Дніпропетровський національний університет

БУТИРІНА Марія Валеріївна

УДК 82-92+070

Комунікативні фактори функціонування

публіцистичних текстів (на матеріалі журналів

“Літературно-науковий вісник” і “Питання

філософії та психології”)

Спеціальність 10.01.08 – журналістика

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі журналістики Дніпропетровського національного університету.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук,

Бойко Алла Анатоліївна,

доцент кафедри журналістики Дніпропетровського національного університету

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук,

Непийвода Наталя Федорівна,

професор кафедри редакційно-видавничої справи Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

кандидат філологічних наук,

Зелінська Надія Віталіївна,

доцент кафедри видавничої справи і редагування Української академії друкарства

імені Івана Федорова Міністерства освіти і

науки України (м. Львів).

Провідна установа: Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра української преси (Міністерство освіти та науки).

Захист відбудеться “24” квітня 2001 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.34 Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (03119, м. Київ, вул. Мельникова 36/1, Інститут журналістики).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (02033, м.Київ, вул. Мельникова, 36/1).

Автореферат розісланий “22” березня 2001р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, В.Ф.Іванов

кандидат філологічних наук, професор

Загальна характеристика роботи

Дана робота присвячена дослідженню журналістського процесу в контексті теорії комунікації.

Актуальність дослідження. Звернення до комунікативної і тісно пов'язаної з нею діалогічної проблематики обумовлене актуалізацією нової наукової і соціальної парадигми. З поступовою універсалізацією ролі комунікації у суспільстві новітній комунікативний простір формується як продукт взаємодії низки рівнозначних незалежних учасників. У цій новій ситуації комунікація стає об'єктом усебічних досліджень, оскільки від рівня знання специфіки різноманітних форм інтеракції залежить продуктивний перебіг основних суспільних процесів. Створення такого типу спілкування, який би позначався не традиційною, нормативно зумовленою згодою, а комунікативно досягнутим порозумінням, визнається основною проблемою гуманітарної науки.

У зв'язку з цим виникає ціла низка питань, пов'язаних із визначенням умов, принципів, норм міжособистісних взаємин, загальний сенс яких може бути зведений до запобігання тому фіктивному варіанту комунікації, який Ю. Хабермас назвав “спотвореним”. Важлива роль у впровадженні нової соціальної парадигми, на наш погляд, має бути відведена журналістиці, яка розуміється як соціальний інститут, що легітимує суспільні процеси в режимі діалогу. Такий підхід обумовлює розгляд механізму легітимації в руслі культурного процесу як одного з можливих контекстів вивчення теоретичних засад масової комунікації.

Науковий сенс цього по-новому мотивованого дослідження ми бачимо в розширенні меж дослідницької рефлексії, у синтезуванні окремих засобів та методів тих наук, які поєднані спектром комунікативної проблематики. На сьогоднішній день накопичено значний досвід комунікативного аналізу в різноманітних сферах людського життя. Так, у своїй узагальнюючій праці “Теорія і практика комунікації” Г. Г. Почепцов наводить 25 моделей, які так чи інакше структурують простір, у якому відбувається комунікація ( авторами їх є Р. Якобсон, Г. Шпет, В. Пропп, Ю. Лотман, Р. Барт, М. Бахтін, М. Евреїнов та ін.). Універсальною з них є схема Р.Якобсона, у якій названі такі фактори комунікації: адресат, адресант, повідомлення, код, контакт, контекст.

Контекст

код контакт

Адресант----------------повідомлення------------------Адресат11 Якобсон Р. Лингвистика и поэтика// Структурализм: "за" и "против". - М., 1975. - С.198.

Решта моделей спрямовані на актуалізацію того чи іншого комунікативного елементу - контексту (М. Євреїнов, Г. Шпет), коду (Р. Барт, Ю. Лотман), адресата (М. Бахтін), повідомлення (Ю.Лотман, Г. Шпет) тощо.

Слід зазначити, що будь-яка модель масової комунікації значною мірою обумовлена фактором адресата, яким є масова аудиторія. Через це масового характеру набувають й інші складові комунікативної процедури.

