Харківський національний університет

імені В. Н. Каразіна

ПЛАХОНІНА ОЛЕНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК .161.2'373.611 – 

Історичні зміни в морфемній будові слів

сучасної української мови

(перерозподіл та ускладнення)

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, професор Муромцев Ігор Вікторович, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, професор кафедри української мови

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Полюга Лев Михайлович, Інститут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України, провідний науковий співробітник

кандидат філологічних наук, професор Олексенко Олена Андріївна, Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди, професор, завідувач кафедри української мови

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет, кафедра української мови, Міністерство освіти і науки України, м. Дніпропетровськ

Захист відбудеться 21 лютого 2006 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.20 Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. .

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (61077, м. Харків, пл. Свободи, 4).

Автореферат розісланий 18 січня 2006 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л. Г. Савченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Серед основних процесів історичних змін у співвідношенні між морфемами основи розрізняються опрощення, перерозподіл й ускладнення. Кожен із цих процесів відіграє важливу роль у розвитку словотвірної системи української мови: завдяки опрощенню в українській мові з’являються нові кореневі морфеми й зникають непродуктивні та нерегулярні афікси; перерозподіл зумовлює формування похідних (вторинних) афіксів і твірних основ нової структури, а на їхній основі – виникнення нових словотвірних моделей та типів; ускладнення сприяє засвоєнню українською мовою іншомовних морфемних ресурсів.

Актуальність теми дослідження. Аналіз виявів процесів перерозподілу й ускладнення основ, їхнього взаємозв’язку в сфері іншомовної лексики залишається актуальним для вітчизняного мовознавства. В україністиці зазначені процеси досліджуються здебільшого в теоретичному плані (І. І. Ковалик, І. Т. Яценко, Н. Ф. Клименко, В. О. Горпинич, І. В. Муромцев, В. Т. Горбачук, О. О. Тараненко). Має наше мовознавство розвідки, у яких основна увага приділяється похідним (вторинним) афіксам (переважно суфіксам) як результату перерозподілу основ (Т. М. Возний, І. І. Кунець, А. П. Грищенко, О. Ф. Пінчук, О. В. Царук). Розвідок, у яких би процес ускладнення основ досліджувався би на значному лексичному матеріалі, в україністиці немає. Суперечливими в науковій літературі є тлумачення сутності опрощення (або як явища перетворення подільної основи на корінь, або як процесу злиття двох сусідніх морфем за збереження основою подільного характеру); випадків розкладання запозичених слів на основу і флексію (або як дія перерозкладу, або ускладнення); прикладів розкладання основ запозичених слів під впливом продуктивних словотвірних типів мови-рецептора (або як вплив “народної етимології”, або аналогії). Необхідність уточнення теорії історичних змін структури слова, а саме процесів ускладнення й перерозподілу основ, дослідження їхніх виявів та взаємозв’язку в основах слів української мови, зокрема іншомовних, а також відсутність у вітчизняному мовознавстві монографічних робіт, присвячених цим процесам в основах іншомовної лексики, і зумовлює актуальність реферованої праці.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі української мови Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна й пов’язана з науковою темою кафедри – “Аналіз системи рівнів української мови ХVІІ-ХХІ століть”.

Метою роботи є з’ясування вузлових питань, пов’язаних із явищами ускладнення й перерозподілу основ слів в українській мові, зокрема ускладнення в основах запозичень, а також суміжних питань – творення гібридних афіксів у складі слів із запозиченими основами.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:– 

уточнити теоретичні положення, що стосуються процесів перерозподілу й ускладнення основ слів на підставі аналізу наукових розвідок з даного питання;– 

виявити одиниці іншомовного походження, основи яких зазнали чи зазнають ускладнення морфемної будови;– 

на основі аналізу іншомовних одиниць із трансформованою через ускладнення морфемною будовою з’ясувати співвідношення подільного й похідного характеру основ таких одиниць; на цій основі зробити висновок про сутність процесу ускладнення основ;– 

на підставі аналізу запозичень, основи яких виявляють неоднаковий ступінь подільності, установити характер їхнього ускладнення (повне та неповне);– 

визначити причини, які зумовлюють ускладнення основ запозичень, їхні наслідки для морфемікону української мови;– 

виявити суфіксальні утворення із запозиченими основами, у яких відбувається формування гібридних суфіксів;– 

з’ясувати типи змін та причини, що зумовлюють творення афіксів такого типу.

Об’єкт дослідження – переважно слова іншомовного походження, основи яких зазнали чи зазнають трансформації морфемної будови. Вибір об’єкта дослідження зумовлений тим, що процеси перерозподілу й ускладнення є взаємопов’язаними в сфері іншомовної лексики, що дозволяє комплексно розглянути вияви цих процесів.

Предмет дослідження – процеси ускладнення й перерозподілу основ слів.

Джерельною базою дослідження слугували тлумачні, орфографічні, іншомовні та морфемні словники сучасної української мови, в яких засвідчено склад іншомовної лексики в сучасній українській мові, починаючи з ХІХ ст. і до наших днів, а також історичні та етимологічні словники української мови, у яких зафіксована іншомовна лексика в складі староукраїнської мови, починаючи з ХІV ст. До аналізу залучено близько 2000 одиниць.

