КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ДУДНИК ОЛЕНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 94 (471) „1917 – 1920”

НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ НА КИЇВЩИНІ В РЕВОЛЮЦІЙНУ ДОБУ (БЕРЕЗЕНЬ 1917 – 1920 РР.)

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ -2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України історичного факультету Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Шевчук Василь Петрович,

професор кафедри інформаційно-пропагандистського

забезпечення Національної академії оборони України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Розовик Дмитро Федорович,

професор кафедри української історії і етнополітики Київського національного університету імені Тараса Шевченка

кандидат історичних наук

Ковальчук Михайло Анатолійович,

науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України

Провідна установа: Інститут історії України НАН України

Захист відбудеться „ 18 ” червня 2007 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58)

Автореферат розісланий „ 15 ” травня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, Сокірко О.Г.

кандидат історичних наук, доцент

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (22 с., 250 позицій), додатків (22 с.). Загальний обсяг дисертації 190 с.

Вступ. Актуальність теми. В умовах переосмислення української історії, що розпочалося завдяки демократичним перетворенням у нашій країні, зусилля багатьох вітчизняних науковців зосереджені на вивченні національно-визвольних процесів, що розвивалися в Україні 1917 – 1920 рр. Всебічне з’ясування характеру визвольних змагань висуває потребу звертатися до аналізу подій, що відбувалися безпосередньо в губерніях, повітах, містах і селах України. Нагальна потреба у розробці регіональної тематики зумовлюється тим, що сучасна вітчизняна історіографія надає перевагу загальноукраїнським процесам, що відбулися у роки революції. При цьому недостатня увага приділяється узагальненню національно-демократичних перетворень, що проходили безпосередньо в повітах і волостях України.

Актуальність дослідження посилюється тим, що особливості розвитку сучасної України вимагають звернутися до минулого українського народу, до історії його боротьби за власну державність, за свободу та демократичні права. У процесі Української революції 1917 – 1920 рр. в повітах та волостях активізувалося місцеве самоврядування, виникали і розгортали свою діяльність осередки українських партій та громадських організацій. Вперше у своїй історії виборці українських міст і сіл отримали можливість обрати свій законодавчий орган – Українські установчі збори. У революційну добу набув широкого поширення рух за відродження національної культури і освіти. Врахування уроків минулого, засвоєння всього цінного і повчального має важливе значення для сучасного державотворення, утвердження демократичних принципів розвитку суспільства.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана у рамках науково-дослідної теми історичного факультету Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини „Суспільні та етноконфесійні трансформації на Уманщині (ХVІІ – поч. ХХІ ст.)”.

Об’єктом дослідження виступають суспільно-політичні процеси Української революції 1917 – 1920 років.

Предметом дослідження є участь населення південних повітів Київщини у розгортанні національно-демократичних процесів, вирішенні аграрного питання та відродженні національної освіти в добу революції.

При визначенні предмета дослідження враховано, що південна Київщина була наближена до прифронтової зони, перебувала на шляхах переміщення великих військових угруповань. Тому на характер національно-демократичних перетворень впливав військово-політичний фактор. У повітах проживало переважно сільське населення, яке в різних формах боролося за вирішення аграрного питання. В історичній долі України південна Київщина неодноразово ставала колискою у формуванні українського національно-визвольного руху.

Хронологічні межі дослідження охоплюють березень 1917 – 1920 роки. Вибір нижньої межі дослідження зумовлений тим, що наслідки Лютневої революції в Росії сприяли поглибленню національно-визвольного руху в усіх регіонах України. Активність населення Київщини в добу революції набула різного спрямування і стала вирішальним чинником національно-демократичних перетворень. Вибір верхньої межі зумовлюється утвердженням на Київщині більшовицької влади, яка за допомогою військової сили призупинила прагнення українських національно-патріотичних сил відстояти державну незалежність УНР.

Географічні межі дослідження – повіти Київщини: Уманський, Черкаський, Сквирський, Звенигородський, Таращанський, Липовецький. Названі повіти в означені в дисертації роки адміністративно входили до Київської губернії.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі вивчення архівних матеріалів, опублікованих документальних джерел, науково-дослідної літератури провести комплексний аналіз та висвітлити національно-демократичні перетворення, що проходили у повітах південної Київщини в революційну добу.

Розв’язання поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

· встановити стан наукової розробки теми, провести аналіз історіографії та джерельної бази дисертаційного дослідження;

· виявити основні напрямки участі населення південної Київщини у розгортанні національно-демократичних процесів у революційну добу;

· з’ясувати участь населення південної Київщини у формуванні місцевих органів влади, у виборах до Всеросійських та Українських установчих зборів;

· розкрити причини селянської боротьби на півдні Київщини та встановити її особливості на різних етапах розвитку революції;

· дослідити основні напрямки діяльності громадськості повітів та волостей Київщини у відродженні національної освіти у революційну добу.

