СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

ХУДОЛЕЙ Оксана Сергіївна

УДК 94 (477) “19/20”

ТРАНСФОРМАЦІЯ ПАМ’ЯТКООХОРОННОЇ СПРАВИ

У ПРОЦЕСІ СТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

(90-ті рр. ХХ – ПОЧАТОК ХХІ ст.)

Спеціальність 07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Луганськ – 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Черкаського державного технологічного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

Чубіна Тетяна Дмітрівна,

Черкаський державний

технологічний університет,

доцент кафедри історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук

Барановська Наталія Петрівна,

Інститут історії України НАН України,

старший науковий співробітник відділу

новітньої історії та політики

доктор історичних наук, професор

Литвиненко Віталій Федосійович,

Східноукраїнський національний університет

імені Володимира Даля,

професор кафедри історії України

Захист відбудеться “6” червня 2008 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.051.04 Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, вул. Ватутіна, 1, корпус 8, ауд. .

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20-А).

Автореферат розісланий “5” травня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В. Довжук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. . Незалежність української держави, як і інших країн, що здобули її внаслідок розпаду СРСР, суттєво змінила фарватер багатьох політичних, соціальних, економічних та культурних процесів. В Україні пожвавився інтерес до національної історії, українських духовних цінностей і культурного надбання в цілому. У результаті процесів національного відродження, які активізувалися після здобуття незалежності,особливо актуальною стала проблема збереження і охорони нерухомих пам’яток історії та культури.

Актуальність дослідження змін у сфері пам’яткоохоронної справи підсилюється тим, що на сучасному етапі Україна потребує створення оптимальної концепції пам’яткоохоронних заходів, розбудови розгалуженої, і, головне, дієвої мережі інституцій зі збереження, охорони, дослідження, використання і популяризації пам’яток культурної спадщини. У зв’язку з цим є нагальна потреба переосмислити накопичений за останні роки як позитивний, так і негативний досвід у цій галузі. На черзі невирішені за радянської доби, нез’ясовані й на сьогодні проблеми зі сфери збереження та охорони, дослідження та використання пам’яток. За період незалежності у цій площині українськими вченими, громадськими організаціями, окремими громадянами, державними інституціями та законодавцем зроблені певні кроки. Втім, мінлива суспільно-політична, соціально-економічна, культурно-освітня ситуація останніх років спонукає проаналізувати і виявити певні закономірності процесу трансформації в українській пам’яткоохоронній справі. Це засвідчить певний рубіж у її розвитку, сприятиме її подальшому вдосконаленню, і, зокрема, ефективному виробленню нової державної концепції збереження та охорони пам’яток культурної спадщини в Україні.

Досвід доводить, що при належній державній підтримці ці питання знаходять відгук широкої громадськості. За цих же обставин громадяни України мають можливість звернути свою увагу до такого важливого питання, як охорона національних духовних скарбів: із байдужого або нейтрального до співчутливого і дієвого. Розставлення акцентів над найважливішими аспектами в сучасній пам’яткоохоронній роботі за активної участі уряду та інших органів влади сприяє усвідомленню громадянами її корисності і необхідності для становлення в Україні національного культурного простору, відтворення демократичного та антропоцентричного духовного клімату.

Накопичений позитивний досвід пам’яткоохоронної справи потребує більш тісного поєднання з національною системою освіти і виховання. Насамперед через цю галузь діяльності державних органів, спеціалістів і громадськості у поєднанні з іншими культурно-освітніми заходами влади і суспільства посилюється перспектива цілісного підходу щодо формування нової парадигми національного розвитку України, забезпечується достатньо важливий механізм розбудови молодої держави.

Отже, окреслена тема має наукове, громадсько-політичне і загальногуманітарне значення для суспільного та державного розвитку України, що й зумовлює її актуальність.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане у рамках комплексної програми кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету і є складовою держбюджетної науково-дослідної теми “Історія української державності “ (номер державної реєстрації 0103U003693).

Об’єктом дослідження є пам’яткоохоронна справа України в умовах її незалежності.

Предметом дослідження є аналіз змін, у збереженні та охороні вітчизняних нерухомих пам’яток України досліджуваного періоду.

Хронологічні рамки охоплюють 90-ті рр. ХХ – початок ХХІ ст. Нижня їх межа обумовлена проголошенням незалежності Української держави, верхня доведена до сьогодення. Адже процеси змін та оновлення в теоретико-методологічній, загальнонауковій, матеріально-технічній та юридичній базі пам’яткоохоронної справи України простежуються і в досліджуваний період.

Територіальні межі дослідження становлять сучасні кордони України.

