Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Харченко Вадим Юрійович

УДК 94 (477) "18"

Громадсько-політична діяльність

Володимира Антоновича

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ - 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі давньої та нової історії України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Катренко Андрій Миколайович,

завідувач кафедри давньої та нової історії України Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Щербак Микола Григорович,

професор кафедри архівознавства та спеціальних

галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

кандидат історичних наук, доцент

Іванова Людмила Георгіївна,

доцент кафедри історії України Київського національного

педагогічного університету імені М.П.Драгоманова.

Провідна установа: Інститут історії України НАН України,

відділ історії України ХІХ - початку ХХ століття

Захист відбудеться "15" січня 2001 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий "12" грудня 2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент О.І.Божко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Її обсяг становить 20 сторінки. Робота складається зі вступу, п'ятьох розділів, висновків, списку джерел та літератури (23 сторінки, 260 назв).

Вступ. Актуальність дослідження. Відродження української державності та формування національно-політичної ідеології вимагає кардинально нового погляду, а подекуди й переосмислення історії визвольних змагань української нації, її боротьби за духовну й державну незалежність. У цій історії роль національного піднесення другої половини ХІХ століття є визначальною, оскільки саме протягом цих десятиріч були сформовані головні ідеологічні й стратегічні підвалини новітнього визвольного руху перших декад ХХ століття, коли була здійснена спроба реалізації державно-політичної ідеї, яка є найбезпосереднішою попередницею до подій сучасності. Діяльність конкретних культурних, громадських діячів, політиків та науковців як складова національного процесу є тим стрижнем, що сполучає весь комплекс дослідів, присвячених вітчизняній історії вказаного періоду. Тому значення Володимира Боніфатійовича Антоновича (1830/4-1908), як одного з десятків видатних імен у пантеоні українського відродження другої половини ХІХ століття, заслуговує на окреме дослідження.

Найяскравіший представник хлопоманського руху кінця 1850-х - початку 1860-х років, співзасновник та активний член проводу Київської громади протягом кількох десятиріч, послідовний речник галицького культурно-політичного відродження, ініціатор та провідник Всеукраїнської Загальної Безпартійної Організації наприкінці 1890-х - на початку 1900-х років, студентський ватажок та ліберальний професор, здібний полеміст та дипломат, Антонович увібрав у собі не одну епоху українського національного піднесення в його різноманітних громадсько-політичних виявах. Всебічне вивчення і витлумачення його громадської біографії дозволить глибше зрозуміти характер українського національного руху ХІХ століття в цілому та його окремих напрямків і епізодів зокрема.

Пропаговані Володимиром Антоновичем ідеї соціальної справедливості, національно-культурного просвітництва та вироблена ним на цих засадах самостійницька політична орієнтація є надзвичайно корисним теоретичним і практичним надбанням для розробки сучасного стратегічного внутрішнього і зовнішнього курсу України.

Актуальність даної роботи обумовлена також недостатньою розробкою порушеної теми в науковій літературі, відсутністю цілісного ґрунтовного й об'єктивного дослідження, присвяченого саме громадській сфері діяльності Володимира Антоновича. В теперішніх умовах формування національної самосвідомості та посиленого інтересу до історичної спадщини українського народу автентичне відтворення перебігу громадсько-політичних заходів одного з символів українства ХІХ століття служитиме не лише науковим, а й дидактичним та виховним цілям.

Зв'язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами. Вивчення історії українського національного руху ХІХ століття та діяльності його головних представників, серед яких визначне місце належить Володимиру Антоновичу, є одним з провідних напрямів дослідної роботи кафедри давньої та нової історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Дослідження громадського доробку Антоновича, випускника й викладача Київського університету, пов'язане також із загальноуніверситетською науково-дослідною й видавничою програмою, спрямованою на вивчення біографій його студентів і професорів, їхнього впливу на науково-освітній, суспільний і інтелектуальний розвиток alma mater.

Об'єктом дослідження є особа Володимира Антоновича як українського і частково польського громадсько-політичного діяча. В роботі автором були взяті до уваги як різноманітні психологічні й особистісні особливості Антоновича, так і специфіка суспільного середовища та близького оточення, що наклала відбиток на всій його діяльності.

Предметом дисертаційного дослідження є вся сукупність основних напрямів, форм і методів громадської діяльності Володимира Антоновича. Вона включає в себе становлення його як громадського активіста, сформування його соціальних і національних принципів і переконань, а також усю подальшу еволюцію ідейних засад та тактичних прийомів Антоновича. Особлива увага автора при тому звертається на участь Володимира Антоновича в громадських організаціях, часописах, на його стосунки з іншими громадськими діячами, на конкретні результати його заходів для подальшої історії українського визвольного руху.

Територіальні межі дослідження охоплюють передусім етнічні українські території у складі Російської та Австро-Угорської імперій згідно з тогочасним адміністративно-територіальним поділом, а також частково міста з окремими українськими громадськими осередками поза вказаними межами (зокрема Санкт-Петербург, Краків, Відень). Проте головним місцем розгортання громадсько-політичної діяльності Антоновича є Київ.

