НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В. М. КОРЕЦЬКОГО
МАКАРЧУК Володимир Степанович
УДК 340.132.6; 341.223.12; 341.231
ДЕРЖАВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ СТАТУС
ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ
У ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939–1945 рр.):
ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ
Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових учень
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук
Київ – 2007
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ
Науковий консультант | доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України
КОСТИЦЬКИЙ Михайло Васильович,
Київський національний університет внутрішніх справ, професор кафедри філософії права і юридичної логіки
Офіційні опоненти: | доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент АПрН України
ЯРМИШ Олександр Назарович,
Державний науково-дослідний інститут МВС України, начальник
доктор юридичних наук, професор
ТИМОЩУК Олександр Валентинович,
Таврійський національний університет імені В. Вернадського, декан юридичного факультету
доктор юридичних наук, доцент
НИКИФОРАК Михайло Васильович,
Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича, професор кафедри міжнародного права
Провідна установа | Харківський національний університет внутрішніх справ, кафедра теорії та історії держави і права
Захист відбудеться “ 26 ” січня 2007 року о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .236.03 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права імені В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці інституту
Автореферат розіслано “ 22 ” грудня 2006 року.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Т. І. Тарахонич
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Правове закріплення кордону Союзу РСР з Польщею стало складовим елементом утвердження кордонів сучасної Української держави. Кордон України на його відтинку з Республікою Польща (РП) складався у непростих історичних умовах Другої світової війни. Ця обставина cправила відчутний вплив на польсько-українські відносини, чим намагаються користуватися певні політичні сили обох країн. Так, навесні 2005 р. депутати Європарламенту від польської Партії права і справедливості (ПіС) запропонували резолюцію, яка фактично скасовує встановлену 1945 р. східну границю Польщі. Вони наполягали на тому, що рішення Ялтинської конференції не відповідає сучасним реаліям. У працях окремих вітчизняних авторів, навпаки, звучать докори на адресу радянської зовнішньої політики за її нібито нехтування інтересами українців і "залишення на польському боці" етнічних українських земель. Відтак актуальність зумовлена необхідністю дати ретроспективу правомірності встановлення існуючих кордонів України, й тим самим покласти край навколонауковим спекуляціям на цю тему.
Вкажемо також на те, що боротьба за міжнародно-правове визнання нового західного кордону СРСР у 1939–1945 рр. служить зразком дипломатії держави, яка, опинившись у міжнародній ізоляції після соціальної революції, вирішила широке коло непростих завдань. Відтак ретельний аналіз цього досвіду бачиться не зайвим для молодої української дипломатії – як з огляду на його загально-прикладне значення, так і для розуміння принципів і методів діяльності зовнішньополітичного відомства Російської Федерації (РФ), а також реальних можливостей цієї Великої Держави в сучасному світі.
Тривалий час наукова думка в Українській РСР наполегливо вивчала і пропагувала ті переваги, що їх отримував український народ від співробітництва з "братнім російським народом" та від зробленого у 1917–1920 рр. "соціалістичного вибору". Сьогодні бачимо намагання дискредитувати як "досягнення соціалізму", так і підсумки спільного історичного шляху українців і росіян до 1991 р. включно. Автор дотримується тієї думки, що осягнення соборності сучасної Української держави в історичних умовах ХХ ст. було завданням, неможливим для здійснення силами самого лише українського народу. Разом з тим необхідно усвідомлювати, що сучасні кордони України – це не примха історії, а результат тієї ролі і місця, які Українська РСР відігравала у Союзі РСР, а також тих жертв, що їх український народ приніс на олтар спільної перемоги над нацизмом.
Новітні відносини незалежної України з Республікою Польща відзначаються добросусідством і співробітництвом. Сьогодні не існує скільки-небудь реальної небезпеки висунення територіальних претензій з боку західного сусіда. Проте відсутність територіального спору між двома країнами не означає, що історико-правова оцінка подій 1939–1945 рр. втратила свою актуальність. Цілком ймовірною бачиться ситуація, у якій колишні польські громадяни та їх нащадки розпочнуть висувати позови про повернення чи компенсацію майна, втраченого після вересня 1939 р., а також про відшкодування моральної шкоди від арештів і депортацій. Зрештою, 22 червня 2004 р. уже відбулася подія, яка, на нашу думку, може мати негативний вплив на сучасні українсько-польські відносини. Європейський суд із прав людини задовольнив позов 60-річного громадянина Польщі Єжи Броневського до уряду РП про компенсацію втраченого у Львові майна, оціненого позивачем у 85 тисяч євро. Польський уряд був буквально шокований таким рішенням, оскільки, за його оцінками, цей прецедент дасть можливості виставити схожі претензії приблизно 80 тисячам поляків.
З огляду на подібні рефлексії важливо встановити, наскільки умотивованим був вступ Червоної армії на територію суверенної Польщі у вересні 1939 р., чи можна вважати легітимними (під кутом зору вимог міжнародного права) Народні Збори Західної України та прийняті ними рішення, а відтак громадянами якої країни в період кін. 1939–1945 рр. слід вважати постраждалих осіб польської та єврейської національності (30 листопада 1939 р. усе населення Західної України та Західної Білорусії де-юре отримало радянське громадянство). Тобто – тема перестала бути чисто теоретичною і може перейти у практичну площину. Ці і багато інших питань теоретичного та практико-прикладного характеру актуалізують проблему.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане згідно з Концепцією розвитку відомчої освіти та вузівської науки МВС на період 2001-2005 рр., затвердженою рішенням колегії МВС України від 18 грудня 2000 р. № 9 КМ/ 1, та Тематикою пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних досліджень вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України на період 2002-2005 рр., затвердженою наказом МВС України № 635 від 30 червня 2002 р.
