НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

ЗБОРОВСЬКА НІЛА ВІКТОРІВНА

УДК [821.161.2 (09)+82.0]: 159.9

ПСИХОІСТОРІЯ НОВІТНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

ПРОБЛЕМИ ПСИХОСЕМАНТИКИ І ПСИХОПОЕТИКИ

10.01.01 – українська література

10.01.06 – теорія літератури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі української літератури ХХ ст. Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор,

академік НАН України

ЖУЛИНСЬКИЙ Микола Григорович

Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, директор.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

НАЄНКО Михайло Кузьмович,

Інститут філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри теорії літератури та компаративістики;

доктор філологічних наук, професор

Панченко Володимир Євгенович,

Національний університет

„Києво-Могилянська академія”,

професор кафедри літератури та іноземних мов;

доктор філологічних наук, професор

Лановик Мар’яна Богданівна,

Тернопільський національний педагогічний

університет імені Володимира Гнатюка,

професор кафедри теорії літератури та

порівняльного літературознавства.

Захист відбудеться „26” лютого 2008 року о 10-00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий „23” січня 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.М.НогаЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. У середині 80-х років ХХ ст. у вітчизняному літературознавстві було „майже зовсім занедбано дослідження літературного процесу як історичної тяглості”(Ю.Шерех). Естетизація й формалізація літературного процесу, а також амбівалентність як ціннісна ідеологія стали основою для постмодернізації історії української літератури наприкінці ХХ ст.. Аналізуючи нинішній стан вітчизняного літературознавства, П.Михед відзначає як його характерну рису – відродження аналітичного історизму: „Оживлення інтересу до історії в останні роки і реабілітація історизму як принципу аналізу та дослідження минулого є одним з переконливих свідчень приходу постпостмодерністської епохи”.

Поява проекту психоісторії української літератури тісно пов’язана з активізацією постколоніальних студій. Наголошення теоретичних основ постколоніалізму „дедалі більше назріває як проблема практична, оскільки працює на самоусвідомлення національної літератури, отже, й на стратегію її подальшого розвитку”( Г.Сивокінь).

Різними спробами постколоніальних студій за ідеологічною метою є праці М.Шкандрія „В обіймах імперії. Російська і українська література новітньої доби” (2004), О.Гнатюк „Прощання з імперією: Українські дискусії про ідентичність”(2005), П.Іванишина „Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти)”(2005), Т.Гундорової „Франко не Каменяр. Франко і Каменяр” (2006), Забужко О. „Notre Dame dUkraine: Українка в конфлікті міфологій” (2007) та ін. Уведення нами в постколоніальні студії проекту психоісторії літератури має розширити аналітичні горизонти не лише сучасних постколоніальних студій в Україні, а й закласти основи для українсько-російської психоісторичної компаративістики. Адже нині в російському літературознавстві активно розбудовується психоаналіз російської літератури, а також запропоновані авторські проекти психоісторії (І.Смирнов) та психопоетики (Є. Еткінд).

Постструктуралістську концепцію психоісторичної мотивації запропонував американський дослідник Ллойд де Моз. Теоретична проблема психоісторії літератури передбачає авторські розробки психосемантики і психопоетики. Психосемантика займається походженням, структуруванням та функціонуванням індивідуальної і колективної систем знання, а з позиції класичного психоаналізу таке знання базується на едіповості як несвідомому ставленні суб’єкта до реальних батьків, а в метафізичному плані – на свідомому ставленні суб’єкта до трансцендентного Імені Матері та Імені Батька. Психопоетика виражає відношення слова і знання. Її класичні вітчизняні попередники – О.Потебня і Д.Овсянико-Куликовський, а модерні – представники структуралізму, зокрема, Ю.Лотман, Ж.Лакан, і постструктуралізму – Ж.Дерида, Г.Блум, І.Смирнов та ін.. Д.Овсянико-Куликовський на основі дослідження психології творчості як характеру відношень відзначав, що стосунок несвідомого творчої особистості до свідомості спрямований на інтуїтивне створення об’єднуючих ідей та образів. Ж.Лакан визначив ключовими для психопоетики метафору і метонімію у їхньому стосунку до невротичної психосемантики. Ю.Лотман, виходячи із відношення мови та позамовної реальності як головної наукової проблеми, вважав, що автор розбудовує текст в декількох кодових системах – соціально-історичній, національній і психологічно-антропологічній, тому кожна частина тексту оживляє в пам’яті вже відомі коди, проектується на них. Г.Блум розглянув еволюцію в літературі на основі конфліктного едіпового зв’язку „Син – Батько”. Психопоетика, як зазначає А.Еткінд, „стала першою авторською версією постструктуралізму в російській філології”, маючи на увазі праці Є.Еткінда, його психопоетику „як метод детального опису психологічної динаміки всередині прозового мовлення”(А.Еткінд). Саме Є.Еткіндом проблемна сфера класичної психопоетики як символічної вербалізації, тобто „вираження думки зовнішнім мовленням”, була перенесена в постструктуралістську проблему відношення лінгвістичної моделі значення до характеру політичної влади. Таким чином, наприкінці ХХ століття психопоетика стає одним із варіантів „постструктуралістського повороту, який означав повернення до історизації, політизації і психологізації філології”(А.Еткінд). Постструктуралістське розуміння психопоетики не передбачає догматизоване вчення, воно становить собою множину пробних самодостатніх теорій: або вже розроблених окремими авторами, або ще не повністю сформованих ними. Психопоетика в нашому психоісторичному проекті моделюється на основі класичного психоаналізу як вербалізація взаємин батьківського і материнського кодів в історії літератури і не є завершеною теорією, а служить пробним методом для розрізнення літературних проекцій національного, колоніального й імперського суб’єктів, тобто синтетичним авторським методом, який розробляється на основі практичного матеріалу – історії української літератури в її проекції на сучасну епоху.

