ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г. С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

Луковенко Ілля Геннадійович

УДК 322:281.93:94(477.62)”1943/1964”

РАДЯНСЬКА ДЕРЖАВА І РОСІЙСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА: ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД ВІДНОСИН НА МАТЕРІАЛАХ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ (1943-1964 рр.)

09.00.11 – релігієзнавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ-2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Донецькому державному інституті штучного інтелекту Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник член-кореспондент Національної

академії наук України, професор

Шевченко Анатолій Іванович,

ректор Донецького державного

інституту штучного інтелекту

Офіційні опоненти доктор історичних наук, професор

Панченко Петро Пантелеймонович,

професор кафедри історії України та

правознавства Київського міського

педагогічного університету ім. Б. Грінченка

кандидат історичних наук

Вільховий Юрій Віталійович,

докторант кафедри історії України

Полтавського державного педагогічного

університету ім. В. Г. Короленка

Захист відбудеться „25” грудня 2007 року о 14-й годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.161.03 при Інституті філософії імені Г. С. Сковороди Національної академії наук України

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України (01001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розіслано „24” листопада 2007 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, доцент О. В. Бучма

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Здобуття незалежності відкрило широкі можливості для вільного розвитку в Україні релігій понад ста різних напрямків. В свою чергу це ставить перед українською державою завдання формування такої системи державно-церковних відносин, яка відповідала б нормам сучасного демократичного суспільства.

На жаль, в сучасній системі державно-церковних відносин в Україні існує ще багато проблем, пов’язаних із комплексом церковно-громадських, церковно-політичних, церковно-правових аспектів як загальнодержавного, так і регіонального вимірів, які своїм корінням сягають недавнього минулого – років соціалістичного суспільства, коли атеїстична ідеологія була державною. Тому актуальною постає проблема подолання складного та суперечливого досвіду державно-церковних відносин тоталітарної доби, на що й зорієнтований Законі України „Про свободу совісті та релігійні організації”. Відповідно виникає необхідність ретельного вивчення характеру й форм відносин держави з релігійними організаціями, зокрема православними, у нашій країні в радянські часи.

В цьому контексті набуває особливої актуальності дослідження в історичній ретроспективі регіональних особливостей здійснення державно-церковних відносин, що сприятиме більш повному розумінню сучасних проблем у цій сфері в тому чи іншому регіоні країни. З огляду на це важливого значення набуває вивчення досвіду державно-церковних відносин в індустріальному регіоні Донеччини. Особливості історичного шляху цієї невід’ємної частини України, її етнічного та культурного розвитку призвели до виникнення таких проблем у сфері національного та духовно-релігійного відродження, які не притаманні іншим регіонам. Корені цих проблем можна віднаходити в таких особливостях соціально-політичного та духовного розвитку Донеччини, як урбаністичність, індустріально-промислова орієнтованість економіки, велика поліетнічність, а відтак і полікультурність та поліконфесійність її населення та ін. Специфічні умови формування та неоднорідний склад населення спричинили відірваність його від своїх національних коренів. До того ж, протягом досить тривалого часу акцентувалась і утверджувалася російська культурна орієнтованість розвитку регіону, всіляко применшувалась його належність до України, її культури, її релігійних спільнот. Внаслідок цього менше уваги приділялося питанням національно-духовного розвитку, що призвело до домінування „радянської свідомості” у значної більшості населення краю, відокремлення його духовності від розвитку в загальноукраїнському контексті. Державні інституції Донеччини також прагнули якоюсь мірою відособитися від Києва, виходити на прямі зв’язки з Москвою. Все це, зрозуміло, наклало відбиток на релігійне життя та особливості державно-церковних відносин в регіоні. Залишки цих особливостей збереглися, домінуючою в краї Православною Церквою Московського Патріархату ще більше утверджуються, навіть виявляються у проявах наявних в регіоні сепаратистських настроїв, відкритій підтримці ідей сепаратизму. Відтак важливо досліджувати історичні чинники, що зумовили й привели до того стану, на основі цього визначати й корегувати шляхи включення православ’я Донеччини в контекст загальноукраїнських релігійних процесів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках науково-дослідної роботи кафедри релігієзнавства факультету філософії і релігієзнавства Донецького державного інституту штучного інтелекту „Духовний розвиток особистості в умовах формування ринкових відносин” (номер державної реєстрації 0104U000118) та досліджень полтавської школи релігієзнавців з вивчення історії та природи державно-церковних відносин радянської доби, з якою дисертант мав постійні наукові зв’язки.

Метою дисертації є виявлення специфічних рис та тенденцій, притаманних розвитку відносин радянської держави та її партійних структур з Російською Православною Церквою на Донеччині в 1943-1964 рр.