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у тому, щоб на підставі системного аналізу міжнародно-правових документів, архівних джерел, історико-правової та історичної літератури з’ясувати державно-територіальний статус західноукраїнських земель у період Другої світової війни, правомірність його зміни з огляду на норми тогочасного міжнародного права.
Для досягнення поставленої мети автором сформульовано наступні завдання:
визначити ступінь наукової дослідженості проблеми, сформувати теоретичне підгрунтя та окреслити джерельну базу дослідження;
розкрити зміст і значення міжнародно-правових документів, якими Версальська конференція у 1919–1923 рр. визначила правовий статус Східної Галичини, а також тих нормативних актів, якими здійснювалося політичне та правове обґрунтування ліній радянсько-польського кордону у 1921 та 1945 рр.;
з’ясувати суть і зміст взаємних зобов’язань, що їх встановлювали радянсько-польські угоди міжвоєнного періоду, а також окреслити позиції сторін у західноукраїнському питанні;
дати правову оцінку співробітництву Союзу РСР і нацистської Німеччини з територіальних питань у 1939–1940 рр.;
дати оцінку міжнародно-правового значення рішень Народних Зборів Західної України (жовтень 1939 р.) та відповідних постанов Верховної Ради Союзу РСР і Верховної Ради Української РСР, що закріплювали входження Західної України до складу СРСР та УРСР;
відновити історико-юридичну картину політичного та міжнародно-правового співробітництва Об’єднаних Націй, зокрема в питанні встановлення післявоєнних кордонів в Європі і світі;
здійснити наукову періодизацію етапів становлення права націй на самовизначення як імперативної норми сучасного міжнародного права;
виявити та проаналізувати реальну обґрунтованість звинувачень польських фахівців з міжнародних відносин та міжнародного права на адресу зовнішньої політики Союзу РСР;
узагальнити бачення міжнародною суспільною та науковою (правовою) думкою подій 1939–1945 рр. у Західній Україні та Західній Білорусії, починаючи від 17 вересня 1939 р. і до нашого часу
Об’єктом дослідження є суспільні відносини на західноукраїнських землях у період Другої світової війни.
Предметом дослідження є державно-територіальний статус західноукраїнських земель у період між 17 вересням 1939 р. (початок т. зв. Визвольного походу Червоної армії) та 16 серпня 1945 р. (підписання радянсько-польського договору про кордон) і зміни цього статусу протягом вказаного періоду. В дослідженні також розглянута практика застосування норм "старого" і "нового" міжнародного права при встановленні післявоєнних європейських кордонів, зокрема й українсько-польського.
Методи дослідження. Методологія дослідження зумовлена вивченням правової позиції заінтересованих держав та практичної діяльності їх зовнішньополітичних органів у хронологічних межах надзвичайно суперечливого і політизованого періоду світової історії, на переломі "старого" і "нового" міжнародного права, що викликало потребу застосування різноманітних методів дослідження.
Автором використано загальнофілософські, загальнонаукові та спеціальні методи дослідження, які у сукупності забезпечують об’єктивний аналіз досліджуваного предмету. Відтак методологія дисертаційної роботи є множинною, плюралістичною.
Філософський метод матеріалістичної діалектики дозволив розглянути досліджувану проблему у динаміці її розвитку, бачити єдність і боротьбу протилежностей, зокрема у підходах Великих Держав до питань міжнародного права та міжнародних відносин в цілому, пояснити стрибкоподібність зміни етапів вирішення проблеми (вияв дії закону переходу кількісних змін в якісні), постійну зміну стратегії і тактики боротьби за визнання нового західного кордону Союзу РСР (діалектичний закон заперечення заперечення).
З використаних загальнонаукових методів назвемо методи структурний, функціональний, сходження від абстрактного до конкретного та ін. Так, наприклад, метод сходження від абстрактного до конкретного був застосований при розгляді питання про ті легальні можливості, які допускало міжнародне право міжвоєнного періоду для зміни існуючих міждержавних кордонів, у контексті дій радянської дипломатії, спрямованих на інкорпорацію західноукраїнських та західнобілоруських земель.
Широко застосовувалися спеціальні методи. Зокрема, конкретно-історичний метод використовувався у дисертаційному дослідженні для розкриття генезису правових відносин, що виникали у процесі утвердження права націй на самовизначення у звичаєвому міжнародному праві; структурно-функціональний – для дослідження їхніх особливостей, структури і місця в системі тогочасного міжнародного права тощо; герменевтичний метод дав змогу тлумачити не юридичні абстракції, а конкретне, матеріально-позитивне, значуще для даної ситуації історичне право тощо.
У роботі над проблемами, що увійшли до кола дисертаційного дослідження, активно застосовувався метод порівняльно-правового аналізу – зокрема при вивченні підходів та характерних прийомів і методів Наркомату іноземних справ Союзу РСР у їх порівнянні та співставленні з практикою діяльності дипломатичних відомств т. зв. Великих Держав, а також країн Об’єднаних Націй.