Український канон як антиколоніальний проект мав установку на історичність літератури, але у ХХ ст. на зміну класичній націотворчій історії літератури приходить розщеплена історичність або дискурс. Дискурс (від лат. discere – блукати) як форму некласичного мислення підсумовує поняття постмодерністської методології. Ми виходимо з психоаналітичної семантики історії як пошуків мужності або пошуків фалічної (структуротворчої) енергії, з допомогою якої мобілізується індивідуальність, індивідуація нації, а також літературний процес. Коли в культурі розпочинаються процеси інфляції мужності, то з’являється дискурсія як система анархічних пошукових дискурсів. Відповідно до концепції психосемантики (історія як сутнісно мужнє та дискурс як сутнісно фемінне, яке скеровується до формалізму та естетизації) можна моделювати історію як пошук націотворчого смислу (у даному разі – наш проект) чи як історичний дискурс з метою деконструкції націотворчого смислу заради модернізації та космополітизації пошуку (історіографічний проект Г.Грабовича, модерністський проект С.Павличко, постмодерністські студії Т.Гундорової, О.Забужко). Оскільки для праць Грабовича, Павличко, Гундорової і Забужко характерне радикальне постмодерністське перекодування історії української літератури, то на ці наукові пошуки не лише опирається даний проект психоісторії, а й опонує їм.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана в Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України у відділі „Українська література ХХ ст.” як індивідуальний концептуальний проект до комплексної теми зі створення академічної „Історії української літератури”, номер державної реєстрації – 0101U 002081.

Мета дослідження – цілісно, теоретично і практично, представити проект психоісторії української літератури в сучасній проблематиці як методологічну єдність психосемантики і психопоетики, обґрунтувати провідну концепцію, класифікацію періодів, засадничу сутність класичного канону як основи історичного процесу, тлумачення сучасної літературної ситуації як естетичного та ідеологічного вибору, який психотипологічно здійснюється на порубіжжях.

Для досягнення поставленої мети передбачено розв’язати такі завдання:

– випрацювати категорію психоісторичності на основі структурно-генетичного аналізу художнього твору;

– обґрунтувати теорію коду як концептуальну ідею для розуміння механізмів розгортання літературного процесу та форм його деформації в умовах колоніалізму;

– розробити класифікацію новітньої української літератури;

– здійснити розпізнавання психосемантики національної мужності як основи історичності за її інфантильними слідами, згідно з психоаналітичним тлумаченням;

– простежити динамічні прояви функціонування національного характеру в психоісторії української літератури;

– здійснити психоаналіз сучасної літературної ситуації постколоніалізму і обґрунтувати прогнози на майбутнє українського літературного процесу.

Об’єктом дослідження є нова й новітня українська література, твори та літературні постаті, які стали визначальними для історико-літературного розвитку в період колоніалізму та постколоніалізму.

Предметом дослідження є психосемантика як смислова психостатика і психопоетика як психодинаміка українського літературного процесу. Теоретико-методологічну основу дисертації становить методологічний синтез класичного психоаналізу з аналітичною психологією, традиційною герменевтикою, метафізикою, семіологією, психопоетикою, феноменологією, структуралізмом, компаративістикою, ґендерним підходом. Психопоетика як метод історико-літературного дослідження психологічної динаміки едіпової проблематики розробляється на працях класичної психологічної школи О.Потебні, Д.Овсянико-Куликовського, структурного психоаналізу Ж.Лакана і методологічних розробок психопоетики Г.Блума, Є.Еткінда та І.Смирнова. Ідеологічна настанова на метафізичну та психологічну сутність історії як пошуків мужності взята з праць І.Нечуя-Левицького, Г.Сковороди, Г.Ґадамера, О.Вайнінгера, Ф.Ніцше та З.Фройда. Оскільки онтогенетична проблематика відображається у філогенезі, то одним із методів є психобіографічний, який займається вивченням батьківських кодів письменника.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше серед дослідницьких проектів українського літературознавства запропоновано проект психоісторії української літератури.

Практичне значення одержаних результатів. Теоретичні розробки, які лежать в основі запропонованого дослідження, можуть бути використані для формування психоісторичної школи в українському літературознавстві як системи індивідуальних проектів, а також для колективного написання повнофактажної психоісторії української літератури.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено та схвалено на спільному засіданні Відділу української літератури ХХ століття та Відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України від 25 вересня 2007 р., протокол №9. Основні положення представлені у доповідях на наукових міжнародних та всеукраїнських конференціях, зокрема, в останні роки: „Театралізація як психологічний феномен творчої особистості 80-90 рр.” (Черкаси, 2005), „Олесь Гончар як методологічна проблема” (Дніпропетровськ, 2005), „Код української літератури як психоісторична проблема” (Краків, 2006), „Масова література як українська проблема” (Дніпропетровськ, 2006), „Структурно-генетичний аналіз художнього твору і пошуки домінантної структури для психоісторії новітньої української літератури”(Суми, 2007), „Імперський, національний та колоніальний суб’єкти психоісторії літератури” (Київ, 2007), „До проблеми психоісторичної компаративістики: українсько-російське розрізнення”(Луцьк, 2007).

