ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ

ПЕДАГОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ імені Г.С.СКОВОРОДИ

БАЗАЛУК ОЛЕГ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

на правах рукопису

УДК 316.42

КРИЗА СИСТЕМИ "ЛЮДИНА-ПРИРОДА" В

УМОВАХ ТЕХНОГЕННОЇ ЦИВIЛIЗАЦIЇ ТА ШЛЯХИ

ЇЇ ПОДОЛАННЯ

(соціально-філософський аспект)

Спеціальність 09.00.03 - соціальна філософія та

філософія історії

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеню

кандидата філософських наук

Київ - 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії і політології Переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту імені Г.С.Сковороди

НАУКОВИЙ КЕРІВНИК: доктор філософських наук, професор

КАСЬЯН Володимир Іванович (кафедра

філософії гуманітарних факультетів

Київського національного університету

імені Т. Г. Шевченко).

ОФІЦІЙНІ ОПОНЕНТИ: доктор філософських наук, професор Мокляк Микола

Миколайович, Інститут філософії ім.Г.С.Сковороди

НАН України, в.о.завідувача відділу.

кандидат філософських наук, Хилько Микола

Іванович, Київський національний університет імені

Тараса Шевченка, доцент кафедри політології

ПРОВІДНА УСТАНОВА: Центр гуманітарної освіти НАН України, кафедра філософії науки та культурології, м.Київ

Захист відбудеться 23 лютого 2001 року о 14 годині на засіданні спеціалізованної вченої ради Д 26.161.02 в Інституті філософії ім.Г.С.Сковороди НАН України (01001, м. Київ, вул.Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту філософії ім.Г.С.Сковороди НАН України (01001, м. Київ, вул.Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий 22 січня 2001 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук Ситниченко Л.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Взаємовідносини людини і природи споконвіку були непростими. Але особливого загострення вони набули наприкінці ХХ ст., коли господарсько-перетворююча діяльність людства за масштабністю та інтенсивністю зрівнялася з природними геологічними процесами і фактично поставила земну цивілізацію на межу экологічної катастрофи.

З організацією соціуму людина вийшла на новий рівень досконалості, попала в нову площину існування. Вона почала домінувати над світом природи. Вона в повній мірі стала використовувати її енергетичні джерела, її сировинну базу. Пройшло декілька тисячоліть і людина прямо на очах історії змінила образ планети, трансформувавши біосферу в сферу активності розуму - ноосферу. І ця “прискорена” трансформація, цей стрибок від примітивних знарядь праці - загострених палиць-копалок, дубин та кремнієвих ручних рубил - до сучасних, насичених електронікою технологій, як і будь-яка революція був “кровавим” і не простим як для самої людини, так і для світу природи.

Екосистема Землі, її складові частини: атмосфера, гідросфера, літосфера і особливо біосфера, відчули на собі силу деструктивного впливу нової антропогенної хвилі. Антропогенез, що набирав темпи не змінював, а руйнував все на своєму шляху. Для нашого покоління стало нормою отруєне токсичними речовинами повітря. Як належне ми сприймаємо забудований населеними пунктами, зяючий використаними і покинутими свердловинами, викидаючий в небо тони отруйних хімічних речовин промисловий комплекс, закований в панцер автомагістралей ландшафт планети, навіть не задумуючись над тим, а чи дійсно цей сучасний образ Землі кращий чи “досконаліший” того, який був вне далекому минулому, а всього сотні років тому? Чим воно краще і “ноосферичніше” того ландшафту, в якому формувалися наші прапрапредки: вкритого лісовими масивами і дихаючого чистотою та свіжістю природного середовища?

Але змінилося не лише повітря, знищені не лише лісові масиви. Людина, як могутня деструктивна сила, проникла скрізь, здійснила свій негативний вплив на всі життєво важливі сфери екосистеми планети. Забруднена, штучним втручанням порушена водяна система Землі. Грунт піддається ерозії, виснажений споживацьким ставленням так званих “землеробів”. Постійними нормами стали кислотні дощі, наступ пісків на плодородні в недалекому минулому землі, озонова діра, різного роду аварії та катастрофи на промислових підприємствах, загроза порушення економічного балансу планети, біологічного кругообігу речовини, виснаження сировинної бази планети. Знищується флора і фауна Землі, руйнуються біогеоценози.

Катастрофічна ситуація склалася і на території нашої держави. За останні сто років відчутно підірвана системність світу природи України, її цілісність і єдність. Квітучий в минулому край, за роки непродуманого втручання в існування природного світу, перетворився в регіон промислових гігантів із застарілими технологіями і зону радіаційної небезпеки, викликаної вибухом на Чорнобильській АЕС. З болем констатуєш той факт, що багато співвітчизників заради здоров‘я своїх дітей, заради їх майбутнього, як тільки з‘являється можливість кидають рідні місця, від‘їжджаючи в регіони з більш сприятливими екологічними умовами. А Україна на очах перетворюється в сировинну базу та промисловий полігон з дешевою робочою силою. Її природні багатства розворовуються заради збагачення так званих “західних інвесторів”, які використовують несприятливу для проведення стабільної екологічної політики соціальну і політичну ситуацію в державі.

