ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА

БОРЗЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ

УДК 821.161.2’05

СТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

В АСПЕКТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ ТА БІОГРАФІЗМУ (І. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ, П. ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ, Г. КВІТКА_ОСНОВ’ЯНЕНКО)

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

ЛЬВІВ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі історії української літератури

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Денисюк Іван Овксентійович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка, професор кафедри української літератури

імені академіка Михайла Возняка;

доктор філологічних наук, професор

Мейзерська Тетяна Северинівна,

Південноукраїнський державний педагогічний

університет імені К.Д. Ушинського,

завідувач кафедри української філології;

доктор філологічних наук, професор

Погребенник Володимир Федорович,

Національний педагогічний університет

імені М. Драгоманова, завідувач кафедри української літератури.

Захист відбудеться “---22 ” червня 2007 р. об 11 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 35.051.13 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 231.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: М. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий “22” травня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Д 35.051.13

кандидат філологічних наук, доцент Я.І. Гарасим

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Проблема становлення нового українського письменства в пошуковому спектрі вітчизняного літературознавства належить до складних і водночас найбільш перспективних. Її наукове значення зумовлене, з одного боку, ситуацією загальнокультурного й літературного “зсуву-переходу”, а з другого, моментом “початку” нового літературного етапу, в якому окреслюються стратегія розвитку та основні прикмети українського словесного мистецтва на кілька наступних десятиліть. Водночас ця проблема пов’язана з ширшою національно-культурною перспективою, оскільки літературне становлення кінця XVIII – перших десятиліть ХІХ ст. безпосередньо співвідносилось із початком модерного етапу українського національного руху. Зв’язок, що склався між письменством та націєтворчими процесами, зумовлює правомірність залучення до літературознавчого дослідження міждисциплінарного досвіду передусім зі сфери етнопсихології.

Перші досить продуктивні спроби осмислення літературних феноменів в аспекті національної ментальності було здійснено в ХІХ та на початку ХХ ст. Чимало посутніх спостережень щодо етнонаціональної специфіки формування нового українського письменства належить науковцям 20_х рр. ХХ ст. Однак у наступні кілька десятиліть у межах радянського літературознавства етнопсихологічний аспект відійшов на другий план як такий, що суперечив панівній ідеологічній доктрині. Лише в 90_х роках минулого століття в українській гуманітарній науці поступово розгортаються процеси деколонізації, а, отже, природним чином пожвавлюється раніше штучно стримуваний інтерес до національної специфіки культурних і, зокрема, літературних явищ. Сьогодні дослідження ключових історико-літературних етапів в аспекті національної ментальності належить до найбільш актуальних напрямків, оскільки не лише сприяє всебічному висвітленню літературної історії та усвідомленню національної ваги художнього слова, а ще й стимулює внутрішньокультурний діалог, спрямований на глибше пізнання національних первнів словесного мистецтва. Період становлення нового українського письменства є під цим оглядом одним із тих ключових етапів, наукове освітлення яких може дати відповіді на складні питання не лише літературознавчого, а й ширше – загальногуманітарного й націєтворчого характеру.

Для розкриття ситуацій, у яких виявляє себе мистецький твір на перехідному етапі літературного розвитку, а, отже, й для висвітлення літературного становлення та пов’язаних із ним нових естетичних орієнтирів, важливою вимогою виступає звернення до біографії письменника як певного культурно й ментально зумовленого коду.

Біографізм у пошуках сучасного літературознавства набуває в останні роки все більшої актуальності. При цьому вчені звертають увагу як на необхідність подолання “наївного”, спрощеного біографічного підходу, за яким література безпосередньо виводиться з біографії, так і іншої крайньої точки зору, що передбачає жорстку “стилізацію” письменницького життєпису. У працях останнього часу наголошується увага на доцільності такої дослідницької позиції, яка б орієнтувалась на з’ясування певних домінант, властивих одночасно як літературній творчості, так і всій життєдіяльності письменника. Власне, мова йде про визначення певної “морфологічної основи”, з якою співвідносяться літературний і біографічний профілі автора. У зв’язку з цим особливу продуктивність виявляє концепція самототожності письменника, запропонована Г. Сивоконем, що передбачає дослідження літератури як своєрідної “текстобіографії”. Ця модернізована версія біографізму добре погоджується з етнопсихологічним аспектом і зберігає актуальність з огляду на потребу всебічного вивчення національної специфіки словесного мистецтва.

Для розкриття загальних параметрів становлення нової літератури, поряд із врахуванням основних культурних тенденцій доби в їх національній модифікації, важливо звернутися до осмислення особистісних проявів найбільш яскравих представників початкового етапу нового письменства – І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка. На сьогодні проведено значну роботу по збиранню, впорядкуванню та коментуванню біографічного матеріалу, який стосується згаданих постатей. Однак усе ж важливим та актуальним залишається завдання розширення цього матеріалу за рахунок залучення додаткових джерел мемуарного, епістолярного й історико-соціологічного характеру, що в радянському літературознавстві не потрапили до активного наукового використання головно з ідеологічних міркувань та й тепер в силу певної інерції залишаються поза увагою дослідників. На часі узагальнення, коментування й аналіз усього масиву фактичного матеріалу, а головне – включення його до такої системи зв’язків, у якій би культурно-естетичні чинники погоджувались з етнопсихологічними та біографічними й утворювали співвіднесену з сучасними інтелектуальними запитами науково вивірену версію становлення нового українського письменства.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах комплексного плану науково-дослідницької роботи кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна.