Відповідно до поставленої мети необхідним постало розв’язання наступних завдань:

- систематизувати та проаналізувати існуючу наукову літературу з питань теми дисертації;

- систематизувати та проаналізувати комплекс наявних історичних джерел з теми державно-церковних відносин радянської доби;

- проаналізувати специфічні риси, напрямки діяльності та розвитку структур Російської Православної Церкви на Донеччині протягом двох повоєнних десятиліть в умовах атеїстичної державної політики щодо церкви, яка впроваджувалася як органами радянської влади, так і партійними структурами;

- проаналізувати особливості діяльності православного духівництва Донеччини переважно в роки утверджуваної М.С.Хрущовом ідеї активної атеїзації країни; дослідити характерні особливості функціонування православних парафій Донеччини в досліджуваний час;

- вивчити особливості фінансово-господарської діяльності Донецької православної єпархії та її парафій в роки двох повоєнних десятиліть;

- охарактеризувати особливості діяльності уповноваженого Ради у справах Російської Православної Церкви при Сталінському-Донецькому облвиконкомі як виразника політики держави у сфері її відносин з релігійними організаціями;

- виокремити та проаналізувати на основі архівних матеріалів напрямки, форми і методи діяльності місцевих органів радянської влади із здійснення державної політики щодо РПЦ в регіоні;

- дослідити особливості антирелігійної політики, форм та методів її здійснення на Донеччині місцевими партійними структурами в досліджуваний час.

Об’єктом дослідження є державно-церковні відносини в СРСР.

Предметом дослідження є конкретно-історичний процес розвитку відносин радянської держави і Російської Православної Церкви в Донецькій (до 1961 р. – Сталінській) області в перші два повоєнні десятиліття.

Хронологічними межами роботи є період з 1943 р., коли внаслідок ряду внутрішньо- та зовнішньополітичних причин радянська держава після звільнення Донеччини від німецьких окупантів вступає в діалог з РПЦ, потім в роки хрущовщини змінюється активним гонінням на неї і до 1964 р., коли після усуненням від влади М. Хрущова в країні починається новий етап державно-церковних відносин. Обрані межі дослідження дають змогу розглянути проблему розвитку цих відносин протягом двох десятиліть саме як процес, який мав свої специфічні закономірності, зазнавав істотних змін, виокремити етапи розвитку державно-церковних відносин в ці роки та показати їх відповідні наслідки.

Географічні рамки дослідження – це територія Сталінської–Донецької області відповідно до існуючого на той час адміністративно-територіального поділу УРСР з урахуванням того, що протягом 40–60-х рр. ХХ ст. відбувалися зміни в адміністративно-територіальному поділі області, що певним чином позначилися на її кордонах в цілому та кордонах окремих її районів.

Методи дослідження. В своїй роботі над темою дисертації дисертант користувався, насамперед, системою загальнофілософських, наукових та специфічно-історичних методів наукового дослідження. Дослідження базується на принципах історизму, об’єктивності та позаконфесійності, які є базовими принципами історико-релігієзнавчого дослідження. Це створило можливість неупередженого, об’єктивного дослідження проблеми у всій її конкретно-історичній повноті. В дисертації використовувалися загальнофілософські методи аналізу і синтезу, дедукції та індукції. Із загальнонаукових методів використано проблемно-хронологічний метод. Базовими для дослідження послужили також конкретно-історичні методи наукового дослідження. Першим серед них був історико-генетичний метод, який дозволив нам виокремити ґенезу, історичні корені та суспільно-політичне, культурне підґрунтя особливостей державно-церковних відносин в Україні та на Донеччині у повоєнний час. Проблема, що вивчається, розглядається в контексті причин, що до неї призвели, та наслідків, яким вона була причиною. Також використовувався історико-порівняльний метод, який дозволив співставити загальнодержавні тенденції відносин радянської держави з РПЦ та їх регіональний донецький вимір. Історико-типологічний метод дозволив виявити типологічні риси проблеми. Структурно-функціональний метод дозволив розглянути питання державно-церковних відносин в їх структурно-функціональному вимірі, проаналізувати проблему як цілісний структурний феномен. Інституційний метод дозволив проаналізувати проблему через призму відносин партійних комітетів, державних органів влади та релігійних спільнот, якими виступали на той час Український Екзархат РПЦ та його осередки – парафії на місцях.

Наукова новизна полягає в тому, що автором вперше комплексно і всебічно, як предмет історико-релігієзнавчого дослідження, проаналізовані особливості відносин радянської держави і Російської Православної Церкви в Донецькій області в 1943 – 1964 рр. На основі комплексного історико-релігієзнавчого аналізу опрацьованих матеріалів повоєнних десятиліть дисертант виділив і проаналізував два етапи відносин радянської держави, а заодно й комуністичної партії, до Російської Православної Церкви на Донеччині – етап діалогу (1943-1954 роки) в етап активного протистояння (1954-1964 роки), коли в порушення конституційного принципу про свободу совісті і при відсутності відповідного державного закону всіляко обмежувалися можливості для кількісного та якісного розвитку церкви, виконання нею свого катехитичного покликання. Незначна присутність Православної Церкви в регіоні призвела до втрати нею воцерковленого православного віруючого, своєї культурницької функції, себе як невід’ємної складової способу життя своїх вірних, втрати своїх послідовників із-за появи і активного поширення в краї через прозелітичну діяльність неправославних релігійних спільнот.