Реальність сучасного життя, чисельні свідчення кризового стану взаємовідносин між людиною і природою вимагають теоретичного аналізу проблеми не лише з позицій екоцентристського світогляду, який включає в себе аспект неординарної взаємодії суб‘єктивних і об‘єктивних факторів соціального розвитку, а й з позицій інтеграційного погляду таких галузей науки, як нейрофізіологія, психологія, антропологія, соціологія і філософія. Слід досліджувати саме феномен людини, тому що саме в людині закладена та позитивна і негативна енергія, яка з певною силою діє на світ природи, визначаючи рівень розвитку відносин, що складаються між соціумом і існуванням матеріального середовища.

Ступінь наукової розробки проблеми. Дослідження автора спрямовані на вивчення проблем взаємовідносин між людиною, суспільством і природою у тій чи іншій формі з точки зору соціальної філософії, знаходження оптимальних форм означеної взаємодії. Вони ведуть свій початок від давньокитайської і давньогрецької філософії і знаходять продовження у працях вчених доби Середньовіччя, Відродження, Просвітництва, Нового Часу, у сучасних вчених.

Однак питання екології і екологічної безпеки, детальний розгляд вихідних принципів взаємодії людства з природою стали предметом теоретичного аналізу порівняно недавно. Запропоноване Е. Гекелем для наукового вжитку у 1868 році поняття “екологія” реально увійшло до наукового обігу лише з розгортанням науково-технічної революції, а залучення до розгляду кризи системи “людина-природа” досліджень в галузі нейрофізіології, психології та антропології до цього часу взагалі мало (і не в повному обсязі дослідницьких можливостей цих галузей науки) практикується.

Серед перших найбільш цікавих досліджень в цій царині слід назвати праці класиків філософської думки Арістотеля і Платона, які в своїх працях досліджували місце людини в системі природи. Відчутний вплив зробила давньокитайська філософія, яка розглядала людину не як суб‘єкт природи, а як її об‘єкт. Вона не виділяла людину з природного середовища. Вона відводила їй місце в системі природи, розвиваючи її внутрішні потенції в межах природного. На думку китайської філософії людина повинна розвивати свій внутрішній потенціал, головним чином енергетичний, для того, щоб гармонічно, повноцінно співіснувати з нею, але не в якому разі не домінувати. Китайські філософи не допускали навіть можливості, щоб людина стала над природою. Лише гармонічна взаємодія, духовне поклоніння їй...

Довгий час в силу релігійних концепцій людину не виділяли із світу природи. Вона була її складовою частиною і не більше. Але дійсність доводила супротивне. Все важче і навіть неможливо було приховувати факти домінування людського суспільства в системі “людина-природа”. В повсякденному житті людини природне стало займати все менше і менше місця. Цей новий рівень відносин, що сформувався між людиною і природою першими досліджували в своїх працях Ж. Брюн, Е. Мердок, П. Вітоль де Бланш, М. Сар та деякі інші вчені.

В середині ХХ ст., точніше в 1968 р. ведучими вченими, громадськими діячами і бізнесменами з багатьох країн світу була організована міжнародна громадська організація, так званий “Римський клуб”, мета виникнення якої обумовлювалася постановкою і дослідженням проблем і перспектив взаємодії між людським суспільством і природою в епоху науково-технічної революції. В шести існуючих на сьогодні доповідях цієї організації започаткована розробка моделей розвитку суспільства заради покращення екологічної ситуації і принципового вирішення проблем взаємодії суспільства і природи. В них однозначно було висвітлено умови, за яких система “людина-природа” може еволюціонувати певним чином, що зрештою і обумовить той чи інший варіант майбутнього.

Цікаві і методологічно плодотворні дослідження відносин, що складаються між людським суспільством і природою, провели представники так званої Чикагської школи соціології, зокрема Р. Парк, який вперше здійснив аналіз соціальної системи, поклавши в його основу уявлення про суспільство як елемент єдиного екологічного комплексу.

Взаємовідносини в системі “людина-природа” інтересували і продовжує інтересувати також і вітчизняних вчених. Визначення грунтовних засад взаємодії людини з природою знайшло відображення, зокрема, у творчості Івана Франка, який у праці “Що таке поступ?” зазначив, що теперішній стан людей не є нічим надприродним або ж протиприродним, що й він постав на основі великих та незалежних законів природного розвою.

Подальший розвиток дана тематика отримала в працях всесвітньовідомих вчених, наших земляків М. І. Вавілова, В. І. Вернадського, М. М. Моїсєєва, А. Д. Сахарова, А. Д. Урсула, І. Т. Фролова та ін.