Методологічною основою дисертації став принцип історизму, який дозволив з’ясувати причини виникнення історичних подій та явищ, прослідкувати їх розвиток на Київщині та визначити наслідки. Принцип об’єктивності дав можливість проаналізувати історіографію з теми дисертації, неупереджено підійти до аналізу історичних джерел. Використання порівняльно-історичного методу сприяло встановленню загальних тенденцій розвитку подій у процесі революції та визначенні особливостей їх прояву у регіоні. Цей же метод допоміг виявити характер національно-демократичних перетворень, які мали місце на Київщині.

Наукова новизна дослідження полягає у розробці актуальної теми, яка не отримала узагальнюючого висвітлення в науковій літературі. На основі широкого кола джерел показано розгортання суспільно-політичних процесів, визначено основні напрямки активності української громадськості, проведено комплексний аналіз національно-демократичних перетворень у повітах південної Київщини в революційну добу. Виявлено громадські та політичні організації, які створювалися у містах і селах та відстоювали національно-демократичні принципи розвитку суспільства. Встановлено місцеві структури влади, що створювалися у повітах в процесі революції, показана участь населення у формуванні народних рад (земств), висвітлено наслідки виборів до Всеросійських та Українських установчих зборів. Прослідковано ставлення селянських та кооперативних з’їздів до політики урядів, які створювалися в Україні в умовах функціонування державних утворень. В дисертації переосмислюються причини та характер селянської боротьби на Київщині в добу Центральної Ради, Гетьманату, Директорії. Переоцінюється процес встановлення на Київщині радянської влади та доводиться її насильницький характер, з’ясовується її ставлення до національних та демократичних завоювань українства. В дисертації на прикладі міст і сіл південної Київщини показано процес відродження національної освіти, досліджено участь громадськості в цьому процесі.

Практичне значення дисертації в тому, що наведені у ній факти та висновки поглиблюють знання з історії повітів, волостей, міст і сіл південної Київщини. Вони можуть використовуватися у навчальному процесі в загальноосвітніх школах, у вищих навчальних закладах, при підготовці та перегляді експозицій у краєзнавчих музеях міст і сіл регіону. Матеріали дисертації можуть слугувати при написанні історії міст і сіл Київщини, при виданні наукової та навчальної літератури з історії України.

Апробація дисертації. Основні положення дисертації викладено у семи статтях, вміщених у фахових журналах. Окремі положення дослідження доповідалися на Всеукраїнських наукових конференціях: „Підготовка педагогічних кадрів у ВНЗ у контексті процесів глобалізації” (Умань, 2005), „Соборна Україна: історична ретроспектива” (Черкаси, 2005), „Становлення та розвиток української державності” (Київ, 2006).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі „Історіографія та джерельна база дослідження” аналізується стан наукової розробки теми, визначається джерельна база дисертації. Стверджується, що важливі кроки у науково-політичному осмисленні національно-демократичних перетворень в Україні в контексті національно-визвольних змагань здійснено вперше активними учасниками тогочасних революційних подій – М. Грушевським, В. Винниченком, С. Петлюрою, М. Шаповалом та ін.

У з’ясуванні характеру національно-демократичних перетворень у революційну добу пізнавальне значення має праця Д. Дорошенка, в якій зібрано значний фактичний матеріал і про події в Київській губернії Дорошенко Д. Історія України. 1917 – 1923 рр. Том І. Доба Центральної Ради. – Ужгород, 1932; Том ІІ. Українська Гетьманська Держава 1918 року. – Ужгород, 1930.. Автор розглядає їх виникнення та розвиток з позиції ліберально-демократичного крила українського визвольного руху. Документальною насиченістю відзначається праця П. Христюка „Замітки і матеріали до історії української революції 1917 – 1920 рр.” Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр. Українська революція. Розвідки і матеріали. Книга перша. Т.І. – Відень, 1921; Книга друга. – Т.2. – Відень, 1921.. Суспільно-політичні процеси у книзі аналізуються з позиції партії українських есерів, до якої належав автор. Робота є цінною тим, що в ній зібрано фактичні матеріали про події, що відбувалися і в регіонах України. Безпосередній учасник революційних подій І. Мазепа виклав свої спогади у книзі „Україна в огні й бурі революції 1917 – 1921 рр.”33 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917 – 1921 рр. - Прага. – Т. 1. – 1942; Т.2 і Т.3. – 1943.. У ній значне місце відведено демократичним перетворенням, що проходили у повітах, містах і селах Київщини. Опозиційний до Гетьманату П. Феденко у своїй праці аналізує проросійські сили, які діяли в Україні і виступали проти її незалежності та національно-демократичного розвитку44 Феденко П. Влада П. Скоропадського (п’ятидесятій роковині перевороту в Україні). – Лондон – Мюнхен, 1968..

