НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
ЧУХЛІБ Тарас Васильович
УДК 32 [(477) + (560) + (4)] “1667/1699”
УКРАЇНСЬКИЙ ГЕТЬМАНАТ У ПРОТИСТОЯННІ ДЕРЖАВ
ЄВРОПИ З ОСМАНСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ (1667 – 1699 рр.):
МІЖНАРОДНЕ СТАНОВИЩЕ, ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА, ЗМІНА СЮЗЕРЕНІВ
спеціальність 07. 00. 02 – всесвітня історія
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук
Київ - 2008
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана у відділі історії України середніх віків і раннього нового часу Інституту історії України НАН України.
Науковий
консультант: доктор історичних наук, професор,
академік НАН України
Смолій Валерій Андрійович,
Інститут історії України
НАН України, директор;
відділ історії України середніх віків
і раннього нового часу, завідувач відділом.
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Степанков Валерій Степанович,
Кам’янець-Подільський державний університет
кафедра всесвітньої історії, професор;
доктор історичних наук
Головко Олександр Борисович,
апарат Верховної Ради України
головний консультант;
доктор історичних наук, професор
Брехуненко Віктор Анатолійович,
Інститут української археографії
і джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України
відділ історії і теорії археографії та споріднених
джерелознавчих наук, завідувач відділом.
Захист відбудеться “29 лютого 2008 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4.
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).
Автореферат розісланий “29 січня 2008 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради
доктор історичних наук, професор Гуржій О. І.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Серед найважливіших завдань вітчизняної історіографії є вивчення минулого міжнародного становища України. Актуальним є дослідження історично усталеного комплексу відносин нашої країни зі Сходом (Росія включно з Кубанню, Татарстаном, Калмикією, Башкирією, Удмуртією, кавказькими республіками та ін.), Заходом (Польща, Угорщина, Австрія, Чехія, Словаччина, Німеччина, Італія, Франція, Англія, Нідерланди та ін.), Північчю (Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Швеція, Фінляндія, Данія та ін.) і Півднем (Молдова, Румунія, Болгарія, Туреччина, Грузія та ін.). Особливо потрібно зазначити важливість південного геополітичного напряму для України, який у добу пізнього середньовіччя та раннього нового часу репрезентувала Османська імперія з її численними васалами, головним серед яких було Кримське ханство. Протягом багатьох століть українське козацтво торувало собі шлях до Чорного моря, а в стосунках зі Стамбулом та Бахчисараєм були різні періоди співіснування – від наступальних військових походів до політичної залежності та миру.
З приводу цього представники вітчизняної школи геополітиків зауважували, що саме напрям “Південь – Північ” завжди був основною віссю українського простору, а прагнення українців до опанування берегів Чорного та Азовського морів стало найважливішим їхнім завданням в історії. Водночас, видатний український історик-османіст А. Кримський у передньому слові до своєї актуальної й на сьогодні книги “Історія Туреччини” (1924) писав про всесвітній інтерес до історії Османів з того часу, як вони “запанували і над Царгородом, і над Середземним морем. Я. Дашкевич наголошував на тому, що сусідство такої велетенської держави, як Османська імперія, було не лише важливим, а в окремі періоди навіть вирішальним політичним і воєнним фактором для існування України протягом XV – XVIII ст..
Починаючи з кінця XIV ст. поступ світового історичного процесу значною мірою залежав від довготривалого протистояння країн Центрально-Східної, Східної й Південно-Східної Європи з Османською імперією Галіл Іналджик. Османська імперія. Класична доба 1300 – 1600 / Перекл. О. Галенка. – К.,1998; Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в XVII в./ Отв. ред. Г. Литаврин. – Ч.2. – Москва, 2001. – С.3 – 4; История Османского государства, общества и цивилизации / Под. ред. Э. Ихсаноглу (пер. с турецкого В. Феоновой под ред. М. Мейера). – Т.1. – Москва, 2006. – С.27 – 28; Khadouri M. War end Peace in Islam. – Baltimore, 1955; Jacov M. Europa i Osmanie w okresie Lig Swietych. Polska pomiedzy Wschodem a Zachodem. – Krakow,2003 та ін.. У цей міжнародний конфлікт були втягнуті не лише Україна, але й народи Туреччини, Італії, Польщі, Литви, Росії, Криму, Австрії, Угорщини, Словаччини, Словенії, Болгарії, Греції, Румунії, Молдавії, Грузії, Вірменії, Албанії, Сербії, Хорватії, Боснії, Македонії, Чорногорії та ін. Як зазначалося сучасними дослідниками міжнародної дипломатії, з цього часу остаточно оформилося “східне питання – проблема взаємостосунків між європейськими державами і великою Османською імперією” История дипломатии / Сост. А. Лактионов. – Москва,2005. - С.210.. Крім того, у другій половині XVII ст. склалася особлива ситуація, коли у зв’язку з черговим наступом турків вглиб європейського континенту у військово-політичний союз проти них об’єдналися Відень, Варшава, Венеція за підтримки Ватикану, а також Москва. Важливе місце у планах ворогуючих країн відводилось утвореній за часів гетьманування Богдана Хмельницького ранньомодерній європейській державі - Українському гетьманату. Її представники протягом 1660-х – 1690-х рр., зважаючи на численні внутрішні та зовнішні чинники, виступали то на одному, то на другому боці воюючих між собою таборів. Актуальність теми дисертації зумовлена необхідністю поглибленого теоретичного дослідження вищезазначених подій та процесів.