Серед сучасних українських вчених, які провели дослідження різних аспектів взаємовідносин в системі “людина-природа”, слід відмітити, насамперед, В. С. Крисаченка (детальне дослідження екологічної культури і екологічної антропології), М. М. Кісельова (зв‘язок екології із світоглядом, розгляд екологічної політики держави), В. М. Князева (соціально-філософські аспекти техногенної цивілізації, сучасних технологій), С. М. Кравченко (правові, етичні та психологічні проблеми екології), М.Ф.Тарасенка (різні аспекти взаємозв‘язку між людиною, суспільством і природою), Т. Д. Пікашову (філософські проблеми природознавства), В. І. Шинкарука (світоглядна складова природоперетворення) та ін.

В цілому, аналізуючи тенденцію розгляду даного направлення досліджень можна зробити висновок, що спочатку окремими дослідниками, а в наступному більшою частиною населення нашої планети відбувається усвідомлення і обгрунтування тези про необхідність вироблення загальнопланетарної стратегії для забезпечення подальшого розвитку Людини Розумної в її взаємодії з природним середовищем.

Сьогодні обговоренню цього положення присвячено безліч досліджень, в яких йдеться про найрізноманітніші аспекти взаємодії людини з природою: економіко-виробничі, соціокультурні, аксіологічні, онтологічні тощо. Втім, ніхто із згаданих вище авторів не розглядав можливість виокремлення в системі “людина-природа” людського фактору. Мається на увазі розгляд не його онтогенетичного проміжку розвитку, що бере свій початок з моменту народження і до біологічної смерті організму, а з більш фундаментальних рівнів: мікромолекулярного рівня, рівня свідомості. Тобто з тих рівнів, з яких починається формування і розвиток психіки людини, з яких бере свій початок фактичне роздвоєння функціональної діяльності організму на біологічну роботу систем органів і на роботу психіки.

В праці А. Бергсона “Матерія і пам‘ять” розглядається як предмет філософського осмислення робота психіки і її онтогенетичний вираз, але висновки, що зробив автор, внаслідок недостатньо досконалої фактологічної бази на той історичний момент, в принципі не вірні. Бергсон розглядає психіку як форму еволюційного розвитку нервової системи, не помічаючи в ній якісно нового змісту. В його розумінні “бути і бути свідомо сприйнятим, це різниця лише в ступені, різниці в сутності тут немає”, хоча в дійсності між “бути і бути свідомо сприйнятим” спостерігається різниця саме в сутності.

Значне поле для дослідницької діяльності у взаємовідносинах між людиною і природою витікає з праць В. І. Вернадського. Саме В. І. Вернадський в своїх дослідженнях перший ввів до наукової термінології поняття "жива речовина" і побудував науково-філософську концепцію про взаємодію первинної матерії (неорганічного світу) і живої речовини (світу природи). При цьому, він виділив із живої речовини людське суспільство, тому що за багатьма параметрами організація ноосфери не вкладається у вузькі для неї рамки існування світу природи.

Оскільки соціальна філософія як наука, що вивчає загальнолюдські засади цивілізаційного розвитку, виконує не лише описову, аналітичну функцію, а й конструктивну, творчу, то й проблеми взаємодії людини з природою можуть бути розглянуті з залученням відповідного наукового матеріалу з інших галузей наук, зокрема, з нейрофізіології, психології і антропології. При цьому, найбільш актуальними дослідженнями є не поведінка людини в тих чи інших умовах існування, а науковий матеріал, що розкриває взаємодію психіки, психічного начала із зміненими умовами екосистем.

Саме на основі психічного начала людини, що формується і розвивається і яке надає і способу життя, і діяльності якісно новий змістовний смисл, відбувається формування і становлення людини як мікросоціуму, як соціальної одиниці, яка інтегруючись протягом онтогенетичного періоду існування в соціальні групи, формує соціальне середовище, макросоціум, що перманентно розвивається.

Детермінізм психічного начала - ось де прихована основна причина, що визначає і посилює кризу системи “людина-природа”. В процесі еволюції в людини виявилось закладено два начала: біологічне і психічне. Біологічне начало людина отримала в спадок від своїх предків - древніх мавп. Завдячуючи йому, людина органічно зв‘язана з природним середовищем проживання і як біологічний організм розвивається за його законами. Організація і розвиток другого начала - психічного - кардинальним чином змінили змістовний смисл роботи нервової системи.

Як показали останні дослідження в галузі нейрофізіології і психології, якщо первинний розвиток функціональних можливостей психіки і залежить від якості спадкових програм, які представляють роботу біологічного начала, то її наступна активність вже в далеко меншій мірі спирається на роботу молекулярно-генетичного рівня (що знаходиться в основі активності біологічного начала). Активність психіки здійснюється на основі роботи мікромолекулярного рівня (підсвідомості) і рівня свідомості. А це означає, що психіка взаємодіє уже не стільки з біогенним середовищем, з інформацією про стан природного середовища проживання (світу природи), скільки з створеною в противагу біогенному середовищу середовищем соціальним. А соціальне середовище, зрештою і є єдине інтегроване психічне начало.

