УДК 821.161.2-1.09 17.024.2

Родіонова Інна Григорівна, кандидат філологічних наук, доцент, доцент кафедри української літератури Миколаївського державного університету імені В.О. Сухомлинського.

ЕВОЛЮЦІЯ ІНТИМНИХ ПОЧУТТІВ ЛІРИЧНОГО ГЕРОЯ ДМИТРА ПАВЛИЧКА

У розвідці проаналізовано особисту лірику Дмитра Павличка у часовому вимірі. Доведено, інтимні почуття ліричного героя зазнають еволюції від одухотвореного захоплення жінкою до тілесного розкошування її принадами.

The personal lyric of Dmytro Pavlychko in time measuring is analyzed in the article. It is proved, that the intimate feelings of lyric hero are in the process of evolution from inspired admiration for woman to corporal luxuriating of her amenities.Дмитро Павличко належить до когорти шістдесятників, котрі намагалися переступити через одномірне догматичне сприйняття світу, представити людину у всьому багатстві її проявів, серед яких не останнє місце посідають моральність та кохання. Ідея цієї розвідки виникла невипадково. До неї спонукала стаття Ольги Слоньовської, друкована в «Літературній Україні» (від 13 березня 2008 року). У ній дослідниця розглядає любовну лірику збірки «Золоте ябко» (К., 1998). Вивчаючи поезії цієї збірки, з'явилася потреба відкрити сферу інтимних почуттів ліричного героя у часовому вимірі. Маю на увазі своєрідну віршовану трилогію (цикл «Пахощі хвої» та збірки «Таємниця твого обличчя» і «Золоте ябко»).

Відправним пунктом цієї розвідки будуть два твердження Ольги Слоньовської, на яких ґрунтується її дослідження: по-перше, «ліричний герой завжди індивідуалізований, тому в рисах вдачі, у вчинках, у світогляді його [...] завжди проступає сам автор з усіма ним особисто пережитими стражданнями, ваганнями, втіхами, розчаруваннями й насолодами»; по-друге, «... ліричний герой Дмитра Павличка - людина з плоті й крові, чоловік, від природи наділений пристрастю й жагою, але водночас особистість з гранично великим духовним зарядом: тілесні переживання в нього ніколи не контрастують зі шляхетним ставленням до коханої» [4, с. 6].

У ранньому вірші Д. Павличка «Чого ти мною так гордуєш» спостерігається юнацьке захоплення з властивим йому перебільшенням і винятковістю:

Чого ти мною так гордуєш,

Чого ти слів моїх не чуєш,

Коли тобі вклоняюсь я? Якщо ти іншого кохаєш, На мене й заміру не маєш, - Скажи мені, любов моя!

З грудей я вирву серце нині,

Йому дам крила голубині,

Хай полетить удалину... [3, с. 130].

В іншій поезії раннього циклу вперше про- чуваються натяки на тілесність. Автор називає кохану «моя струнка, солодка згубо» (вірш «Коли ми йшли удвох з тобою»). Золоте колосся Д. Павличко порівнює зі своєю безмежною любов'ю, яку «стоптали так необережно», - така аналогія дає можливість поетові ідентифікувати себе в українському часо- просторі, адже образи «колосу», «зерна» чи «плуга» висвітлюють заховані у підсвідомості автора традиції землеробства. В цьому переконуємося, читаючи поезію, написану значно пізніше: «На мене сходить воля звідтіля, / Де є одна гора, а поруч - друга. / І твої груди тверднуть, як земля, / Яка, немов рятунку, прагне плуга» [1, с. 168]. Очевидно, синтез тілесності (реального) й одухотворення (уявного) дозволяє авторові зафіксувати окремий момент власної екзистенції, осягнути його виключність.

Досить часто переживання ліричного героя Д. Павличко реалізує у формі аналогії двох пар образів: природа і сфера людських почувань. Як-от, у поезії «У лісі яличку зрубали...». До природної лінії, яка обіймає три строфи, автор долучає четверту строфу - «людську» сюжетну лінію. Проте внутрішня, «природна» сюжетна лінія активно заявляє про себе, і в цій останній строфі, переорієнтовуючись на семантичну сферу образів зіставлення «людського ряду»:

І пестив він коси другої...

Але, як з далеких дібров

Доносились пахощі хвої,

Він марив про першу любов [3, с. 145].

У такий спосіб художній час і простір організовують уповільнений ритм, коли ліричний герой, ніби «зависає», переживаючи стани спокою і самозаглиблення. Поезія «Я тільки раз, єдиний раз любив» вражає нагромадженням деталізованих порівнянь, запозичених із природного ряду, завдяки чому досягнуто значного емоційно-експресивного ефекту:

У серце, наче в землю деревце,

Вона (любов - курсив мій) вросла, коріння

розпустила По жилах - в груди, в руки, у лице, І кров моя любов мою живила [3, с. 146].

І, напевно, завершальним в аспекті одухотвореного сприйняття коханої, вражаючого своєю безпосередністю й чистотою, буде вірш «Є жінки - немов зірки небесні». Ліричний герой переживає послідовні епізоди, які складаються в картину природного річного циклу: він захоплювався жінками, котрі «немов зірки небесні, / згоряють, впавши з висоти»; жінками, які «немов квітки весняні, / шершавий пробивають лід»; жінками, що «немов листки осінні, / летять з вітрами вдалину» і в якусь мить переживає раптове прозріння, збентежений власним відкриттям: «... кохана, /мила і жадана, / Найзвичайніша з усіх жінок». Мрійливість ліричного героя, що згодом переростає у філософічність, - природна й зрозуміла, він ніби переходить у старшу вікову групу із тягарем набутого життєвого досвіду.

У далекі 80-ті, в інтерв'ю, яке дав Д. Павличко журналові «Радянська жінка» на запитання: «Чи розгадали ви таємницю обличчя коханої?», він відповів: «Ні, не розгадав. Але, як і кожна людина знаю, що кохання - це одна з найбільших радостей на землі. Якби не існувало любові між чоловіком і жінкою, то на цій землі не було б нічого». Ці слова служать камертоном до наступної збірки поета «Таємниця твого обличчя» (1979), в одному з віршів якої поет подає