Методи дослідження. Теоретико-методологічну базу дисертації становлять праці зарубіжних та вітчизняних учених, присвячені висвітленню теоретичних проблем питання історичної змінюваності структури слова (Г. Пауля, Г. П. Павського, І. І. Срезневського, О. О. Потебні, І. О. Бодуена де Куртене, М. В. Крушевського, В. О. Богородицького, А. С. Будиловича, І. І. Ковалика, І. Т. Яценка, Т. М. Возного, Н. Ф. Клименко, В. О. Горпинича, І. В. Муромцева, О. О. Тараненка, М. М. Шанського, З. А. Потіхи, О. А. Земської, Л. М. Шакуна та ін.), а також питання практичного морфемного членування слів (праці І. Т. Яценка, Л. М. Полюги, О. Є. Карпіловської, Г. О. Винокура, О. І. Смирницького, Г. П. Циганенко, Н. О. Янко-Триницької, М. М. Шанського, Л. П. Крисіна, Л. О. Шкатової та ін.). Використано такі методи дослідження, як метод лінгвістичного опису з елементами синхронічно-зіставного й дистрибутивного та порівняльно-історичний метод.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що в роботі:– 

уперше проведено системний аналіз виявів процесу ускладнення основ іншомовних слів, засвоєних українською мовою з ХІV ст. і до наших днів;– 

уперше звернено увагу на ускладнення не лише як процес засвоєння іншомовного афіксального матеріалу й афіксоїдів, але і виділення коренів у складі іншомовних етимологічних композитів, а також асемантичних елементів структури слова;– 

уперше запропоновано розмежування типів ускладнення й перерозподілу залежно від характеру подільності основи (ускладнення повне і неповне, чи тяжіння до ускладнення; перерозподіл повний і неповний, чи тяжіння до перерозподілу);– 

уперше розглянуто внесок попередників і сучасників представників Казанського лінгвістичного гуртка – учених-славістів (зокрема Г. П. Павського, О. О. Потебні) у розробку питання історичних змін у морфемній будові слова;– 

уточнено погляд на сутність, причини ускладнення й перерозподілу, на природу інтерфіксальних елементів у складі слів з іншомовними основами;– 

здійснено системний опис виявів ускладнення у сфері запозиченої лексики.

Теоретична значущість дисертації полягає в тому, що її матеріали уточнюють різні аспекти теорії історичних змін морфемної будови слова й сприятимуть подальшому поглибленому вивченню цього питання.

Практичне значення роботи визначається тим, що її результати можуть бути використані для практичної розробки теорії історичних змін на іншому мовному матеріалі, а також у навчальному процесі (для підготовки відповідних розділів підручників, навчальних посібників, лекційних курсів, спецкурсів, проведення практичних, семінарських занять із питань історичних змін у морфемній структурі слова у вищих навчальних закладах під час викладання української та російської мов), у практичній лексикографічній роботі (для уточнення членованості основ питомих та іншомовних слів під час укладання та перевидання морфемних словників української мови).

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри української мови Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, науково-методичному семінарі кафедри української мови Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Основні положення й результати роботи викладено в доповідях на конференціях: Міжнародна наукова конференція “Традиції Харківської лінгвістичної школи у світлі актуальних проблем сучасної філології. До 200-річчя Харківського університету і філологічного факультету” (Харків, 5-7 жовтня 2004 р.); “Потебнянські читання. До 170-річчя від дня народження Олександра Опанасовича Потебні” (Харків, 11-12 жовтня  р.).

Публікації. Результати дослідження відображені в 5-ти статтях, опублікованих у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура й обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (255 позицій, у тому числі – 21 лексикографічні праці). Повний обсяг роботи становить 213 сторінок, текстова частина – 189 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, описано джерельну базу, схарактеризовано методологічні засади дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичну й практичну цінність одержаних результатів, а також подано інформацію про апробацію роботи та публікації.

Перший розділ – “Історія питання. Теоретичні засади дослідження динаміки морфемної будови слова” – присвячено висвітленню історії дослідження питання історичних змін у морфемній будові слова у східнослов’янському мовознавстві, починаючи з першої половини ХІХ ст., а також окресленню суперечливих питань теорії динаміки структури слова.

У мовознавстві традиційною є думка про те, що вивчення динаміки структури слова пов’язано з діяльністю мовознавців Казанського лінгвістичного гуртка і що поштовхом для такого вивчення слугували роботи німецьких і французьких молодограматиків (зокрема Г. Пауля, А. Дармстетера). У підрозділі 1.1 – “Підґрунтя вчення про історичні зміни в морфемній будові слова у працях східнослов’янських мовознавців – попередників учених Казанського лінгвістичного гуртка” – у ході аналізу робіт Г. П. Павського, Ф. І. Буслаєва, І. І. Срезневського, О. О. Потебні висувається думка, що основою вивчення казанськими лінгвістами змін у структурі слова, а отже, і початком розробки теорії історичної мінливості морфемної будови слова міг бути і розвиток східнослов’янського мовознавства першої половини ХІХ ст.

У підрозділі 1.2 – “Зародження та розвиток вчення про історичні зміни в морфемній будові слова у представників Казанського лінгвістичного гуртка й інших учених другої половини ХІХ – початку ХХ ст.” – з’ясовується внесок казанських лінгвістів (І. О. Бодуена де Куртене, М. В. Крушевського, В. О. Богородицького, А. І. Анастасьєва, К. Ю. Аппеля) та їхніх сучасників (А. С. Будиловича, П. Ф. Фортунатова) у галузі історичної дериватології. Виявлено, що зусиллями казанських учених сформувалося й розвинулося вчення про історичні зміни в морфемній будові слова як окремий напрям лінгвістичних досліджень. Досліджено динаміку поглядів учених на питання мінливості структури слова в процесі історичного розвитку мови, що виявилася в розвитку теорії історичних змін – від учення про морфологічну абсорбцію та морфологічну секрецію до вчення про опрощення й перерозклад.

