Маланчук Петро Михайлович

УДК 343.131.5

ФУНКЦІЯ ЗАХИСТУ
В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Науковий керівник – кандидат юридичних наук,
старший науковий співробітник
Сірий Микола Іванович,

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького
НАН України, старший науковий співробітник

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, доцент

Погорецький Микола Анатолійович,

Рада національної безпеки і оборони України,
виконуючий обов’язки першого заступника
керівника Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби
з організованою злочинністю;

кандидат юридичних наук, доцент

Гевко Віктор Васильович,

Національна академія
Служби безпеки України,

завідувач кафедри криміналістики

Захист відбудеться “23” травня 2008 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.01 у Київському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 03035, м. Київ, Солом’янська площа, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ за адресою: 03035, м. Київ, Солом’янська площа, 1.

Автореферат розісланий “21” квітня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.І. Казміренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Згідно зі ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини і громадянина та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави в усіх складових життя суспільства, включаючи сферу кримінальної юстиції. Відповідно, теоретичне вивчення проблем забезпечення конституційного права обвинуваченого на захист цілковито обумовлено завданням побудови правової держави, утвердження верховенства права та демократичних засад правосуддя.

Функція захисту – одна з основних кримінально-процесуальних функцій. Вона є обов’язковим елементом розв’язання правових спорів у суді, слугує противагою функції обвинувачення. Без цієї функції не може повноцінно діяти система правосуддя. Неякісна реалізація завдань захисту становить пряму перешкоду встановленню істини, всебічному, повному і об’єктивному розгляду кримінальної справи, постановленню законного і обґрунтованого рішення. Функція захисту є формою забезпечення прав і свобод особи у кримінальному судочинстві.

У вітчизняному кримінальному процесі, на жаль, і досі зберігається закладений в радянські часи функціональний дисбаланс, домінує обвинувальний ухил, значно обмежені захисні процесуальні гарантії. Такий стан речей зумовлює підвищену актуальність та важливість проблематики, пов’язаної зі статусом суб’єктів захисту, визначенням умов реалізації їх процесуального інтересу, можливостей дієвого законного впливу на хід розслідування та розгляду справи. Дослідження питань щодо місця і ролі функції захисту у структурі кримінально-процесуальної діяльності, дотримання конституційних принципів зумовлено необхідністю визнання і послідовного закріплення у національному законодавстві основних міжнародно-правових норм з питань здійснення справедливого правосуддя.

Питання реалізації функції захисту на різних стадіях провадження у кримінальній справі завжди привертали увагу вчених-процесуалістів. На загальнотеоретичному рівні кримінально-процесуальні функції досліджували у своїх працях В.А. Азаров, Ю.П. Аленін, С.А. Альперт, В.К. Бабаєв, А.Д. Бойков, В.Г. Гончаренко, Ю.М. Грошевой, В.П. Данєвський, А.Я. Дубінський, П.С. Елькінд, Ц.М. Каз, Є.Г. Коваленко, Л.Д. Кокорев, А.Ф. Коні, О.М. Ларін, В.В. Леоненко, П.А. Лупинська, В.Т. Маляренко, М.М. Михеєнко, В.В. Молдован, Я.О. Мотовіловкер, В.Т. Нор, І.Д. Перлов, І.Л. Петрухін, В.М. Савицький, М.І. Сірий, Ю.І. Стецовський, В.А. Стремовський, М.С. Строгович, І.Ю. Сухарев, Г.І. Чангулі, В.П. Шибіка, М.Є. Шуміло, І.Я. Фойницький та ін.

Вагомий внесок у дослідження реалізації функції захисту зроблено В.П. Бахіним, Т.В. Варфоломеєвою, В.В. Гевком, А.Я. Гінзбургом, Я.П. Зейканом, З.З. Зінатулліним, А.В. Іщенком, Н.С. Карповим, М.В. Костицьким, В.О. Коноваловою, Є.Д. Лук’янчиковим, М.А. Погорецьким, Д.П. Письменним, С.М. Стахівським, О.Д. Святоцьким, В.Ю. Шепітьком та іншими вченими.

Істотних здобутків у вивченні кримінально-процесуальної функції захисту досягли на рівні дисертаційних досліджень М.А. Маркуш, Ю.В. Хоматов та С.О. Ковальчук, які функцію захисту проаналізували у контексті реалізації принципу змагальності; Т.В. Корчева, Т.В. Омельченко та О.О. Чепурний вивчали особливості здійснення функції захисту на стадії досудового розслідування; О.В. Острогляд досліджував участь адвоката у стадії апеляційного перегляду справи, а А.М. Бірюкова – надання адвокатурою правової допомоги.

Незважаючи на те, що проблема здійснення функції захисту в кримінальному процесі тією чи іншою мірою висвітлена в багатьох наукових працях, у тому числі і вищеназваних авторів, чимало питань залишаються дискусійними, а деякі з них потребують і певного оновлення на рівні нормативного врегулювання. Проведене дисертантом дослідження набуває на сьогодні особливої актуальності у зв’язку з нагальною потребою в прийнятті нового Кримінально-процесуального кодексу України.