Теоретична основа роботи формувалася з урахуванням положень концептуального характеру в галузях теорії та історії міжнародного права, що безпосередньо стосуються теми дисертації, викладених в працях відомих зарубіжних і вітчизняних юристів Д. Анцилотті, Е. Аречаги, Б. Бабія, Я. Броунлі, В. Василенка, Н. Єрпильової, Л. Карапетяна, Л. Опенгейма, Г. Тункіна, А. Фердросса, Ч. Хайда, а також "чистих" істориків – Л. Вудварда, Б. Вевюри, П. Еберхардта, І. Ільюшина, В. Сергійчука, С. Ткачова, Ю. Сливки та ін.
Спираючись на наукові підходи цих вчених, дисертант визначив наступну теоретико-концептуальну спрямованість роботи. Право націй на самовизначення почало утверджуватися як інститут міжнародного права, починаючи від 1792 р. Особливо активно вказаний процес утвердження розгорнувся у 1918–1945 рр. Разом з тим міжнародне право цього періоду традиційно визнавало такі свої, нині відкинуті інститути, як "право на самодопомогу" і "право на війну" (з деякими обмеженнями процесуального характеру), воно санкціонувало застосування силових засобів тиску на сторону, з якою виник правовий спір. Це міжнародне право загалом толерувало й саму можливість як мирної, так і насильницької зміни існуючих міждержавних кордонів, за умови, що втягнуті у конфлікт сторони попередньо вдадуться до "мирних" методів врегулювання спору.
Ще у 20-х рр. минулого століття сусіди Польщі – Німеччина, Литва, Союз РСР – оголосили про свою незгоду з існуючими міждержавними границями. Формальною підставою для висунення територіальних вимог до Польщі стало право націй на самовизначення.
У 1939–1945 рр. у Східній Європі були проведені значні зміни кордонів. У міжнародно-правовому плані ці зміни обґрунтовувалися як аргументами з арсеналів "старого" міжнародного права (наприклад, аргумент "права на безпеку кордонів" при встановленні післявоєнних кордонів Польщі і ЧСР з Німеччиною), так і права "нового" (зокрема, при застосуванні концепції права націй на самовизначення). Москва і Київ уміло використовували ті правові можливості, що їх створював "перехідний" період.
Основою дисертаційного дослідження стала джерельна база, яку умовно можна поділити на наступні групи: опубліковані джерела (збірники нормативно-правових актів, тексти міжнародних догорів та угод; ноти зовнішньополітичних відомств Союзу РСР, Польщі, Німеччини, США, Великобританії та ін. країн; матеріали міжнародних конференцій періоду Другої світової війни; виступи політичних керівників тощо); мемуарна література; періодична преса періоду Другої світової війни (хроніка, повідомлення про вручення дипломатичних нот, географічні карти з позначенням кордонів та ліній розмежування, ксерокопії документів та ін. матеріали без вказування авторства); архівні матеріали (з 5-ти фондів Львівського обласного державного архіву); монографії та наукові статті.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше у вітчизняній та зарубіжній історико-правовій науці системно і всебічно досліджено легітимність процесу возз’єднання західноукраїнських земель з Українською РСР під кутом відповідності нормам діючого у 1939–1945 рр. міжнародного права та тогочасної звичаєвої практики міждержавних взаємин.
Наукова новизна дослідження характеризується такими найважливішими результатами.
Встановлено, що, оскільки Українська РСР, перебуваючи у складі Союзу РСР, була де-юре суб’єктом міжнародного права, принаймні від 1944–1945 рр., то існує реальна можливість того, що незалежна Україна як правонаступниця УРСР може бути притягнена до міжнародно-правової відповідальності за нібито деліктні дії своєї правопопередниці.
З’ясовано, що сучасний стан опрацювання проблеми правового закріплення західних кордонів України у вітчизняній і зарубіжній науці надміру заангажований, кон’юнктурний і, відповідно, має мало спільного з історичною дійсністю. В силу ряду причин науковці Польщі, країн пострадянського простору, включаючи й Україну, а також західні наукові школи пішли по неправильному шляху правової оцінки подій та юридичних фактів 1918–1945 рр. з позицій de lege ferenda, тобто "права майбутнього" – тієї системи, яка склалася у теорії і практиці міжнародних відносин після 1945 р. Натомість загальновизнана доктрина інтертемпорального права вимагає дотримуватися стандартів de lege lata, тобто "права діючого" – того, що існувало на момент здійснення тих чи інших зовнішньополітичних кроків чи укладення міжнародно-правових угод.
Доведено, що поширена в сучасній зарубіжній та українській науці правова оцінка Ризького договору 1921 р. не відповідає дійсності. Погоджений цим договором радянсько-польський кордон не міг вважатися легітимним, як з огляду на норми "старого" міжнародного права (у Ризі РСФРР, УСРР та Польща "ділили" те, що їм формально не належало, оскільки у 1921 р. де-юре сувереном Східної Галичини відповідно до Сен-Жерменського договору були держави Антанти), так і "нового" міжнародного права сучасної доби, оскільки була знехтувана воля місцевого населення.
