КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

КОВАЛИК МАРИНА ОЛЕКСІВНА

УДК 821.161.2 – .09 Винниченко

ТИПОЛОГІЯ ЖІНОЧИХ ХАРАКТЕРІВ У ПРОЗІ ТА ДРАМАТУРГІЇ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА 1902 – 1923 рр.

Спеціальність 10.01.01 – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Кіровоград – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Михида Сергій Павлович,

Кіровоградський державний педагогічний університет

імені Володимира Винниченка, доцент кафедри української літератури та журналістики.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Мороз Лариса Захарівна,

Інститут літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України,

провідний науковий співробітник.

кандидат філологічних наук, доцент

Хархун Валентина Петрівна,

Ніжинський державний педагогічний університет імені М. Гоголя, доцент кафедри української літератури.

Захист відбудеться “19” жовтня 2007 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 23.053.01 при Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка за адресою: 25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка 1, зал засідань.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Кіровоградського держаного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка 1, зал засідань).

Автореферат розіслано 17 вересня 2007 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О.О. Гольник

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Письменницька спадщина В. Винниченка далека від однозначної оцінки, що спричинює різноаспектність наукової рецепції, необхідність подальшого дослідження його індивідуального стилю, художнього методу, особливостей образного мислення, мистецької лабораторії, світоглядної концепції тощо.

Вже на початку минулого століття творчість В. Винниченка стала предметом осмислення у працях М. Данька, І. Кончіца, М. Могилянського, О. Полуяна, П. Христюка. У 20-х роках ХХ ст. з’являються дослідження О. Гермайзе й А. Річицького. Розвиткові винниченкознавства у складні роки “забуття” митця прислужилися роботи, написані вченими діаспори Р. Багрій-Пікулик, Д. Гусаром-Струком, Г. Костюком, І. Лисяком-Рудницьким, Л. Онишкевич, С. Погорілим, та ін. Українське вітчизняне літературознавство долучається до осягнення особистості та доробку письменника лише з кінця 80-х років. Протягом останніх десятиліть ХХ та на початку ХХІ століття лави винниченкознавців поповнили В. Гуменюк, Т. Гундорова, І. Дзеверін, М. Жулинський, І. Кошова, С. Михида, Л. Мороз, В. Панченко, Г. Сиваченко, В. Хархун, С. Хороб, П. Федченко та багато інших.

Нині є усі підстави говорити про винниченкознавство як про багатовекторну галузь сучасної літературознавчої науки. Один із напрямів її розвитку цілковито випливає з авторських інтенцій до розкриття проблем феміністичного плану: емансипації і рівності жінки, статевого конфлікту, сексуальних взаємини, котрі були визначальними для митця у 1902 – 23-му роках – добі його активних пошуків і знахідок у сфері етики, естетики, моралі.

Сучасні літературознавці відзначають неординарність та неоднорідність жіночих образів В. Винниченка, адже митець постійно шукав і відкривав нові психологічні моделі, варіанти поведінки, занурювався у стихію природного в людині, вивчав способи і шляхи самореалізації жінки у новому (революційному) суспільному просторі. Саме це й стало одним з основних чинників багатства та розмаїтості жіночих образів у його творчості.

Про необхідність створення типології винниченківських героїнь неодноразово йшлося у працях І. Дробот, О. Костюченко, А. Матющенко, Л. Мороз, Я. Поліщука. Проте й досі розв’язання цього літературознавчого завдання залишається вкрай важливим, воно потребує системного підходу до цілісного вивчення особливостей жіночого характеротворення у доробку В. Винниченка з урахуванням ідейно-естетичних здобутків митця при створенні образів героїнь. Саме це і зумовлює актуальність дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося в рамках тематики кафедри української літератури та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, серед пріоритетних завдань і планів котрої є вивчення й переосмислення творчої спадщини письменників ХХ століття. Тему дисертації узгоджено і затверджено на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 5 від 18 грудня 2003 р.)

Метою дослідження є цілісне та системне вивчення жіночих характерів у прозових та драматичних творах В. Винниченка 1902 –  рр., розробка типології жіночих образів з урахуванням ідейно-смислових домінант, специфіки художніх прийомів і засобів, використаних автором для їхнього художнього втілення, та функціональної ролі героїнь у сюжеті творів.

Реалізація мети передбачає виконання таких завдань:

· окреслити ідейно-естетичні домінанти жіночого характеротворення в українській та зарубіжній літературі доби fin de siecle;

· здійснити огляд літературознавчих праць, присвячених розробці проблеми типології жіночих образів у творчості В. Винниченка, визначивши наукові лакуни, котрі потребують заповнення;

· спираючись на щоденник і епістолярій письменника, визначити специфіку його погляду на жінку та домінанти бачення її у суспільному та культурному контексті;

· простежити модернізацію народницького образу жінки у ранніх творах В. Винниченка;

· дослідити авторський тип жінки, народженої революцією, крізь призму діалектики природного та соціального в людині;

· з’ясувати художні домінанти та естетичні параметри репрезентації типу “пушистої самочки” у творах В. Винниченка;

· осягнути напрямки пошуків митцем ідеалу жінки, визначити ідейні домінанти та ієрархію цього типу героїнь.

Об’єктом вивчення є прозові та драматичні твори В. Винниченка 1902 – го років, а також його щоденник та епістолярій цього періоду.