Проведене дослідження дало можливість обґрунтувати ряд теоретичних положень, які мають наукову новизну і виносяться на захист:

- автором доведено, що з 1943 р. розпочався якісно новий етап – етап діалогу – у розвитку відносин радянської влади та Російської Православної Церкви на Донеччині, який співпав у часі з визволенням області від німецької окупації і який суттєво відрізнявся від тих відносин, які мали місце в довоєнні часи – роки діяльності Спілки войовничих безвірників;

- показано на конкретних архівних матеріалах, що з часу звільнення від окупації розпочинається процес відновлення структур православної церкви, які були повністю зруйновані в 20–30-і рр. ХХ ст. (заснування Донецької єпархії, визначення адміністративно-територіального поділу на місцях, формування парафій тощо). Православна церква Донеччини одержала змогу відновити парафіяльне життя, впровадити певні напрямки своєї катехитичної діяльності. Відтак радянській владі після звільнення довелося мати справу із вже існуючою інфраструктурою. Відновлюються певні напрямки позакультової діяльності благочиній та парафій єпархії із врахуванням наявності в регіоні значної присутності протестантських спільнот. Відповідно акцент робився на місіонерській, т. зв. „антисектантській” діяльності;

- на прикладі Донеччини показано, що існування Православної Церкви в умовах утверджуваної державою та комуністичною партією політики атеїзації країни не сприяло ані кількісному, ані якісному розвитку регіональних структур РПЦ. Це виявлялося, перш за все, в постійному скороченні кількості православних громад, труднощах у проведенні священиками катехитичної і благодійницької діяльності, а також в зникненні воцерковленого віруючого, відстороненості вірних від виконання релігійних обрядів та таїнств, дефіциті і низькому рівні богословської освіти священнослужителів, втраті РПЦ своїх позицій із-за активного поширення протестантських спільнот;

- показано на основі архівних і документальних матеріалів, що на розвиток православної церкви на Донеччині в різні роки досліджуваного періоду мали безпосередній вплив суспільно-економічні, політичні, культурні процеси регіону (складна демографічна й етнічна ситуація, значна міграція населення, складні побутові умови тощо). Це зумовило такі характеристики стану православ’я в регіоні, як сконцентрованість релігійного життя переважно у міських та селищних промислових поселеннях, занепад сільських парафій за рахунок міграційних процесів, постійне закриття храмів із-за якихось явно вигаданих причин, зникнення монастирів, відсутності духовних навчальних закладів тощо;

- доведено, що для православної церкви на Донеччині досліджуваних десятиліть характерні такі тенденції, як сконцентрованість активного релігійного життя у міських парафіях; велика фінансова спроможність єпархії в цілому та більшості парафій (і це при тому, що відбулося зменшення кількості громад протягом 40–50-х, а особливо з кінця 50-х рр. ХХ ст.). Доведено в результаті дослідження життя в діяльності православних спільнот також і те, що саме господарська діяльність стає пріоритетною в діяльності Донецької єпархії серед інших форм позакультової діяльності, що виявилося зокрема у проведенні ремонтних та реставраційних робіт, які охопили в той час біля 2/3 всіх громад краю;

- з’ясовано, що внаслідок суспільно-економічних, політичних, культурних особливостей регіону і активної партійної політики, спрямованої на відторгнення від церкви соціально активних, освічених, молодих віруючих, сформувалися специфічні риси православно-церковного активу області та загалу віруючих, а саме: значна маргіналізація віруючого населення (до загалу віруючих входили переважно люди з невисоким рівнем освіти, свого соціального статусу, зайняті переважно на низькооплачуваних роботах тощо); поява переважно обрядовірного, духовно неосвіченого віруючого; підміни у віруючого почуття його національної належності конфесійною, яку донеччанин В.Сосюра визначив двома словами: ми – православні; відсутність відпорності і легка податливість на впливи інших конфесій, зокрема протестантських спільнот; відстороненість мирян від активної участі в житті своєї парафії та ін.

- автором доведено, що православна церква на Донеччині розвивалася під постійним контролем і втручанням у її діяльність з боку держави та компартійних організацій, що призводило, зрештою, не тільки до обмеження сфер впливу православних громад і священнослужителів, зменшення їх кількості, а й взагалі припинення певних напрямків діяльності єпархії та парафій, зокрема євангелізаційної, господарської, благодійницької та ін. Це особливо виявилося на другому досліджуваному етапі, коли діяльність священика обмежили храмом і кладовищем, а всі справи парафіяльної діяльності закріпили лише за двадцяткою вірних ;

- доведено, що загальні особливості історичного, етнічного та культурного розвитку краю, кореговані компартією, спричинили орієнтацію віруючих Донеччини на російський релігійний і культурний простір, сформували байдужість у нього до питань національно-релігійного розвитку, вибудови своєї Української Помісної Православної Церкви, сформували, всупереч ментальності українців, ворожість їх до носіїв інших релігійних традицій, сприйняття Російського Православ’я як єдиноістинного вияву християнськості.

Теоретичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть використовувати як емпіричний матеріал при написанні монографічних праць з історії Православ’я в Україні, історії релігійного життя України радянської доби, при написанні індивідуальних і колективних праць з історії державно-церковних відносин. Практичне значення проведеного нами дослідження полягає в тому, що його наслідки можуть послужити основою підготовки навчально-методичної літератури, лекційних курсів та спецкурсів з історії України, регіональних історій, історії релігії і Церкви в Україні та ін. Дисертаційний матеріал може слугувати підготовці спецкурсу „Історія релігії на Донеччині”, що пропонується для викладання на факультеті філософії і релігієзнавства ДонДІШІ. Практичне значення полягає також у можливості використання одержаних результатів при аналізі сучасної системи державно-церковних відносин та її впровадженні в життя на Донеччини, дослідженні сучасного становища православ’я в означеному регіоні. Рекомендації, що пропонуються автором, можуть бути в нагоді в діяльності державних органів із здійснення ними державної політики щодо релігії та церкви.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації викладені в друкованих працях автора, зокрема в 3 статтях та 9 публікаціях матеріалів і тез на наукових конференціях. Результати дослідження були апробовані на всеукраїнських та міжнародних конференціях: І-а Всеукраїнська наукова конференція „Релігія і церкви в Україні за радянської доби” (Полтава, 2005); І-ша та ІІ-га Науково-практичні конференції „Духовний розвиток як фактор морально-етичного формування особистості” (Донецьк, 2004, 2005); Міжрегіональна студентська наукова конференція „Молодь, філософія, світ” в Харківському Національному Університеті ім. Каразіна (Харків, 2004); Міжнародна наукова конференція „Актуальні проблеми філософських, політологічних та релігієзнавчих досліджень. До 170-річчя філософського факультету КНУ ім. Т. Шевченка.” (Київ, 2004), Міжнародна наукова конференція „Людина – Світ – Культура” (Київ, 2005); XVI-та і XVII-та Міжнародні науково-практичні конференції „Роль науки, релігії, суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, 2005).

За матеріалами дослідження автором опубліковано 12 наукових робіт, з яких 3 - статті у фахових наукових виданнях України і 9 публікацій у матеріалах і тезах конференцій, круглих столів тощо. Загальний обсяг публікацій складає 3,5 д.а.

Структура дисертації. Дисертаційне дослідження складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження.

У першому розділі аналізується історіографія проблеми та джерельна база дослідження.

У другому розділі аналізуються специфічні риси та особливості розвитку місцевих структур РПЦ на Донеччині. В контексті державної політики щодо церкви аналізується внутрішній стан Донецької єпархії, її структура, система керівництва, динаміка кількісних показників православних громад та їх розташування на території Донеччини. Аналізуються особливості діяльності Донецької єпархії в соціально-політичних, релігійних умовах Донеччини; особливості діяльності, основні проблеми православного духівництва Донеччини; аналізується ситуація, що склалася у внутрішньопарафіяльному житті православних парафій Донеччини; аналізується фінансово-господарська діяльність єпархії та парафій.

Третій розділ присвячено аналізу власно політики радянської державі та комуністичної партії щодо Російської православної церкви на Донеччині. Аналізуються загальні тенденції розвитку державно-церковних відносин в СРСР та УРСР у 1943 – 1964 рр. В контексті цих загальних тенденцій аналізується діяльність органів, що здійснювали державну політику щодо церкви на місцях: уповноваженого Ради у справах Російської православної церкви, місцевих органів радянської влади та місцевих органів комуністичної партії і те, до яких наслідків ця політика в регіоні призвела.

У висновках підводяться підсумки дослідження.

Список використаних джерел і літератури складається з 331 позиції з яких джерельна база складає 101 найменування.

Повний обсяг дисертаційного дослідження становить 229 сторінок, з яких основній частині належить 200 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, подається інформація про апробацію її результатів.

У першому розділі „Історіографія, джерельна база і методологія дослідження” розглядаються проблеми історіографії дослідження історії державно-церковних відносин та історії православ’я на території Радянського Союзу, України та Донеччини в 40–60-і рр. ХХ ст. за радянських часів та в сучасній вітчизняній та зарубіжній науковій літературі, аналізується джерельна база дослідження та обґрунтовується методологічна основа дисертації.

Підрозділ 1.1. „Історіографія проблеми” присвячений дослідженню проблеми історії державно-церковних відносин та історії православної церкви в СРСР, Україні та на Донеччині у 40–60-і рр. ХХ ст. в працях радянських дослідників та сучасний стан розробки проблеми в українській та зарубіжній історіографії.

Дисертант доводить, що більшість авторів радянської доби розглядали історію православної церкви та державно-церковних відносин з марксистсько-ленінських позицій, тобто так, як того вимагала правляча комуністична партія. Серед найбільш вагомих дослідників цієї доби, в працях яких найбільш повно відобразилися погляди на історію церкви та державно-церковні відносини за радянських часів, слід назвати П. Курочкіна, О. Бєлова, В. Титова, М. Гордієнка, С. Іваненка, В. Чертіхіна, М. Бессонова, а серед українських дослідників В. Бондаренка, М.Філоненка, М.Копаниці, Р.Приходька, П. Панченка, П. Лобазова, Ю. Калініна та ін.