Чому тогочасне українське суспільство опинилося роз’єднаним перед зовнішньою загрозою та яким були місце і роль козацької України у регіональній дипломатії та війнах досліджуваного періоду? Вважаємо, що відповіді на ці та інші питання зможуть допомогти не лише усвідомити важливість “українського внеску” до культури налагодження взаємовідносин між багатьма країнами Європи та Азії трьохсотлітньої давнини, а й осмислити сьогоденні проблеми становлення нашої держави як складової частини світової цивілізації, особливо щодо вибору стратегічних партнерів і вступу до тих чи інших міжнародних утворень.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалася відповідно до розробки планових тем відділу історії України середніх віків і раннього нового часу Інституту історії України НАН України, зокрема “Українське суспільство в системі європейської цивілізації (доба середньовіччя і нового часу)” (держ. реєстр № 100 0064) та “Українське суспільство доби раннього середньовіччя – початку нового часу: політичні, соціальні, економічні, правові, міжконфесійні взаємини, соціокультурні уявлення та ціннісні системи” (№ 0103И003921). Окрім того, досліджувана тематика у свій час отримала підтримку Державного комітету у справах науки і технологій України (проект ДНТП “Українська козацька держава у геополітичному просторі Центральної, Східної та Південно-Східної Європи (XVII – XVIII ст.)” (грант № 07.01/04782).
Об’єктом дослідження є міжнародні відносини у Центрально-Східній, Південно-Східній та Східній Європі, в контексті яких реалізовувалася зовнішня політика гетьманських урядів України.
Предметом вивчення є трансформація політико-правого статусу Українського гетьманату в міжнародних відносинах, спричинених довголітнім військовим і дипломатичним протистоянням між європейськими країнами та Високою Портою. Особлива увага звертається на висвітлення зовнішньополітичної діяльності гетьманських урядів у площині відносин козацької України з Османською імперією, Річчю Посполитою, Московською державою та Кримським ханством, а також пов’язаної з цим проблеми зміни гетьманами зверхності іноземних володарів-сюзеренів.
Мета роботи полягає в тому, щоб на основі узагальнення історіографічних здобутків й аналізу доступних джерел дослідити особливості міжнародного становища та зовнішньої політики Українського гетьманату через призму тогочасної специфіки дипломатичного та військово-політичного протистояння між державами Центрально-Східної, Східної й Південно-Східної Європи та Османською імперією, які були персоніфіковані особами своїх правителів і лише в окремих проявах набували модерного політико-правового змісту.
Досягнення цієї мети передбачає постановку і розв’язання таких завдань:
- дослідити міжнародні відносини, які склалися у зв’язку з протистоянням європейських держав з Османською імперією;
- розкрити зміст політичної і військової боротьби між представниками різних країн Європи та Азії й показати місце та роль у ній України;
- прослідкувати вплив мирних договорів між Варшавою, Стамбулом і Москвою на внутрішньополітичну українську ситуацію;
- визначити зміст та основні напрями політики Османської імперії, Кримського ханства, Речі Посполитої, Австрійської імперії, Московської держави та Молдавського князівства відносно Українського гетьманату;
- проаналізувати особливості українсько-турецьких, українсько-польських та українсько-російських стосунків у зв’язку з європейсько-османським конфліктом;
- простежити специфіку зовнішньополітичної орієнтації лівобережної й правобережної частин Українського гетьманату та визначити їхній міжнародно-правовий статус;
- окреслити причини частої зміни українськими гетьманами зверхності іноземних володарів та виявити особливості їхнього підпорядкування турецьким султанам, польським королям, московським царям і кримським ханам;
- здійснити аналіз проблеми роз’єднання/об’єднання Лівобережної (“царської”) та Правобережної (“польської”, “турецької” і “татарської” частин) України;
- розкрити участь у Віденській битві 1683 р. українського козацтва та шляхти зі Східної Галичини, Волині, Поділля і Київщини;
- вивчити проблему заснування європейської антиосманської Священної Ліги в контексті її взаємовідносин з Українським гетьманатом;
- виявити специфіку військових походів українського козацтва до Криму, Молдавії, Приазов’я, Нижнього Подніпров’я та Північного Причорномор’я;
- з’ясувати ступінь впливу окремих історичних осіб на зазначені в дисертації процеси, події та явища.
