є обов’язковою. Крім того, досить часто склад сімейного правопорушення переплітається зі складом цивільного правопорушення.

В параграфі 3.1.3. „Відповідальність батьків у сімейному праві” визначено, що сімейно-правова відповідальність батьків проявляється у свідомому порушенні батьками встановлених законом прав та обов’язків щодо виховання та розвитку дитини.

Сімейно-правова відповідальність батьків, яка настає за вчинення ними сімейного правопорушення, передбаченого ст.ст.164, 170, 238 СК, своєю обов’язковою складовою вбачає протиправну і обов’язково винну поведінку батьків. За відсутності вини батьків неможливе настання ні сімейно-правової, ні цивільно-правової відповідальності за ст.1179 ЦК. При цьому автор стверджує, що вина сімейного та цивільного правопорушення батьків ідентична. Зміст ст.1179 ЦК включає в себе зміст ст.150 СК.

У підрозділі 3.2. “Особливості сімейно-правових санкцій” досліджується правова природа сімейно-правової санкції. В дисертації стверджується, що в сімейному праві санкції частіше за все проявляються у вигляді заходів захисту. Заходи відповідальності санкцій сімейного права досить тісно пов’язані з заходами відповідальності, що передбачені нормами інших галузей права, наприклад, адміністративного, кримінального, цивільного, які також спрямовані на охорону сімейних правовідносин від протиправних посягань.

Визначено поняття сімейно-правової санкції як настання для винної особи (одного з батьків або обидвох) невигідних правових наслідків та додаткових обтяжень, встановлених законом за недотримання його приписів, невиконання прийнятих зобов’язань чи за наявності інших, передбачених законом, підстав. Крім того, виділені такі особливості сімейно-правової санкції порушеного обов’язку. як: безстроковість, здатність індивідуалізуватися відповідно до змісту.

З аналізу положень СК автор робить висновок, що в статтях кодексу сімейно-правова санкція не завжди прямо формулюється. В більшості випадків, вона передбачається в статтях інших нормативно-правових актів, наприклад, в КК. Сімейне право містить ряд приписів, які охороняються за допомогою не тільки конкретних сімейно-правових санкцій, а й інших галузевих санкцій, що є ще однією з особливостей сімейно-правових санкцій.

Підрозділ 3.3. “Позбавлення батьківських прав” складається з двох параграфів.

У параграфі 3.3.1. „Підстави позбавлення батьківських прав” стверджується, що наявність скоєного батьками сімейного правопорушення, яке є нічим іншим як порушення батьками вимог статей 143, 150, 155, 180 СК, та загальною підставою для позбавлення правопорушників батьківських прав.

З огляду на той факт, що зміст ст.164 СК є вичерпним, дисертант пропонує шляхом внесення законодавчих змін розширити перелік підстав позбавлення батьківських прав наступними обставинами: 1) ухилення батьків від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини, в тому числі при ухиленні батьків від виконання обов’язків щодо здобуття їх малолітніми, неповнолітніми дітьми дошкільної, загальної середньої освіти; 2) ухилення батьків від виконання батьківських обов’язків по охороні здоров’я дитини, внаслідок чого здоров’ю дитини завдано істотної шкоди; 3) при злісному ухиленні батьків від сплати аліментів; 4) при зловживанні батьківськими правами.

Параграф 3.3.2. „Правові наслідки позбавлення батьківських прав як прояв сімейно-правової санкції” присвячений дослідженню правових наслідків позбавлення батьківських прав як для батьків, так і для дітей.

У дисертації наголошується, що сьогодні при розгляді справ про позбавлення батьківських прав судом не обговорюється питання про відшкодування шкоди, завданої правопорушенням батьків неповнолітній дитині.

Під шкодою, яка заподіюється здоров’ю дитини, автор пропонує розуміти пошкодження або розлад здоров’я (захворювання, розлад психіки), фізичні та моральні страждання. Останні, в свою чергу, спричиняють недоліки розумового, морального та затримку психічного розвитку дитини. При цьому негативні наслідки впливу на здоров’я дитини можуть мати неналежне виховання та освітній процес, психологічне насильство, неналежна увага до дитини з боку батьків, відсутність турботи про неї. До того ж виявити шкоду, завдану такими діями батьків здоров’ю дитини, досить важко. Така шкода може проявитися не відразу, а з плином часу, що створює труднощі при встановленні причинного зв’язку.

