КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

СТАДНИК МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 261.6:001

ТРАНСФОРМАЦІЯ СТАВЛЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА ДО НАУКИ: РЕЛІГІЄЗНАВЧО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ

09. 00. 11 – релігієзнавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі релігієзнавства філософського факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор

ЛУБСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІОНОВИЧ,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри релігієзнавства.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

ЗАКОВИЧ МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ,

Національний педагогічний

університет імені М. П. Драгоманова,

професор кафедри культурології;

доктор філософських наук, професор

МОЗГОВИЙ ІВАН ПАВЛОВИЧ,

Сумський державний педагогічний

університет імені Антона Макаренка, проректор;

доктор філософських наук, професор

САУХ ПЕТРО ЮРІЙОВИЧ,

Житомирський державний університет

імені Івана Франка, ректор.

Провідна установа: Національний аграрний університет (м. Київ),

кафедра філософії.

Захист відбудеться “29” березня 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.43 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд 330.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “28” лютого 2007 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Г. Ю. Смирнова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Осмислення процесів, що відбуваються сьогодні в християнстві, зокрема вивчення явища модернізації його ставлення до науки, дозволяє сформувати адекватне уявлення про це віросповідання як про динамічне вчення, що прагне розвиватися і функціонувати відповідно до тенденцій сучасної епохи.

Здійснення демократичних реформ в Україні залежить від утвердження і розвитку духовно-ціннісних надбань людства, важливим чинником чого бачиться світоглядне переосмислення: суті та значення процесу становлення взаємозв’язків між християнством і наукою; усталеного класичного диспозитиву через втрату універсального всеохоплюючого значення різноманітних онтологічних учень, мегапарадигм, ідеології тоталітарного типу епохи Модерну. У цьому контексті актуальними залишаються питання: “Чи сприяло християнство появі наукового пошуку, чи, навпаки, гальмувало його зародження? Як складалися взаємовідношення між цими визначними здобутками людства? Чи здатне релігійне світобачення конституювати цілісну мозаїку реальності, інтегруючись із сцієнтистською позицією?” Ця низка питань, яка постає в руслі означеної проблеми, свідчить про те, наскільки сьогодні вона є актуальною та наскільки багато в ній залишилося “білих плям”, які потребують дослідження.

Оскільки зазвичай природознавство виробляє свої методи та критерії, свою модель раціональності й картину світу, то питання ставлення християнства до науки стає проблемою узгодження й розмежування релігійних і наукових уявлень про світ. У сучасній науковій літературі, а також теїстичній, існують суперечливі погляди щодо проблеми взаємовідношень між наукою і релігією як способами ставлення до світу. Чимало дослідників доводять наявність природженого конфлікту між науковим і релігійним світоглядами. Інші – обстоюють думку, що знання і віра, належачи до різних сфер людської життєдіяльності, не конкурують, а доповнюють одна одну. Поширеною також є теза про існування тісних взаємовідношень між ними. Поліваріантність аналізу проблеми ставлення християнства до наукового пошуку спостерігалась і в попередні періоди. Особливо гостро це питання постало в кінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя, коли наука була перенасичена емпіричним, фактичним матеріалом, а релігія перебувала у великій кризі. Подібна кризова ситуація існує й дотепер, але вона поширюється уже й на науку – у період формування її постнекласичної парадигми.

Незважаючи на широкий спектр досліджень, філософсько-релігієзнавча проблематика трансформації ставлення християнства до науки поки що розглядалася вченими фрагментарно й у цілому ще не представлена в сучасному релігієзнавстві; поза науковим обігом залишається цілий пласт ідей, положень, сформульованих у різні періоди розвитку християнства, з приводу становлення процесу пізнання й, відповідно, розвитку науки минулого і сучасності. Проте різноплановість і багатоаспектність поглядів, суджень і підходів має позитивне значення, оскільки є показником полісмислового потрактування явища трансформації ставлення релігії до наукових знань, а також націлює на необхідність вироблення цілісного бачення даного процесу.

Варто зазначити, що донедавна дослідження кола проблем, пов’язаних із питаннями ставлення християнства до науки, здійснювалося переважно на методологічних засадах марксистського релігієзнавства. Тому й причини зародження трансформаційних тенденцій обумовлювалися суто соціально-економічними чинниками; це виключало врахування особливостей духовної атмосфери суспільства, відтак й унеможливлювало достовірне розкриття характеру реальних взаємовідношень між названими феноменами. Нині актуальними є дослідження теоретичних засад християнського віровчення в питанні змін у ставленні до науки, виявлення світоглядних форм, що складають філософсько-релігієзнавчу основу цього дискурсу.

Важливість означеної проблеми зумовлюється також необхідністю наукового узагальнення процесів, що тривають у релігійно-духовній сфері України. Однак вітчизняна наука не лише не може пояснити деякі аспекти релігійних світоглядних установок людини, але й не здійснює глибокого аналізу особливостей сучасного духовного життя, зокрема, нових наукових концепцій, обумовлених кризою світової цивілізації кінця ХХ століття. Досягнення сьогоднішньої науки (особливо у сфері фізико-математичних наук) все меншою мірою стають доступними для осмислення широким загалом. При цьому зростає інтерес до езотеричних учень (гностицизму, теософії, антропософії, магії, алхімії, астрології). Релігія ж передовсім апелює до безпосередньо доступних явищ повсякденного буття людини. Християнські богослови активно застосовують здобутки усіх галузей знань із метою обґрунтування теологічних доктрин.