Підрозділ 1.3. – “Теорія історичних змін у морфемній структурі слова в працях східнослов’янських мовознавців ХХ ст.” – висвітлює подальший розвиток учення казанських лінгвістів у східнослов’янському мовознавстві ХХ ст. Дано побіжний огляд унеску російських мовознавців у питання історичної мінливості морфемної будови слова, проаналізовано роль О. М. Гвоздєва в розробці нових видів історичних змін структури слова, зокрема розкладання (= ускладнення), та М. М. Шанського в систематизації і ґрунтовному аналізі визначених процесів. Досліджено праці українських мовознавців (Л. А. Булаховського, В. С. Ільїна, І. І. Ковалика, О. М. Фінкеля, І. Т. Яценка, І. В. Муромцева, В. О. Горпинича, О. О. Тараненка), що стосуються теорії динаміки морфемної будови слова. Наголошується на паралельному функціонуванні синонімічних термінів на позначення процесів змін, на суперечливих підходах до розгляду окремих явищ українськими й російськими мовознавцями; визначається, праці яких учених становитимуть теоретичну базу дослідження.

У другому розділі – “Ускладнення основ слів іншомовного походження в сучасній українській мові” – здійснено аналіз виявів процесу ускладнення в основах слів української мови, насамперед іншомовних, оскільки основною сферою процесу ускладнення є іншомовна лексика – для питомих українських слів цей процес не є типовим (лише на зразок кол_о_ти). В основах іншомовних слів на різних етапах їхньої асиміляції виявляються різні процеси змін у співвідношеннях між морфемами. На етапі входження в українську мову більшість іншомовних слів, опиняючись у словотвірній ізоляції, деетимологізуються й опрощуються – перетворюються з мотивованих і подільних у мові-джерелі одиниць в немотивовані та неподільні, тобто корені. У процесі освоєння відбувається ускладнення їхніх основ – із кореневих слів вони перетворюються в слова з подільною основою. На етапі освоєння на базі запозичених афіксів шляхом перерозподілу можуть формуватися суфікси, що становлять злиття іншомовної та питомо української словотвірної морфеми.

У підрозділі 2.1 – “Співвідношення понять „подільність” і „похідність” у структурі терміна „ускладнення”” – з’ясовується сутність процесу ускладнення основ. У науковій літературі у визначенні поняття “ускладнення” спостерігається сплутування морфемного й словотвірного рівнів мови: ускладнення характеризується здебільшого як процес перетворення непохідного слова на похідне, подільне. У роботі на основі аналізу 299 лексем іншомовного походження виявлено, що набуття подільного характеру основи запозичення не завжди супроводжується набуттям ним похідного характеру.

Подільними й похідними стають запозичення, основи яких зазнають ускладнення редериваційного характеру (фляжка, териконик), а також іншомовні слова, для яких в системі української мови наявні запозичення, що усвідомлюються щодо них як твірні. Для словотвірних пар з іншомовними компонентами виявлено такі типи мотиваційних відношень: 1) похідним із двох запозичень є структурно й семантично складніше; подільності шляхом ускладнення набуває основа похідного, часом – і твірного (дискомфорт < комфорт, кегельбан < кегля, бібльдрук < Біблія, друкувати); 2) за структурної рівнозначності похідним є складніше за значенням або стилістично забарвлене; подільності набувають основи і похідного, і твірного (рецензент < рецензувати, футурист < футуризм, крематорій < кремація, режисура < режисер, агресивний < агресія, актура < актор); 3) за семантичної та структурної рівнозначності статус похідного й твірного в словотвірній парі з іншомовними компонентами визначається на основі типових мотиваційних відношень питомих слів української мови; подільності набувають основи і похідного, і твірного (капітуляція < капітулювати, пропаганда < пропагувати, публікація < публікувати, пор. читання < читати).

Серед запозиченої лексики зафіксовано випадки, коли шляхом ускладнення подільності набуває лише основа твірного, а похідного – залишається нерозкладною (маг < магія, бутафор < бутафорія, натр < натрій), хоча і не заперечується можливість виділення в їхньому складі нульових суфіксів (пор. синь_ш_ш < синій).

Значна група іншомовної лексики шляхом ускладнення набуває лише подільності основи. Це характерно для слів, для яких в українській мові неможливо визначити їхні твірні, зокрема це запозичення, які перебувають у відношеннях словотвірного паралелізму (екстенсивний – інтенсивний, імпорт – експорт, імпресіонізм – експресіонізм, асиміляція – дисиміляція), а також інші групи запозичень (керамзит, ревматизм, віварій, джентльмен, анархія).

На основі аналізу сформульовано таке визначення процесу ускладнення – один з видів історичних змін у морфемній будові слова, який полягає в перетворенні раніше неподільного слова на подільне.

У підрозділі 2.2 – “Членованість основ слів іншомовного походження: критерії; ступені подільності. Характер ускладнення основ запозичень: ускладнення повне й неповне (тяжіння до ускладнення)” – запропоновано розмежування двох видів ускладнення – повного й неповного. В основу такого поділу покладено неоднаковий ступінь розпізнання морфемної будови запозиченої лексики на українському мовному ґрунті залежно від характеру усвідомлення їхнього кореня – як повторюваного чи унікального.

