КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ГОРОХ Олексій Петрович

УДК 343.57+343.24

ПОКАРАННЯ ЗА ЗЛОЧИНИ

У СФЕРІ ОБІГУ НАРКОТИЧНИХ ЗАСОБІВ

12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Київському національному університеті внутрішніх справ, МВС України

Науковий керівник доктор юридичних наук, професор

Музика Анатолій Ананійович, Державний науково-дослідний інститут МВС України, головний науковий співробітник

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

Костенко Олександр Миколайович,

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького

Національної академії наук України, завідувач відділу проблем

кримінального права, кримінології та судоустрою,

член-кореспондент Академії правових наук України,

заслужений діяч науки і техніки України;

кандидат юридичних наук, професор

Куц Віталій Миколайович,

Академія прокуратури України,

директор науково-дослідного центру.

Захист відбудеться “24” жовтня 2007 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.007.03 в Київському національному універ-ситеті внутрішніх справ за адресою: 03035, м. Київ, Солом’янська пл., 1.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національ-ного університету внутрішніх справ (03035, м. Київ, Солом’янська пл., 1).

Автореферат розісланий “19 вересня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради М.В. Лошицький

загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Суспільна небезпека незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів У подальшому, якщо інше спеціально не застережене, вживатиметься один термін – “наркотичні засоби” (чи “наркотики”), що означає сукупність предметів злочинів – наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів; це стосується і назви праці. Для позначення злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів використовуватимуться як синоніми термінологічні звороти “злочини у сфері обігу наркотичних засобів”, “злочини у сфері обігу наркотиків”, “наркотичні” злочини. є цілком очевидною. На офіційному рівні визнано, що поширення в Україні наркоманії створює безпосередню загрозу генофонду нації, забезпеченню правопорядку і національній безпеці держави.

У 1991 р. в наркологічних установах МОЗ України перебували на обліку 31 тис. осіб, які зловживали наркотиками, а в 2006 р. їх кількість вже становила понад 154,4 тис., тобто протягом зазначеного періоду зросла майже у п’ять разів. За даними МВС України, кількість зареєстрованих злочинів у сфері обігу наркотичних засобів за останні десять років збільшилася в чотири рази і в 2006 р. становила близько 65 тис. У загальній структурі злочинності аналізовані діяння посідають “почес-не” друге місце і за чисельністю поступаються лише злочинам проти власності. Все це зумовлює щорічне зростання кількості осіб, засуджених за їх вчинення. Якщо в 1990 р. було засуджено 3 осіб, що вчинили “наркотичні” злочини, то в 1995 р. – вже 17 , в 2000 р. – 25 , а в 2006 р. – 31 або 19, 8% від усіх засуджених.

Проблеми протидії незаконному обігу наркотиків та поширенню наркоманії у різні роки досліджувалися такими радянськими і сучасними авторами, як Л.А. Андрєєва, А.М. Бабенко, Ю.В. Баулін, В.А. Бублейник, Г.Ю. Бувайлик, А.О. Габіані, С.А. Гадойбоєв, Е.Г. Гасанов, В.О. Глушков, О.Я. Гришко, О.М. Гумін, Р.М. Готліб, О.М. Джужа, І.М. Дружинін, А.П. Закалюк, М.М. Кадиров, К.А. Карпович, О.В. Козаченко, О.В. Колесник, К.Ш. Курманов, І.П. Лановенко, С.Г. Лосєв, В.Б. Малінін, Е.Г. Мартинчик, А.А. Майоров, Н.А. Мирошниченко, Д.Є. Метревелі, А.А. Музика, О.В. Наден, І.О. Никифорчин, М.І. Ожиганов, В.І. Омігов, М.П. Прохорова, Л.І. Романова, В.М. Смітієнко, Є.В. Фесенко, О.В. Юношев та інші. Однак дослідження правознавців були присвячені переважно юридичному аналізу складів “наркотичних” злочинів, їх кримінологічній характеристиці та особливостям запобігання цим діянням. У наукових працях проблеми покарання за злочини аналізованої категорії не отримали належного висвітлення (це, до речі, простежується і стосовно інших видів злочинів). Як наслідок недостатньої розробки теоретичних і практичних аспектів аналізованої проблеми – наявність багатьох помилок у судовій практиці та зниження ефективності застосування кримінально-правових заходів протидії незаконному обігу наркотиків у цілому.

Все викладене і зумовлює актуальність обраної теми дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження узгоджено, зокрема, з Програмою реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2003–2010 рр. (затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 4 червня 2003 р. № 877); відповідає основним напрямам наукових досліджень Київського національного університету внутрішніх справ на 2005 – 2007 рр. (рішення Вченої ради від 17 травня 2005 р., протокол № 7).