За останні 15 років незалежності України дослідження державно-церковних відносин стало однією з провідних тем для науковців пострадянського простору. Це зумовлене зняттям табу з цієї теми, а також залученням до наукового обігу великої кількості архівних джерел.

В Україні проблема активно досліджується на двох рівнях: загальнодержавному і регіональному. Першими, хто з українських науковців звернулися до теми державно-церковних відносин за радянських часів й у наступні роки, стали М.Бабій, В.Климов, В. Єленський, О. Уткін, О.Огнєва.

У подальші роки проблема активно досліджувалася науковцями, які в першу чергу звертали увагу на загальнодержавні тенденції розвитку історії православ’я в радянські часи. Це праці науковців Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України: Г.Надтоки, П. Яроцького, А. Колодного, В. Єленського, О. Сагана та ін. Також значним внеском у дослідження проблеми стали праці відомих українських науковців-істориків П. Панченка, Ю. Шаповала, В. Смолія, С. Кульчицького, А. Слюсаренка які присвячені історії релігії за радянської доби та особливостям радянської тоталітарної системи.

Вагомим внеском в дослідження історії православ’я та державно-церковних відносин стали праці полтавських фахівців В. Пащенка, Ю. Волошина, Ю. Вільхового, А. Киридон. Активно досліджується історія церкви за часів Великої вітчизняної війни: В. Гордієнко, О. Лисенко, Н. Стоколос, І. Грідіна тощо. До проблеми державно-церковних відносин повоєнних часів зверталися М.Бабій, В. Климов, В. Войналович, В. Баран, О. Бажан і Ю. Данилюк, Н. Шліхта та ін.

Активно вивчають проблему українські краєзнавці, науковці, які досліджують її у своїх регіонах: Ж. Канталінська, Ю. Катунін (Крим), С. Яремчук (Буковина), В. Борщевич, В. Милусь (Волинь), А. Моренчак (Галичина).

Вивчення історії православної церкви на Донеччині повоєнних років досі залишається „білою плямою” і потребує ретельного дослідження. Донецькі краєзнавці зверталися до окремих аспектів історії православ’я на Донеччині, зокрема в повоєнні роки, але ці дослідження носять фрагментарний характер.

В підрозділі 1.2. „Джерельна база дослідження” залучена інформативна неопублікована джерельна база дозволила чітко з’ясувати позицію державного керівництва щодо церкви, розкрити діяльність уповноваженого Ради у справах РПЦ (релігій) впродовж окресленого періоду, висвітлити позицію церкви щодо радянської антирелігійної політики, дослідити внутрішньоцерковне життя, проаналізувати склад місцевого духовенства та церковного активу тощо.

Автором досліджені документи та матеріали з центральних (Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, Центральний державний архів громадських об’єднань України) та регіональних архівів (Державний архів Донецької області, Поточний архів відділу у справах релігій Донецької обласної державної адміністрації). Були опрацьовані фонди уповноваженого Ради у справах РПЦ по УРСР та Сталінській області, фонди міських, районних виконкомів, республіканських та обласних органів КПУ, громадських об’єднань, що займалися антирелігійною агітацією.

Джерельна база дослідження класифікується автором за наступними рубриками:

1. Матеріали Ради у справах релігій та уповноваженого РСРПЦ по Сталінській області.

2. Матеріали щодо діяльності місцевих органів влади по здійсненню державної політики щодо РПЦ на Донеччині.

3. Матеріали про діяльність партійних органів на Донеччині.

4. Матеріали щодо діяльності Російської православної церкви в УРСР та на Донеччині.

5. Публікації у світських та конфесійних ЗМІ з питань історії православ’я на Донеччині.

Автор доводить, що, по-перше, основною джерельною базою дослідження є архівні документи; по-друге, наявні документи та матеріали досить повно відображають картину історії Донецької єпархії та діяльність місцевих державних та партійних органів зі здійснення державно-церковної політики. Але треба зауважити, що до деякої інформації треба ставитися обережно (особливо це стосується окремих статистичних даних стосовно мережі православних громад на території області). По-третє, у фондах уповноваженого РСРПЦ не збереглися матеріали періоду першої половини 60-х рр. ХХ ст., і дослідження цього періоду становить певні труднощі саме у зв’язку з цим.

У другому розділі „Російська православна церква на Донеччині (1943-1964 рр.)” аналізуються загальнодержавні та республіканські особливості розвитку Російської православної церкви у повоєнний час та тенденції розвитку церкви на Донеччині.

У підрозділі 2.1. „Загальне становище РПЦ в СРСР та УРСР у 1943-1964 рр.” аналізуються загальні тенденції розвитку РПЦ. В результаті дослідження доведено, що РПЦ в УРСР була фактично привілейованою церквою. Вже під час війни, коли влада вочевидь шукала таку церковну інституцію, на яку можна було б зробити ставку у внутрішній політиці та у зовнішньополітичних ініціативах, вибір РПЦ був не випадковим. Не зважаючи на значні репресії довоєнних часів, церква об’єднувала значну кількість населення, і її вплив на свідомість віруючих був великим.

