ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Міністерство освіти і науки України

МЕРКУЛОВА Наталя Олексіївна

УДК 81’367=161.2

ЗАСОБИ ТЕМА-РЕМАТИЧНОГО ПОДІЛУ ВИСЛОВЛЕННЯ

Спеціальність 10.02.01. ? українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української мови Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:

доктор філологічних наук, професор, академік АН ВШ України Загнітко Анатолій Панасович, Донецький національний університет Міністерства освіти і науки України, завідувач кафедри української мови.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор, академік АН ВШ України Баранник Дмитро Харитонович, Дніпропетровський національний університет Міністерства освіти і науки України;

кандидат філологічних наук, доцент Мараховська Валентина Гаврилівна, Горлівський державний педагогічний інститут іноземних мов Міністерства освіти і науки України, декан факультету іноземної та української мов.

Провідна установа:

Рівненський державний гуманітарний університет Міністерства освіти і науки України, кафедра української мови, м.Рівне.

Захист відбудеться “7” квітня 2006 р. о 1000 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.05 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Гагаріна, 72, корп.1.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.

Автореферат розіслано 7” березня 2006 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук, доцент __________ Ковальчук М.С.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Дисертація присвячена дослідженню засобів вираження актуального членування висловлення в українській мові.

Проблеми комунікативного синтаксису розглядаються в сучасній лінгвістичній літературі переважно на матеріалі чеської, російської, англійської мов. В українському мовознавстві комунікативна граматика знаходиться ще тільки на етапі активного становлення. Тому дослідження засобів тема-рематичного поділу висловлення є актуальним. Закономірності актуального членування висловлення в українському мовознавстві не мають повноцінного висвітлення в жодному з розділів лінгвістичної науки. Не існує й окремої галузі мовознавчих знань, що вивчала б процес творення мовлення, зв'язок мисленнєвої і мовленнєвої діяльності, акт інтуїтивного членування висловлення. Теорію актуального членування можна розглядати в кількох аспектах: по-перше, у зв'язку із формально-граматичним і семантико-синтаксичним членуванням речення; по-друге, в аспекті вивчення психо- та нейролінгвістикою глибинних мисленнєвих процесів, що безпосередньо визначають тип мовленнєвого членування; по-третє, у зв'язку із програмованістю структури речення валентною рамкою предиката-ядра; по-четверте, розгляд синтагматичних і парадигматичних зв'язків висловлень у дискурсі тощо.

Новим у підході до актуального членування є мета систематизувати усі наявні в мовленні експліцитні та імпліцитні засоби вираження актуалізації, які слід кваліфікувати як ремоідентифікатори. Ці елементи утворюють ієрархічно зумовлену систему, кожен член якої характеризується власними диференційними особливостями.

Українська мова має свої неповторні засоби маркування теми і реми. Саме ці засоби надають мові унікальності під час наголошення мовцями певної актуальної інформації. Вивчення актуального членування саме в такому аспекті дає змогу заповнити прогалину в українському комунікативному синтаксисі загалом, а також має перспективи створення окремого повноцінного розділу лінгвістики, наукового напряму, що б вивчали явище комунікації в усіх аспектах. Такий підхід є певною мірою новаційним у практиці дослідження актуального членування висловлення. На сьогодні не існує ґрунтовної праці, в якій встановлювалися б закономірності маркування одиниць актуального членування – теми і реми. Цей аналіз надзвичайно актуальний у наш час: він є корисним для розвитку комунікативної граматики, і комунікативного синтаксису зокрема, подальшого вивчення інтенційності мови, встановлення комунікативної парадигми висловлення тощо.

Актуальність дослідження полягає в розв’язанні важливих для сучасного мовознавства проблем, що пов’язані зі специфікою української мови: засобами оптимально точної передачі думки, зв’язком мовного ідеалу і мовленнєвої реалізації, витоками мисленнєвого і мовленнєвого задуму, зародженням актуально членованої думки тощо. Робота стосується й особливо актуальних проблем прикладної лінгвістики.

Особливість спрямування роботи полягає в з’ясуванні основних досягнень з проблеми актуального членування у слов’янському мовознавстві, визначенні його основних диференційних ознак, його одиниць і засобів актуалізації з метою упорядкування і систематизації всіх актуалізаторів і детального аналізу кожного їх типу, окресленні першоджерел зародження актуального членування в мовленнєвому процесі, створення способів автоматичної реалізації актуального членування.

Об’єктом дослідження стала теорія актуального членування, зокрема категорія актуалізації. Власне, під час актуалізації використовуються різні засоби актуального членування. У дослідженні їх названо ремоідентифікаторами, які й стали предметом детального аналізу в дисертаційній роботі.

Метою дисертаційного дослідження було встановити систему ремоідентифікаторів, простежити механізм їхнього функціонування, видиференціювати імпліцитні й експліцитні засоби вираження актуального членування висловлення. В процесі досягнення мети було розв’язано такі завдання: 1) вивчені й проаналізовані попередні здобутки в галузі комунікативної граматики, зокрема щодо проблеми актуального членування; 2) простежено стан вивчення проблеми в українській лінгвістиці; 3) охарактеризовано термінологічний апарат тема-рематичного членування; 4) встановлено межу понять висловлення і речення, мови й мовлення, основні диференційні ознаки теми і реми; 5) досліджено закономірності вияву актуалізації; 6) прокоментовано максимально вичерпну кількість типових механізмів актуалізації, класифіковано й описано їх; 7) висвітлено питання залежності актуального членування від валентності предиката, типу висловлення і реґістру мовлення; 8) виявлено частотність вживання в мовленні певного типу ремоідентифікаторів; 9) вивчено актуальне членування в аспектах прагматики, нейро- та комп’ютерної лінгвістик, у зв’язку із категоріями пресупозиції та інтенційності.