Мета і завдання дослідження. Основною метою праці є комплексне і системне вирішення основних проблем покарання та його призначення за злочини у сфері обігу наркотиків (ст.ст. – 320, 322, 324 КК) Видається сумнівною позиція тих юристів (вона, до речі, знайшла своє відображення і в поста-нові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 4), які до злочинів у сфері обігу наркотичних засобів відносять лише злочини, передбачені ст.ст. 305 – 320 КК. Очевидно, що до зазначених посягань належать також діяння, передбачені ст.ст. , 324 КК. Предмет цих злочинів – одурманюючі засоби, зокрема розчинники, ацетон, які, за певних умов, визнаються прекурсорами.; розроблення пропозицій щодо вдосконалення кримінального законодавства, а також спрямованих на підвищення ефективності судової практики.

Визначені такі головні завдання дослідження: здійснити історико-правовий та порівняльно-правовий аналіз законодавства про кримінальну відповідальність за “наркотичні” злочини; дослідити систему і види покарань за ці посягання; виявити проблеми правового регулювання примусового лікування наркологічних хворих, які вчинили злочин; вивчити стан судової практики застосування кримінального закону у справах про злочини аналізованої категорії, виявити вади у правозастосуванні; встановити особливості призначення покарання за “наркотичні” злочини; сформулювати відповідні рекомендації щодо вдосконалення кримінального законодавства та оптимізації правозастосовної діяльності у сфері протидії зазначеним злочинам.

Об’єкт дослідження – суспільні відносини у сфері обігу наркотичних засобів.

Предметом дослідження є кримінально-правові норми про відповідальність за злочини у сфері обігу наркотиків, про покарання та його призначення, норми про примусове лікування, а також судова практика та відповідні наукові положення.

Методи дослідження: історико-правовий (застосовувався у підрозділі 1.1 при аналізі генезису кримінального законодавства України стосовно встановлення покарання за “наркотичні” злочини); метод формально-юридичного аналізу (використовувався у всіх розділах дослідження при тлумаченні кримінально-правових норм, окремих термінів і термінологічних зворотів); метод порівняльного правознавства (слугував аналізу кримінального законодавства окремих зарубіжних держав про відповідальність за злочини у сфері обігу наркотиків, а також відповідних положень низки міжнародно-правових документів – у підрозділах 1.2, 1.3, 2.2); статистичний метод (застосовувався у підрозділах 1.1, 1.2, розділі 2, зокрема, при вивченні відповідних кримінальних справ, узагальненні судової практики).

Емпіричну базу дослідження складають 500 кримінальних справ про злочини у сфері обігу наркотиків (розглянуті судами м. Києва та Київської, Запорізької, Львівської, Харківської областей, Автономної Республіки Крим протягом 2001 –  р.) та окремі узагальнення судової практики з цих питань, що проводилися Верховним Судом України, Апеляційним судом Київської області.

Наукова новизна одержаних результатів полягає насамперед у тому, що ди-сетація є першим в Україні комплексним і системним дослідженням основних проблем покарання за злочини у сфері обігу наркотичних засобів. Автором сформульовано низку положень, висновків і пропозицій, нових у концептуальному плані і важливих для юридичної практики. Зокрема,

вперше:– 

на підставі аналізу вітчизняного кримінального законодавства зроблено обґрунтований висновок стосовно криміналізації (декриміналізації) певних діянь з наркотиками, що характеризує відповідні напрями кримінально-правової політики України протягом 1922 – 2006 рр. Розроблено формулу, яка визначає в цілому ставлення законодавця щодо меж караності за “наркотичні” злочини у різні часи істо-ричного розвитку Української держави: “встановлення відповідальності (1922 р.) – посилення відповідальності (1924 р.) – пом’якшення відповідальності (1927 р.) – посилення відповідальності (1960 р.) – посилення відповідальності (1974 р.) – посилення відповідальності (1987 р.) – посилення відповідальності (1995 р.) – пом’якшення відповідальності (2001 р.)”. Констатується, що у пошуках опти-мальної моделі протидії незаконному обігу наркотиків законодавець використову-вав полярні напрями кримінально-правової політики – криміналізацію (пеналі-зацію) і декриміналізацію (депеналізацію). Однак це не принесло очікуваного результату. Наркологічну ситуацію щодо катастрофічного поширення наркоманії (фактично близько 3% населення країни зловживають наркотиками) та, відповідно, кримінологічну ситуацію у сфері обігу наркотичних засобів (постійне зростання кількості “наркотичних” злочинів) в Україні слід визнати неконтрольованою; – 

за результатами аналізу санкцій кримінально-правових норм доведено, що у межах будь-якого розділу Особливої частини КК законодавець використовує певний “набір” видів покарань, який утворює, на думку дисертанта, систему покарань відповідного розділу (система покарань розділу ХІІІ Особливої частини КК складається із шести видів покарань);– 