Методологія та методи. Підтримуючи теорію впливу “рівнозначних” факторів (духовного, антропологічного, політичного, соціального, економічного, географічного, біологічного, геополітичного та ін.) на світовий історичний поступ і звертаючись до висвітлення саме політичної історії, були встановлені чинники, які визначали її особливості. При цьому потрібно зазначити, що європейська історична наука, починаючи вже з 70-х рр. ХХ ст., поступово повертається до висвітлення саме політичної складової історичного процесу. Важливі наукові проблеми (через розкриття Події та видатної Особистості) знову зайняли належне місце в історіографії, а на перший план вийшли питання, пов’язані з вивченням інститутів Влади та механізмів її функціонування, в т. ч. і в міжнародних відносинах Дюби Жорж. Развитие исторических исследований во Франции после 1950 года // Одиссей. Человек в истории. Культурно-антропологическая история сегодня. – Москва,1991. – С.56.. Адже, як зазначав у свій час німецький вчений Макс Вебер, нація, народ або ж етнос усвідомлюють себе як щось цілісне й специфічне насамперед при зіткненні (взаємодії) з іншими народами і державами, тобто вони самоідентифікуються лише тоді, коли вступають у систему міжнародних відносин Fugen H. Max Weber. – Hamburg, 1988. – S.43. Див. також: Юго-Восточная Европа в эпоху кардинальных перемен / Под. ред. А. Языковой. – Москва, 2007. – С12. . Визнаючи термінологічний апарат, притаманний дослідженням історії світової дипломатії, а також міжнародного становища та зовнішньої політики України, будемо спиратися й на доробок сучасних українських вчених Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. / Редкол.: Л. Губерський (голова) та ін. – Т.1 - 2. - К.,2004..
Щоб з’ясувати головні аспекти теми, що вивчається, у дисертації як основний використаний принцип історизму. Для його реалізації застосовані історико-порівняльний та історико-типологічний методи, а також хронологічно-проблемний та системний підходи.
Географічні межі визначаються територією поширення європейсько-османського конфлікту в Центрально-Східній, Південно-Східній та Східній Європі. При цьому враховувався ареал дії адміністративно-територіального устрою Українського гетьманату, який у 1660-х – 1690-х рр. поділявся на такі державно-політичні утворення: Правобережне (одна частина перебувала під османським, друга – польським, третя – татарським протекторатом), Лівобережне (під московською зверхністю) гетьманства.
Хронологічні рамки дисертаційної роботи охоплюють 1667 – 1699 рр. Нижня хронологічна межа пов’язана з укладенням Андрусівського перемир’я 1667 р. між Москвою та Варшавою, що викликало перехід гетьмана П. Дорошенка під протекцію Османської імперії. Вибір верхньої дати обумовлюється підписанням у межах Карловицького мирного конгресу 1698 - 1699 р. системи договорів між Стамбулом, Варшавою, Віднем, Москвою і Венецією, а отже – кардинальною зміною міжнародної й військової ситуації у регіоні, яка водночас значно вплинула на політико-правовий статус різних частин Українського гетьманату.
Наукова новизна одержаних результатів полягає насамперед у тому, що вперше в історіографії комплексно розкрито місце та роль Українського гетьманату в контексті міжнародних відносин Центрально-Східної, Східної та Південно-Східної Європи. Здійснено системний та порівняльний аналіз зовнішньої політики українських урядів лівобережної та правобережної частин козацької держави. Доведено, що, зважаючи на протистояння між Османською імперією (включно з Кримським ханством) з одного боку та Австрійською імперією, Венеціанською республікою, Річчю Посполитою (за сприянням Ватикану) і Московською державою – з другого, українські правителі були вимушені лавірувати між Варшавою, Москвою, Стамбулом та Бахчисараєм, переходити з одного боку на інший, а, отже, відмовлятися від протекції одного сюзерена (короля, царя, султана або ж хана) на користь іншого. В окремі періоди гетьмани визнавали залежність від кількох монархів одночасно, що дало змогу дисертанту зробити висновок про проведення ними полівасалітетної зовнішньої політики. Завдяки таким діям забезпечувалася міжнародно-правова легітимність та збереження інститутів Українського гетьманату. Удосконалено характеристику історичного значення міждержавних договорів й зазначено, що ні Андрусівське перемир’я 1667 р., ні Бучацьке перемир’я 1672 р., ні Журавненський договір 1676 р., ні Бахчисарайський трактат 1681 р., ні Вічний мир 1686 р., ні Карловицькі угоди 1699 р., у яких контрагентами виступали Варшава, Москва і Стамбул, з огляду на позицію гетьманських урядів як Лівобережжя, так і Правобережжя, не встановили остаточної та цілковитої влади кожної з “високих сторін” над усією територією козацької України. Отримало подальший розвиток твердження, що саме завдяки дієвій участі підрозділів українського війська Речі Посполитій та Московській державі вдалося досягнути ряду важливих воєнних перемог над Османською імперією, одними з найбільш визначних серед яких стали Віденська битва 1683 р. та взяття Азовської фортеці 1696 р. Виявлено, що певна кількість козацтва з Правобережжя та українсько-молдавського Придністров’я воювала на боці Османів. Підсумком дисертаційних напрацювань стало авторське визначення, що дипломатичний і військовий конфлікт між європейською Священною Лігою та “мусульманським табором” сприяв розділу унітарного за часів правління Б. Хмельницького гетьманату й заважав повноцінному проведенню скоординованої зовнішньої політики ранньомодерною Українською державою. У зв’язку з цим відбувався процес її поступового перетворення із суб’єкта на об’єкт впливу іноземних сюзеренів у міжнародних відносинах кінця 60-х – 90-х рр. XVII ст.
