ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

НИКИФОРОВА ЛІЛІЯ АНАТОЛІЇВНА

УДК 141. 319. 8

ОСОБИСТІСТЬ І ФОРМИ ЇЇ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Донецьк – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософських наук Донецького державного університету економіки і торгівлі ім. М.І. Туган-Барановського Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор філософських наук, професор

Узбек Костянтин Минович,

професор кафедри прикладної та

вищої математики Донецького державного університету

економіки і торгівлі ім. М.І. Туган-Барановського

Офіційні опоненти – доктор філософських наук, професор

Шкода Володимир Васильович,

Професор кафедри теорії культури і філософії науки

Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна

кандидат філософських наук

Попов Володимир Юрійович, доцент

кафедри філософії Донецького

національного університету

Провідна установа – Центр гуманітарної освіти НАН

України, кафедра філософії, м. Київ

Захист відбудеться 24 квітня 2007 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.11.051.06 у Донецькому національному університеті (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24)

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24)

Автореферат розісланий 20 березня 2007 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук Сушинський М.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Дискурс становлення та формування особистості є підставовим як для класичної, так і сучасної філософії, бо належить до “вічних” проблем людського буття. Але попри загальновживаність поняття особистості, ця проблема поступово опинилась на маргінесі соціогуманітарних досліджень, і тільки на межі ХХ-ХХІ сторіч знову набула актуального звучання. В цьому контексті на передній план висувається необхідність особливої уваги до теоретико-методологічних засад дослідження феномена особистості, конкретно-історичних детермінант та соціокультурних форм її самореалізації. В межах кризи старої дослідницької парадигми і переорієнтації її на сучасні гуманітарні проблеми, стає очевидною обмеженість позитивістської та природничонаукової методології, що була притаманна дослідженням феномена людини протягом значного часу. Така методологія приводила у свій час до численних здобутків, одначе цілий ряд соціогуманітарних проблем залишився поза сферою її можливостей. Матеріалістичне розв’язання сучасних проблем, характерне для соціальної філософії радянського періоду і частково успадковане, як методологічна традиція, сучасною вітчизняною філософською думкою, також досить часто виявляється непереконливим і суперечить науковим традиціям та соціально-культурним очікуванням.

Уявлення про людину як продукту соціально-природної детермінації примушують зводити її життєдіяльність до адаптації щодо соціально-природного середовища існування. Якби природа людини була саме такою, то не виявила б сучасна гуманістична антропологія в людини феноменологічної потреби в самоактуалізації, метафізичної потреби в бутті і одночасно – явища наркоманії, алкоголізму та суїциду на тлі задоволення матеріальних і соціальних потреб.

З іншого боку криза сучасної української політики і права, відсутність консолідуючої суспільної ідеї, глибинні суперечності нинішнього стану релігії і церкви, девальвація моральних цінностей і традицій, експансія сурогатів культури та комерсалізація її аж ніяк не ліпших взірців – все це породжує в індивідуальній масовій свідомості фрустральний стан, в якому сенс життя обертається на абсурд, а потреба в самоактуалізації особистості в суспільстві отримує потворну форму ескапізму, тобто втечі від суспільства.

В зв’язку з цим видається, що однією з найактуальніших проблем української політики соціального виховання є опрацювання концепції самореалізації людини в сучасних умовах та критеріїв її саморозвитку. Ключ до розв’язання цієї задачі нагальної дискурсивної практики знаходиться у площині теоретичних уявлень про сутність та природу особистості, структур соціокультурної об’єктивної детермінації формування особистості, а головне, у площині уявлень про суб’єктивні перспективи і можливості форм самореалізації особистісного буття у соціумі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах державної бюджетної наукової теми кафедри філософських наук Донецького державного університету економіки і торгівлі ім. М.Туган-Барановського “Проблема людини в сучасній філософії” (державний реєстраційний № 0103U004887)

Ступінь наукового опрацювання проблеми. Сучасний етап соціально філософської візії проблеми особистості є обумовленим всією попередньою ходою розвитку європейської філософської думки. В ньому посилюються толерантність, розмивання міжконцептуальних меж, зближення позицій, моменти продуктивної еклектики і методологічні новації.

Вагомий внесок в поглиблення розуміння загальних теоретичних і методологічних проблем антропогуманітаристики дають праці цілого ряду відомих західних мислителів. Серед них – С.К’єркегор, Г.Марсель, А.Камю, Ж.-П.Сартр, К.Ясперс, М.Гайдегер, Е.Гусерль, М.Шелер, Ж.Марітен, Я.Буркхард, А.Рено, О.Шпенглер, Ф.Ніцше, Е.Шпрангер, Г.Аренд, Ж.Бодрийяр, Ж.Дельоз, М.Турньє, Г.Зиммель, Х.Ортега-і-Гассет, М.Бубер, В.Вундт, Е.Титченер, Й.Гойзінга, Е.Берн, Дж.Айєр, У.Бохеньський, Д.Уотсон, Б.Скіннер, З.Фройд, Р.Кеттел, Дж.Мід, Г.Блумер, В.Хьоксле, Х.Тейлор, Д.Деннет, Л.Дюмон, Н.Еліас, Е.Дюркгейм, М.Вебер, Ю.Хабермас, Дж.Кін, Х.Гадамер, Ф.Гаєк, Х.Плеснер, Дж.Грей, К.Баллестрем, К.Поппер, Е.Касиррер, А.Делл’Аста, З.Бауман, М.Мерло-Понті, Ф.Тьоніс, А.Мейсон, В.Беккер. А також російських – Л.Шестова, М.Бердяєва, С.Франка, Л.Карсавіна, О.Лосєва, Н.Лоського.