Методика дослідження має комплексний характер, який полягає у використанні різних методів та прийомів, що зумовлено метою і конкретними завданнями. Під час вивчення засобів тема-рематичного поділу висловлень було використано описовий (у синхронному зрізі), трансформаційний, компонентний, валентно-дистрибутивний методи та метод позиційних змін. Дослідження ремоідентифікації було виконане на україномовному матеріалі широкого діапазону: це 4500 висловлень з конситуативним оточенням, вибраних з художніх творів українських письменників XIX - XX ст., зібраних з усного мовлення, з теле- і радіомовлення, з преси останніх п’яти років, а також із наукових й офіційно-ділових текстів.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній вперше в українському мовознавстві досліджено ремоідентифікатори, охарактеризовано і кваліфіковано їх систему, вивчено специфіку їхнього функціонування, виявлено широке коло властивих для українського мовлення засобів комунікативного членування, обґрунтовано їх приналежність до ремоідентифікаторів, проаналізовано диференційні ознаки із урахуванням впливу на комунікативну організацію висловлення.

Теоретичне значення дослідження визначається тим, що воно становить комплексний аналіз засобів тема-рематичного членування висловлень, у результаті якого встановлена парадигма ремовидільних засобів, описано закономірності їхнього функціонування й укладено в систему. Наукова цінність роботи, перш за все, полягає в тому, що вона є першим моноґрафічним дослідженням тема-рематичного членування в українському мовознавстві.

Практичне призначення роботи мотивується тим, що матеріали дисертації можуть бути використані для подальшого вивчення загальнотеоретичних проблем синтаксису, зокрема для опрацювання комунікативних моделей висловлень, дослідження актуального членування, використанні теоретичних напрацювань для створення комунікативної граматики української мови. Ряд положень дослідження знайде застосування при опрацюванні курсів з комунікативної граматики для фахівців, створенні нових спецкурсів і спецсемінарів з синтаксису, подальшого вивчення комунікативної граматики загалом і теорії актуального членування зокрема, написанні курсових, дипломних робіт та магістерських досліджень, укладанні посібників для викладання української мови як іноземної, в рекламному й ораторському мистецтвах тощо.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження ремоідентифікаторів українського висловлення отримані особисто здобувачем.

Апробація дисертації. Окремі розділи і вся дисертація загалом обговорювалися на засіданнях кафедри української мови Донецького національного університету. Основні результати дисертації були викладені на ІV Міжнародній науковій конференції „Актуальні проблеми менталінгвістики” (20-21 травня 2005 р., м.Черкаси, Черкаський національний університет ім. Б.Хмельницького); Міжнародній лінгвістичній конференції на честь 80-річного ювілею професора І.К.Кучеренка і професора Н.І.Тоцької (20-21 листопада 2003 р., м.Київ, Київський національний університет ім. Т.Шевченка, Інститут філології); засіданнях всеукраїнського граматичного семінару (24.09.2003 р., Донецький національний університет, кафедра української мови).

Робота здійснена в межах загального наукового напрямку кафедри, де виконувалося дисертаційне дослідження, і є частиною науково-дослідних проблем:

1. Г 12/00 „Українська мовно-національна картина світу: семантико-граматичнй, соціолінгвістичний, емотивний аспекти” (1999-2004 рр.);

2. „Граматичні, лексичні і семантичні одиниці в українській національно-мовній картині світу” (2005-2009 рр.).

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, списку використаних джерел. Повна кількість сторінок складає 170, основний текст дисертації охоплює 150 сторінок. Список використаної літератури нараховує 220 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ 

У Вступі визначена мета й завдання дисертаційного дослідження, обґрунтовано новизну й актуальність теми, висвітлено практичне й теоретичне значення результатів дослідження, охарактеризовано рівень апробації основних положень дослідження, прокоментовано методику виконання аналізу.

У першому розділі „Проблема комунікативного синтаксису і статус ремоідентифікаторів у системі комунікативної граматики”, який складається з 6 підрозділів, встановлено концептуальні засади теорії актуального членування, кваліфікується поняття „висловлення” і „речення”, „актуальне членування” та „актуалізація”, „тема” і „рема”. У розділі простежено еволюцію різних поглядів вчених на проблему рівнів лінгвістики: виділення в мові статичного й динамічного рівнів (А.П.Загнітко), схеми та узусу (Л.Єльмслєв), мови і мовлення (Ф. де Соссюр), мовної компетенції і мовного вживання (Н.Хомський); розмежування трьох (Ф.Данеш: рівень граматичної структури речення, рівень смислової структури речення, рівень організації висловлення), чотирьох (Л.Теньєр: структурний, лінійний, категорійний, функціональний; І.Р.Вихованець: формально-граматичний, семантико-синтаксичний, власне семантичний (пізніше цей рівень як окремий не виділяється), комунікативний). В.Г.Адмоні диференціює сім аспектів вивчення речення (логіко-граматичний, модальний, повноти речення, місця речення у розгорнутому мовленні, пізнавальної установки мовця, комунікативного завдання речення, ступені його емоційності).