на підставі системного аналізу проблем пеналізації злочинів у сфері обігу наркотиків виявлено та обґрунтовано наявність: неузгодженості санкцій окремих спеціальних норм розділу XIII Особливої частини КК України (ч. 2 ст. 305, ч. ст. 308, ч.ч. 1, 3 ст. 313 КК) із санкціями загальних норм (ст.ст. 201, 185, 186, 187, 189, 190, 191 КК), що розташовані в інших розділах цього Кодексу; диспропорції у видах і межах покарань за злочини, що є близькими за характером і ступенем суспільної небезпеки (ч. 1 ст. 313 та ч. 1 ст. 312 КК); надмірної інтенсивності зміни певної категорії злочинів більше ніж на один ступінь у межах одного й того самого складу злочину (ч. 1 ст. 313, ч. 2 ст. 310 КК); безпідставного встановлення у санкціях за “наркотичні” злочини (ч.ч. 2, 3 ст. 305, ч.ч. 2, 3 ст. 307, ч.ч. 2, 3 ст. 308, ч. 3 ст. , ч. 3 ст. 312, ч. 3 ст. 313, ч. 2 ст. 317 КК) додаткового покарання у виді конфіскації майна, яке має не факультативний, а обов’язковий характер; законодавчої непослідовності при встановленні додаткового покарання у виді конфіскації майна, яке повинно мати факультативний характер у санкціях за злочини, передбачені ч.ч. 2, 3 ст. 314, ч. 2 ст. 315 КК, а також при встановленні покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю за злочини, передбачені (ч. 3 ст. , ч. ч. 2, 3 ст. 313 КК). Сформульовано відповідні новели до кримінального законодавства, що спрямовані на усунення виявлених вад; – 

з метою правильного розуміння та реалізації судами принципів призначення покарання узагальнено судову практику у справах про “наркотичні” злочини щодо дотримання судами принципів призначення покарання (законності, справедливості, гуманності, визначеності та обґрунтованості покарання у судовому вироку, індивідуалізації покарання); запропоновано не лише назвати (як це зроблено зараз), а й розкрити їх зміст у постанові Пленуму Верховного Суду України “Про практику призначення судами кримінального покарання” від жовтня 2003 р. № 7;– 

порівняно з існуючими у вітчизняній науці кримінального права підходами, визначено та проаналізовано кримінально-правові, кримінально-процесуальні і кримінально-виконавчі наслідки, що передбачені законодавцем для кожної класифікаційної категорії злочинів у сфері обігу наркотиків, залежно від ступеня їхньої тяжкості. Визначено, як саме об’єктивні (предмет злочину, характер діяння тощо) та суб’єктивні (зокрема, форма й види вини, мотив, мета вчинення злочину) ознаки складу злочину впливають (або мають вплинути) на визначення індивідуального ступеня тяжкості “наркотичних” злочинів при призначенні покарання;– 

доведена необхідність специфічного підходу у врахуванні судами при призначенні покарання за злочини аналізованої категорії обставин, що пом’якшують, та обставин, що обтяжують покарання;

набули подальшого розвитку:– 

на новому концептуальному рівні позиція науковців стосовно обставин, які виключають можливість застосування певних покарань до окремих категорій осіб. Доведено, що для кожної із найбільш поширених двадцяти п’яти категорій осіб (їх кількість може бути і більшою), передбачених кримінальним законодавством (йдеться про службових осіб, вагітних жінок та жінок, які мають дітей до семи років, непрацездатних осіб, неповнолітніх тощо), існує власна підсистема покарань, яка ґрунтується на системах покарань, визначених у ст.ст. 51, 98 КК. Розроблено підсистеми покарань для відповідних двадцяти п’яти категорій осіб, які передба-чені кримінальним законодавством;– 

теоретичні положення стосовно можливих особливостей у досягненні таких складових мети покарання, як виправлення засуджених за “наркотичні” злочини та запобігання вчиненню ними нових злочинів. Обґрунтовано положення про те, що у разі застосування покарання оптимальний шлях до виправлення переважної більшості наркологічних хворих, які вчинили злочин, і запобігання вчиненню ними нових злочинів полягає у поєднанні кари (як складової мети призначеного пока-рання) і медичного втручання (примусового лікування); – 

аргументація на користь позиції вчених про те, що примусове лікування від наркоманії чи токсикоманії має застосовуватися з моменту, коли органом досудового слідства або судом буде встановлено, що обвинувачуваний, підсудний страждає цим захворюванням;– 

доктринальні положення щодо принципів і загальних засад призначення покарання як самостійних категорій; – 

теоретико-прикладні положення про обставини, що стосуються характеристики особи винного у вчиненні “наркотичних” злочинів; визначено, які з них і як саме впливають або мають вплинути на призначення покарання;– 

наукова позиція стосовно того, що необхідність врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, – з одного боку, та пом’якшуючих і обтяжуючих обставин, з іншого боку, фактично не є (на відміну від логіки законодавця) самостійними складовими загальної засади призначення покарання, передбаченої п. ч. 1 ст. 65 КК. На підставі цього запропоновано п. 3 ч. 1 ст. 65 КК, ч. 1 ст. 66 і ч. ст. КК викласти відповідно у такій редакції: “3) враховуючи індивідуальний ступінь тяжкості вчиненого злочину та особу винного у межах обставин, що пом’як-шують (чи обтяжують) покарання”; “1. Такими, що пом’якшують покарання, визна-ються обставини, які стосуються інкримінованого злочину, особи винного (зокрема, його позитивної поведінки після вчинення злочину), а саме: …”; “1. Такими, що обтяжують покарання, визнаються обставини, які стосуються лише інкримінова-ного злочину та особи винного на момент вчинення цього злочину, а саме: …”; – 