Спираючись на національні традиції, ідеї Г.Сковороди і П.Юркевича, переосмислюючи гуманістичну спадщину світової культури і специфіку самобутнього розвитку України, звертаються до цієї проблематики й представники вітчизняної гуманістичної традиції, сучасні українські філософи, орієнтуючи свої наукові пошуки на збагачення методологічних, світоглядних, теоретичних, психологічних та культурологічних аспектів самовідтворення особистості. Серед них імена – Є.Андроса, В.Андрющенка, А.Бичко, І.Бичка, І.Бойченка, М.Булатова, Б.Головка, Г.Горак, В.Горського, Г.Гребенькова, Г.Заїченка, В.Іванова, В.Кізіми, Б.Парахонського, М.Поповича, В.Рижка, В.Сержантова, В.Табачковського, В.Шкоди, О.Яценка, В.Ярошівця.

Вітально-аксеологічні та етичні аспекти розвитку особистості репрезентують праці В.Сержантова і Г.Гребенькова.

У феноменологічно-екзистенціалістському вимірі проблему особистості досліджено в працях Є.Бистрицького, В.Козловського, С.Кримського, С.Крилової, В.Малахова, С.Пролеєва, у персоналістсько-антропологічному – в роботах Б.Головка, В.Табачковського, Н.Хамітова, О.Шевченка. В межах некласичного соціально-філософського тлумачення особистості знаходять себе розвідки дослідників природи комунікативних процесів в сфері вимірів людського буття – А.Єрмоленка, Л.Ситниченко, Г.Поченцова.

Особистість за своєю природою є цілісний, системний і структурований конструкт. Ці якості вона набуває у процесі соціального становлення, Саме такий підхід до її розуміння склався в науковому обігу в середині ХХ сторіччя завдяки доробку провідних психологів і соціальних філософів радянського періоду – П.Анохіна, В.Кузьміна, Б.Ломова. Суголосним з ним є комплексний підхід, сформульований Б.Ананьєвим. Методологічні підвалини теорії особистості, розвинуті в працях Г.Андреєвої, А.Бодальова, А.Брушлинського, О.Леонтьєва, В.Мясищева, А.Петровського, С.Рубінштейна, В.Ядова. З іменами С.Рубінштейна та О.Леонтьєва пов’язане становлення діяльнісної парадигми особистості, коли вона розглядається як “і передумова і результат її діяльності”. Подальший розвиток цього концепту здійснюється К.Абульхановою-Славською, А.Брушлинським та ін.

Теоретико-концептуальним проблемам особистості присвячені також праці сучасних соціальних філософів Л.Стевенсона, В.Штерна, В.Самсонова, А.Скотної, В.Слободчикова, Є.Ісаєва та інших; проблемам детермінації самостановлення особистості соціокультурними чинниками – роботи М.Булатова, О.Колісника, В.Ільїна, В.Іванова, Є.Акопова. Теоретичні питання структури особистості піднімаються у розвідках В.Циби, В.Розіна, А.Амірова, Л.Божович, Л.Баєвої, В.Ларцева, Т.Цимбал, А.Бандури, І.Тимошенка і А.Сосніна, В.Чудновського, І.Туркова. Проблема сенсу життя особистості, її самості в онтологічному вимірі є предметом наукових пошуків І.Михайлової, О.Румянцевої, В.Табачковського, В.Самсонова, В.Борзенкова, М.Букароса, Л.Забєліної, Б.Дочевої, А.Коржанівського, Г.Тульчинського, А.Маслова, Ю.Стрельцова, В.Кутирьова, В.Ярошівця, Л.Карасьова, Г.Кнабе та ін.

Різні аспекти процесу практичного самостановлення особистості порушуються в дослідженнях Н.Кобилянського, І.Карівця, О.Беляєвої, В.Муляра, К.Якимця, О.Злобіної, В.Ігноватова, В.Кутирьова, А.Лоя, В.Лекторського, Н.Родіонової. Серед безлічі публікацій, що у той чи інший спосіб торкаються творчості як чинника і форми саморозвитку особистості слід виокремити монографію О.Афанасьєвої “Творчість як саморозвиток особистості”.

Праці знаних західноєвропейських, українських, російських філософів, що знаменували нову віху у філософській розробці даної проблематики, дозволили переосмислити імператив творчості як форму самореалізації особистості у постіндустріальну епоху.

В сучасній західній філософії також долається абсолютизація традиційного погляду на людину тільки як на об’єкт соціального впливу, що був притаманний багатьом представникам позитивістського типу мислення. Відомим винятком у цьому плані можна вважати підходи до проблеми людини представників франкфуртської та чикагської шкіл, що дистанціювалися від поклоніння соціетальному типу взаємовідносин у соціумі і обґрунтовували самоцінність особистості.

Таким чином, можна зробити висновок, що в історії антропологічної думки, в сучасній соціально-філософській, психологічній та культурологічній літературі накопичено величезний матеріал, присвячений проблематиці людини. Він виступає ґрунтовною джерельною базою для пошуку нових ідей щодо феномену особистості у найрізноманітніших ракурсах. Однією з них є здійснене дисертантом дослідження форм самореалізації особистості через процес вибору її світоглядної та смисложиттєвої позиції в ситуації діяльнісної активності та “екзистенційного напруження”, спрямованого на творчість, адекватну критеріям культури, моралі та відповідальності.

Мета і завдання дослідження полягає в тому, щоб на основі системного підходу концептуально осмислити класичну філософську спадщину та сучасний соціально-філософський зміст проблеми людини, реконструювати основні форми та засадничі процеси самореалізації особистості в контексті духовної ситуації суспільства кінця ХХ – початку ХХІ сторіч.