Найбільш значним дослідженням дискурсу масової комунікації в українському і зарубіжному контекстах нам видається теоретична праця групи вітчизняних авторів „Масова комунікація”. Наукові розробки зарубіжних дослідників, у яких закладені парадигми масово-комунікаційних процесів, репрезентують, як правило, фактор впливу ЗМК на суспільну свідомість. Це стосується “дифузної теорії” Е. Роджерса, “спіралі мовчання” Е. Ноель-Нойман, дворівневої моделі комунікації П. Лазарфельда та ін. Отже, специфічного характеру масова комунікація набуває через те, що в її межах суспільство має можливість реалізувати технології виробництва соціальних (над-індивідуальних) значень. Проте антропоцентристське спрямування роботи вимагає ствердження тієї форми комунікації, яка б обстоювала цінність індивідуальних існувань і згідно з цим враховувала індивідуальні, певною мірою інтенціональні прояви в спілкуванні. Через це нам видається доцільним звернутися до комунікативної філософії, яка запропонувала бачення фундаментальних проблем людського буття в його особистісному вимірі, відбитому крізь призму інтерсуб'єктивності. Методологічну релевантність теорій комунікативної філософії (розробки К. Ясперса, М. Бубера, Ю. Хабермаса, К.-О. Апеля) можна також пояснити на основі специфіки історичного аспекту роботи, яка аналізувалася у співвіднесенні з генетичною тріадою “міфологія - релігія – філософія”.

Важливо зазначити, що раніше теоретична філософсько-комунікативна проблематика фактично не перетиналася з таким практичним матеріалом, як журналістський процес, узятий в ретроспективному вимірі, і у цьому сенсі проблему, висунуту в дисертації, можна вважати раніше не досліджуваною.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації має зв’язок з науковою плановою тематикою кафедри журналістики Дніпропетровського держуніверситету (“Масова комунікація в соціокультурному контексті”, “Сучасний стан теорії та практики масової комунікації в Україні та за її межами”) і підпорядкована програмі теоретичної та практичної допомоги ЗМІ регіону в рамках діяльності Національної ради з питань телебачення та радіомовлення.

Мета і завдання дисертації. Мета нашого дослідження полягає у визначенні комунікативної специфіки журналістського процесу кінця ХІХ - початку ХХ століть на рівні тем, ідей, жанрів, концепцій, форм, засобів. У зв'язку з цим ми маємо вирішити такі конкретні завдання:

- Виявити співвідношення соціокультурних тенденцій із внутрішніми закономірностями журналістського процесу.

- Дати комунікативне обґрунтування структурно-жанрової специфіки періодичних видань “Літературно-науковий вісник” і “Питання філософії та психології” (Спорідненість журналів пояснюється їх роллю у формуванні духовних процесів у суспільстві. “ПФП” слід вважати першим у Росії філософським журналом. У “ЛНВ” здійснено одну з перших спроб систематизувати та архетипізувати українську філософську думку.).

- Описати жанрові особливості публіцистики як способу і форми організації одного з цілеспрямованих комунікативних процесів.

- Визначити якісні параметри основних видів дискурсів.

- Охарактеризувати функціонування дискурсів у режимі діалогу.

Методика, розроблена автором, дозволяє відійти від хронікально-описового підходу у розгляді журналістського процесу і вдатися до комунікативного, який надасть можливість розглянути динаміку взаємовідносин соціального інституту журналістики та суспільства, що перманентно розвивається.

Об’єктом дослідження дисертації є публіцистика як жанр журналістики, предметом дослідження – комунікативні процеси, які відбуваються в її межах.

Наукова новизна. У даній роботі здійснена трансляція комунікативної методології на предметне поле української та російської публіцистики кінця ХІХ - початку ХХ століть. Спрямуванню дисертації відповідають такі основні аспекти комунікативістики, як семіотичний, інформаційний, діяльнісний - зі специфічним інструментарієм: текстологічним, психолінгвістичним, антропологічним. Комунікативний план роботи доповнюється ще однією методологічною парадигмою - ідеєю діалогу, яка пов'язана з уявленнями про біполярну структуру буття тексту, мовної одиниці. Ми мали також на меті розширити межі тлумачення комунікативної методології шляхом інтерполяції до неї феноменологічних принципів.