Мета дисертаційної роботи полягає в розкритті особливостей становлення нової української літератури в аспекті національної ментальності та біографізму.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:–

розглянути основні соціокультурні та культурно-естетичні тенденції, характерні для початкового етапу нової української літератури;–

визначити роль сентименталістських тенденцій у формуванні національних орієнтирів українського письменства;–

виявити специфічні прикмети ментальної сфери, в межах якої формувався український інтелігент – письменник і читач перших десятиліть ХІХ ст.;–

охарактеризувати становлення особистісних і творчих пріоритетів українського письменника перших десятиліть ХІХ ст. з урахуванням провідних культурно-мистецьких процесів;–

розглянути діяльність українських письменників перших десятиліть ХІХ ст. не лише як шлях літературного, а й національного самостановлення;–

проаналізувати культурно й ментально зумовлену “життєву філософію” перших представників нового українського письменства та літературно-побутові форми її вираження;–

окреслити основні риси національної картини світу, сформованої на етапі становлення нової української літератури.

Об’єктом дослідження є біографічні матеріали, прямо чи опосередковано пов’язані з першими найпомітнішими представниками нового українського письменства І. Котляревським, П. Гулаком-Артемовським, Г. Квіткою-Основ’яненком; окремі твори згаданих авторів, важливі у зв’язку з їх особистісними проявами; матеріали, що несуть інформацію про історичні, культурно-естетичні, літературно-побутові обставини української дійсності кінця XVIII – 30_х рр. ХІХ ст.

Предметом дослідження є біографічна й ментальна проекції періоду становлення нової літератури в контексті загальних процесів українського національно-культурного відродження першої половини ХІХ ст.

Мета і предмет роботи зумовили вибір методів дослідження. Використання біографічного методу дозволило простежити спільні домінанти в різних сферах життєдіяльності І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка й визначити таким чином провідні тенденції становлення нової української літератури в їх особистісній проекції. У зв’язку з цим залучалися як здобутки класичного біографізму, так і – більшою мірою – модернізовані версії біографічного методу, зокрема досвід формальної школи в осмисленні письменницької біографії в аспекті літературного побуту та соціології літератури, а також розвідки, присвячені ролі біографізму в методологічних пошуках сучасного літературознавства.

Поряд із цим у роботі використано елементи культурно-історичного та соціологічного методів, що виявили свою продуктивність в осмисленні контексту епохи, а також принципи постколоніальної критики, які застосовувались для вивчення розвитку українського письменства перших десятиліть ХІХ ст. В аналізі ментальної специфіки етапу формування нової літератури використовувався досвід етнопсихологічних студій.

Теоретико-методологічну базу роботи складають класичні літературознавчі праці Г. Брандеса, Ш._О. Сент-Бева, І. Тена, І. Франка, розвідки фахівців, які використовували елементи біографічного методу у своїй науково-теоретичній практиці, – Б. Ейхенбаума, Ю. Лотмана, Г. Сивоконя, Ю. Тинянова та ін. В осмисленні проблеми національної ментальності суттєво прислужився досвід І. Грабовської, О. Кульчицького, В. Храмової, Д. Чижевського, А. Швецової та ін. Важливими орієнтирами стали праці відомих літературознавців та культурологів І. Айзенштока, О. Білецького, М. Бахтіна, Й. Гейзінги, А. Гуревича, М. Зерова, С. Єфремова, Є. Кирилюка, М. Павлишина, М. Тронської, С. Тураєва, П. Филиповича та ін.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що в дисертації:–

уперше здійснено цілісне дослідження початкового періоду нової української літератури в аспекті національної ментальності та біографізму;–

розвинуто концепцію українського сентименталізму як важливого складника національно-культурних процесів перших десятиліть ХІХ ст.;–

проаналізовано основні культурні й ментальні особливості, що визначали формування українського письменника й читача в ході становлення нової української літератури;–

уточнено особистісні і творчі пріоритети українських письменників перших десятиліть ХІХ ст. у зв’язку з культурно-естетичними процесами;–

уперше проаналізовано біографічний матеріал з огляду на культурно й ментально зумовлені програми поведінки письменника, характерні для періоду становлення нової української літератури;–

простежено кореляції між творчою практикою письменників перших десятиліть ХІХ ст. та процесами національного самопізнання й самоусвідомлення;–

визначено основні риси національної картини світу, що була сформована на етапі становлення нового українського письменства.

Практичне і теоретичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути застосовані в подальшому вивченні літератури перших десятиліть ХІХ ст. та у формуванні загальної концепції історії національного письменства. Дисертацію можна використати при створенні підручників і посібників, а також при розробці лекційних курсів, спецкурсів та семінарів з української літератури першої половини ХІХ ст.