Практичне значення одержаних результатів полягає насамперед у переосмисленні історичного минулого козацької України та особливостей її міжнародного становища, що було спричинено специфікою її розташування на межі тогочасних “європейсько/християнської” та “азіатсько/мусульманської” цивілізацій й активною участю в міждержавних відносинах та війнах між їхніми головними представниками.
Теоретичні положення й висновки дисертації можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць з історії міжнародних відносин Центрально-Східної, Південно-Східної та Східної Європи, зовнішньої політики Українського гетьманату в ранній новий час. Окрім того, вони можуть бути покладені в основу написання праць та спеціальних курсів з історії національного війська взагалі та українського козацтва зокрема, а також використаними при підготовці навчальних курсів з історії України та міжнародних відносин у Європі та Азії в зазначений період.
Апробація результатів. Отримані результати оприлюднювалися здобувачем на більш ніж двох десятках наукових міжнародних та вітчизняних форумах різного формату протягом 1996 – 2007 рр. Дисертація також була апробована під час обговорення на засіданнях відділу історії України середніх віків і раннього нового часу Інституту історії України НАН України, консультацій з колегами-науковцями з Українського інституту військової історії та Науково-дослідного інституту козацтва.
Публікації. Основні положення та висновки опубліковані в 3-х монографіях, 2-х брошурах, 4-х розділах у колективних працях, 26 статтях у фахових виданнях та 12 матеріалах у збірниках наукових статей і щорічниках, матеріалах історичних міжнародних і вітчизняних форумів тощо.
Структура. Дисертація складається зі вступу, 7 розділів, висновків, додатку, списку використаних джерел і літератури. Обсяг основного тексту – 400 стор. Список джерел і літератури нараховує 1 228 позицій. Загальний обсяг – 466 стор.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, хронологічні рамки, сформульовано мету й завдання роботи, наголошено на питанні наукової новизни дисертації, що знайшло своє відображення в основних положеннях і висновках, винесених на захист. Вказано на практичне значення та апробацію одержаних результатів, обґрунтована структуру тощо.
У першому розділі “Історіографія та джерела” опрацьована історіографія, що стосується задекларованої проблематики, а також з’ясовано комплекс питань, пов’язаних з особливостями джерельної бази. Зазначено, що вже в одному з перших в історії вітчизняної суспільно-політичної думки раннього модерного часу публіцистичному трактаті “Пересторога Україні”, що вийшов з-під пера невідомого автора у 1669 р., відзначалося складне міжнародне становище Українського гетьманату та окреслювалася проблема визначення його урядами зовнішньополітичної орієнтації: “...зла и тяжка Москва Україні, а поляки зовсім тяжкі... Але [від] турецької і татарської злості ще тяжче... А іж з тих трьох монархів жодному віднятися, а від своєї згуби відійти Україна не може” Цит. за: Мицик Ю. Перший український історико-політичний трактат // Укр. істор. журн. – 1991. - №5. – С.129 – 138..
Історіографія вивчення проблеми місця та ролі України у європейсько-османських війнах та політичних відносинах другої половини XVII ст. започатковується вже з описів різних подій цього конфлікту, які створені сучасниками Р. Ракушкою-Романовським (“Самовидцем”), Г. Граб’янкою, С. Величком та І. Янушкевичем. Під великим впливом літописних традицій у висвітленні політичної та міжнародної історії України перебували вітчизняні історики першої половини ХІХ ст. Певну аналітичну оцінку тогочасних стосунків між європейськими країнами та Османською імперією й Кримським ханством у зв’язку з постанням Українського гетьманату виклали свого часу Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич та М. Максимович.
Якісно нові зміни у вивченні проблем міжнародного становища Українського гетьманату відбулися в другій половині ХІХ ст., коли з’явилися наукові методи та методології досліджень і розширилася джерельна база. Це дало змогу М. Костомарову, В. Антоновичу, О. Єфименко, О. Барвінському, Ф. Уманцю, Д.Яворницькому та іншим вченим у своїх монографіях і статтях більш об’єктивно висвітлити окремі аспекти місця та ролі українського козацтва у міжнародних відносинах того часу. Хоча більшість праць цих істориків позначена (як і у їхніх попередників) суб’єктивним ставленням до османського табору – Стамбула та Бахчисарая.
Внесення нового наративу до вітчизняної історіографії на початку ХХ ст. дозволило вченим поглянути на українсько-турецькі та українсько-татарські відносини доби Українського гетьманату дещо інакше. Піонери вітчизняної тюркології А. Кримський, В. Дубровський, А. Ковалівський у своїх працях окреслили широке коло цих стосунків та довели, що вони були не такими однозначними, як це висвітлювалося раніше. Крім того, протягом 20 - 40-х рр. ХХ ст. вийшов ряд історичних розвідок, які вивчали питання, що так чи інакше стосуються проблематики. Серед них - праці М. Грушевського, І. Крип'якевича, Д. Дорошенка, В. Липинського, Н. Полонської-Василенко, О. Оглоблина, М. Петровського. Основою ідейного змісту цих праць був вислів М. Грушевського зі статті про українсько-османські стосунки за гетьманування Б. Хмельницького: “Яке величезне значення мали політичні, культурні й економічні взаємовідносини України з Туреччиною і Кримом у сій добі, як сильно вони заважали на розвитку українського життя і культури!” Грушевський М. З приводу листування Б. Хмельницького з Оттоманською Портою // Україна. – 1930. – Кн. 42. – С.4..