В останні роки християнськими філософами розробляється новий напрям – теологічна методологія науки і релігії, що включає питання необхідності поглиблення діалогу між різними формами суспільної свідомості, виокремлення меж їхньої компетенції та визначення шляхів зближення.

Таким чином, дослідження змін у взаємозв’язках структурних елементів релігійного і наукового феноменів потребують ґрунтовного аналізу. Осмислення порушеної проблеми має очевидну прикладну спрямованість – подолання світоглядних протиріч у свідомості сучасної людини, утвердження міжнародних правових стандартів у сфері свободи совісті, відкриває можливості для окреслення основних напрямків подальшої взаємодії науки і релігії та її синхронізації з процесами інтеграції та диференціації в суспільстві.

Отже, сьогодні назріла об’єктивна потреба у вияві особливостей трансформаційних процесів у ставленні християнських конфесій до науки.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дослідження виконано в межах науково-дослідницької роботи кафедри релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зокрема тем “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть” (номер державної реєстрації – 01БФ041-01) і “Філософія та політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання” (номер державної реєстрації – 06БФ041-01).

Мета й завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи – проаналізувати особливості трансформації ставлення християнства до науки, з виокремленням конфесійного і гносеологічного аспектів, та виявити сучасні коадаптивні тенденції їх взаємовідношень.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:–

проаналізувати релігійний, філософський та науковий аспекти проблеми ставлення християнства до пізнання в процесі розвитку релігієзнавчої та філософської думки; –

простежити основні напрями розробки філософської й теологічної проблематики становлення та розвитку пізнання в ранньохристиянському, середньовічному богослов’ї та епохи Ренесансу і Нового часу;–

визначити трансформаційні тенденції у ставленні християнства до науки, з’ясувавши роль ірраціонального й раціонального в процесі пізнання;–

розглянути особливості модернізації ставлення представників сучасного православ’я до наукових відкриттів минулого; –

висвітлити трансформаційні тенденції у ставленні католицизму до космогонічних та природничо-наукових відкриттів;–

простежити ставлення до наукових відкриттів минулого в протестантизмі;–

виявити специфіку розвитку пізнання в православ’ї та особливості гносеологічних рефлексій католицизму;–

виявити основні напрями гносеології протестантизму;–

визначити детермінантні коадаптивні тенденції в модернізації ставлення сучасних християнських конфесій до науки;–

проаналізувати можливості використання новітніх знаково-інформаційних впливів релігії на науку.

Об’єктом дослідження є християнство в його ставленні до науки.

Предметом дослідження є релігієзнавчо-філософське осмислення трансформації ставлення християнства до науки на різних етапах їх розвитку.

Методи дослідження. У концептуальному плані принципове значення для розробки теми дослідження мають праці провідних українських філософів, соціологів – Т. Аболіної, В. Андрущенка, І. Бойченка, Г. Волинки, В. Воловика, Л. Губерського, І. Добронравової, М. Зелінського, В. Євтуха, В. Касьяна, А. Конверського, М. Михальченка, І. Надольного, Б. Новікова, І. Огородника, В. Пазенка, М. Поповича, А. Чернія, В. Чуйка, Л. Шашкової, Л. Шкляра, В. Ярошовця, Т. Ящук й ін.

Теоретико-методологічну основу дослідження складають надбання класичної філософії та здобутки сучасних вітчизняних релігієзнавців, філософів, соціологів, істориків, які зробили вагомий внесок у вивчення певних “зрізів”, аспектів зазначеної проблеми – В. Бондаренка, Л. Виговського, Т. Горбаченко, А. Глущака, Є. Дулумана, В. Єленського, М. Заковича, А. Колодного, Л. Кондратика, І. Кондратєвої, Л. Конотоп, П. Кралюк, В. Кушерця, В. Лубського, О. Марченка, І. Мозгового, В. Пащенка, В. Москальця, В. Панченко, О. Предко, М. Рибачука, О. Сагана, О. Сарапіна, П. Сауха, Г. Середи, В. Танчера, О. Уткіна, Л. Филипович, Є. Харьковщенка, В. Цвіха, А. Чернія, П. Яроцького та ін.; звернення до їхніх праць сприяло проведенню релігієзнавчого аналізу процесу трансформації ставлення християнства до науки.

Науковому осмисленню означеної проблеми значною мірою сприяють дослідження російських та західноєвропейських релігієзнавців і теологів – М. Ахундова, Л. Баженова, І. Барбура, В. Гараджі, Дж. Елліса, Ю. Кимелєва, Дж. Коллінза, А. Любищева, М. Маркової, Н. Мерфі, О. Меня, А. Пікока, М. Скибицького, Ф. Стотта, О. Сухова та ін., чиї роботи становлять значну наукову цінність у контексті даної проблеми, оскільки містять глибокий аналітичний, а також багатий практичний матеріал.