Мета дисертаційної роботи полягає у виявленні і всебічному аналізі змін, які відбулися у пам’яткоохоронній справі України за період 90-ті рр. ХХ – початок ХХІ ст., а також ефективному використанні її результатів на державному, суспільно-політичному та національно-культурному рівнях.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

- виявити зміни в українському законодавстві й з’ясувати його вплив на процес формування нових підходів до збереження та охорони культурної спадщини України;

- простежити ефективність реалізації сучасних державних програм щодо охорони нерухомих пам’яток, їхнього виявлення, обліку, вивчення, благоустрою тощо;

- з’ясувати ступінь відповідності пам’яткоохоронного забезпечення в Україні нормам міжнародного права й окреслити шляхи подальшого його вдосконалення у цьому контексті;

- здійснити комплексний аналіз організаційних змін, які відбулися серед науково-дослідних та громадських пам’яткоохоронних інституцій;

- охарактеризувати роль наукової та видавничої діяльності наукових установ та громадських організацій у контексті сучасної національної парадигми охорони нерухомих пам’яток;

- визначити основні напрями трансформації у процесі становлення пам’яткоохоронної справи незалежної України і надати практичні рекомендації щодо її поліпшення.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у наступному:

- робота є комплексним дослідженням, яке одним з перших узагальнює трансформації щодо пам’яткоохоронної справи сучасної України;

- у роботі простежено вирішення багатьох проблем збереження, охорони, дослідження та використання нерухомих пам’яток України, донедавна маловідомі широкій аудиторії;

- доведено, що процес зміни пріоритетів у справі захисту нерухомих пам’яток нашої держави має орієнтуватися на сучасні світові стандарти у цій галузі;

- у межах дослідження надаються конкретні рекомендації в галузі пам’яткоохоронної роботи в Україні на сучасному етапі.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її положення, висновки і узагальнення можуть бути використані під час реалізації багатьох пам’яткоохоронних проектів в Україні. Її результати дозволять врахувати досвід трансформації, набутий у галузі збереження та охорони нерухомих пам’яток при складанні та моделюванні державних програм. Наукова продукція у вигляді статей, збірників, монографічних досліджень на цю тему може бути використана в якості теоретико-методологічної бази при підготовці спецкурсів із сучасної історії України, історії української культури, історичної регіоналістики. Основні положення і висновки дисертації висвітлюють тенденції розвитку пам’яткоохоронної галузі в Україні та конкретні перспективи практичного застосування її заходів щодо поліпшення стану культурного середовища в державі. Значну користь із результатів роботи матимуть фахові у цій галузі наукові та громадські інституції, музеї, школи, сучасний екскурсійний та туристичний бізнес в Україні.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету, історико-філософської секції Осередку Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Черкасах. Окремі положення дослідження апробовані на наукових конференціях різного рівня: Восьмій Міжнародній науково-практичної конференції “Наука і освіта 2005” (Дніпропетровськ, лютий 2005), Шістнадцятій науковій сесії Осередку Наукового товариства ім. Шевченка у Черкасах (Черкаси, березень 2005), VІ Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії, присвяченому 100-ій річниці початку земельної реформи П.А. Столипіна (Черкаси, березень 2006), Сімнадцятій науковій сесії Осередку Наукового товариства ім. Шевченка у Черкасах (Черкаси, березень 2006), Першій Міжнародній науково-практичній конференції “Європейська наука ХХІ століття: стратегія і перспективи розвитку – 2006 рік” (Дніпропетровськ, травень 2006).

Публікації. За темою опубліковано 9 наукових статей, 5 – у фахових виданнях з історії, визначених переліком ВАК України.

Обсяг і структура дисертації зумовлені метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, (основний текст – 167 с.), додатків (9 с.), списку використаних джерел та літератури (473 найменування на 43 с.). Загальний обсяг дисертації становить 220 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, конкретизується об’єкт і предмет дисертації, хронологічні і територіальні межі, визначаються мета та основні завдання, наукова новизна, практичне значення, містяться відомості про структуру і обсяг роботи.

У розділі 1 “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження”, який складається з трьох підрозділів, в яких аналізується стан наукової розробки теми, вивчено джерела використані при написані роботи, та методологічна основа дисертації.

У підрозділі 1.1 “Стан наукової розробки теми” з’ясовано, що праці, в яких відображено основні питання пам’яткоохоронної справи України на сучасному етапі, можна розділити на два етапи: 1) праці 1991-1999 рр.; 2) праці 2000-2007 рр. Такий поділ пов’язаний переважно зі змінами в українському законодавстві, зокрема, з ухваленням основного Закону України в галузі збереження та охорони пам’яток “Про охорону культурної спадщини” (у 2000 р.).

Характерно, що працям дослідників першого історіографічного етапу властива полемічність, критичність, певна тенденційність, емоційність. В деяких випадках це підвищувало, а в окремих – зменшувало їхню наукову цінність.