Предмет дослідження – система жіночих характерів, представлених у прозовому та драматургічному доробку митця, їхні типологічні та індивідуальні ідейно-смислові домінанти, а також художні прийоми та засоби, використані письменником для створення образу героїні того чи іншого типу.

Теоретико-методологічною базою дисертаційної роботи є праці європейських філософів і культурологів М. Бердяєва, С. Де Бовуар, Ф. Ніцше, А. Шопенгауера; теоретичні узагальнення О. Вейнінгера, З. Фройда, Е. М. Хардінг та К. Хорні; соціалістична концепція А. Бебеля; дослідження з історії та теорії модернізму В. Агеєвої, Т. Гундорової, С. Павличко, Я. Поліщука. У праці використані спеціальні розвідки про В. Винниченка М. Вороного, В. Гуменюка, Г. Костюка, С. Михиди, Л. Мороз, В. Панченка, Г. Сиваченко, Лесі Українки, В. Хархун, П. Христюка та інших.

У дослідженні використовувалися методи аналізу та синтезу для визначення місця, ролі, функцій жіночих персонажів у творчому доробку В. Винниченка та з’ясування ідейно-смислового навантаження цих образів; при зіставленні здобутків і концептуальних домінант винниченківської жіночої характерології та митців-модерністів української й зарубіжної літератур було вжито порівняльно-типологічний метод; для окреслення авторського бачення жінки застосовувався біографічний метод; дослідження психологічних зрушень, відображених у поведінці та переживаннях героїнь, потребували звернення до прийомів психоаналізу; системний підхід дав змогу актуалізувати системотворчі чинники поетики В. Винниченка в цілому та жіночого характеротворення зокрема.

Наукова новизна та особистий внесок здобувача полягає в системному аналізі характерів жінок у прозі та драматургії В. Винниченка 1902 –  рр. із урахуванням здобутків екзистенційної філософії, психоаналізу, соціологічних концепцій початку ХХ ст. У дисертації доповнено та розширено наявну наразі типологію жіночих образів, докладно проаналізовані типи жінок-революціонерок через призму діалектики соціального та природного, представлено нову інтерпретацію образів т. зв. “пушистих самочок”, осмислено процес створення автором художньої моделі жінки-ідеалу. З’ясовано специфіку та форми модернізації В. Винниченком народницького образу жінки. Вперше системно проаналізований щоденник та епістолярій В. Винниченка з погляду рецепції митцем жінки. Стверджується думка про новаторський підхід письменника до жіночої характерології, що дає змогу у досліджуваному ракурсі поставити його ім’я поруч з іменами О. Кобилянської та Лесі Українки, яких небезпідставно зараховують до провідних носіїв нового типу жінки в літературі межі ХІХ – ХХ ст.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані при читанні історико-літературних і теоретичних курсів, спецкурсів і спецсемінарів з історії українського письменства, при написанні курсових, дипломних і магістерських робіт з історії української літератури та проблем компаративістики, а також при підготовці монографічних праць про творчість В. Винниченка.

Апробація результатів дослідження здійснювалася у формі доповідей на щорічних звітних наукових конференціях Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (2003 – ), Всеукраїнській науковій конференції “Література та літературознавство: історія і сучасність” (2004, Житомир), IV Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська література: духовність і ментальність” (2004, Кривий Ріг), П’ятих лесезнавчих наукових читаннях (2005, Луцьк), Міжнародному науковому семінарі “Творчість Володимира Винниченка як інтелектуальна провокація” (2005, Ніжин), Другій Всеукраїнській науковій конференції “Володимир Винниченко: політична і літературна діяльність” (2005, Кіровоград), Міжнародній науковій конференції “Леся Українка і європейська культура” (2006, Луцьк), Міжнародному науковому конгресі “Іван Франко: дух, наука, думка, воля” (2006, Львів), Всеукраїнській науковій конференції “Поетика художнього тексту” (2007, Дніпропетровськ), Всеукраїнській науково-практичній конференції “П’єса В. Винниченка “Брехня” в контексті розвитку драматургії модернізму” (2007, Сімферополь).

Публікації. Основні положення дослідження висвітлено в 10 статтях, з них 8 надруковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається із чотирьох розділів, висновків і списку використаної літератури. Загальний обсяг – 211 сторінок; основний текст – 197 сторінок, список використаної літератури – 202 позиції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, ступінь її наукового опрацювання, зв’язок роботи з науковими програмами та планами, які розробляються установою, де виконана дисертація, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи проведення дослідження, окреслено теоретичну й практичну цінність одержаних результатів та форми їх апробації, розкрито особистий внесок здобувача.

Перший розділ “Ідейно-естетичні домінанти жіночого характеротворення у модерній літературі доби fin de siecle” містить критичний аналіз наукових праць, присвячених творчій спадщині В. Винниченка (підрозділ 1.1). З часу реабілітації імені митця на материковій Україні в кінці 80-х р. розпочалося активне різноаспектне вивчення його доробку. Огляд літературознавчих досліджень, присвячених особистості й творчості В. Винниченка, дає можливість говорити про такі особливості винниченкознавства як поступовість та “глобалізація”. У першому випадку маємо справу з працями, які розробляли питання, пов’язані з осмисленням ролі митця у літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ століття, становленням модернізму в українській літературі та його проявами, як на ідеологічному й світоглядному рівнях, так і на рівні пошуку нових моделей художнього осягнення дійсності й людини, зокрема в плані появи нових виражально-зображальних форм і засобів, стильових модифікацій тощо (Ю. Барабаш, С. Гречанюк, І. Дзеверін, Л. Дем’янівська, М. Жулинський, О. Ковальчук, В. Марко, Л. Мороз, Г. Сиваченко, П. Федченко та ін.). “Глобалізація” ж виявилася у працях В. Панченка, С. Михиди, В. Хархун, О. Векуа, І. Кошової, В. Гуменюка, С. Хороба та ін., для яких притаманне осмислення творчої спадщини В. Винниченка у європейському контексті, що стало продовженням тенденцій винниченкознавства дорадянського періоду (П. Христюк) та діаспори (Г. Костюк).