Методологічну основу дисертації становлять загальнонаукові принципи аналізу соціальних явищ і принципи сучасного академічного релігієзнавства – об’єктивності, позаконфесійності, світоглядного та методологічного плюралізму. Для вирішення завдань, поставлених у дисертаційній роботі, використовується ряд основних методів: системного аналізу, історико-генетичного аналізу (при дослідженні трансформації ставлення різних конфесій до наукового пізнання), компаративного вивчення (при порівнянні релігійних і наукових ідей, які розгорталися в певному історичному часі й виявлялися у творчій спадщині богословів та вчених-релігієзнавців), структурно-функціонального (при розкритті багаторівневого характеру трансформаційних тенденцій у ставленні християнства до науки). Автор, аналізуючи основні етапи трансформації ставлення християнства до науки, дотримується загальноприйнятих для вітчизняного релігієзнавства принципів – цілісності, логічної обґрунтованості, єдності логічного та історичного.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше зроблена спроба розв’язання важливої наукової проблеми ставлення християнства до науки на різних етапах його розвитку, в якій відображається й розкривається, з одного боку, сталість релігійно-філософської традиції, з іншого – модернізований характер теологічного сприйняття нових наукових ідей. У процесі дослідження обґрунтовані положення й висновки, позначені науковою новизною:–

виявлено, що започатковані в ранньохристиянській філософії передумови формування ставлення до осягнення істини найрельєфніше простежуються у святоотцівській думці в контексті контроверзи “віра – знання”, яка більше емоційно-чуттєво переживається, аніж осмислюється. У Середньовіччі та епоху Відродження світ як задум Творця стає предметом пізнання й необхідною передумовою формування образу науки, що ґрунтується на подоланні розриву між спекулятивними, “вільними”, і практичними, “механістичними”, способами мислення, які призводять до визнання провідної ролі християнства в тлумаченні, оцінці й аналізі відкриттів у науці. Суперечності між науковим і релігійним уявленнями про світ з’явились в ХVІІ – ХVІІІ ст., коли формувалися механістичні пояснення картини світу. Із зміною соціально-економічних відносин і науковим прогресом відбувалося переосмислення ролі християнства у становленні й розвитку науки;–

доведено, що для ранньохристиянського теологічного осмислення Всесвіту характерний ірраціоналізм. Особливістю пізнання в добу Середньовіччя був подальший розвиток релігійних, філософських та наукових учень, які згодом виходили за межі, окреслені теологічними доктринами. Це призводило до різних за формою протистоянь з офіційною церковною ідеологією. Епохи Відродження й Нового часу відкрили шлях до інтенсивного розвитку науки, оскільки саме тоді починало змінюватись ставлення християнського мислення до науки, тісно пов’язане із подальшим розвитком світоглядних орієнтацій західного і східного богослов’я; –

християнське пізнання, як процес, підвищує інтенціальний інтерес до сфер, які осягає не тільки релігія, але й наука. При цьому обидва способи ставлення до світу вирізняються не лише амбівалентністю, але й взаємодоповнювані на окремих етапах розвитку, незважаючи на характерну інваріантність. Порівняння головних теологічних концепцій і методів пізнання свідчить про наявність різних конфесійних шляхів пошуку істини, які у ставленні до науки час від часу змінювались. У ході історичного розвитку знання й релігійна віра як зіставлялись, так і протиставлялись, однак як складові різнорідних світоглядів і способів осягнення світу в окремих моментах вони мали спільні об’єкт і предмет пізнання. В основі трансформації ставлення християнства до науки є “відносна” дотичність надприродного до природного. У міру того як людина розширює свої знання про довколишнє буття, для неї звужується сфера дії надприродного теологічного буття;

– показано, що представники сучасного православ’я дотримуються двох протилежних поглядів щодо джерел становлення наукового пізнання. Одні вважають, що його витоки – у лоні християнства, інші стверджують, що християнство на етапі свого становлення не виробило учення про вихідні принципи пізнання світу і людини. Причини появи наукових відкриттів Нового часу богослови пов’язують виключно з позитивним впливом християнства;

– виявлено, що в католицизмі на ставлення до науки впливає переосмислення космогонічних та природничо-наукових відкриттів, яке враховує множинність інтерпретаційних підходів у поясненні дій церкви в різні історичні періоди (“папська безпомилковість”, засудження геліоцентричної системи М. Коперника, переслідування Г. Галілея, Дж. Бруно);

– з’ясовано, що сучасні представники протестантизму в ставленні до науки дотримуються різноманітних точок зору, у яких “враховуються” інноваційні впливи. Тому й у протестантських релігійно-філософських рефлексіях опозиційність до дарвінізму сформовано в таких різновидах: консервативний антидарвінізм, консервативний дарвінізм і ліберальний дарвінізм;

– доведено, що трансформаційні тенденції в ставленні християнства до науки еволюціонували в соціальному просторі відповідно до конфесійної приналежності. На різних етапах свого розвитку християнство, з одного боку, культивувало паростки знань і формувало окремі елементи їх систематизації, а з іншого – догматизувало шлях до ірраціонального пізнання божественного, а через нього і природного. Християнський ірраціоналізм виступав формою взаємозв’язку непізнаного (трансцендентного) і земного буття. Послідовне утвердження раціонального осмислення природи зумовлювало виникнення несистематизованих елементів емпіричного пізнання. Розмежування в схоластиці теологічного й наукового пізнання ставало вагомим імпульсом розвитку природничо-наукових знань, а в подальшому – і становлення науки;