Серед праць першого історіографічного етапу увагу привертають наукові доробки І. Ігнаткіна, В. Акуленка, Т. Геврик, Н. Логвин, А. Серикова Игнаткин И. Охрана памятников истории и культуры. – К., 1990.; Акуленко В. Охорона пам’яток культури в Україні (1917-1991 рр.). – К., 1991.; Геврик Т. “Якби в Америці бачили !..” // ПУ. – 1991. – Ч.3.; Логвин Н. Реставраційний “вибір” і марнотратство злидаря // ПУ. – 1991. – Ч. .; Сериков А. Старовина без дідівських методів // ПУ. – 1991. – Ч.5.. Зокрема стосовно цього етапу С. Заремба у своїх працях Заремба С. Пам’яткознавство України: історія і сучасність // Праці центру пам’яткознавства. Вип. 1. / Центр пам’яткознавства НАН України та УТОПІК. – К., 1992.; Його ж. Українське товариство охорони пам’яток історії та культури: Іст. нарис. – К., 1998. Його ж. Виникнення українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Перші кроки діяльності // Вісник Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (далі – Вісник УТОПІК). – 1998. – № . дав глибокий аналіз перетворень у пам’яткоохоронній справі України на перших етапах її незалежності. Вчений окреслив низку проблем, які довелося долати працівникам цієї сфери. Водночас він обґрунтував і залучив до наукового обігу потребу в появі нової галузі знань – “пам’яткознавство”. С. Заремба став фактично одним із перших дослідників, які поставили проблеми збереження та охорони нерухомих пам’яток України на належний теоретико-методологічний рівень. До цієї справи долучилися також відомі дослідники пам’яткоохоронної справи В. Горбик, Г. Денисенко, П. Скрипник, С. Кот Горбик В., Денисенко Г., Скрипник П. Пам’ятки України: Проблеми збереження і дослідження. – К., 1994.; Горбик В. Історико-культурна спадщина України: проблеми дослідження та збереження – К., 1998.; Його ж. Актуальні питання виявлення і дослідження пам’яток історії та культури: (на матеріалах зводу пам’яток історії та культури України). – К., 1999. – Ч.1. Кот С. Терміни “пам’ятка і пам’ятник” у пам’яткознавстві // Праці Центру пам’яткознавства. Вип. 1. – К., 1992..

Зокрема, О. Денисенко у своїй праці Денисенко О. Деякі питання вивчення пам’яток науки і техніки // Праці центру пам’яткознавства. Вип. 1. – К., 1992. окреслив низку проблем, які довелося долати пам’яткоохоронцям у зв’язку з тяжкою тоталітарною спадщиною в Україні. Автор аналізує складність перехідного періоду. Такими ж підходами характеризувалися праці багатьох інших авторів початку 90-х рр. ХХ ст. Серед них увагу привертають В. Попика, Л. Прибєгу, О. Рашівського, М. Брайчевського, О. Дулова, В. Константинова Попик В. Історико-культурне середовище: роздуми над проблемою // Праці центру пам’яткознавства. Вип. 1. – К., 1992.; Прибєга Л.В. Реставраційні реконструкції в пам’яткоохоронній практиці України // Праці центру пам’яткознавства. Вип. 2. – К., 1993.; Рашівський О. Державна система охорони пам’яток історії та культури: Передумови й доконечність її реорганізації // ПУ. – 1993. – Ч.1-6.; Брайчевський М. Зберегти пам’ятки історії // ПУ. – 1993. – Ч.1-6.; Дулов О. Пам’яткознавство як наука // ПУ. – 1993. – Ч.1-6.; Константинов В. Охорона пам’яток науки і техніки (методичні рекомендації) // Праці Центру пам’яткознавства. – К., 1993. – Вип. 2..

Значні історіографічні напрацювання у розробці історичних та методологічних проблем пам’яткознавства й охорони культурного надбання України належать В. Вечерському. У працях 1990-х рр. Вечерський В. Реституція культурних цінностей // ПУ. – 1994. – Ч.1-2.; Вечерський В. Реставрація пам’яток архітектури // ПУ. – 1997. – Ч.1.; Його ж. Державна політика в сфері охорони історико-культурної спадщини // Хроніка 2000. – 1998. – № .; Його ж. Від редактора Державного реєстру національного культурного надбання // ПУ. – 1999. – № 2-3. дослідник концептуально й аргументовано відстоював необхідність збереження всієї культурної спадщини України як державотворчого потенціалу і фактично культурного коду нації.

У цілому упродовж 1990-х рр. в Україні серед дослідників старовини виробилася чітка стратегія захисту культурної спадщини. Історіографія цієї проблеми налічує десятки і сотні позицій у фаховій і науково-популярній літературі. Неважко помітити, як часто у ній порушуються конкретні злободенні проблеми. Водночас немало уваги приділяється питанням теорії, методики роботи з окремими пам’ятками археології, архітектури, скульптури тощо. Українські пам’яткоохоронці 90-х рр. ХХ ст.. доклали чимало зусиль на ниві практичної та пропагандистської діяльності, результатом чого стало вироблення чітких критеріїв виявлення, реєстрації, збереження, реставрації нерухомих пам’яток в Українській державі. Унаслідок наполегливої діяльності окремих дослідників з’явилися ряд монографічних праць, які засвідчують, що проблеми пам’яткоохоронної справи потребують широкого наукового обговорення.

Другий етап історіографії дослідження трансформації пам’яткоохоронної справи незалежної України – 2000-2007 рр. – позначився появою низки праць, написаних на більш ґрунтовному теоретичному рівні. У зазначені роки історична література (насамперед монографії і статті у фахових журналах) спирається здебільшого на внутрішню законодавчу базу і пропонує вирішення тих чи інших питань у межах існуючого юридичного поля.