З моменту утвердження цілковитого партійно-ідеологічного контролю над історичною наукою в СРСР та її складовій - Українській РСР центр вивчення взаємовідносин між козацькою Україною та Османською імперією переноситься до Західної України (більша частина якої перебувала у складі Польщі), а згодом в академічні центри інших країн світу.
У 1933 р. світ побачила науково-популярна праця львів’янина І. Німчука, де було висвітлено участь козацтва і шляхти з руських воєводств Речі Посполитої у битві під Віднем. Західноукраїнський історик М. Андрусяк відзначив, що міжнародні договори другої половини ХVІІ ст. між Річчю Посполитою, Московщиною і Портою "не були з політичного боку корисні для української державності" Андрусяк М. Зв'язки Мазепи з Ст. Лещинським і Карлом ХІІ // Записки НТШ. - Т.CLII. - Львів, 1933. - С.35.. Б. Крупницький, який на той час працював у Празі, реконструював події політичної історії України на широкому міжнародному фоні та розглянув головні аспекти політики урядів Польщі, Туреччини, Криму, Ватикану щодо правобережного козацтва у період з 1683 по 1688 рр. Протягом 1950 – 1970-х рр., використовуючи архівні матеріали з Ватикану, опублікував ряд своїх праць у Римі, Німеччині та США священик І. Назарко.
Радянські історики вивчали відносини України з Османською імперією та Кримським ханством лише в контексті зовнішньополітичних акцій Російської держави. Проте не можна не дооцінювати творчий доробок М. Марченка, Ф. Шевченка, В. Голобуцького, В. Дядиченка, К. Стецюк, Г. Сергієнка, О. Апанович, О. Путра, В. Борисенка, В. Панашенко та ін., у працях яких вирішено ряд важливих проблем, до наукового обігу введено нові джерела та матеріали.
До питань, пов'язаних з міжнародним становищем козацької держави у XVII ст., звертаються із здобуттям новітньої незалежності України у своїх працях В. Смолій, Ю. Мицик, В. Степанков, О. Гуржій, В. Сергійчук, В. Щербак, С. Леп’явко та інші вчені. Вони переосмислюють зовнішню політику гетьманських урядів, впливи на внутрішньополітичні події в Україні інших держав, а також окреслюють нові напрями дослідження. Зокрема, цікавий висновок зробили В. Смолій та В. Степанков, які зазначили, що із завершенням Української національної революції у 1676 р. “Правобережна Україна втратила свої провідні позиції у підтриманні державотворчих процесів на всьому ареалі України, це обумовлювалося не стільки безталанністю наступників П. Дорошенка, скільки політичним курсом Польщі й Туреччини” Смолій В., Степанков В. Правобережна Україна у другій половині XVII - XVIII ст.: проблема державотворення. - К., 1993. - С.47.. Крім того, В. Смолій та В. Степанков писали, що укладення Бучацького миру 1672 р. між Стамбулом і Варшавою внесло серйозні зміни в конфігурацію співвідношення сил у Східній та Південно-Східній Європі, зважаючи, по-перше, на посилення ролі Османів й, по-друге – відмову Речі Посполитої від Правобережжя на користь Порти, що “розв’язувало Росії руки для зусиль щодо його приєднання до Лівобережжя, наслідком чого стало загострення її відносин з Османською імперією” Вони ж. Дипломатична боротьба за збереження Української держави. Перетворення України на обєкт міжнародних відносин (1657 – ХVIII ст.) // Нариси з історії дипломатії України . – К., 2001. - С. 165. Див. також: Вони ж. Особливості зовнішньої політики Гетьманщини // Історія українського козацтва. – Т.1. – К., 2006. – С.371 - 387.. В. Степанков також зробив висновок, що Б. Хмельницький проводив курс на зміцнення відносин з Портою та декларував бажання прийняти її протекцію задля гарантування султаном збереження військово-політичного союзу з Кримським ханством.
Потрібно звернути увагу на певну “європоцентричність” й у зв’язку з цим недостатню увагу до різних питань стосунків європейських країн з Османською імперією, а також проблем українсько-турецьких взаємовідносин у багатьох сучасних спеціалізованих колективних працях (в т. ч. й енциклопедично-довідкового характеру), підручниках та посібниках з історії й сучасності міжнародних відносин, дипломатії та зовнішньої політики України Історія Центрально-Східної Європи. – Львів,1996; Джеджора О. Історія європейської цивілізації. Частина І: до кінця XVIII ст. – Львів, 1999; Нариси з історії дипломатії України. – К., 2001; Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. / Редкол.: Л. Губерський (голова) та ін. – Т.1 - 2. - К.,2004 та ін.. Правда, серед інших вирізняється посібник А. Зінченка, у якому зокрема, представлено такі розділи, як “Дипломатія країн Близького та Середнього Сходу”, “Європа – Османська імперія: війна і дипломатія” та ін.