Вивчення актуального членування ґрунтується на функціонуванні потенційної структури речення в актуальному контексті мовлення. Основоположником теорії актуального членування вважається В.Матезіус („Про так зване актуальне членування речення”), ця проблема знайшла висвітлення у працях Н.Д.Арутюнової, Ш.Баллі, М.В.Всеволодової, І.Р.Вихованця, А.П.Загнітка, В.А.Звегинцева, Г.О.Золотової, І.І.Ковтунової, О.О.Лаптєвої, О.А.Мельничука, О.В.Падучевої, І.П.Распопова, О.Б.Сиротиніної, Я.Фірбаса, М.А.К.Хелидея, В.Є.Шевякової.

Можна погодитися з більшістю дослідників, які стверджують, що актуальне членування має бінарний характер, тобто складається з двох одиниць – теми і реми; що механізм актуалізації полягає у виділенні автором повідомлення певного інформаційно навантаженого елемента висловлення з комунікативною метою. Одним із найбільш дискусійних залишається питання термінів на позначення одиниць актуального членування. Тут дослідники не мають одностайної думки щодо поняттєвого апарату: дане – нове (К.Г.Крушельницька), логічний суб’єкт – логічний предикат, смисловий суб’єкт – смисловий предикат (А.Б.Ільїш), основа – предикована частина (І.П.Распопов), лексичний підмет – лексичний присудок (О.І.Смирницький), В.Матезіус пропонував терміни основа – ядро, а Ш.Баллі диктум – модус. Терміни тема – рема вперше вжив німецький вчений К.Боост. Саме вони на сьогодні є найбільш поширеними й однозначними у визначенні. Усе це розмаїття термінів пов’язане з проблемою приналежності актуального членування певному рівню мови: І.П.Распопов і К.Г.Крушельницька відносять явище актуального членування до граматичного рівня мови, Н.Д.Арутюнова і В.З.Панфілов говорять, що воно стосується речення. У дослідженні стверджується думка про доцільність вивчення актуального членування на рівні комунікативного синтаксису, в межах дискурсу і в зв’язку із типом висловлень і реґістрами мовлення. Саме тому є сенс досліджувати явище актуалізації та засобів тема-рематичного поділу висловлення із урахуванням конситуації, мовленнєвого оточення висловлення. Актуальне членування також залежить від багатьох паралінгвістичних обставин, від стосунків мовців, від попередніх даних тощо.

У роботі розмежовуються поняття дане-нове, відоме-невідоме, тема-рема, що постають одиницями різного характеру членування: так, на дане і нове членується висловлення за вербальним контекстом або конситуативною базою знань, відоме і невідоме вичленовуються у висловленні за критерієм культури, за загальною інтелектуальною базою знань мовців, а вже тема і рема є одиницями поділу на основі комунікативного (актуального) навантаження висловлення. Отже, певний елемент висловлення може бути даним-відомим-темою і новим-невідомим-ремою, а також комбінувати в собі різні елементи цих структур.

Щодо постійної реалізації реми в структурі висловлення, то тут зроблено такі висновки: аналогічно до предиката в реченнях рема теж може бути матеріально не вираженою (пор.: нульова форма знака у фонетиці, морфології, синтаксисі), або відсутньою, а речення/висловлення – неповним. Але, спираючись на дослідження М.А.К.Хелідея, схиляємося до думки, що актуальне членування є ієрархічно важливішим і первинним щодо граматичної структури, а оскільки ремою може бути будь-який член речення (не обов’язково присудок/група присудка), то і пропуск у реченні присудка зумовлюється редукцією теми/елемента теми, що його (присудок) містила. Рема пропускатися не може, тому що вона найсильніше комунікативно навантажена і несе основний зміст про тему. Тому думку про аналогію неповних речень і речень без елемента комунікативної структури варто застосовувати тільки щодо теми. Тема/елемент теми може бути матеріально не вираженою (комунікативно нульова тема), але не може бути відсутньою. Підтримуємо думку О.О.Крилової та Т.М.Ніколаєвої про нерозчленовані висловлення, які містять нульову тему, зміст якої дорівнює всій об’єктивній дійсності, пор.: Холодно. Йде дощ. Прийшла весна. Комунікативна структура таких речень одночленна, може відповідати як двоскладним, так і односкладним реченням.

Місце розташування теми і реми висловлення визначаємо, спираючись на градуальну шкалу засобів тема-рематичного поділу. Отже, визнаючи, що рематична інтонація є основним ієрархічно найвищим засобом актуалізації, можна говорити про довільне розташування реми щодо інших інформаційно слабших елементів висловлення. При цьому перші ступені ієрархії ремоідентифікаторів визначаємо так: 1) рематичний наголос; 2) ремоідентифікатори; 3) порядок слів. Пор.: 1) Мій брат восени вступив до університету (ремоідентифікатор ? порядок слів, рема ? до університету); 2) Саме мій брат восени вступив до університету (ремоідентифікатор – саме, рема ? мій брат); 3) Саме мій брат восени вступив до університету (з наголосом на ВОСЕНИ: ремоідентифікатор – рематичний наголос, рема ? восени). Останній випадок ілюструє комунікативну помилку, яка дезорієнтує реципієнта під час диференціювання реми. Оскільки за специфікою ієрархії засобів актуалізації порядок слів посідає лише третє місце і є одним з найслабших кванторів реми, то і твердження щодо фіксованої кінцевої позиції реми буде справедливим лише частково (за умови відсутності інших кванторів реми, ніж порядок слів). Місце розташування реми у структурі висловлення зумовлене ще й такими чинниками як комунікативний реґістр мовлення, функціональний стиль тексту та комунікативна настанова мовця.