Це, зрештою, наслідок того, що за останні роки законодавець став більше приділяти уваги цій галузі національно-культурного життя. Серед досліджень цього періоду варто відзначити праці В. Акуленка Акуленко В. “Пам’ятка”, “пам’ятка історії та культури”, “культурна спадщина”, “культурна цінність” – у міжнародному праві та законодавстві України (термінологічний аспект) // Праці Центру пам’яткознавства. Вип. 5. – К., 2003.; Його ж. Виникнення і розвиток міжнародної охорони культурних цінностей // Праці Центру пам’яткознавства. Вип. 6. – К., 2004.. Новий погляд на проблему втраченої архітектурної спадщини запропонував В. Вечерський Вечерський В. Новий погляд на проблему втраченої архітектурної спадщини // ПУ. – 2001. – Ч.4.; Його ж. Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України. – К., 2002.; Його ж. Пам’ятки архітектури й містобудування Лівобережної України: Виявлення, дослідження, фіксація. – К., 2005. та ін..

Привертають увагу й ряд праць загального плану, в яких у тій чи іншій мірі проблема збереження та охорони нерухомих пам’яток знайшла своє належне висвітлення Тронько П. Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття (досвід, проблеми, перспективи). – К., 2000.; Скорик Л. Від архетипу до сучасного українського храму // Вісник УТОПІК. – 2000. – № 1.; Макарчук С. Трансформація національних духовних цінностей України в умовах державної незалежності // Історія України. – 2001. – № .; Литвин В. Україна: досвід та проблеми державотворення (90-ті роки ХХ ст.). – К., 2001.. Водночас роботу над багатьма теоретичними та практичними аспектами пам’яткознавства продовжили знані у цій галузі дослідники. Високим науковим рівнем відзначаються праці С. Заремби, В. Горбика, Г. Денисенко, Я. Верменич, М. Дьоміна, М. Жарких, Л. Залізняка, Л. Прибєги та інших Заремба С. Нариси з історії українського пам’яткознавства. – К., 2002.; Заремба С. Теоретичні проблеми та історія пам’яткознавства // Праці Центру пам’яткознавства. Вип. 4. – К., 2002.; УТОПІК. – 2002. – № 1-2.; Горбик В., Денисенко Г. Проблеми дослідження і збереження пам’яток історії та культури в Україні // Український історичний журнал. – 2003. – № , 3.; Верменич Я. Теоретико-методологічні проблеми історичної регіоналістики в Україні. – К., 2003.; Дьомін М. Першочергові заходи для виявлення та охорони нерухомих пам’яток культурної спадщини // Вісник УТОПІК. – 2003.; Жарких М. Досвід наповнення бази даних Державного реєстру національного культурного надбання // Культурна спадщина Києва: дослідження та охорона історичного середовища. – К., 2003.; Залізняк Л. Археологія України. Сучасний стан та перспективи // Вісник УТОПІК. – 2003. – № 1.; Прибєга Л. До питання термінологічних визначень у пам’яткоохоронній методиці // Праці Центру пам’яткознавства. Вип. 5. – К., 2003. – С. 18-35..

Таким чином здійснений історіографічний аналіз наукового доробку із зазначеної проблеми свідчить про те, що існує певна кількість праць, у яких учені зосереджуються переважно на законодавчих питаннях і мало використовують важливу інформацію, хоча й володіють нею достатньо, з багатьох питань збереження та охорони нерухомих пам’яток України. Отже комплексного дослідження трансформаційних процесів та перспектив розвитку пам’яткохоронної справи в Україні поки що не зроблено.

У підрозділі 1.2 “Характеристика використаних джерел” зазначається, що її основу становлять архівні та опубліковані документи, які поділяються на кілька груп.

До першої групи джерел відносяться Закон УРСР “Про охорону і використання пам’яток історії та культури”, “Основи законодавства про культуру”, Конституція України, Закон України “Про основи містобудування”, Закон України “Про архітектурну діяльність”, Закон України “Про охорону культурної спадщини” та низка інших законоположень.

Окремо у правовому забезпеченні пам’яткоохоронної справи незалежної України репрезентуються постанови Верховної Ради України щодо збереження та використання нерухомих пам’яток. У нормативно-правових актах українського парламенту регламентується перелік об’єктів, які не підлягають приватизації у зв’язку з їх загальнодержавним значенням, упорядковується управління заповідниками та національними природними парками, забезпечується проведення систематичних парламентських слухань на тему “Українська культура: стан та перспективи розвитку” тощо. У рамках предмету дослідження проаналізовано ряд законоположень, які стосуються бюджетної частини фінансування пам’яткоохоронної справи у незалежній Україні.

Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України становлять ще один вид нормативно-правових документів. Їхньою юридичною дією, зокрема, у 2002 р. створено Державну служби охорони культурної спадщини (з 2006 року – Державна служба з питань національної культурної спадщини), затверджено порядок визначення категорій пам’яток для занесення об’єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, прийнято низку відповідних державних програм.

Вищу юридичну силу мають також Укази та Розпорядження Президента України. Серед таких нами використані Укази Президента України “Про заходи щодо відтворення видатних пам’яток історії та культури”, “Про положення про комісію з питань відтворення видатних пам’яток історії та культури”, “Про День пам’яток історії та культури” і т. ін.