Проблеми легітимності гетьманської влади в Україні у її взаєминах з європейськими династичними володарями та світовими православними патріархами окреслили у своїх працях історики С. Величенко, С. Плохій, В. Брехуненко, В. Горобець, О. Струкевич і Л. Гвоздик-Пріцак. Про вплив традицій давньоруської державності на становлення Українського гетьманату та проблеми формування інших державних утворень у Східній Європі писав О. Головко. Потрібно звернути особливу увагу на дослідження Я. Федорука, який здійснив аналіз міжнародних відносин середини ХVІІ ст. у Центральній та Східній Європі, охарактеризував впливи політики європейських держав та Османської імперії на історію України, окреслив напрями зв’язків Українського гетьманату доби Б. Хмельницького з Польщею, Кримом, Портою, розглянув східноєвропейську політику Австрійської імперії та позицію Англії щодо Високої Порти у 1650-х рр. тощо.
Значний внесок у дослідження різних аспектів стосунків між Українським гетьманатом та Османською імперією і Кримським ханством внесли такі дослідники, як О. Гуржій, М. Крикун, Ю. Мицик, П. Сас, В. Заруба, С. Леп’явко, І. Стороженко, В. Станіславський, А. Бульвінський, О. Сокирко, В. Газін, Н. Савчук (Стеньгач). Фундаментальні праці та розвідки сучасних сходознавців і тюркологів О. Пріцака, Я. Дашкевича, В. Остапчука, О. Галенка, Ф. Туранли допомогли зрозуміти специфіку османсько-європейських стосунків раннього модерного часу.
Доробок австрійської та німецької історіографії демонструють укладені Г. Кадбебом та В. Стурмінгером історико-бібліографічні покажчики про війни європейських держав з турками у XVI – XVII ст. Як видно з них, вже на 1955 р. кількість праць з проблеми нараховувала близько двох з половиною тисяч назв. У зв’язку з відзначенням у 1983 р. 300-ї річниці Віденської битви цей список збільшився майже удвічі. Крім того, австрійці О. Клопп, В. Реннер, Г. Дюрігл, В. Літш та Г. Урбанські дослідили питання участі імператорської армії у битві за Відень, а також розкрили роль одного з головних керівників союзницької армії християнських країн під Віднем князя Карла V Лотарінгського. Біографію цісаря Леопольда І Габсбурга та його політику у війні з Османами висвітлили австрієць Й.-П. Шпільман та німець А. Шідлінг.
Турецьку історіографію питань, що досліджуються репрезентують праці різних років, написані такими вченими, як Н. Салім, С. Юстун, М. Кунт, А. Аркаїн, Г. Іналджик, Й. Ортайлі, Ф. Емеджен та Е. Іхсаноглу. У них визначено хронологію та розкрито причини вторгнення Османів на територію Європи, перебіг війн між Стамбулом та Австрійською імперією, формування та склад 160-тисячної османської армії, особливості зовнішньої політики султана Мегмеда ІV та великого візира Кари Мустафи, наслідки Віденської битви для Османської імперії наприкінці XVII ст. тощо.
Слід виділити доробок польської історіографії, яка має давню традицію вивчення різних проблем історії українського козацтва, міжнародних відносин у східноєвропейському регіоні, в т.ч. і стосунків Польщі та України з Туреччиною. Під час написання дисертації було використано праці Т. Корзона, В. Конопчинського, Я. Волінського. Останній, зокрема, наголосив: з прийняттям гетьманом П. Дорошенком османського протекторату та вступом турецької армії на Поділля “справа України ставала питанням не виключно польським, московським, чи польсько-московським, але міжнародним” Woliсski J. Krьl Jan III a sprawa Ukrainy. 1674 - 1675. - Warszawa, 1934. – С. 4.. Цю важливу думку підтримав ряд польських вчених, серед них і Ю.-А. Геровський, який зазначав, що “українсько-козацька проблема займала європейську дипломатію включно до початку XVIII ст.” Геровский Ю.-А. Польша среди европейских государств XVI – XVIII вв. // Вопросы истории. – 1977. - №12. – С.144.. Однак найбільш повно різні аспекти організації армії Речі Посполитої до походу в Австрію проти турків, ходу Віденської битви та її наслідків, а також участі у цих подіях українського козацтва, висвітлив у своїй праці “Відень 1683. Історія кампанії і битви” (Варшава, 1983) відомий історик польського війська Я. Віммер. Потрібно також відзначити монографії Я. Перденії та З. Вуйціка, в яких вони висловили власне бачення політичної історії України, зокрема періоду гетьманування П. Дорошенка та його відносин з султаном Мегмедом IV. Значний внесок у дослідження османських впливів на Польщу та Україну зробили польські тюркологи З. Абрахамовіч та Д. Колодзейчик. Окремі питання участі козацтва у військових діях країн Священної Ліги у зв’язку з османською загрозою досліджували у своїх працях такі польські історики різних поколінь, як Ч. Хованець, Т. Урбаньський, Л. Кубаля, Л. Подгородецький, М. Нагельський, М. Яворський, В. Маєвський, Я. Войташік, М. Вагнер, К. Малішевський та ін.