Здійснення поставленої мети передбачає розв’язання наступних завдань:– 

обґрунтування фiлософсько-методологiчних підстав концепції самореалізації багатовимірної, цiлiсної особистості у постiндустрiальну епоху;– 

визначення характеристик основних форм самореалiзацiї особистості з метою специфікації їх соціальної значущості;– 

прояснення можливостей для самореалiзацiї особистості у суспільстві перехідної епохи;– 

розкриття специфіки форм самореалiзацiї особистості у постiндустрiальну епоху та відпрацювання прогнозу розвитку особистості в умовах трансформацій українського суспільства;– 

аналіз теоретичних уявлень, які існують у соцiальнiй філософії, філософській i християнській антропології, що відбивають цiлiсний розвиток особистості;– 

окреслення можливостей, що дає синтез філософського і релігійного (християнського) вчення про людину як евристичного потенціалу для вирішення проблем розвитку сучасної особистості;– 

iнтеграцiя філософських і релігійних (християнських) уявлень про людину у концепцію цiлiсного розвитку особистості на основі науково-фiлософської інтерпретації положень світської та християнської антропології; 

виявлення конструктивних можливостей створення моделі гармонійної одухотвореної особистості для вирішення прикладних задач у педагогицi, освіті i професійному розвитку сучасної людини.

Об'єктом дослідження є особистість як соціокультурний феномен.

Предмет дослідження – основні форми і засадничі процеси самореалізації особистості та їх специфіка в умовах транзитивного суспільства.

Теоретико-методологiчна основа та методи дослідження. Теоретичними джерелами цього дисертаційного дослідження стали доробки сучасних фiлософiв екзистенцiйно-гуманiстичного напрямку – К.Ясперса, М.Гайдеггера, Е.Фромма, В.Франкла, А.Маслоу; релiгiйно-фiлософської течiї – Н.Грота, Н.Бердяєва, Н.Лоського, В.Соловйова; фундаторів тeopiї систем – А.Богданова, Р.Ешбi; представників вітчизняної філософської гуманітаристики, що концептуально досліджували особистість у контексті української культури - М.Поповича, С.Кримського, Б.Головка, М.Култаєвої, А.Табачковського, I.Бичка; а також роботи російських дослідників концепту дiяльностi – С.Рубiнштейна, О.Леонтьєва; індивідуальності - B.Ананьєва; суб'єктивної реальності – В.Слободчикова, Є.Icaєвa; духовного розвитку особистості – Б.Братуся.

Особистість е цiлiсним, системним та структурним утворенням. Разом з тим такий методологічний пiдхiд до її розуміння став домінуючим лише у 50-х роках ХХ сторіччя. Використання такого концептуального кола цієї царини антропологічного дискурсу, яке простежується в дисертації, детермінувало вибір шляхів дослідження. Підставовим принципом дослідження стала засада самопородження особистості через дiяльнiсть. Запропонована форма системно-аналiтичного дослідження дозволила реалізувати принцип єдності історичного i логічного, єдності онтогенетичної та філогенетичної складової самореалiзацiї буття.

Звернення до діалектики як методу розвитку дозволила використати методологію гегелiвської “трiади” для експлiкацiї фаз i циклів самостановлення як особистості, так i її alter-ego – смислу життя. Екзистенцiально-сенсова проблематика, що досліджується у контексті фiлософсько-антропологiчного знання, детермінувала звернення до феноменологічних і герменевтичних методологічних орiєнтирiв.

Специфіка дисертації зумовила залучення етнографічного, культурологічного, соціологічного i психологічного теоретичного матеріалу та вiдповiдних йому методологічних iнтенцiй.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна дослідження обумовлена системним соцiально-фiлософським аналізом особистості i форм її самореалiзацiї на тлі соціокультурних процесів.

В процесі дисертаційного дослідження було отримано ряд висновків, що мають характер наукової новизни: – 

дістало подальшого розвитку й аргументації положення про фундаментальну значимicть історичної соцiально-фiлософської спадщини в дослiдженнi головних аспектів феномену особистості для поглибленого концептуального осмислення процесу самореалiзацiї особистості в контексті нових соціальних практик i реалій; – 

вперше виокремлено основні парадигмальнi модуси дискурсу особистості, що мають класичне філософське обгpунтування: об’єктивістський, де особистість розглядається переважно як об'єкт соцiальної системи або Божого замислу; дуалістичний, де особистість визначається через власне мислення; суб’єктивістський, де особистість постає як суб'єкт світу i його вільний деміург; дiяльнiсний, що розглядає особистість як феномен, що самопороджує себе через форми об'єктивної дiяльностi. Доведено, що саме ці модуси стали загально-методологiчним підгрунтям новітніх соціально-фiлософських i психологiчних iнтерпретацiй особистості, особливо в пошуках її загально-цивiлiзацiйних вимiрiв;– 

виявлено, що в сучасних концепціях особистості помітно послаблені позиції метафізичного підходу до цього феномена i виразно посилена увага до соцiально-практичних параметрів формування людини – соцiально-економiчних, політичних, правових, демографічних, гендерних тощо;– 

реконструйовано історичну і сучасну фiлософсько-лiтературну полеміку щодо підставових вимiрiв особистості та її структури; – 

шляхом цiлiсного філософського дискурсу феномена становлення особистості визначено та розкрито його провідний конституючий та детермінуючий вимір – смисл життя;–

обґрунтовано, що смисл життя є процесом i результатом активного буття особистостi через iдеально-рефлексійну та предметну дiяльнiсть, яка здійснюється у просторі i часі онто- та філогенезу; – 

