У 20-х роках над репертуаром україномовної книги плідно працювали науковці Українського науково -дослідного інституту книгознавства під керівництвом Ю. Меженка. Серед видань «Труди УНІК» найґрунтовнішими можна назвати: «Українська книга XVI- XVII-XVIII ст.»; В. В Шпілевич «Бібліографія української літератури та літературознавства за 1928 рік», В. А. Ігнатенко «Бібліографія української преси 1816-1919». Власне, у 20-ті роки й були закладені підвалини понять «україніка», «українська книга», «національна бібліографія». Питання національної книги періоду нової та новітньої історії і бібліографічного репертуару розроблялися відомими бібліографами - Ю. Меженком, Ф. Максименком, С. Постернаком, М. Сагардою, С. Рубінштейном, М. Ясинським, М. Гуменюком; а методологічні аспекти репертуару української книги XVI-XVIII ст. - С. Масловим. Отже, дискусії стосовно поняття «українська книга» зародилися в середині 20-х років, які були бурхливим періодом національного відродження в історії України. Багаторазова історія спроб скласти повний реєстр книжкових багатств України протягом ХХ ст. так і не була реалізована. Цю роботу не вдалося втілити в життя ні Науковому товариству ім. Т. Г. Шевченка у Львові, яке ще в 1909 р. утворило у своєму складі Бібліографічну комісію для розробки повної бібліографії українського друку; ні у 20-30-ті роки, коли за цю справу взялася визначна плеяда вищезгаданих фахівців.

Наступна спроба відновлення роботи зі створення бібліографічного репертуару української книги (у хронологічних межах з 1798 до 1914 рр.) була зроблена в другій половині 40-х років і пов'язана з ім'ям тодішнього директора ЦНБ АН УРСР Ю. Меженка. Було вирішено сформувати робочу картотеку на основі бібліографічних джерел. До бібліографії ввійшли книги українською мовою, видані на території Російської імперії, у тому числі на тих польських землях, що належали їй. Ю. Меженко стверджував, що розгляд української бібліографії з 1798 р. є умовним, що слід готуватися до заглиблення далі в XVIII ст., а значить і в XVI. За його ініціативи на спеціальній нараді у ВБУ були обговорені теоретичні та науково-практичні питання репертуару української книги, але все це було призупинено у зв'язку з ідеологічними заборонами працювати над національною тематикою. Результатом праці ентузіастів-бібліографів того часу є робоча картотека Української книги 1798-1914 рр.

У 80-х роках XX ст. в Україні було відновлено системну роботу над Українським бібліографічним репертуаром (УБР). Очолила її Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського (НБУВ) [9], яка в 1989 р. виступила з пропозицією про відновлення роботи над репертуаром національного друку України. Ця тема увійшла складовою частиною державної комплексної програми «Книжкова спадщина України: створення бібліографічного реєстру та системи зберігання і загальнодоступності», затвердженої Комітетом з науково-технічного прогресу при Кабінеті Міністрів України (1992 р.). Головна мета цього проекту - побудова на основі єдиних теоретико -методологічних та організаційних принципів цілісної системи посібників ретроспективної національної бібліографії, що забезпечувала б потреби суспільства в бібліографічній інформації про весь документальний масив , створений у процесі історичного розвитку української нації, усіх галузей науки, культури, мистецтва тощо. Тоді ж національна ретроспективна бібліографія стала пріоритетним напрямом діяльності НБУВ.

З початку 90-х років ХХ ст. розпочався новий етап у розробці проблем НБ України. У дослідженні НБ виокремлюється комплекс загальнотеоретичних проблем, пов'язаних з визначенням типології об'єктів бібліографічного обліку, дослідженням проблем створення ретроспективної НБ України.

Теоретико-методологічні основи розвитку НБ відображені в працях бібліографознавців - І. Вовченко, П. Голобуцького, Л. Гольденберга,

М. Гуменюка, Я. Дашкевича, Р. Жданової, В. Загуменної, В. Лутовино- вої, В. Омельчука, В. Патоки й ін. та бібліотекознавців - В. Ільганаєвої, Т. Ківшар, О. Онищенка, М. Слободяника. Відповідний внесок у розкриття історії розвитку української бібліографії зробили М. Геращенко, Н. Королевич, В. Ляхоцький, Н. Стрішенець.

Питання про загальну концепцію україніки було порушене на I конгресі Міжнародної асоціації україністів (Київ, 1990 р.). Археологічна комісія, а згодом і Інститут української археографії (нині Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України - ІУА) взяли безпосередню участь у напрацюванні концепції архівної і рукописної україніки. Проект був доопрацьований редколегією (В. Ульяновський (ІУА), Л. Дубровіна (ЦНБ), К. Новохатський (Го - ловархів України), обговорений і затверджений на спільному засіданні дирекції ІУА та Інституту сходознавства НАН України. Учасники конгресу відмовилися від вузького бібліографічного розуміння поняття «україніка» як суто зарубіжних видань про Україну. Ідеться про загальний підхід, згідно з яким враховуються документи, створені в Україні, в інших державах - про неї, а також документи, створені українцями, які безпосередньо не працювали в царині української культури або науки, але які зробили значний внесок у світову культуру [3].

Слід зазначити, що в поняття «україніка» ряд учених пропонує вкладати не тільки бібліографічну інформацію, тобто інформацію вторинного рівня, а й створення зведеного фонду копій архівних історичних матеріалів - нагромадження масивів первинної інформації і накопичення масиву вторинної. На думку В. Омельчука, україніка має концентрувати в собі масив первинної інформації (оригінали документів чи їх копій, у тому числі фонд копій матеріалів, що зберігаються за кордоном), а також масив вторинної інформації (систему картотек, каталогів, реєстрів, путівників, довідників, власне археографічну чи бібліографічну інформацію) [5].

Визначенню понять «українська книга», «україніка» та розробці методики опису наукових документів, у тому числі рукописів і стародруків, приділено увагу в роботах вітчизняних фахівців у галузі бібліографування та архівної