Повністю ускладненими в українській мові вважаються прості, афіксальні іншомовні слова, у яких шляхом розкладання основи починає виділятися регулярний (вільний чи зв’язаний) корінь і регулярний або унікальний афікс (буланжизм – Буланже, теїзм – теїст, комікс – комічний; реконкіста – конкіста, реанімація – анімація, анімувати). Повністю ускладненими є також етимологічні іншомовні композити, у яких один із компонентів функціонує в системі української мови як самостійне слово або обидва компоненти є повторювані в інших словах (кунсткамера – камера, кордебалет – балет; альпеншток – флагшток, альпінізм; ахтерлюк – люк, ахтерпік, ахтерштевень). Запозичення, основи яких містять унікальний корінь та афікс, виділення якого підтримано повною подільністю одноструктурних іншомовних слів (страбізм, остракізм, пароксизм; реванш, революція, реабілітація), або які містять один із компонентів, що осмислюється опосередковано, через виділення його в етимологічних композитах з повною подільністю (айсберг – айс-ревю, айсинг; мальпост – постпакет, пакунок; чайнворд – кросворд, кросинг, кросбридинг), зазнають на фоні останніх неповного ускладнення (тяжіння до ускладнення). Таке тяжіння зумовлене наявністю в лексиконі української мови значної кількості слів із повною подільністю основи, що виділяють той самий компонент чи афікс, для якого характерна вузька спеціалізація семантики. Повністю ускладненими вони можуть стати за умови, якщо їхній другий компонент набуває регулярності (аристократія – аристогенез, аристогеніка, аристонім).

Проаналізовано 305 лексем, із яких повне ускладнення виявлено в основах 220 запозичень, неповне – в основах 85 одиниць. Досліджено історію ускладнення запозичень із суфіксами –изм (плутонізм, вербалізм), _аж (арбітраж, форсаж), _ер (особа: міліонер, емітер), _ер (пристрій, прилад, машина: адаптер, компостер), префіксом а-/ан- (акатолик, анонім).

Підрозділ 2.3 – “Причини ускладнення основ слів іншомовного походження в сучасній українській мові” – присвячено дослідженню основних причин, що зумовлюють ускладнення основ запозичень в українській мові, та їхнього вияву в морфемній будові цього шару лексики. У науковій літературі причинами ускладнення основ запозиченої лексики визначено вплив “народної етимології”, дію аналогії, появу спільнокореневих запозичень і встановлення семантико-словотвірних зв’язків; питомої лексики – фонетичні зміни. Найбільше суперечностей стосовно причин ускладнення основ пов’язано з виявами “народної етимології” та аналогії. У роботі ці дві причини запропоновано розглядати як асиміляцію основ запозичень до афіксальних чи кореневих морфем української мови.

У підрозділі2.3.1 – “Перебіг і наслідки ускладення основ слів іншомовного походження внаслідок їхньої асиміляції до афіксальних або кореневих морфем української мови” – на основі аналізу 475 лексем з’ясовуються види процесу ускладнення основ в українській мові, зумовлені асиміляцією за афіксами й коренями. Підґрунтя асиміляції – наявність в українській мові слів, що мають у своєму складі словотвірні (кореневі та суфіксальні) й словозмінні (флексійні) морфеми, які за звуковим складом або значенням збігаються з відповідними (початковими чи фінальними) звуковими сегментами основ запозичуваних слів. Ця подібність зумовлює вплив морфемної та граматичної структури українських лексем на будову запозичуваних одиниць, які під час уходження в українську мову сприймалися нерозкладними, та виділення в останніх морфем на зразок українських – флексій, суфіксів, коренів.

Запропоновано розрізнення таких видів ускладнення асимілятивного характеру:

1) ускладнення як результат граматичної асиміляції фінальних звукових сегментів основ запозичень до флексійних морфем української мови, унаслідок чого основа іншомовного слова розкладається на основу (корінь) і закінчення. Цей вид трансформації структури іншомовної одиниці в роботі тлумачиться як ускладнення, а не перерозподіл, оскільки відбувається розкладання основи на дві морфеми (кореневу й словозмінну), а не переміщення меж між основою і нульовим закінченням. Асиміляція відбувається до парадигми іменників – форм називного однини жіночого роду І відміни _а (школа, анархія, анаконда, баядера, арія, шляхта, жупа, бринза, софа, шкала, базука, анаша, піала, айва, гарба, алілуя, ікебана, панда, далай-лама), називного однини середнього роду ІІ відміни _о (пальто, кіно, метро, авто), називного множини _и (яничари, вандали, венеди, етруски), а також субстантивованих прикметників на _ий (злотий);

2) ускладнення як результат асиміляції фінальних звукових сегментів основи запозиченого слова до суфіксальних морфем української мови. Розрізняється серед запозичених прислівників (алегро, анданте, модерато, інкогніто, де-юре, ін-фоліо) та іменників (бітник, бейджик). Можливим є перехід трансформацій структури слова на словотвірний рівень – відбувається зворотне словотворення, що приводить до появи слів-коренів, які є “уламками” основ запозичень (териконик). Як суфікс і флексія може усвідомлюватися усічена частина кореня: нітрофоска < нітро…, фос(фор) і ка(лій), азофоска < азо(т), фос(фор) і ка(лій);

3) ускладнення як результат асиміляції початкових звукових сегментів основ запозичень до кореневих морфем української мови (вальці, стоїк, танець, краков’як, мазурка, полька).

В останніх двох випадках іноді спостерігається накладання двох причин ускладнення – асиміляції за суфіксом та встановлення семантико-словотвірних кореляцій зі спільнокореневими запозиченнями (легатисимо, мецо-піано, фортисимо, таблиця; секатор).

У підрозділі 2.3.2 – “Перебіг і наслідки ускладнення основ слів іншомовного походження внаслідок запозичення спільнокореневих та одноструктурних слів і встановлення між ними семантико-словотвірних зв’язків” – на основі аналізу 604 лексем досліджується історія ускладнення основ іншомовних слів, зумовленого запозиченням спільнокореневих та одноструктурних слів і встановленням між ними семантико-словотвірних кореляцій як другою основною причиною ускладнення.