До другої групи джерел відносяться нормативно-правові матеріали, видані пам’яткоохоронними організаціями. До них належать збірники офіційних (державних) документів, або ж документи, якими керуються у своїй діяльності ці організації. Суттєво доповнюють вивчення досліджуваної проблеми матеріали наукових засідань Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Додатком до матеріалів пам’яткоохоронних організацій є окремі веб-сторінки.

До третьої групи джерел відносяться документи, які знаходяться на зберіганні в державних архівах України, поточних архівах пам’яткоохоронних організацій.

Серед матеріалів центральних державних архівів, які було використано в роботі, варто виділити документи з фондів “1-Р. Верховна Рада України” та “5233. Адміністрація Президента України Л.М.Кравчука” Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Цінність цих документів в тому, що вони дають підстави пересвідчитися, що як на початку 1990-х рр. між владою і громадськістю відбувався жвавий діалог щодо вдосконалення багатьох аспектів збереження та охорони культурної спадщини нашої держави. Стверджувати це можна з огляду на використане листування.

У фонді “Ф. . Центральний комітет Комуністичної партії України” Центрального державного архіву громадських об’єднань України містяться документи, які стосуються ще радянського періоду охорони культурної спадщини України, але є цінними для порівняння тогочасної пам’яткоохоронної справи із трансформаційними процесами у цій галузі на сучасному етапі.

У фонді “Ф. 4468. Черкаська обласна організація Українського Товариства охорони пам’яток історії та культури” Державного архіву Черкаської області автором опрацьована низку документів, що стосуються діяльності Черкаського обласного відділення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури України на початку 1990-х рр. Їх аналіз виявив характерне, що осередки УТОПІК на місцях чимало робили для того, щоб пам’яткоохоронна справа в регіонах проводилася на рівні сучасних вимог законодавства, наукових засад. Теж саме можна засвідчити у результаті аналізу діяльності Вінницького відділення УТОПІК. Зробити це дають можливість документи з поточних архівів Відділу охорони пам’яток історії та культури Вінницької обласної державної адміністрації та Вінницької обласної організації УТОПІК. Серед них – матеріали засідань осередку, листування з посадовцями Вінниччини, переписка з районними організаціями УТОПІК у Вінницькій області тощо.

До четвертої групи джерел відносяться публікації у пресі незалежної України, що інформували суспільство про ті чи інші події та зрушення, які сталися в галузі охорони пам’яток. Ці інформативні повідомлення можна розділити на публікації у центральній (Київ) та місцевій пресі. Серед центральних видань із пам’яткоохоронну тематику мали насамперед “Урядовий кур’єр”, “Голос України”, “Віче”, “Літературна Україна”, “Кур’єр ЮНЕСКО”, “Демократична Україна”, “Українська культура”. Місцева преса, активно використана автором в якості додаткових джерельних свідчень про ті чи інші аспекти збереження та охорони нерухомих пам’яток в регіонах України, представлена такими часописами, зокрема, “Луганская правда”, “Нова доба”, “Вісник Черкаської обласної державної адміністрації”, “Високий замок”, “Культура і життя”, “Вінниччина”, “Київ”, “Подільський телеграф”, “Донеччина”, “33 канал”, “Черкаський край”, “Вінницькі відомості”, “Зоря”, “Вінницька газета”, “Слава Севастополя”, “Панорама”, “Хрещатик”, “Буковина”, “Вечірній Київ”, “Львівська газета”, “Галичина”, “Земля Подільська”, “Сумщина”, “Вінницька правда”, “Новини Закарпаття”, “Подолія” та іншими. Важливість цього виду джерел для нашого дослідження має першорядне значення, адже саме у пресі більш виразно проступають проблеми трансформацій пам’яткоохоронної галузі.

У підрозділі 1.3 “Методологічні засади дослідження” зазначається, що методологія роботи базується на сукупності загальнонаукових принципів, наукових та спеціально-наукових методів і підходів, і застосовується автором відповідно до специфіки обраної тематики та нових теоретико-методологічних засад у сучасній українській науці. Порушена тема досліджується насамперед з врахуванням принципів системності, історизму та наукового плюралізму. У дисертації комплексно використані такі наукові методи: аналітичний, синтетичний, критичний, порівняльного аналізу, дослідження випадку. Системний та структурно-функціональний підходи, задіяні в комплексі, дозволили оптимально структурувати весь масив наявних джерел та літератури, створити аналітико-синтетичну модель дослідження відповідно до завдань, які перед ним ставилися. У роботі застосовано також цивілізаційний, порівняльно-історичний підхід. Усі ці методи і склали необхідний інструментарій у процесі об’єктивного, неупередженого аналізу досліджуваного матеріалу.

У розділі 2 “Зміни у державному забезпеченні збереження та охорони культурної спадщини України”, містить виклад, аналіз та інтерпретацію головних тенденцій процесу діяльності українських державних інституцій щодо забезпечення належного функціонування вітчизняної пам’яткоохоронної сфери. Він складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Законодавча база охорони нерухомих пам’яток і реструктуризація пам’яткоохоронної справи” пропонується класифікація, відповідно до якої нові юридичні підходи до проблем збереження та охорони нерухомих пам’яток в незалежній Україні узагальнюються за трьома магістральними напрямами: 1) відмова українського законодавства у галузі пам’яткоохоронної справи від ідеологічних нашарувань радянської доби; 2) вироблення нових законів, орієнтованих насамперед на збереження автентичних пам’яток національної культури; 3) вихід юридичного забезпечення пам’яткоохоронної справи України на рівень міжнародних стандартів.