Встановлено, що рішення Ради Послів про передачу Східної Галичини Польщі (березень 1923 р.) пов’язувалося з вимогою про надання автономії населенню. Варшава не виконала цю умову, а на поч. 30-х рр. відмовилася від будь-яких форм контролю за життям своїх національних меншин з боку наглядових структур Ліги Націй, що стало грубим порушенням прийнятих нею міжнародних зобов’язань.
Запропоновано визнати часткову правову обґрунтованість територіальних вимог до Польщі з боку її сусідів у 20–30-х роках ХХ ст. Територіальні претензії та вимоги дотримання принципу права націй на самовизначення, висунуті уже в першій половині 20-х років до Другої Речіпосполитої з боку урядів Німеччини (як веймарівської, так і гітлерівської), Литви, Радянського Союзу, мали частково обґрунтований характер і могли у певний час бути поставлені на розгляд Ліги Націй – у повній відповідності з нормами тогочасного міжнародного права.
Обгрунтовано, що ні пакт Ріббентропа-Молотова 23 серпня 1939 р., ані секретний протокол до нього не були "грубим порушенням норм міжнародного права" тієї історичної доби, оскільки загалом відповідали існуючій практиці.
Доведено антинауковість доктрини нібито "рівної" правової відповідальності Сталіна і Гітлера за розв’язання Другої світової війни.
Обгрунтовано, що Визвольний похід Червоної армії 17 вересня 1939 р. став здійсненням "права на самодопомогу", загальновизнаного у міжнародно-правовій практиці міжвоєнного періоду.
Доведено легітимний у міжнародно-правовому розумінні характер рішень Українських та Білоруських Народних Зборів.
З’ясовано, що у західній науковій літературі з питань міжнародного права відсутня різка критика дій СРСР на ранньому етапі Другої світової війни – аж до початку відверто агресивної "Зимової війни" з Фінляндією.
З нових методологічних позицій проаналізовано історію становлення принципу права націй на самовизначення як норми міжнародного права. Запропонована нова інтерпретація мотивів, якими керувалися Великі держави, виявлені відмінності у підходах, дійсні причини компромісів у практиці проведення в життя цього принципу.
Сформульовано концепцію "дуалізму" підходів і методів радянської зовнішньої політики у питанні післявоєнних кордонів держави. У зовнішньополітичному арсеналі радянської дипломатії були як аргументи з області т. зв. "старого" міжнародного права ("безпека кордонів" як важливий і загальновизнаний інститут права держави на самозбереження), так і "нового" (право націй на самовизначення, плебісцит як пріоритетна форма здійснення цього права тощо).
Надано оцінку міжнародно-правовому значенню рішень Тегеранської, Ялтинської та Потсдамської конференцій під тим кутом зору, чи слід вважати їх такими, що мали зобов’язуюче значення (традиційна "радянська" точка зору), чи тільки характер декларації намірів (цей підхід відстоювали США).
З нових позицій проаналізовано юридичне значення міжнародно-правових кроків Української РСР, здійснюваних Києвом після розширення прав союзних республік, проведеного рішенням Верховної Ради СРСР від 1 лютого 1944 р.
Вперше константовано, що у правовій думці і державно-правовій практиці сучасної Польщі домінують настрої і тенденції вести відлік зміни міжнародно-правового статусу Західної України та ін. колишніх польських територій не від жовтня–листопада 1939 р., а, принаймні, від серпня 1945 р. чи навіть від початку 1946 р. (з моменту обміну ратифікаційними грамотами, після чого договір про кордон від 16 серпня 1945 р. став діючим правом).
Встановлено, що усі цивільно-правові спори, пов’язані з подіями 1939–1945 рр. в Західній Україні, повинні вирішуватися з урахуванням того факту, що піддані колишньої Другої Речіпосполитої, які на 30 листопада 1939 р. перебували на території Західної України, отримали радянське громадянство, а відтак на них поширювалася дія радянських законів.
Дисертант звертає особливу увагу на те, що якнайскоріше взаємне визнання міжнародно-правового значення Українських Народних Зборів 1939-го року та їх рішень відповідатиме інтересам збереження і утвердження добросусідських відносин між незалежною Україною та Польщею (обидві держави неодноразово заявляли про стратегічне партнерство).
Практичне значення одержаних результатів перебуває у зв’язку з актуальністю наукової теми.
У правотворчій діяльності Верховної Ради України окремі матеріали можуть бути використані при підготовці нормативних актів, що регулюють міжнародні відносини держави, порядок надання компенсацій жертвам політичних репресій та депортацій 30-40-х рр. минулого століття, підсудність українському законодавству злочинів, здійснених у 1939-1945 рр. на території Західної України представниками радянського державного апарату та учасниками польських і українських національних збройних формувань тощо. Використання одержаних результатів доцільне у правозастосовчій роботі Верховної Ради України, її профільних комітетів, Кабінету Міністрів України, міністерств і відомств України, урядових і неурядових делегацій, громадських організацій, постійних представників України в РЄ, ЄС при вироблені і реалізації як внутрішніх, так і зовнішніх програм Української держави.
Отримані результати можуть бути використані при написанні як наукової і навчальної літератури з історії міжнародного права, історії держави і права України, так і праць із загальної історії, історії України, політології. Основні положення дисертації доцільно застосовувати в навчальному процесі при викладанні курсу історії держави і права України та спецкурсів у навчальних закладах з підготовки спеціалістів у галузі міжнародного права та міжнародних відносин, а також у навчальних закладах Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби Безпеки України.