доведено, що становлення смислу життя особистості, відкриття її самості є трiадою, де тезою постає процес ідеального освоєння зовнішнього буття, антитезою – процес об'єктивації суб'єктивного, тобто його опредметнення в універсальних формах дiяльностi, i нарешті, синтезою – розпредметнення, перетворення предметності в суб'єкт, в особистість;– 

аргументовано, що смисл життя є універсальною детермінантою i загальною формою буття особистості, її екзистенцією;– 

встановлено необхiднiсть створення комплексної, заснованої на сучасних досягненнях філософської та гуманiтарно-педагогiчної думки, системи виховання, котра б вiдповiдала вимогам сучасних соціальних практик “суспільства ризику”; – 

вперше висувається теза, що в умовах зростаючої соціальної невизначеності сенсу буття особливої ваги набувають такі компенсаторні риси як людська гiднiсть, громадянська вiдповiдальнiсть, соціальна справедливість та культурна толерантність.

Апробація результатів дослідження Результати дисертаційного дослідження доповідались та обговорювались на наукових конференціях Донецького державного університету економіки і торгівлі ім. М.І. Туган-Барановського (2003-2006р.). Головні ідеї роботи дисертант виклав перед учасниками наступних міжнародних конференцій: Х Харківські міжнародні Сковородинівські читання “Проблема свободи у теоретичній і практичній філософії” (м. Харків, 2003); VI Міждународна науково-практична конференція студентів і молодих учених (м. Донецьк, 2003.); Перша Міжнародна науково-практична конференція „Науковий потенціал світу – 2004”. (м. Дніпропетровськ, 2004); V Міжнародна науково-практична конференція “Людина, культура, техніка в новому тисячолітті” (м. Харків, 2004); перша всеукраїнська науково-практична Інтернет-конференція „Сучасність, наука, час. Взаємодія та взаємовплив”(м. Київ, 2005.); ІІ Міжнародна періодична науково-практична конференція “Альянс наук: учений-ученому” (м. Днепропетровськ, 2005); VII Міжнародна науково-практична конференція „Вища технічна освіта: проблеми та перспективи розвитку в контексті Болонського процесу” (Київ, 2005); VII Міжнародна науково-практична конференція „Вища технічна освіта: проблеми та перспективи розвитку в контексті Болонського процесу” (м. Полтава, 2005); Всеукраїнська науково-практична Інтернет-конференція: „Сучасний соціокультурний простір – 2005” (м. Київ, 2005); ІІ Міжнародна науково-практична конференція „Сучасні наукові дослідження – 2006” (м. Дніпропетровськ, 2006);. Перша міжнародна наукова конференція „Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті” (м. Львів, 2006); Міжнародна науково-теоретична конференція “Ідентичність у сучасному соціумі” (м. Донецьк, 2006).

Публікації. За час роботи над дисертацією в межах кафедрального держбюджетного дослідження за темою “Проблема людини в сучасній філософії” (№ державної регістрації 0103U004887) було надруковано 15 наукових робіт, з них 4 статті у фахових виданнях. Зміст і результати дослідження відображені у статтях, що надруковані у наукових, спеціалізованих виданнях і матеріалах конференцій. Загальний обсяг друкованих праць складає 3,55 д.а., з них у фахових виданнях – 2,2 д.а.

Структура та обсяг роботи обумовлені логікою дослідження, що визначені метою та основними завданнями. Дисертація складається із вступу, трьох основних розділів, висновків і списку використаних джерел (269 назв). Повний обсяг дисертаційного дослідження становить 200 сторінок, з них 179 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження та ступень її наукової розробки; визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, його теоретико-методологічні засади; сформульовано наукову новизну роботи, її теоретичне і практичне значення; наведено дані щодо публікацій, апробації результатів дисертації та її структура.

У першому розділі “ПАРАДИГМАЛЬНІ МОДУСИ ДИСКУРСУ ОСОБИСТОСТІ В КОНТЕКСТІ ІСТОРІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДУМКИ” обгрунтована фундаментальна значимість історичного соціально-філософської спадщини, присвяченої дослідженню головних аспектів феномену особистості для поглибленого концептуального осмислення процесу самореалізації особистості в контексті нових соціальних практик і реалій.

У підрозділі 1.1 “Особистість як філософсько-моністична і теологічна проблема” мова йде про те, що проблема, яка досліджується, в той чи інший спосіб вербалізувалась як питання про те, чим є людина, чим вона може стати, які є межі її можливостей, чи здатна вона і наскільки “породжувати” себе і своє життя, бути володарем своєї долі, свободи і відповідальності.

Різноманітні філософсько-релігійні системи виокремлюють різні аспекти цієї проблеми. Так поступово складаються декілька ідеальних парадигмальних модусів дискурсу особистості. Від античності і Аристотеля зокрема починає свій родовід об’єктивістсько-холістська парадигма, що трактує особистість як відношення в системі “Я і Ти”, “Я і суспільство”. Християнска парадигма розуміє її як особливу сутність, як “індивідуальну субстанцію” раціонального (Северин Боецій, Тома Аквінський та ін.), або енергійного характеру (св. Григорій Палама та ін.).

Теоретичні основи християнської антропології висловлені у Святоотчій легенді (Переказі), у творах преп. Максима Сповідника, св. Григорія Палами, св. Григорія Ниського, св. Феофана Затворника, а також у працях християнських богословів і філософів В.Соловйова, В.Зеньковського, С.Франка, арх. Кіпріана Керна, В.Лоського, С.Зарина, С.Хоружего. Сутність цього парадигмального модусу зводиться до відношення “Бог і Я”.