актуальні напрями вдосконалення відповідних положень чинного кримінального законодавства України. Зокрема, дисертантом розроблені законопроекти “Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу України щодо покарання за злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів”, “Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу України щодо примусового лікування осіб, які вчинили злочин”;

удосконалено:– 

визначення поняття _________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________системи покарань (взяті до уваги запропоновані визначення цього поняття М.І. Бажановим, Н.Ф. Кузнєцовою); на думку автора, система покарань – це передбачена кримінальним законом вичерпна й обов’язкова для суду цілісна множинність видів покарань (елементи системи), розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості (від менш суворого до більш суворого), на якій ґрунту-ються відповідні підсистеми покарань – згруповані за різними підставами види покарань;– 

визначення примусового лікування як кримінально-правового заходу, зокрема, його поняття, мети, тривалості (з урахуванням теоретичних положень, розроблених А.А. Музикою).

Практичне значення одержаних результатів. Авторські зауваження і пропозиції до конституційного подання Верховного Суду України щодо конституційності ст. 69 КК; стосовно проектів постанов Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів”, “Про судову практику в справах про контрабанду та порушення митних правил”, “Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування”, певною мірою враховані в остаточній редакції відповідних документів (лист Конституційного Суду України від 9.11.2004 р. №1Б-рп/2004, листи Верховного Суду України від 1.03.2007 р. №11/13-32 та від 2.02.2007 р. № 1-11/201).

Результати дослідження використовуються у навчальному і виховному процесі Київського національного університету внутрішніх справ, зокрема, здобувачем розроблена й апробована двохгодинна мультимедійна лекція на тему “Вживання нарко-тиків: злочин проти себе та суспільства” (акт впровадженння від 02. 02. 2007 р.).

Особистий внесок здобувача у двох опублікованих у співавторстві працях становлять результати його власних розробок наукових проблем.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення та практичні рекомендації, що містяться у дослідженні, доповідалися на 4-х конференціях, що відбулися у містах: Києві (2002 р.), Харкові  р.), Львові (2004, 2007 рр.). – див. пункти 7 – 10 списку опублікованих автором праць.

Публікації. Основні результати дисертації оприлюднені у 10-ти працях, 6 з яких – статті, що опубліковані у наукових фахових виданнях України, 4 – тези виступів на зазначених конференціях.

Структура дисертації. Праця складається із вступу, двох розділів (що об’єд-нують вісім підрозділів), висновків, списку використаних джерел (346 найменувань) і додатків. Повний обсяг роботи становить 299 сторінок, з них обсяг основного тексту – 214 сторінок, використаних джерел – 29 сторінок, додатки – 56 сторінок.

основний зміст роботи

У вступі дисертації висвітлені положення, що наведені вище – у структурній частині автореферату “Загальна характеристика роботи”.

Перший розділ “Покарання у контексті протидії незаконному обігу наркотичних засобів: загальнотеоретичні положення, проблеми, перспективи вдосконалення законодавства” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Поняття покарання, система і види покарань за злочини у сфері обігу наркотичних засобів” наголошується, зокрема, на тому, що кримі-нально-правові санкції за аналізовані злочини “пройшли” майже сторічний період свого розвитку. Протягом цього часу відповідальність за їх вчинення законодавцем то посилювалася, то пом’якшувалася (без здійснення належного кримінально-правового прогнозування). Автором досліджено і визначено відповідною формулою ставлення законодавця щодо меж караності “наркотичних” злочинів на різних етапах історичного розвитку Української держави (див. положення наукової новизни дослідження). Доведено, що використання у протидії цим злочинам полярних напрямів кримінально-правової політики не принесло очікуваного результату. Чисельність хворих на наркоманію та кількість злочинів у сфері обігу наркотичних засобів постійно зростає. Отже, ситуацію з катастрофічним поширенням наркоманії і постійним зростанням кількості злочинів у сфері обігу наркотичних засобів в Україні слід визнати неконтрольованою.

Сформульовано визначення системи покарань (див. положення наукової новизни дослідження). Акцентується, що законом визначено дві системи покарань – за термінологією автора, загальна і спеціальна. Загальна система покарань (ст. 51 КК) визначена для повнолітніх правопорушників, яка утворена із двадцяти трьох підсистем покарань – для найбільш поширених категорій осіб, передбачених кримінальним законодавством (наприклад, вагітних жінок, військовослужбовців строкової служби, осіб віком понад 65 років та осіб, що досягли пенсійного віку). Спеціальна система покарань (ст. 98 КК) передбачена для неповнолітніх осіб, яка, в свою чергу, складається із двох підсистем покарань: 1) підсистема покарань для неповнолітніх віком до 16 років; 2) підсистема покарань для неповнолітніх віком від 16 до 18 років. При цьому кількість підсистем покарань може збільшуватися залежно від поєднання в межах певної особи різних характеристик. Розкрито практичне значення наведених наукових положень стосовно підсистем покарань.