Криза системи “людина-природа” відбувається не стільки на межі соціального середовища існування і існування світу природи. Це вже масштаби онтогенетичного рівня. Криза бере свій початок на фундаментальному рівні - рівні свідомості, на якому відбувається чіткий поділ між біологічною (функціональною) роботою організму і роботою психіки, причому в сторону явної переваги психічного начала.

Об'єктом дослідження є система суспільних відносин сучасного суспільства.

Предметом аналізу є вплив об'єктивних (протистояння біологічної та психічної основи організму людини, ступінь розвитку психіки, внутрішнього світу суб'єкта) і суб'єктивних (усвідомлення екологічного ризику і відповідальність суб'єктів екологічної діяльності) чинників на процес формування взаємовідносин між людиною і природою.

Мета дослідження полягає в обгрунтуванні доцільності диференціації проблеми "людина-природа" до фундаментального рівня (рівня свідомості); виокремлені психіки не як форми еволюції нервової системи, а як якісно нового нейронного утворення, кардинально змінившого змістовний смисл функціональної активності організму; розглядові протистояння біологічного і психічного начал і прояву цього протистояння на онтогенетичному рівні у відношенні людина-природа; а також у визначенні шляхів подолання кризи системи “людина-природа”.

Наукова новизна дослідження. В дисертації вперше здійснюється спроба розглянути кризу системи “людина-природа” не стільки шляхом аналізу онтогенетичного існування людського суспільства, антропогенні прояви, а з позицій роботи нейроструктур головного мозку людини, з позицій психічного начала, прояви якого і знаходять свій вираз в повсякденному соціальному існуванні людського суспільства.

В дослідженні вперше, в загальних рисах виділяється змістовна новизна роботи психіки. Остання розглядається не як форма організації нервової системи, а як неонейронна організація з кардинально новим змістовним смислом.

Саме цей новий змістовний смисл в процесі розвитку і посилює кризу відносин між природою і людиною. Він виділяє людину із світу природи і підносить його до якісно нової площини досконалості, передбачаючої зовсім нові потреби повсякденного існування. Площина існування світу природи і площина існування людського суспільства, соціуму - це дві зовсім різних площини буття. На даній стадії розвитку між ними уже не спостерігається протистояння. Стадія протистояння природи і людини уже залишилася позаду. В даний проміжок часу криза між двома системами досягла такого стану, коли в повсякденні спостерігається домінуючий вплив площини існування людського суспільства над площиною існування світу природи.

Запропонований автором підхід по новому розкриває проблеми, що стоять перед суспільством в плані його ставлення до світу природи. Вперше причини негативного впливу людини на світ природи пояснюються з позицій тенденційного розвитку психіки в якісно нову площину існування, яка за багатьма параметрами антагоністична площині існування світу природи.

Причини кризи системи “людина-природа” виявляється знаходяться не в недосконалості форм діяльності людини і навіть не в її внутрішній психічній недосконалості, а в кардинально новому змістовному смислі людського буття. Людина негативно впливає на систему природи не тому, що вона чогось не розуміє чи тому, що “руйнуюче начало” в ній домінує над началом творчим, а по тій причині, що використання енергетичних можливостей світу природи є вимушена необхідність, що обумовлена кардинально новим змістовним смислом еволюціонуючого начала.

Розвиток цієї нової площини існування, в якій здійснюється онтогенетичний розвиток людини, відбувається головним чином за рахунок енергетичних джерел світу природи. Техногенний тип цивілізації не в змозі забезпечити свій розвиток локальними енергетичними джерелами. Тому він і компенсує цю нестачу таким жорстким і небувалим втручанням в енергетичний баланс природи.

В дисертації сформульовані авторські визначення стосовно роботи мікромолекулярного енергетичного рівня (підсвідомості), рівня свідомості, формування і активності психічного начала, підходу до розуміння кризи системи “людина-природа” з позицій домінування психічного начала над біологічним, визначення шляхів подолання цієї кризи.

Методологічну основу і джерела дисертаційного дослідження складають класичні та сучасні філософські праці, наукові дослідження в галузі нейрофізіології, психології, антропології, соціальной філософії, присвячені вивченню різнопланових аспектів функціонування системи “суспільство - людина”, “людина - природа”, способу існування людини у природі і соціумі, організації життєвого середовища і виробництва. Окрему групу джерел складають роботи, в яких аналізується розгляд проблеми кризи системи “людина-природа” та шляхи її подолання.

У дисертації використані методологічні результати досліджень, викладені у колективних та індивідуальних монографіях, статтях, тезах та інших публікаціях, які висвітлюють коло проблем, пов‘язаних з даною темою.