Хронологічні рамки дослідження об'єктивно визначаються роками життя Володимира Антоновича – 1830/1834-1908, хоча самий період його громадської діяльності окреслюється дещо вужче – 1857-1906 роками. При цьому нижня межа є часом утворення Тройницького Союзу ("Zwiazek Trojnicki", таємне польське товариство рубежа 1850-х - 1860-х рр. у Києві) та активним входженням Антоновича в громадське життя польського студентства в Київському університеті, а верхня – його останнім відомим нам громадським актом, заходами з утворення і легалізації Українського Наукового Товариства в Києві.

Метою дисертації є виявлення головних сфер і напрямів громадських заходів Володимира Антоновича; обґрунтування передумов, історичної виправданості і наслідків його діяльності у цих сферах; визначення й охарактеризування його ролі у тих чи інших громадсько-політичних акціях, подіях, товариствах, відносинах тощо; з'ясування його місця в українському й польському національних рухах середини ХІХ - початку ХХ століть та конкретного впливу на розвиток історичного процесу в Україні вказаного періоду.

Для досягнення мети були поставлені такі наукові завдання:

- показати розвиток наукового опрацювання теми у вітчизняній і зарубіжній історіографії із накресленням його загальної періодизації та виявити характерні риси всього комплексу джерел;

- визначити роль Антоновича у польському студентському русі кінця 1850-х років, показавши вплив ідейного становлення на практичну специфіку його громадської діяльності;

- розкрити зміст поступової трансформації ідейно-тактичних орієнтацій Антоновича у 1864-1884 роках, простеживши його відхід від активної громадської роботи;

- проаналізувати головні етапи другого періоду піднесення громадської активності Антоновича (1885-1894 рр.) й довести його обумовленість новою національною ідеологією й системою практичних заходів;

- дослідити роль Антоновича у межах Київської громади й Всеукраїнської Загальної Безпартійної Організації з середини 1890-х років.

Наукова новизна роботи із суто формальної, кількісної точки зору полягає у тому, що громадсько-політична діяльність Антоновича та дотичні до неї змістові епізоди є вперше досліджені в усій їхній повноті на найдовшому хронологічному проміжкові в усіх можливих сферах їхнього застосування. Крім того, на противагу до більшості попередніх досліджень, робота виконана з максимально широким залученням різноманітної джерельної інформації, в тому числі значної кількості виявлених уперше матеріалів, та використанням усіх наявних на сьогодні у спеціальній літературі поглядів на цей предмет.

Що стосується змістової новизни, то поряд з підтвердженням та іноді подальшим розвитком слушних усталених оцінок і характеристик Антоновича-громадянина в цілому та його поодиноких заходів зокрема, автор висунув низку істотно нових положень, що виправляють деякі хибні погляди попередників, узагальнюють та природним чином структуризують багато в чому перед тим подрібнений та безсистемний матеріал, спричиняють постання цілком нових висновків. Причому останні стосуються в кінцевому підсумкові не лише біографічних подробиць антоновичевої діяльності, але й відчутно впливають на панівні в історичній науці погляди на польський патріотичний рух у Києві перед Січневим повстанням 1863 року, Київську громаду, особливості політичних змагань галицьких українців на рубежі 1880-х - 1890-х років та вплив на них наддніпрянських діячів, київські студентські гуртки 1880-х - 1890-х років, окремі персоналії громадсько-політичного руху тощо.

Розкриття порушеної теми дає можливість переглянути певні стереотипні уявлення, що склалися у науковців щодо значно ширших і, безумовно, суттєвіших проблем нової історії України другої половини ХІХ - початку ХХ століть.

Методологічну основу дисертаційного дослідження складають принципи історизму й об'єктивності. При написанні роботи дисертант використав такі дослідницькі методи, як феноменологічний, конкретно-історичний, проблемно-хронологічний, порівняльний, детерміністичний, ретроспективний.

Практичне значення дисертації полягає у можливості використання одержаних у ній результатів у подальших дослідах з нової історії України, передусім з історії українського і польського національних рухів, а також при упорядкуванні синтетичних оглядів, навчальних курсів та програм, довідкової літератури і підручників з вітчизняної історії, політології, філософії, журналістики.

Наукова апробація основних положень роботи була проведена в обговоренні на засіданнях кафедри давньої та нової історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на двох міжнародних науково-теоретичних конференціях – третій (К.,1995) і четвертій (К.,1998) "Академіях пам'яті професора Володимира Антоновича" та трьох науково-практичних та методологічних семінарах – "Просемінаріях" проф. В.І.Ульяновського (К., 1997, 1998, 2000).

Основні результати дисертаційного дослідження відображені у 5 наукових публікаціях загальним обсягом 3,3 друк. арк.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі "Історіографія та джерела" зроблено огляд наукової розробки порушеної проблеми, систематизовано і проаналізовано джерельну базу дослідження.