На початку 20-х років ХХ століття в Україні ще друкувалися дослідження з історичної тематики 1917 – 1920 рр. Процес відродження національної освіти в добу революції знайшов відображення у ґрунтовній праці комісара народної освіти Київської губернії за доби Центральної Ради С. Постернака Постернак С. Із історії освітнього руху на Україні за часи революції 1917 – 1919 рр. – К., 1920. . Автор характеризує періоди в розвитку освіти, виділяє її особливості залежно від зміни урядів та їх політики. В книзі Р. Фейгенберг поряд з іншими описуються події, пов’язані з розгоном більшовиками в травні 1919 р. селянського з’їзду на Уманщині Рахиль Фейгенберг. Летопись мертвого города. – Ленинград, 1928. .

З 30-х років минулого століття науковці змушені були діяти за схемою, нав’язаною комуністичним керівництвом. Історики А. Лихолат, М. Рубач, М. Супруненко, Ю. Білан, Є. Скляренко, М. Колісник та інші з позицій утвердження радянської влади у своїх працях приділяли увагу окремим суспільно-політичним подіям та зверталися до селянської боротьби на Київщині у 1917 – 1921 рр. Значний фактичний матеріал про повіти і волості Київщини зосереджено в багатотомній „Історії міст і сіл Української РСР” Історія міст і сіл Української РСР. Вінницька область. – К., 1972.; Історія міст і сіл Української РСР. Київська область. – К., 1971; Історія міст і сіл Української РСР. Черкаська область. – К., 1972.. Однак 1917 – 1920 роки автори розглядають в контексті „підготовки і проведення соціалістичної революції в містах і селах України”, а тому важливі національно-визвольні завоювання українства у роки революції не аналізуються.

З середини 80-х рр. ХХ ст. більшість вітчизняних істориків стали переборювати стереотипи старого мислення, ширше використовувати архівні джерела і висвітлювати складні процеси Української революції. У цьому виділяються праці В. Солдатенка, В. Верстюка, О. Реєнта, Д. Розовика, Б. Андрусишина та ін. Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918-1920). – К., 1999; Його ж: Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999; Верстюк В.Ф. М.С. Грушевський у перший період діяльності Центральної Ради // Україн. істор. журн. – 1996, №5; Його ж: Українська Центральна Рада. Навчальний посібник. – К., 1997; Реєнт О.П. Українська революція і робітництво. Соціально-політичні та економічні зміни 1917 – 1920 рр. – К., 1996; Розовик Д.Ф. Українське культурне відродження в роки національно-демократичної революції (1917—1920). – К., 2002; Андрусишин Б.І. В пошуках соціальної рівноваги: Нарис історії робітничої політики українських урядів революції та визвольних змагань. 1917-1920. – К., 1995. У працях цих та інших учених поглиблюються концептуальні засади історії Української революції. При всій важливості праць сучасних істориків у них недостатньо враховано регіональний аспект розвитку національно-демократичних процесів в губерніях, і особливо у повітах, містечках та селах.

Відродження політичного плюралізму в незалежній Україні стимулює істориків до вивчення діяльності українських політичних партій. У монографії Т. Бевз „Між романтизмом і реаліями (сторінки історії УПСР)”55 Бевз Т. Між романтизмом і реаліями (сторінки історії УПСР). Монографія. – К.,1999. відтворена діяльність партії українських есерів в добу Української революції. В. Стрілець видав монографію про історію виникнення та діяльність Української радикально-демократичної партії66 Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець ХІХ століття – 1939 р.): Монографія. – К., 2002.. О. Любовець провела дослідження міжпартійної та внутрішньопартійної боротьби щодо вибору шляхів суспільно-політичного розвитку України доби національно-демократичної революції Любовець О.М. Українські партії й політичні альтернативи 1917 – 1920 років. Монографія. К., 2005.. У своїх працях науковці приділяють увагу регіональним аспектам діяльності українських політичних партій, зокрема, в містах та селах південної Київщини.

При підготовці дисертації використано новітні загальноісторичні видання. Праця „Політична історія України. ХХ століття” дала можливість прослідкувати розвиток суспільно-політичних процесів в умовах революції, з’ясувати наявність платформ різних політичних сил та моделі їх реалізації. Селянська проблематика в політиці українських політичних сил та урядів 1917 – 1920 рр. знайшла висвітлення у колективній праці „Історія українського селянства”. Автори доводять, що селянський рух в добу революції набув різноманітного ідеологічного забарвлення. Однак в роботі не співставляються особливості селянської боротьби в умовах державних утворень, що виникали в Україні у революційну добу.