Наукова новизна нашого дослідження зумовлена відходом від традиційного ракурсу в розгляді журналістського процесу.

Масив текстів, який раніше вивчався здебільшого у хронікально-описовому аспекті, був осмислений в контексті теорії комунікації. Такий підхід у теорії журналістики дозволить надати будь-яким прикладним знанням, що з'являються в його межах, філософську обґрунтованість та діалогічну кореляцію.

На захист висунуто такі положення:

- Методологія комунікативної репрезентації журналістського тексту, запропонована автором як доповнення до загальноприйнятого зображення історико-журналістського матеріалу, дає змогу у повному обсязі висвітлити екстралінгвістичне “буття” публіцистичного виступу, розшифрувати не лише поверхневі смисли, а й імпліцитно виражені.

- Системні формальні й змістовні текстові складники в авторському варіанті комунікативного аналізу розглядаються як такі, що потенційно містять у собі передумови до дискурсивного обґрунтування.

- Дискурсивні процедури, розроблені та проілюстровані автором на матеріалі публіцистичних текстів, дозволяють говорити про конкретний методологічний інструментарій щодо запобігання “спотворених” форм комунікації.

- Феноменологічна кореляція комунікативної методології, здійснена автором у дисертаційній роботі через відповідне обґрунтування природи різнорідних явищ культури сприяє створенню універсального статусу комунікації.

Конкретним матеріалом дослідження будуть журнали “Питання філософії та психології” (1889 – 1917рр.) та “Літературно - науковий вісник” (1898 – 1919 рр.) як комунікативні системи, узяті в їхніх часових межах, і як ідейно-жанрові утвори, диференційовані на низку публіцистичних текстів. Репрезентативність матеріалу зумовлена обставиною співвіднесення обраних видань із найбільш загальними процесами в суспільстві означеного періоду.

Практичне значення одержаних результатів дисертації становить те, що загальний підхід до журналістського процесу у світлі діалогічної категорії, методи і результати дослідження, а також зібраний матеріал можуть бути використані в курсах лекцій з історії української та російської журналістики, теорії комунікації, при укладанні спецкурсів, що висвітлюють окремі питання української та російської філософії, яка отримала своє виявлення у феномені філософської преси та релігійно-філософської публіцистики означеного періоду.

Теоретична значущість полягає у розробці майже неторканої до 1990-х років в українській гуманітарній науці комунікативної проблематики, а саме в пропозиції того варіанту комунікативного обґрунтування журналістського процесу, який може бути застосований як до історичного, так і до сучасного вимірів буття. При розгляді суто текстових мікротем особливо значущим виявилося входження в ті проблемні орбіти, вихід з яких був знайдений нами в низці дискурсивних процедур.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження обговорювалися на підсумкових наукових семінарах ДНУ та засіданнях кафедри журналістики. Наукові доповіді виголошувалися на науковій конференції факультету журналістики МДУ та на львівській конференції “Українська періодика: історія та сучасність”, що відбулася у 1998 році.

Публікації. Основні положення дисертації відображені у 8 публікаціях, з них 5 статей.

Структура та обсяг дисертації. Структура зумовлена специфікою дослідницької концепції. Дисертація складається з 162 сторінок машинописного тексту і містить вступ, 3 розділи, висновки та список використаної літератури.

Основний зміст роботи

У вступі до дисертації обґрунтовані актуальність і наукова новизна обраної теми, визначені мета та обумовлені нею завдання. Розроблена методологічна базу дисертації. Викладений погляд автора на можливості практичного застосування положень дисертаційного дослідження.

У першому підрозділі першого розділу “ЛНВ як комунікативна система” висвітланий стан наукового вивчення проблеми, що висунута в дисертації. При цьому зазначено, що будь-які наукові розробки з комунікативної теорії відображають ту роль, яку відіграє комунікація в житті суспільства. Її значення актуалізується в роботі через жанрову типологізацію та аналіз масиву повідомлень, утвореного соціальним інститутом журналістики.