Історіографія теми дисертації налічує на сьогодні в цілому близько сотні монографій і статей українських, польських, російських, німецьких, французьких істориків, виданих протягом останніх дев'яноста років як в Україні, так і Росії, Європі та Сполучених Штатах Америки. Висвітлення теми дослідження у науковій літературі відбувалося вкрай нерівномірно, залежно від політико-ідеологічної ситуації, національної приналежності й особистих уподобань та орієнтирів авторів.

Перші історіографічні праці, дотичні до окремих, як правило дуже дрібних сфер громадської роботи Володимира Антоновича, постать якого не стояла в центрі уваги їхніх авторів, з'явилися у 1860-1890-х рр. та носили переважно публіцистичний характер. Початок водночас української, російської та польської історіографічної традиції, зосередженої спеціально на громадській сфері діяльності Антоновича, припав на 1906-1912 рр. У статтях В.Доманицького, І.Стешенка, С.Єфремова і Ф.Матушевського переважно на підставі власних споминів були подані попередні відомості щодо громадської роботи Антоновича, М.Грушевським була накреслена біографічна схема свого вчителя, що закріпилася на десятиліття. Винятково упереджене відображення отримала постать Антоновича у перших дослідах російських (С.Щоголева, А.Стороженка) та польських (Л.Василевського, Ф.Равіти-Ґавронського) авторів з історії українського національного руху.

Надзвичайно плідною була українська історіографія життєвого шляху В.Антоновича у 1920-і рр., коли з'явилися перші детальні дослідження окремих епізодів його громадської діяльності. Серед них були зокрема побудовані на архівному матеріалі праці В.Міяковського, І.Житецького й Ф.Савченка про історію Київської громади 1860-1870-х рр., стаття М.Грушевського про теоретичну платформу та світогляд професора та ґрунтовне дослідження М.Кордуби, в якому з усією докладністю було висвітлено вплив Антоновича на Галичину протягом більш як сорока років. З першої половини 1930-х рр. в радянській історіографії з'являються перші штучні перекручення й викривлення громадсько-політичної діяльності й біографії вченого, ім'я якого відтоді викреслюється з національної історії.

Подальший розвиток українська історіографія Володимира Антоновича дістала в еміграційній літературі, між іншим у працях Д.Дорошенка про невідомі зв'язки професора в Австро-Угорщині у 1880-1890-х рр. та О.Мицюка про хлопоманський рух. Підсумком українських досліджень над Антоновичем за першу половину ХХ ст. стала монографія Д.Дорошенка, значну частину якої автор присвятив громадсько-політичній діяльності вченого, щоправда не запропонувавши ані невідомих на той час джерельних подробиць, ані нового підходу до теми. За винятком опублікованого тексту лекції В.Міяковського, що розкриває на підставі маловідомого джерельного матеріалу деталі біографії хлопоманського ватажка 1860 р., - інші роботи українських істориків у еміграції до кінця 1980-х рр. мало чим доповнювали попередній історіографічний доробок з порушеної теми.

Оцінки громадських заходів Антоновича у польській історичній науці змінилися на більш виважені вже з 1930-х рр., хоча й зазнали у післявоєнний час впливу негативних стереотипів радянської історіографії. Серед польських досліджень поряд з енциклопедичною статтею Я.Мйодушевського та компілятивною роботою В.Вєжейського між іншим і про студентські корпорації у Києві наприкінці 1850-х рр., слід виділити монографію Я.Табішя, в якому найбільш повно, аргументовано й об'єктивно відображено громадський світогляд та діяльність Антоновича у 1850-1860-х рр.

Радянська повоєнна історична наука протягом більш як сорока років як правило замовчувала про громадську працю Володимира Антоновича, а при згадці представляла її винятково у чорних барвах. Прикладом стереотипних оцінок і звинувачень, свідомого викривлення та підтасовування фактів при висвітленні окремих епізодів з біографії Антоновича-хлопомана і громадівця можуть служити статті й монографії Г.Марахова, при написанні яких був залучений якісно новий архівний матеріал.

Новий етап у розвитку антоновичезнавства розпочався у 1989 р. виходом перших, доволі поверхових розвідок, що мали на меті повернути ім'я не одне десятиліття замовчуваного українського громадського діяча. Від часу першої Академії пам'яті Володимира Антоновича (1993 р.) з'явилася ціла низка статей, в яких викладено нове бачення окремих фрагментів громадсько-політичної діяльності професора. В монографіях В.Ульяновського, В.Короткого та С.Михальченка зроблено спробу розширеного представлення цілісної постаті Антоновича-політика і громадського діяча з урахуванням надзвичайно широкої джерельної бази. Проте, за винятком дослідження В.Ульяновського про громадське обличчя "раннього" Антоновича, ці роботи були спрямовані радше на популярне синтезування історіографічного доробку, ніж на висунення і обґрунтування нових поглядів і гіпотез.