– виявлено, що гносеологічна проблематика змістовно відрізняється в межах основних напрямів християнства. Якщо православ’ю в цій царині притаманний певний консерватизм, то гносеологія католицизму вирізняється парадигмальними змінами, в яких, з одного боку, діють певні заборони на радикальне критичне переосмислення, з іншого – забезпечується динамічне сприйняття новітніх тенденцій;–

показано, що сучасні теоретики протестантизму у своїх гносеологічних концепціях шукають різноманітні шляхи доведення коадаптивних тенденцій у процесі пізнання, що знайшло свій вияв у вибудові різноманітних теологій. Вони намагаються скорегувати й привести у відповідність до релігійної теорії окремі аспекти наукового пошуку. Для такого пізнання характерна певна методологічна невиваженість, еклектизм, конфесійна упередженість;–

розкрито положення, що християнські теологи пов’язують сучасні наукові досягнення із заздалегідь визначеною й передбаченою дією Творця, через що применшується роль і значення наукових відкриттів, а їх результати переосмислюються виключно крізь призму “християнського світорозуміння”. У ХХ ст. у науковій картині світу відбулися зміни, які виявили недосконалість класичної науки, що призвело до формування нових парадигм і вироблення теорій, у яких є “схожість” із деякими християнськими релігійно-філософськими системами. Криза науки в сучасній постмодерній культурі спричинена тотальною релятивізацією наукового знання, значною мірою обумовленою такими принципами, як децентрованість та онтологічна невизначеність. Модернізація сучасного християнства полягає в його пристосуванні до досягнень науки, зокрема до новітніх інформаційних та телекомунікаційних технологій;–

показано, що християнство, адаптуючись до сучасного глобалізованого світу, все активніше використовує інтернет-комунікації, які можуть стати важливим інструментом поширення релігійного світогляду, що буде спонукати до формування нових форм впливу, які культивуватимуть християнські цінності. Інтернет-комунікації можуть допомогти візуалізувати те, що складає “таємницю таємниць” – ідеірування, рефлексію, моделювання, і викликати свідоме ставлення віруючих до нього, а також можуть здійснювати керування інтенціями свідомості віруючих задля охоплення й зміщення акцентів у сучасних теологічних доктринах від комунікації до мислення, від ідеалізації до поняття, що значно розширює позиційну мислительну сферу.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів визначається тим, що основні положення проведеного дослідження розширюють і поглиблюють наукові знання про особливості трансформаційних тенденцій у християнстві стосовно уявлень про взаємовідношення релігії й науки – від багатовікової опозиційності до сьогоднішньої взаємної толерантності. Поглиблений аналіз феноменів релігії й науки, віри й знання дозволяє віднайти сфери міждисциплінарної взаємодії та діалогу, що сприятиме зміні існуючих стереотипів мислення з приводу духовно-креативного потенціалу релігії та її людинотворчих можливостей.

Матеріали дисертації можуть сприяти теоретичним дослідженням співвідношення матеріального і духовного, реального та ірреального, суб’єктивного та об’єктивного, раціонального та ірраціонального – загалом усього того, що може бути спільною сферою та предметним полем дослідницьких пошуків у науці та релігії.

Результати даного дослідження можуть бути використані при висвітленні гносеологічних питань у науці, а також при з’ясуванні ролі новітніх релігійних рухів у контексті оцінки сучасних процесів релігієтворення, при розробці концепцій міжконфесійного діалогу, при визначенні національних духовно-світоглядних пріоритетів подальшого розвитку України. Основні положення і висновки можуть бути використані в лекційних і семінарських заняттях із релігієзнавства, філософії релігії, соціології релігії, філософії патристики, спецкурсів із новітніх релігійних рухів та інших тематичних спецкурсів.

Теоретична значущість дослідження полягає і в тому, що його результати сприятимуть поглибленню наукових уявлень про особливості підходу християнських богословів до наукових досягнень минулого і сучасного.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є результатом самостійної дослідницької роботи автора. Висновки і рекомендації, положення наукової новизни отримані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження здійснювалась у процесі участі дисертанта в міжнародних, всеукраїнських науково-теоретичних та науково-практичних конференціях: “Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури” (Переяслав-Хмельницький, 1994, 1999), “Сковорода – видатний український філософ і просвітитель” (Переяслав-Хмельницький, 1994), “Християнство й духовність” (Київ, 1998), “Джерела духовності: ґенеза творчого процесу та розвиток мистецтва” (Дніпропетровськ, 1999), “Києво-Могилянські читання” (Київ, 1999), “Християнство – контекст світової історії та культури” (Київ, 1999), науково-теоретичній конференції, присвяченій 165-й річниці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 1999), “Теоретичні основи науково-ідеалістичного мислення” (Черкаси, 1999), “Сковородинівські читання” (Переяслав-Хмельницький, 1999, 2003, 2005), “Християнство і слов’янські культури” (Київ, 2000), “Християнство і проблеми сьогодення” (Київ, 2000), “Гуманізм. Людина. Історія” (Дрогобич, 2000), “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, 2005), “ХХІ століття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія” (Київ, 2005, 2006).