Осмислюючи творчі шукання В. Винниченка та специфіку його світогляду, вчені зосередили свою увагу на героях, котрі були носіями авторських думок, виразниками його життєвої позиції, а почасти ставали “лабораторією” для його експериментів. Проте актуальним є й питання типології жіночих характерів, зображених у художньому доробку митця. Розв’язання цієї проблеми має симптоматичний характер, класифікації винниченківських жіночих характерів представили Я.Поліщук, І. Дробот та О. Костюченко. Але увага вчених переважно зосереджується на жінках – “модерних героях”, тоді як поза увагою залишаються жіночі образи т. зв. патріархального світу, а також жінки-гетери, героїні, які йдуть шляхом внутрішнього звільнення від обтяжливих пут моралі, героїні, які вступають у боротьбу зі своїм природним покликанням, а саме ці характери мають оригінальне авторське трактування, що й зумовило потребу створення ширшої типології жіночих характерів у творчості В. Винниченка.

У підрозділі 1.2. “Винниченкова концепція жінки у літературному контексті” окреслено синхронічний аспект жіночого образотворення в українській та зарубіжній літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття, коли формувався світогляд та відбувалося становлення В. Винниченка-письменника (1.2.1); проаналізовано епістолярій та щоденник митця в аспекті з’ясування особливостей авторського ставлення до жінки, специфіки сприйняття представниць протилежної статі (1.2.2); окреслено модерні знахідки В.Винниченка у створенні художнього образу жінки в ранній прозі та драматургії (1.2.3).

З’ясовано, що модерна література, з одного боку, творить свою модель жіночої поведінки, з іншого – презентує новий погляд на жінку. Літературний контекст того часу дає підстави говорити про дві тенденції у розгортанні образу жінки в українській та зарубіжній літературі доби модернізму: нові підходи у зображенні жінки та створення нового жіночого типу (пункт 1.2.1).

Модернізацію засобів жіночого образотворення спостерігаємо у творах І. Франка (“Зів’яле листя”, “Батьківщина”, “Сойчине крило”, “Перехресні стежки”). Автор містифікує свою героїню, вимальовуючи образ фатальної жінки, представлений завдяки чоловічій рецепції, в якій домінує оцінка її зовнішньої привабливості. У цій моделі жіночого характеру превалює аспект еротизму як модернізму (Т. Гундорова), причому не як внутрішня якість суб’єкта, а властивість, вироблена суспільством (чоловічою рецепцією).

Жінка як об’єкт виразно постає і в прозі Михайла Коцюбинського, адже саме на неї спрямовані почуття, дії, фантазії та мрії чоловіка у його творах. Письменник представив такі типи жінок, як жінка-мрія і екзотична жінка (“Сон”, “На острові”, “Дебют”, “У путах шайтана”, “На камені”, “Під мінаретами”, “Відьма”, “Тіні забутих предків”) та іронічно-саркастичний образ емансипантки в оповіданні “Лялечка”.

До модернізації традиційного жіночого образу вдається і Гнат Хоткевич. Серед його героїнь: фатальна дама-звабливиця Віра Павлівна (“Блудний син”), таємнича покоївка Фатьма, образ якої постає завдяки романтичному прийому “очуднення”, та її іронічний антипод – далекоглядна і корислива Маня (“Дияволиця”), романтична гуцулка Маруся (“Камінна душа”), домінантою художнього втілення якої обрано природний еротизм та сексуальність.

Тенденція до створення нових жіночих типів спостерігається передусім у творчості Ольги Кобилянської та Лесі Українки, типологічно найближчих до творчих шукань В. Винниченка письменниць. Вони першими в українській літературі втілили художній образ жінки – суб’єкта дії – сильної вольової особистості, котра виступає в опозиції до слабкого чоловіка. Героїня творів Ольги Кобилянської – емансипантка, яка відкидає традиційні моделі поведінки, вона сексуально розкута і пристрасна натура; інтелектуалка, котра прагне до внутрішнього росту і самореалізації; людина, яка в критичний момент здатна взяти на себе відповідальність за родину. Натомість Леся Українка, не заперечуючи в цілому традиційного підходу до зображення жінки, репрезентувала архетипну поведінкову модель, близьку її світоглядним та ідейно-естетичним принципам. Своїми психологічно-чуттєвими порухами, багатим духовним світом, вольовою поведінкою (вічний пошук досконалості, гармонії зі світом, самореалізації у коханні, саможертовність), трагізмом жінка у творах письменниці цілковито відповідає статусу модерної героїні.