Їхнє поширення сприятиме подоланню русофобських настроїв, які притаманні частині вітчизняного суспільства і наукового загалу. Використання результатів дослідження дасть імпульс для порозуміння з польською наукової школою, сприятиме руйнуванню у суспільній свідомості частини польського населення стереотипу українця як загарбника, "головного ворога" польського народу.
У разі висунення позовів про реституцію майна громадян, втраченого внаслідок націоналізації у 1939–1941 рр., про міжнародно-правову відповідальність України за ув’язнення і депортації колишніх громадян Другої Речіпосполитої, а також у випадку виникнення інших спорів майнового і немайнового характеру, пов’язаних з подіями 1939–1945 рр., результати дослідження можуть бути використані на практиці – при розгляді означених судових справ.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації пройшли апробацію на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ (ЛДУВС), на засіданнях "круглого столу" за участю цієї ж кафедри, кафедри конституційного та міжнародного права і кафедри соціальних дисциплін ЛДУВС (м. Львів, 28 січня 2005 р.). Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на спільному засіданні відділу історико-правових досліджень та відділу міжнародного права і порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України (м. Київ, 4 квітня 2006 р.). Вони були оприлюднені на низці наукових та науково-практичних конференцій: VIII Міжнародній конференції істориків права "Юридична біографістика: історія, сучасність та перспективи" (м. Феодосія, 15–18 вересня 2002 р.); ІХ-й історико-правовій конференції "Юридична наука та освіта: історія, сучасність, перспективи" (м. Рівне, 6–8 червня 2003 р.); науковій конференції "Золотий" вересень 1939 р. у долі західноукраїнського населення: історико-правовий аспект" (м. Львів, 19 вересня 2003 р.); Х-й історико-правовій конференції "Історико-правові аспекти автономізму та федералізму" (м. Севастополь, 22–24 вересня 2003 р.); ХІ-й історико-правовій конференції "Місцеві органи державної влади та самоврядування. Історико-правовий аспект" (м. Суми, 16–18 квітня 2004 р.); науковому семінарі "Джерела права: історія, сучасний стан справ, перспективи" (м. Львів, 28 травня 2004 р.); ХІI-й історико-правовій конференції "Етнонаціональні чинники в історії державного будівництва" (м. Бахчисарай, 11–13 вересня 2004 р.); ХІІІ-й історико-правовій конференції "Право в системі соціальних норм: історико-юридичні аспекти" (м. Чернівці, 20–22 травня 2005 р.); XIV історико-правової конференції "Міграційні процеси в Україні і світі: історико-юридичні аспекти" (м. Балаклава, 4–7 вересня 2005 року), міжнародній конференції "Народовладдя і право в умовах формування громадянського суспільства" (м. Курськ, 30–31 березня 2006 р.); Міжнародному науково-практичному семінарі "Порівняльне правознавство на пострадянському просторі: сучасний стан і перспективи розвитку" (м. Сімферополь, 27–29 квітня 2006 р.).
Публікації. По темі дисертаційного дослідження опубліковано загалом 46 праць, у тому числі 24 публікації у фахових виданнях, а також 2 монографії (1 з них – особиста), 5 статей у наукових збірниках.
У 2004 р. вийшла з друку монографія: Макарчук В.С. “Міжнародно-правове визнання державного кордону між Україною і Польщею (1939–1945 рр.)”. – К.: Атіка. – 348 с.
Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (971 найменування). Загальний обсяг дисертації становить 454 стор., в тому числі список використаних джерел – 81 стор.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обгрунтовано актуальність теми, зазначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету й завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано методологічну основу, розкрито наукову новизну роботи, її теоретичне й практичне значення, наведено відомості щодо апробації дослідження і публікацій, у яких викладені результати дослідження, містяться дані про структуру й обсяг роботи.
У Розділі "Методологічні проблеми аналізу правового статусу західноукраїнських земель" здійснено огляд вітчизняної та зарубіжної (польської, англійської американської та ін.) правничої, історичної, політологічної та історико-правової літератури за темою дослідження, а також запропоновано власну методологію вивчення питання. Розглянуто основні наукові концепції, надано їм критичну оцінку. Визначено і окреслено ті досягнення з наукового доробку зарубіжних правників та істориків, які можуть бути використані в інтересах української історико-правової школи. Проаналізовано і узагальнено вітчизняні та зарубіжні видання документальних матеріалів, що творили основу міжнародного права до 1945 р. Розділ складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 1.1. "Аргументи радянської та української пострадянської історико-правових шкіл щодо права українського народу на возз’єднання, закономірність возз’єднання" здійснений огляд україномовної літератури, присвяченої різним аспектам досліджуваної теми.