Суб’єктивістська парадигма, що складається на межі ХVIII-XIX сторіч, в ґрунті котрої лежать ідеї “великих метафізиків” Нового часу щодо діяльнісної сутності людини, які були найчіткіше сформульовані класичною німецькою філософією: І.Кантом, Й.Фіхте, Ф.Шеллінгом, Г.Гегелем. Спектр розбіжностей в думках представників цієї течії коливається від визнання особистості абсолютно вільним деміургом (Й.Фіхте) до трактування її як трагічної постаті, що страждає і гине під натиском надлюдських безособових сил (німецькі романтики).

У підрозділі 1.2 “Дуалістичний принцип і феномен особистості” проаналізовані дуалістичні концепції, представлені, насамперед, психофізичним монізмом і психофізіологічним паралелізмом. В філософії Нового часу, починаючи з Р.Декарта, поступово поширюється дуалістична засада становлення особистості, на авансцену висувається феномен самосвідомості як відношення людини до самої себе. Таким чином, поняття особистості практично ідентифікується з поняттям “Я”, тотожність особистості вбачається в її свідомості, в формулі “Я є мислення”. Прихильність до цього парадигмального модусу зустрічаємо в платонізмі і кантіанстві, маніхействі і богомільстві.

Підрозділ 1.3 “Становлення особистості з духу діяльності” присвячений аналізу ще одного парадигмального модусу особистості. Сутність діяльнісного модусу полягає в тому, що особистість тут розглядається як феномен, що самопороджує себе через форми об'єктивної діяльності. Основи цього підходу були закладені у філософії “суб'єктивного духу” Гегеля, у роботах сучасних європейських, українських і російських філософів і психологів, насамперед – Рубінштейна і Леонтьєва. У цих концепціях особистість розглядається як суб'єкт, що розвивається, по-перше, з погляду її внутрішньої структури, як сукупність структурних складових, як система; по-друге, як процес закономірних змін її внутрішніх станів; по-третє, через виявлення якісних змін у її структурі; по-четверте, через закономірності її розвитку, закони переходу від одного стану до іншого.

Форми самореалізації особистості розглядаються, виходячи з того, що особистість є цілісною системою, тобто особистість варто розглядати як цілісність, що не зводиться до суми частин, які її утворюють; властивості особистості не можуть бути виведені з якої-небудь однієї форми її реалізації; особистість характеризується структурністю, у якій форми її реалізації є упорядкованими; тому варто враховувати різнохарактерність її зв'язку із середовищем і ієрархічність самого соціального середовища. Це пояснює множинність підходів до дискурсу особистості.

В другому розділі “СЕНС ЖИТТЯ ЯК ІНТЕГРАЛЬНА ДЕТЕРМІНАНТА СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ” розглянуті різні аспекти впливу життєвого світу особистості на форми її самореалізації.

У підрозділі 2.1 “Особистість і її основи. Структура особистості” розглянуто різні визначення особистості – у концепціях С. Рубінштейна, Г. Олпорта, Б. Ананьєва, А. Леонтьева, В. Сержантова і Г. Гребенькова. Автор погоджується з загальною думкою цих концепцій – що людина є біосоціальною істотою, у якій біологічне і соціальне взаємодетерміновані при ведучій ролі останнього.

Детермінанти особистості мають системну будову: вони включають зовнішні і внутрішні чинники, загальні і спеціальні передумови, опосередковуючі ланки. Становлення особистості зв'язане не тільки з впливом зовнішнього середовища, але й з внутрішніми компонентами її психіки, що одночасно є елементами соціального досвіду. Елементи біологічної підструктури особистості виступають як умови, під впливом яких чи на тлі яких здійснюється соціальна детермінація. Під внутрішньою детермінацією можна розуміти і біологічну підструктуру, і підструктуру соціального досвіду.

Зовнішніми детермінантами виступає соціальна інформація у вигляді системи цінностей, що транслюються інститутами соціалізації і включає широкий набір факторів етнічних, політичних, економічних й інших обставин.

Основу внутрішніх детермінант складають індивідні властивості, питома вага яких міняється в залежності від адекватності зовнішніх впливів, ступеня соціалізованості і індивідуалізованості особистості, її розвитку. Системно-структурний підхід у вивченні особистості дозволяє розглядати особистість у цілісності і єдності її різних характеристик і властивостей, відносин між ними і взаємодетермінант.

У підрозділі 2.2 “Соціокультурні традиції і формування особистості” у становленні і діяльності особистості виділяються три взаємозалежні підсистеми – когнітивна, регулятивна і комунікативна, які також здатні до диференціації. Багатогранність видів культури, форм і сторін її реалізації є тією мірою, за допомогою якої можна визначити форми саморозвитку особистості – це ціннісно-творча і смислоутворювальна діяльність людини. По-перше, культура розглядається як простір самореалізації особистості, де розгортається суперечність об’єктивних суспільних відносин і суб’єктивних умов життєдіяльності людей; по-друге, проаналізована роль гри і культу в культурі й у розвитку людини. Цей порівняльний аналіз дозволяє сказати, що стрижнева функція культури в становленні форм самореалізації особистості полягає у формуванні значимого для людини, в ієрархії форм цього значимого, у визначенні шляхів, засобів, способів і умов реалізації значимого. Система значимості як цілісне утворення виступає основою внутрішнього світу особистості, задає архітектоніку внутрішньому світу людини: по-перше, це інтеріоризація базового відношення “людина – світ”; по-друге, опозиція “віртуальність – дійсність”; по-третє, як нетотожність “зовнішнього світу” і “Я” (самості) людини як центра її суб'єктивності й одночасно – їхня єдність і взаємопроникнення. Розрізнення і тотожність між потенційною універсальністю й актуальною обмеженістю людини характеризує її суб'єктивність, внутрішній світ.