Дисертант довів, що в післявоєнні роки церква, відчуваючи зменшення репресивного тиску і використовуючи дозволені владою можливості, активно відновлює свою адміністративну структуру, видавничу діяльність, систему духовної освіти тощо. У 1943 р. церква вперше після смерті Патріарха Тихона (Бєлавіна) отримала можливість обрати патріарха – Сергія (Страгородського). Відкриваються нові храми. У 1945 р. кількість храмів на території СРСР сягала 10 , причому 6072 з цієї кількості розташовувалися в Україні. Найбільшою у післявоєнний час кількість діючих храмів була в 1948 р. – за різними даними від 14 329 до 14 . Церква активно співпрацює з владою на міжнародній арені. У 40-і рр. це були контакти з церквами Близького Сходу та Східної Європи, намагання протистояти Ватикану (спроба утвердження Москви як центру вселенського православ’я – відновлення ідеї „Москва – третій Рим”), а в подальші роки церква переключається на діяльність в контексті руху за мир, вступає до Всесвітньої ради церков.

Поступово відчувається надалі більший тиск на РПЦ збоку влади та партійних структур. Зменшується кількість діючих храмів. Станом на 1957 р. їх кількість становила вже 13478. В Україні на початку 1960 р. було 8207 храмів, а наприкінці цього року – вже 7462. З 1960 по 1964 рр. кількість храмів зменшилася на 4165 одиниць. Відчутним стає адміністративний та фінансовий тиск на духовні заклади, монастирі. Але все-таки, завдяки короткій передишці, церква змогла укріпити свої позиції і пережити новий сплеск гонінь хрущовських часів.

У підрозділі 2.2. „Російська православна церква на Донеччині у 1943-1964 рр.: стан та тенденції розвитку” аналізується стан православної церкви на Донеччині. Розглядаються проблеми внутрішнього устрою Донецької єпархії, напрямки діяльності, внутрішньопарафіяльне життя, священицький корпус, фінансово-господарська діяльність.

У підрозділі 2.2.1. „Донецька єпархія в 1943 -1964 рр.: організація та напрямки діяльності” автор доводить, що роки війни стали для Донеччини роками відродження інституційного церковного життя, що відновилося після тотального знищення в 20–30-і рр. ХХ ст. Після років атеїстичного наступу віруючі користувалися можливістю вільного виявлення свого віросповідання. За роки окупації кількість православних громад сягала 300. Віруючі, користуючись підтримкою німецької влади, відновлювали богослужіння в колишніх церквах, приміщеннях громадських, державних установ тощо. Після звільнення Донеччини з вересня 1943 р. відбувається організаційне оформлення структур РПЦ на Донеччині: засновується Донецько-Ворошиловградська єпархія РПЦ, призначається правлячий єпископ. Єпархіальне керівництво активно працювало над організаційним оформлення тих громад, які стихійно виникали під час окупації. Цей процес було завершено до кінця 1940-х рр. завдяки діяльності правлячого архієрея єпархії єпископа (згодом – архієпископа) Донецького і Ворошиловградського Нікона (Пєтіна). Завдяки його адміністративному таланту було фактично „з нуля” відбудовано єпархіальне життя на Донеччині.

Доведено, що діяльність єпархії у ці часи спрямовувалася відповідно до реалій регіону. В першу чергу це стосується активної місійної діяльності. Єпархіальне керівництво враховувало строкату релігійну мережу Донеччини зі значною присутністю протестантських спільнот (в першу чергу – баптистів). Проводилася така діяльність: організація місійних богослужінь, спеціальних нарад, а також пастирсько-богословських курсів (були проведені в 1947 р.), в яких взяли участь священики та миряни з районів, де була найбільшою сконцентрованість протестантських громад.

Кількість православних громад не була великою порівняно з іншими регіонами України. На території області на час звільнення легально діяло 232 громади, хоча в роки війни їх кількість була значно більшою (приблизно 300). Більшість з них розташовувалася в сільській та селищній місцевості, хоча активна релігійність спостерігалася переважно в міських громадах, особливо в мм. Сталіно, Жданов, Макіївка та ін. Сконцентрованість активного церковного життя у міській, промисловій місцевості обумовлена складними соціально-економічними, демографічними процесами та формуванням Донеччини як урбаністичного промислового центру. Автором доведено, що кількісна сконцентрованість громад у сільській місцевості спричинила особливу „увагу” до них з боку владних структур. Саме за рахунок цих громад у 1943 – 1964 рр. спостерігається різке зменшення мережі громад в області. З 1943 по 1965 рр. їх кількість скоротилася з 232 до 94.

Підрозділ 2.2.2. „Діяльність та характерні риси православного духівництва Донеччини” присвячений ситуації, що склалася в священицькому середовищі єпархії в повоєнні роки, аналізується також діяльність правлячих архієреїв єпархії.

З Донецькою єпархією у повоєнні роки було пов’язане життя відомих на той час архієреїв: єпископів Нікона (Пєтіна) та Бориса (Віка).