Тенденції оновлення жіночої характерології в українській літературі межі століть були лише частиною естетичних шукань російського та західноєвропейського модернізму. Віяння нового літературного напряму, безсумнівно, вплинули на формування творчого методу В. Винниченка, що, на думку Г. Костюка, виявлялося в ідейно-естетичних перегуках українського митця із Ф. Достоєвським, М. Горьким, М. Арцибашевим, Л. Андрєєвим, А. Чеховим, Г. Гауптманом, Г. Ібсеном, М. Метерлінком, д’Аннунціо Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. – Нью-Йорк, 1980. – С. 21. та ін. письменниками. Модернізація образу жінки у їхніх творах відбувається завдяки акцентуванню уваги на демонічній (містичній, загадковій) або ідеальній природі жінки, і реалізується через еротизацію жіночих типів (це переважно властиве російській літературі, де виявляється особлива увага до упослідженої жінки (повії), вищість внутрішнього світу якої дає можливість виразно підкреслити антигуманність і бездуховність суспільства). Найбільш активно та продуктивно тему жінки розробляли західноєвропейські письменники, модерні жіночі типи яких найближче стоять до художніх знахідок В. Винниченка. Г. Ібсен, Г. Гауптман репрезентували героїню – особистість, котра бореться за свободу, що потрактовано митцями як екзистенційна необхідність будь-якої людини. У зв’язку з цим в літературному доробкові згаданих драматургів спостерігаються психологічно достовірні типи жінок, здатних на вчинок заради досягнення власної мети, вони вирізняються багатством і динамізмом внутрішнього світу.

Таким чином, модерна література кінця ХІХ – початку ХХ ст. являла собою розмаїте тло фемінного характеротворення, на якому В. Винниченко демонструє як типові для свого часу, так і оригінальні підходи до зображення жінки.

Епістолярій та щоденник В. Винниченка (пункт 1.2.2) дали необхідне уявлення про жінку, про підходи до вивчення жіночої натури та аспектів, пов’язаних з нею (кохання, шлюб, народження дитини), які стали темами його художніх роздумів. Окрім того, записи митця дають можливість визначити джерела та простежити процес формування специфічно винниченківської концепції жінки. З’ясовано, що у “Щоденнику” жінка постає насамперед як естетичний об’єкт: В. Винниченко сприймав особу протилежної статі насамперед візуально, що виявляється у багатстві портретних замальовок, розсипаних на сторінках діаріуша. Вони вельми детальні, конкретні, виразні і пластичні, але поруч із констатуванням певних фізіологічних особливостей прозирає прагнення одухотворити перелічені деталі, розкрити таємницю характеру тієї чи іншої жінки, що реалізується насамперед у психологізації портрета – невід’ємній ознаці творчого почерку В. Винниченка. Автор акцентує увагу на еротизмі об’єктів своїх спостережень, надаючи цій властивості якості мірила їхньої естетичності. Окрім того, природність поведінки жінки (у тому числі вияви сексуальності) вітаються художником, бо ототожнюються ним із принципом “чесність з собою”, тому еротизм набуває ознак етичного принципу. Митець, не маніфестуючи емансипаційних поглядів, органічно сприймав жінку як рівноправного і повноцінного суб’єкта життя.

Для нього вона наділена таким же творчим потенціалом та життєвими силами, що й чоловік. Його розуміння жінки – це складне переплетення традиційного бачення її як темної, стихійної сили, яка виведена у “Щоденнику” під терміном “інстинкти”, і розуміння творчого розвитку жінки-“надлюдини”. Саме ці аспекти зумовили актуалізацію у його художньому доробкові теми статі, зокрема проблем, пов'язаних зі специфікою жіночої психіки, суспільним призначенням жінки, (материнство і творення нових ідеологічних і матеріальних цінностей), форм і способів її соціалізації (проблема шлюбу і вільного кохання) тощо.

Новаторство митця в розробці жіночого характеротворення було зумовлене його розчаруванням у патріархальному міфі про жінку – товариша, друга й соратника, який руйнувався стикаючись із дійсністю (пункт 1.2.3). Тому автор, часом вдаючись до пародіювання (оповідання “Заручини” та драма “Молода кров”), відверто полемізує з представниками народницького дискурсу, подає своє бачення естетичних та ідейно-смислових домінант образу жінки, усвідомлює необхідність оновлення системи художніх засобів та підходів до його творення. Ілюстрацією художніх знахідок В. Винниченка став образ Мотрі з оповідання “Краса і сила” – новаторського для української літератури як тематично, так і поетикально. Реалістична манера, котра ще проступає в поетиці твору, відчутно поступається відвертому психологізму, як домінуючій ознаці модерного письма, що виявляється передусім у створенні жіночого персонажу. Мотря вольова особистість, сильна, а іноді й сувора, імпульсивна. Вона незалежна натура, бунтує проти усталеного стереотипу жіночої покірливості, утверджуючи натомість пріоритет власної свободи у виборі коханця або супутника життя. Новаторським прийомом можна вважати й те, що письменник, модернізуючи мелодраматичний конфлікт, звернув увагу на амбівалентність жіночої натури, яка виявляється у зіткненні інстинктів і культури. Мотря тягнеться до Андрія, який уособлює силу, але має потяг і до прекрасного, естетичного, довершеного, що у творі асоціюється з Ільком. З одного боку, В. Винниченко у відповідності до модерних психоаналітичних тенденцій трактує фемінність героїні “Краси і сили” як домінування інстинктів над розумом – вона за законами природи обирає найсильнішого “самця”. З іншого, традиційним у “Красі і силі” залишається уявлення про найімовірніший спосіб соціалізації жінки – одруження. Поєднавшись з Андрієм, Мотря послідовно дотримується визначеної моделі поведінки – вірної та відданої дружини.