Особистий внесок здобувачки пов’язаний з розробкою засадничих для структурно-генетичного аналізу художнього твору концептуальних понять – батьківського і материнського кодів, введенням у психоісторичну теорію методологічного розрізнення літературних проекцій національного, колоніального й імперського суб’єктів, психоаналізу творчості класиків, модерністів і постмодерністів, застосуванням синтетичної методології до українського літературного процесу на основі психоаналітичної теорії і метафізичного аналізу, періодизацією історії української літератури за мотивацією едіпової боротьби та батьківською теологією.

Публікації. За матеріалами дослідження надруковано монографію „Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури” (30 д.а.), навчальний посібник „Психоаналіз і літературознавство” (15 д.а.), есей „Моя Леся Українка” (10 д.а.) та понад 40 наукових статей.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (573 позиції). Обсяг роботи без списку літератури – 431, повний обсяг – 473.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, сформульовано мету й завдання роботи, а також концепцію проекту та здійснено періодизацію історії української літератури на основі класичного психоаналізу, психопоетики та ідей К. Поппера і Д. Затонського. Згідно з психоаналітичною концепцією, в основі розвитку культури лежить психологічний механізм батьковбивства, що обумовлює зміну „культурних хвиль”: історія складається з великих рухів, контррухів, а також проміжних потоків, у яких рух і контррухи тісно переплітаються між собою (Д.Затонський). На основі едіпової психосемантики та її психологічної динаміки пропонується класифікація психоісторії української літератури: епоха класичного канону, в якій великий рух з художнім синтезом романтизму та реалізму займає центральне місце, відновлюючи код національної історичності, а контррухи – марґінальне; епоха „великої зради”, в якій контррухи у художніх системах модернізму та постмодернізму на основі „смерті Батька” центруються, марґіналізуючи спроби відновити великий націотворчий рух; постколоніальна епоха як проміжний порубіжний процес, у якому здійснюється вибір між великим націотворчим рухом і контррухами.

Крім цього, у Вступі визначено наукову новизну, теоретико-методологічні засади, теоретичне і практичне значення дослідження.

У першому розділі дисертації „Психоісторія новітньої української літератури як теоретична проблема” подається критичний аналіз зарубіжної та української історіографії, різних традиційних і нетрадиційних методів синхронічного та діахронічного дослідження літератури, обґрунтовується цілісний психоісторичний підхід до новітньої української літератури, а також формується система опозиційних методів, які дають змогу практично здійснити теоретичний проект психоісторії.

У першому підрозділі – „Історія як універсальне психологічне поняття” – розрізняється історія як категорія аналізу в класичному, модерністському та постмодерністському розумінні. У класичному аспекті історія осмислювалася як прояв мужності і сутнісний вияв геніальності (З.Фройд, О.Вайнінгер, Ф.Ніцше). Прогнозуючи занепад індивідуальної та національної історії в майбутньому, Ніцше правомірно пов’язав його з тенденціями модерного анархічного мислення, коли популяризація науки йтиме разом з такими явищами, як фемінізація, інфантилізація і втрата мужності – основи історичності. Інфляція мужності набуває кульмінаційного вияву в епосі постмодернізму. Постмодерністська концепція індивідуальну та національну історію розщеплює на мікроісторії, культивуючи розриви, дискретність, щоб на тлі деконструктивістського підриву традиційної цілісності здійснити ідеологічне перекодування класичного канону та змінити метафізичну мету історії.

У другому підрозділі – „Модерні концепції до історії літератури: пошуки іманентності” – мова йде про розбудову теорії іманентних змін для психоісторії літератури. Ф.Ніцше дав розуміння мистецького коду на основі двох провідних типів сприймання світу – „аполлонівського” та „діонісійського”. Дуалістична модель історичності Г.Вельфліна відображала загальнокультурний розвиток на основі „культурних хвиль”, які змінюють одна одну, позначаючись як стилі – класичний або ренесансний і романтичний або бароковий (іншими словами – „лінійний” стиль на основі переваги метонімічного тропу та „живописний” – на основі метафоричної домінанти). Формалістська теорія Р.Якобсона в історії літератури виявила наявність двох відмінних спрямувань до художньої правдоподібності – революційну та консервативну: революційна – спрямована до деформації художніх канонів, консервативна – перебуває в межах художньої традиції. Усі ці концепції свідчать, що історію розгортає наявність кодової структури: один її член – більш смисловий (архетип Аполлона), інший – більш формальний (архетип Діоніса), а з погляду психоаналізу, один – більш просвітлений свідомістю, другий – більш несвідомий. Зміна в часі літературних стилів означає, що первинні усвідомлені („смислові”) художності формують власний ряд, який складається з монументального стилю, ренесансу, класицизму, реалізму, натуралізму, неореалізму, а вторинні несвідомі („формальні”) перекодовують їх на основі – орнаментального стилю, бароко, романтизму, модернізму та постмодернізму. Концепція глибинної структури відображається також в історіографії. Так „первинній” смисловій „Історії українського письменства” (1911) С.Єфремова опонує „вторинна” („жанрово-стильова”) „Історія української літератури (від початків до доби реалізму)” (1956) Д.Чижевського. Сучасна українська постмодерністська історико-літературна „політика” вибудовується у відповідності до цих двох проектів історій літератури, а також з використанням різних форм розуміння художнього твору та історії літератури, зокрема, феноменологічного, рецептивного, герменевтичного, формалістського структуралістського, деконструктивістського. Проект психоісторії моделюється на основі „силових точок” літературного процесу як художнього спрямування розумного несвідомого відповідно до герменевтичного феномену – структури „запитання – відповідь”. Силовою точкою психолітературного процесу є такий художній твір, у якому виявляється пророче історичне знання на основі образного прориву несвідомого у сферу свідомості. Відповідно до традиційної та нетрадиційної герменевтики в історії літератури утверджується „безмежність історичного розуму” (Г.Ґадамер), що передбачає структуру подвійного тлумачення – „скінченного і нескінченного психоаналізу” (З.Фройд).