Теоретичне і практичне значення дисертації. Отримані в ході дослідження результати дозволяють адекватно уявити суть та значення психіки, психічного начала в способі життя людини, в його відношенні до світу природи. Подальша розробка концепції в перспективі дозволить відобразити в теорії реальне існування подвійної сутності людського буття на фундаментальному рівні і форм прояву цієї сутності в онтогенезі.

Основні положення, узагальнення та висновки дисертації можуть бути використані в педагогічній практиці, виховній та просвітницькій роботі, при підготовці навчальних програм та спеціальних курсів з циклу гуманітарних дисциплін, формуванні державної політики щодо природокористування.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним науковим дослідженням автора.

Апробація результатів дисертації. Матеріали запропонованого дослідження одержали практичну реалізацію в педагогічній і лекційній роботі автора в Переяслав-Хмельницькому державному педагогічному інституті імені Г.С.Сковороди.

Основні ідеї та результати дисертаційної роботи знайшли відображення в публікаціях автора: монографії "Из теории жизни..." Харків, вид. “Основа”, 1999 р. – 352 с.; "Криза системи "людина-природа" та її причина" (соціально-філософський аспект) // Науковий вісник № 12. Серія "Філософія". – Харків: ХДПУ, 2000. – Вип. 6. – С. 142-146; "Криза системи "людина-природа"" (соціально-філософський аспект). - Мультиверсиум. Філософський альманах: Збірник наукових праць / Гол. ред. В. В. Лях. Вир. 17. – К.: Український Центр духовної культури, 2000. – С. ; в матеріалах VII міжнародної студентської науковой конференції Харків, 22 квітня 2000 р. – М-во образования и науки Украины; Нар. укр. акад. и др. – Х., 2000. – С. 127; на Російсько-української науково-практичної конференції "Освіта та виховання молоді на порозі третього тисячоліття: йдеї, проекти, пошуки", 18 травня 1999 р., Переяслав-Хмельницький.

Структура та об'єм роботи визначаються метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку літератури, який включає 222 найменувань. Повний обсяг дисертації складає 167 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується джерельна база та література, розкривається ступінь розробленності обраної теми, визначається мета та завдання, формулюються елементи наукової новизни положень, які виносяться на захист, окреслюються теоретична та практична значимість дисертації, апробація дисертації.

В першому розділі дисертаційного дослідження – "Подвійна сутність людського буття. Психічне начало." – автор з точки зору соціальної філософії розглядає єтапи формування несвідомого і свідомого начала. Перший розділ складається іх чотирьох частин: І.1. Організація нового стану матерії; І.2. Психіка - наслідок організації і розвитку розумної речовини, нового стану матерії. Система розумної речовини; І.3. Еволюція психіки. Три стадії розвитку психічного начала; І.4. Несвідоме і свідоме як предмет філософського аналізу.

В першій частині (І.1) "Організація нового стану матерії" автор розглядає історію розвитку людського суспільства не з точки зору антропології та інших гуманітарних наук, а з позицій нейрофізіології – науки, що вивчає розвиток і функціонування головного мозку людини, її психіки. На думку автора необхідність залучення до аналізу відносин між людиною і природою далекої, здавалось би, від досліджуваних проблем гуманітарних наук, нейрофізіології і психології викликана тим, що онтогенетичний рівень, з позицій якого прийнято розглядати еволюцію людського суспільства, розвиток соціальних умов буття, є не первинний і тим більше не фундаментальний рівень. В процесі онтогенеза проявляються еволюційні зміни, що відбуваються на молекулярно-генетичному рівні, мікромолекулярному рівні (підсвідомості) і на рівні свідомості. Тому аналіз змін, які відбуваються в онтогенезі є проста констатація фактів. Причини ж цих змін знаходяться всередині організму, на рівні нервової системи, в глибинах нейронних об‘єднань головного мозку. Саме з цієї позиції треба розглядати історію відносин людини і природи, тому що в залежності від організації повноцінної роботи психіки, рівня свідомості, людина звільнялася від залежності, диктату з боку природи.

Людина дійсно є продуктом еволюції біологічних організмів. Як біологічний організм вона має багато аналогів в системі живої речовини і цей факт ніхто не збирається заперечувати. Інша справа, що одночасно в людини, і лише в ній, по об‘єктивним причинам відбулася організація якісно нової нейронної структури, після появи якої кардинально змінився зміст функціонування нервової системи і організму людини в цілому.

В людині виявилося закладеними два начала: перше, що дісталося їй через спадкову програму від світу природи - біологічне начало; і друге, організоване на основі неоструктур головного мозку і кардинально змінююче змістовну сутність нервової діяльності - психічне начало, організація психічної діяльності. Як біологічний об‘єкт людина напряму зв‘язана з природним середовищем, з світом природи. Від стану цього середовища, від повноцінної взаємодії з нею, залежить якісне розгортання спадкових програм, гармонійність формування і розвитку систем органів і організму в цілому.