Соціально-економічним процесам в українському селі доби революції присвячена монографія П. Захарченка, Н. Земзюліної та О. Несторова Захарченко П., Земзюліна Н. Несторов О. У поході за волею (селянсько-повстанський рух на Правобережній Україні у 1919 році). – К., 2000.. Автори поглиблюють знання про складові продовольчої політики тогочасних властей, їх ставлення до земельної реформи та формування селянського опору, уточнюють масштаби його поширення. Дослідники аналізують переважно селянський рух, що розгортався в умовах більшовицького панування на Правобережній Україні в 1919 році. Про наростання селянського екстремізму в Україні в перші роки революції йдеться у праці І. Хміль та І. Куташова Хміль І., Куташов І. Наростання селянського екстремізму в Україні (березень-жовтень 1917). // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 рр. – К., 2002.. Проте причини загострення протистояння на селі автори всебічно не розкривають. Окремі аспекти досліджуваної теми знайшли опосередковане висвітлення у дисертаціях О. Мельника, О. Балицької, В. Лободаєва, Н. Агафонової та ін. Мельник О.О. Ставлення українських політичних партій до Всеросійських і Українських установчих зборів (березень 1917 р. – 1918 рр.). Афтореф. дис... канд. іст. наук. – К., 1995; Балицька О.В. Громадсько-політична діяльність української інтелігенції (березень 1917 – квітень 1918 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук. – К., 1993; Лободаєв В.М. Українське вільне козацтво (1917 – 1918 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук. – К., 2001; Агафонова Н.В. Становлення національної системи освіти в Україні. 1917 – 1920 рр.: Автореф. дис... канд. іст. наук. – Одеса,1998.

Безпосереднє відношення до предмета дослідження мають нові праці з історії міст Київщини. Заслуговує на увагу „Нарис історії Уманщини”, у якому показано, як з розвитком революції у повіті створювалися громадські об’єднання, розгортали свою діяльність філії українських політичних партій55 Нарис історії Уманщини (з найдавніших часів до 60-х років ХХ століття). – К., 2001.. Т. Кузнець проаналізувала населення Умані і показала національні та соціальні зміни в його складі в ході революційних перетворень66 Кузнець Т.В. Населення Умані в кінці ХІХ та в перші десятиліття ХХ століття // Київська старовина, 2004. – №6.. За основу дослідження взято узагальнюючі матеріали трьох переписів населення. У нарисі з історії Христинівщини вміщено матеріали про характер землеволодіння та соціальне становище сільського населення напередодні Лютневої революції, подано відомості про селянські партизанські загони, які діяли в районі Яроватка – Христинівка – Умань77 Петро Горохівський. Нарис історії Христинівщини. – Умань, 2003.. Краєзнавці Лисянщини підготували кілька видань часопису „Добридень”, у якому надруковані матеріали про виникнення Вільного козацтва на Черкащині, його участь у захисті національних завоювань українського народу Беззубець О. Селянський рух на Лисянщині в період громадянської війни // Часопис „Добридень". – 2000. – №2-6 (лютий-червень).. Р. Коваль зібрав значні матеріали про зародження Холодноярської організації, розповів про маловідомих отаманів, що діяли на Київщині в роки революції Коваль Р.М. Повернення отаманів Гайдамацького краю. – К., 2001..

Отже, в історичній літературі знайшли часткове висвітлення суспільно-політичні процеси на Київщини у добу революції. Однак характер національно-демократичних перетворень в означені роки всебічно не розкрито в наукових дослідженнях.

В основу джерельної бази дисертації покладено широке коло архівних документів, матеріалів періодики, спогади учасників революційних подій. Використані у дослідженні джерела умовно поділені на чотири групи. До першої належать матеріали, що зберігаються в державних архівах України. Використано джерела фондів 2, 1076, 1078, 1133, 1216, 1738, 2360, 3766 Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України; опрацьовано фонди 1, 5, 57 Центрального державного архіву громадських об’єднань України. Виявлені матеріали дозволили встановити кількісний склад населення південних повітів Київщини, виникнення громадських організацій, прослідкувати участь населення у виборах до Українських установчих зборів, визначити місце селянських виступів та реакцію на них владних структур. Наявні джерела сприяли з’ясуванню суспільно-політичної ситуації в регіоні на різних етапах революції, ставлення населення до радянської влади.

У дисертації використані матеріали державних архівів Київської (фонди 1, 1447, 1716, Р-1, Р-111, Р-142, Р-2793, Р-2796, Р-2797, Р-2798, Р_), Черкаської (фонди 847, Р-2478, Р-2796, Р-3990) та Вінницької (фонди Р-1152, Р-5009) областей. Матеріали архівів містять відомості про селянські та кооперативні з’їзди, діяльність міських земств, створення громадських комітетів та рад робітничих, селянських та солдатських депутатів. Наявні джерела (рішення, інформації, донесення, прохання) дають можливість прослідкувати ставлення населення повітів до центральних структур влади, які виникали у роки революції. Матеріали обласних архівів більшою мірою відображають діяльність повітових народних рад, селянських з’їздів, виникнення „Просвіти”, розвиток та українізацію народної освіти в добу Центральної Ради і Гетьманату.

Вивчено ряд документів, які зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки імені В. Вернадського. Виявлені документи більшовицького керівництва, яке вимагало від ревкомів застосовувати репресивні методи боротьби з селянськими виступами. Проаналізовано протоколи засідань та рішення повітової народної ради, окремі матеріали селянських спілок та кооперативів, що містяться в Уманському краєзнавчому музеї.