Таким чином, історіографію теми не можна назвати вагомою кількісно, бо абсолютна більшість публікацій надзвичайно побіжно зупиняється на досліджуваному аспекті або ж являє собою чергові повтори попередніх. За своїми якісними показниками історична література Антоновича-громадського діяча не зробила до останніх років масштабного поступу, оскільки її напрями розвивалися майже автономно, не складаючи взаємопов'язану та взаємодоповнювану послідовність.

Джерельну базу дослідження становлять близько 150 публікацій документів та матеріали понад 20 фондів дев'яти архівосховищ України і Росії, значна частина яких запроваджується у науковий обіг у зв'язку з порушеною проблемою вперше.

Документальні матеріали охоплюють здебільшого документи слідчих органів різних рівнів та різноманітних державних структур з наглядацько-слідчими та поліційними функціями. Найбільш інформативними та персоніфікованими з-посеред документальних матеріалів є особисті свідчення у слідчих комісіях та жандармських управліннях. Серед них відомими є як свідчення самого Антоновича (1861 р., січня і липня 1865 р. та 1892 р. (Центральний державний історичний архів України у м.Києві, Ф.473, 442, 317), так і свідчення інших осіб про нього, зокрема В.Синьогуба, Ф.Варавського, Й.Рокачевського, Я.Невестюка (Центральний державний історичний архів України у м.Києві, Ф.473, 442, 274, 317), Ф.Куріцина, І.Андрущенка, В.Рудницького, К.Маєвського. До більш опосередкованих документальних джерел відносяться довідки, донесення, рапорти, офіційні листи з інформацією стосовно таємного поліційного та адміністративного стеження й нагляду за Антоновичем (передусім справи департаменту виконавчої поліції та канцелярії київського генерал-губернатора початку 1860-х рр. (Центральний державний історичний архів України у м.Києві, Ф.442; Російський державний історичний архів, Санкт-Петербург, Ф.1286), документи нагляду за Антоновичем під час його закордонних відряджень, донесення у київське губернське жандармське управління 1898-1900 рр. (Центральний державний історичний архів України у м.Києві, Ф.274). Важливим підвидом документальних матеріалів є офіційні характеристики Антоновича у контексті його громадської діяльності, головним чином з листування київського генерал-губернатора.

Мемуаристика належить до найбільшої за кількістю та найрозмаїтішої за змістом категорії джерел до досліджуваної теми. На першому місці стоять "Автобіографічні записки" ("Мемуари") (1897-1908 рр.) самого Антоновича, які, однак, охоплюють незначний період його громадської діяльності та через тенденційність і обмеженість є незадовільними. Це основне джерело доповнюють певною мірою його дрібніші спогади, а саме про перебування в Другій одеській гімназії (1898 р.) та окремі замітки-некрологи. Серед вельми значної кількості споминів інших осіб можна виділити лише кілька першорядних, цілком присвячених громадській роботі Антоновича – О.Александровського, О.Михалевича (Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського, Ф. І, Х), С.Єфремова, В.Доманицького, О.Русова, П.Житецького, С.Єгунової-Щербини, О.Лотоцького, К.Мельник-Антонович, М.Славінського. Інша мемуарна література складається переважно зі споминів і щоденників польських (А.Мйодушевського, Л.Сирочинського, Т.Бужинського та ін.) та українських (Б.Познанського, К.Михальчука, В.Юзефовича та ін.) знайомих Антоновича по університету й студентських гуртках, соратників по Київській громаді (М.Драгоманова, О.Кістяківського, Ф.Вовка (Науковий архів Інституту археології НАН України, Ф.А) та ін.), галицьких громадських діячів (О.Барвінського (Відділ рукописних фондів і текстології Інституту української літератури ім. Т.Шевченка НАН України, Ф.135), Б.Дідицького), учнів (В.Ляскоронського, А.Маршинського, С.Шелухина та ін.).

Епістолярія громадсько-політичної діяльності Володимира Антоновича є надзвичайно широкою джерельною групою, що включає передусім його листи до інших респондентів (А.Мйодушевського, Г.Немировського, М.Драгоманова, Ф.Вовка, Б.Познанського, О.Барвінського та ін.). Значно гірше збереглися листи до Антоновича на громадські теми, що як правило знищувалися їх одержувачем; серед уцілілих найбільший інтерес становлять листи від М.Драгоманова, Б.Познанського та культурних і політичних діячів Західної України. Чимало важливої інформації про Антоновича знаходимо в листуванні інших, часто наближених до нього осіб, зокрема М.Драгоманова, М.Павлика, І.Франка, О.Кониського (Відділ рукописів Львівської національної бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України, Ф.11). Окрему групу складають колективні листи, одним з ініціаторів і провідних авторів яких був Антонович (листи Київської громади до Ю.Романчука й Наукового товариства імені Шевченка 1890-х рр.) (Центральний державний історичний архів України у м.Львові, Ф.309, 382).