У третьому підрозділі – „Психологічна і психоаналітична методологія для моделювання психоісторії новітньої української літератури” – обґрунтовується опозиційність двох методів дослідження – психологічного як цілісного і психоаналітичного як часткового – та необхідність їх синтезу. Хоча психоаналіз специфічно однобічний, але він дав модерні перспективи для аналізу на основі виявлення несвідомо промовленої деталі та повторювання нав’язливого мотиву. Оскільки в нашому проекті ми виходимо з розрізнення класичної історії як цілісного психологічного процесу та некласичної модерної історичності або дискурсу як розщепленого психологічного процесу, то це також обумовлює єдність двох методів дослідження.

Два основоположні інстинктивні потяги у людській психіці – первинний потяг до єдності (лібідо) та вторинний потяг до руйнування (мортідо) мають стосунок до „первинних” (смислових) та вторинних („формальних”) стилів в історії літератури. Психоаналіз в історико-літературному розвитку виявляє „ряд стійких сюжетних схем” на основі провідного Едіпового мотиву. Перекодування едіпової боротьби в середовищі українських письменників і вплив на неї імперського дискурсу є важливим аспектом для розуміння психоісторії антиколоніальної літератури.

У четвертому підрозділі – „Психосемантика і психопоетика історії літератури” з’ясовується класичне, структуралістське та постструктуралістське тлумачення психосемантики і психопоетики. Класична концепція слова-міфу О.Потебні, що позначає код поетичності, по суті, відображається в теорії архетипів К.Юнга. А розуміння історичності як варіативних форм „вираження наростаючого ідеального змісту” у класичній історичній поетиці О.Веселовського може успішно поєднатися з психоаналізом. Сучасна психолінгвістика, зокрема, трансформаційно-генеративна граматика Н.Хомського, яка виходить з того, що при сприйманні відбувається сутнісне перекодування на основі глибинної структури, дає змогу розбудувати теорію аналізу несвідомих механізмів перекодування загальної для літературного процесу художності або художньої системи (реалізму, романтизму тощо) відповідно до національної психології творчості. З погляду структурної психопоетики основою мікроструктури художнього твору є два провідні тропи – це метафора і метонімія: метафоричне мовлення концентрує невротичну психосемантику, метонімічне – звільняє її від невротичного конфлікту як непримиренної боротьби інстинктивного, тілесно-сексуального з моральним, духовним. Метафора як психологічний троп тісно пов’язана з психічним станом тривоги, а в стані тривоги як безпосередньої трансформації лібідо (психічної творчої енергії) суб’єкт перебуває під впливом нездійсненого й табуйованого бажання. Фантазування, яке хронічно повторюється в психоісторії літератури, бере на себе функцію підтримки бажання (наприклад, національно-визвольне бажання в історії української літератури).

Постструктуралістське поєднання психології і поетики породило концептуальну множинність авторських теорій, які відрізняються одна від одної ставленням до психоаналітичного коду. Якщо Г.Блум вибудовує психопоетику на основі дотримання Едіпового коду, то російські теоретики І.Смирнов, Є.Еткінд – усупереч Едіповому коду. Постструктуралістські теорії психопоетики, які виступають проти насильства Едіпового коду, моделюють імперський проект історії літератури, де пізнання ґрунтується на символічних порушеннях різних табу. Для націотворчого суб’єкта органічним є дотримання психоаналітичного коду як глибинної основи образного знання.

У п’ятому підрозділі – „Структурно-генетичний аналіз художнього твору і проблема домінантної структури для діахронії” – звернута увага на те, що розуміння характеру символізації в психіці творчого суб’єкта дає змогу розвивати теорію структурно-генетичного аналізу художнього твору, як це відбувається у французькому літературознавстві (опозиційні теорії Г.Башляра і Ш.Морона). Для нашого проекту структурно-генетичного аналізу художнього твору пропонується опозиція „батьківський код – материнський код”. Cуттєвою відмінністю батьківських кодів націотворчого, колоніального й імперського суб’єктів історичності є розміщення складових елементів у структурі. Оскільки материнський код відповідає за два опозиційні інстинкти (інстинкт життя й інстинкт смерті), при марґіналізації батьківського коду як структуротворчого принципу рух інстинктів набуватиме безладного ритму, що й позначатиметься на моральній невизначеності, амбівалентності творчого суб’єкта. Структура материнського коду націотворчого суб’єкта історичності – „інстинкт життя – інстинкт смерті” – обумовлена структурою батьківського коду – „інтеграційний принцип – дезінтеграційний принцип”. В імперського суб’єкта історичності центрується інстинкт смерті на основі дезінтеграційного принципу. Єдність материнського і батьківського кодів формує розумне несвідоме, тобто біосистему, скеровану на певну метафізичну мету. Від співвідношення кодів утворюються нові й нові значення текстів, які оживляють національну пам’ять. У психоісторії національної літератури може діяти імперський суб’єкт і навпаки: у психоісторії імперської – національний. Згідно з едіповою психосемантикою, Ім’я Отця „трансцендує” націю в позначенні, а Ім’я Матері відкриває їй шлях до поліморфності, тому в психоаналітичному вимірі кінець історії адекватний „смерті Батька”, розпаду родовідного часу, або „лінійного часу-фалосу”, за визначенням Ю.Крістевої. А колоніалізм як материнське безчасся є амбівалентною структурою, в якій поступово пробуджується марґіналізоване батьківство, активізуючи художні пошуки втраченої національної історичності та проблематизуючи психосемантику амбівалентності.