Наголошується, що умовами такого типу ускладнення є: а) засвоєння українською мовою не лише спільнокореневих (відбувається повне ускладнення), але й одноструктурних (сприяє тяжінню до ускладнення) іншомовних слів; б) установлення семантико-словотвірних кореляцій між запозиченнями, які функціонують не лише в книжних, але й розмовних стилях (інтерфейс – розм. фейсом об тейбл, інсектарій – розм. інсект, фольклор – жарг. стиль фолк); в) установлення мотиваційних зв’язків не лише між запозиченнями, але й між запозиченням і словотвірно освоєним іншомовним словом (адаптація – адаптувати, студент – студіювати).

Виявлено, що такий вид ускладнення в українській мові виявився вже в староукраїнський період (зважаючи на дані словників – з ХІV ст.) та зумовив освоєння українською мовою не лише іншомовних афіксів та афіксоїдів, а й виділення кореневих морфем у складі етимологічних композитів та асемантичних елементів структури слова (інтерфіксів, асемантем).

Починаючи з ХІV ст., в українській мові відбувався процес ускладнення запозичень і виділення з їхніх основ суфіксальних морфем та асемантичних елементів. Завдяки цьому українською мовою освоєно іншомовні суфікси прислівників (_ин(о): андантино, -исим(о): легатисимо, престисимо), вигуків (_ісим(о): бравісимо) та іменників. У підрозділі досліджено історію виділення деяких суфіксів іменників – регулярних (_ист: євангеліст, арфіст; _іј(а): єпископія, дидаскалія; _аціј(а), _иціј(а): апеляція, нумерація, пропозиція, опозиція; _унок: подарунок, рятунок; _ик, _ик(а): меланхолік, граматик, риторика, граматика; _инг/_інг: риформінг, маркетинг; _аліј(і): декреталії, репресалії; _иліј(а)/_ильј(а): флотилія, ескадрилья; _адор: пікадор, конкістадор) та унікальних (_анд(а): пропаганда; _ісимус: генералісимус; _арад: маскарад; _арес(а): догареса; _іс: місіс; _терій: кафетерій; _ьяс(и): гверильяси; _ікс: комікс; _айзер: економайзер). Зафіксовано виділення специфічних суфіксів іменників на голосний (_іте: мораліте; _ино: концертино, піаніно, нейтрино; _еро: мачетеро, бандерильєро, ранчеро, фазендеро; _ато: фугато; _озі: мафіозі).

Виділення асемантичних елементів (інтерфіксів) є результатом ускладнення основ іншомовних слів, зумовленого встановленням семантико-словотвірних кореляцій між спільнокореневими запозиченнями та співвідносними лексемами, що містять виділюваний асемантичний елемент та інший афікс (_икул-: жестикуляція – жест – жестикулювати; _ат-/_ац-: таксація – таксатор – таксувати, систематика – система – систематичний; _ит-/_иц-: композиція – композитор – компонувати; _ал_: пасхалія – Пасха – пасхальний).

Виділення префіксів шляхом ускладнення основ іншомовних слів в українській мові відбувалося з ХVІ ст. Умовою цього була наявність в системі української мови спільнокореневого запозичення насамперед без препозитивного нарощення, іноді – з іншим афіксом. Досліджено історію виділення префіксів анти- (антипасха, антихрист), гіпер- (гіперкритицизм, гіпертрофія), де-/дез- (деколоризація, деморалізувати), мета-/мет- (метафізика, метатеза), ре- (ревакцинація, регрес), ультра- (ультрамарин, ультрамонтанізм), сюр- (сюрреалізм). Звернено увагу на виділення шляхом ускладнення префіксів із нечітко окресленою семантикою: ад- (аднотація), а- (афікс, апробата), аб- (абсорбція).

Осмислення морфемної будови етимологічних композитів в українській мові виявилося вже в ХІV ст., що зумовлювало виділення з їхнього складу коренів та афіксоїдів. У роботі запропоновано вважати афіксоїдами такі компоненти етимологічних композитів, які в українській мові не функціонують у складі простих слів, коренями – такі, що в українській мові функціонують у складі простих слів (за З. А. Потіхою). З’ясовано, що до кінця ХІХ ст. українська мова освоювала переважно афіксоїди та корені інтернаціонального походження, починаючи з кінця ХІХ ст. – морфеми неінтернаціонального походження, насамперед із західноєвропейських мов. У підрозділі досліджено історію виділення таких афіксоїдів, як архі-/арци- (архієпископ, арцибіскуп), прото- (протодиякон, протопоп), авто1- (автобіографія, автограф), авто2- (автодром, автобус), авто3- (автокод, автобод), мело- (мелодія, мелодрама), _одія (монодія, псалмодія), уні- (уніформа, уніфікація), бальнео- (бальнеотерапія, бальнеологія), аван-, ар’єр- (авангард, аванзал, ар’єргард, ар’єрсцена), фор- (форпост, форвард), _соф, _софія (філософ, філософія, історіософія, теософія), _крат, _кратія (автократ, теократія), _том- (анатомія, артеріотомія), _ектомія (лобектомія, мастектомія), _мен/с)мен (спортсмен, полісмен), _ман (гауптман, штурман), _майстер/_мейстер (балетмейстер, капельмейстер), _бус (омнібус, автобус), _фор (семафор, світлофор), а-/аль- (а-капела, аль-фреско), нон- (нонсенс, нон-стоп), мі-, ма-, мон- (міледі, мадонна, монсеньйор), та виділення зі складу основ запозичень коренів (голкіпер, луна-парк, факельцуг, хіт-парад, шоу-бізнес, чайхана).