Окремі аспекти тематики, що досліджується не залишила поза увагою і російська історіографія. Міжнародні відносини країн Східної та Південно-Східної Європи досліджували у ХІХ ст. М. Павліщев, А. Попов, Є. Замисловський. Певний внесок у визначення міжнародного статусу козацької України свого часу зробили московські історики І. Греков, Б. Поршнєв, Т. Копрєєва, І. Галактіонов та Г. Санін. Сучасний санкт-петербурзький історик Т. Яковлєва висвітлила позиції гетьманських урядів Б. Хмельницького, Ю. Хмельницького, П. Тетері, І. Брюховецького щодо міждержавних переговорів між Москвою та Варшавою. Дисертаційні дослідження, окремі статті й брошури російських радянських та сучасних вчених Г. Бабушкіної, О. Махатки, Б. Флорі, Л. Заборовського, В. Артамонова, С. Орєшкової, С. Фаізова та К. Кочегарова розкривають політичну та військову ситуацію у Центрально-Східній, Східній та Південно-Східній Європі у зв’язку з християнсько-мусульманським протистоянням тощо. Заслуговують на увагу і збірники наукових праць з історії Османської імперії, які вийшли друком у Москві та Санкт-Петербурзі.
Проблеми міжнародних стосунків у Центрально-Східній та Південно-Східній Європі висвітлювали угорські, румунські та молдавські історики Л. Бенчеді, Н. Йорга, Н. Мохов, А. Власова та ін. У дисертації використаний доробок іноземних та вітчизняних авторів з історії Європи, Османської імперії та її васалів у ранньомодерну добу світової історії (праці американців Т. Баркера, Б. О’Браєна та А.-С. Каміньського, англійців Й. Стоя і С. Хава; швейцарця О. Форст де Батаглії; французів Е. Міхауда, Л. Блюша та ін.). Велику історіографію має також проблематика османського панування на Балканах та Угорщині в добу пізнього середньовіччя та раннього нового часу, окремі з цих праць використані під час написання дисертації.
Огляд та аналіз історичної літератури засвідчує, що поряд із значною увагою до зазначеної проблеми існує її тематична фрагментарність та потреба в комплексному проблемному вивченні подій, пов'язаних із міжнародним становищем України у зв’язку з протистоянням європейських країн та Османської імперії в другій половині XVII ст. Специфіка дисертаційного дослідження передбачала використання, поряд із доробком української історіографії, напрацювань історичної науки та документальної бази тих країн, які були втягнуті до християнсько-мусульманського конфлікту раннього нового часу, – Туреччини, Австрії, Польщі, Росії, Венеції, Ватикану, Угорщини, Румунії, Молдавії та ін.
Огляд джерельної бази. Основна частина виявлених рукописних матеріалів знаходиться в архівосховищах та відділах рукописів бібліотек України, Польщі та Росії. Широко використані документи та матеріали, які зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України в Києві та Львові, Львівському обласному державному архіві, Інституті рукописів Національної бібліотеки ім. В. Вернадського НАН України, Архіві Інституту історії України НАН України, Архіві Головному давніх актів у Варшаві, Російському державному архіві давніх актів у Москві, Відділі рукописів Бібліотеки Варшавського університету, Відділі мікрофільмів Національної Бібліотеки у Варшаві, де також зберігаються мікрофільми рукописів з бібліотек Музею ім. кн. Чарторийських у Кракові, Національного інституту Оссолінських у Вроцлаві, Польської академії наук у Курніку та ін. Орієнтиром у пошуковій роботі в процесі підготовки дисертації стали насамперед праці вітчизняних фахівців (в т. ч. сходознавців і тюркологів) А. Ковалівського, М. Ковальського, Ю. Мицика, Я. Дашкевича, Я. Рейхмана, В. Заруби, В. Брехуненка, В. Станіславського, В. Остапчука, О. Галенка, а також польських османістів З. Абрахамовіча та Д. Колодзейчика.