Таким чином, на відміну від своїх попередників, В. Винниченко здійснює прорив у творенні образу жінки, детермінований модерною ідеєю емансипації, яка розуміється митцем передусім як звільнення особистості від суспільних умовностей, свобода рішення та вибору, відповідальність за них. Проте світ, в якому опинилася жінка початку ХХ століття (а в ранніх оповіданнях митця – це переважно селянка, що продиктовано винятково його політико-ідеологічними переконаннями), робить її заручницею уже вироблених і сталих суспільних відносин, у яких провідну роль відігравали чоловіки. Такою героїнею стала Килина (“Голота”). Модерність цього образу визначається закцентованістю В. Винниченка на ідеї трагізму жіночої долі в сучасному житті. Автор, продовжуючи свою полеміку з традиціями народницької літератури, вибудовує образ, протиставляючи зовнішність героїні її внутрішньому світові: почуванням, пориванням, емоціям. Її портрет змальований у дусі традиції, проте її внутрішній світ і поведінку визначає прагнення здобути свободу від тих обставин і умов, які, вочевидь, принижують її гідність. Виходом для неї є “продаж” своїх чеснот: одруження з сином багатіїв або роль утриманки офіцера. Проте і за цих обставин вона бунтує проти усталених правил, порядку, утверджуючи пріоритет власного вибору, волі. Продаючи тіло, Килина намагається зберегти суверенність своєї душі, вона кидає виклик чоловікам і постійно перебуває у вольовому протистоянні, у внутрішній боротьбі з ними. Таким чином героїні “Краси і сили” та “Голоти” перетворюються на суб’єкта дії, адже виборюють право вибору партнера і виявляють неабияку силу духу та волю у досягненні своєї життєвої мети.

Другий розділ “Жінка “народжена революцією” як об’єкт художнього осмислення В. Винниченком діалектики соціального і природного” присвячено аналізу образів жінок-емансипанток, появу яких спровокувала революційна ситуація та соціал-демократична ідеологія. Ці суспільні інтенції не були чужими В. Винниченкові і знайшли своє відбиття у його художній практиці. Революцію він сприймає насамперед як процес внутрішнього вивільнення людини. Його “революційність” має скоріше етичний, а не соціальний характер, що й визначає специфіку осмислення та репрезентації теми й образу жінки у його прозовому та драматургічному доробкові.

Характери “нових жінок”-емансипанток В. Винниченко вибудовує у малій прозі – оповіданнях “Роботи!”, “Зіна”, “Таємність”, повісті “На той бік”, поглиблюючи та розширюючи у драматичних творах, які були “лабораторією” для експериментів у сфері моралі (“Дизгармонія”, “Великий Молох”, “Базар”, “Дочка жандарма”, “Між двох сил”, “Гріх”). Ці твори репрезентують соціологізовану (Сімона де Бовуар), суспільно активну жінку, яка тісно пов’язана зі сферою громадських відносин і політичних рухів, що для В. Винниченка, на його переконання, ототожнювалися з ідеєю революції. Революційні ідеї, середовище поборників нових суспільних відносин давали митцеві багатий матеріал для осмислення проблеми співвіднесення декларованої революціонерами моделі поведінки і способу життя й природною сутністю людини, а особливо жінки. Вони стали для нього виразними прикладами можливості/неможливості кардинальних змін людської природи відповідно до вимог нового часу, вони продемонстрували ті психологічні й моральні перетворення, які були детерміновані і обґрунтовані революційними ідеями.

Нова епоха змушує жінку маскулінізуватися, і В. Винниченко ставить за завдання дослідити можливість переборення представницями “другої статі” (Сімона де Бовуар) своєї фемінності та характер і наслідки тих внутрішніх та зовнішніх конфліктів, які при цьому виникатимуть.

Жінки-революціонерки наділені у В. Винниченка властивостями чоловічого характеру: вони сильні, вольові, здатні на самопожертву (Людмила (“Роботи!”), Зіна (“Зіна”), Ольга Іванівна (“На той бік”), Катря (“Великий Молох”), Оля (“Дочка жандарма”), Маруся (“Базар”) та ін.), проте вони приречені вести боротьбу із власною натурою, інстинктами, природою, оскільки не мають можливості їх реалізації, або прагнуть довести свою вірність ідеї, слідуючи догматам “революційної аскези” (М. Бердяєв). Моделюючи поведінку таких героїнь, В. Винниченко приходить до висновку, що їхня суспільно зорієнтована позиція не вимагає зречення і не обов’язково є запереченням жіночності та сексуальної привабливості (усі героїні вище названих творів зберігають свою чарівність і звабливість). Емансипантки “народжені революцією”, прагнуть до модернізації стосунків з представниками протилежної статі, оскільки є носіями Винниченкової концепції любові (злиття двох рівних душ) та його ж принципу “чесності з собою”. Для створення цього типу жіночого характеру В. Винниченко використовує принцип контрасту їхньої сутності до образів чоловіків, які переживають внутрішнє роздвоєння або є виразно слабкими духом порівняно з представницями прекрасної статі. Протиставляє письменник таких жінок і т.зв. “пушистим самочкам”, утверджуючи думку про необхідність подолання своєї інстинктивної природи і прагнення дати світу вищі (культурні) цінності. Автор стверджує також, зокрема, на прикладі Марусі із п’єси “Базар”, що суспільне самоствердження жінки не обов’язково має супроводжуватися відмовою від краси заради розуму чи соціальної активності. Більше того, дискримінація природи, на його думку, це один з кроків до нищення свого “я”.