З іншого боку, діалектичний розвиток психічного начала, психіки наочно виділяють людину із природного середовища, з відносно спокійного та прогнозованого існування біологічних організмів і визначають на онтогенетичному рівні її соціальні умови існування. Психічне начало на онтогенетичному рівні проявляє себе в організації соціальних умов буття і крім того, спрямованість змістовної роботи головного мозку, яка проявляє себе через активне начало людини, через діяльність, в значній своїй частині суперечить законам організації, розвитку і взаємодії системи живої речовини, своїми масштабами, можна сказати, подавляє їх, реорганізує.

Враховуючи той факт, що будь-які прояви активності біологічних організмів в матеріальному світі мають строго логічне, закономірне, визначене законами цього світу певне начало, можна допустити, що людина і людське суспільство в цілому, в своїй внутрішній організації, за змістом і формами діяльності, являє собою іншу, еволюційно більш розвинуту організацію матерії - стан розумної речовини.

Розумна речовина, згідно концепції автора, є стан матерії (третинний стан матерії), характерною особливістю якого є наявність високорозвиненої психіки. В свою чергу, основною відмінною рисою високорозвиненої психіки виступає повноцінна робота енергетичного циклу свідомості. Розвиток розумної речовини здійснюється у відповідності з законами матеріального світу, а також згідно з специфічними, за своїм змістом, законами системи розумної речовини. Поняття “розумна речовина” нерозривно зв‘язане з ноосферою і чисельно виражено в хімічному складі, масі та енергії. Розумна речовина на землі знайшла своє втілення в формі людини. Все що зв‘язано з людиною, з її образом життя і з її діяльністю є продукт асиміляції розумної речовини. Розумна речовина, як стан матерії, є якісно нова організація матерії, яка відрізняється від живої речовини за багатьма параметрами.

У другий частині (І.2) "Психіка - наслідок організації і розвитку розумної речовини, нового стану матерії. Система розумної речовини" автор робить висновок, що на основі людського організму, функціональна діяльність якого здійснюється відповідно законів світу природи, відбувалася якісно нова організація нервової системи, яка в процесі еволюції, за рахунок внутрішніх і зовнішніх реорганізацій набула статусу нового якісного утворення - статусу психіки, на основі якої і відбулося формування і подальший розвиток нового (третього) стану матерії - розумної речовини. Хід еволюції, згідно антропологічних досліджень, передбачає подальше збільшення переважаючої ролі психіки над біологічною сутністю, а також поетапну інтеграцію системи розумної речовини і системи живої речовини, але уже під егідою (явною перевагою) системи розумної речовини. Інакше кажучи, здійснюється поетапна реорганізація біосфери планети (сфери переважання законів системи живої речовини) в ноосферу (сферу пріоритету законів організації, розвитку та взаємодії системи розумної речовини).

Виникнення третього стану матерії відбувалося в процесі еволюційних змін на фундаментальному рівні - в нейрофізіології організму. За анатомічними і функціональними параметрами, залишаючись практично незмінною, розумна речовина еволюціонувала на рівні нейрона і нейронних сполучень.

У третій частині (І.3) "Еволюція психіки. Три стадії розвитку психічного начала" автор розглядає питання еволюції психіки, а також виділяє три стадії розвитку психічного начала. Перша стадія - це стадія Людини Примітивної. Стадія Людини Примітивної - це перехід від домінуючого впливу безумовної інформації до підвищення значення умовної інформації в способі життя людей. Повноцінність онтогенетичного розвитку Людини Примітивної вперше стала залежати від обсягу та якості роботи з умовною інформацією, (тоді як розвиток всіх без виключення біологічних організмів безпосередньо залежить від якості спадкових програм. Умовна інформація в онтогенезі структур живої речовини виконує вторинну роль), при цьому, навіть ігноруючи патології спадкових програм. Друга стадія - стадія Людини Емоційної. На думку автора момент організації первинної роботи енергетичного циклу свідомості відповідає еволюційному переходу людини від стадії Людини Примітивної до стадії Людини Емоційної.

Розглядаючи діяльність Людини Емоційної слід виходити з факту нестійкості і асиметричності роботи енергетичного циклу свідомості. Вся стадія Людини Емоційної - це період становлення роботи енергетичного циклу свідомості, період його перманентного розвитку.

І третя стадія формування психіки – це стадія Людини Розумної, до якої належить сучасне суспільство.

І у четвертій частині (І.4) "Несвідоме і свідоме як предмет філософського аналізу" автор розглядає одне з фундаментальних питань не тільки сучасної психології, а й філософії: питання відношення несвідомого начала і свідомого. На думку автора, помиляються ті, хто вважає, що розгляд цього питання знаходиться виключно в компетенції психології і споріднених з нею наук. Це насамперед питання філософії, тому що воно визначає концептуальне відношення суб‘єкта до буття. Адже, якщо перший вид взаємодії психіки з інформаційним середовищем знаходиться в площині об‘єктивного, то другий вид взаємодії - це сугубо суб‘єктивна площина, що знаходиться в більшій мірі під владою суб‘єкта.