У шостому підрозділі – „Фольклорні проекції, перекодування художності й художніх систем у психолітературному процесі” – акцентується увага на психологічному механізмі прояву певного типу художності, на тому, що вибір літературного роду і навіть жанру вимагає для реалізації особливих національно-психологічних даних. Художність як фундаментальна категорія науки про літературу, яка позначає характерну ментальність (В.Тюпа), передбачає психоаналітичне розуміння механізмів образного упорядкування несвідомого. Вперше національно-психологічна художність визначається у фольклорі. Ставлення до різних видів історичної художності (героїчної, трагічної, іронічної, комічної та ін.), а також до жанрів в історії літератури періоду колоніалізму має деформований характер, що й відображається також у функціонуванні художніх систем й дає матеріал для розуміння коду колоніалізму, з’ясування причин „неповноти” історії української літератури. Аналіз психосемантики героїчного і трагічного в історії української літератури дає змогу витлумачити суть колоніалізму як марґіналізацію діалогу з власним несвідомим на основі занедбання „інстинкту трагічного” та „інстинкту героїчного”, що й веде до втрати психологічної динаміки як історичного художнього мислення.

У сьомому підрозділі – „Код психоісторії літератури як психосемантична та психопоетична проблеми” – розробляється теорія коду. Творення національного характеру відбувається через систему інстинктивних спроб, які несуть у собі трансцендентну сутність мужності і відтворюють її як символічний закон. Історія літератури передбачає психологічну динаміку дефінітивних (найістотніших) характерів. Дефінітивні „синівські” характери й ідеальна „батьківська” мужність (як ейдос, сутнісна Ідея, Ім’я національного Батька) у розгортанні психоісторії національної літератури закладають генеративну структуру. Код психоісторії літератури позначає мету метафізичних спроб, відображених у художніх формах пізнання. Національна самосвідомість, як відзначав Д. Овсянико-Куликовський, здійснюється через перебільшення національних рис, але це перебільшення може відбуватися подвійним шляхом: або національні риси подаються у вигляді позитивних якостей, або у вигляді негативних. Перший шлях, відзначає вчений, небезпечний, тому що веде до шовінізму і національного самопіднесення, другий шлях – веде до самокритики, „просвітлює і облагороджує національне почуття, попереджає можливість збочення національних рис”. Однак за відсутності здорової суспільності, згідно з психологією національності Овсянико-Куликовського, будь-яка найобдарованіша національна психіка може збочити. Метафізика коду передбачає історію, а втрата його – історичне збочення. З поняттям коду пов’язана структуризація літературного процесу: вирізнення в ньому високого (аристократичного) проекту художності, який архетипно відновлює національний код мужності у його самокритичному становленні, а тому відповідає за тяглість історичності; і низьких марґінальних (множинних) проектів художності, які йому опонують (особливо яскраво на порубіжжі), щоб перетворити наділену націотворчим сенсом історичність в естетизовану, формальну дискурсію (блукання, позбавлене смислу). Цілісний психоісторичний підхід виходить з необхідності аналізу марґінальних дискурсів (відповідно до методології психоаналізу), адже завдяки їхній активній присутності або втрачається, або інтенсивно формується висока (трагічно-героїчна) художність.

У восьмому підрозділі – „Психоісторична компаративістика: розрізнення національного та імперського суб’єктів творчості” – активізація імперського і національного суб’єктів історичності пов’язується з феноменом літературної психокомпаративістики. До видатних предтеч модерної психокомпаративістики належать Д.Овсянико-Куликовський, який дав поштовх для дослідження психології національності, проаналізувавши М.Гоголя як „всерусича” і творця „всеросійської літератури”, І.Нечуй-Левицький, який провів концептуальне розрізнення історій української та російської літератур на основі структуризації сім’ї та форм релігійності, І.Франко, яким апокрифічна література осмислювалася як „інтеґральна частина національного письменства” (Я.Мельник). Найважливіший акцент, зроблений Нечуєм-Левицьким, стосувався виявлення фальшивого коду та імітаційних структур в імперській культурі. Сутність імітації з погляду психопоетики полягає в тому, що наявна поверхнева структура ціннісної семантики при відсутності глибинної основи для її цілісного функціонування. Внаслідок цього психологічна динаміка відбувається на формальному рівні, спричиняючи формалізацію літературного процесу, що підтверджує й сучасний семіотичний аналіз, який займається „імперською семіотикою”(Г.Почепцов).