Наведені фактори визначили вибір теми дисертації, завдання та результати якої зорієнтовані на вироблення нових підходів до посилення ефективності функції захисту відповідно до міжнародних стандартів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося в рамках планових тем відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України: “Актуальні проблеми кримінальної юстиції” (номер державної реєстрації 0103U004302), “Кримінально-правові і кримінально-процесуальні аспекти здійснення правосуддя в Україні” (номер державної реєстрації 0104U007591); “Кримінальна юстиція України: актуальні проблеми розвитку” (номер державної реєстрації 0106U004753).

Мета і завдання дослідження. Основною метою дослідження є комплексний аналіз теоретичних положень, що визначають функцію захисту у кримінальному процесі, а також практичних проблемних позицій її реалізації, чинного національного та зарубіжного законодавства, міжнародно-правових норм з даного питання, спрямований на виявлення прогалин в правовому регулюванні зазначених відносин та в розробці на цій підставі пропозицій щодо вдосконалення кримінально-процесуального закону.

Виходячи з поставленої мети, основну увагу в дисертації зосереджено на вирішенні наступних завдань:

- визначити поняття функції захисту в кримінальному процесі;

- визначити місце функції захисту в системі розподілу та взаємодії основних кримінально-процесуальних функцій;

- з’ясувати значення функції захисту як форми забезпечення прав і свобод особи в кримінальному судочинстві;

- зіставити конституційні принципи, в яких знайшла своє відображення функція захисту, з метою встановлення відповідності між нормами кримінально-процесуального закону та їх змістом;

- визначити соціальне значення функції захисту, її значення для особи, правосуддя та права в цілому;

- дати характеристику процесу виникнення та еволюції функції захисту;

- виявити особливості законодавства зарубіжних демократичних країн з метою врахування позитивних надбань в галузі здійснення правосуддя, і зокрема здійснення функції захисту;

- з’ясувати сутність чинного кримінально-процесуального закону в контексті процесуального статусу суб’єктів, які здійснюють функцію захисту;

- визначити місце функції захисту у механізмі забезпечення у сфері кримінальної юстиції основних прав і свобод людини;

- визначити гарантії реалізації кримінально-процесуальної функції захисту та окреслити рівень їх ефективності та дієвості;

- підготувати та внести конкретні пропозиції щодо вдосконалення вітчизняного кримінально-процесуального законодавства;

- виявити особливості імплементації в національну правову систему основних міжнародно-правових положень з питань захисту прав і свобод людини, а також шляхів впровадження відповідної практики Європейського суду та Європейської комісії з прав людини з метою гармонізації вітчизняного кримінально-процесуального законодавства з законодавством країн європейської спільноти.

Об’єктом дисертаційного дослідження є врегульовані нормами кримінально-процесуального законодавства правовідносини, що виникають з приводу здійснення функції захисту.

Предметом дослідження є функція захисту в кримінальному процесі України.

Методи дослідження. Під час роботи над дисертацією використовувалися різні методи наукового пізнання, вибір яких зумовлений метою і завданнями дослідження. Головним з них є загальний діалектичний метод пізнання явищ об’єктивної реальності. Для вивчення і поглиблення понятійного апарату дослідження використовувався логіко-семантичний метод. Системно-структурний метод застосовувався при вивченні функції захисту у взаємодії з іншими кримінально-процесуальними функціями в системі кримінально-процесуальної діяльності. Історико-правовий метод дав змогу дослідити еволюцію функції захисту та визначити етапи її розвитку. За допомогою аналітичного методу проведено узагальнення матеріалів практики щодо здійснення функції захисту її суб’єктами. Основні висновки та положення дослідження ґрунтуються на методі системного аналізу чинного законодавства, міжнародно-правових документів та практики їх застосування. Також завдання дисертаційного дослідження вирішувалися за допомогою порівняльно-правового аналізу рішень Європейського Суду з прав людини та порівняння вітчизняного регулювання із зарубіжним та міжнародним досвідом щодо реалізації функції захисту. Статистичний метод використовувався для аналізу й узагальнення емпіричної інформації, що стосується теми дослідження. Соціологічні методи (інтерв’ювання, анкетування) були застосовані при опитуванні працівників прокуратури, суду та адвокатів.

Названі методи дослідження використовувалися в роботі у взаємозв’язку, що забезпечило всебічність, повноту і об’єктивність отриманих результатів.

Теоретичну основу дисертації складають роботи вітчизняних і зарубіжних вчених з загальної теорії права, кримінально-процесуального, кримінального, міжнародного права, інших галузей юридичних наук, а також з філософії, соціології, психології. Нормативною базою дослідження є Конституція України, чинне кримінально-процесуальне законодавство та законодавство про судові і правоохоронні органи, а також ратифіковані Верховною Радою України міжнародні договори. Чинні норми досліджено у порівняні з проектом КПК України, підготовленим у профільному комітеті Верховної Ради України (реєстраційний номер 3456-1).