Третій розділ – “Процес перерозполілу основ слів та його вияв у морфемній будові запозичень” – присвячено з’ясуванню виявів процесу перерозподілу та його взаємозв’язку із процесом ускладнення в словах з іншомовними основами. Освоєння українською мовою іншомовних прикметників та дієслів, а іноді іменників, супроводжується субституцією іншомовних суфіксів в основах цих слів питомо українськими суфіксами з тотожним іншомовній службовій морфемі значенням. При цьому здебільшого спостерігається злиття іншомовного афікса та українського суфікса-субститута, що зумовлює утворення гібридних афіксів. Виявлено, що такі одиниці є результатом взаємодії процесів ускладнення й перерозподілу основ запозичень. Для цього в роботі уточнено теоретичні положення, що стосуються питання перерозподілу основ питомих слів.

У науковій літературі стосовно визначення процесу перерозподілу спостерігається сплутування морфемного й словотвірного рівнів. У роботі запропоновано уточнене визначення цього процесу: перерозподіл – це процес переміщення меж між морфемами слова за збереження його основою подільного характеру.

У підрозділі 3.1 – “Сутність процесу перерозподілу основ” – на основі аналізу суперечливих підходів уточнюється сутність названого процесу. З’ясовано, що в основі перерозподілу лежать два явища: 1) поглинання звуків однієї морфеми іншою (з_ня_ти, ув армію > вармія, в Варшаву > діал. Аршава); кількість морфем у слові не зменшується; 2) злиття двох сусідніх морфем (недо-, снід_а_нок, _чик, _ам, _еш); кількість морфем у слові зменшується на одну. Визначено, що похідні афікси є результатом перерозподілу, а не опрощення, оскільки опрощення розуміється як процес перетворення слова з подільною основою на кореневе слово (вікн_о). Запропоновано розмежовувати перерозподіл у сфері морфеміки й словотвору із явищем переміщення меж у членуванні речення (“Він так зробив через те, що інакше не міг”“Він так зробив, через те що інакше не міг”).

У підрозділі 3.2 – “Причини перерозподілу основ слів” – спираючись на аналіз різних підходів до питання, визначаються основні причини, які зумовлюють переміщення меж між морфемами слова. Виділено п’ять основних причин:

1) рекореляція – зміна співвіднесеності похідного й твірного внаслідок заміни одного твірного іншим, а саме твірним твірного, що зумовлюється пропущенням у словотвірному ланцюгу “проміжної ланки” – безпосередньо твірного слова. Цьому сприяє: а) за умови подвійної мотивації (вивідності похідного і від його безпосереднього твірного, і від твірного твірного) – типізованість словотвірної моделі (каліч_ник “той, хто калічить” – назва особи за дією, вироджуваність “схильність до виродження”); черезступеневе словотворення – семантична вивідність похідного від твірного твірного (пек_арн_я < пекти, ведмежатник < ведмідь); б) вихід із уживання твірного слова (його архаїзація) за збереження в мові інших споріднених утворень, насамперед твірного твірного, й установлення семантичного зв’язку з ними слова, що зазнає перерозподілу (спаситель – *спасити, ревнитель – *ревнити, первісний – *первість, судебник – *судебний); в) розходження значень похідного й твірного, коли твірне втрачає значення, яким мотивувалося похідне (рос. суд_ебн_ый < *судь_ба “суд”) або коли похідне отримує значення, яке не виводиться із суми значень його складників завдяки семантичному нарощенню, яке створюється афіксом (збезчестити у значенні “зґвалтувати”; недобудувати, недоважити “не повністю виконати дію”).

2) процеси аналогії (*вожа_тай > вож_ат_ий до парадигми прикметників типу рог_ат_ий; зодчий, кормчий – до парадигми прикметників на _ч_ий); та “народної етимології” (*голыдь_б_а рос. гол_ытьб_а).

3) опрощення твірного (снід_а_нок < снід_а_ти – *сън_ед-; добр_ість < *доб_р_ость – добр_ий < *доб_р_ий).

4) фонетичні зміни, а саме випадки “скорочення основ на користь закінчень” (дія закону відкритого складу); поява приголосного н в коренях деяких іменників, дієслів, займенників (дія закону відкритого складу, фонетична й семантична невиразність кореня); випадки типу ши_воротшив_о_ворот (гаплологія), в_зути < вз_у_ти (фонетична й семантична невиразність кореня), каліц_тв_о, убоз_тв_о < *калек_ьств_о, *убог_ьств_о (взаємопроникнення морфем як результат асимілятивних змін).

У підрозділі 3.3 – “Межі перерозподілу, його типи й наслідки” – з’ясовано вияви перерозподілу відповідно до його меж і наслідків, запропоновано розмежування типів процесу переміщення меж між морфемами залежно від ступеня злитості морфем основи.

На основі систематизації теоретичних розвідок виділено такі види перерозподілу за його межами й наслідками: 1) між префіксом (прийменником) і коренем, результатом чого є утворення нових коренів у збільшеному (нього, в_нутр_ішн(ій)) або скороченому (Аршава) вигляді; 2) між префіксом і префіксом (прийменником, часткою), який зумовлює появу нових похідних (вторинних) префіксів (нав-, зав-); 3) між коренем і суфіксом, завдяки чому утворюється новий похідний (вторинний) суфікс шляхом прирощення звуків кореня (каліц_тв(о), рос. гол_ытьб_а) або відбувається прирощення кореня за рахунок суфікса у слові, утвореному від опрощеного слова (мудр_ість); 4) між суфіксом і суфіксом, результатом чого є утворення нових похідних (вторинних) суфіксів (_ник, _инк(а)); 5) між основотворчим суфіксом та флексією, що зумовило появу приголосних типів основ і нових закінчень (_ах, _иш), чи суфіксом і флексією, що зумовило приєднання частини суфікса до флексії (вож_ат_ий); 6) між двома коренями (ши_ворот) з появою стилістичного префікса ши-.