Ми виходимо з того, що в історії світових літератур діють „садистські” національні характери з активізованим батьківським кодом (це переважно східні народи), і „мазохістські” національні характери з активізованим материнським кодом (це переважно європейські народи). У націотворчих характерах садизм і мазохізм виступають у своїй онтологічній чистоті, а не як ерогенна перверсія. Імперський характер формується на основі змішування садистського й мазохістського кодів. Мішанина та конфлікт кодів формує амбівалентний садо-мазохістський характер, схильний до перверсій, тому він спрямований також на перекодування національних характерів у бік амбівалентності. Колоніальний характер проявляється у психоісторії літератури через мазо-садистські мотиви. Оскільки мотив виступає „формулою”, яка відповідає на питання, поставлене природою людині (О.Веселовський), то з погляду психоісторії ці мотиви відображають відхилення історичного шляху для націотворчого характеру.

У другому розділі – „Епоха класичного канону: пошуки національного коду мужності” – на основі українського літературного канону формується проект психоісторії новітньої української літератури як теоретично-практичної єдності психосемантики і психопоетики.

Перший підрозділ – „Структуризація національних кіл як інтеграційна мета української класики” – є теоретичним обґрунтуванням специфіки українського класичного проекту як цілісної психологічної художності. Українські класики, як і європейські, формуються у двох синтетичних художніх системах – романтизмі й реалізмі. Психоаналіз романтизму виявляє в ньому символізацію кастраційних фантазій на основі активізованого материнського коду та пригніченого батьківського. Критичні погляди на низький романтизм „як неоднорідний і складний у політичному сенсі напрям чи як протофашизм” (Д.Перкінс) мають психоаналітичне підтвердження. Психоаналіз чуттєвого (демонічного) романтизму і його провідного психотипу інфантильної мужності – донжуанівського – закладає основи для розуміння колоніальної історії літератури. Романтизація літературного процесу тісно пов’язана з моделюванням імперсько-колоніального проекту історії, адже „кастрація втілює всезагальний принцип, що не дає змоги строго відрізняти екзекутора і жертву” (І.Смирнов). Тому головна стратегічна настанова українського національно-визвольного класичного проекту пов’язана з синтезом романтизму та реалізму. Адже з погляду психосемантики, романтизм у літературних проекціях сублімує кастраційний комплекс, що передбачає „смерть Батька”, а реалізм повертає Ім’я Батька в історію.

Усвідомлення колоніалізму українським суб’єктом тісно пов’язане з пошуком української античності та українського християнства, що закладає в історію новітньої української літератури ієрархію синтетичних стилів. Християнство дає змогу самоусвідомитися українському суб’єкту в новопосталій історії. У помираючій на хресті Христовій плоті, – писав Г.Сковорода, – помирає вся історіальна нісенітниця...”. Подібною історичною нісенітницею на основі християнського міфу усвідомлювався український колоніалізм, породжуючи романтизований реалізм як особливу синтетичну націотворчу художність (на основі одухотвореного національно-релігійною ідеєю принципу реальності). Структуризація художнього знання про колоніалізм передбачала очищення від амбівалентності в системі духовних цінностей. А цьому мала сприяти висока релігійність.

Д.Чижевський критично поставився до того, що українською визначальною рисою розгортання історичності був код родинності, який виражав „зв’язаність національних кіл у певну єдність”. Така старосвітська структура, за тлумаченням Чижевського, сприяла тому, що „в українського письменника та читача майже до кінця віку не виробляється „почуття різноманітності літературних стилів та ідеологій”. Однак структура національних кіл в історії української літератури виражала її іманентну мету, пов’язану з національно-визвольним проектом. Тому психоісторична герменевтика актуалізує цю консервативну структуру на основі аналізу українського літературного процесу відповідно до його власної мети, а також витлумачує її модерну деконструкцію.

У другому підрозділі – „Головне герменевтичне коло: „архетип Котляревського – архетип Шевченка” – зазначається, що націотворчий текст формується як первинний, імперський – як вторинний, оскільки перетлумачує націотворчий текст. Завдяки інтертекстуальності імперська семіотика справляє грандіозніше враження. Адже на основі патріархального коду національно свідомий письменник центрує класичні риси, імперський – хтонічні. Хтонічні риси характеризуються жіночим архетипом, тобто стихійністю, невизначеністю та інстинктивністю, класичні („аполлонівські”) – усвідомлені, логічно ясні, морально визначені. У зв’язку з цим проводиться психологічне зіставлення „Іліади” Гомера і „Енеїди” Вергілія як проекцій національної й імперської кодових систем. А також в їхньому контексті подається „Енеїда” І.Котляревського як антиколоніальний текст, обумовлений активізацією материнського коду, на основі якого конституюється втрачена національна ідентичність. Материнський код відображається у двох інфантильних стадіях – параноїдно-шизоїдній і депресивно-репараційній, які пізнаються на основі художніх проекцій, а в літературному процесі – через форми низької (комічної) та високої (героїчно-трагічної) художності. Ієрархія художності в українській класиці закономірно відсилає до коду античності та коду християнства. Її закладають І.Котляревський і Т.Шевченко, формуючи головне герменевтичне коло. Те, що збуджує психорозвиток, відображається через метафоричний каркас коду. Кожну метафору, – як відзначає У.Еко, – „можна простежити аж до її первісного ланцюга метонімійних зв’язків, які утворюють каркас коду, на якому ґрунтується побудова семантичного поля, чи часткова, чи (теоретично) глобальна”. Так у своїй поверховій структурі – явній веселій психосемантиці – „Енеїда” І. Котляревського приховує глибинну структуру з потужним страхом смерті, що й відобразив каркас „параноїдно-шизоїдного” коду з психосемантикою переслідування і розщеплення. Інфантилізм героя вказує на колоніальну позицію. Метафора Трої як „купи гною” – на мертву вітчизну. Образ Енея не ідентифікувався з автором, який постав аристократизованою батьківською особистістю, що своїм твором вказав на живий український народ і його марґіналізацію в Російській імперії. Автора „Енеїди” Шевченко правомірно бачив потужним українським батьком-кобзарем, адже той позначив метафізичну мету історії української літератури: виростити „сина” (інфантильну народну людину) для власної держави. На цій „батьківсько-синівській” психосемантиці закладався аристократично-демократичний проект історії української літератури, згідно з яким українська аристократизована творча особистість художньо пізнає народну людину, утверджуючи єдність індивідуалізованого свідомого і колективного несвідомого.