Другу групу джерел складають збірники матеріалів і документів з історії України та її регіонів. У збірниках, що видавалися в радянську добу, домінують матеріали, які мали підтвердити комуністичну доктрину „про тріумфальну ходу радянської влади”44 Борьба за власть Советов на Киевщине (март 1917-февраль 1918). Сборник документов и материалов. – К., 1957; Перемога Радянської влади в Україні (жовтень 1917 – січень 1918 рр.). Збірник документів. – К., 1947.. В незалежній України створено умови для неупередженого видання документів. У дисертації використано матеріали збірників, у яких відображено розвиток національно-демократичних процесів у повітах Київщини в добу Центральної Ради та Директорії Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. Том 1. 4 березня – 9 грудня 1917р. – К., 1996; Т. 2. 10 грудня 1917 – 29 квітня 1918 р. – К., 1997; Український національно-визвольний рух (березень-листопад 1917 року). Документи і матеріали. – К., 2003; Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918-1920. Документи і матеріали у 2-х томах. – К., 2006..

Третю групу джерел складають спогади та мемуари безпосередніх учасників та свідків подій, які відбувалися в роки революції на Київщині. Н.Суровцева залишила спомини про громадсько-політичне піднесення у повітах в добу Центральної Ради Життя Надії Суровцевої описане нею самою в селищі Нижній Сейгман Магаданської області // Наука і культура. – Україна. – 1990. – Випуск 24.. Д. Колотова-Буковська згадує про умови боротьби більшовиків за владу на Уманщині Уманський краєзнавчий музей. Справа 5129 – Спомини Колотової-Буковської Д.А.. В. Кедровський свідчить про процес українізації 14-го запасного полку, що перебував в Умані Кедровський В. 1917 рік. Спогади члена українського військового комітету і товариша військових справ у часи Української Центральної Ради. – Вінніпег,1967.. М. Омелянович-Павленко розповідає про перебування повстанців на чолі з Н. Махно у південній частині Київщини Михайло Омелянович-Павленко. Спогади українського командарма. – К., 2002.. В. Антонов-Овсієнко описує боротьбу більшовиків проти Директорії УНР і характеризує суспільно-політичну ситуацію в регіоні Київщини Антонов-Овсієнко В.А. В боротьбі проти Директорії // Літопис революції. – 1930. - № 1 – 3; Його ж: В боротьбі за радянську Україну // Літопис революції. – 1932. – №1 – 2.. М. Капустянський залишив дослідникам працю про похід об’єднаних українських армій на Київ – Одесу, який охопив і південні повіти Київщини Капустянський М. Похід Українських Армій на Київ – Одесу в 1919 році: Короткий воєнно-історичний огляд. Друге видання. Частина ІІІ. – Мюнхен, 1946.. Спогади та мемуари збагатили джерельну базу дослідження, однак потребували зіставлення з іншими документальними джерелами.

Четверту групу джерел складають матеріали центральної та місцевої періодичної преси 1917 – 1920 рр. З розвитком революції у повітах Київщини стали виходити газети українською та російською мовами, а видавали їх громадські та політичні організації, органи місцевого самоврядування. Проаналізовано матеріали газет „Вільна Україна”, „Свободный голос”, „Уманское слово” (Умань), „Селянська думка” (Тараща), „Народнє слово” (Біла Церква), „Народна думка” (Звенигородка), „Спілка” (Сквира), „Липовецькі вісті” (Липовці), „Народна воля”, „Нова Рада” (Київ) та інші. Дисертантка врахувала, що вміщені в газетах матеріали залежали від світоглядної позиції працівників редакцій та тих структур, які фінансували видання періодичної преси.

Виявлені дисертанткою опубліковані документи, архівні матеріали, періодика, мемуарна література є достатніми для переосмислення обраної теми дослідження і підготовки узагальнюючої праці.

У другому розділі „Участь населення Київщини у розгортанні громадсько-політичного життя в часи революції” з’ясовуються основні прояви активності української громадськості, спрямовані на утвердження національно-демократичних перетворень у повітах регіону. Встановлено, що з початком Української революції перші кроки прояву національної свідомості українців пов’язані з гаслом „Вільна Україна”. Воно звучало у виступах людей різних політичних поглядів на мітингах, зборах, демонстраціях, учасники яких вимагали громадянських та національних прав і свобод, усунення з державних посад прихильників старої влади, відродження національної школи, української мови та преси. У повітових містах створювалися громадські ради та комітети, які претендували на виконання владних функцій.

Національно-демократичний рух в містах і селах розширювався із створенням осередків українських політичних партій. В роботі з’їзду ТУП, який проходив у Києві 25 – 26 березня 1917року, взяли участь посланці від 33 місцевих громад. Відносно швидко оформилась Уманська філія українських соціалістів-федералістів, яка виступила за автономію України та закликала населення об’єднуватися для вирішення економічних, соціальних та культурних завдань. Отримавши допомогу від кооператорів, партійний осередок організував випуск газети „Вільна Україна”, яка роз’яснювала суть автономії, федерації та федеративного устрою держави.