У підрозділі 2.3 “Смисл життя як вища форма самореалізації особистості. Онтологічний статус самості в смисложиттєвих пошуках” розглянуті два аспекти проблеми смислу життя – сутнісний і самісний.

Відзначається, що в історії філософського людинознавства найбільш складними й актуальними були дві “вічні” проблеми – смисл людського життя і сутність людини. У даному підрозділі дисертаційної роботи дається спроба показати, як вони співвідносяться вони між собою. Відповідь на це питання міститься в двох принципових положеннях: по-перше, смисл життя (тобто осмислення життя і реалізація його результатів) є один з вищих проявів сутності людини; по-друге, будучи вищим проявом сутності людини, смисл життя є найбільш досконалим способом реалізації цієї сутності – у цьому і полягає докорінний принцип оптимальної самореалізації людини.

Свідомість як вищий сутнісний прояв людини кульмінаційно виражається в мисленні, завдяки якому людина реалізує себе як творця і носія осмислення, або смислу всього сущого, включаючи її власне буття. При цьому два аспекти осмислення – усього сущого і людського життя – усе більше співвідносяться між собою; тобто виробляється рефлексійне мислення як якісне розрізнення смислу життя. Таким чином, сенс життя стає головним аспектом суб’єктно-детермінуючого ставлення свідомості до буття. Свідомість досягає вищого рівня детермінуючого ставлення до буття саме за допомогою смислу. А це значить, що смисл життя з'являється як прояв сутності людини і як спосіб реалізації цієї сутності, здатність і потреба осмислювати життя - це сутнісна якість людини, за допомогою якої особистість реалізує себе як родова істота. Сутність людини знаходить свою вищу активність у вигляді сенсу життя; і саме тому смислоутворююча діяльність виступає як форма самореалізації особистості. На суб’єктно-смисловому рівні особистість реалізує своє екзистенційне призначення через смислоутворення. Сенс життя - це сутність людини, що виявляється в її самосвідомості й у такий спосіб набуває статусу головної детермінанти в самореалізації особистості.

Тому сутність людини виражається в смислоутворювальній діяльності, а смисл життя виступає як вища форма самореалізації особистості. Сенс життя постає в даному випадку як найбільш розвинута форма самореалізації культурної істоти, а смисложиттєвий пошук як форма самореалізації особистості здійснюється через сутнісне і самістне існування людини. Самість індивіда є ідентичністю Я як реального об'єкта самому собі. Таким чином, смисложиттєвий пошук як форма самореалізації особистості здійснюється через сутнісне і самісне існування людини.

У підрозділі 2.4 “Смислоутворюючі параметри самореалізації особистості” відзначається, що ускладнення форм громадського життя нерозривно пов'язане з розвитком особистості, розширенням її автономії і свободи. Сучасне розуміння особистості виходить із загальновизнаності ідеалу неповторності, автономії і свободи особистості. Але це обов'язково ставить нас перед проблемою: що значить – знайти смисл життя. Осягти його істину і цінність належить нашому мисленню, збагаченому чуттєво-ірраціональною сферою, втілити результати цього осмислення в нашій активності (діяльності, поведінці, відносинах), у нашому бутті. Смисл життя є одночасно способом і умовою духовного буття і самовдосконалення людини. Люди осмислюють своє життя вже через його об'єктивну даність, а отже, внаслідок необхідності усвідомлювати свої потреби і задовольняти їх у різних формах активності. Чим вищою є культура індивідуальної самосвідомості, тим більш органічно людина пов'язує осмислення (смисл) свого життя з осмисленням (смислом) даного соціального середовища й історичного процесу.

Сьогодні людина відчуває найгостріший дефіцит у знаходженні смислу життя. Криза сучасної української економіки, політики і права, відсутність консолідуючої суспільної ідеї, глибинні і хворобливі протиріччя нинішнього стану церкви, девальвація моральних цінностей і традицій, експансія сурогатів культури на тлі комерціалізації далеко не кращого зразка – усе це породило кризу індивідуальної і масової свідомості. Для більшості людей насущною повсякденною метою стає виживання. У такій ситуації дослідження феномена смислу життя постає як актуальна потреба, що має значення в соціальному й особистісному відношеннях. Власне предметом смислу, осмислення життя є екзистенційний факт, тобто буття людини як особливого феномена в просторі і часі буття. Основне протиріччя проблематики смислу життя виступає як ситуація неузгодженості чи розриву між: а) суб'єктною й об'єктною; б) вербально-ідеальною і предметно-діяльнісною сторонами феномена смислу життя.

Смислоутворюючій пошук і обґрунтування осмисленості свого існування виступають як форми, у межах яких відбувається самореалізація особистості. Одна з якісних особливостей феномена смислу життя полягає в тому, що він, маючи абстрактно-філософський зміст, набуває справді прикладного соціально-практичного значення. Адже оскільки смисл життя концентрує в собі найбільш коштовний позитивний екзистенціальний досвід особистості, те саме він (смисл) завжди є актуальним як потреба-імператив постійного удосконалювання індивіда і суспільства. Як квінтесенція культури існування смисл життя є вищою цінністю культури, цінність не абстрактна, а практично значима, що стосується безпосередньо людської екзистенціальності. Тому самореалізація особистості не може відбуватися поза смислоутворюючим пошуком і затвердженням.