Окремо досліджується явище актуалізації. Вагомий внесок у розуміння поняття актуалізація зробив Ш.Баллі. Первинним матеріалом він вважає мову як систему віртуальних елементів, з яких у процесі актуалізації за допомогою певних актуалізаторів утворюється мовлення. Спираючись на цю думку, можна визначити актуалізацію як процес пристосування речення до вимог мовленнєвої ситуації. Отже, для того, щоб певний компонент висловлення став ідеєю комунікації, його треба поставити в такі умови, які б виявили цей компонент як рему. У роботі стверджується думка, що процес актуалізації відбувається на домовленнєвому етапі, на рівні мислення. Саме актуалізація є результатом зародження ідеї висловлення і надалі визначає спосіб маніфестації висловлення.

Важливим також є вивчення засобів тема-рематичного поділу висловлення шляхом аналізу синтагматичних та парадигматичних зв’язків. Лінійні зв’язки висловлень розкриваються в межах дискурсу, аналіз якого виявив такі способи поєднання висловлень: послідовний (у якому рема попереднього висловлення є темою наступного), паралельний (характеризується єдністю теми і змінністю реми), асоціативний (де існує головна тема дискурсу і змінні теми і реми, що пов’язані із головною темою асоціативно). За вертикальним зв’язком висловлення створюють парадигми на основі зміни комунікативної ідеї та єдності граматичної структури речень. Це можливо за допомогою різного роду ремоідентифікаторів (порядку слів, інтонації, конситуації, спеціалізованих слів тощо).

У розділі також досліджено залежність способів актуалізації від комунікативних реґістрів мовлення. У мовленні співіснують різні реґістри мовлення, і їх можуть репрезентувати неоднакові типи предикатів за значенням. Відповідно комунікативна організація будь-якого тексту теж не є однорідною. Пор.: - Мамо, йдіть мерщій / додому, бо там вже / й до скрині добираються. - А дулі їм з маком! Осьдечки / гроші (показує бумажні гроші). І теличка-первісточка / буде у хлівці, і одежинка / у скринці! (М.Кропивницький) Цей текст репрезентує в першому реченні волюнтивний реґістр (йдіть), у підрядній частині інформація – відповідно, інформативний реґістр. Відповідь виражена спочатку реакцією матері – реактивний реґістр, далі наявне знову інформативне висловлення (Осьдечки гроші), а ремарка автора містить висловлення репродуктивного характеру. Завершується текст волевиявленням суб’єкта висловлення з відтінком узагальненого ґенеритивного повідомлення. Відповідно, комунікативну організацію подібних текстів слід розглядати у зв’язку із приналежністю частин до певного мовленнєвого реґістру.

У другому розділі „Системність вияву і закономірності реалізації ремоідентифікаторів у структурі висловлення”, що містить 3 підрозділи, виконано принципово важливе дослідження – вивчено всі можливі способи реалізації актуального членування. Під час актуалізації певного повідомлення мовець ставить інформативно важливий компонент, що і є метою комунікації, в такі умови, де б він виявив себе як рему. А отже, мовець використовує певні маркери реми, які є основними орієнтирами для виявлення комунікативної мети. Ці елементи окремо ще не вивчалися дослідниками (більшість з них називають серед актуалізаторів лише порядок слів, інтонацію, деякі частки; І.Р.Вихованець виділяє фонетичні актуалізатори (логічний наголос і паузи), синтаксичні (порядок слів і частки), лексико-граматичні, до яких відносить повтор), у дисертації зібрано такі одиниці (конструкції) і класифіковано.

Для розв’язання цього питання було вивчено способи комунікативного навантаження висловлення і природу актуалізації. Основним показником комунікативного навантаження висловлення є адекватний комунікативній ситуації внутрішній зв’язок між темою і ремою. Такий зв’язок називаємо релевантним, або адекватним, якщо він не створює комунікативних помилок, непорозумінь чи невдач; інформаційний зміст, який тема-рематичний зв’язок несе на собі, відповідає темі конситуації, вносить нове в цю тему і розвиває її, породжуючи нові тема-рематичні зв’язки. Засоби, за допомогою яких сигналізується, маркується, ідентифікується рема, називаємо ремоідентифікаторами ? це матеріально виражені показники реми, актуалізатори, сигналізатори реми або засоби реалізації актуального членування. Причому такі елементи висловлення є релевантними як для мовця, який виступає в ролі суб’єкта процесу індикації, так і для слухача, який їх зчитує і розпізнає рему.

Аналіз значної кількості мовного матеріалу (понад 1000 типів ремоідентифікаторів) з різних джерел (художні тексти, публіцистика, усне мовлення) показав, що найбільш частотними в українському мовленні є такі ремоідентифікатори: 1) специфічні слова; 2) комунікеми; 3) заперечення; 4) частки. Усі ремоідентифікатори утворюють відповідну систему, яка репрезентована великими групами ремоідентифікаторів: фонетичні (інтонація, паузи, емфаза, умовчання, скандування, наголос, вигуки, питання тощо), синтаксичні (специфічні конструкції, повтори, порядок слів, комунікеми, програмованість валентністю предиката, еліпсис, частки, парцеляція, приєднання, називний теми, однорідні члени речення, протиставлення, вставні конструкції, інверсія тощо), лексико-семантичні (тематичні, спеціалізовані слова-маркери, апроксиматори, абсолютизатори, заперечення, авторизовані конструкції тощо), паралінгвістичні (міміка, жести, знаки, поява предмета в полі уваги мовців тощо).