Особистий внесок автора. Дисертація узагальнює самостійні наукові пошуки автора. Провідні ідеї роботи оприлюднені в монографії та наукових статтях. Усі праці виконано самостійно, без участі співавторів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації були заслухані та обговорені на засіданнях кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, а також у виступах дисертанта на таких наукових конференціях: “Проблеми вивчення, висвітлення та використання наукової і художньої спадщини Григорія Сковороди” (Харків, 2–3 грудня 1997 р.); Міжнародна наукова конференція “Спадщина Д. Овсянико-Куликовського та сучасна філологія” (Харків, 14–16 травня 1998 р.); Другі Шевельовські виклади (Харків, 22–23 грудня 1998 р.); Міжвузівська наукова конференція, присвячена пам’яті лауреата Державної премії ім. Т.Г. Шевченка, доктора філологічних наук, професора В.В. Фащенка (Одеса, 29 червня – 1 липня 2000 р.); Міжнародна наукова конференція “Традиції Харківської філологічної школи. До 100_річчя від дня народження М. Наконечного” (Харків, 4–6 жовтня 2000 р.); Всеукраїнська наукова конференція “Українська мова і література: історія, сучасний стан, перспективи розвитку” (Херсон, 2–3 квітня 2001 р.); Тридцять четверта наукова шевченківська конференція (Черкаси, 24–26 квітня 2001 р.); Міжнародна наукова конференція “Дискурс як об’єкт філологічної інтерпретації” (Харків, 11–12 травня 2001 р.); Міжнародна наукова конференція “Українсько-польські літературні взаємини” (Луцьк, 24–27 травня 2001 р.); Всеукраїнська конференція “Актуальні проблеми слов’янської філології” (Бердянськ, 20–21 вересня 2001 р.); Х Сковородинські читання (Переяслав-Хмельницький, 4–5 жовтня 2001 р.); Перший Оломоуцький симпозіум україністів (Оломоуць, 15–17 листопада 2001 р.); Міжнародна наукова конференція “Підсумки і перспективи розвитку літератури та літературознавчої думки ХХ ст. До 200_річчя Харківського університету і філологічної школи факультету” (Харків, 1–3 жовтня 2003 р.); “Г.Ф. Квітка-Основ’яненко та українська культура” (Харків, 27–28 листопада 2003 р.); Всеукраїнська наукова конференція “Актуальні проблеми слов’янської філології” (Бердянськ, 19–20 вересня, 2005 р.); Всеукраїнська наукова конференція “Тарас Шевченко: контекст європейський і національний” (Київ, 10 березня 2006 р.); Міжнародна наукова конференція “Масова література: від давнини до сучасності” (Бердянськ, 14–15 вересня 2006 р.); Міжнародна науково-практична конференція “Харків і Харківський університет у розвитку української журналістики: від тижневика “Харьковские известия” до газети “Харківський університет” (до 190_річчя університетської преси)” (Харків, 19–20 грудня 2006 р.).

Публікації. За темою дослідження опубліковано монографію (18,3 др. арк.) і більше ніж 20 наукових статей у фахових виданнях.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, п’яти розділів і висновків. Загальний обсяг роботи 360 сторінок. У списку використаних джерел 606 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету та завдання, визначено об’єкт, предмет, основні методи дослідження, висвітлено наукову новизну дисертації, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, подано дані про апробацію роботи.

У першому розділі – “Становлення нової української літератури: історія вивчення проблеми та теоретико-методологічні засади дослідження” – розглянуто і проаналізовано основні точки зору на формування нового українського письменства, розкрито й обґрунтовано теоретичні підходи, використані в роботі.

У підрозділі 1.1. – “Початковий етап нового українського письменства в науково-критичному осмисленні” – проведено аналіз праць, які торкаються проблеми становлення нової української літератури. Більшість дослідників (М. Костомаров, П. Куліш, М. Петров, М. Дашкевич, С. Єфремов, М. Зеров та ін.) цілком виправдано розглядали літературне становлення як етап перехідний, а отже, й відносно нетривалий, пов’язаний насамперед із запровадженням розмовної української мови до літературного вжитку – цей етап найчастіше обмежували кінцем XVIII – 30_ми роками ХІХ ст. Початки нового письменства пов’язували з полтавсько-харківським періодом (С. Єфремов, М. Зеров), найбільш яскравими репрезентантами якого виступили І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко.

Одним із ключових в обговоренні проблеми становлення нового українського письменства було питання мови (М. Костомаров, П. Куліш, С. Єфремов, Д. Чижевський та ін.). У зв’язку з цим в історико-літературних розвідках неодноразово вказувалось на такі чинники, як русифікація вищих суспільних верств та відповідно – занепад мови давньої книжності, що сприяло залученню до літератури народно-розмовної мови.

Характеризуючи перші десятиліття ХІХ ст., дослідники правомірно вказували на співіснування двох літературних генерацій. Ще М. Костомаров зауважив взаємодію між класицистичними та романтичними тенденціями а також відзначив роль мовного коду в їх своєрідному “примиренні”. Загальніше представників старшої генерації – І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітку-Основ’яненка – означували як просвітників – насамперед з огляду на ідеологічне підґрунтя літературного продукту (М. Петров, М. Зеров, Д. Чижевський, М. Яценко та ін.).

Визнавалося, що не зовсім виправдано вести мову лише про класицистичний компонент початкового етапу нового письменства – у межах просвітницького ідейного комплексу правомірно виділяти декілька різних стильових тенденцій. Якщо зважати на світоглядний та психологічний компоненти літератури перших десятиліть ХІХ ст., припустимо говорити також про просвітницький сентименталізм (М. Петров, М. Зеров, І. Лімборський); деякі вчені вели мову про просвітницький реалізм як панівний напрям початкового етапу нового письменства (М. Яценко, О. Гончар, П. Хропко). Важливо, що практично всі визнавали домінування просвітницької ідеології, в межах якої розвинулися різні тенденції: класицистична, сентименталістська, реалістична. У роботах останнього часу обґрунтовувався погляд щодо “амальгамності” проявів цих тенденцій при загальному переважанні етнопсихологічних чинників у процесі літературного становлення (І. Лімборський).