УСДРП також створила свої організації в регіонах України. Сучасна дослідниця О. Любовець встановила, що до середини 1917 р. практично на всій території Київської губернії були засновані осередки українських соціал-демократів. Вони проводили свою діяльність переважно в містах, а також у містечках та селах, де були підприємства дрібної і харчової промисловості. Поширювався вплив соціал-демократів серед населення завдяки їх співпраці з культурно-просвітительськими організаціями. Вони пропагували ідеї федеративного устрою держави, вважаючи, що Українські установчі збори мали б висловити волю всього українського народу, а тому закликало громадськість готуватися до їх виборів.

У формуванні партії українських есерів вагомий внесок зробили активісти Київської організації. На першому з’їзді партії, що проходив у Києві 4– 5 квітня 1917 року був прийнятий проект програми, підготовлений цією організацією. На основі рішень з’їзду став виходити тижневик „Боротьба”. Оформився осередок українських есерів в Умані, у містечках і селах повіту – Ботвиновці, Кузьминій Греблі, Шукайводах, Тальному, Христинівці. У жовтні 1917 р. в містах Тараща та Липовець також розпочали діяльність українські есери. Восени 1917 р. партійні групи були засновані в усіх повітах Київщини (всього 40), а найбільше їх припадало на Черкаський та Уманський повіти. У складі партійних організацій українських есерів понад 80 % становили представники селянства, яке підтримували партію завдяки її аграрній програмі та організації селянських спілок.

В дисертації аналізується участь населення повітів в муніципальних виборах, що проводилися на основі постанови Тимчасового уряду від 15 квітня 1917 року. Це були перші вибори, які наближалися до демократичних стандартів. Встановлено, що в містах південної Київщини у ході виборів балотувалися представники українських соціалістичних та демократичних партій. В Умані за український блок соціалістичних партій проголосувало 17,7% виборців, у Звенигородці – 43%. У цілому по Україні за українських соціалістів проголосувало 8,1% виборців. Вибори показали, що значна частина міського населення підтримувала українські домагання, проте зайняти вирішальні позиції у місцевій владі за доби Центральної Ради українським партіям не вдалося.

З розвитком революції зросли суспільні настрої селянства, які проявлялися передусім у створенні селянських спілок, їх участі в роботі селянських з’їздів, які проходили на рівні губернії, повітів та волостей. Особливість селянських з’їздів у тому, що їх учасники не тільки вимагали вирішити найболючіше аграрне питання, але й приймали резолюції щодо державного статусу України, організації державної влади на місцях. Фактичні матеріали свідчать, що селянські з’їзди Київщини підтримували Центральну Раду, разом з тим вимагали від урядових інституцій послідовно проводити в життя положення Універсалів. Активізувався рух кооператорів: його учасники відстоювали національні та демократичні принципи, в містах та селах створювали різного типу товариства. З’їзд кооператорів Уманщини наполягав, щоб ІІІ Універсал було зачитано в усіх церквах, а його текст був оприлюднений в усіх школах та управах повіту. В дисертації узагальнено пропозиції, які висловлювали кооператори на з’їздах, нарадах та в пресі. Учасники кооперативного руху виходили з того, що влада знизу до верху має обиратися самим народом.

Зростання національної самосвідомості виявилося у відродженні вільнокозачого руху. Вільне козацтво в містах і селах Київщини підтримувало громадський порядок, чинило активний опір червоноармійцям, які в грудні 1917 р. прийшли з більшовицької Росії з метою ліквідувати УНР. На підтримку громадського порядку в складних військово-політичних умовах виступали загони народної самооборони. Зростання національної самосвідомості українців виявилося у прагненні створити українське військо. В дисертації аналізується рух в Уманському військовому гарнізоні, де розташовувався 14-ий запасний піхотний полк, вояки якого схвально зустріли І Універсал і вирішили українізувати військову частину, назвавши її полком імені козацького сотника Івана Ґонти.

Громадськість Київщини неоднозначно поставилася до виборів Всеросійських установчих зборів. Активісти „Просвіти” висували пропозиції провести спочатку вибори до Українських установчих зборів. Фракція українських есерів-незалежників закликала бойкотувати вибори до російського парламенту, а натомість вимагала провести вибори до українського законодавчого органу. Кандидати в депутати на селянських з’їздах отримували накази щодо своєї діяльності, в яких звучала вимога, щоб Всеросійські установчі збори законодавчо закріпили право народів на своє самовизначення. У виборах до Всеросійських установчих зборів в Україні взяли участь 55,3 % виборців, з них 64 % віддали свої голоси за представників українських соціалістичних партій. У південних і західних повітах Київщини (Уманському, Черкаському, Чигиринському і Бердичівському) виборці переважно голосували за список, сформований українськими есерами та Селянською спілкою.