Смисл життя входить у всю систему теоретичної, духовно-практичної і предметної діяльності особистості і суспільства. Ця єдність сенсу життя і діяльності, включаючи практику, виявляється в тому, що сенс життя є загальним способом і процесом буттєвої, а отже, й діяльнісної орієнтації суб'єкта, а діяльність як загальний спосіб буття людини є способом реалізації смислу життя. Тому сам смисл життя є особливий видом інтегральної діяльності.

У смислі життя імпліцитно закладений принцип діяльнісно-практичної реалізації ідеї самовдосконалення особистості. Тому цей принцип повинен стати імперативом реформ українського суспільства і держави. Однією з домінант системного реформування суспільства повинна стати якісна модернізація освіти і виховання, цілком відповідної сучасній передовій ідеології прав людини, тому що без діяльнісно-практичної реалізації ідеї самовдосконалення особистості суспільний розвиток стає принципово неможливим. Це соціально-практичний висновок, що необхідно випливає з внутрішньої логіки смислу життя, він отримав достатнє підтвердження історичним досвідом розвитку культури й освіти в ХХ сторіччі. Можна прогнозувати, що в XXI столітті проблема смислоутворюючіх застанов буде грати ще більш значну роль у розвитку освіти і виховання людини.

Якщо знаходження смислу життя - це спосіб самореалізації особистості (тобто спосіб прогресивного розвитку суспільства), то можна стверджувати, що сучасна теорія і практика освіти і виховання людини повинні виробити систему принципів і методів формування у конкретного індивіда навичок адекватного і позитивного осмислення життя.

У третьому розділі “ПРАКТИЧНЕ САМОЗДІЙСНЕННЯ ОСОБИСТОСТІ” розглядається життєвий світ особистості, показано, як традиції, ціннісні орієнтації, зокрема – їхній етичний аспект, впливають на форми самореалізації особистості.

У підрозділі 3.1 “Соціальний генезис і ціннісні орієнтації особистості” мова йде про те, що тільки в рамках спілкування визначається міра значимості і роль індивіда у відношенні із соціальним оточенням. Соціальна еволюція приводить до усвідомлення людиною своєї індивідуальності і загострює почуття індивідуальності. В спілкуванні кожний із суб'єктів наділяється цінностями спілкування лише за умови, що інші так само їх отримують. Буття людей є дотриманням норм спільного буття і відповідальністю за їхнє порушення. Тому в дисертації поданий аналіз ціннісних орієнтацій особистості, на яких засновані як форми її самореалізації, так і її спільна діяльність з іншими суб'єктами соціальної дії. Норми і традиції допомагають індивіду регулювати свою поведінку, їхня специфічна функція полягає в обмеженні індивідуальних інтересів, підпорядкуванні власного Я зовнішній суспільній доцільності, в обмеженні інтересів індивіда там, де цього вимагають права інших. Якщо соціальні вимоги стосовно індивіда є визначеними, позначеними його соціальною роллю, то конкретна історична ситуація примушує його до виходу за межі запропонованої соціальної ролі.

У інтерсуб’єктивних відносинах діють як відцентрові, так і доцентрові тенденції. У традиційних суспільствах індивідуальна поведінка підлягала більш твердій і суворій надіндивідуальній регуляції. Особистість, що постає в епоху Модерну, характеризується, по-перше, прагненням до самореалізації, по-друге, усвідомленням своєї унікальності і неповторності, по-третє, здатністю до самовизначення, до автономної дії. Тому виникає протиріччя між людиною з її прагненням до особистої автономії і суспільством, членом якого є людина. Дисгармонія між “я” і соціальним світом є однією з найпоширеніших причин кризи колективної ідентичності, що супроводжує становлення особистості нашого сучасника. Сутністю цієї кризи є зменшення ідентифікації індивідів з колективною реальністю, яку вони колись підтримували. Першим результатом кризи ідентичності є втрата передбачуваності поведінки індивідів чи інститутів.

Раціоналізація відносин, економічна свобода, однак, не забезпечують реальної рівності, а закріплюють матеріальну нерівність, призводять до втручання держави, що обмежує свободу, адже будь-яка діяльність пов'язана з правилами. Вони диктуються не тільки природою предмета, але й способом існування соціального організму. Система правил не тільки обмежує сваволю в діях людини, але й забезпечує успіх спільної дії, творчий розвиток, подолання обмежень, що принесені традицією. Отже, розходження між індивідуальним і універсальним “Я” дається через співвіднесення з іншим.

Внутрішній простір людини повинен враховувати можливості і вимоги навколишнього середовища й у той самий час співвідносити їх із власними інтересами – суб'єктивні потреби людини та можливості і вимоги соціального середовища повинні збігатися чи співвідноситися, по можливості, найменш суперечливо. Створення демократичних інститутів як раціоналізація громадського життя не збігається з гуманітарними задачами, але в той же час дозволяє приходити до кращого розуміння суспільством самого себе, а значить прагнути до удосконалювання соціальних інститутів.

Індивідуальна дія, орієнтована на досягнення суб'єктивної мети, доповнюється суспільною діяльністю, тобто взаємодією декількох суб'єктів, якщо ця діяльність зв'язана з досягненням загальної для них мети. Діяльність людини тут підкоряється принципам причинності і доцільності.

Суспільству самість завжди дається через окремі характеристики “Я”, тому дається неповно – виникає конфлікт між метафізичною повнотою самості і способом її сприйняття соціумом – через соціально значимі якості. Тому соціалізація самості є не тільки діалогом із суспільством, але й діалогом із самим собою.