Це можна виразити по іншому: якщо перший вид взаємодії належить людині, як обов‘язковий атрибут природи розумної речовини, то другий вид взаємодії, в силу більш високої структурної досконалості на стадії Людини Емоційної, суб‘єкт сам повинен вибрати або відкинути. І яким шляхом піде людина: по шляху найпростішої рефлективної взаємодії з матеріальним світом чи по тернистому шляху актуалізації свідомої діяльності, в цьому заключається прерогатива філософського аналізу і вивчення. Це повинно стати предметом філософського пізнання.

У другому розділі – "Формування цивілізації техногенного типу. Криза системи “людина-природа” - автор розглядає питання формування соціуму, а також його взаємодії з світом природи. Другий розділ діференцується на чотирі частини. В першій частині (ІІ.1) "Науково-технічна революція: причини виникнення та вплив на функціонування соціуму" автор визначає, що залучення до розгляду людського фактору у співвідношенні “людина-природа” таких наук, як нейрофізіологія і психологія, не випадково. Воно бере свій початок з того факту, що у витоків будь-якої діяльності стоїть людина із складним внутрішнім світом.

Дослідження сучасних соціологів і психологів переконливо свідчать, що однією з причин кризи системи "людина-природа" є зростання в другій половині ХХ століття кризи людського духу: сплеск антисуспільного егоїзму, нігілізму, локальних і регіональних збурень у суспільствах, планетарна епідемія аморальності, злочинності, алкоголізму, наркоманії і проституції, та ін.

Автор підкресює, що філософське осмислення проблем взаємозв?язку людини і природи дає можливість розібратись у співвідношенні природних і суспільних закономірностей, побачити суперечності в розвитку відносин між суспільством і природою, зрозуміти роль людини і суспільства в процессі перетворення світу природи.

На думку автора науково-технічна революція являється основним засобом, за допомогою якого розумна речовина, соціум, що розвивається, здійснює вплив на існування світу природи.

У другий частині (ІІ.2) "Формування індустріальної цивілізації техногенного типу" автор підкресює, що важливе місце в дослідженні впливу науково-технічної революції на повсякденний спосіб життя людини, з точки зору соціальної філософії, займають концепції індустріального і постіндустріального суспільства.

Індустріалізація - це процес створення крупного машинного виробництва, який кардинально змінив структуру організації людського суспільства, призвів до побудови нових соціальних відносин, які забезпечили перехід суспільства від одного рівня досконалості до іншого: від аграрного до індустріального суспільства. Автор досконаліше розглядає єтапи формування індустріальної цивілізації.

Загроза основам існування суспільства, виникнення глобальних проблем, пов‘язаних з технічним прогресом, спонукають сьогодні вчених порушувати питання про техніко-економічний розвиток як пройдений передовими індустріальними суспільствами етап історичного процесу. Людство приходить до думки, що досягнутий рівень матеріально-технічного прогресу забезпечує йому можливість переходу до вдосконалення культури та суспільних відносин.

В кінці 60-70-х рр. ХХ ст. широкого розповсюдження набула концепція постіндустріального суспільства, яку запропонували Д.Белл, Г.Кан, З.Бжезинський, А.Турен та ін. Згідно цієї концепції постіндустріальне суспільство являє собою нову стадію суспільного розвитку, що наступає за індустріальним суспільством.

У третій частині (ІІ.3) "Деструктивний вплив техногенної цивілізації на систему природи" автор визначає, що традиційна спрямованість матеріально-технічного розвитку суспільства призвела до формування цивілізації нового типу - техногенної. Техніка міцно ввійшла в образ життя людей, стала звичайною повсякденністю. І ця подія можливо і залишилася б непомітною в історії, якби не факт деструктивного впливу техніки на світ природи. Зіткнулися два світи: штучний світ техніки і світ природи. По-суті, саме техніка стала на чолі кардинальних змін, що відбулися в системі живої речовини. Людина виступила організатором, техніка виявилася виконавцем. І в багатьох моментах її прогресивне значення для розвитку людського суспільства, соціуму, важко переоцінити - настільки воно велике. Але це значення прогресивне тільки, і виключно, для системи розумної речовини, для людського суспільства. Для світу природи воно було завжди, в усіх проявах, деструктивним і негативним. Автор наводить різноманітний фактичний матеріал негативного впливу соціуму на атмосферу, гідросферу, літосферу, та біосферу світу природи, тим саме доказуя факт кризи системи "людина-природа".