Дисертація обговорювалась на засіданнях кафедри релігієзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Положення і висновки апробовувались на звітних наукових конференціях викладачів Київського славістичного університету (Київ, 2004, 2005, 2006) і Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди (Переяслав-Хмельницький, 2006).

Публікації. Основні положення та висновки дисертації висвітлено в монографії “Трансформація становлення взаємовідносин християнства і науки: філософсько-релігієзнавчий аспект” (15, 05 др. ар.), в 49 публікаціях, видрукуваних у журналах і наукових збірниках. Усього у виданнях, що відповідають сучасним вимогам ВАК України, опубліковано 28 наукових статей за темою дисертації загальним обсягом 20, 52 др. арк. (без співавторів), у 13 інших наукових виданнях опубліковані матеріали загальним обсягом 7, 6 др. арк. (без співавторів), також основні положення дисертації висвітлено в навчальному посібнику й підручнику (у співавторстві).

Кандидатська дисертація на тему “Самоуправління як фактор соціальної активності особи” була захищена в 1991 році, її матеріали в тексті докторської дисертації не використовувалися.

Структура дисертації. Мета, завдання й логіка наукового дослідження визначили зміст і структуру дисертації, що складається зі вступу, п’ятьох розділів, висновків та списку використаних джерел із 598 найменувань. Загальний обсяг дисертації (без списку використаних джерел) – 360 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, визначаються об’єкт, предмет, мета й завдання дисертації, методи дослідження, розкривається наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи, наводяться дані про характер апробації результатів дослідження й структуру дисертації.

У першому розділі – “Аналітичний огляд дослідницької літератури з проблем ставлення християнства до науки” – здійснено огляд використаної літератури та застосовуваних методів наукового дослідження.

Вказуючи на доволі різнопланове й багатоаспектне потлумачення ставлення християнства до науки (що багато в чому зумовлено детермінацією різних соціальних факторів і диференційованістю культурних практик на усіх етапах розвитку суспільства), проаналізовано домінантні концепції, “вузлові” моменти осмислення вказаного явища і ступінь розробки проблеми в працях зарубіжних та українських філософів, істориків, історіософів, культурологів та релігієзнавців.

У дисертаційній роботі звертається увага на досить неоднозначне потрактування самих понять “релігія”, “наука”, “взаємодія”. З’ясовується їх варіативне осмислення в наукових розвідках, визначається їх змістовне наповнення.

На основі розглянутих матеріалів, які ґрунтуються на відмінних підходах дослідників до оцінювання і трактування змін у ставленні християнства до науки, встановлено, що на різних етапах розвитку християнства змінювались його соціокультурні передумови існування, а, відповідно, і функції. У часи зародження космологічних учень подібний процес тривав і в науці: вона відстоювала право брати участь у формуванні світогляду, у ХІХ ст. наука стала виконувати функцію виробничої сили, у ХХ ст. – перетворилася на одну з областей соціального життя. Інтегруючись з іншими сферами, вона регулювала й активізувала трансформаційні процеси в різних видах людської практики, духовної діяльності, у тому числі й релігійної.

У переважній більшості досліджень акцентована увага на методологіч-них засадах пізнавальної діяльності, яка, на думку і науковців (Л. Виговський,

Т. Горбаченко, А. Колодний, В. Лубський), і теологів (С. Булгаков, Г. Морріс, Дж. Коллінз, Г. Клокер), детермінується полісмисловою взаємозалежністю, що виражається через такі типи відношень, як взаємодія і взаємовплив. Завдяки ним простежується змінюваність явищ, що водночас утворюють сукупність процесів, подій, науково й релігійно обґрунтованих чи не обґрунтованих, але взаємообумовлених. Саме явище трансформації відбувається в контексті взаємозв’язку “віра – знання”: з одного боку – процес розвитку і зміни світоглядних парадигмальних основ, спричинений постійним поступом науки, з іншого – абсолютні теологічні догми і конфесійні доктрини, що дають, як уважають теологи, “повне, всебічне, вичерпне знання об’єктивної дійсності про весь світ”. У цьому значенні абсолютна істина є межею, до якої прагне наукове пізнання, ніколи її не досягаючи. Як результат, концептуальні зміни в науці призводять до трансформаційних процесів у християнстві – такому переосмисленні досягнутого, що містить елементи ірраціонального і раціонального мислення, судження та умовиводи, засновані на софізмах, які сприймаються без доказів і критики. Останні догматизують релігійні істини як абсолютні й незмінні.

Окремі релігійні елементи, які розкривають ставлення до науки і пізнання, як стверджують В. Гайденко, С. Девятова, М. Шахов, за своєю суттю є досить стійкими і тривалими в різних християнських конфесіях. Водночас чимало з них є характерними лише чи для православ’я, чи католицизму, чи протестантизму і сприймаються в залежності від історичної епохи. Саме наявність таких елементів дозволяє дослідникам систематизувати й визначити пріоритети подальшої розробки означеної проблеми. Існує достатньо підстав говорити не тільки про вплив учень окремих конфесій на науку, але й про їх взаємодію, щоб простежити окремі моменти зворотного впливу – науки на трансформаційні тенденції в християнстві.