Особливу увагу дослідників комунікативного синтаксису сьогодні привертає дія закону економії мовних засобів, у результаті якого створюються висловлення, що не містять усіх необхідних змістових елементів, але їм притаманна така конструкція, інтонація й актуально важливий компонент змісту, за яким носій конкретної мови в конкретній ситуації однозначно може розпізнати зміст висловлення. Подібні конструкції називаємо комунікемами (пор. погляд В.Мелікян). Комунікемами вважаємо непредиковані одиниці синтаксису реченнєвого характеру, які являють собою слово або словосполучення, є граматично нечленованими, мають модусну пропозицію, виражають непоняттєвий зміст, служать реакцією на різного типу факти. До комунікем українського мовлення належать: а) стверджувальні репліки типу Чому б ні! Хто його зна! Що казати! Їй-Богу!, конструкції типу Ще б (не)+Vinf, Чому (б)(же)(і, й)+не+Vinf та ін.; б) заперечні репліки типу Де там! Куди там! Ще чого! Як же, прийшов! (іронічне), Шукай дурня! Ага, зараз! Зараз же! Кажи-кажи! Плювати хотів! Допоміг! (іронічне) та ін.; в) емоційна оцінка (подив, радість, захоплення, обурення) Бач, який! Отакої! Ти диви, яка (як, який тощо)! Диво яка..! Боже який ..! Боже який..! Що за ..! та ін.; г) імперативні виклики (волевияв): Тільки спробуй! Я тебе! Давай-давай! ... тобі кажуть! і повтор: Спи-спи! та ін. З погляду актуального членування висловлення, комунікема не членується, а виражає цілісний зміст реми. Етимологічно комунікема – це усічене до реми висловлення.

Одним із найбільш поширених прийомів маркування реми є повтор. На комунікативному рівні повтор акцентує увагу реципієнта на певній інформації, а отже, виокремлює, ідентифікує рему висловлення. Здебільшого повторюваною частиною є власне рема: - Чому ж я не найду з тобою спільної мови? - Не найдеш, матусю, - сказав Андрій, - бо такої мови ти шукаєш із моїм братом Остапом. З моїм найлютішим ворогом... - З твоїм найлютішим ворогом? Синку! (М.Хвильовий). Але повтор може бути й окремим ремоідентифікатором, і навіть переходити з теми в рему і навпаки. Повтор часто варіюється лексично, інтонаційно, може набувати в повторюваній частині додаткових лексем.

Серед синтаксичних способів тема-рематичного поділу висловлення окремо було вивчено програмованість реми валентністю предиката. Оскільки семантико-синтаксичним ядром речення є предикат, то реалізація інших членів речення підпорядковується семантичному устрою дієслова. В свою чергу, на валентну перспективу дієслова впливає система його синтагматично-парадигматичних зв’язків. Отже, дієслово повністю програмує позиційну модель речення і, відповідно, комунікативну організацію висловлення, зумовлюючи семантичні та позиційні характеристики актуальних компонентів. Так, наприклад, найчастіше семантика тривалентних дієслів організована таким чином, що інструмент і адресат є або неважливими для комунікації, або закладеними в семантичну структуру самого дієслова (пор.: чим можна накивати, відрізати, відрубати, витирати, заасфальтувати, закопати, зализати тощо). При невираженості таких елементів ідея висловлення ? сам предикат, інструмент вважаємо за традиційно закладений у семантиці дієслова, а адресат – несуттєвим для цього комунікативного акту. При вираженості інструмента його семантика часто суперечить традиційній, а тому є актуально важливою і наголошеною (пор.: Він відрізав яблуко / лінійкою).

Найбільшою за кількістю є група ремоідентифікаторів, що виражена специфічними лексемами – маркерами реми. Здебільшого це слова неозначеної (щось, колись, інший), вказівної (так, такий, ось, он, от), абсолютивної (зовсім, зроду, цілий, ніколи, абсолютно) та приблизної (майже, приблизною трохи не) семантики. Ці слова займають різну позицію в структурі висловлення щодо реми, але вони завжди впливають на комунікативний склад висловлення.

Наприклад, слово інший у своїй семантиці містить відтінок нового, не такого, яке було. Новизна іманентно притаманна семантиці цього займенника, що й зумовлює його рематичну маркованість: Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! (В.Винниченко).

Слова вказівної семантики (ось, от, то, он, оце, це, се) найчастіше постають маркерами теми: Зараз, зараз. (Шукає в кишенях). Ось маєш пять франків…(В.Винниченко); Оце вамнова учениця (С.Васильченко) або виступають власне-темою: Чи ти вже забув, як брав замолоду в шкіру? Дивись: отсепалиця! (О.Маковей).

З-поміж означальних часток найпоширенішими ремоідентифікаторами є слова саме, якраз, справді тощо, які вказують на рему і стоять у препозиції щодо неї: …Лікар же казав, пройде…Га? Ах, яке якраз тепер свинство!.. (В.Винниченко).

Частки просто, справді, конче сигналізують про постпозиційну контактну рему: Кажуть – сироті сонечко мріється, а воно й справді гріється. (С.Васильченко); А яка розумна! Просто дивує всіх своєю мудрістю…(О.Маковей).