Основним видом перерозподілу визначено процес переміщення меж між двома сусідніми афіксами з утворенням похідних (вторинних) афіксів. У роботі на позначення нових морфем, утворених злиттям двох сусідніх, запропоновано вживати термін “похідний (вторинний) афікс”, який характеризує одиниці такого типу за походженням, і здійснено розмежування похідних афіксів і афіксальних послідовностей.

Ознаками похідних афіксів є семантична й структурна неподільність на менші одиниці морфемного рівня. Запропоновано інтерфікси на морфемному рівні розглядати як самостійні одиниці, хоча й позбавлені значення, а на словотвірному рівні включати до складу похідного форманта (_анець, _анськ_ий, _овець, _овськ_ий). Уточнено природу інтерфіксів: вони становлять результат десемантизації і декореляції морфем, шляхом перерозподілу приєднуються до складу похідних формантів. Афіксальні послідовності розглядаються як сполуки морфем, які зберігають свою семантичну й структурну самостійність: (по_за)_пис_ува_ти, свавільн_ик). Афіксальна послідовність може перетворитися в похідний афікс завдяки рекореляції (_овн-, _овит-: верховний, ґрунтовний, ваговитий, сановитий; попідпонад_: попідвіконню, попідтинню, понадводний, понадземний).

На основі цього в роботі розрізняється градація перерозподілу – перерозподіл повний і неповний (або тяжіння до перерозподілу). Під повним перерозподілом у роботі розуміється процес переміщення меж між морфемами, наслідком якого є утворення похідних (вторинних) морфем – коренів, афіксів. Це відбувається шляхом злиття двох сусідніх морфем або поглинання звука однієї морфеми іншою. Такий перерозподіл пропонується також називати морфемним: відбувається утворення нових морфем. Неповний перерозподіл (тяжіння до перерозподілу) – процес, за якого зберігається подільність основи без переміщення меж між морфемами, але афіксальна послідовність виявляє тенденцію до перетворення в похідний афікс. Зміну такого типу також пропонується називати словотвірним перерозподілом: виявляється в словотвірній, а не морфемній структурі слова, приводить до утворення нових формантів – службових одиниць, що виконують словотвірну функцію.

У підрозділі розмежування повного й неповного перерозподілу проілюстровано на прикладі слів із похідним афіксом зав- та афіксальною послідовністю за-в-. З’ясовано, що умовами, які сприяли повному перерозподілу основ слів і виділенню похідного префікса зав-, є: а) специфічне значення префікса (темпоральне “наперед”), відмінне від простої суми значень його складників: завбачати, завдати, завдання, завдаток; б) відсутність у системі мови відповідного твірного з префіксом в-: завбільшки, заввиграшки, завгрубшки, завдальшки, завдалеки. Умовою неповного перерозподілу є аналогія до повністю перерозподілених сполук афіксів, що утворили похідну, вторинну морфему, а саме аналогія семантична – тяжіння за спільністю значення, що зумовлює словотвірний (а не морфемний) перерозподіл й утворення неподільного форманта, але подільної послідовності службових морфем (завчасний, заввишки, завглибшки, завдовжки, завширшки).

У підрозділі 3.4 – “Специфіка творення гібридних суфіксів, виділюваних у словах з іншомовними основами” – визначається природа морфем, утворених злиттям іншомовного та питомо українського афікса, досліджується історія їхнього творення в сфері іменників, прикметників та дієслів.

З’ясування виявів перерозподілу в основах питомої лексики дозволило розмежувати природу похідних афіксів, які виділяються в основах питомих слів, та гібридних афіксів, що виділяються зі складу запозичень із субституцією іншомовної словотвірної морфеми. На відміну від похідних, що є виявом процесів десемантизації, декореляції та перерозподілу основ питомих слів і становлять злиття власне українських суфіксів, гібридні афікси є результатом взаємодії процесів ускладнення й перерозподілу основ. Завдяки ускладненню, яке зумовлюється встановленням семантико-словотвірних кореляцій між іншомовним словом із субститутом і спільнокореневими й одноструктурними для нього запозиченнями, відбувається виділення в його основі асемантеми – етимологічного іншомовного суфікса, значення якого нейтралізовано приєднанням до основи запозичення суфікса-субститута. Шляхом перерозподілу (повного, морфемного) асемантема зливається із субститутом, у результаті чого й утворюється гібридний суфікс. Цьому сприяє відсутність в українській мові співвідносних запозичень, у складі яких асемантема поєднувалася би з іншими суфіксами (апат_ичн_ий, дисциплін_арн_ий, імпульс_ивн_й), або відсутність мотиваційних стосунків із ними (період_ичн_ий – період, період_ич_н_ий – періодика).

Виявлено, що творення гібридних афіксів характерне для іменників та прикметників з іншомовними основами, причому серед останніх вирізняються гібридні суфікси, утворені злиттям двох асемантем та субститута (_атичн-: аксіоматичний, спазматичний; _атозн-: саркоматозний, коматозний). У підрозділі на основі аналізу 289 одиниць досліджено історію творення гібридних суфіксів іменників (_етк(а): шансонетка, статуетка, вагонетка; _истк(а), _антк(а): гувернантка, емансипантка, модистка, камеристка; _атк(а): нотатка) та прикметників (_ичн-: деспотичний, летаргічний; _альн-, _уальн-, _іальн-: колегіальний, бронхіальний, текстуальний; _ональн-: емоціональний, пропорціональний; _арн-: регулярний, легендарний; _озн_уозн-: грипозний, монструозний; _ивн-: прогресивний, фіктивний; _абельн-: рентабельний, транспортабельний).