У межах розділів Особливої частини КК використовується лише певний “набір” видів покарань, який утворює свою систему покарань відповідного розділу. Це
зумовлено різним характером і ступенем суспільної небезпеки певних видів злочинів, мотивами вчинення, їх суб’єктами тощо. Кожна із таких систем узгоджена із системами покарань, передбаченими ст. ст. 51, 98 КК. У зазначеному співвід-ношенні – це певна підсистема загальної і спеціальної систем покарань. У нормах розділу ХІІІ Особливої частини КК законодавець використав лише шість видів покарань (чотири основні покарання: штраф, арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і два – додаткові покарання: позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю та конфіскація майна). З метою пом’якшення кримінальної відповідальності за некорисливі “наркотичні” злочини видається доцільним встановити у санкціях відповідних норм (зокрема, перед-бачених ч.ч. 1 ст. ст. 309, 311, 316 КК) покарання у виді штрафу, виправних і громадських робіт (див. висновки).

Наголошено на тому, що існує значна розбіжність у практиці призначення покарання за “наркотичні” злочини. Наприклад, у Дніпропетровській, Донецькій областях, м. Києві, АР Крим за ці злочини винуваті караються більш суворо, ніж у Харківській, Львівській, Одеській областях. Така ситуація не може бути виправдана регіональними особливостями.

У підрозділі 1.2. “Мета покарання за злочини у сфері обігу наркотичних засобів і примусове лікування наркоманів” автор наводить додаткові аргументи на користь наукової позиції окремих юристів (зокрема, А.А. Музики) стосовно розуміння законодавчого визначення мети покарання – вона єдина, характеризується відповідними складовими, а не поділяється на чотири самостійні цілі.

Застосовуючи покарання до винного, суд прагне досягти мети покарання в цілому, а не окремих її складових. Однак у досягненні таких складових мети покарання, як виправлення засуджених за “наркотичні” злочини та запобігання вчиненню ними нових злочинів спостерігаються певні особливості, що зумовлені, зокрема, специфічними ознаками суб’єкта аналізованих злочинів. У значній кількості
випадків ними є наркологічні хворі. Беручи до уваги медичний аспект проблеми,
виправити переважну більшість наркологічних хворих, які вчинили злочин, і запобігти вчиненню ними нових злочинів шляхом впливу лише на їхню інтелектуальну та моральну сферу – досить складно або ж взагалі неможливо. Тому досягнення мети покарання щодо цієї категорії засуджених слід розглядати у контексті поєднання призначеного покарання і надання примусової наркологічної допомоги (за умови своєчасного примусового лікування таких осіб на стадії досудового слідства чи розгляду справи у суді).

У 2001 р. вітчизняний законодавець концептуально змінив підхід щодо примусового лікування осіб, які вчинили злочин. Раніше воно застосовувалося лише щодо наркологічних хворих (ст. 14 КК УРСР 1960 р.), а зараз – “до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб”. Статистика свідчить про те, що кількість засуджених за “наркотичні” злочини, до яких застосовується примусове лікування, в останні роки значно зменшилася (якщо у 1996 р. вона становила 5018 осіб (23,3%), то в 2003 р. – 1493 осіб (4,5%), в 2004 р. – 1249 осіб (3,7%), в 2005 р. – 930 осіб (2,9%), а в 2006 – 289 осіб (0,9%). Це пов’язано передусім з вадами законодавства (нечітке формулювання положень ст. КК) та неоднозначним, загалом невдалим роз’ясненням закону Пленумом Верховного Суду України (хоча б тому, що ним взагалі не визначено коло осіб, до яких можна застосовувати примусове лікування).

Дисертант обґрунтовує висновок про те, що ст. 96 КК (“Примусове лікування”) має застосовуватися судами і щодо осіб (поряд з особами, що страждають, наприклад, на венеричні захворювання, туберкульоз), які вчинили злочин та страждають на наркологічне захворювання. Пропонується доповнити кримінальний закон положенням про те, що ця категорія осіб не може визнаватися обмежено осудними. Автором розроблено законопроект, що спрямований на системне та комплексне розв’язання зазначених проблем (див. висновки).

У підрозділі 1.3. “Кримінально-правові санкції за злочини у сфері обігу наркотичних засобів: вади та шляхи вдосконалення” розкрита специфіка розділу ХІІІ Особливої частини КК. Вона полягає, зокрема, в тому, що законодавець з метою диференціації кримінальної відповідальності розмістив тут чимало спеціальних норм, виокремлених ним із загальних норм, які містяться в інших розділах Особливої частини КК, а також у зазначеному розділі (наприклад, ст.ст. 305, 306, 308, 313 КК). З урахуванням сучасних досягнень науки кримінального права, що відображені в працях українських і російських вчених, обґрунтована необхідність теоретичної розробки правил конструювання санкцій спеціальних правових норм. Виявлена неузгодженість санкцій спеціальних норм, передбачених ч.  ст. 305, ч.  ст. 308, ч.ч. 1, 3 ст. 313 КК, із санкціями загальних норм, що розташовані в інших розділах кримінального законодавства.