Емпіричну базу дослідження склали результати дослідження 123 кримінальних справ, узагальнення практики судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Сумської області, а також відомості, одержані в результаті анкетування 34 суддів, 131 слідчо-прокурорського працівника та 37 адвокатів.

Використовувався також власний досвід адвокатської діяльності дисертанта, набутий під час здійснення захисту в кримінальних справах.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в комплексному та системному аналізі сукупності процесуальних проблем реалізації функції захисту в кримінальному судочинстві у сучасних умовах. Проведене дослідження дало можливість одержати нові наукові результати, які обґрунтовуються в дисертації, сформувати систему теоретичних поглядів на стан, тенденції і перспективи розвитку функції захисту, її місце в системі кримінально-процесуальних функцій, розробити пропозиції щодо вдосконалення правових норм, котрі закріплюють механізм її реалізації.

Основні положення дисертації, які визначають наукову новизну і виносяться на захист, полягають у наступному:

1. Запропоновано виділяти три ієрархічні рівні функцій, що відображають взаємозв’язок, взаємний вплив елементів кримінального процесу як системи, а також соціальне призначення кримінального судочинства. Першому рівню відповідає загальна функція кримінального процесу, яку, виходячи з визначених у законі завдань, пропонується іменувати охоронно-забезпечувальною. Другий рівень складають кримінально-процесуальні функції як напрямки кримінально-процесуальної діяльності, що є основою побудови кримінального процесу на засадах змагальності. До них мають бути включені три процесуальні функції: обвинувачення, захист і правосуддя. Третій рівень передбачає розгляд функцій як основних обов’язків суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності.

2. Наведено додаткові аргументи щодо розмежування поняття “захист у кримінальному процесі” і “функція захисту”. Перше може стосуватися захисту прав і інтересів будь-яких учасників кримінального судочинства й здійснюватися тією чи іншою мірою всіма суб’єктами кримінального процесу. Друге передбачає лише ту частину кримінально-процесуальної діяльності, яка спрямована на захист прав і інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого. Суб’єктами здійснення кримінально-процесуальної функції захисту виступають підозрюваний, обвинувачений, підсудний, їхні законні представники, захисник, цивільний відповідач і його представник. Покладення функції захисту на інших суб’єктів призводить до суттєвого звуження принципу змагальності в кримінальному судочинстві.

3. Визначено систему ознак, що характеризують функцію захисту і на основі аналізу яких запропонована її авторська дефініція. Функція захисту може бути визначена як самостійна кримінально-процесуальна функція, сутність якої складає визначений процесуальною формою напрямок діяльності підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, їхнього законного представника, захисника, цивільного відповідача та його представника щодо захисту прав і законних інтересів особи, стосовно якої ставиться питання про притягнення до кримінальної відповідальності, спростування підозри й обвинувачення, встановлення невинуватості особи або пом’якшення її відповідальності. Дефініцію функції захисту поряд з визначеннями функцій обвинувачення і правосуддя слід закріпити законодавчо, доповнивши ними ст. 16-1 КПК України.

4. На основі позитивного досвіду зарубіжних країн зі сталими демократичними традиціями розроблено низку пропозицій щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства України відносно положень, які стосуються функції захисту, зокрема, запропоновано закріпити в КПК України норми, що складають суть правила Міранди: право зберігати мовчання; право знати, що все сказане затриманим може бути використано як доказ проти нього, а також право на присутність адвоката-захисника при допиті.

5. Набули подальшого розвитку пропозиції щодо розширення в КПК України поняття підозрюваного. У доповнення до вже висловлених з цього приводу думок вказано на необхідність надання такого статусу, зокрема, особам, які з’явилися з повинною, яким відмовлено в порушенні кримінальної справи з нереабілітуючих особу обставин, щодо закрито кримінальну справу з таких же обставин без пред’явлення обвинувачення.

6. З’ясовано наслідки виконання рішення Конституційного Суду України щодо надання правової допомоги фахівцями у галузі права та його впливу на реалізацію функції захисту. У зв’язку з цим запропоновано на законодавчому рівні вирішити питання про визнання фахівцями у галузі права, крім адвокатів, викладачів кримінально-правових дисциплін вищих навчальних закладів України, які мають науковий ступінь або наукове звання у галузі права.

7. Вперше доводиться доцільність визнати окремий кримінально-процесуальний статус для близьких родичів, опікунів та піклувальників обвинуваченого (підсудного) і допускати їх у процес не як захисників, а як представників обвинуваченого (підсудного). Зазначені особи мають виступати суб’єктами функції захисту поряд з обвинуваченим (підсудним), його законним представником та захисником. Для цього пропонується внести у КПК України відповідні доповнення, зокрема у розділі “Учасники процесу” передбачити статтю, присвячену процесуальним правам та обов’язкам представника обвинуваченого (підозрюваного).

