Філософія Нового часу охоплює період XVII-XVIII ст. Цей час становлення й оформлення природних наук. Фізика хімія астрономія, математика механіка перетворюються в самостійні науки. Залишається проблемою вироблення загальнонаукових методів пізнання, виникає необхідність узагальнення і систематизації даних природних наук. Звідси виникають нові задачі і пріоритети у філософії Нового часу. У центрі уваги нової філософії – теорія пізнання, відпрацьовування методів щирого знання для усіх наук. Якщо конкретні науки відкривають закони природи, то філософія покликана знайти закони мислення, що діють у всіх науках. Цим займаються такі відомі мислителі як Ф. Бекон, Т. Гоббс, Р. Декарт, Д. Локк, Г. Лейбніц та ін. Активно шукають щирий, головний метод пізнання, що приведе до істини вічними, повними, абсолютними, визнаними всіма людьми. Основою нового методу вважають почуттєвий досвід, висуваючи ідею сверхзначимості емпіричного індуктивного знання (Бекон, Гоббс, Локк), чи інтелект, що дає логічне дедуктивно-математичне знання, що не зводиться до людського досвіду (Декарт, Лейбніц, Мальбранш, Спіноза). У такий спосіб проблема наукового методу і ширше –проблема пізнання, знаходитися в центрі уваги філософії Нового часу. Філософія повинна знайти такий метод, що застосуємо до всіх наук. Мислителі XVII-XVIII ст. неодноразово фіксували увагу на тім, що знань багато, а метод, яким можна перевірити істинність знання, не розроблений. Знайти щирий метод науки, знайти ті первопринципи Розуму, з яких починається побудова щирої філософії, а потім і всіх основних наук.

При пошуки нового «суперметоду» відбувся поділ філософів на прихильників емпіризму і раціоналізму.

Емпірики Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, вважали, що єдине джерело знання - це досвід. "Немає нічого в пізнанні, чого раніше не містилося у відчуттях" –такий девіз емпіриків-сенсуалістів.

Раціоналісти (Р. Декарт, Б Спіноза, Г. Лейбніц) вважали, що досвід, заснований на відчуттях людини не може бути причиною загальнонаукового методу. Зате в самому Розумі є інтуїтивні і виразні ідеї. Головне те, що людина безсумнівно мислить.

Критерій істинності знання у Декарта — ясність і очевидність. Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого3! не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми математики, зокрема геометрії.

Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуїції, що не викликають ніякого сумніву, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: "Я мислю". Неможливо заперечувати положення "Я мислю", бо заперечення сумнів теж є проявом мислення. Саме положенню "Я мислю" притаманні ясність та самоочевидність. Далі Декарт робить другий крок: "Мислю, отже існую". Тобто від здатності мислити переходить до суб'єкта, істоти, яка мислить. Декарт вважає що людина від народження має певні вроджені ідеї, і й становлять фундамент пізнання, їх слід уяснити допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених іде Декарт відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми математики, наприклад "якщо до рівних величин додати рівні, то отримані результати будуть рівними-між собою" і т.д. Ці ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму.

Емпіричний напрямок у філософії Нового часу розвивався переважно англійською філософією XVII-XVIII ст. Одним з її представників, що продовжив ліні Ф.Бекона, був Томас Гоббс (1588—1679). Мого основі ідеї викладені у працях: "Левіафан" (1651), "Про тіло , (1655), "Про людину" (1658). Т.Гоббс, як і Ф.Бекон вважав, що основою наукового пізнання має бути аналітико-індуктивна методологія, основою якої є роз дання на окремі без'якісні елементи: лінії, фігури, площини і т.п. та їх систематизація.

Видатний філософ-матеріаліст XVII ст. — Джон Докк (1632—1704). Його праці: "Досвід про людське розуміння" (1690), "Два трактати про державне управління" (1690), "Думки про виховання" (1693), "Ро-зумність християнства" (1695). Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здат-ностей людини, виявленні джерел походження людського знання. Дослідження даних проблем він починає з кри-тики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну (від. лат. — почуття, від-чуття) теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є "чистою дошкою" на якій "чуттєвий досвід малює свої візерунки". :

Пізнання Локк розглядає як результат чуттєвого досвіду індивіда і поділяє його на дві сфери: зовнішній досвід, об'єктом якого є зовнішній світ/та внутрішній, об'єктом якого є діяльність душі людини. Зовнішній досвід є основою чуттєвого пізнання природи, а внутріш-ній — рефлексивного пізнання діяльності душі. Із цих двох джерел, на думку Локка, ми дістаємо усі наші прості ідеї — найясніші і найсамоочевидніші. Далі пізнання здійснюється через діяльність розуму, який сприймає прості ідеї, зіставляє їх, поєднує, порівнює, класифікує, створюючискладнїідеї. Наприклад, складна Ідея "друг" є результатом комбінації простих ідей: людина, любов, дія, благо; складна ідея "Бог" є результатом простих ідей рефлексії: безкінечність, існування, тривалість, задо-волення, щастя, сила.

Важливим елементом гносеологічних поглядів Лок-ка є концепція первинних та вторинних якостей. Дія речей зовнішнього світу на наші органи чуття, на думку Локка, може давати адекватні та неадекватні уявлення про них. Наприклад, наші ідеї про рух, спокій, фігури, маси, числа, протяжність і т.д. — це адекватні ідеї, які є копіями властивостей речей зовнішнього світу, це первісні якості.