Для низки санкцій є притаманною невиправдана диспропорція видів покарань, меж санкцій статей, що передбачають відповідальність за вчинення подібних за характером і ступенем суспільної небезпеки злочинів (ч. 1 ст. 313 та ч. 1 ст. 312 КК). За майже тотожних ознак – об’єктивних (діяння, наслідок, спосіб тощо) і суб’єктивних (форма вини, вид умислу, мотиви), санкції за ці злочини суттєво відрізняються.

Здобувач констатує надмірну інтенсивність зміни певної категорії злочинів більше ніж на один ступінь у межах одного складу злочину (ст. ст. 310, 311, 313, 315, 317 КК). Додатково аргументується, що кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки не повинні змінювати відповідну категорію злочину (ст. 12 КК) більше ніж на один ступінь (наприклад, раптове “перетворення” злочину середньої тяжкості за ч. 1 певної статті на особливо тяжкий злочин – за ч. ).

Автор наводить аргументи стосовно того, що “наркотичні” злочини можуть бути вчинені не лише з корисливих мотивів. За таких умов застосування до засудженого конфіскації майна, на думку дисертанта, буде безпідставним. Тому у санкціях за злочини, передбачені ч.ч. 2, 3 ст. 305, ч.ч. 1, 2 ст. 306, ч.ч. 2, 3 ст.ст. 307, 308, ч.ч. ст.ст. 311, 312, 313, ч. 2 ст. 317 КК, такому виду додаткового покарання, як конфіскація майна необхідно надати факультативний характер. Водночас автор обстоює доцільність встановлення аналогічного покарання у санкціях за злочини, передбачені ч.ч. 2, 3 ст. 314 та ч. 2 ст. 315 КК, вчинення яких нерідко пов’язано з корисливим мотивом.

Зроблений висновок про певну законодавчу непослідовність при встановленні у санкціях за “наркотичні” злочини обов’язкового додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю – в одних випадках це покарання встановлено (ч. 2 ст. 308, ч.ч. 2, 3 ст. 312 КК), а в інших – за аналогічні незаконні дії, чомусь не передбачено (ч. 3 ст. 308, ч.ч. 2, 3 ст. 313 КК).

У відповідному законопроекті запропоновані шляхи вдосконалення санкцій за вчинення “наркотичних” злочинів (див. висновки).

Другий розділ “Призначення покарання за злочини у сфері обігу нарко-тичних засобів: межі раціонального і справедливого у площині загальних засад призначення покарання” складається з п’яти підрозділів.

Підрозділ 2.1. “Принципи призначення покарання і їх дотримання у судовій практиці (на матеріалах кримінальних справ про злочини у сфері обігу наркотичних засобів)” присвячений дослідженню теоретичних і практичних аспектів зазначеної проблеми.

Призначаючи покарання особі, яка визнана винною у вчиненні злочину, суд має керуватися принципами і загальними засадами призначення покарання. Незважаючи на тісний взаємозв’язок, що простежується між ними, здобувач відстоює позицію: принципи і загальні засади призначення покарання – це самостійні категорії кримінального права. Автор погоджується з думкою вітчизняних науковців (М.І. Бажанов, В.М. Махінчук, В.В. Полтавець) про те, що загальні засади призначення покарання – це своєрідні правила, критерії, “засоби”, які використовує суд для індивідуалізації покарання винному за конкретний злочин. При цьому здобувачем наведені аргументи на користь того, що не всі положення, передбачені в ст. 65 КК, є загальними засадами. Буквальне тлумачення закону дає підстави стверджувати, що до загальних засад призначення покарання належать лише правила, закріплені в ч. 1 ст. 65 КК. Інші положення цієї статті мають декларативний (ч. 2 ст.  КК) та інформаційний характер (ч.ч. 3, 4 ст. 65 КК). Дисертант акцентує: суди у вироках не повинні посилатися на відповідні пункти ст. КК (так само, як вони не посилаються, зокрема, на положення ст.ст. 11, 18, 23, 32 КК).

Принципами призначення покарання визнаються керівні ідеї, загальні положення, що визначають спрямованість, межі застосування загальних засад відповідно до суспільних інтересів, уявлень про справедливість, гуманність і які, врешті-решт, впливають на кримінально-правову політику. Наголошується на тому, що в науці кримінального права дослідження в основному присвячені висвітленню теоретичних положень стосовно принципів призначення покарання. Водночас прикладний аспект – врахування принципів призначення покарання у судовій практиці був досліджений недостатньо. Здобувачем вперше в Україні узагальнено судову практику у справах про “наркотичні” злочини щодо дотримання судами таких принципів призначення покарання, як законність, справедливість, гуманність, визначеність та обґрунтованість покарання у судовому вироку, індивідуалізація покарання. Зроблено висновок (з відповідним ілюструванням) про ігнорування окремими судами зазначених принципів, що призводить до помилок при призначенні покарання та скасування вироків. Для правильного розуміння та реалізації судами аналізованих принципів призначення покарання пропонується розкрити їх зміст у постанові Пленуму Верховного Суду України “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7 (зараз у цій постанові вони лише названі).