Ще одним джерелом до порушеної проблеми являють собою публіцистичні виступи Антоновича на різноманітні громадські теми, опубліковані в "Основе", "Киевлянине", "Современной летописи" у 1860-х рр. та у "Правді" у 1870-1890-х рр., а також рукописна й друкована публіцистика його опонентів.

Наукова спадщина Антоновича настільки, наскільки вона має громадський та в цілому актуальний характер, розглядається як чергова джерельна категорія, до якої відносяться у першу чергу ранні роботи професора з соціальної історії України XVI-XVIII ст.ст., з історії українського козацтва, його реферати, присвячені творчості Т. Шевченка, етнографії, українознавству і мовному питанню.

Останньою джерельною групою є нечисленні белетристичні твори, до яких належать збережені уривки драматичних і поетичних творів самого Антоновича (Центральний державний історичний архів України у м.Києві, Ф.832), в яких відбилися його тодішні погляди на українську минувшину та етично-виховний ідеал, а також окремі твори Г.Сенкевича, Л.Совінського, О.Кониського.

У другому розділі "Постання соціального світогляду й національного кредо (1834-1863)" розглядається тривалий процес (1834-1857 рр.) формування тих національно-ідеологічних, суспільних та загально-світоглядних засад Володимира Антоновича, що скерували відповідним чином його перші виступи на громадському терені. Поряд з цим охарактеризовано найбільш властиві риси ідейного світу вченого, визначальні у його діяльності періоду 1857-1863 рр.

В розділі наголошується на тому, що у часи дитинства і юності Володимира були закладені негативні стереотипи у сприйнятті шляхетської верстви, до якої він належав, унаслідок чого свою соціальну й національну приналежність Антонович дедалі ясніше розглядав як щось гріховне та прагнув дистанціюватись від неї. Його загальноосвітня, а згодом і наукова підготовка з одного боку та безпосереднє знайомство з життям українського селянства - з другого відкрили шлях до усвідомлення споконвічного соціального антагонізму поміж гнобленою селянською верствою та експлуататорською шляхетською. Таким чином, опинившися через розбіжність власного соціального статусу і громадських переконань у центрі цього антагонізму, Антонович, ототожнивши ці суспільні верстви з відповідними етнічними спільнотами, зважився кардинально розв'язати особистий конфлікт шляхом "прийняття" українства.

На означених вище засадах була сформована й ідеологія першого періоду громадської активності Володимира Антоновича - ідеологія радикального крила хлопоманського руху кінця 1850-х - початку 1860-х років. У її основі лежали прагнення радикально розв'язати земельне питання та просвітити селянську верству України, піднісши її тим самим на належний економічний і культурний рівень, виховавши з неї європейську націю. При тому державно-політичні програми і заходи були, як видно, цілком чужими культурницьким теоріям Антоновича. Поборюючи польську агітацію і впливи, особливо після виходу "Моей исповеди" (1862 р.), він намагався дістати певне підпертя своїй громадській позиції в російських офіційних сферах. Повне розчарування такої ідейної орієнтації поряд з відносним розрядженням його максимально загострених стосунків з польським світом простежується вже по поразці Січневого повстання (1863 р.).

У третьому розділі "Перший період піднесення громадської діяльності: від ґміни до громади (1857-1863)" висвітлюється перебіг основних громадських заходів Володимира Антоновича протягом 1857-1863 рр., тобто від його участі в утворенні Тройницького Союзу до тимчасового згортання діяльності Київської громади внаслідок циркуляра П.Валуєва та усунення Антоновича з громадської роботи. Причому цей період його громадської активності логічно поділяється на два підперіоди – провідної участі Антоновича у польському (1857-1861 рр.) та українському (1861-1863 рр.) національних рухах.

П'ятирічне перебування молодого хлопомана в лавах польських студентських гуртків у Києві (1857-1861 рр.) послужило для нього першою школою напруженої громадської роботи, що сплинула у безперервних ідейних суперечках та навіть організованому протистоянні. Саме в цей період він уперше виступив у ролі публіциста, прилучився до справи народної просвіти, набув організаторського досвіду та виробив власну стратегію реалізації поставлених завдань у гострій боротьбі зі своїми противниками і конкурентами. Характерними рисами цієї стратегії були: гуртування навколо себе молодших громадсько активних сил та виховання їх у напрямі хлопоманської ідеології; проведення власних національно-громадських поглядів переважно опосередковано, через своїх прибічників; уникнення відкритих конфліктів та схильність до компромісів; непохитність у центральних, найбільш принципових питаннях та намагання при будь-якій нагоді взяти провід у їх розв'язанні; крайня непоступливість власного лідерства; пошуки підтримки та налагодження зв'язків у найрізноманітніших суспільних сферах краю. Всі головні напрямки громадської роботи, започатковані Антоновичем у цей перший підперіод, були послідовно розвинуті ним надалі, вже у межах українського національного руху, який деякою мірою запозичив свої ідейно-тактичні засади у ліпше зорганізованого й досвідченішого руху польського.