Типовим для українського мовлення є функціонування в ролі ремовидільних засобів апроксиматорів. Апроксимація – це різновид номінації, який характеризується приблизним, неточним позначенням предметів і явищ навколишньої дійсності у процесі мовленнєвої діяльності. Категорія приблизності охоплює різноманітні лексико-граматичні засоби, за допомогою яких виражаються нечіткі межі предметів, ознак, дій. До апроксиматорів української мови належать слова типу майже, мовби, немов, немовби, немовбито, приблизно, біля, близько, коло, мало не, ледве не, ледь не, трохи не тощо. Щодо структурної схеми конструкцій з апроксиматорами, то тут виділяються власне-апроксиматор і ядро. Ядро – це головний компонент конструкції, тоді як апроксиматор, тобто залежний компонент, іменується ад’юнктом (за О.Т.Кривоносовим). В українській мові апроксиматори є ад’юнктами всіх структурних одиниць – слів (біля сьомої), словосполучень (немов музику послухав), речень (Майже стемніло…). З погляду актуального членування, саме ці ядра найчастіше виступають у ролі власне-реми висловлення, тоді як апроксиматори – в ролі ремоідентифікатора: Трісь! Зломилася голка. Але перший ґудзик був ужемайже пришитий…(О.Маковей).

Абсолютизаторами називаємо групу лексем, семантика яких вказує на повну, абсолютну відповідність слова означуваному поняттю, тобто на повну реалізацію дії, ознаки тощо. За своєю природою вони протистоять апроксиматорам, бо якщо перші є крайнім виявом ознаки (або абсолютною відсутністю дії, ознаки, предмета), то другі до цієї межі не доходять, а лише наближаються до неї. Явище абсолютизації охоплює ряд слів, які морфологічно належать до різних частин мови, але в собі мають сему абсолютно, що і є визначальною для цієї групи. До абсолютизаторів можна віднести такі слова: абсолютно, повністю, зовсім, цілком, завжди, буквально, ніяк, ніколи. В комунікативному плані абсолютизатори здебільшого є ремоідентифікаторами. Це зумовлюється тим, що вони не вносять нового змісту в речення, а лише актуалізують певне явище, вказуючи на його повну відповідність реальності. В реченні абсолютизатору іманентно притаманне підвищення тону, яке й актуалізує рему – означуване слово: Мій герой потроху почав відходити і нарешті зовсім одійшов (М.Хвильовий).

Третій розділ „Актуальне членування в аспектах прагматики, нейро- та комп’ютерної лінгвістик і кореляції з категоріями пресупозиції та інтенційності”, що містить 6 підрозділів, репрезентує зріз теорії актуального членування на рівнях прагматики, нейро- та комп’ютерної лінгвістик; у зв’язку із категоріями пресупозиції та інтенційності.

Тут досліджено взаємозв’язок висловлення і мовленнєвого акту, який безпосередньо виявляється в процесі спілкування. Спілкування – це процес взаємної регуляції створення ментального утворення в свідомості комунікантів, що відображає предмет спілкування. Мета такої взаємної регуляції ? створення актуальної спільності уявлень комунікантів про предмет спілкування. Метою розмови є прагнення мовця викликати в свідомості іншого комуніканта схожу або аналогічну думку, оскільки, за О.О.Леонтьєвим, метою спілкування виступає та або інша спрямована зміна в смисловому полі реципієнта. Базовою характеристикою комунікації постає „взаємне інтерпретування” комунікантів, які прагнуть до успішного вирішення інтерпретаційного „конфлікту”. Ця характеристика використовується у визначенні П.Грайса, згідно з яким висловлення „А щось мав на увазі під Х” є еквівалентним висловленню „А вимовив Х з метою вплинути на слухачів таким чином, щоб за допомогою розпізнання цієї мети вони дійшли певної думки про те, що мовець має на увазі”. Вимовити висловлення з такою метою неможливо, якщо не передбачити при цьому, що адресат висловлення володіє і знає, як користуватися, необхідними засобами для розпізнання цього наміру. Для адекватної інтерпретації висловлення необхідно вказати, яким саме чином це висловлення має інтерпретуватися, щоб такий намір мовця був правильно розпізнаний адресатом.

Мовленнєвий акт – це цілеспрямована мовленнєва дія, що здійснюється відповідно до принципів і правил мовленнєвої поведінки (Н.Д.Арутюнова). Мовленнєвий акт розглядається як квант мовлення, що поєднує поодинокий намір (ілокуцію), завершений мінімальний відтинок мовлення і результат. Як засвідчує В.З.Дем’янков, у багатьох концепціях й аргументах теорії мовленнєвих актів рівень мовленнєвого акту розглядається як проміжок між рівнем позамовленнєвих намірів і суто мовним опрацюванням висловлення.

Фундаментальним поняттям теорії мовленнєвих актів й ілокутивної логіки є поняття ілокутивної сили – статусу висловлення як певного акту або дії (прохання, ствердження, наказу тощо), що здійснюється в ситуації спілкування і реалізує комунікативну інтенцію мовця. Ілокутивна сила складає частину загального значення висловлення. Значення висловлення тісно пов’язане з метою мовця. Воно є результатом мовленнєвої дії мовця.