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. обґрунтовувалась думка про дарвінізм “як штучну видумку людини”, оскільки розвиток живого проводився через так звану “супранатуральну розумну причину” (О. Орнатський, М. Румянцев). На основі метафізичних і теологічних учень християнством формувані категоричні застереження людству від небезпеки природни-чонаукових відкриттів (С. Глагольєв). Теологи оголосили війну науці шляхом “іронізації над геологією, біологією”, оскільки “її аргументи непереконливі” (В. Агафонов). Наука, за їхніми поглядами, “несумісна з надприроднім одкровенням і чудесами, на яких заснована релігія”, вона “знищила надприродне пояснення явищ природи, запропоноване природними причинами”. Можливість примирення знання і віри заперечувалась: “Останнє є марним заняттям” (П. Свєтлов).

У деяких теологічних джерелах наголошується на коадаптивних тенденціях у взаємозв’язках науки й релігії (І. Барбур, Дж. Брук, Д. Ліндсней, А. Любищев, О. Мень). З метою їх інтерпретацій теологи “повинні оволодіти наукою” настільки, щоб “показати, що наука, як і душа, у своїй суті релігійна”, а релігійна віра передує науковій. Християнством розробляються різні метафізичні обґрунтування наукового пошуку, які передбачають, що дослідник має “прийняти релігію як істину”, у подальшому “направляючи свою волю на шлях, якого вимагає теологія” (Дж. Морленд).

У радянській науковій літературі домінувало атеїстичне ставлення до релігії (В. Гараджа, Ю. Калінін, К. Кіргоф, М. Сальніков та ін.). Превалюючим у взаємовідношеннях між наукою й християнством у цей період виступало, з атеїстичного погляду, протиставлення, з теологічного – взаємодоповнення й взаємодія. Останнє пояснюється тенденціями модернізму в християнстві.

Атеїзм як форму філософського освоєння світу цікавить не стільки онтологічний чи гносеологічний, скільки індивідуально-практичний аспект ставлення людини до світу (І. Андрєєв, В. Гараджа, А. Григоренко). Відображаючи факт утвердження її у своєму дійсному бутті, формуючи в людини адекватне уявлення про саму себе як частину природи і суспільства, як творчу діяльну істоту, яка вирішує проблеми свого буття без опори на надприродні сили, атеїзм зорієнтовує людину на свідомий контроль за всіма процесами своєї активності. Відтак, соціальний зміст атеїзму полягає не в звільненні свідомості людей від релігійних уявлень, а в утвердженні людини в такому бутті, яке виключає необхідність звернення її до надприродних сил тоді й там, де вона діє сама.

Методологічними засадами дослідження стали праці українських філософів — Т. Аболіної, В. Андрущенка, І. Бойченка, Г. Волинки, В. Воловика, Л. Губерського, І. Добронравової, М. Зелінського, В. Євтуха, В. Касьяна, А. Конверського, М. Михальченка, І. Надольного, Б. Новікова, І. Огородника, В. Пазенка, М. Поповича, А. Чернія, В. Чуйка, Л. Шашкової, Л. Шкляра, В. Ярошовця, Т. Ящук та ін. у яких осмислюються різнорідні аспекти зазначеної проблеми, вони слугують основою при розгляді окремих трансформаційних тенденцій ставлення християнства до науки.

Вагоме місце в галузі релігієзнавства займають праці таких учених: В. Бондаренка, Л. Виговського, Т. Горбаченко, А. Глущака, Є. Дулумана, В. Єленського, М. Заковича, А. Колодного, Л. Кондратика, І. Кондратєвої, Л. Конотоп, П. Кралюк, В. Кушерця, В. Лубського, О. Марченка, І. Мозгового, В. Пащенка, В. Москальця, В. Панченко, О. Предко, М. Рибачука, О. Сагана, О. Сарапіна, П. Сауха, Г. Середи, В. Танчера, О. Уткіна, Л. Филипович, Є. Харьковщенка, В. Цвіха, А. Чернія, П. Яроцького й ін. У них знайшли відображення принципи світоглядного плюралізму, позаконфесійності, об’єктивності, якими послуговується автор при розгляді змістовного наповнення трансформації взаємовідношень християнства і науки в різні історичні періоди.

Попри розмаїття праць, присвячених стосункам релігії і науки, доводиться констатувати, що, по-перше, у деяких публікаціях простежується вкрай поверховий підхід до цієї проблематики і, по-друге, дослідження проводились окремими напрямками (православ’я, католицизм, протестантизм). У переважній більшості праць превалює описовість, не виокремлюються історичні етапи ставлення християнства до науки, не звертається увага на їх сутнісні особливості.

Отже, проблему трансформації ставлення християнства до науки, яка постала в українському релігієзнавстві, можна визначити як невідповідність між евристичним потенціалом релігієзнавчої спадщини різних періодів розвитку людства та її недостатньою репрезентованістю в актуальному релігієзнавчо-філософському знанні. І той широкий спектр досліджень даної проблеми вказує, що на сьогодні питання ставлення християнства до науки не втрачає своєї актуальності.

У другому розділі – “Філософсько-християнські витоки процесу становлення пізнання” – аналізуються християнські та філософські витоки становлення пізнавального процесу, його основні напрями і форми суспільного вияву, розглядається функціональність християнства як єдиної цілісної системи, яка виявляє себе в різних сферах духовного життя.