Поряд із героїнями, для яких соціальна активність є внутрішньою потребою, В. Винниченко виводить галерею жіночих образів, революційність котрих є просто модою (“Великий Молох” (Наталя), “Щаблі життя” (Зіна і Соня) та “Мохноноге” (Йолочка) або компенсацією відсутності вроди (“Божки” та “По-свій” (Наташа, Валя)). У першому випадку В. Винниченко вдається до прийомів комічного (сатири), змальовуючи поверховість “політичних” переконань героїнь, у другому ж – домінує драматичний пафос. Участь Наташі і Валі у діяльності політичних гуртків, прийняття революційної ідеології, центральним постулатом якої є заперечення усього “буржуазного” (у їхньому випадку це офіційний церковний шлюб), демонстрація емансипованості, були не стільки сублімацією, скільки новим способом соціалізації. Тоді ж, коли їхня жіночність визнавалася (зв’язок Наташі зі Стельмашенком, а Валі – з Водосвятським), вимушеність набуття маски “прогресивної жінки” ставала очевидною: вони демонстрували традиційну жіночу поведінку, властиву коханці, матері, дружині.

У розділі третьому “Пушиста самочка: традиційні жіночі ролі” розглянуто рольові різновиди типу “пушистої самочки”, втілені в жіночих образах представниць патріархального способу поведінки та традиційних форм самореалізації через шлюб та материнство (Леся (“Великий Молох”), Ніна (“Гріх”), Соня (“Щаблі життя”), Тота й Галя (“Божки”) та ін.). Письменник підходить до проблеми традиційних форм суспільної поведінки жінки з позиції дослідника, прагнучи з’ясувати та вивчити їх позитивні та негативні сторони.

У названих творах “пушисті самочки” відіграють другорядні ролі, контрастують з головними героїнями – бунтарками, шукачками нових способів самореалізації поза природним призначенням. Особливістю образної моделі представниць цього типу є авторська закцентованість на їхній природності, жіночій іманентності. У портретних та поведінкових характеристиках В. Винниченко наголошує на їхній ляльковості, інфантилізмі – нездатності до рішучих дій та прийняття рішень, цілковитій залежності від чоловічої думки. Ці образи є статичними, що свідчить також про психологічний інфантилізм та кволість темпераменту цих жінок. Вони стають втіленням патріархальних уявлень про жінку – берегиню роду, єдиним можливим способом соціалізації для них є одруження. Ця подія є у їхньому житті відправним пунктом, адже саме в родині вони бачать сенс існування людини й тільки сім’єю обмежують світ. Виявляючи цілковиту залежність від чоловіка (навіть на рівні життєвої позиції, мислення), такі героїні демонструють самозречення і покірливість. Це є виявом особливої ментальної установки патріархальної жінки на усвідомлене рабство, що детермінує її поведінку та світовідчуття. Саме завдяки цим своїм рисам (насамперед умінню підкреслити елітарність чоловіка) “пушисті самочки” стають конкурентками емансипованим жінкам у боротьбі за серце чоловіка і виграють у цій боротьбі, бо не приймають мужчин у їх природності, не вимагають, як жінки “нового типу”, вдосконалення і досягнення цілісності. У цьому яскраво виявляється парадоксальність (Д. Гусар-Струк, Л. Мороз) мислення В. Винниченка: він виступає за рівність жінок і чоловіків у питанні саморозвитку й самореалізації, але рудименти патріархальної свідомості підказують нежиттєвість емансипаційної моделі жіночої поведінки, яка в своїй основі суперечить природі жінки.

Глибоке розуміння жіночої психології дало змогу митцеві обсервувати і художньо втілити специфічні рольові модифікації аналізованого типу: “пушистої самочки”-хижачки і жінки-матері. Їхнє осмислення тісно пов’язані з гострим і навіть болючим для В. Винниченка питанням інституту шлюбу й пошуку його альтернативних форм. Яскравим художнім прикладом першої ролі стали образи Діни Опанасівни та Тепи з романів “По-свій” і “Божки”, Соні Сосницької та Варвари Федорівни з роману “Записки Кирпатого Мефістофеля”, Аннет з роману “Рівновага”. Створюючи портрети цих героїнь, автор акцентує увагу на їхній особливій сексуальній привабливості, яка, у свою чергу, генерує особливі еротичні імпульси, еротичну енергію – єдину цінність, завдяки якій вони приваблюють і тримають біля себе чоловіків. Аби відповідати вимогам часу, такі жінки створюють ілюзію своєї прогресивності, зосереджуючись лише на тій частині емансипаційних теорій, де обстоюється необхідність вивільнення жінки від родинних клопотів. У такий спосіб вони вмотивовують своє паразитичне існування, для забезпечення якого мусять втримати біля себе чоловіка. Досить часто на цьому шляху героїні виявляють активність та агресивність, адже для них це питання їхнього біологічного існування. В арсеналі засобів утримування чоловіка біля себе в таких жінок особливе місце посідають кокетування, ревнощі, шантаж дітьми, заборона спілкування з ними. Таким чином, ці героїні є уособленням біологічної, інстинктивної людської природи, тому їхня поведінка ірраціональна та стихійна. Зазвичай у творах митця вони є протагоністами чоловіків-раціоналістів – носіїв нових життєвих цінностей.