Відносно сутності другого підперіоду (1861-1863 рр.) у розділі зазначається, що, хоча громадівська праця Антоновича носила всі характерні риси його діяльності попередніх років, вона мала і свої особливості. Зокрема, його участь у громаді через відсутність у її програмі соціально-політичного складника необхідно визнати дещо ліберальнішою порівняно з діяльністю провідника лівих хлопоманів 1850-х рр. Юнацький максималізм, що доходив часом до нігілістичних випадів, зневага до всілякої вищості, особистий аскетизм змінилися на початку 1860-х рр. поміркованішим та, безумовно, розважливішим ставленням до громадської справи, серйозною науковою роботою. Кинувши сміливий виклик власному соціальному й національному оточенню, Антонович дедалі більше вдається до виправдальної тактики, навіть певного запобігання перед офіційними суспільними тенденціями. Натиск слідчо-наглядацької машини, обшуки й допити виробили в ньому надмірну конспіративність навіть у цілком легальних справах. Головною ж заслугою Антоновича-громадянина була участь у згромадженні однодумців у єдину українську організацію, впорядкуванні її програми та послідовному переведенні її національної ідеї у життя. Пізнання українства й виховання його на націю - ось те громадське завдання, що його висунув Антонович собі і своїм сучасникам, борцям за Україну другої половини ХІХ ст. Підвалини цієї високої мети були сформульовані Антоновичем ще біля витоків Київської громади.

У розділі четвертому "Трансформація ідейно-тактичних засад і початки політики (1864-1884)" розкрито зміст періоду середини 1860-х – середини 1880-х рр. у біографії Володимира Антоновича, позначений його помітним віддаленням від участі як у соціальних, так і просвітницьких заходах. Крім того, показано витоки й характер нової національно-політичної теорії та стратегії громадських заходів, притаманної наступному періодові піднесення громадської діяльності Антоновича.

Викликане урядовими репресіями поправіння тієї частини громади, яку представляв Антонович, спричинило і його дедалі поміркованішу тактику та вужчу ідейну програму, реалізація якої тривала у цей період головним чином у сфері науковій. Тому громадський зміст майже виключно культурницької роботи вченого середини 1860-х - середини 1880-х рр. полягав у виразно національному напрямові і тематиці його розправ у галузі історії, фольклористики, мовознавства, статистики, краєзнавства, етнографії. Перехідний характер зазначеної доби полягав у поступовому вичерпанні його громадівства як такого, пошукові якісно нових форм втілення української ідеї.

Головний зміст ідейної трансформації Антоновича 1860-1880-х років полягав у виробленні засад диференційованого націоналізму та пов'язаних з ним сепаратистичних тенденцій, тактичної - у впевненому виходові на галицький терен, проведенні особистої ініціативи за широкого союзництва. На основі цих змін вказане двадцятиріччя відносної громадської пасивності Антоновича узагальнюється як його перехід від напряму аполітичного культурництва до культурництва політичного, з відмінною національною акцентуацією та гнучкішими тактичними засобами.

За збереження певної спадкоємності з хлопоманською ідеологією та способом дій Антоновича 1857-1863 рр., що представляли радше романтично-народницький тип діяча, - його національний світогляд та дипломатія доби другого піднесення громадської активності виражали, хоч і у зародковій формі, вже новітній напрям боротьби за українське відродження, який ствердиться, принаймні у Російській імперії, на початку ХХ ст. Заходи хлопоманів зі збереження й пропаганди самобутньої культури українського народу Антонович оформить на рубежі 1880-1890-х років лише у політичну оболонку, надавши ідеї просвітництва конкретнішого західноєвропейського, а точніше антиросійського змісту. Значно поміркованіший та поступливіший у громадських зносинах у Галичині, опинившися водночас поза Старою громадою, Антонович тримається політики "власного ґрунту і сили", спираючися на особисту дипломатію та незнищенну культурну потугу нації.

П'ятий розділ "Другий період піднесення громадської діяльності: поза громадою (1885-1908)" присвячено аналізові сукупності активних громадських заходів Володимира Антоновича у 1885-1894 рр., а також у період поступового занепаду його виступів на громадському полі в останні роки життя.

Протягом десятирічного другого періоду піднесення громадської діяльностi Антонович виступив як політична фігура на терені двох імперій - Росії і Австро-Угорщини, та його заходи, хоч і не скрізь явні, призводили подекуди до постановки українського питання на міжнародному ґрунті. Здобувши підтримку польських політичних сфер по обидва боки кордону та прихильність галицьких народовців, Антонович причинився до видання компромісного органу "Правда", укладення польсько-української угоди в Галичині та внаслідок цього до реформування Наукового товариства імені Шевченка й утворення кафедри історії України у Львівському університеті. Відбувши два закордонних відрядження 1885 та 1891 років, професор виступає у ролі посередника між Західною і Східною Українами у громадських справах. Його науково-полемічні й публіцистичні виступи цього періоду вирізнялися особливою гостротою та відвертістю.