Роль ментального складника, що виявилась як у стихійному культурно-естетичному русі, так і в особистісній, літературно-біографічній проекції, розглядалась дослідниками як незаперечна. Разом із тим саме це питання до сьогодні в силу різних причин залишається поза межами комплексного, ідеологічно неупередженого наукового освітлення. Тому вивчення проблеми становлення нового українського письменства в аспекті національної ментальності та біографізму має значну наукову перспективу й належить до актуальних завдань сучасного літературознавства.

У підрозділі 1.2. – “Теоретико-методологічні засади дослідження української літератури кінця XVIII – перших десятиліть ХІХ ст.” – визначається теоретична основа роботи. Вивчаючи становлення нового українського письменства, виходимо з таких принципових моментів.

Важливо, що кінець XVIII – перші десятиліття ХІХ ст. – перехідний етап не лише для українського письменства, але й для європейської літератури і культури взагалі (Г. Вельфлін, С. Бройтман, О. Михайлов, Д. Чижевський). Українська культура як органічна частина європейської віддзеркалювала у своїй динаміці ті самі універсальні тенденції, звичайно, з поправкою на місцеву специфіку. Не випадково характерний для європейського письменства перехід від риторичної стадії до індивідуально-авторської, спрощено – від класицизму до сентименталізму, виявлявся дещо своєрідно. Якщо у світоглядній та психологічній площині гуманітарні сентименталістські тенденції виходили наперед, то в формально-літературних проявах відчутною залишалась інерція класицизму (М. Зеров). Тому перехід до нового письменства більш правомірно розглядати у зв’язку з пануванням просвітницьких тенденцій переважно в їх сентименталістській світоглядно-психологічній модифікації при врахуванні відчутної інерційності проявів класицизму.

В українській ситуації особливої ваги набувають загальногуманістичні вияви сентименталізму. На відміну від класицизму, сентименталізм прагне “олюднити” навіть офіційну сферу життєдіяльності, привнести емоційність і “щирість” також у “високі” громадянські маніфестації особистості (Ю. Віппер, М. Тронська). Відтак література “переходу” відчутно гуманізується, демонструючи тяжіння до відвертої розмови з читачем або до добродушно-іронічних, подекуди навіть грубуватих, однак щирих ігрових форм спілкування, в яких найвиразніше виявляється національна специфіка українського сентименталізму. Нова література виступає “транслятором” національних орієнтирів української людини початку ХІХ ст., а українська культура знаходить свою найпомітнішу реалізацію в естетичній, “літературоцентричній” проекції (О. Забужко). За умов протистояння імперському тиску саме література формує прийнятну для більшості етнічного колективу національну картину світу, що на початковому етапі постає в образі “сентиментальної України”, – в тому образі, який пропонує компенсувати відсутність національних державних і громадських інституцій самодостатністю духовної сфери.

Історично зумовлені ментальні чинники, реалізовані в тенденції до сентименталістського звуження, захисної локалізації українського світу в межах старосвітського побуту, узгоджуються зі статичним комплексом ментальних прикмет, і саме це сприяє творенню неповторної картини національно-культурного розвитку. Перші представники нового українського письменства, перебуваючи ніби “на перехресті” різних процесів, втілюють у своєму житті (звичайно, в певних культурно й ментально зумовлених сценаріях поведінки) загальну тенденцію творення бажаної для етнічного колективу “української людини”. Тому не виникає сумнівів у доречності використання біографічного методу, звичайно, в його модернізованій версії – в концепції самототожності письменника (Г. Сивокінь), що фіксується в певних домінантних ознаках, властивих рівною мірою як життю, так і творчості митця. Практика дослідження передбачає не лише розширення, але й реінтерпретацію традиційного фактичного матеріалу, побудову нової “системності”, його комплексне осмислення. Поповнення фактажу йтиме шляхом логічного збагачення контексту за рахунок ресурсу літературно-побутової та етнопсихологічної проекцій, що в перехідні періоди стає чи не найважливішим чинником художньої динаміки. Отже, вивчення початкового етапу нового українського письменства доцільно проводити на основі прокоментованих вище принципів культурно-естетичного, етнопсихологічного та біографічного підходів.

У другому розділі – “Література зламу століть у контексті української культури” – розглядаються особливості культурної й ментальної сфери кінця XVIII – перших десятиліть ХІХ ст.