8. Обґрунтовано, що зміст Конституції України і міжнародні стандарти в галузі забезпечення права на захист, вимагають дещо іншої редакції ч. 2 ст. 48 КПК України. Пропонується викласти перелік процесуальних прав захисника як невичерпний, доповнивши його п. 14 такого змісту: “…використовувати інші, не заборонені законом засоби і способи захисту”. Окрім того, з точки зору вимог юридичної техніки, пропонується передбачити в даній нормі право захисника на участь у касаційному провадженні, яке закріплене у Главі 31 КПК України.

9. З метою вдосконалення механізму реалізації функції захисту, посилення гарантій від зловживань слідчих органів та недопущення ними зловживань запропоновано доповнити ст. 148 КПК України ч. 5 такого змісту: “У разі, якщо протягом п’ятнадцяти робочих днів обвинувачений, який утримується під вартою, не залучається до участі в проведенні слідчих дій, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою скасовується”.

10. Для усунення колізій при вирішенні питання про обов’язкову участь захисника у справі необхідно визначити і прийняти у нормативному порядку Перелік фізичних та психічних захворювань (вад), наявність яких у підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного є підставою для обов’язкової участі захисника. Такий перелік повинен бути затверджений спільним наказом Міністерства охорони здоров’я України і Міністерства юстиції України.

11. Пропонується змінити редакцію ч. 2 ст. 51 та ч. 2 ст. 217 КПК України, згідно з якими цивільний відповідач має право ознайомлюватися лише з тими матеріалами справи, що стосуються цивільного позову, для того, щоб усунути обмеження можливостей реалізації функції захисту вказаним учасником процесу. Щоб мати змогу заперечувати проти позову, цивільний відповідач повинен володіти повною інформацією про доведеність вини обвинуваченого (підсудного), яка є невід’ємним елементом складу злочину, внаслідок якого була заподіяна цивільна шкода, і обов’язковою умовою притягнення до цивільної відповідальності. Отже, слід закріпити право цивільного відповідача знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, а в справах, по яким досудове слідство не проводиться – з моменту призначення справи до судового розгляду.

На підставі дослідження вноситься низка пропозицій щодо уточнення та доповнення як чинного Кримінально-процесуального кодексу України, так і перспективного законодавства.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використання у нормотворчому процесі сформульованих автором пропозицій щодо вдосконалення чинного процесуального законодавства, яке регулює питання здійснення функції захисту її суб’єктами, а також у можливості використання висновків та рекомендацій у практичній діяльності відповідних судів, правоохоронних органів і адвокатів, а також у заходах, спрямованих на підвищення кваліфікації представників різних юридичних професій.

Результати дисертаційного дослідження впроваджені у практичну наглядову та слідчу діяльність органів прокуратури з питань реалізації функції захисту у кримінальному процесі України (акт про впровадження від 22 березня 2007 року “Про використання результатів наукового дослідження в практичну діяльність прокуратури м. Суми”); запроваджуються в навчальному процесі з курсу “Кримінальний процес України” та спецкурсу “Адвокатура України” в Українській академії банківської справи Національного банку України; враховуються при складанні робочих навчальних програм, практикумів, інших методичних розробок та при організації науково-дослідної роботи студентів (акт про впровадження у навчальний процес УАБС НБУ від 04 травня 2007 року).

Апробація результатів дисертації. Основні положення, висновки та результати дослідження були апробовані на науково-практичних конференціях, серед яких: Міжнародна конференція “Суд та сторони процесу в кримінальному судочинстві: змагальність та відкритість” (27 березня 2003 р. м. Київ); Всеукраїнська конференція “Майбутнє адвокатури України” (13-14 грудня 2003 р., м. Київ); І Міжнародна науково-практична конференція студентів і молодих вчених “Права людини в умовах сучасного державотворення: теоретичні і практичні аспекти” (8-9 грудня 2006 р., м. Суми), а також ряд семінарів і круглих столів з питань здійснення судово-правової реформи.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у 4 наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, і 2 тезах доповідей та повідомлень на науково-практичних конференціях.

Структура і зміст дисертації зумовлені її метою та поставленими завданнями. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, додатків, списку використаних літературних джерел (245 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 201 сторінка.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються мета, завдання й методи дослідження, ступінь наукової розробки теми, наукова новизна і практичне значення одержаних результатів дослідження, в тому числі їх апробації і форми впровадження в практичну діяльність.

Розділ 1 “Загальна характеристика функції захисту у кримінальному процесі” містить три підрозділи.

Підрозділ 1.1 “Поняття, зміст, сутність та значення кримінально-процесуальної функції захисту” присвячений дослідженню поняття функцій як різноманітних явищ і процесів правової дійсності взагалі і поняття “кримінально-процесуальної функції захисту” зокрема. При визначені кримінально-процесуальної функції автор звертає увагу на те, що в її основі закладені стрижневі положення, які обумовлюють правову природу і соціальне призначення усієї процесуальної діяльності.