„Енеїда” І. Котляревського активізує обсесивні прагнення (загальну потребу в повторенні), породжуючи так звану котляревщину. На відміну від свідомої гри, започаткованої Котляревським, несвідома котляревщина поставала як непродуктивні обсесивні прагнення, що намагаються утримати першу фазу розвитку. Амбівалентність котляревщини як несвідомої творчості вказувала на марґінальне збочення, в основі якого була активізація колоніального (антиісторичного) суб’єкта літератури.

З погляду психоаналізу, на інфантильних стадіях онтогенезу формуються два характери, які мають стосунок до низької (чуттєвої) художності і позначаються як „анальний характер” і „оральний характер” (З.Фройд). Комічне як низька художність оживляє пам’ять про архетипні коди імперського, колоніального і націотворчого суб’єктів. Інфантильний характер Енея виразно прочитується як оральний, який через інфантильний національний код опонує анальному як імперській і колоніальній інфантильності.

Структура національних кіл в історії української літератури є архетипною, вона відповідає символізації у високих жанрах фольклору –колядках, щедрівках. На її основі моделювалася міфологема Святого Збору „як маніфестаційного виразу любові родинної” (К.Сосенко), отже, загальнонаціональної, яка інтуїтивно проектується в символізовану історичність літератури. Тому „Великеє Слово” Т.Шевченка стає відповіддю на поставлене Котляревським запитання у формі метафоризованого „параноїдно-шизоїдного” материнського коду: новий метафоричний каркас материнського коду моделюється в „депресивно-репараційному” прояві. Таким чином у системі поетичного коду формується головне герменевтичне коло: запитання, пов’язане з народженням „дитини” – інфантильного народного „сина”-героя, відповідь – у формі потужної інтеграції материнського і батьківського кодів.

Нове розуміння народного інфантилізму виявляє в Шевченка його ставлення до загальнолюдських психологічних феноменів – мазохізму і садизму. Завдяки високій художності Шевченка закладається психічна цінність страждання у формі романтизованої символізації, яка передбачає формування образу українського поета-кобзаря як Сина національного на основі архетипу Христа як архетипу загальнолюдської Мужності, тобто піднятої над інстинктом індивідуальної і національної самосвідомості.

Якщо І.Котляревський здійснив художнє пізнання народного характеру на основі материнського інстинкту життя, то Т.Шевченко здійснює художнє пізнання народного характеру на основі материнського інстинкту смерті. Метафоризація інстинкту смерті в народної людини позначила її ставлення до садизму. У контексті породжуючої народної „граматики” помсти з’являється аристократизоване почуття провини, ця об’єктивно-суб’єктивна психосемантика характеризує поему „Гайдамаки” Т.Шевченка, де індивідуалізована провина за свій несвідомий народ дає глибину самопізнання через позначення табуйованого злочинного бажання та утвердження любовної (інтеграційної) ідеї як сутнісно ціннісної для націотворчого світу. Таким чином, індивідуальна свідомість поета просвітлює народну анархічно-синівську стихію, створюючи складний ієрархічний код.

„Силовою точкою” депресивно-репараційного уявлення є пророча містерія Т.Шевченка „Великий льох”. Йдеться про сакральну таємницю національно-релігійного коду України, який перетлумачує Російська імперія. Божевільна мати народжує синівську страхітливу перспективу для України, символізовану в метафорі нерозрізнення імен близнят (обоє Івани), що позначає нерозрізнення імперського і колоніального антиісторичних суб’єктів. На основі індивідуалізованого пошуку релігійного коду здійснюється потужна спроба імперсько-національного розрізнення, що означає розвінчання фальшивого батьківства і утвердження націотворчого. Шевченко усвідомлює себе в органічному середовищі безіменних народних патріархів, його творчість стає підсумком складного генеративного процесу, що відсилає до кобзарського коду. Символічна „смерть автора” робить батьківську постать Шевченка архетипною, – такою, що свідомо анулює індивідуалізм як егоїстичне відокремлення. Але на основі сакрального жертвопринесення відбувається нарощування значущого індивідуалізму, що закладає основи високого романтизму. Депресивна і репараційна символізації обумовлюють синтез романтичних та реалістичних прийомів.