У підрозділі 3.2 “Життєвий світ і цілі особистості” указується, що в сучасну епоху відбувається деантропологізація і дегуманізація реальності. Особистість зіштовхується з проблемою функціонування в суспільстві різних, навіть взаємовиключних цінностей. Дії індивіда в епоху Постмодерна спираються на соціальне знання і велику інформацію. Через колективні дії індивідів проглядає соціалізуюче, об'єднуюче начало – комунікативний розум, проявом якого виступають раціоналізовані соціальні інститути. Як соціальна істота людина завжди змушена діяти, рахуючись з фактом наявності різних інтересів і необхідністю погоджувати свої інтереси з інтересами інших, а також з системами етичної поведінки й оцінки, що зформувалися у суспільстві, тобто з обставинами, що складаються поза особистим світом індивіда.

Культурна ситуація, у якій розгортається діяльність особистості як суб'єкта соціальної дії, включає у якості необхідного компоненту об'єктивні факти, соціальні норми (зовнішній світ культури) і переживання суб'єкта, тобто об'єктивність фактів і подій, сукупність норм і правил дії (завдяки який індивідуальна дія можлива тільки як спільна дія – за правилами, що спільно поділяються) і суб'єктивні переживання особистості.

У підрозділі 3.3 “Етичний аспект практичної реалізації особистості” йдеться про те, що реальністю для людини є не тільки наявні, але й передбачувані обставини. Останні також реальні, оскільки людина цим живе, але вони реальні, поки людина цим живе.

Особистість є трагедія невідповідності окремого індивіда загальним вимогам роду, трагедія бунта проти загальних вимог, трагедія примирення самості і сутності з вимогами загальної доцільності, конструктивності, соціальній справедливості. Ці етичні цінності з'явилися закономірним наслідком раціоналізації культури й автономізації особистості. Тепер вони покликані забезпечувати і виправдувати соціальну взаємодію груп, особистостей, інтереси яких стають відносно автономними щодо один одного. Самовизначення особистості стає однією з головних задач морального регулювання. Норми моралі виступають як вираження загального інтересу, але таким же загальним інтересом стає самовизначення і самореалізація особистості. Моральні норми не можуть задовольнятися власною самоочевидністю, вони потребують розуміння й обґрунтування, вимагають критичного відношення, отже, морально відповідальної особистості. Самореалізація особистості з необхідністю вимагає усвідомлення раціональної обґрунтованості моральних принципів, їхньої соціальної необхідності, відповідності чи розбіжності з принципами соціальної справедливості.

Зараз гостріше, ніж колись, відчувається потреба в створенні соціально-філософської концепції управлінської творчості, що може стати основою для вироблення нових програм підвищення творчого потенціалу управлінських кадрів. Потрібна принципова зміна парадигми в підготовці державних службовців, їхнє виховання і формування як цілісних особистостей. Тому найбільш актуальною задачею сучасного українського суспільства є вихід на новий рівень розвитку – створення постіндустріального суспільства, що культивує творче ставлення до життя, на основі свідомого удосконалювання кожної людини, перетворення її в багатомірну, цілісну особистість. Узагальнюючи теоретичні положення дисертаційного дослідження, у “ВИСНОВКАХ” відзначається:– 

характеристики ціннісних орієнтацій особистості залежать від історичних умов і системи соціальних закономірностей. Тому актуально не тільки пам'ятати і відтворювати смисловий розвиток уявлень про особистість у різні періоди людської історії, але й розглянути їх як розвиток загальної складової соціальної історії в цілому – як становлення конкретно-історичних форм самореалізації особистості. 

питання про форми самореалізації особистості має, насамперед, світоглядний зміст. Тому, при розходженні змісту концепцій особистості у філософів різних епох, їх поєднує намагання співвіднести особистість з ідеалом своєї епохи. Тому питання про цінність особистості стало спільною темою і для філософії і для богословських концепцій, філософська і богословська парадигми особистості доповнювали одна одну, незважаючи на їхнє світоглядне суперництво.– 

дуалістичні концепції особистості відбили успіхи емпіричного розуміння людини, але одночасно свідчили про обмеженість своїх пізнавальних прийомів, якщо їх намагалися перенести з емпіричної онтології до філософських досліджень людини. Але рішення проблеми людини вимагає знання, відмінного від природничонаукового – соціально-філософського підходу до аналізу особистості, проблем її розвитку і самореалізації, яка полягає в тому, що особистість розглядається як цілісне, системне і структурне утворення, яке здобуває свої якості в процесі тривалого соціального становлення. Тому дослідження особистості вимагає системного підходу, врахування всіх основних факторів детермінації особистості і проявів її діяльності. Процес становлення особистості є обумовленим соціально, а тому цілеспрямованим.– 

в основі філософського аналізу світоглядних установок діяльності особистості завжди лежать антропологічні передумови, життєвий світ особистості. Тому у всіх дослідників просліджується проблемна лінія соціалізації особистості, що охоплює всі сфери її існування. Це зв'язано з тим, що саме становлення особистості і форми її реалізації корелюються й обумовлюються соціально. Тому в нашому дослідженні форм реалізації особистості ключове положення посіла проблема особистісної соціалізації.– 

проблема комплексного аналізу форм реалізації особистості в даний час постала особливо гостро внаслідок зростання суспільного навантаження на особистість. У своєму дослідженні ми зробили спробу реалізувати комплексний підхід до виявлення форм самореалізації особистості, що передбачає єдність системного і міждисциплінарного дослідження.– 

це дозволило установити, що смислоутворюючій пошук і обґрунтування свідомості свого існування виступають як форми, у межах яких відбувається самореалізація особистості. Сенс життя концентрує в собі найбільш коштовний позитивний екзистенціальний досвід особистості, тому він виступає як потреба-імператив постійного удосконалювання індивіда і суспільства. Тому самореалізація особистості не може відбуватися поза смислоутворюючим