Будь-який журналістський текст існує в певному предметно-функціональному середовищі, яке є не гомогенним, а багатоманітним. Отже, реальні форми його прояву в журналістиці пов'язані з різними типами сприйняття дійсності, які відбиваються у різновидах жанрів. Останні містять певні основи, підсумки культурно-історичного досвіду, принципи, норми, зразки, типи світобачення і відповідні їм типи творчості, на ґрунті яких створюються правила побудови й мовного оформлення журналістського тексту. Сукупна жанрова якість форми публіцистичних текстів містить такі складові: аналітичність, синкретичність відображення, сугестивність, суб'єктивність, релевантність зв'язку “адресант – адресат”. Останній фактор є домінантою цих якостей. Він стає визначальним у процесі досліджень з теорії та історії журналістики і ідентифікується нами як комунікативний фактор.

За такою логікою в підрозділі здійснене комунікативне визначення традиційної класифікації жанрів. З цією метою автором використана концепція суспільних зв'язків К. Ясперса, адже обґрунтувати будь-яке явище (подію, процес) комунікативно означає виділити та охарактеризувати існуючі всередині нього зв'язки.

Послідовне проведення на предметне поле журналістики трирівневої системи міжособистісних стосунків через ідентифікацію їх характерологічних, функціональних, предметних ознак дозволило визначити відповідні групи жанрів - інформаційну, аналітичну, публіцистичну. Підвищення рівня комунікативності, характерного для взаємопереходу жанрів, відображається у їх специфіці через зростання концептуальності та суб'єктивності в репрезентації факту, який розуміється як універсальна передумова журналістської діяльності.

Важливий теоретико - методологічний наголос у підрозділі зроблено на феноменологічному підході, який зумовлює чітку закономірність: рівень комунікативності з необхідністю визначає як особливості функціонуючого на ньому угруповання людей, так і жанрову специфіку створених ними текстів.

Публіцистична (світоглядна) модель комунікації, формально виражена як “трансраціональна тотожність частини цілому”, відображає структурну відповідність їй взаємодіючих в надрах культури явищ та чинників різноманітної природи і значущості:

У другому підрозділі першого розділу “Публіцистика журналу в світлі комунікативного аналізу” на конкретному матеріалі доведені ті теоретичні положення, які були висунуті нами у першому підрозділі. Зокрема, тут продемонстровано, що публіцистична жанристика “Літературно-наукового вісника” та його редакційна колегія, представлена Науковим Товариством ім. Т. Г. Шевченка, будувалися згідно із закономірностями світоглядної моделі. Ця комунікативна адекватність стала можливою внаслідок безпосереднього зв'язку інформаційних процесів у суспільстві із актуалізацією інтенції “українства”, яка наприкінці ХІХ століття стала об'єктом теоретичних досліджень. Як світоглядне ціле, вона поєднала плюралістичні погляди суспільства та культурних діячів означеної доби. Універсальність зв'язку на засадах “піклування про долю нації” обумовила функціональну та структурну спорідненість “НТШ”, “ЛНВ” та корпусу творів, що ними продукувалися. У підрозділі також здійснені ідентифікація та аналіз тих жанроутворюючих засобів публіцистики журналу, які обумовили її комунікативну ефективність.

До змістовних жанроутворювальних факторів, що корелюють із комунікативною природою публіцистики, нами віднесені такі:

- концептуальна відповідність матеріалів публіцистичному Цілому (маються на увазі інтуїція “українства” та похідні від неї концепти: “етичність світогляду Т. Г. Шевченка” для С.Єфремова, “просвітницький характер ЛНВ” для О. Маковея, ідея поступу, яка вкорінена в діаді “людина – нація” для І.Франка);

- звернення до авторитетів - знакових постатей літератури і культури (переважно Т. Г. Шевченка), до ціннісного простору яких запроваджувалися герої публіцистичних творів;

- активізація світоглядних зв'язків через виходи авторської рефлексії в соціальну площину (Детальний, хронологічно наскрізний нарис М. Грушевського “Культурно-національний рух на Україні в ХVІ-ХVІІ віці” розгортався як публіцистичне відтворення розвитку форм релігійної свідомості, що дозволяло історику доводити особливу роль релігії та церкви як організаційної сили в національному процесі.);

- комунікативне обумовлення текстової моделі через залучення та вербалізацію ментальних проявів, що було характерним для української журналістики кінця ХІХ - початку ХХ століть;

- гносеологічна взаємодія автора й героя, замкнутих під час діалогічної зустрічі в контурі “спільного предмета” (у своїй статті “Поезія всепрощення” С. Єфремов побудував діалог з читачем як комунікацію, узгоджену і з адресатами, і з героєм публіцистичного матеріалу Т. Г. Шевченком).