Діяльність архієпископа Нікона сконцентровувалася в наступному напрямку: адміністративно-організаційний устрій єпархії, висвята нових священиків на парафії, організація місійної діяльності в єпархії тощо. Він активно відбудовував єпархіальне життя. Саме завдяки архієпископу Нікону єпархія виходить на перше місце серед єпархій України за фінансовими показниками, що спричинило активну фінансово-господарську діяльність.

Діяльність архієпископа Бориса (Віка) припадає на час наступу на церкву М. Хрущова і відзначалася активною співпрацею з місцевою владою. Йому не вдалося зберегти від закриття більшу частину громад, за ініціативи і під тиском влади він дає згоду на закриття великої кількості громад у сільській місцевості та стримує проведення господарської діяльності в громадах.

Автор з’ясував, що в 40–60-і рр. ХХ ст. в цілому в єпархії проблема забезпеченості кадрами не була гострою. До кінця 50-х рр. ХХ ст. кадрами були забезпечені близько 80-90% парафій. Але ситуація ускладнювалася такими тенденціями: винищення значної кількості священнослужителів у 20–30-і рр. ХХ ст. (після війни залишилися одиниці з довоєнним чи дореволюційним стажем); практична неможливість отримати духовну освіту (хоча б семінарську) в повоєнні роки; необхідність поповнення кадрів для діючих парафій спричинила висвяту часом поверхово підготовлених кандидатів з невисоким моральним та освітнім рівнем; як результат – левова частка священицького корпусу Донецької єпархії, зокрема у Сталінській області, не мала освіти, належної духовної підготовки та морального рівня. Доведено, що з 1950-х рр. активністю в єпархії відрізнялися молоді священики, але їх кількість була незначною. Вони мали духовну освіту, свідомо пов’язали своє життя з православ’ям, не зважаючи на несприятливі умови соціуму.

Аналіз документів свідчить, що складна ситуація із священицьким корпусом у 50-і рр. ХХ ст., особливо в першій половині 1960-х рр., була в сільських парафіях. В першу чергу це позначилося на політиці стосовно забезпечення цих парафій священиками. Правлячий єпископ та єпархіальне управління беруть курс на підтримку міських та селищних парафій, в той час як сільські парафії фактично не мали підтримки керівництва, і в більшості випадків священики до цих парафій фактично не надсилалися.

В підрозділі 2.2.3. „Основні особливості та проблеми внутрішньопарафіяльного життя Донецької єпархії” аналізуються внутрішньопарафіяльне життя Донецької єпархії та проблеми, які там виникали.

Дисертантом доведено, що після окупації відбувається організаційне оформлення церковного устрою як на загальноєпархіальному рівні, так і на рівні парафій. За перші післяокупаційні роки в громадах області відбулося відновлення церковного життя відповідно до норм Положення про РПЦ. Керівними органами були: настоятелі храмів, члени церковних рад, ревізійних комісій. Аналіз складу виконавчих органів парафій дозволяє говорити, що склад активу віруючих відбивав загальні тенденції, притаманні церковному загалу в цілому (це були переважно чоловіки, які прийшли до церкви у воєнні часи або в наступні роки, переважно особи похилого віку, які мали середню або початкову освіту). За національними показниками переважали українці.

В результаті проведеного дослідження автор дійшов висновку, що великі фінансові потоки в громадах спричинили одну з найболючіших проблем тогочасного життя єпархії – внутрішньопарафіяльні конфлікти на фінансовому ґрунті, які характеризувалися намаганням контролювати фінансові потоки парафій. Аналіз документів свідчить про значну поширеність цих конфліктів в парафіях області, де головними діючими особами виступали сторони, що складали виконавчі органи громади: настоятель, церковна рада, ревізійна комісія, двадцятка. Свого загострення конфлікти набули наприкінці 50-х рр. коли, по-перше, фінанси потоки громад були найвищими, по-друге, фактично остаточне переміщення активності до міських та (в меншій мірі) селищних громад. Це, зокрема, позначилося на конкуренції серед священнослужителів у боротьбі за найбільш заможні парафії. Особливо ситуація загострилася в умовах наступу на церкву наприкінці 50-х – у першій половині 60-х рр. ХХ ст. Сільські парафії опинилися в ці роки фактично в повному занепаді.

Враховуючи особливості залучення сторін у ці конфлікти і ступінь їх міцності, можна говорити, що в переважній більшості ініціаторами конфліктів були настоятелі, священики, які спиралися на відданих їм членів виконавчих органів громад. Вони нейтралізували непокірних і відсторонювали їх від справ.

Автором доведено, що з проблемою внутрішньопарафіяльного життя пов’язане питання релігійної активності віруючих. Специфіка суспільно-економічного розвитку краю сформувала такі особливості релігійності віруючих, як поверховість, обрядовість, примат форми над змістом віри, цінність обряду як оберегу від складних умов праці та постійного ризику смерті. В окремі періоди (зокрема наприкінці 50-х рр.) кількість хрещень, порівняно з загальною кількістю народжених, сягала 70-80%! Про рівень релігійності віруючих говорить аналіз відвідувань церковних служб. Документи свідчать, що найбільша активність спостерігалася на такі свята, як Великдень, Водохреща, Спаси. Наприклад, у головному храмі м. Сталіно кількість віруючих на Великдень сягала 25 – 30 тис. осіб. Всі ці свята об’єднує здійснення освячень (куличів, води, фруктів тощо), тобто зовнішнього дійства, причому рівень відвідувань самих служб був невисоким, невеликою була і кількість тих, хто тримав піст. На такі свята, як Різдво, Покров, храмові свята тощо кількість людей в храмах різко зменшувався, не говорячи вже про недільні служби. Це свідчить про поверховість віруючих.