Віддаючи перевагу індивідуальній ініціaтиві, Антонович разом з О.Кониським тісно зближається з гуртками київської молоді, затруднюючи їх словниковою роботою. Приватні виклади професора з філософії історії, історії українського козацтва й антропології та колективні збори в цілому здобувають численнішу аудиторію, стають насиченішими національно-політичним змістом. Значення громадської роботи Антоновича 1885-1894 років полягає, таким чином, у піднесенні розв'язку українського питання на політичний рівень та всебічній підготовці молодої генерації до реалізації такого розв'язку.

Останні тринадцять років життя Володимира Антоновича характеризувалися відходом від політичних акцій та сприянням енергійнішим речникам організаційно відстоювати національні інтереси. До найбільш знаменних громадських виступів самого Антоновича другої половини 1890-х - початку 1900-х рр. можна віднести утворення Всеукраїнської Загальної Безпартійної Організації та найближчу участь у її діяльності, порушення й оборону мовного питання у 1898-1900 рр. та налагодження співпраці з НТШ, постачання й розповсюдження галицької літератури.

Будучи на рубежі 1880-1890-х рр. не менш різко критикований радикалами-українцями, ніж на рубежі 1850-1860-х - радикалами-поляками, Антоновичеві майже на шістдесятирічному проміжкові вдалося зберегти той символ ідеального громадського діяча, втілення самовідданості, послідовності, практичності та патріотизму.

У результаті проведеного дослідження автор дійшов таких висновків:

- Брак достатнього фактичного матеріалу до теми та тенденційність у його доборі й інтерпретації призвели до створення в історіографії стереотипних поглядів й побутування поверхових оцінок громадського світогляду й діяльності Антоновича. Позірна велика кількість джерел містить часто лише мінімалізовану, опосередковану, суперечливу й навіть недостовірну інформацію, яка задля виваженого аналізу предмету дослідження потребує гіперкритичного підходу;

- Провідна участь Володимира Антоновича у польських студентських товариствах у Київському університеті в кінці 1850-х років сформувала його як громадського діяча-практика, оратора, публіциста. У своєму національному виборові, зафіксованому остаточно в "Моей исповеди" (1862), він проявляє соціальну та почасти психологічну мотивацію. Відсутність державно-політичного складника з кінця 1850-х років та соціального - з початку 1860-х років було характерною рисою громадської програми Антоновича і в пізніші часи;

- Починаючи від 1863-1864 років настає період відносної громадської пасивності Антоновича, діяльність якого концентрується у науково-просвітній сфері. Водночас триває поступова трансформація його ідеології та тактики громадських заходів, що призводить на середину 1880-х років до нового піднесення його діяльності, що збігається з фактичним виходом його з Київської громади;

- Характерними рисами другого періоду громадської активності Антоновича (до середини 1890-х років) було втручання у культурне й політичне життя Галичини з метою перш за все досягнення компромісної угоди з польською стороною, що провадилося на рівні індивідуальної ініціативи. Ідейні зміни призвели його на цей час до розробки теорії диференційованого націоналізму - у виборенні національних прав та опорові асиміляційним процесам, - що породжував ідеї культурного й політичного сепаратизму;

- Відхід Антоновича від програми активних дипломатичних і політичних заходів простежується вже з другої половини 1890-х років, коли він знову звертається до організаційної діяльності у межах Київської громади, а згодом - Всеукраїнської Загальної Безпартійної Організації. До останніх, фактично, років життя Володимир Антонович не припиняє виявляти себе як вагомий речник київського українства.

Основний зміст дисертації викладено у таких працях:

1. Етнічна антропологія в науковій концепції В.Б.Антоновича // Третя академія пам'яті професора Володимира Антоновича. 11–12 грудня 1995 р. м.Київ: Доповіді та матеріали. – Київ, 1996. – С.440-455.

2. Відоме про Невідомого (Володимир Антонович в анекдотах) // Просемінарій. Медієвістика. Історія церкви, науки і культури. – Київ, 1997. – Вип.1. – С.158-170.

3. Образ на тлі епохи чи епохи на тлі образу? (До виходу книги В.Ульяновського та В.Короткого "Володимир Антонович: образ на тлі епохи". Київ: ТОВ "Міжнародна фінансова агенція", 1997. 218с.) // Просемінарій. Медієвістика. Історія церкви, науки і культури. – Київ, 1998. – Вип.2. – С.218-235.

4. Звичайна схема біографії Володимира Антоновича й справа раціонального її укладу // Четверта академія пам'яті професора Володимира Антоновича. 26-27 березня 1998 року: Доповіді та повідомлення. – Київ, 1999. – С.5-16.

5. Володимир Антонович у 1864-1884 рр.: трансформація ідейно-тактичних засад і початки політики // Просемінарій. Медієвістика. Історія церкви, науки і культури. - Київ, 2000. - Вип.4. - С.194-218.

АНОТАЦІЇ

Харченко В.Ю. Громадсько-політична діяльність Володимира Антоновича. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – Історія України. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2000.