У дисертаційному дослідженні вивчено роль пресупозитивного мислення комунікантів для визначення актуального членування. Як даність, так і важливість інформації для реципієнта установлює відправник тексту. При цьому він використовує мовну стратегію так, щоб реципієнт зрозумів його адекватно. Джерела обліку пресупозицій можна знайти в теорії актуального членування пропозиції на ''дане" і "нове". Переваги цієї теорії полягають у тому, що в ній наявна спроба виявити мовні способи вираження погляду відправника на пресупозиції гіпотетичного реципієнта. Відправник текстуальними засобами намагається вирішити питання про те, наскільки обізнаний слухач про предмети і явища, про які говориться в пропозиції. Предметом повідомлення, його вихідним пунктом переважно є щось відоме для реципієнта – "дане", про це відоме повідомляється щось невідоме – "нове".

У результаті зроблено висновок, що мовлення є інтенційним і це основна його ознака, яка забезпечує комунікативну функцію. У зв’язку із цим визначено також роль актуального членування і загалом комунікативної граматики в діалогічному мовленні і у функціонуванні перформативів у мовленні.

Уперше в роботі було досліджено нейролінгвістичні засади формування думки та маніфестації висловлення і як результат – актуалізації повідомлення на глибинному рівні. Актуальне членування висловлення формується ще на мисленнєвому рівні і встановлює порядок розташування своїх компонентів та засоби вираження на рівні глибинної граматичної структури. Глибинна структура речення вже подає готовими тему і рему висловлення, які оформлюються різними засобами у поверхневій структурі, але відповідно до закладеного змісту на попередніх етапах формування висловлення. Актуальне членування не формується в глибинній структурі, тому що воно закладене на більш глибокому рівні підготовки мовленнєвого висловлення – на рівні семантичних уявлень. Актуальне членування присутнє на всіх етапах формування висловлення, але зароджується воно ще під час виникнення задуму/мотиву думки. Такий висновок дає підстави стверджувати, що актуальне членування є категорією не тільки мовною і мовленнєвою, але й мисленнєвою.

У цьому ж розділі дисертаційного дослідження намічено і попередні основи створення комп’ютерної програми автоматизованого комунікативного аналізу текстів, які ще вимагають доопрацювання, деталізації й апробації. Комунікативний аналіз будується на основі принципової тези: текст є найвищою комунікативною одиницею, що реалізована вербально. Тому аналіз будь-якого висловлення відбувається шляхом аналізу цілісного тексту. На сьогодні в українській лінгвістиці вже існують програми автоматичного морфологічного аналізу (АМА) та автоматичного синтаксичного аналізу (АСА) тексту. Створення програми автоматичного комунікативного аналізу (АКА) є перспективою розвитку прикладної лінгвістики взагалі і комунікативного синтаксису зокрема.

У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, що виявляється у встановленні системи ремоідентифікаторів української мови, простеженні механізму їхнього функціонування, видиференціюванні імпліцитних та експліцитних засобів вираження актуального членування висловлення. У Висновках узагальнено основні результати дослідження, з яких найголовнішими є:

1. Предметом мовознавства виступають мова і мовлення. Актуальне членування – це членування висловлення на рівні мовлення з метою встановлення комунікативної мети висловлення. Актуальне членування в українській мові бінарне, членує висловлення на тему і рему.

2. Одиниці актуального членування тема і рема характеризуються такими ознаками: тема виступає предметом повідомлення, вихідною точкою висловлення, міститься в латентному питання до висловлення; рема є комунікативною метою висловлення, найбільш інформаційно навантажена, виступає носієм ситуації, може самостійно утворювати висловлення.

3. Висловлення виступає одиницею мовлення, так само як речення є одиницею мови. Актуальне членування можливе лише на рівні висловлення (у реченні воно має потенційний характер). У межах конкретного дискурсу висловлення пов’язані синтагматичним зв’язком: паралельним, послідовним, асоціативним. За вертикаллю висловлення можуть утворювати парадигму, яка виявляється в інваріанті й варіантах висловлення. Варіанти відрізняються комунікативною метою й утворюються за допомогою зміни порядку слів та інтонації. Отже, для кожного висловлення можна підрахувати кількість членів такої парадигми.

4. Актуалізація є таким пристосуванням речення до потреб мовця, в якому б найбільш важлива інформація виявляла себе як рему. Засоби актуалізації досить різноманітні в українській мові. На позначення таких засобів нами використовується терміни темо- і ремоідентифікатори.

5. Комунікативна структура висловлення залежить від комунікативного реґістру мовлення, тема і рема можуть бути вираженими будь-якими частинами мови і членами речення.

6. Рема є основним носієм змісту, а отже вона постійно реалізується у висловленні. Тема може бути формально не виражена. У такий спосіб утворюються комунікативно нечленовані висловлення, які характеризуються відповідними ознаками: тема легко відновлюється за контекстом, висловлення є синтагматично незалежними, повідомляють про загальний факт, на формально-граматичному рівні відповідають односкладним реченням або двоскладним із непрямим порядком слів.

7. Проаналізувавши частотність вживання ремоідентифікаторів (більше 1000 типових ремоідентифікаторів українського мовлення) і виразивши їх у відсотковому відношенні, отримали такі результати: найчастіше для актуалізації висловлення в українській мові використовуються: лексеми – маркери реми (21%), еліпсис (9%), комунікеми (9%), заперечення (8%), частки (7%), вставні слова (7%) і повтори (6%). Усі виявлені в ході дослідження ремоідентифікатори утворюють систему, яка складається із таких груп: фонетичні (паузи, емфази, скандування, умовчання, рематичний наголос), синтаксичні (специфічні конструкції, порядок слів, програмованість реми валентністю предиката), лексико-семантичні (спеціалізовані слова-маркери, апроксиматори, абсолютизатори) і паралінгвістичні (міміка, жести, знаки, поява предмета в полі уваги мовців тощо) засоби актуального членування.