В дослідженні зазначається, що вагомим внеском у формування нормативно-правової бази охорони нерухомих пам’яток незалежної України стало ухвалення Верховною Радою України в 1992 р. “Основ законодавства про культуру”, які визначили базові напрями законотворчості держави з питань культурного будівництва. Незважаючи на те, що багато положень “Основ” залишилося у спадок від законотворчої діяльності Української РСР і не відповідало потребам посткомуністичного українського суспільства, слід визнати, що формалізація “нової” законодавчої бази пам’яткоохоронної справи в Україні мала надзвичайно важливе значення в контексті становлення її як самостійної держави.

Спробою досягнути цілісності законодавчої бази пам’яткоохоронної справи стали Закон України “Про охорону культурної спадщини” від 8 червня 2000 р., “Про внесення змін до Закону України “Про охорону культурної спадщини” (грудень 2004 р., квітень 2007 р.) Вони регулюють правові, організаційні, соціальні та економічні відносини в пам’яткоохоронній сфері з метою збереження, використання об’єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь.

Унаслідок більш як десяти років дискусії про потребу єдиного державного органу в українській пам’яткоохоронній справі в березні 2002 р. постановою Кабінету Міністрів України, зрештою, створений центральний урядовий орган, який зосередив у своїх руках охорону нерухомих пам’яток України – “Державну службу охорони культурної спадщини” (яка з 2006 р. має назву “Державна служба з питань національної культурної спадщини” і підпорядковується Міністерству культури і туризму України).

Отже, посилення уваги органів до проблем збереження та охорони нерухомих пам’яток має й надалі заохочуватися державою і розглядатися законодавцем як пріоритетний напрям реалізації загальної концепції пам’яткоохоронної справи. Тенденції ринку останніх років дають підстави стверджувати, що ця галузь України може слугувати не останнім джерелом поповнення бюджету (в тому числі – необхідного для реставрації пам’яток), адже екскурсійно-туристична справа за цей час помітно комерціалізувалася. Належна підтримка з боку держави може принести чималу користь на шляху до визнання культурної спадщини України однією з прибуткових в Європі і світі.

У підрозділі 2.2 “Сучасні державні програми охорони культурної спадщини” аналізується конкретна пам’яткоохоронна робота законодавчої і виконавчої влади України на загальнодержавному та місцевому рівні (серед останніх – держпрограми зі збереження, охорони та реставрації київських і львівських об’єктів, створення заповідників, особливо з врахуванням пам’яток міст Глухова, Батурина, Збаража, Чигирина, Умані та ін.). Автором доводиться необхідність інтенсивного обміну думками працівників державних установ у галузі збереження і охорони нерухомих пам’яток в Україні, а також представників громадських та наукових організацій, які безпосередньо, на професійному рівні, займаються цими питаннями. Вони ж артикульовані в Указі Президента України від 9 грудня 1995 р., згідно якого створений Всеукраїнський фонд відтворення пам’яток. Уряду доручалось розробити і затвердити довгострокову Державну програму відтворення визначних пам’яток історії та культури. Розробку програми Кабінет Міністрів України поклав на відповідні міністерства і відомства, Комісію з питань відтворення визначних пам’яток історії та культури при Президентові України та Національну академію наук України.

На думку дослідниці, науковою основою для опрацювання принципово нової програми збереження і відновлення історико-культурних цінностей має стати Звід пам’яток історії та культури України, базовою структурою підготовки якого визначено відділ історико-краєзнавчих досліджень Інституту історії України НАН України. Особливого значення набуває в процесі підготовки Зводу набуває вироблення більш чітких критеріїв визначення історичного значення міст і сіл.

Серед здобутків реалізації державних програм є внесення у грудні 1998 р. в Кіото українського міста Львів до списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. Історичний архітектурно-містобудівний комплекс центральної частини Львова разом із горою Високий Замок і ансамблем собору св. Юра значиться у Списку під № 865. Це друга українська позиція в Списку (після внесених ще наприкінці 1980-х рр. під одним номером 337 собору св. Софії і ансамблю будівель Києво-Печерської лаври м. Києва). Таким чином українська історико-культурна спадщина розпочала репрезентацію серед пам’яток всесвітнього значення.

Отже, реалізація низки державних програм щодо збереження, охорони й популяризації культурної спадщини України у сукупності з удосконаленням законодавчої бази для цих процесів на сучасному етапі провадяться на високому організаційному, науковому й матеріально-технічному рівні. І хоча проблем, як завжди, не бракує, в цілому за останні роки помітними є позитивні зрушення у державному забезпеченні пам’яткоохоронної роботи. Це стало можливим завдяки усвідомленню політиками і громадянами важливості національних духовних скарбів у формуванні державотворчого й економічного потенціалу України.