Узагальнивши наявні в літературі підходи до трактування поняття “кримінально-процесуальна функція”, зокрема позиції М.С. Строговича, М.Л. Якуба, О.М. Ларіна, А.С. Альперта та інших, автор виділив окремі рівні. Наведений дисертантом огляд системи кримінально-процесуальних функцій дає можливість стверджувати, що функція захисту належить до другого ієрархічного рівня цієї системи, слугує досягненню загальних завдань кримінального судочинства і базується на реалізації відповідними учасниками процесу своїх прав, обов’язків та законних інтересів.

Автор погоджується з думкою М.М. Михеєнка, В.Т. Нора і В.П. Шибіки про те, що суть принципу забезпечення обвинуваченому права на захист відображається через дві основні складові, а саме через особистий та професійний захист. Визначаючи значення функції захисту, дисертант виділив її загальносоціальний аспект, значення для особи, правосуддя та права в цілому. В роботі підкреслено, що зміст функцій разом зі змістом принципів кримінального процесу визначають сутність процесуальної форми.

У підрозділі 1.2 “Еволюція функції захисту від обвинувачення” висвітлено історичний розвиток функції захисту. Починаючи з глибокої давнини і до сьогодення, вона має досить чітке і конкретне вираження у кримінальному судочинстві різних країн, хоча і відрізняється за змістом, формами та видами.

Розглянувши загальні положення розвитку функції захисту, автор визначив основні етапи її еволюції, такі як: 1) здійснення захисту особою самостійно з огляду на простоту та доступність правових норм, зокрема звичаїв та релігійних постулатів, що діяли в стародавньому суспільстві; 2) поява перших правозахисників, якими були родичі, друзі чи сусіди, здійснення захисту якими полягало в більшості випадків лише в формальній, нічим не підтвердженій підтримці обвинуваченого (підозрюваного); 3) поява захисників, які надавали допомогу, що була суто благодійною діяльністю, найблагороднішою формою милостині; 4) поява особливої групи осіб, які спеціально займалися вивченням законів і могли надавати юридичну підтримку або здійснювати правозахист в умовах ускладнення суспільних відносин та значного збільшення кількості юридичних норм; 5) виникнення інституту адвокатури як наслідок розвитку права та утвердження змагальності в суді.

Звертається увага на особливості розвитку функції захисту безпосередньо на теренах України. Аналіз численних джерел права привів до думки, що відлік історії цього інституту починається з часів Київської Русі. Зокрема, в Руській Правді вже містилися перші відомості про форми захисту в суді. Функція захисту знайшла своє відображення і в усіх наступних пам’ятках права, які діяли на території України в польсько-литовську добу, козацький та гетьманський періоди, в часи імперського панування і в радянську епоху.

У підрозділі 1.3 “Особливості здійснення функції захисту в інших країнах світу” з метою ознайомлення зі змістом правових інститутів і процедур, що довели свою ефективність та життєздатність, та з метою їх можливого запозичення в порівняльно-правовому аспекті проаналізовано закордонний досвід країн зі сталими демократичними традиціями.

В дисертації підкреслено, що особливої уваги заслуговує приклад регулювання функції захисту в досудових стадіях в кримінальному процесі США. В цій країні основні положення, що визначають права громадян при арешті, та процесуальний статус обвинуваченого, піднесені до рівня конституційних принципів. Вони сформульовані в Біллі про права 1791 р. (перші десять поправок до Конституції США 1787 р.). Перш за все, це положення, що випливають зі змісту 4-ї поправки та стосуються порядку арешту. Добровільність зізнання тісно пов’язана зі згаданим вище привілеєм проти самообвинувачення.

Класичною, виразно типовою пропонується вважати модель функції захисту, що реалізується у англійському змагальному судовому процесі. Зокрема, успішному здійсненню захисту сприяє реалізація захисником права на ознайомлення на досудових стадіях з матеріалами, зібраними обвинувачем. Цей інститут заслуговує на подальше вивчення та запозичення.

Досвід Федеративної Республіки Німеччини, в якій діє змішана форма процесу з самостійною стадією досудового слідства, може бути використано в частині розширення повноважень захисника, до якого виявляється високий рівень довіри, зокрема, йому дозволяється ознайомлення з матеріали справи (за винятком речових доказів) поза офіційною установою (якщо цьому не перешкоджають важливі причини). Таке нововведення дозволило б значно спростити порядок ознайомлення захисника зі справою, яка у багатьох випадках складається з декількох томів, і для її вивчення потрібно багато часу.

Сучасна реформа кримінально-процесуального законодавства України значно підвищила інтерес до позитивних надбань зарубіжних країн, але їх запозичення потребує виваженого підходу для того, щоб зміни устрою вітчизняного кримінального процесу були органічними та соціально корисними. Отже, запозичувати для розвитку вітчизняного кримінального процесу необхідно лише ті норми й інститути, які перевірені практикою і часом. До таких зразків автор вважає за необхідне віднести норми, що складають суть правила Міранди.