8. Актуальне членування висловлення слід вивчати в аспектах прагматики, нейро- та комп’ютерної лінгвістик, у зв’язку із категоріями пресупозиції та інтенційності. На рівні прагматики висловлення розглядається як компонент комунікативного акту, тут враховується основна функція мовлення – інтенційність. Під час пристосування висловлення до комунікативної ситуації важливу роль відіграє пресупозитивне мислення мовця, тип актуального членування формується ще на етапі зародження думки.

У результаті дослідження встановлена парадигма ремовидільних засобів з простеженням їх ієрархії та особливостей функціонування.

У перспективі вивчення проблеми ремоідентифікаторів доцільним буде дослідження їх на прагматичному рівні, в межах мовленнєвих актів, більш детальна класифікація і діагностика в межах соціально орієнтованих жанрів, реклами та ін. Можливе вивчення актуалізаторів у діахронічному аспекті з метою виявлення тенденції розвитку мовлення. Варто вивчати ремоідентифікатори з метою встановлення повної парадигми, яка в подальшому стане основою під час створення програми автоматизованого комунікативного аналізу текстів.

За темою дисертації авторкою опубліковано такі роботи:

1. Ремоідентифікація в нечленованих висловленнях // Українське мовознавство. – К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2004. – Вип.27-28. – С.167 – 170.

2. Теоретичні засади актуального членування // Лінгвістичні студії: Зб.наук.праць. – Донецьк: ДонНУ, 2002. – Вип.10. – С.43 – 48.

3. Ремовиділення як явище актуального членування // Лінгвістичні студії: Зб.наук.праць. – Донецьк: ДонНУ, 2004. – Вип.12. – С.111 – 114.

4. Апроксиматори та абсолютизатори в ролі ремоідентифікаторів // Лінгвістика: Зб.наук.праць. – Луганськ: Альма-матер, 2005. - №3. - С. 199 – 206.

5. Поняття комунікеми: етимологія і статус // Актуальні проблеми менталінгвістики: Зб. статей за матеріалами ІV Міжнар. наук. конф. – Черкаси, 2005. - С. 230 – 233.

6. Синтагматичні та парадигматичні зв’язки висловлень у дискурсі // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія Лінгвістика. – Вид-во ХДУ, 2005. – С. – 282.

АННОТАЦИЯ

Меркулова Н.А. Средства тема-рематического деления высказывания. – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 – украинский язык. – Донецкий национальный университет, Донецк, 2006

Диссертация посвящена достаточно новому и неизученному направлению лингвистики – исследованию способов и средств тема-рематического деления высказываний в современном украинском языке. Проблема актуального членения относится к сфере коммуникативного синтаксиса, но её изучение сопряжено со многими смежными дисциплинами (социо-, нейро-, компьютерная лингвистики и др.). В диссертационной работе произведен глубокий анализ основных подходов к теории актуального членения предложения (изучены работы В.Матезиуса, Л.Теньера, И.Р.Выхованца Н.Д.Арутюновой, Ш.Балли, М.В.Всеволодовой, А.П.Загнитко, В.А.Звегинцева, Г.А.Золотовой, И.И.Ковтуновой, О.Лаптевой, О.В.Падучевой, И.П.Распопова, О.Б.Сиротининой, Я.Фирбаса, М.А.К.Хелидея, В.Е.Шевяковой и др.), выявлены дифференциальные признаки основных единиц актуального членения – темы и ремы, изучено явление актуализации, установлены типы средств тема-рематического деления по формальным и семантическим критериям, прослежены особенности реализации актуального членения в украинском языке. Процесс актуализации проанализирован с учётом тех единиц, которые указывают на границу деления предложения на тему и рему. В результате установлено, что актуальное членение высказывания является бинарным, делит высказывание на тему и рему в зависимости от коммуникативной нагрузки, основными носителями ремовыделительной функции в украинском языке являются специфические слова-маркеры, апроксиматоры, абсолютизаторы, интонация, порядок слов, повторы, парцелляция, присоединения, эллипсис, жесты, мимика и пр. Каждый тип ремоидентификаторов по-разному осуществляет свои функции в зависимости от коммуникативной задачи, типа высказывания и регистра речи.

Предложена систематизация выявленных в украинском языке средств тема-рематического членения высказывания, которая представлена такими большими группами ремоидентификаторов: лексико-семантические (тематические, специализированные слова-маркеры, апроксиматоры, абсолютизаторы, отрицания, авторизованные конструкции и под.), синтаксические (специфические конструкции, порядок слов, запрограммированность ремы валентностью предиката, эллипсис, частицы, парцелляция, присоединение, коммуникемы, однородные члены предложения, вставные конструкции и под.), фонетические (паузы, эмфаза, скандирование, умолчание, ударение и под.) и паралингвистические (мимика, жесты, знаки, появление предмета в поле внимания собеседников и под.). Выявлены основные (преимущественные) способы ремоидентификации, которыми оказались интонация, рематическое ударение и специально привнесённые в структуру предложения слова-маркеры. Изучена частотность употребления определённых ремоидентификаторов в украинском языке. Среди них наиболее часто используются специализированные слова-маркеры,