У підрозділі 2.3 “Забезпечення збереження та охорони культурної спадщини в контексті світового досвіду” досліджена відповідність основних тенденцій в пам’яткоохоронній справі України міжнародним стандартам у цій галузі.

Незалежна Україна успадкувала чималу традицію пам’яткоохоронної справи. Проте, вона не могла, через невідповідність старого радянського законодавства, задовольнити нову концепцію збереження та охорони нерухомих пам’яток в Україні.

Серед міжнародних документів для охорони історичних пам’яток величезне значення має Венеціанська хартія, ухвалена ІІ Міжнародним конгресом архітекторів і технічних спеціалістів із питань історичних пам’яток (1964 р.). Вона, зокрема, чітко визначила поняття “історична пам’ятка”, яке лягло в основу сучасного українського законодавства та пам’яткознавства. У 1972 р. Організація з питань освіти, науки і культури при ООН (ЮНЕСКО) ухвалила Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, в якій було здійснено спробу дати визначення терміну “культурна спадщина”. За період кінця 1980-х – упродовж 1990-х рр. ця авторитетна світова організація занесла до своїх списків найцінніших пам’яток світової культури Софійський заповідник та Києво-Печерську лавру у Києві та історичний центр міста Львова із Замковою горою.

Важливим для виходу України на міжнародний рівень захисту пам’яток є також дотримання Флорентійської хартії 1981 р., яка віднесла до історичних пам’яток сади і ландшафти. Міжнародна рада з питань пам’яток та історичних місць (ІКОМОС) у 1987 р. ухвалила “Міжнародну хартію про охорону історичних міст”, розуміючи під цим, великі й малі історичні міста, історичні центри і квартали з їхнім природним чи то створеним людиною середовищем. Україна співпрацює також із Міжнародною радою музеїв (ІКОМом) та Міжнародним центром досліджень у галузі консервації і реставрації культурних цінностей (ІККРОМом).

Однак залишається ще багато проблем узгодження української пам’яткоохоронної справи з нормами світового досвіду. Так, у Ризькій хартії 2000 р. “Про автентичність та історичну реконструкцію культурної спадщини” наголошується, що “потреба у реконструкції має визначатися шляхом відкритих і вичерпних консультацій між причетними до справи державними й місцевими уповноваженими органами та громадськістю”, чого в суспільстві ще не спостерігається.

Отже, аналіз фактичного матеріалу переконує, відповідно до світових норм збереження і охорони нерухомих пам’яток в Україні накопичений певний досвід. Держава підтримує у цій площині діяльність ЮНЕСКО по дотриманню високих стандартів, що пропонуються у міжнародних хартіях з охорони нерухомих пам’яток. Відповідно до цього вдосконалюється національне законодавство, пожвавлюється робота в пам’яткоохоронних структурах налагоджується контакт із закордоном у цій галузі. Водночас дотримання світових стандартів вітчизняною пам’яткоохоронною справою приваблює до культурної спадщини України іноземних туристів, – а це і бюджет країни, і її імідж у світовому співтоваристві.

Розділ 3 “Участь наукових установ та громадських організацій у трансформації збереження і охорони нерухомих пам’яток України” – складається із двох підрозділів, містить аналіз діяльності сучасних українських наукових та громадських установ і об’єднань у сфері пам’яткоохоронної справи.

У підрозділі 3.1 “Організаційна діяльність пам’яткоохоронних інституцій” аналізується трансформація та функціонування провідних пам’яткоохоронних організацій України. Серед них, зокрема, Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (УТОПІК), Центр пам’яткознавства Національної Академії Наук і УТОПІК (Центр пам’яткознавства), Інституту археології НАН України, Українського фонду культури (УФК), Всеукраїнського Фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара (Фонд О. Гончара), Київського науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування, Українського державного інституту проектування міст, Державного науково-дослідного інституту будівельних конструкцій Інституту архітектури, Корпорації “Укрреставрація”, Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень при Міністерстві культури України (НДІПД) та багато інших організацій. Їхній розподіл на наукові і громадські є умовним, і здебільшого формальним (статутним), тоді як у кожній із цих інституцій присутні обидві складові фахової діяльності – і наукова, і громадська.

УТОПІК, засноване у 1966 р., наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. пройшло складний еволюційний процес своєї реорганізації. Поряд з ідеологічною еволюцією Товариства, намітилися й негативні тенденції в його організаційній діяльності. Скорочення кількості організацій і членів Товариства, з одного боку, стало наслідком відмови від формальних підходів до масового залучення членів, а з іншого – результатом послаблення роз’яснювальної роботи серед населення про роль Товариства у відродженні та збереженні національної історико-культурної спадщини.

Проте в умовах демократизації суспільного життя зміцнювалися зв’язки УТОПІК з новоствореними громадськими організаціями, політичними партіями. Вдосконалювалася робота з наукового вивчення і дослідження пам’яток, розширення участі організацій Товариства в їх ремонті та реставрації. Основні напрями цієї діяльності визначили цільові комплексні програми: “Старовинні міста України”, “Часи козацькі”, “Шевченківські місця України”, “Молодь і спадщина”, “Навіки в пам’яті народній”. Товариство виступило співзасновником багатьох наукових інституцій, співорганізатором науково-практичних і громадських форумів, зберігало розгалужену мережу своїх відділень в областях України.