В підрозділі 2.2.4.”Фінансово-господарська діяльність православних парафій Донеччини” аналізується стан фінансів та господарча діяльність громад та священнослужителів єпархії.

Аналізуючи особливості фінансово-господарської діяльності Донецької єпархії та парафій, автор дійшов висновку, що в цей час даний напрямок позакультової діяльності стає пріоритетним. Більшість громад Донеччини відзначалися фінансовим благополуччям. Це спричинило активність у сфері проведення ремонтних та реставраційних робіт у переважній більшості громад. Також це виявилося в тому, що єпархія мала можливість фінансово допомагати нужденним парафіям, переважно в сільській місцевості, але цей напрямок діяльності був швидко припинений владою наприкінці 50-х рр. Були припинені й та поширені благодійні обіди та інші форми благодійної діяльності, що практикували заможні парафії.

У третьому розділі ” Державна політика радянської влади щодо Російської православної церкви (1943-1964 рр.)” аналізуються тенденції розвитку, форми та методи державної політики державних структур та партійних органів стосовно РПЦ на Донеччині в 1943-1964 рр.

У підрозділі 3.1. „Радянська влада і Російська православна церква: специфіка розвитку відносин в 1943-1964 рр.” аналізуються загальнодержавні тенденції розвитку політики СРСР відносно РПЦ у 40–60-і рр. ХХ ст.

Автором доведено, що розвиток державно-церковної політики в загальнодержавному та республіканському масштабі стосовно РПЦ протягом 40–60-х рр. характеризувався наступними тенденціями:

1. У 1943 – 1948 рр. державно-церковні стосунки загалом розвивалися в конструктивному напрямі. Переломною подією в державно-церковних відносинах стала зустріч Й. Сталіна з ієрархами церкви у вересні 1943 р. На цій зустрічі були сформульовані загальні пріоритети політики влади стосовно РПЦ і оголошено про створення спеціального органу – Ради у справах РПЦ. Влада активно використовує церкву на міжнародній арені (Близький Схід, Східна Європа).

2. Ситуація змінюється в 1948 – 1954 рр., коли курс на нормалізацію державно-церковних відносин поступово корегується в бік ужорсточення. Колишня лінія законності та терпимості оцінюється як шкідлива для суспільства та партії.

3. Починаючи з 1954 р. питання державно-церковних відносин поступово переміщаються у сферу партійної діяльності, і їх вирішення все тісніше пов’язується з метою та завданнями антирелігійної пропаганди. Саме в цей період відбулося підпорядкування державної церковної політики партійній лінії, спрямованій на формування атеїстичної свідомості, негативного ставлення до церкви та релігії.

4. Могутнього удару державою було нанесено по матеріально-фінансовій базі церкви. В результаті цілеспрямованої державної політики релігія зазнала значних збитків. Одночасно збільшилися розміри оподаткування духовенства. Також одним із заходів, спрямованих на підрив матеріальної основи церкви, стало обмеження можливостей релігійних організацій щодо будівництва або придбання приміщень і транспортних засобів, грубе втручання Ради у справах РПЦ, партійних і радянських органів в адміністративно-управлінську діяльність церкви, зокрема в практику керівництва церквою (рішення Собору 1961 р. призвело до того, що духівництво виявилося фактично відчуженим не тільки від керівництва парафіями, але юридично і від самих парафій. Але, незважаючи на жорстоку і цілеспрямовану політику держави, яка була направлена на знищення церкви як соціального інституту, вона змогла вистояти та зберегти свою організацію.

У підрозділі 3.2. „Місцеві владні структури та партійні органи та їх роль у здійсненні державно-церковної політики на Донеччині у 40-60-і рр. ХХ ст.” аналізуються функціональні обов’язки, напрямки діяльності, форми та методи впровадження державної політики відносно РПЦ місцевою владою на Донеччині в 1943-1964 рр.

Підрозділ 3.2.1. „Діяльність уповноваженого Ради у справах РПЦ по здійсненню державної політики на Донеччині у 1943-1964 рр.” присвячений аналізу діяльності уповноважених Ради у справах РПЦ на Донеччині як важливої частини системи державно-церковних відносин в регіоні.

Враховуючи те, що Донеччина була під нацистською окупацією, в Сталінську область уповноважений призначається вже у жовтні 1943 р. На цю посаду було призначено К.Ф. Чорноморченка. Він був єдиним з українських уповноважених, який займав цю посаду аж до 1960 р. (довше ніж будь-хто з уповноважених в Україні в ці часи). Г.О. Гомля заступив його місце в часи „хрущовських гонінь” на, і його діяльність була