Підрозділ 2.1. – “Сентименталістські тенденції в українському літературному й національно-культурному русі кінця XVIII – перших десятиліть ХІХ ст.” – присвячено вивченню захисних механізмів у протистоянні між українською культурою та російським імперським центром. У зв’язку з цим слід врахувати, що становлення нової української літератури збіглося в часі з процесами формування модерної української нації. Згадані процеси проходили за відсутності окремої української держави, що стимулювало пошук прийнятної захисної ідеології, яка б дозволяла ефективно протистояти імперській уніфікації та російській культурній асиміляції. У пошуках адекватного вираження своєї національно-культурної самобутності в нових історичних умовах українська інтелігенція не лише зверталася до власної етнокультурної спадщини, але й переосмислювала цю спадщину в аспекті ідей пізнього Просвітництва переважно в їх руссоїстській модифікації. Сентименталізм, за своєю суттю опозиційний до будь-яких централістичних та уніфікаційних тенденцій, ставав зручною захисною ідеологією, своєрідність якої випливає з самої природи цього напрямку, зокрема з його світоглядної специфіки. Відомо, що сентиментальний аспект “звужує” світ, він не може бути універсальним і космічним. Йому властиве уважне ставлення до деталі й подробиці, звеличення маленького й наближеного (М. Бахтін). Природно, що саме сентименталізм із його специфічним підходом до дійсності відчутно позначився на тому образі українського світу, що його запропонувало нове українське письменство на етапі свого становлення.

Культ природи й природності, критика міської культури й перевага “серця” перед “розумом” – ці важливі прикмети сентименталізму можна було продуктивно використати для творення привабливої картини українського національного буття. Образ “сентиментальної України” розглядався як прийнятна в сенсі національного захисту версія українського світу, яка б дозволила пояснити й на певному етапі ідейно унормувати окреме місце українців у межах імперії. Руссоїстський конфлікт між суспільством і людською природою у цій версії фактично проектувався на взаємини між імперським центром та Україною, визначаючи для останньої досить виграшну передусім у духовному та моральному плані позицію. У зв’язку з цим правомірно говорити про узгодження книжних впливів сентименталізму з об’єктивними потребами українського національно-культурного розвитку.

Таким чином, сентименталістські тенденції на етапі становлення нового письменства виступили об’єктивною прикметою загального історико-культурного руху. Вони можуть розглядатися як важливий компонент культурних і ментальних захисних механізмів, котрі шляхом “виокремлення” етнонаціональної картини світу сприяли утвердженню духовної автономії української словесності.

У підрозділі 2.2. – “Культурно-естетичні особливості формування українського інтелігента перших десятиліть ХІХ ст. в контексті загальної літературної динаміки” – відзначено, що одночасно зі змінами, які відбувалися в українському суспільстві кінця XVIII – початку ХІХ ст., змінювались пріоритети, пов’язані з характером основного продуцента й споживача українського літературного продукту. На перший план у творенні національно-культурної перспективи виходить нова еліта – українська інтелігенція з її увагою до духовної опозиційності та екстериторіальності. Ця інтелігентська опозиційність знаходить яскраву реалізацію в генеруванні й поширенні такої соціально-культурної поведінки, в якій особливої цінності набуває духовне, естетичне самовираження людини. Згодом інтелігентська опозиційність виявляє особливу ефективність у творенні національно-культурних проектів.

Становлення літературне – це певною мірою ще й становлення українського інтелігента – як письменника, так і читача, споживача культурного продукту, ширше – української людини нового часу. У цьому процесі європейські просвітницько-сентименталістські тенденції поєдналися зі стихійним рухом української провінції. Сентименталістська світоглядна настанова на звуження, локалізацію картини світу знайшла сприятливий ґрунт у свідомості освічених українців, оскільки дозволяла ідеологічно пояснити й виправдати місцеву національно-культурну самобутність, дозволяла весь стиль українського життя з його старосвітським побутом виділити як привілейований і тим самим убезпечити його від культурної асиміляції та вберегти від загрози уніфікаційних впливів.

В силу історичних обставин, що склалися, українська культура перших десятиліть ХІХ ст. перебувала в стані постійного протистояння з імперським центром. У тій чи тій мірі це знаходило вираження практично на всіх рівнях: менше в офіційному, публічному житті, значно більше – в межах побутової щоденності. Одночасно відбувалося виділення побуту як опозиційної сфери інтелігентського самовираження, передусім естетичного. Особливо культивуються театральні, ігрові форми. У приватному житті підкреслюється дистанціювання від офіційних ролей, що нерідко виявляється в пародіюванні й самопародіюванні. Побутова поведінка українського інтелігента по-своєму компенсувала, доповнювала збіднений образ людини як функції офіційного простору, причому в багатьох випадках була стихійною, часто носила імпровізаційний характер. Під цим оглядом важливо підкреслити зв’язок літератури з побутовими проявами особистісного самовияву, наголосити на осмисленні побутової поведінки як естетичного феномена.

Можна сказати, що певна конфігурація інтелігентської особистості кінця XVIII – початку ХІХ ст. сформувалась значною мірою як відповідь на виклик часу, як своєрідний культурний проект, в основі якого – національно-культурний рух етнічного колективу, погоджений з європейськими просвітницько-сентименталістськими тенденціями й оформлений у силовому полі цих тенденцій.

У підрозділі 2.3. – “Українське слово та його “любителі”: мовна ситуація і проблема читача кінця XVIII – перших десятиліть ХІХ ст.” – розглядаються мовна специфіка та особливості читацького середовища на етапі становлення нового українського письменства. Зауважується, що мовна карта більшості етнічних українських територій у цей час великою мірою визначалась соціокультурними параметрами, що співвідносились із політикою російського централізму, з одного боку, та українським автономізмом, з другого. Взаєминам між імперським центром і Україною в мовній площині відповідав російсько-український білінгвізм як загальна структурна норма, що в окремих випадках ускладнювалась до моделі полілінгвізму залежно від регіональної культурної своєрідності, соціального стану та освітнього цензу мовців.