У висновках даного підрозділу аналізується психологічний механізм сучасної марґіналізації архетипних класиків, що спостерігається у дослідженнях Г.Грабовича, О.Забужко, С.Павличко та інших вчених-постмодерністів. Головна психологічна проблема – проблема конфлікту модерної (розщепленої) психології дослідника з цілісною психологією творчості українського класика. У проекті психоісторії ця проблема розв’язується на тій основі, що тлумач текстів проводить активне самопізнання. Тому для психоісторика літератури самоаналіз є необхідною аналітичною дією, яка передбачає зіставлення власної психології з психологією письменника, якого він аналізує.

У третьому підрозділі – „Метонімічна психосемантика української класичної прози: друге герменевтичне коло” – визначається проблематика історичних едіпових конфліктів, які оживляються у національній пам’яті, формуючи друге герменевтичне коло. Конфліктна едіповість тут позначила і те, що „сини” (прозаїки-аналітики) витісняють архетипних „батьків-поетів”, утверджуючи нову форму мужності – літературне „братство”. Шевченко пророчо позначить цю українську літературну спілку в поезії „Гоголю”, найменувавши його братом і другом. Закономірно, що саме в середовищі прозаїків-аналітиків буде нав’язливо розглядатися комплекс братовбивства як розуміння „порчі („викривлення”) національної психіки” (Д.Овсянико-Куликовський). Двері до цієї прозової психосемантики символічно відкрив М.Гоголь. За тлумаченням Д.Овсянико-Куликовського, він стає основоположником моралізуючої художності, яка виявляє національні гріхи й закликає до спокути, етичного самоочищення. Комплекс братовбивства як прояв національного гріха відображений ним у повісті „Страшна помста”(1842). Її головний мотив – заздрість брата, яка загострює руйнівний, смертоносний інстинкт і закладає механізм національного самознищення. Відновлена пам’ять про страхітливий комплекс дає привід говорити, „про помсту історії, певне прокляття, яке лежить на Україні та її історії, на українській людині, на українській родині”(С.Павличко). Символізація „страшної помсти” відображає апокаліптичну деформацію національного світу, завдяки якій народжуються імперський і колоніальний антиісторичні суб’єкти.

Прозовий синтез романтизму з реалізмом по-новому виявляється у творчості П. Куліша, який вступає в едіпову боротьбу, з одного боку, з „батьком” Т.Шевченком, а з іншого – з „братом” М.Гоголем. Розсудливість і здоровий глузд англійського аристократа і засновника історичного роману В.Скотта допомогли П. Кулішу втриматися від „фанатизму національності” й подолати вплив поета Шевченка. „Помилкове” читання Кулішем Шевченка призведе до нерозуміння „Гайдамаків”, що означатиме розрив цілісного аристократично-демократичного проекту Шевченка та центрування аристократичного індивідуалізму. Для тлумачення українських історичних едіпових конфліктів „силовою точкою” є роман П. Куліша „Чорна рада”(1857). Тут письменник діє як психоаналітик, роблячи спробу реставрувати головну травматичну подію в українському преколоніальному філогенезі, яка пояснює колоніалізм України як психологічну спадщину едіпової помилки. Метод історичної оповіді відповідає пророчій установці. Травматичною подією в українській історії є обрання гетьмана у 1663 р., коли вибір здійснила „чернь” (несвідомий народ). Події української „чорної ради” адекватні едіповій психосемантиці братовбивства, яка призводить до розщеплення України внаслідок марґіналізації несвідомим народом своєї аристократії. Таким чином, П.Куліш став тим аналітиком, який актуалізував в історії української літератури пам’ять про втрату аристократичного українського коду і проблематизував ідею примирення „братів” для формування соборної аристократії на зразок “античного Амфіону”.

Основою реалістичного дослідження ставав філогенез утрачених національних родоводів (кіл) в умовах чужорідної соціальної структури (проза А.Свидницького, Панаса Мирного). Загальноімперська російська суспільна модель привела в Україну таку соціальну перверсію, як кріпацтво, що усвідомлюється головною причиною руйнації структури українського світу. Знаковим романним сюжетом, в якому усвідомлювався колоніалізм, був розпад українського родоводу на основі імітованої релігійності (роман „Люборацькі” А.Свидницького).

Два романи Панаса Мирного ґендерно відображають українсько-народну пропащу силу: „Повія” – історію пропащої жіночості, „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” – історію пропащої мужності. Якщо провести паралель між „Повією” Панаса Мирного” (перші частини роману видрукувані у 1883-1884 рр.) і „Воскресінням”(1889) Л.Толстого, то психоаналітична інтерпретація виявляє характерну відмінність між проституткою й національною повією (на цю відмінність вказує і вербальна психосемантика). Російська проститутка – це „пропаща жінка”, яку російський письменник облагороджує на основі романтизованої імперської проекції, але в її образі немає того, що є в українській повії – психосемантики неприкаяної національної душі. Як позначає Панас Мирний: „Повія... Повія... як вітер віється по полю, як птиця носиться по вітру, так вона по білому світу...”. Роман „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” цікавий для психоісторії подачею українського колоніального онтогенезу. Особливістю українського інфантильного онтогенезу є бажання пізнавати передусім смерть, а не сексуальність, тому супроти страху смерті національна дитина має отримати метафізичне знання. Однак відсутність його в умовах колоніалізму веде