На жаль, при підготовці дисертації не вдалось опрацювати віденські та стамбульські архівосховища, однак їх відсутність компенсувалася використанням значної кількості наративних матеріалів, серед яких збірники та корпусні серії опублікованих джерел не лише з різних архівних колекцій АвстріїCorrispondenza epistolare tra Leopoldo imperatore ed il P.Marco d’Avviano cappuccino. Dai manoscritti originali tratta e pubblicata da Onno Klopp.- Graz,1888; Kara Mustafa vor Wien 1683 aus der Sicht turkischer Quellen / Ubers. R. Kreutel. – Graz,1982 та ін., а й Туреччини Collectanea z dziejopisуw tureckich rzeczy do historii polskiej sluz№cych... przez J. J. Sкkowskiego - T.II. - Warszawa, 1825; Ukrainne sprawy. Przycztnek do dziejow Polskich, Tatarskich i Tureckich XVII wieku. – Lwow,1842; Recueil d’Actes Internationaux de l’Empire Ottoman. – T.I – IV. – Paris-Leipzig, 1897 – 1903; Z sidzyllatуw Rumelijskich epoki wyprawy wiedenskiej. Akta tureckie / Zebr. J. Grzegorzewski. – Lwуw, 1912; Kara Mustafa vor Wien. – Graz,Wien,Koln,1955; Kara Mustafa pod Wiedniem. Zrуdіa muzulmaсskie do dziejуw wyprawy wiedeсskiej 1683 roku / Oprac. Z. Abrahamowicz. – Krakуw, 1973; Kataіog dokumentуw tureckich. Dokumenty do dziejуw Polski i krajуw oњciennych w latach 1455-1672. - Cz. 1. - Warszawa, 1959; Восточные источники по истории народов Юго-Восточной и Центральной Европы. – Т. ІІІ. – Москва, 1974; Ottoman-Polish dipolomatic relations (15th – 18th Century) / An Annotated edition of ‘Ahdnames and Other Documents by D. Kolodziejczyk. – Brill-Lejden-Boston-Koln, 2000 та ін., Ватикану Monumenta Ucrainae Historica. – T.IV (1671 – 1701) / Зібр. А.Шептицький. – Рим,1967; Relacye nuncyszуw apostolskich w Polsze od roku 1548 do 1690. - T. 1. – Berlin-Poznaс, 1864; Theiner A. Vetera monumenta Poloniae et Lituaniae. – Vol. III (1585 – 1696). – Romae, 1863; Sauer A. Rom und Wien im Jagre 1683. – Wien, 1883. та Румунії Documente privitуre la istoria Romanilor. In 44 vol.- Vol. 2 - 3. - Bucuresсi, 1900; Исторические связи народов СССР и Румынии в XV - начале XVIII в. Документы и материалы в 3-х томах. - Т. 3. - Москва, 1970.. Водночас використані інші іноземні збірники документів Traktaty polsko-austriackie z drugie poіowy XVII wieku / Oprac. Zb.Wуjcik. - Warszawa, 1985; Ugody polsko-ukraiсskie w XVII wieku. – Krakуw, 2002., де розміщені тексти міжнародних договорів, укладені суб’єктами міжнародного конфлікту між державами Європи та Азії.
Основним орієнтиром у пошуковій роботі слугували фонди архівосховищ Польщі, де накопичений значний матеріал, що розкриває не лише проблеми українсько-польських стосунків, але й міжнародного становища Українського гетьманату та його взаємовідносин з Османською імперією та Кримським ханством. Основна частина знайдених документів знаходиться в Архіві Головному актів давніх у таких колекціях – “Архіві публічному Потоцьких”, “Архіві Замойських”, “Архіві дому Радзивіллів”, “Архіві Коронному Варшавському”, “Рахунки Надворні” та “Скарб Військовий”. Тут містяться тексти міждержавних договорів, документи про підготовку і хід переговорів та обмін дипломатичними представництвами між Османською імперією та країнам Центрально-Східної і Південно-Східної Європи, інструкції послам і таємні листи до них своїх монархів, окремі акти міжнародної дипломатичної переписки тощо. Зокрема, звертає на себе увагу текст однієї з копій турецько-польського Бучацького перемир’я 1672 р. між Стамбулом і Варшавою, а також щоденник польських послів, який вівся під час підготовки, укладення і ратифікації Журавненського миру 1676 р. й т. зв. Константинопольського договору з Високою Портою (1676 - 1678 рр.). Досить інформативними є тексти інструкцій та листи польських королів до послів у Туреччину, а також повідомлення польських дипломатів із Стамбула. Крім того, важливими для аналізу є листи османських урядовців, зокрема, великого візира Ібрагіма-паші до П. Дорошенка.
Інша група джерел стосується проблеми міжнародного утвердження Українського гетьманату, тісно пов'язаної з польсько-українськими та українсько-турецькими взаємовідносинами. Тут вирізняються універсали королів Речі Посполитої до українських гетьманів; інструкції, що видавались королівською канцелярією посланцям до Війська Запорозького; дипломатичні інструкції та прохання (“супліки”) від гетьманських урядів України до Варшави й Стамбула, повідомлення польських резидентів в Османській імперії про козацькі посольства тощо. У цьому фонді знаходимо матеріали службово-приватного змісту, а саме листи до Яна ІІ Казимира, Міхала Корибута Вишневецького, Яна ІІІ Собеського від гетьманів П. Дорошенка, Ю. Хмельницького, С. Куницького, А. Могили, полковника С. Палія та ін. Питання, які стосувалися військових дій українського козацтва у взаємодії з польськими та австрійськими підрозділами, висвітлюються за допомогою таких документів фонду “Архів Замойських”, як тексти компутів (реєстрів) козацьких полків, які брали участь у війні з Османською імперією та Кримським ханством.
Ряд важливих документів і матеріалів із зазначеної проблематики знаходиться у фонді “Архів публічний Потоцьких”, де відкладена дипломатична переписка польських монархів з урядами Османської імперії, Кримського ханства, Австрійської імперії, Московської держави, Українського гетьманату тощо. Водночас у цьому зібранні зберігається службове і політичне листування королів з власними посольствами та окремими урядовцями, інструкції депутатам від воєводських сеймиків на вальний сейм, листи від козацької старшини до Варшави, інші важливі документи та матеріали. На особливу увагу заслуговує листування правобережних гетьманів з королем Речі Посполитої, де постійно висвітлювалося “турецьке питання”. Науковою новизною відзначається документ під назвою "Пункти від Самойловича гетьмана" за 1686 р., де викладені основні принципи зовнішньої політики лівобережного гетьманського уряду та його ставлення до Польщі, Туреччини і Криму тощо.
Фонд “Архів дому