Негативне ставлення істориків та правників української діаспори (В. Косик, А. Красовський, О. Субтельний, А. Жуківський, М. Фреїшин-Чировський, В. Савчак, К. Савчук, М. Бойко та ін.) до Союзу РСР та комуністичної доктрини зумовили певну викривленість підходів до правових аспектів оцінки подій, що зумовили возз’єднання західноукраїнських земель у складі Української РСР як складової частини СРСР. Заперечувалася завершеність такого возз’єднання, оскільки поза УРСР залишилися т. зв. Марамаронщина, Пряшівська Русь, Холмщина і Підляшшя, які історично входили до української етнічної території. "Провина" за вказаний стан справ покладалася цілком і повністю на Москву, яка нібито діяла не в інтересах України і українців, а ставила на меті створення світової системи соціалізму, розплачуючись зі своїми східноєвропейськими сателітами масивами українських земель. Зовнішня політика Союзу РСР, на думку цієї наукової школи, спиралася на грубу військову силу, а також на співробітництво з одіозним гітлерівським режимом. Радянська дипломатія, за цією логікою, грубо порушувала норми ius cogens, зокрема пакти, укладені з міжвоєнною Другою Річчюпосполитою, Атлантичну хартію тощо. Історико-правова наука уже незалежної України після 1991 р., на жаль, запозичила чимало концептуальних положень і методичних підходів діаспорної школи.
По суті, сучасна вітчизняна наука недалекоглядно ігнорує принципово важливий момент. Якщо возз’єднання західних українських земель було наслідком міжнародно-правових деліктів, нібито здійснених сталінсько-молотовською дипломатією, то рано чи пізно має бути поставлене питання про правову відповідальність України як правонаступниці Української РСР (майнові претензії щодо реституції нерухомого та рухомого майна, націоналізованого до 16 серпня 1945 р., компенсації громадянам іноземної держави (Польщі), репресованим державними структурами Української РСР, мобілізованим до Червоної армії тощо).
В інтересах сучасної України об’єктивно з’ясувати істинний стан справ, а не повторювати автоматично антиукраїнські аргументи зарубіжних "авторитетів".
Вітчизняна історико-правова школа (В. Кульчицький, Б. Тищик, В. Василенко, Л. Зашкільняк, Ю. Сливка, В. Сергійчук, О. Ткачов, І. Ільюшин, С. Кульчицький та ін. накопичила багатий фактичний матеріал, достатній для ведення серйозної наукової полеміки з зарубіжними істориками та юристами, які ставлять своїм завданням дискредитувати мету та методи українського Возз’єднання. Однак, наукової праці узагальнюючого характеру на сьогодні, на жаль, немає.
У підрозділі 1.2. "Правові питання державної належності західноукраїнських земель в оцінках польських науковців. Сучасна офіційна позиція Уряду РП та польських органів юстиції" викладена і піддана науковому аналізу точка зору Польського уряду та польських наукових шкіл.
Польська історико-правова школа протягом післявоєнного часу пройшла у своєму розвиткові принаймні два головних етапи: до демонтації комуністичного державного режиму (1945 – кінець 80-х років ХХ ст.) і після неї. Крім того польським історикам та правникам (Б. Вевюра, Ц. Березовський, С. Боратинський, Б. Дробнер, А. Кляфковський, В. Ковальський, С. Станевич, С. Забєлло, Ф. Збінєвич та ін.) доводилося обґрунтовувати власні територіальні надбання коштом переможеної Німеччини (Східна Прусія, Гданськ (Данціг), Вроцлав (Бреслау) аргументами "історичної справедливості", "безпеки кордонів" тощо – історично застарілими, а відтак і сумнівними, як на реалії післявоєнної Європи.
Питання радянсько-польського кордону, встановленого після закінчення Другої світової війни, тривалий час замовчувалося; серйозний правовий аналіз подій був відсутнім.
Після 1990 р. польська наука (Є. Лоєк, Ч. Партач, П. Еберхардт, А. Айнєнкель, Г. Мазур та ін.) здійснила поворот управо. Дії Союзу РСР оголошені злочинними, радянська зовнішня політика ставиться в один ряд з гітлерівською, лунають вимоги "суду" на зразок Нюренберзького трибуналу над комунізмом. Критиці піддається зовнішня політика США та Великобританії, які нібито виступили поплічниками сталінізму в його опануванні "історичними польськими землями". Потрібно відмітити, що аргументація польських істориків і правників, як правило, здійснює грубу підміну поняття "норми міжнародного права", коли сучасні норми починають тлумачитися як діючі і обов’язкові для періоду 1939–1945 рр.
Непокоїть те, що офіційні законодавчі, правоохоронні та судові структури РП дотримуються позицій, що злочини, здійснені українськими націоналістами на території т. зв. Малопольські Всходнєй від осені 1939 р. до 1945 р., підлягають юрисдикції польських судів. Відмова визнавати державно-правовий статус західних українських земель після 25–26 жовтня 1939 р. як складової частини Української РСР, на думку дисертанта, готує обґрунтування для майбутніх претензій щодо дій державних структур Української РСР, пов’язаних з долею польських громадян та їх майна, у період від осені 1939 р. до 16 серпня 1945 р.
У своєму евентуальному протистоянні з польською історико-правовою школою вітчизняна наука не може скільки-небудь відчутно розраховувати на розробки і досягнення радянського часу (А. Безіменський, В. Ісраелян, Н. Кобляков, А. Красильніков, В. Сіполс, С. Сосінський, В. Трухановський та ін.). Радянська наука, обмежена вимогами сумнозвісної "партійності", створила вельми умовні схеми, де не знайшлося місця таємному радянсько-нацистському співробітництву 1939 р. (пакт Ріббентропа-Молотова), фактору українського націоналізму в подіях 1939–1945 рр., дійсним підставам порозуміння Москви із західними Союзниками в 1943–1945 рр. та багатьом іншим проблемним питанням. З метою нібито "зміцнення інтернаціональної солідарності з братнім народом Польщі" радянська історико-правова школа уникала гострих сюжетів і коментарів, включаючи й міжнародно-правові аспекти встановлення післявоєнних кордонів у Східній Європі.