Зазначається, що ставлення людини до світу осягалося засобами різних ірраціональних форм людського мислення. На ранньому етапі розвитку християнства постала потреба осмислення гармонізації співіснування природного і соціального буття. Пізнання останнього забезпечувалося містицизмом і раціональністю, а регулятивну функцію між людьми виконувала мудрість.

У дослідженні підкреслюється, що в Новому Завіті продовжено старозавітну традицію пізнання, яке досягається через містичний стан та надприродне “осяяння” й “одкровення”. Особливим засобом пізнання бачиться символ, який приховує істину й завдяки “інтуїтивному містичному баченню та вчуванню” дозволяє осягнути її нескінченність, багатозначність трансцендентного. Складовою останнього є віра. Отже, якщо за старозавітною традицією пізнання реалізується завдяки серцю, то за новозавітною – на перший план виступає концепт віри.

У дисертації зазначається, що богослови, які захищали свої світоглядні погляди на Вселенських Соборах, намагались на понятійному рівні співвіднести раціоналізм античної філософії та ірраціоналізм староєврейської релігії.

Робиться висновок, що із розвитком християнства в процесі пізнання поступово з’являлися елементи раціоналізму. Ранньохристиянське теологічне осмислення Всесвіту забезпечувалося містицизмом, у якому спорадично поєднувалися складові ірраціоналізму і раціоналізму. Згодом до релігійного пізнання долучилися уява, почуття, розум. Увесь процес відбувався відповідно до своєрідної ієрархії розпізнавання: нерухомі об’єкти пізнавалися почуттями, рухомі – уявою, а об’єднував їх розум (І. Дамаскін). Спосіб пізнання, запропонований Боецієм, можна визначити як раціональне осмислення містичного. Його становлення припадає на добу Середньовіччя. Визначальну роль у цьому процесі відігравала філософія Арістотеля, що було історичною закономірністю, оскільки його внесок у духовну культуру був співзвучний тим тенденціям раціоналізму й натуралізму, які почали змінюватись в середньовічній Європі.

З кінця ХIII ст. провідним у християнському пізнанні істини ставав містицизм. Релігійна віра була спрямована на безпосереднє внутрішнє єднання з Богом, що набуло вигляду ефектної набожності. Думка про доступність безпосереднього релігійного досвіду не тільки духовенству, але й мирянам призвела до того, що єпископів і священнослужителів уже не сприймали як обов’язкових посередників у духовному намаганні осягнути Бога. Другорядність слів і розуму при містичному осмисленні теології й тонкощів християнської доктрини призвела до подальшого роз’єднання віри й розуму. Містичні течії найбільше упроваджувалися набожними християнами Англії, Нідерландів, Німеччини.

У подальшому філософські ідеї Арістотеля продовжували впливати на розвиток західної наукової думки, яка підтримувала академічну діяльність університетів, де християнська доктрина викладалася на основі логічного методу. Філософія Арістотеля орієнтувала на вивчення природного світу, що додавало людині впевненості в силі людського розуму. Розпочинаються наукові дослідження Роджера Бекона. Спрямованість на безпосередній науковий досвід не підривала, а, навпаки, підтримувала монопольні права церкви на трактування стародавніх текстів, серед яких була не тільки Біблія, але й патристика, праці Арістотеля і його послідовників. Завдяки врахуванню результатів наукового спостереження було встановлено неправильність окремих із запропонованих давньогрецьким мислителем принципів, виявлено логічні помилки в доказах.

Такі процеси сприяли формуванню нового інтелектуального клімату, коли на перший план висувався механістичний погляд на природу, що підготував підґрунтя для радикальних змін у світогляді. У ХIV ст. обґрунтовувалась теоретична можливість обертання Землі. Висувалися аргументи, які заперечували Арістотелеве твердження про оптичну відносність тіл, що падають. У цей час були закладені основи планетарної теорії Землі, закону інерції, поняття прискорення тощо (Орем, Бурідан). Розвинуто теорію першопоштовху й пристосововано її до небесних і земних явищ, завдяки чому відкривався прямий шлях до визнання механіки Галілея і першого закону Ньютона. Доводилось, що нерухомість Землі не підкріплюється ні розумом, ні Святим Письмом, а лише вірою (Орем). Ці аргументи надалі були використані Коперником і Галілеєм для обґрунтування геліоцентричної моделі світобудови.

У дисертації зазначається, що, використовуючи термінологічні системи й логічні методи Арістотеля, схоластична філософія все більше проймалася духом емпіризму, намагалася синтезувати його ідеї з догмами християнського одкровення, що, врешті-решт, призвело до заперечення й античного, і церковного авторитету.

Робиться висновок, що трансформаційні процеси середньовічного пізнання тісно пов’язані з розвитком філософської думки і самого християнства. Як результат, проти раціоналістичної традиції Арістотеля виступив християнський ірраціоналізм, що трансформував учення Платона та неоплатоніків, які стверджували, що світ є еманацією трансцендентного, а природа пронизана світовою ідеєю.