На особливу увагу В. Винниченка заслуговував феномен жінки-матері як рольовий варіант поведінки “пушистої самочки” (Антоніна (“Memento”), Рита (“Чорна Пантера і Білий Медвідь”), Люда (“Закон”), Клавдія Петрівна і Варвара Федорівна (“Записки Кирпатого Мефістофеля”)). Витоками цієї образної моделі, на нашу думку, є теза Ф. Ніцше про природність жінки та ототожнення А. Шопенгауером жінки з духом і волею роду. Створюючи образ матері у драматичних та прозових творах, В. Винниченко цілком виходив з ідеї біологічної природи її почувань, бажань і прагнень.

Однією з колізій, які лежать в основі сюжету творів, де митець репрезентує зазначену модель жіночої сутності є народження з певних причин небажаної для батька дитини, що мала автобіографічний підтекст. Вона допомагає авторові дослідити, так би мовити, “в природі”, прояв материнського інстинкту і висловити власне розуміння й бачення модерних форм його реалізації, дає привід для ретрансляції В. Винниченком його світоглядної концепції, його бачення феномену материнства. Створюючи образи Антоніни, Клавдії Петрівни, автор підкреслює їхню біологічну органічність шляхом увиразнення чуттєвості як домінантної ознаки їхньої зовнішності. Вони позбавлені будь-яких проявів самодостатньої особистості, натомість є уособленням архетипних ознак роду – надіндивідуального, стихійного, природного, сексуального. Тому в дитині, на відміну від чоловіків-батьків, на його думку, мати бачить винятково тілесне, матеріальне, конкретне, тобто саме те, чим є сама. Для них материнство обмежене забезпеченням фізичного існування дитини, тоді як душа, психологічні переживання є цариною впливів батька (як приклад можна навести роздуми Михайлюка щодо ревнощів до Міки Кості). Разом з тим, автор зауважує, що материнські почуття мають амбівалентну природу: жінка готова до саможертви і самозречення в ім’я дитини, але при цьому може бути рішучою, здатною на агресивність, руйнування світу навколо себе (наприклад, отруєння Ритою Корнія, знищення полотна).

Створюючи образи жінок-матерів, В. Винниченко прагнув придивитися до соціально-психологічної мотивації материнства, осмислити це явище як форму суспільної активності та спосіб самореалізації жінки, поставити питання про адекватну її модернізацію.

Розглядаючи материнство як вивершення жіночої природи, “тріумф самки” (С. де Бовуар), письменник вдається у своїх творах до дослідження життєвих ситуацій, які вимушують жінку поступатися своєю природою. Він диференціює чинники, що провокують сублімацію, на зовнішні (мораль) та внутрішні, особистісні (зміна світоглядного фокусу). Яскравий зразок вимушеної сублімації жіночності спостерігаємо в образі Шури з роману “Записки Кирпатого Мефістофеля”: через панівні моральні норми вона не може поєднатися з одруженим чоловіком, тому тішить свої материнські інстинкти, пригощаючи цукерками дітей у парку. Приклади другого типу сублімаційних факторів вбачаються в образах Наталі Павлівни (“Брехня”), Марії Ляшківської (“Гріх”), Інни Мусташенко (“Закон”), Орисі (“Memento”), Інни (“Дорога красі”), котрі, зберігаючи в собі інстинкт “пушистої самочки”, демонструючи на людях провокативну модель поведінки “пушистої самочки”-хижачки, прагнуть разом із тим вийти за межі своєї біологічної сутності, кидаючи самим собі й суспільству виклик, йдуть на самопожертву, аби дати світові через посередництво чоловіка “цінності” – винаходи, наукові відкриття, художні твори. Такі героїні опиняються у ситуації глибокого внутрішнього конфлікту: інстинкти вимагають задоволення (народження дитини), а свідомість провокує на сублімацію. У результаті вони перебирають на себе “фіктивну роль чоловіка” (Іван Стратонович як alter ego Наталі Павлівни у драмі “Брехня”): виявляють рішучість у прийняття рішень, є вольовими і сильними натурами.

Така ситуація, з одного боку, вимагає від героїнь відмови від окремих іманентних жіночих рис, а з іншого, – їх фемінна сутність важко притлумлюється і постійно про себе нагадує. Як наслідок, виникає ситуація фрустрації, котру В. Винниченко подає у двох варіантах, почасти взаємопов’язаних: жінка переносить на чоловіка свої материнські почуття, він стає її дитиною (Марія Ляшківська, Наталя Павлівна, Орися, Інна (“Дорога красі”)), або відбувається раціоналізація жіночого мислення й поведінки, внаслідок чого суб’єкт шукає логічного обґрунтування неможливості здійснення бажань чи альтернативних способів їх реалізації (Інна Мусташенко). В обох випадках подолання конфлікту закінчується трагічно для його носіїв, і в такий спосіб В. Винниченко реалізує думку про те, що особи з яскраво вираженою жіночністю і прагненням її сублімації терплять поразку у боротьбі з власною природою.