Вказане зауваження стосується радянських юристів-міжнародників (В. Барсєгов, Ю. Боярс, Л. Валова, Р. Каламкарян, Б. Клименко, Ф. Кожевніков, П. Курис, І. Бліщенко, А. Ладиженський, М. Лазарєв, Д. Лєвін, І. Лукашук, А. Талалаєв та ін.).
Разом з тим у радянській історико-правовій науці було висунуто і обґрунтовано важливу тезу про не співпадання багатьох доктринальних принципів т. зв. "старого" (до 1945 р.) і "нового" (після прийняття статутних документів ООН) міжнародного права. Найбільш повно цей підхід прослідковується у працях Г. Тункіна.
Інша річ, що перехід від "старого" до "нового" міжнародного права у працях радянських юристів-міжнародників пояснювався нібито виключно впливом "ідей Жовтневої революції" та постійними зовнішньополітичними зусиллями Радянського Союзу і країн т. зв. світової соціалістичної системи. Це не зовсім вірно, оскільки внесок провідних країн демократичного табору, особливо США, у творення норм "нового" міжнародного права був вочевидь не меншим, а, в дечому (приміром концепція прав людини) можливо, і більшим, ніж доробок Союзу РСР.
У підрозділі 1.3. "Англо-американська історіографія про політику Великих Держав у західноукраїнському питанні 1939–1945 рр." аналізуються концепції наукових шкіл США та Великобританії, а також англо-американська наукова література з питань історії права.
Англо-американська історіографія та юриспруденція протягом нетривалого періоду співробітництва держав антигітлерівської коаліції (до літа 1945 р.) давала загалом виважені оцінки подіям осені 1939 р. Проте початок т. зв. "холодної війни" призвів до переоцінки цінностей. Процес особливо посилився після опублікування у 1947 р. трофейних документів нацистського міністерства іноземних справ, що викривали співробітництво двох тоталітарних режимів на початковому етапі Другої світової війни. Тим не менше, багатий фактичний матеріал, що містився у працях таких істориків, як Л. Вудвард, В. Аспатур’ян, Е. Карр, П. Магочі, Дж. Кіган, Дж. Лукакс, Р. Лукас, Б. Ньюман, В. Шірер та багатьох ін., може надати суттєві аргументи вітчизняній науці у її протистоянні із зарубіжними опонентами.
Важливе значення мають і праці "чистих" юристів-міжнародників (Я. Броунлі, Ч. Хайда, А. Коббана, П. Корбета, Ч. Фенвіка, Г. фон Глана, М. Гудсона, Л. Хенкіна, Дж. Хазарда, І. Шапіро, П. Магса, К. Пуха, О. Шляхтера, С. Малавера, Б. Монтануса, С. Макінтайра, А. Нуссбаума, Л. Опенгейма, Дж. Старке та багатьох інших), оскільки саме вони дозволяють робити обґрунтовані висновки про норми того міжнародного права, що діяло у період між завершенням Першої світової війни (1918 р.) і створенням Організації Об’єднаних Націй у 1945 р.
У підрозділі 1.4. "Методологічні засади визначення державно-територіального статусу західноукраїнських земель (період Другої світової війни 1939–1945 рр.)" пропонується системний інструментарій дослідження такого складного явища як державно-територіальний статус західноукраїнських земель в період Другої світової війни.
Методологія вивчення вказаного питання, на думку автора дисертаційного дослідження, мусить обов’язково основуватися на доктрині інтертемпорального права; не може бути поставлене в провину суб’єктові міжнародного права порушення тих правових норм, що не існували на момент спірної дії.
Спираючись на факти, неупереджений дослідник мусить прийти до висновку, що радянська зовнішня політика у 1939–1945 рр. здійснювалася жорстко, але цілком у тих правових рамках, що їх надавало тогочасне міжнародне право для усіх своїх суб’єктів. Відтак, на науковому рівні вести мову про гіпотетичні "делікти", нібито здійснені Москвою і Києвом протягом 1939–1945 рр., можна лише з огляду на норми міжнародного права сучасної доби.
У Розділі "Правове врегулювання входження Західної України в СРСР та його оцінка урядами заінтересованих держав (серпень 1939 – червень 1941 рр.)" розглянуті під кутом дотримання вимог норм міжнародного права ті практичні дії Радянської держави, спрямовані на зміну територіального статусу західноукраїнських і західнобілоруських земель, що були здійснені у серпні 1939 – червні 1941 рр., а також реакція на ці дії з боку урядів заінтересованих держав. Розділ складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. "Проблема кордонів Другої Речіпосполитої (1918–1939.): аспекти міжнародного права і європейської безпеки. Легальні можливості і допустимі засоби ревізії міждержавних кордонів у міжвоєнній Європі" розглянуто питання обгрунтованості територіальних претензій до міжвоєнної Польщі з боку сусідніх держав та можливості їх мирного і немирного правового врегулювання засобами діючого міжнародного права.