У четвертій частині другого розділу (ІІ.4) "Відображення кризи системи “людина-природа” на онтогенетичному розвиткові суспільства" автор ствержує, що розглянуті у третій частині деструктивні прояви в атмосфері, гідросфері, літосфері і біосфері, говорячи мовою біолога, формують філогенез - умови життя, що склалися історично. Саме в філогенезі відбувається зародок нового життя, онтогенетичний розвиток. Як аксіоматичний постулат, прийнято вважати, що від повноцінності філогенеза залежить повноцінність онтогенеза. Отже, негативний вплив антропогенеза на філогенез здійснює адекватно негативний вплив на формування і розвиток біологічного начала людини. Автор приводить фактичний доказ віщесказаної думки.

У третьому розділі – "Шляхи подолання кризи системи “людина-природа” - автор пише, що подвійна сутність людського буття в значній мірі пояснює і особливості поведінки людини, і причину явного зростання факта деструктивності в суспільстві, кризу системи “людина-природа”. Сучасний рівень розвитку суспільства відповідає періоду переходу біосфери планети в ноосферу, зниженню актуалізації біологічного начала організму і пріоритетному розвиткові психіки. Третій розділ діференцується на дві частини. Перша частина (ІІІ.1) "Три глобальних причини кризи системи “людина-природа” присвячена розгляду трьох глобальних причин кризи системи "людина-природа". На основі розглянутого матеріалу автор підсумовує, що перед нами розгортається картина протистояння двох систем: розумної речовини і живої речовини, двох якісних станів матерії. При цьому, з моменту організації цивілізації техногенного типу протистояння вийшло на нову стадію - стадію домінування системи розумної речовини (соціума) над системою живої речовини (природою). Отже, перша причина кризи системи “людина-природа” бере свій початок на фундаментальному рівні - рівні свідомості і заключається в закономірному протистоянні біологічного начала і психічного начала.

Друга причина розвитку кризових явищ в системі людина-природа зачіпає онтогенетичний рівень розвитку суспільства і знаходиться в площині відносин існування двох систем: соціуму і природи, системи живої речовини і системи розумної речовини.

Третя причина також має закономірний характер і лежить в площині існування матеріального світу. Ця причина заключається в неадекватному розвиткові двох станів матерії - стану живої речовини і розумної речовини. Вона виносить розгляд проблеми за локальні масштаби планети. Мова йде про Всесвіт, про закономірне протистояння двох станів матерії на будь-якому матеріальному об‘єкті.

У другій частині (ІІІ.2) "Можливі шляхи подолання кризи системи “людина-природа” автор пропонує три глобальних рішення кризи системи "людина-природа". Перший глобальний шлях, що втілюється вже в життя - це законодавчий і громадський контроль за всіма без виключення промисловими підприємствами. Другий глобальний шлях подолання кризи в системі “людина-природа” - перспективні дослідження. Третій глобальний шлях заключається в переорієнтації загальнолюдських цінностей, заміні матеріальних цінностей, цінностей техногенної цивілізації, ідеалами, що сповідуються концепцією постіндустріалізму. Автор детальніше розглядає ці три напрямки.

У висновках узагальнюються основні положення та формулюються підсумки дослідження, визначається спрямованість подальшої розробки проблеми, накреслюються шляхи і умови свідомої побудови взаємовідносин між людиною і природою.

Автор підкресює, що криза системи “людина-природа” з точки зору соціальної філософії не є якимось стихійним явищем. Це закономірне явище, що обумовлене, насамперед, еволюцією психіки, нейронних структур головного мозку, які на онтогенетичному рівні обумовили становлення нової систем - системи розумної речовини (соціуму).

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях автора:

1.

2.

3.

АНОТАЦІЯ. Базалук О.О. Криза системи "людина-природа" в умовах техногенної цивілізації та шляхи її подолання (соціально-філософський аспект). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03. - соціальна філософія та історія філософії. – Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, Київ, 2000.

Дисертацію присвячено питанням з'ясування причин кризи в системі "людина-природа" та визначенню щляхів її подолання. Дисертатном здійснена спроба, використовуючи фактичний матеріал як вітчизняних так і зарубіжних вчених вияснити глобальні причини кризи в системі "людина-природа", і на основі цього запропанувати шляхи подолання кризи.

Як результат дисартаційного дослідження пошукач показав, що криза системи “людина-природа” з точки зору соціальної філософії не є якимось стихійним явищем. Це є закономірний процес, який обумовлений, насамперед, еволюцією психіки, нейронних структур головного мозку, яка на онтогенетичному рівні призвела до становлення нової систем - системи розумної речовини (соціуму).

Ключові слова: разумна речовина, система розумної речовини, соціум, психіка, біологічне начало, психічне начало.

Аннотация. Базалук О. А. Кризис системы человек-природа и пути его преодоления (социально-философский аспект). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 – социальная философия и философия истории. – Институт философии им. Г. С. Сковороды НАН Украины, Киев, 2000.

Диссертация посвящена вопросам выяснения с точки зрения социальной философии, причин кризиса в системе "человек-природа". При этом автор привлекает к исследованию фактический материал с области нейрофизиологии и психологии. Согласно его концепции кризис в отношениях между человеком и природой лежит не столько на онтогенетическом уровне (на уровне