У підрозділі також висвітлюються проблеми застосування судами принципів призначення покарання за сукупністю “наркотичних” злочинів (ст. 70 КК).

У підрозділі 2.2. “Призначення покарання у межах, встановлених у санкціях статей розділу ХІІІ Особливої частини і відповідно до положень Загальної частини Кримінального кодексу України” обґрунтовано, зокрема, що суд, з’ясо-вуючи законодавчі межі певного покарання, не повинен обмежуватися лише мінімумом та максимумом санкції статті Особливої частини, а зобов’язаний звертатися і до положень Загальної частини КК (не посилаючись на них), які стосуються і злочину (розділи І – VІІ), і покарання (розділи Х – ХІ, ХІІІ, ХV).

Санкція кримінально-правової норми виконує свою службову роль за умови, якщо її мінімальна і максимальна межі відповідають суспільній небезпеці злочину і якщо вона ефективно використовується на практиці. Суди за вчинення найпоширеніших “наркотичних” злочинів в абсолютній більшості випадків призначають покарання ближче до мінімальної межі санкції (87,1%), а також нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК (11,3%). І лише в поодиноких випадках призначається середнє у межах санкції покарання (1,6% випадків засудження). Покарання, що відповідає максимальній межі санкції за злочини аналізованої категорії, взагалі не призначається. Це може свідчити про таке: або законом встановлено необґрунтовано суворі санкції за вчинення “наркотичних” злочинів, або судова практика застосування закону у справах про ці злочини є надмірно ліберальною.

На підставі порівняльного аналізу кримінального законодавства окремих зарубіжних держав та вітчизняного кримінального законодавства зроблено висновок про те, що у частині караності “наркотичних” злочинів КК України не вирізняється більшою суворістю. Навпаки, низка статей вітчизняного законодавства, що спрямовані насамперед проти такого суспільно небезпечного явища, як наркобізнес (зокрема, ст.ст. 305 – 307, 310 КК), у порівняльно-правовому аспекті передбачають більш м’яку відповідальність. Тому вважати, що український законодавець, встановив надто суворі санкції за вчинення “наркотичних” злочинів, видається необґрунтованим.

Отже, є доконаним фактом те, що судова практика у сфері призначення покарання за найбільш небезпечні “наркотичні” злочини в Україні має значні розходження з позицією законодавця щодо встановлення меж караності цих злочинів і є невиправдано ліберальною. Запропоновано (поряд з подальшим удосконаленням законодавства) напрями підвищення ефективності використання судами кримі-нально-правових санкцій за “наркотичні” злочини.

У підрозділі 2.3. “Призначення покарання з урахуванням ступеня тяжкості злочину у сфері обігу наркотичних засобів” зроблено акцент на такому: зміст складової загальної засади, встановленої п. 3 ч. 1 ст. 65 КК, “врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину” передбачає насамперед те, що суд у кожному конкретному випадку призначення покарання зобов’язаний спочатку, відповідно до ст. 12 КК, визначити категорію вчиненого злочину. Це важливо для з’ясування правових наслідків вчиненого діяння, що належить до відповідної категорії. Потім суд повинен врахувати індивідуальний ступінь тяжкості вчиненого особою злочину, який зумовлений його конкретними об’єктивними (об’єктом злочину, характером діяння, тяжкістю наслідків тощо) та суб’єктивними (зокрема, формою і видом вини, мотивом, метою вчинення злочину) ознаками.

Автором розроблено таблицю, що відображає кримінально-правові, кримінально-процесуальні і кримінально-виконавчі наслідки, передбачені законом для осіб, які вчинили “наркотичні” злочини різного ступеня тяжкості.

Встановлення судом конкретних об’єктивних та суб’єктивних ознак складу “наркотичного” злочину має по-різному впливати на обрання виду і міри покарання. Йдеться про врахування індивідуального ступеня тяжкості того чи іншого злочину. Доведено, що на індивідуалізацію покарання повинні, зокрема, впливати вид і розмір наркотичного засобу чи психотропної речовини, що був предметом злочину; мотив і мета вчинення “наркотичного” злочину (бажання одержати матеріальну вигоду від незаконних дій з наркотиками; задоволення власної потреби в наркотиках) навіть тоді, коли ці ознаки не передбачені відповідною нормою як конститутивні (основного складу злочину) чи кваліфікуючі. На думку дисертанта, зважаючи на різну потенційну небезпеку для здоров’я населення від незаконного обігу відповідних наркотиків суди мають застосовувати (з урахуванням інших обставин справи) більш суворі покарання щодо осіб, які обрали предметом злочину опій (ацетильований чи екстракційний), героїн, кокаїн, ефедрон; вчинили “наркотичний” злочин з корисливих мотивів або з метою подальшого розповсюдження наркотиків; чия діяльність була спрямована на збагачення від протиправних дій з наркотиками. Щодо осіб, які вчинили злочинні діяння, зокрема, з каннабісом, маковою соломою для задоволення власної потреби в наркотиках (нерідко на ґрунті наркологічного захворювання), якщо їх розмір не є великим, покарання має бути менш суворим. Однак, як свідчить аналіз матеріалів кримінальних справ, суди не завжди враховують наведені положення, що видається неправильним.