Дисертант наголошує, що на підставі ч.1 та п.6 ч.2 ст.18 СК у СК необхідно закріпити норму, яка б передбачала відшкодування шкоди здоров’ю дитини батьками (усиновлювачами) при задоволенні позову про позбавлення батьківських прав (про скасування усиновлення), в тому випадку, коли протиправні дії батьків (усиновлювачів) виражаються в жорстокому поводженні з дітьми, ухиленні від виконання батьківських обов’язків і вчинення злочину проти життя та здоров’я дитини. При цьому відшкодуванню повинна підлягати не тільки матеріальна, але й моральна шкода

У підрозділі 3.4. „Відібрання дітей від батьків без позбавлення батьківських прав” знайшла продовження дискусія щодо природи сімейно-правової санкції у вигляді відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав: чи це інститут відібрання дитини як захід сімейно-правової відповідальності батьків за неналежне виконання ними батьківських прав та обов’язків, чи це захід захисту дитини.

На погляд автора, не варто так однозначно ставити питання. Відомо, що застосування сімейно-правової санкції можливе за наявності протиправної та винної поведінки суб’єктів сімейних правовідносин, зокрема батьків (осіб, які їх замінюють), що, в свою чергу, тягне за собою відповідальність. При цьому санкція, будучи проявом відповідальності, містить в собі елементи захисту. Притягуючи батьків до сімейно-правової відповідальності, закон тим самим вживає заходи щодо захисту прав та інтересів дитини, зокрема права на належне сімейне виховання. Хоча не виключена ситуація, що притягнення батьків до відповідальності є наслідком протиправної поведінки батьків, яка призвела до заподіяння дитині шкоди.

В дисертації зауважується, що відібрання дитини можливе за відсутності вини, а в окремих випадках, й за відсутності протиправної поведінки батьків (недієздатність батьків, існуюча небезпека передачі дитині важкого захворювання). Автор приходить до висновку, що процес відібрання дитини у батьків в порядку ст.170 СК припускає як активну, так і пасивну протидію батьків, їх небажання самим звільнити свою дитину від оточуючої її небезпеки. Існування такої ситуації, на думку дисертанта, вимагає від законодавця запровадження в якості заходу захисту прав та інтересів неповнолітньої дитини нового інституту сімейного права – обмеження батьківських прав. Підставою застосування такого заходу захисту буде небезпека залишення дитини у батьків (одного з них) за наявності обставин, які не залежать від батьків (їх психічного розладу, тривалої хвороби, яка перешкоджає батькам виконувати свої батьківські обов’язки, тощо).

Автором обґрунтовується висновок, що відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав безпосередньо буде застосовуватися як санкція за протиправну винну поведінку батьків, а обмеження батьківських прав – як сімейно-правовий захід захисту дитини при невинній поведінці батьків, які з незалежних від них обставин створили небезпеку для життя, здоров’я і нормального виховання дитини. У зв’язку з цим, необхідно змінити погляд на призначення сімейно-правової санкції у вигляді відібрання дитини. Відібрання дитини необхідно застосовувати як попереджувально-профілактичний захід до батьків-правопорушників, поведінка яких підлягає зміні в кращу сторону і до яких на погляд суду можна не застосовувати позбавлення батьківських прав. Проте якщо після закінчення строку, на який відбирається дитина, батьки не змінили свого ставлення до дитини і надалі злісно ухиляються від виконання батьківських обов’язків по вихованню та розвитку дитини, суд буде зобов’язаний прийняти рішення про позбавлення таких батьків батьківських прав як крайній захід.

У висновках сформульовані основні положення та пропозиції, отримані в результаті дисертаційного дослідження даної теми. В дисертації наведене теоретичне узагальнення та нове вирішення наукових проблем, пов’язаних із цивільною та сімейно-правовою відповідальністю батьків за правопорушення, вчинювані неповнолітніми.

Сформульовано наукові