На особливу увагу в пам’яткоохоронній справі незалежної України. Зокрема, плідна праця характерна для Центру пам’яткознавства Національної Академії Наук України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, очолюваний вченим Сергієм Зарембою. Центр створено 23 травня 1991 р. спільним рішенням Президії АН України та Колегії Головної ради Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.

З  р. Центр є постійним співорганізатором щорічних науково-практичних конференцій, присвячених вивченню пам’яток козацтва. На початку ХХІ ст. Центр уже володів досвідом фундаментальної роботи з пам’яткознавства, репрезентував собою базову науково-дослідну установу в цій галузі, виникнення українського пам’яткознавства як наукової дисципліни.

Збагатив досвід діяльності Український фонд культури, що виник 11 квітня 1987 р. як один з перших громадських осередків, що знаменував, за словами його незмінного керівника Бориса Олійника, “народження якісно нової лінії в духовних обширах”, зокрема, повернення до традиції благодійництва. УФК спільно з УТОПІК у 1987 р. одним з перших порушив питання про відродження Києво-Могилянської академії. Постійну увагу Фонд приділяє збереженню та упорядкуванню місць, пов’язаних із життям і творчістю Т.Г. Шевченка. У  р. УФК провів першу Всеукраїнську конференцію з проблем відродження історичних назв.

У 1996 р. діє Фонд імені О. Гончара, приймаючи участь у відновленні 56 об’єктів пам’яток Х-ХІХ ст., затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 р. Значну популярність цій організації принесла її подвижницька діяльність на початку ХХІ ст. у справі відновлення двох визначних пам’яток культури: Спасо-Преображенської Церкви в Ніжині та Церкви Святого Духа у Львові. Перша пов’язана з ім’ям Т.Шевченка, друга – з пам’яттю про М.Шашкевича.

Невід’ємною складовою збереження і охорони нерухомих пам’яток України є реставраційні роботи. Відколи наша держава здобула незалежність, роботи по відновленню пам’яток отримали “нове дихання”. Значний внесок у цю справу належить корпорації “Укрреставрація”, (виникла у 1989 р., а в 1992 р. стала корпорацією). Фахівцями цієї організації відновлено понад 1500 пам’яток, серед яких всесвітньовідомі Софія Київська, ансамбль Києво-Печерської лаври, Андріївська та Кирилівська церкви, Володимирський собор, Маріїнський палац, Національний театр опери та балету в Києві, оперні театри в Одесі, Львові, Чернівцях, фортеці Кам’янця-Подільського, Хотина й Судака, дерев’яні церкви Дрогобича і Закарпаття. Корпорація тісно співпрацює з іншими пам’яткоохоронними інституціями, зокрема, з УТОПІК.

Плідною є діяльність Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень, створеного в 1995 р. на базі науково-дослідної лабораторії Міністерства культури України. Нагромадження специфічних проблем, пов’язаних із дослідженням та охороною пам’яток, широкий спектр пам’яткоохоронної проблематики й визначили основні напрями діяльності НДІПД.

Оскільки постійно актуальною залишається діяльність, пов’язана зі створенням та опрацюванням законодавчих та інших нормативних документів за профільною тематикою, працівники НДІПД взяли участь у розробці проекту Закону України “Про охорону культурної спадщини”, створенні Державної концепції інформаційної політики України, а також у підготовці значної кількості поточних нормативних документів. НДІПД започаткував видання збірника “Археометрія та охорона історико-культурної спадщини”, який відразу привернув увагу фахівців, чиї роботи вимагали взаємодії між гуманітарними, точними та природничими дисциплінами. Серед постійних авторів “Археометрії” представники Ермітажу, Інституту історії матеріальної культури Російської Академії Наук, співробітники музеїв, реставратори та науковці з різних міст України. Велике зацікавлення матеріали збірника викликали в наукових установах Варшави, Кракова, Берліна.

На особливому становищі перебуває в пам’яткоохоронній справі Інститут археології НАН України. В ньому ведеться чіткий облік надходжень, а особливо цінні предмети (із золота і срібла) перебувають ще й на обліку в Пробірній палаті України. Від неї ж інститут має ліцензію на зберігання і використання таких археологічних знахідок. Науковий фонд Інституту археології має державний статус. При ньому працює Археологічний музей, експозиція якого постійно змінюється і поповнюється новими надходженнями. Інститут археології НАН України, як державна археологічна наукова установа відповідно до законодавства України, є єдиним органом, який видає кваліфікаційні документи на право проведення археологічних досліджень – т.зв. “відкриті листи” у межах всієї території України; організовує і здійснює наукові роботи й науково-рятівні заходи.

У підрозділі 3.2 “Наукова та видавнича робота у реалізації національної програми охорони нерухомих пам’яток” на основі архівних та інших матеріалів аналізуються основні зміни, які відбулися в науково-методологічному та видавничому аспектах роботи пам’яткоохоронних організацій незалежної України.

Зокрема, серед найбільш важливих у цьому плані проаналізовано стан розробки Зводу пам’яток історії та культури в Києві й на місцях. Окрім того, на замовлення Черкаського відділення