Розділ 2 “Захист – одна з основних функцій у кримінальному процесі України” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Функція захисту як спосіб реалізації права обвинуваченого на захист” наголошується, що право на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів, гарантією широкого кола прав і свобод особи. Особливо це стосується обвинуваченого, тому його право на захист є складовою загальних міжнародних стандартів з прав людини і розглядається як необхідна умова реалізації права на справедливий судовий розгляд. Проаналізовані елементи конституційного принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист. Право вказаних осіб на захист включає як право захищатися від підозри чи обвинувачення, так і право на захист своїх особистих і майнових інтересів. Функція захисту виникає одночасно з функцією обвинувачення і здійснюється паралельно з нею на всіх етапах руху кримінальної справи, поки існує обвинувачення. Як свідчить практика, обмеження свободи особи на стадії досудового розслідування досить часто зумовлює порушення прав особи.

Проаналізувавши дані Державного департаменту з питань виконання покарань, матеріали практики та соціологічного дослідження, дисертант робить висновки, що взяття осіб під варту на етапі досудового слідства досить часто обумовлює порушення прав особи та не сприяє ефективності провадження слідчих дій; затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, нерідко відбувається без врахування встановлених ст. КПК України підстав.

На думку автора, утвердженню законності в діяльності слідчих органів та недопущенню ними зловживань сприяло б доповнення ст. 148 КПК України ч. такого змісту: “У разі, якщо протягом п’ятнадцяти робочих днів обвинувачений, який утримується під вартою, не залучається до участі в проведенні слідчих дій, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою скасовується”. Запропоноване нововведення дозволить: по-перше, збільшити рівень ефективності слідчої діяльності; по-друге, захистити утримуваного під вартою від психологічних страждань, що неодмінно виникають у особи, котра ув’язнена, але жодним чином не залучається до слідства й не має визначеності щодо подальшого розвитку подій.

Важливою гарантією прав підозрюваного є чітке і повне закріплення в кримінально-процесуальному законі конституційного принципу презумпції невинуватості. Адже наявність доказів, що дають підстави для притягнення особи як підозрюваного для застосування до неї засобів процесуального впливу зовсім не означає, що винуватість цієї особи вже доведено у встановленому законом порядку.

Забезпечення обвинуваченому права на захист є конституційним принципом і має суворо виконуватися на всіх стадіях кримінального судочинства як важлива гарантія встановлення істини та винесення законного, обґрунтованого і справедливого вироку. За твердженням дисертанта, функція захисту кореспондує факту пред’явлення обвинувачення. Саме з цього моменту функція захисту набуває чіткої спрямованості. Від вибору часу винесення постанови про притягнення як обвинуваченого, значною мірою залежать і законність дій органів кримінального переслідування, і дотримання прав і свобод особи. Функція захисту як окрема процесуальна функція набуває в головному обсязі своєї реалізації з моменту пред’явлення обвинувачення, але її окремі елементи вступають в дію і на більш ранніх стадіях процесу, зокрема, потреба в здійсненні захисту прав особи виникає з моменту її затримання та визнання підозрюваним.

Підсудний є одним з основних учасників судового розгляду, оскільки у зв’язку з оцінкою його дій і здійснюється провадження у кримінальній справі. Найбільше відображення функції захисту в кримінальному процесі проявляється на центральній стадії, а саме на стадії судового розгляду, де в найширшому обсязі реалізується принцип змагальності.

Автор вважає за необхідне погодитися з пропозиціями Ю.Н. Левченка, В.К. Бабаєва, З.Д. Єнікеєва, В.Т. Нора, М.М. Михеєнка та інших щодо розширення в законі поняття підозрюваного з тим, щоб надати процесуальний статус підозрюваного особам, щодо яких порушена кримінальна справа; відмовлено в порушенні кримінальної справи з нереабілітуючих особу обставин; закрито кримінальну справу з таких же обставин без пред’явлення обвинувачення. Крім того, підозрюваними слід визнавати також осіб, які з’явилися з повинною.

У підрозділі 2.2 “Здійснення функції захисту захисником та іншими учасниками кримінального процесу” наголошено, що поряд з особою, відносно якої провадиться кримінальне переслідування, основне місце у реалізації функції захисту в кримінальному процесі займає захисник.

Захисник – це учасник кримінального процесу, уповноважений у передбаченому законом порядку здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваних, обвинувачених, підсудних, засуджених і виправданих та надавати їм необхідну юридичну допомогу. Захисник не замінює підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а діє поряд з ним.

Автором запропоновано в новому КПК України та Законі України “Про адвокатуру” усунути всі існуючі обмеження професійної адвокатської діяльності в частині захисту прав та законних інтересів підзахисного. Необхідно надати можливість захиснику одночасно оскаржити до суду будь-яке рішення органів досудового розслідування та рішення суду в апеляційному порядку, які обмежують його професійні та процесуальні права, що повністю відповідає Основним положенням про роль адвокатів.