Використання народної мови почасти було успадковане від давньої книжної традиції, де твори, писані цією мовою, виступали доповненням до “високих” літературних зразків. Модель доповнення зазнала суттєвої трансформації під впливом просвітницько-сентименталістських тенденцій. Увага до народної мови стимулювалась сентименталістським поглядом на селянина як субститут “природної людини”. У цьому контексті “селянська” мова розглядалась як “природна”, стаючи важливим компонентом сентименталістської естетики.

Слід також врахувати, що нове письменство не в останню чергу починалось як відповідь на запити українського читача, не завжди вдоволеного столичним літературним продуктом. Старосвітське середовище, консервативне й патріархальне, психологічно вразливе, виявляло схильність до того, аби надавати великої ваги малому, з погляду столичного – навіть дріб’язковому. Не дивно, що викривлені, іноді карикатурні картини “малоросійської” дійсності у творах російських столичних літераторів українським читачем сприймалися негативно та вимагали сатисфакції. Це стимулювало читацьку активність, що виявлялась нерідко в письменницьких ініціативах, породивши цілу верству “читачів, які взялися за перо” (О. Білецький). Такі читачі, з одного боку, розчулено сприймали ідилічні картини рідного кутка в столичному журналі та, з другого, не менш емоційно реагували навіть на безневинну критику. Подібне ставлення до художнього твору, за природою сентиментальне, характеризує не лише настрої тогочасної читацької маси, але в значній мірі й саму літературну продукцію перших десятиліть ХІХ ст. Правомірно говорити не лише про “сентиментального” письменника (оповідача), а й такого ж “сентиментального” читача, причому в окремих випадках ці ролі настільки уподібнювались, що могли погоджуватися в одній особі. Не дивно, що в запитах читацької аудиторії особливої ролі набула народна тематика як своєрідна проекція культурного та психологічного образу “сентиментальної України”. Художні пошуки перших представників нового українського письменства співвідносились з естетичними очікуваннями широкого кола “любителів малоросійського слова”, які з часом виявили готовність прийняти романтичний погляд на народ як єдину неповторну спільноту й народну творчість як відображення колективної душі цієї спільноти й підтримати інтелігентський за своєю суттю задум творення окремої української літератури на основі етнолінгвістичних пріоритетів.

Третій розділ – “Письменник “на перехресті” (Іван Котляревський і особливості нового етапу літературного життя)” – складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. – “І. Котляревський та його “Енеїда” в рецепції української критики й літературознавства: національно-культурна проекція” – проаналізовано характер сприйняття постаті І. Котляревського та його поеми в межах вітчизняної інтелектуальної традиції. У ранній романтичній рецепції творчість письменника викликала загалом позитивні оцінки (М. Костомаров, І. Срезневський). Суттєві зміни припали на період Кирило-Мефодіївського братства, коли було поставлено під сумнів “народність” “Енеїди” – поема, мовляв, компрометує народ, показує його негативні сторони (Т. Шевченко). Цей погляд на І. Котляревського та його творчість був розвинений на початку 60_х рр. у виступах колишнього кирило-мефодіївця П. Куліша. Ситуація зі сприйняттям І. Котляревського відчутно змінилася після майже тотальних заборон української культури 1863 та 1876 рр. Концепція П. Куліша зазнає корекції: І. Котляревського трактують уже як “свідомого українського народовця” (С. Єфремов) та засновника нової української літератури (В. Науменко). Цілу низку важливих питань “навколо Котляревського” було поставлено в якісно новій суспільній атмосфері 20_х рр. ХХ ст. Рецепція І. Котляревського віддзеркалювала процеси поступової деконструкції сформульованих ще в ХІХ ст. засад, та визначення нової стратегії українського національно-культурного руху (І. Айзеншток, О. Білецький, М. Зеров, П. Филипович та ін.). Однак розпочаті у 20_х рр. процеси не знайшли природного розвитку й завершення. В умовах тоталітарної дійсності українська культура не мала можливостей для повноцінного розвитку. Щоправда, в межах радянського літературознавства вже в 70_х рр. ХХ ст. намітилась тенденція до оновленого трактування “Енеїди” (М. Яценко). Поза межами Радянської України стратегія 20_х років, пов’язана з настановою на культурне оновлення, найбільш послідовно була продовжена Д. Чижевським. За нових політичних умов, що склалися в Україні від початку 90_х рр. ХХ ст., ця стратегія сприйнялася як вельми проблематична. Нові кроки в осмисленні І. Котляревського було зроблено американським та австралійським ученими – Г. Грабовичем і М. Павлишиним. В останні роки з’явилися праці українських науковців, що віддзеркалюють пошуки нового, постколоніального бачення творчої спадщини І. Котляревського та її ролі в контексті вітчизняного національно-культурного розвитку (Т. Бовсунівська, Т. Гундорова, Л. Мороз, Є. Нахлік, М. Ткачук та ін.). Це свідчить про певну тенденцію, відповідно до якої потреба осмислення переломних періодів української історії знову виходить на перший план.