Дисертація порушує проблему громадсько-політичного аспекту діяльності Володимира Антоновича (1830/4-1908), одного з головних представників українського національного руху другої половини ХІХ століття. Особливу увагу приділено його видатній участі у польських студентських гуртках у Києві напередодні Січневого повстання (1863 р.) та його ролі у створенні Київської громади. В дисертації також проаналізовано вплив Антоновича на події національного відродження в Галичині у 1880-1890-х роках, зокрема його ініціативу досягнення угоди з польською владою. Виявлено залежність стратегії поведінки та національно-політичної орієнтації Антоновича від умов імперської цензури та його власної культурницької концепції. В дисертації підкреслюється, що, незважаючи на численні тактичні компроміси, головний курс громадської діяльності Володимира Антоновича був завжди послідовним, виправданим і патріотичним.

Ключові слова: В.Б.Антонович, український національний рух, польський національний рух, хлопомани, Київська громада, культурництво, народовці, польсько-українська угода 1890-1894 рр.

Kharchenko V.J. Social and political activity of Volodymyr Antonovych. – Manuscript.

Candidate's degree thesis in specialty 07.00.01 – History of Ukraine. – Kyiv National University named after Taras Shevchenko, Kyiv, 2000.

The thesis concerns the social and political aspects of the activity of Volodymyr Antonovych (1830/4-1908), who was one of the principal representatives of the Ukrainian national movement in the second half of the 19th century. The special attention is paid to his prominent participation in the Polish student circles in Kyiv on the eve of the January uprising (1863) and to his role in creating the Kyiv community ("Kyjivs'ka hromada"). Antonovych's influence upon the events of national revival in Galicia in the 1880-1890s, in particular his initiative to attain an agreement with Polish authority is also analyzed in the thesis. The dependence of Antonovych's behavioral strategy and national and political orientation on the conditions of imperial censorship and his own conception of national culture is revealed. The thesis stresses that in spite of numerous tactical compromises the main course of the social activity of Volodymyr Antonovych was always consistent, justified and patriotic.

Key words: Volodymyr Antonovych, Ukrainian national movement, Polish national movement, peasant-lovers ("khlopomany"), Kyiv community ("Kyjivs'ka hromada"), concept of (Ukrainian) culture ("kulturnyctvo"), members of National party in Galicia ("narodovci"), Polish-Ukrainian agreement in 1890-1894.

Харченко В.Ю. Общественно-политическая деятельность Владимира Антоновича. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 – История Украины. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2000.

Диссертация затрагивает общественно-политический аспект деятельности Владимира Антоновича (1830/4-1908), одного из главных представителей украинского национального движения второй половины ХIХ века. При раскрытии процесса формирования общественного и национального самосознания Антоновича указывается на то, что еще с юности он стремился отдалиться от шляхетского сословия, к которому принадлежал, вследствие отрицательных стереотипов в его восприятии. В результате осознания извечного социального антагонизма между шляхтой и крестьянством и отождествления их с этническими группами Антонович предпринял радикальное решение личностного конфликта путем "принятия" украинства.

Особенное внимание уделено его выдающемуся участию в польских студенческих кружках в Киеве накануне Январского восстания (1863 г.), а также его роли в создании Киевской громады. Пребывание Антоновича в польских организациях (1857-1861 гг.) было для него первой школой напряженной общественной работы, состоявшей в беспрерывных идейных спорах и организованном противостоянии. Участие же в Киевской громаде (1861-1863 гг.) было несколько либеральнее, ибо на смену юношескому максимализму пришли более умеренные методы, серьезная научная работа. В основе системы идейных убеждений Антоновича этого периода лежали стремления решить земельный вопрос и просветить украинское крестьянство.

Подробно представлен процесс трансформации тактических приемов общественной борьбы и идейных установок Антоновича на протяжении 1864-1884 гг., обозначенный заметным отходом его от участия в мероприятиях как социального, так и просветительского характера. В этот период ученый разрабатывает основы дифференцированного национализма и связанных с ним сепаратистических тенденций, а также готовит почву для уверенного выхода в сферу галицкой политики, проведения личной инициативы при условии широкого союзничества.

Вместе с тем в диссертации было проанализировано влияние Антоновича на события национального возрождения в Галиции в 1880-1890-х годах, в частности его инициативу достижения соглашения с польскими властями. Значение этого периода общественной деятельности Антоновича состоит в поднятии им решения украинского вопроса на политический уровень и во всесторонней подготовке молодого поколения путем нелегальной просветительской работы к реализации такого решения.

В исследовании обнаружена и продемонстрирована зависимость стратегии поведения и национально-политической ориентации Антоновича от условий имперской цензуры и его собственной культурнической концепции. При этом подчеркнуто, что, несмотря на многочисленные тактические компромиссы, основной курс общественной деятельности Владимира Антоновича всегда был последователен, оправдан и патриотичен.

Ключевые слова: В.Б.Антонович, украинское национальное движение, польское национальное движение, хлопоманы, Киевская громада, культурничество, народовцы, польско-украинское соглашение 1890-1894 гг.