Аналізуючи діяльність захисника в кримінальному процесі, можна зробити висновок, що вона є найбільш ефективним засобом забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист, оскільки через юридичну необізнаність, психологічний стрес, стан пригніченості, викликані фактом затримання, пред’явлення обвинувачення і засудження, вони неспроможні самі повністю реалізувати свої процесуальні права. Для надання юридичної допомоги, психологічної підтримки їм необхідно звернутися до сторонньої особи, незалежної від слідчих органів, прокурора і суду, якій би вони повністю довіряли і могли з нею радитись і спілкуватись на засадах довіри та конфіденційності, яку забезпечує у стосунках адвоката з клієнтом збереження та охорона адвокатської таємниці (ч. і 3 ст. , ч. ст. Закону України “Про адвокатуру”).

У роботі розглядаються можливі наслідки застосування рішення Конституційного Суду України щодо вибору як захисника своїх прав, крім адвоката, іншого фахівця в галузі права, в аспекті впливу на здійснення функції захисту в кримінальному процесі. Дисертант вважає, що проблема щодо альтернативи вільного вибору захисника в кримінальній справі коріниться в оплаті послуг адвоката. Тому автором запропоновано звернутися до досвіду ФРН і у зв'язку з цим доповнити ст. КПК України п. 8-а наступного змісту: “Захисник – фахівець у галузі права, яким визнається: 1) адвокат, тобто особа, яка має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю; 2) викладач кримінально-правових дисциплін вищих навчальних закладів України, який має науковий ступінь або наукове звання у галузі права”.

Автором пропонується змінити інститут захисту близькими родичами, опікунами й піклувальниками на інститут представництва. Ці суб’єкти як представники обвинуваченого могли б поряд із захисником реалізовувати функцію захисту з моменту ознайомлення з матеріалами досудового слідства. При цьому представника слід наділити комплексом прав та обов’язків, наданих захиснику при участі в судових стадіях процесу.

Суб’єктами здійснення функції захисту у кримінальному процесі є також цивільний відповідач та представник цивільного відповідача. На думку дисертанта, можливості реалізації функції захисту цивільним відповідачем істотно обмежені положеннями, передбаченими ч. 2 ст. 51 та ч. 2 ст. 217 КПК України. Для того, щоб мати можливість заперечувати проти позову, цивільний відповідач повинен володіти повною інформацією про доведеність вини обвинуваченого (підсудного), яка є невід’ємним елементом складу злочину, внаслідок якого була заподіяна цивільна шкода, і обов’язковою умовою притягнення до цивільної відповідальності. Висновок же про наявність чи відсутність вини може бути зроблений лише на підставі всіх матеріалів справи, які передаються в суд. Отже, слід закріпити в ст. 51 КПК України право цивільного відповідача знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, а в справах, по яким досудове слідство не проводиться – з моменту призначення справи до судового розгляду.

У підрозділі 2.3 “Реалізація функції захисту в межах форм кримінального провадження з посиленими процесуальними гарантіями” наголошено, що режим надання правової допомоги у судових справах має суттєві особливості для певних категорій осіб, яких, виходячи з гуманістичних засад, держава не може залишити без правової підтримки.

Запропоновано розроблення й прийняття нормативного переліку фізичних та психічних захворювань (вад), наявність яких у підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного є підставою для обов’язкової участі захисника. Такий перелік має бути затверджений спільним наказом Міністерства охорони здоров’я України і Міністерства юстиції України. Статус законного представника в КПК України врегульовані недостатньо, особливо на досудових стадіях процесу. Тому цілком слушною є пропозиція про необхідність доповнення розділу Кодексу “Учасники процесу” статтею “Законний представник”, в якій міститиметься поняття законного представника, його права та обов’язки.

Розділ 3 “Функція захисту в системі конституційних гарантій прав і свобод особи та її розвиток у контексті європейських стандартів” складається із двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Функція захисту в системі конституційних положень щодо забезпечення прав і свобод особи в сфері кримінальної юстиції” дисертант аналізує кримінально-процесуальну функцію захисту, яка має широке підґрунтя для своєї реалізації у вигляді конституційних положень та виступає складовою цілісного механізму охорони прав і свобод особи.

Функція захисту, насамперед, спирається на загальні положення Основного закону, що визначають зміст держави як правової. Конституційні положення формують базовий правовий “каркас” здійснення функції захисту, закріплюючи стратегічні орієнтири як розвитку кримінально-процесуального закону, так і практики його реалізації, особливо в тих ситуаціях, коли інтереси особи, що переслідується, гостро вступають у протиріччя з інтересами правосуддя.

У роботі обґрунтовується, що зміст Конституції України і міжнародні стандарти в галузі забезпечення права на захист вимагають дещо іншої редакції ч. 2 ст. 48 КПК України, зокрема, перелік процесуальних прав захисника повинен бути викладений в ній як невичерпний і доповнений п. 14 такого змісту: “використовувати інші, не заборонені законом засоби і способи захисту”.