У роботі показано, що в цьому процесі визначальними ставали християнська ідеологія, технічні винаходи і соціально-економічні зміни: осмислення і передача божественного була не можлива без технічних новацій, якими були і лінійні, і геометричні просторові зображення. Їх поява розвивала тяжіння до реалізму й емпіричної точності. А це свідчило, що природний світ можна вивчати й аналізувати відповідно до матеріальних і динамічних процесів, які прямо не залежали від трансцендентної реальності. Для осмислення релігійної істини від суб’єкта вимагалося виявлення власної активності, необхідної для пізнання природничо-наукових істин; вона зумовлювала нові відкриття в природознавстві. Геліоцентричну теорію Всесвіту католицька церква спочатку підтримувала, але згодом її критику розпочали реформатори-протестанти, оскільки вважали, що ця теорія суперечить канонам Святого Письма про нерухомість Землі.

Кеплер запропонував гіпотезу про наявність у Всесвіті зовнішнього джерела, яким є Сонце – своєрідна самокерована машина. Завдяки трьом законам руху Ньютон дав пояснення силам, що “керують Космосом”. А поява відкриттів Коперника та Галілея порушила питання про місце Бога в Космосі й джерело першопоштовху руху планет, сонячної системи, галактик.

До XVIII ст. на Заході утвердились ньютоново-картезіанські космогонічні ідеї як основа нового світогляду. Вони давали відповіді на поставлені релігією і наукою запитання про сутність світобудови.

Коли релігія, відділившись від загальнодоступного емпіричного пізнання, стала розглядатися як окрема сфера людського буття, яка спиралась на віру, людський розум закріпився за раціоналізмом.

Окремо доводиться тісний зв’язок трансформаційних тенденцій християнського мислення із ґенезою способів мислення Сходу й Заходу. У Східному світі провідним ставало ірраціональне споглядання, у той час як у Західному – переважала діяльнісна позиція.

У розділі робиться висновок, що накопичення конкретних позитивних знань про живу і неживу природу спочатку не порушувало релігійної картини світу. Коли ж дослідження природного середовища набуло системного характеру і поклало початок природознавству в сучасному його розумінні, накопичені факти склали таку систему знань, яка призвела до конфлікту науки з релігійним світоглядом.

У третьому розділі – “Зміна ставлення до науки в християнській традиції” – розглядаються трансформація ставлення християнства до наукових відкриттів минулого та їх оцінки сучасними християнськими конфесіями.

Ставлення православної церкви до наукових здобутків коливалось від різко негативного до позитивного. Основу останнього складало “визнання” окремих досягнень різних галузей знань. Нині православні богослови одностайні щодо християнських першовитоків наукового пізнання. Одні з них стверджують, що догматично сформульовані вчення Г. Богослова, Г. Ниського, В. Великого, М. Сповідника, І. Дамаскіна відкрили шлях до позарозумового, ірраціонального пізнання світу. А це, у “свою чергу, призвело до утвердження першооснов наукового мислення”. Подальша теологічна розробка цієї проблеми святителями церкви стала основою розвитку науки в епоху Відродження і Нового часу, – зазначає М. Дронов. Висловлюються також думки, що новозавітна традиція відіграла провідну роль у становленні монотеїстичного світосприйняття, але при цьому не виробила учення про принципи пізнання світу й людини, не знайшла власних шляхів до вивчення природи. І тільки після ХІІ ст. у Західному світі під впливом латинських перекладів Арістотеля розпочався “інтенсивний розвиток наукових інтересів” (В. Зеньковський).

Однак православні богослови у своїх твердженнях не спираються на соціально-історичні реалії того відтинку часу, у якому здійснювались наукові відкриття. Тому основою осмислення православ’ям конфлікту між наукою та релігією стають в епоху Нового часу різні метафізичні, а також софістичні обґрунтування, які побудовані, проте, на порушеннях законів логіки.

Сучасне ставлення католицьких теологів до наукових досягнень минулого формувалось з учень та настанов Ватикану й отців церкви. Це призвело до того, що на основі метафізичного переосмислення концепцій світобудови, закладених у минулому, представники католицької церкви і дотепер обстоюють догматичні засади свого вчення і захищають різними концептуальними та логічними побудовами теологічну доктрину взаємовідношень між наукою й релігією в попередні епохи.

У роботі наголошується, що нині теологи католицизму проявляють підвищену увагу до космогонічних учень, у тому числі до поглядів Галілея. Це спричинено сучасною загальною установкою церкви на зміцнення позицій у світі завдяки коадаптації своєї доктрини з науковою, а також грандіозністю самої фігури великого природодослідника, творчий проект якого є об’єктом постійного дослідження істориками науки й філософії. Розробка нових підходів до пояснення причин судового процесу над Галілеєм необхідна сучасним католицьким богословам як засіб для обґрунтування перехідного характеру протистоянь у взаємовідношеннях науки й релігії, для применшення їх світоглядних суперечностей.

Зазначається, що основні інтерпретаційні моделі теологів католицизму зосереджуються на виявленні “існування” випадкових, незначних історичних обставин, які призводили до конфліктів між релігією і наукою. На основі софізмів і паралогізмів богослови-католики здійснюють обґрунтування детермінантної ролі церкви в процесах наукового пошуку. Це необхідний момент для утвердження різноманітних форм захисту попередніх оцінок і прийнятих керівниками церкви в минулому рішень. Як вважають теологи, колишні непорозуміння стали можливими через “надмірну чуттєвість душі, схильність розуму до апріоризму, а