Задекларовані у тій чи іншій формі територіальні претензії до Другої Речіпосполитої мали Німеччина (Сілезія), Литва (Віленський край) та Союз РСР (вимога проведення плебісциту у Східній Галичині). Міжвоєнне право визнавало за своїми суб’єктами можливості широкого застосування силових методів тиску (блокада, арешт коштів на рахунках, належних іноземній державі, тощо) і навіть "право на війну", якщо "мирні" форми впливу не дозволяли досягнути бажаного результату. Секретний протокол до пакту Ріббентропа-Молотова, у якому сторонами були взаємно визнані також територіальні вимоги до Польщі зі сторони Литви, на думку дисертанта, створював потрібні передумови до "нового видання Мюнхена", тобто спільного висунення територіальних претензій до Другої Речіпосполитої Німеччиною, Литвою та Союзом РСР і скликання представницької міжнародної конференції, на зразок тієї, що восени 1938 р. визначила територіальний статус Судетів, Тєшінської Сілезії та частин Словаччини і Карпатської України, населених відповідно німцями, поляками та угорцями. Таку можливість цілком легалізувало діюче на 1939 р. міжнародне право.
В підрозділі 2.2.Радянсько-нацистська "змова" 23 серпня 1939 р. та Визвольний похід Червоної Армії 17 вересня 1939 р. у світлі доктрини інтертемпорального права і звичаєвого права на "самодопомогу" піддано критиці тезу про деліктний характер дій Радянського Союзу, пов’язаних з радянсько-німецькими переговорами у серпні 1939 р. та вводом радянських військ у Східну Польщу у вересні того ж року.
На серпневих переговорах у Кремлі радянська сторона домовлялася з Берліном про сфери впливу а Східній Європі, що було звичною практикою дипломатії того часу. Незважаючи на те, що обидві сторони зазначили взаємну заінтересованість у проведенні територіальних змін за рахунок Польщі, ці зміни могли бути здійснені і допустимими в тогочасному міжнародному праві мирними засобами, подібно до того, як у вересні-жовтні 1938 р. Німеччина, Польща та Угорщина провели бажані для себе територіальні зміни коштом Чехословаччини.
Рішення Гітлера розпочати війну проти Польщі 1 вересня 1939 р. не було узгоджене з СРСР. Поява німецьких військ у погодженій радянській сфері впливу, плани створення маріонеткової Західної України чи як альтернатива – передачі її території Угорщині стали не лише порушенням досягнутих 23 серпня 1939 р. у Москві відкритих і таємних угод, але й створювали цілком реальну політичну і військову небезпеку для Союзу РСР та Української РСР. Відтак вступ Червоної армії у Західну Україну та Західну Білорусію став реалізацією т. зв. "права на самодопомогу", що на той час було звичаєвою нормою діючого міжнародного права. Подібні кроки здійснювали протягом Другої світової війни і Західні демократії (англо-американська окупація Ісландії, спільний ввід англійських та радянських сил у формально незалежний Іран тощо).
В основі радянсько-польського Договору 1932 р. про ненапад лежав намір Радянського уряду гарантувати безпеку свого західного кордону на відрізку з Польщею. Ця підстава перестала існувати після тотальної військової поразки Польщі, що на середину вересня 1939 р. уже не викликала сумніву. Обмовка rebus sic stantibus дозволяє суб’єктам міжнародного права відмовлятися від укладених договорів, якщо зникає основна підстава їхнього укладення. Разом з тим дія вказаної обмовки не поширюється на договори, що встановлюють лінію кордону.
В підрозділі 2.3. "До питання про легітимність Народних Зборів Західної України. Намагання емігрантського уряду Польщі заперечити міжнародно-правове значення західноукраїнського та західнобілоруського плебісцитів" розглянуто міжнародно-правове значення рішень Народних Зборів Західної України.
Визвольний похід 17 вересня 1939 р. не змінював державно-правового статусу територій колишньої Польської держави. Це здійснили Народні Збори Західної України і Західної Білорусії. Всупереч поширеній думці, незважаючи на втручання радянських та партійних структур у процеси скликання і організації Народних Зборів, переважна воля населення була висловлена цілком однозначно. Жодний із плебісцитів, здійснюваних у період між двома світовими війнами, не був вільним від втручання заінтересованих сил. Відтак фактичні умови, у яких скликалися і проходили Народні Збори, не можуть вважатися порушенням усталених звичаєм правових норм. Тим самим громадяни колишньої Другої Речіпосполитої легітимно отримали радянське підданство, а рішення Народних Зборів про націоналізацію великої промисловості, банків та крупної земельної власності створили легітимну, як за мірками права того часу, основу для перетворень економічного життя.
Свого часу (у 1929 р.) Верховний Суд Другої Речіпосполитої розглядав питання про борги і зобов’язання своєї правопопередниці Австрії і виніс наступну постанову (цитую за львівським виданням 1929 р. – В. М.): "Вправді давніше міжнародне право примінювало при обнятті території давньої держави через нову в дорозі анальогії правні постанови приватного права про дідичення (спадкоємство – В. М.) і обняття маси маєткової (,) і тому нова держава враз із територіями обнимала також зобовязання і довги давної держави, що відносилися до неї обнятої території. В найновіших часах зайшла основна зміна повисшого правного погляду в тім напрямі(,) що нова держава не є тепер наступником правним давньої, та обіймає лиш такі тягарі і зобовязання(,) які виразно на себе прийняла". Якщо підходити за цими мірками до подій осені 1939 р. та рішень легітимних Народних Зборів Західної України, то – у відповідності