Підрозділ 3.2. – “Від семінариста-“римача” до автора “Енеїди”: проблема творчого становлення І. Котляревського” – розкриває шлях формування особистісно-творчих пріоритетів письменника. Ці пріоритети зумовлювались різними чинниками, серед яких значну роль відіграв освітній, тісно погоджений із загальною культурно-естетичною динамікою. Не випадково саме на період перебування І. Котляревського в семінарії припадають його перші літературні спроби. Засвоєні за часів навчання основи класицистичної поетики та уявлення про функціональний аспект художнього слова великою мірою визначили характер усієї творчої діяльності письменника. Саме в семінарії І. Котляревський опанував таку модель художньої комунікації, що передбачала наявність упривілейованого читача-мецената, впливового покровителя, якому, як правило, присвячувався твір. Для автора “Енеїди” наявність такого покровителя – це ще значною мірою особливість поетики, школи, вимога жанру, коли естетика корелює з соціологією та регламентує форми і способи публічного висловлювання, зокрема й літературні. Коментуючи семінарські роки І. Котляревського, слід також згадати специфічну шкільну субкультуру, визначену соціальним статусом школяра та великою мірою генеровану семінарським побутом. Бурлеск при цьому виступає ніби стильовим відповідником побутової поведінки школяра, відтворюючи у своїй структурі її протестний, пародійно-ігровий елемент. Не випадково в літературному доробку І. Котляревського добре сполучаються жанри урочистої кантати та бурлескно-травестійної поеми: перша співвідноситься зі шкільними поетичними рекомендаціями, тоді як друга перебуває в безпосередній залежності від семінарської субкультури з її розважально-пародійною домінантою.

Особливу роль у творчому самоусвідомленні І. Котляревського відіграли читацькі впливи. На початку роботи над “Енеїдою” авторські амбіції навряд чи сягали надто далеко й передбачали плани її публікації. Однак поема виявилась настільки близькою читацьким очікуванням, що попередній задум та плани стосовно твору були суттєво скориговані читачем: читач почав відчутно впливати на автора та його мистецьке й національне самоусвідомлення. М. Парпура та Й. Каменецький, які видали “Енеїду” без погодження з І. Котляревським, фактично підкреслили роль читацької сторони процесу художньої комунікації (на той час не менш зрілої й активної, ніж авторська), що знайшло відображення в промовистій присвяті “Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается” (показово, що в авторському виданні поеми цю присвяту було знято, натомість з’явилася присвята меценатові С. Кочубею).

Можна сказати, що І. Котляревський на шляху свого мистецького становлення пройшов відстань від семінариста-“римача” до визнаного письменника. Почавши з семінарського віршування, міцно пов’язаний як з українською старосвітчиною, так і зі специфічною шкільною пародійно-ігровою субкультурою, І. Котляревський зазнав відчутного впливу читацької сторони – власне, читацькі ініціативи публікації “Енеїди” великою мірою стимулювали автора до перегляду перебутого амплуа “школяра-віршувальника” і прийняття не просто статусу митця, а саме українського митця, який може бути письменником, а значить і собою лише за умови постійного контакту й діалогу з широким читацьким колом “любителів малоросійського слова”.

У підрозділі 3.3. – “Проблема самототожності письменника в аспекті просвітницько-сентименталістської концепції “життєдіяльності” – вивчаються особистісні прояви автора української “Енеїди”, зумовлені як національною ментальністю, так і загальними культурними тенденціями епохи, якій він належав. Особливу увагу приділено осмисленню культурно вмотивованих програм поведінки, що співвідносились із просвітницьким ідейним комплексом. Світоглядний оптимізм, віра в можливість швидкого досягнення суспільної гармонії стимулювали активну громадянську позицію, виділяючи службу та й взагалі будь-яку спрямовану на соціальне визнання поведінку як основний особистісний пріоритет. Просвітницька концепція життєдіяльності була суттєво модифікована в межах сентименталізму, зазнавши відчутної гуманізації, що виявилось у привнесенні в громадську сферу моментів “щирості” й “душевності”. Відтак поряд із певним “пом’якшенням” культурно зумовлених сценаріїв громадської поведінки актуалізується престиж благодійної праці як такої, що найкраще погоджується з сентименталістськими пріоритетами.

Явищем того ж порядку (немов важлива форма публічної життєдіяльності) виступає літературна творчість, сприймаючись як один з ефективних інструментів поліпшення суспільних звичаїв. Мистецька праця погоджується з вирішенням загальногуманітарних громадських завдань, а службова діяльність у свою чергу відчутно збагачується неформальним, суб’єктивно-творчим компонентом. Можна говорити про активне взаємопроникнення офіційного і приватного, про спільну гуманітарно-творчу основу, властиву як громадським, так і приватним проявам індивідуальності, – ця основа у випадку І. Котляревського виступає ключовим параметром самототожності письменника.

Взаємне проникнення гуманітарного і творчого компонентів яскраво виявилось у той період, коли він за дорученням князя М. Рєпніна керував роботою Полтавського театру. Очевидно, в генерал-губернаторському оточенні в атмосфері своєрідного культурного салону стихійне протистояння України й імперського центру набуло ідеологічного пояснення в переосмисленій відповідно до місцевої специфіки руссоїстській версії просвітницької доктрини. Сентименталістська ідеалізація старосвітського побуту та українця як людини, не зіпсованої руйнівними впливами цивілізації, стала важливим аргументом на користь цього окремого світу, де, як у великій родині, любов і порозуміння дозволяють усувати всі конфліктні ситуації. Драматичні твори І. Котляревського наочно ілюструють перевагу патріархальних вартостей, пропонуючи привабливий, майже ідилічно-домашній образ українського життя, де закохані неодмінно знаходять своє щастя, а носії негативних рис перевиховуються і навертаються на добрі справи. Драматург свідомо підкреслює моральні переваги українців, хай простакуватих, але щирих і наділених ніби природною схильністю до добротворення.