У четвертому розділі “Винниченківський тип духовної емансипантки: альтернативна концепція жінки” проаналізовано художні моделі двох типів жіночої поведінки: Музи-гетери (підрозділ 4.1) та ідеалу незалежної жінки (підрозділ 4.2). Дослідивши жіночі типи, породжені революційними процесами у суспільстві, окресливши їхні основні вади та позитивні риси, В. Винниченко разом з тим ставить перед собою завдання змоделювати й вивчити жіночі характери, детермінантами яких стали зрушення в сфері моралі й психології. Письменник піднімає проблему внутрішньої емансипації жінки – форм подолання власної природи та регламентованих соціумом способів самореалізації. Процес художнього моделювання характеру модерної жінки у В. Винниченка не був статичним, він демонструє осмислення цієї проблеми як процесу, в результаті якого була створена певна ієрархія модерних жіночих образів, котра відбиває рух авторської думки й досягнення у його ідейно-смислових та естетичних пошуках.

У дисертації визначений особливий винниченківський тип жіночої психології й поведінки, позначений модерністськими віяннями, – це тип гетери або Музи (Сніжинка (“Чорна Пантера і Білий Медвідь”), Емма (“Олаф Стефензон”), Лі Баранова (“Хочу!”), Орися (“Memento”)). Необхідність моделювання цього образу була визначена власне авторською мотивацією: сам митець перебував у пошуках тієї єдиної, коханої жінки, котра б зовні відповідала тим високим естетичним вимогам, які він висував до еротичних об’єктів, і разом з тим була для нього однодумцем, товаришем і натхненником у роботі; керувалася тими ж етичними пріоритетами, що й він (“чесність з собою”). Тому ознакою художнього конструювання цього типу є авторський суб’єктивізм та наполегливе прагнення його подолати у процесі експериментального дослідження.

Героїні-Музи наділені яскравою зовнішністю, вони – фатальні жінки, які одразу впадають в око неординарним чоловікам. Зовнішня привабливість – це головний інструмент привернення уваги й засіб експлуатації, завдяки якому вони із об’єкта перетворюються на суб’єкт. Виразною властивістю їхньої зовнішності, за В. Винниченком, є яскравість, кольорова насиченість, гіпертрофованість пропорцій і барв обличчя та тіла, що досягається завдяки застосуванню макіяжу. У їхніх поставах і рухах домінують граційність, витонченість та вишуканість, що почасти подається письменником як ознака благородства або належності до вищої касти – жриць мистецтва.

Естетичне у виразно еротизованих постатях героїнь-Муз В. Винниченко зображує не лише на рівні їхньої зовнішності, але й наділяючи їх певними талантами. Якраз в цьому і виявляється специфіка гетери-Музи: вона не просто прагне набути особливих чеснот – героїня цього типу має свої цінності (Емма прекрасно співає, Сніжинка є тонким мистецтвознавцем та критиком, Лі пише вірші). Ці жінки належать до кола елітарних осіб і за суспільним статусом (мистецький бомонд), і за системою поглядів та переконань: їм властиві крайній індивідуалізм, нігілізм, боротьба з традиційною мораллю, сексуальна свобода. Проте, незважаючи на свою незалежність, вони шукають чоловіків, за посередництвом яких можуть задовольнити власне честолюбство і бажання слави. Такі героїні демонструють свій інтелект та сувору логіку, що суперечить усталеному уявленню про жіночність як емоційність. Вони винищують в собі цю фемінну властивість, стають асексуальними, аби вивищитися над чоловіком і перетворитися з об’єкта на суб’єкт дії. В. Винниченкові не імпонувало категоричне заперечення/відкидання жіночої сексуальності, притлумлення природи на користь культури, тому він відкидає гетеризм, підкреслюючи це символічною природою образу Сніжинки. На противагу їй Лі Баранова (“Хочу!”) є художнім втіленням моделі поведінки і психології куртизанки: вона користується своєю жіночністю, щоб утвердити владу над чоловіком, задовольнити власні сексуальні та творчі амбіції.

Модерний ідеал незалежної жінки розробляється В. Винниченком у зв’язку з художнім осмисленням проблеми шлюбу та форм його оновлення. У доробку митця 1902 –  рр. спостерігається процес пошуку такого жіночого ідеалу. Автор осмислює й визначає ті психологічні, світоглядні та поведінкові домінанти жіночого характеру, які відповідають його концепції шлюбу. Ґенеза образу ідеальної жінки відзначається специфічною авторською ідейно-естетичною настановою – необхідністю максимального наближення до реальності, ймовірною життєвістю.

Час і епоха, на думку В. Винниченка, ставлять насамперед перед жінкою як найбільш матеріально й соціально пригніченою і залежною особою необхідність змінювати свої життєві установки та соціальні пріоритети, формують потребу набувати нових цінностей, які б звільнили її від рабства і поставили її в рівне становище у родині.

У романах “Божки” (Ріна Задорожна), п’єсі “Пригвождені” (Калерія Прокопенкова) В. Винниченко виводить тип незалежної жінки – переконаної соціалістки, бунтарки проти усіх морально-етичних засад і законів буржуазного суспільства. Для цих героїнь властива амбівалентність їхнього зображення, завдяки якій автор намагався представити ідеал органічного поєднання жіночності та маскулінності: вони – вродливі жінки, мають велику кількість залицяльників, але разом з тим виявляють волю, рішучість та силу у прийнятті та обстоюванні своїх рішень. Ці риси їхніх характерів розкриваються через систему конфліктів: внутрішніх (боротьба із власною природою, вольове опанування своїх сексуальних потягів) та зовнішніх – з поборниками моралі