Розвиток національно-визвольної революції сприяв усвідомленню Центральну Раду того, що самостійна держава не може існувати без власного законодавчого органу. Підготовка до виборів в Українські установчі збори активізувалася після ІІІ-го Універсалу, який підтримали осередки українських політичних партій, кооператори, земельні комітети та селянські спілки. У південних повітах Київщини в ході виборів перевагу мали кандидати, запропоновані українськими есерами та Селянською спілкою (список №1). Їх кандидати виступали за широку національно-територіальну автономію України, щоб „уся земля без викупу перейшла в користування всього трудового народу”. За цей список на Уманщині віддали свої голоси 85,7% виборців. У Звенигородському повіті за кандидатів цього списку із 96 виборців проголосувало 83 . Більшість виборців Липовецького повіту також підтримали кандидатів від українських есерів та Селянської спілки. Однак агресія більшовицької Росії проти УНР перешкодила всім виборцям здійснити своє волевиявлення.

Національно-демократична громадськість Київщини засудила більшовицький переворот у Петрограді. Осередки українських політичних партій, повітові народні ради вітали проголошення Української Народної Республіки, виступали з протестом проти домагань більшовиків збройним шляхом встановити на українських землях свою владу. Селянська спілка та „Просвіта” Звенигородщини заявили, що вони не визнають більшовицької влади, бо вона не обиралась народом. Чинною визнавалася тільки Центральна Рада, яка мала керувати до скликання Українських установчих зборів. У дисертації підкреслюється, що в боротьбі з більшовицькою агресією однієї моральної та політичної підтримки Центральної Ради було замало, потрібні були озброєні захисники незалежності України.

Поява на українських землях у лютому 1918 р. німецьких та австро-угорських військ викликала стурбованість та невдоволення широких верств населення. До того ж Центральна Рада була ослаблена і не могла опанувати ситуацію та утвердити належний лад і спокій в містах і селах. У цих умовах національно-демократичні сили Київщини стали формувати революційні комітети, які допомагали Центральній Раді відновити свою владу на місцях. У дисертації проаналізовано діяльність „Тимчасового революційного комітету по охороні порядку на Звенигородщині”, сформованого на повітовому селянському з’їзді з представників Вільного козацтва, народної управи, селянської спілки та земельного комітету.

Національно-демократичні сили Київщини засудили прихід П. Скоропадського до влади. Хлібороби-демократи вимагали скликання повноправної, обраної всім народом Української Державної Ради із забезпеченням широких виборчих прав селянству. Соціалісти-федералісти оцінювали гетьманський уряд як недемократичний, “реакційний і протидержавний”. В умовах Гетьманату демократичні принципи розвитку суспільства відстоювали філії Українського національного союзу (УНС). Осередки УНС функціонували в Умані, Таращі, Сквирі та інших повітових містах. До їх складу входили активісти українських політичних партій, професійних та культурно-освітніх організацій. У дисертації проаналізована Уманська філія УНС, яка сприяла мирному встановленню у повіті влади Директорії.

У складних воєнно-політичних умовах Директорія сприяла розвитку національно-демократичних процесів. У повітах активізували свою діяльність осередки українських політичних партій, місцеві органи влади очолювали комісари уряду УНР, підконтрольні трудовим радам селян і робітників. Селянські з’їзди Київщини висловлювали підтримку Директорії і, разом з тим, вимагали від неї проведення кардинальних соціально-економічних реформ. Обираючи делегатів на Трудовий Конгрес, наказували їм відстоювати незалежність України та підготувати Основний закон УНР. Селяни матеріально підтримували республіканську армію, поповнювали її лави.

Захопивши українські землі, більшовики, опираючись на червоноармійські загони та ревкоми заборонили українське національне життя на Київщині. Створювалися надзвичайні комісії з „чистки” організацій та установ „від засилля буржуазних елементів і контрреволюціонерів”, які супроводжувалися безмежним свавіллям. Були розпущені повітові народні ради, надавалися широкі права ревкомам, однак трудящі маси були позбавлені найменшої можливості контролювати їхню діяльність. При волосних комісаріатах діяли мобілізаційні відділи, які займалися примусовою мобілізацією чоловіків до Червоної армії. Особливості встановлення радянської влади в тому, що більшовики переносили і запроваджували на українських землях політику, яка проводилася в радянській Росії.

У третьому розділі „Селянська боротьба на Київщині за розв’язання аграрного питання” показано характер землеволодіння у південних повітах, розкриваються підходи українських політичних партій щодо вирішення земельної проблеми, висвітлюється урядова політика у цьому напрямку. Визначаються причини селянських виступів та їх особливості на різних етапах революції. Встановлено, що селянський рух на Київщині зосереджувався на тому, щоб переглянути земельні відносини на селі, ліквідувати велике землеволодіння і наділити землею малоземельних і безземельних селян.