За умови збереження мотиваційних зв’язків між запозиченням із субститувованим елементом та співвідносними для нього утвореннями, у складі яких асемантема поєднується з іншими суфіксами (варіація суфікса), відбувається лише ускладнення основ із виділенням елемента, який в роботі пропонується називати інтерфіксом (максим_аль_н_ий – максим_ум, максим_ал_іст, максим_ал_ізм, максим_ал_із_ува_ти). Перерозподіл у цьому разі відбувається на словотвірному рівні, що зумовлює появу гібридних формантів, які, з погляду морфемного, є послідовністю інтерфіксального елемента та суфікса. З’ясовано, що таке є характерним для основ запозичених дієслів (_из-/_із-, _ир-/_ір-, _фік-: ідеалізувати, ідентифікувати, репетирувати), прикметників – у тому числі в разі поєднання інтерфікса та гібридного суфікса (_ич_н-: екзотичний, графічний; _аль_н-: документальний, максимальний; _ональ_н-: професіональний, раціональний; _ар_н-: парламентарний, полярний; _ив_н-: суб’єктивний, об’єктивний; _ат_ичн-: драматичний, схематичний; _ат_озн-: екзематозний; _ат_ивн-: федеративний, спекулятивний) та іменників (_ет_к(а): танкетка; _іст_к(а): феміністка).

Наголошено, що мотиваційні стосунки дозволяють розрізняти ускладнення основ запозичень із виділенням цілісного іншомовного суфікса та сполуки інтерфікс + іншомовний суфікс (пури_фікаціј(а) – код_ифік_ац_іј(а), невр_от_изаціј(а) – центр_ал_із_ац_іј(а), повед_енціј(а) – кореспонд_енц_іј(а), характер_истик(а) – стил_іст_ик(а), реакці_онер – позиці_он_ер).

У Висновках узагальнюються результати проведеного дослідження й наводяться перспективи та проблеми подальших розвідок.

Процес ускладнення – один із видів історичних змін у морфемній будові слова, який полягає в перетворенні раніше неподільного слова на подільне – характерним є саме для основ іншомовних слів. Сутність цього процесу полягає в пересуненні основи запозичення на шкалі “неподільність – подільність” з її початкового в кінцевий пункт. Зміна статусу запозичення з непохідного на похідне не є обов’язковим виявом процесу ускладнення.

Запропоновано розрізнення типів ускладнення залежно від ступеня подільності основ запозичень і характеру їхнього кореня – або за зіставлення їх зі спільнокореневими (корінь повторюваний), або з одноструктурними (корінь унікальний) одиницями. Повністю ускладненими вважаються такі основи іншомовних слів, які вичленовують повторюваний корінь і регулярний чи унікальний афікс (для простих слів), а також корінь, який в українській мові функціонує як самостійне слово, та унікальну частину або два осмислювані через посередництво з іншими словами компоненти (для етимологічних композитів). Неповне ускладнення виявляється в основах, які вичленовують унікальний корінь і регулярний афікс (повторюваний в інших словах із регулярним коренем) або тяжіють до виділення одного з компонентів структури через осмислення його в словах із повною подільністю.

Основними причинами ускладнення основ іншомовних слів у роботі визначено асиміляцію основ іншомовних слів до морфем української мови та запозичення спільнокореневих й одноструктурних іншомовних слів і встановлення між ними семантико-словотвірних кореляцій.

Асиміляція ґрунтується на звуковому (іноді значеннєвому) збігу словотвірних чи словозмінних морфем української мови з початковими чи фінальними звуковими сегментами основ запозичень, що зумовлює вплив морфемної та граматичної структури питомих українських лексем на будову запозичуваних і виділення в останніх морфем на зразок українських. Основними видами ускладнення асимілятивного характеру визначено: 1) ускладнення внаслідок асиміляції до флексій іменників та субстантивних прикметників української мови; 2) ускладнення внаслідок асиміляції до суфіксів прислівників та іменників української мови; 3) ускладнення внаслідок асиміляції до коренів української мови. У двох останніх випадках завдяки зворотному словотворенню можуть з’являтися слова-корені, які становлять “уламки основ запозичень.

Друга причина ускладнення – запозичення спільнокореневих й одноструктурних іншомовних слів і встановлення між ними семантико-словотвірних зв’язків (у тому числі й зі словотвірно освоєними іншомовними словами) – сприяє освоєнню українською мовою не лише іншомовних афіксів та афіксоїдів, але й виділенню кореневих морфем у складі етимологічних композитів та асемантичних елементів структури слова. З’ясовано, що ускладнення основ запозичень цього виду в українській мові, згідно з даними словників, виявилося вже в староукраїнський період (ускладнення етимологічних композитів та суфіксальних утворень – з ХІV ст., префіксальних – з кінця ХVІ ст.). Умовами такого ускладнення є: 1) для етимологічних композитів – наявність в українській мові спільнокореневих запозичень простої структури, а також етимологічних композитів із осмислюваними компонентами; 2) для префіксальних утворень – наявність спільнокореневих запозичень насамперед без препозитивного нарощення; 3) для суфіксальних – запозичення спільнокореневих й одноструктурних іншомовних слів і встановлення між ними семантико-словотвірних