У підрозділі 2.4. “Призначення покарання за злочини у сфері обігу наркотичних засобів з урахуванням особи винного” досліджені проблеми встановлення тих обставин, що характеризують особу винного, і які мають бути предметом вивчення суду при обранні покарання винному.

Основні кримінологічні властивості осіб, винних у незаконному обігу наркотичних засобів, загалом досліджені у науці. Водночас питання про те, яким чином та чи інша ознака (сукупність ознак), що характеризує особу винного, має досліджуватися при призначенні покарання; як вона вплинула чи може вплинути на обрання покарання за вчинення “наркотичних” злочинів, – у теорії не висвітлено.

Встановлено, що суди призначають більш суворе покарання: злочинцям чоловічої статті у зрілому віці (30 років і більше); хворим на наркоманію, якщо предметом злочину були меткатинон (ефедрон), опій чи героїн; якщо тривалість вживання наркотиків становила більше п’яти років, а частота вживання таких засобів була систематичною; особам, які на момент засудження не працювали (вели паразитичний образ життя); тим, хто негативно характеризувався за місцем роботи чи навчання; неодруженим; особам, які не мали на піклуванні дітей, або мали не зняту (зняту) чи непогашену (погашену) судимість. І навпаки, суди призначають більш м’яке покарання: особам молодого віку та жінкам; особам, які вживають марихуану; якщо тривалість вживання наркотиків була менше п’яти років, а частота вживання таких засобів була епізодичною; хворим на туберкульоз; особам, які на час засудження працювали або навчалися; тим, хто позитивно характеризувався за місцем роботи чи навчання; одруженим; особам, які мали на піклуванні дітей або інших осіб, або які раніше не притягалися до кримінальної відповідальності.

Подібний підхід до оцінки судом аналізованих обставин не завжди є виправданим (інколи – протиправним). Обґрунтовується висновок про те, що особа винного, як об’єкт призначення покарання, не повинна враховуватися зі знаком “мінус” (всупереч імперативу, встановленому ч. 3 ст. 67 КК) у контексті загальної засади призначення покарання, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 65 КК. Особа винного має враховуватися виключно у межах обставин, які пом’якшують (ст. 66 КК) чи обтяжують (ст. 67 КК) покарання. Те саме стосується і ступеня тяжкості вчиненого злочину – іншої складової загальної засади призначення покарання, передбаченої п. ч. 1 ст. 65 КК. Йдеться власне про радянську спадщину – український законодавець продовжує лукавити, коли у ст. 67 КК зазначає: перелік обставин, що обтяжують покарання, є вичерпним. У межах такої складової засади призначення покарання, як “особа винного”, суд може врахувати (і нерідко це робить), наприклад, негативну характеристику обвинуваченого (яка далеко не завжди є об’єктивною), захворювання на наркоманію, факт притягнення до адміністративної відповідальності, зняту чи погашену судимість. Тому можливість врахування особи винного у контексті посилення кримінальної відповіальності (згідно з п. 3 ч. 1 ст. 65 КК) – це нормативне підґрунтя для зловживання правом. З урахуванням викладеного та з метою обмеження судової дискреції п.  ч. 1 ст. 65, ч. 1 ст. 66 і ч. 1 ст. 67 КК запропоновано викласти у новій редакції (див. положення наукової новизни дослідження).

У підрозділі 2.5. “Обставини, що пом’якшують (чи обтяжують) покарання, та їх значення для індивідуалізації покарання за злочини у сфері обігу наркотичних засобів” розкрито правову природу зазначених обставин та окремі вади судової практики.

Обґрунтовано висновок про те, що пом’якшуючі (чи обтяжуючі) обставини у контексті призначення покарання за “наркотичні” злочини вирізняються специфічним змістом. Це має бути враховано у судовій практиці.

При призначені покарання у справах про “наркотичні” злочини судами враховувалися лише чотири обставини, які пом’якшують покарання: щире каяття – 76,4%, активне сприяння розкриттю злочину – 14% (п. 1 ч. 1 ст. 66 КК); вчинення злочину неповнолітнім – 7% (п. 3 ч. 1 ст. 66 КК); вчинення злочину жінкою у стані вагітності – 1,1% (п. 4 ч. 1 ст. 66 КК). Інші пом’якшуючі обставини, передбачені законом, у вироках зустрічалися у поодиноких випадках. Водночас суди при призначенні покарання за злочини у сфері обігу наркотичних засобів також враховують (часто необґрунтовано) як пом’якшуючі обставини ті, що не передбачені КК. Серед них: вчинення злочину вперше – 29,2%; позитивна характеристика за місцем проживання, роботи чи навчання – 28,5%; наявність на піклуванні дітей або осіб похилого