У діючому КПК України, а саме статях 106, 165, 165-1, а також 165-2, необхідно передбачити негайне представлення затриманої особи перед судом для вирішення питання як про законність арешту і висунення обвинувачень, так і щодо застосування альтернативного запобіжного заходу. Лише у такий спосіб на цьому етапі процесу може бути реалізований принцип змагальності, ефективно здійснена функцію захисту та послідовно дотримані вимоги ст. Конституції України і ст. Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Окреслюючи функцію захисту в цілісному конституційному механізмі охорони прав і свобод особи, автор, спираючись на позиції П.М. Рабіновича, М.М. Михеєнка, В.Т. Нора, В.П. Шибіки та О.Д. Святоцького, визначив “прив’язку” до принципу верховенства права, охарактеризував зв’язок з принципом рівності громадян перед законом і судом, презумпцією невинуватості, гарантіями недоторканності, принципом державної мови та іншими засадами судочинства, в інтегрованій формі виклав процесуальні гарантії, систему юридичних засобів реалізації та охорони прав і свобод людини, основні завдання державної політики на цьому стратегічному напрямку в сфері кримінальної юстиції.

У підрозділі 3.2 “Трансформація функції захисту у вітчизняному кримінальному процесі з урахуванням вимог європейських стандартів” зазначено про невідворотність шляху утвердження на національному рівні демократичних цінностей щодо забезпечення прав і свобод людини, в тому числі права на захист від пред’явленого обвинувачення, закріплених у визнаних усім світом міжнародно-правових актах.

В роботі наголошується, що права людини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а також таких засобів, які б могли ефективно захистити людину від можливих посягань на її права і свободи. Нині досить дієві інструменти охорони прав людини та здійснення превентивної, запобіжної, охоронної та поновлювальної функцій закріплено в основних актах ООН та спеціальних конвенціях, аналізуючи які, автор виділив обов’язки, які Україна взяла на себе як договірна сторона в зазначеній сфері.

Дисертант дійшов висновку, що визнання і закріплення у національному законодавстві основних прав і свобод людини відповідно до міжнародно-правових актів є обов’язковим елементом сучасного соціального розвитку і в цьому контексті доцільною є імплементація вимог ст. Конвенції про захист прав людини і основних свобод щодо права на захист від обвинувачення у текст статті 21 КПК України.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виражається у комплексному аналізі теоретичних і практичних проблем функції захисту, а також розробці та обґрунтуванні пропозицій щодо вдосконалення правових норм і практики реалізації функції захисту.

За результатами дисертаційного дослідження зроблено наступні висновки:

1. Функція захисту є однією з основних кримінально-процесуальних функцій. Вона виступає важливою складовою процесуальної форми, обов’язковим елементом розв’язання правових спорів у кримінальному суді, слугує противагою функції обвинувачення та є формою забезпечення прав і свобод особи у кримінальному судочинстві.

2. Розглядаючи кримінальний процес як систему, слід виділяти три ієрархічні рівні функцій, що відображають взаємозв’язок і взаємний вплив елементів цієї системи, а також соціальне призначення кримінального судочинства. По-перше, загальну функцію кримінального процесу, яку, виходячи з визначених у законі завдань, пропонується іменувати охоронно-забезпечувальною. По-друге, рівень кримінально-процесуальних функцій як напрямків кримінально-процесуальної діяльності, що є основою побудови кримінального процесу на засадах змагальності. До них мають бути включені три процесуальні функції: обвинувачення, захист і правосуддя. Нарешті, третій рівень передбачає розгляд функцій як основних обов’язків органа чи особи, котрі є суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності.

3. Слід розрізняти поняття “захист у кримінальному процесі” і “функція захисту”. Перше може стосуватися захисту прав і інтересів будь-яких учасників кримінального судочинства й здійснюватися тією чи іншою мірою всіма суб’єктами кримінального процесу. Друге передбачає лише ту частину кримінально-процесуальної діяльності, яка спрямована на захист прав і інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Суб’єктами здійснення кримінально-процесуальної функції захисту виступають підозрюваний, обвинувачений, підсудний, їхні законні представники, захисник, цивільний відповідач і його представник.

4. Функція захисту може бути визначена як самостійна кримінально-процесуальна функція, сутність якої складає визначений процесуальною формою напрямок діяльності підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, їхнього законного представника, захисника, цивільного відповідача та його представника щодо захисту прав і законних інтересів особи, стосовно якої ставиться питання про притягнення до кримінальної відповідальності, спростування підозри й обвинувачення, встановлення невинуватості особи або пом’якшення її відповідальності. Дефініцію функції захисту поряд з визначеннями функцій обвинувачення і правосуддя слід закріпити законодавчо, доповнивши нею ст. 16-1 КПК України.

5. Функція захисту має, по-перше, соціальне значення, оскільки є формою забезпечення прав і свобод особи у кримінальному судочинстві, що характеризує рівень правової держави, демократії і культури суспільства; по-друге, значення для особи, оскільки право на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів, гарантом прав особи; по-третє, значення для правосуддя, оскільки завданням кримінального судочинства є швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону для того, щоб кожний, хто скоїв злочин, був справедливо покараний і жоден невинуватий не був притягнений до кримінальної відповідальності і засуджений, що неможливо без існування функції захисту, яка необхідна для створення противаги обвинуваченню; по-четверте – значення для права взагалі,