Виявлені документи свідчать, що у селах південних повітів Київщини землеволодіння було розподілено нерівномірно. У них мешкало понад 80% населення, а частка малоземельних і безземельних селян становила близько 60%. Така реальність зумовлювала соціально-класові суперечності, безпосередньо впливала на наростання революційної хвилі. Із початком революції селяни сподівалися, що Центральна Рада проведе земельну реформу. Покладалися надії на волосні та сільські земельні комітети, створені у травні – червні 1917 р. для підготовки аграрної реформи.

Однак Центральна Рада виявила нерішучість у вирішенні соціально-економічних проблем, законодавчо не забезпечувала розв’язання аграрних відносин. У той же час українська влада посилювала тиск на селянство, вимагаючи від нього передати державі хлібну та сировинну продукцію. Бездіяльність влади у земельному питанні стала суттєвою причиною селянських виступів, які на Київщині виявилися у різних формах. Із березня до серпня 1917 р. селяни здійснювали економічний тиск на землевласників: вимагали перерозподілу орендних земель, збільшення їх фондів, зменшення орендної плати. На цьому етапі селяни у деяких випадках захоплювали майно поміщиків та їх приватні угіддя. Починаючи з жовтня 1917 р. збідніле селянство переходило до радикальних дій, які призводили до руйнації існуючої системи землеволодіння. На загострення соціальних конфліктів впливали продовольча криза, безробіття тощо. Для утихомирення селянських виступів українська влада використовувала військову силу.

Прийнятий Центральною Радою в січні 1918 р. земельний закон передбачав вилучення землі у поміщиків і передачу її у розпорядження земельних комітетів. Проте реалізація цього закону відкладалося до скликання Українських установчих зборів. Із витісненням червоних військ селянські спілки приймали самостійні рішення з земельного питання, які передбачали надання земельних наділів селянам у тимчасове користування. У дисертації доведено, що Центральна Рада земельне питання не вирішила, що викликало соціальну напругу та дестабілізувало суспільно-політичну ситуацію на Київщині.

При гетьманській владі в повітах створювалися земельні та земельно-ліквідаційні комісії, які мали різні функції, але сходилися в одному – захищали земельну приватну власність. У дисертації висвітлено політику Гетьманату та німецької військової адміністрації, яка призвела до того, що у травні 1918 р. у південних повітах Київщини селяни стали формуватися в партизанські загони. Проаналізовано масове повстання, що відбулося в Звенигородському та Таращанському повітах Київської губернії, в підготовці якого активну участь взяли українські ліві есери М. Шинкар та В. Тютюнник, яке переросло в селянську війну. Повсталі вимагаючи від гетьманської влади повернення добутих демократичних прав і вольностей, відновлення влади Центральної Ради і скликання Українських установчих зборів. З’ясовано, що в багатьох випадках селяни самостійно усували осіб, призначених гетьманською владою на керівні посади. Захист гетьманською владою великого землеволодіння сприяло ще більшому розчаруванню бідного селянства і стало причиною його прихильності до більшовиків, які обіцяли селянам землю.

Директорія прийняла закон УНР, за яким скасовувалася приватна власність на землю, а для його реалізації створювалися земельні управи. У дисертації стверджується, що Директорія виявилася непослідовною у виконанні земельного закону – приймалися урядові підзаконні акти та інструкції, які зобов’язували селян за тимчасове користування земельними наділами здавати державі третину врожаю, оплачувати оранку, попередньо сплачувати податки тощо. Земельна політика Директорії викликала нарікання та критику з боку селянства. Республіканська влада не встигла провести аграрну реформу, оскільки на заваді стала складна військово-політична обстановка.

Більшовицькі органи реалізовували свій курс на усуспільнення сільського господарства, на створення колективних господарств (комун, тсозів, радгоспів тощо). Встановлено, що для досягнення своєї мети більшовики використовували примусові методи. Одночасно село душила продрозкладка. Більшовицька влада своєю соціально-економічною політикою загострила і до того складну ситуацію у селах південної Київщини, яка стала причиною антибільшовицького повстанського руху на чолі з Д. Зеленим, В. Чучупаком. У дисертації на основі документальних джерел переосмислено характер повстання, яким керували О. Штогрін і М. Клименко, а також проаналізовано повстання на чолі з Ю. Мазуренком, учасники якого проголосили „Сквирську республіку” і вимагали звільнення Україну від більшовицької влади.

Таким чином, причина селянських виступів на півдні Київщини полягала у наявності різних розмірів земельної власності, а також у непослідовній земельній політиці державних структур влади, які виникали у Україні в ході революції.

У четвертому розділі „Громадськість Київщини і відродження національної освіти в добу революції” показано рівень грамотності населення південних повітів Київщини у 1917 р., висвітлюється діяльність громадських організацій та товариств щодо реалізації державної політики у відродженні національної освіти в роки розгортання революційних процесів. Аналізується