Те саме поєднання емоціоналізму і простоти, довірливості, відкритості й водночас психологічної вразливості, оптимізму та пов’язаного з ним почуття гумору виявляється не лише в літературній, а й у службово-гуманітарній діяльності І. Котляревського. Навіть офіційне в його житті відчутно гуманізується, спрощується та, сказати б, інтимізується й “одомашнюється”. Біографія письменника в багатьох моментах відображає загальну реакцію етнічного колективу на загрозу асиміляції, розчинення в імперському культурному конгломераті. Наслідком дії захисних механізмів, спрямованих на етнічне самозбереження, стало посилення тенденції до “виокремлення”, зосередження на “малому й наближеному”, культ приватності, родини, малої групи. У цьому контексті старосвітський побут набуває привілейованої ролі як джерело аргументів на користь утвердження культурної автономії українського життя та й, власне, народна тема виступає важливим елементом привабливого образу самобутнього українського світу.

Четвертий розділ роботи – “П. Гулак-Артемовський і становлення нового літературного етапу” – складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 4.1. – “Індивідуальність у полоні культурних умовностей: особливості формування особистісно-творчого профілю П. Гулака-Артемовського” – вивчаються біографічні та співвіднесені з ними культурні й ментальні передумови зростання письменника. Враховуються ті моменти, що найвиразніше зафіксувались в особистості українського автора і знайшли відображення в його літературній діяльності. До таких належить не лише виховання у священичій родині, погоджене з народною звичаєвістю та народним мовним середовищем, а й регіональна специфіка, почасти зумовлена польськими культурними впливами.

Навчання в Київській академії також суттєво позначилось на формуванні особистісних і творчих уподобань П. Гулака-Артемовського. Період, проведений в академії, залишив по-справжньому глибокий слід у його житті. Добра гуманітарна освіта та водночас бурсацька здатність до мімікрії і вміння пристосуватись до будь-яких обставин, правила класицистичної поетики та пародійна шкільна субкультура – все це залишалося з П. Гулаком-Артемовським упродовж наступних років.

Особливе значення в особистісному становленні письменника відіграло перебування на Волині, де він викладав у пансіоні та працював приватним учителем у родинах польських поміщиків. Його наміри не обмежувались учителюванням, він прагнув більшого і здійснював конкретні кроки, що могли б забезпечити можливості зростання. Очевидно, через посередництво третьої особи, а можливо, завдяки особистому знайомству П. Гулак-Артемовський одержав рекомендації від С. Потоцького, який був тоді куратором Харківського навчального округу. Відтак уже в 1817 р. письменник переїздить до Харкова, де стає вільним слухачем університету. Цей крок був обумовлений також і прагматичними міркуваннями: становище випускника університету відкривало ширші кар’єрні перспективи, оскільки закріплювало за випускником хоч і не спадковий, але все-таки дворянський статус.

Слід підкреслити, що в особистості П. Гулака-Артемовського виділяється подиву гідна здатність до змін, що виступає, можливо, виявом питомої української “психічної рухливості” (Д. Чижевський). Ця здатність змінюватись яскраво, хоч і спрощено, виявлена в стереотипному образі бурсацької мімікрії, де поєдналися моменти прийняття й пародійного розвінчування нав’язуваного обставинами вибору. Письменник не тримається за щось міцно, не робить “остаточного” кроку, а швидше “хилиться за долею” – такий собі український епікуреєць, що приймає стоїчно, а то і з вдячністю всі її повороти, добрі й не дуже пропозиції. Навчений бурсацьким досвідом, П. Гулак-Артемовський уміє цінувати “маленькі життєві принади”; пройшовши через різні амплуа – бурсака, домашнього вчителя, віршувальника, нарешті, вільного слухача університету, він понад усе ставить збереження свого приватного світу, тож ігрова здатність пристосовуватись до змін стає для нього ніби певною філософією – “поліморфність” його особистості зовсім не свідчить про нерозвиненість індивідуальності, це швидше своєрідна маніфестація її, цієї індивідуальності, філософсько-ігрової природи.

Підрозділ 4.2. – “Література серед пріоритетних форм життєдіяльності українського автора перших десятиліть ХІХ ст.: випадок П. Гулака-Артемовського” – визначає місце та розкриває роль творчого компонента в системі особистісної самореалізації письменника. У зв’язку з цим слід підкреслити, що, обравши літературу одним із пріоритетів своєї особистості, П. Гулак-Артемовський, подібно до автора “Енеїди”, також виявляє відчутну залежність від просвітницького розуміння художнього слова як певного соціально обумовленого чину. Він ще не розглядає працю письменника як окремий і самоцінний життєвий вибір і тим більше як професію, а швидше дивиться на неї як на одну з форм широкої гуманітарної діяльності, що поряд з іншими формами визначає соціально прийнятний і схвалюваний образ людини-громадянина. П. Гулакові-Артемовському з його питомою артистичною жилкою напрочуд легко дається творча, літературна праця, і він з готовністю долучається до загального аматорського й напіваматорського захоплення літературою й журналістикою, інспірованого головним чином університетськими впливами, що зробили літературу на якийсь час