До формальних жанроутворювальних факторів публіцистики ми віднесли такі засоби:

а) збуджувально-окличні (імперативні) конструкції, у побудові яких увиразнювалася особлива риторична значущість діалогічного утворення “ми”: “Властивим завданням нашим буде слідити культурне і національне життя земель українських” (М. С. Грушевський);

б) розмовні моделі, запроваджені як риторичні засоби, незалежні від змісту матеріалів: “про наше життя...гм...наше життя” (О. Маковей);

в) контактовстановлювальні засоби, звертанням до яких автори створювали “ефект причетності” аудиторії до своєї рефлексії: “як бачимо”, “і так говоримо”, “візьміть хоча б такі рядки ... і побачите” І. Франка;

г) експресивно-забарвлена лексика, інтонована задумом автора, тісно пов'язаним з його індивідуальною суспільною позицією (негативно інтонована лексика публіцистики М. С. Грушевського “давня церковна шкілка”, “пута схоластики” стосувалася Польщі та польського (синонім негативного) впливу на українську культуру). Мала місце також загальнозначуща мотивація експресії, якою характеризувалася творчість українських публіцистів, що спиралася на національну ідею;

д) форма внутрішньотекстового діалогу (Формально матеріал рубрики “З життя та письменства” будувався О. Маковеєм як чергування реплік адресанта та адресатів. Тому цілісність публіцистичного тексту в цьому випадку досягалася через їх співтворчість, що виявлялося на рівні динамічного образу тексту);

е) натуралізація у викладі подій: “...так потроху пробивалося нове життя на старім перелозі” (М. С. Грушевський).

Третій підрозділ першого розділу “Міф та архетип у комунікативній системі публіцистики ЛНВ” конкретизує соціальну відкритість публіцистики. Її комунікативна ефективність розглядається як залежна від вірного вибору системи кодування повідомлень. У свою чергу код визначається як низка постійних опорних елементів, відбитих у свідомості учасників комунікативної події у вигляді міфологічних та архетипічних проявів (архетип у розумінні сучасного дослідника М. Хамітова - це “світоглядна основа, на якій базуються всі прояви культурної творчості певного етносу”11 Хамитов Н. Освобождение от обыденности. – К, 1995. - С.75.

Отже, національна ідея виявляє себе як система архетипів культури в їх історичному розвитку. За такою логікою міф визнається нами як самодостатня система осягнення світу, яка передує архетипові і стає ним у результаті жорсткої суспільної селекції. У підрозділі розглянуто міф та архетип як імовірні варіанти кодування культурного повідомлення, конкретизованого до низки публіцистичних праць авторів “ЛНВ” - М. С. Грушевського, О.Маковея, С. Єфремова. У процесі аналізу доведена специфічність національної міфосвідомості, яка знайшла відображення також у характері публіцистичної моделі комунікації. Маються на увазі такі її визначальні риси - поліхронічність (як корінна відмінність української міфології від російського профетистського міфу), діалектичність (функціонування в публіцистичних текстах архетипів-антиподів у ролі ключових слів, навколо яких групувалися основні соціальні теми), катарсичність (ефект “очищення” в публіцистичних текстах широко використовував С. Єфремов, оскільки як морально-естетична категорія катарсис органічно співвідносився з національною проблематикою).

У другому розділі “Питання філософії та психології як комунікативна система” продовжена тема комунікативної своєрідності публіцистичних жанрів.

У першому підрозділі другого розділу “Соціокультурний простір функціонування журналу” доведено, що специфіка “ПФП” цілком відповідає комунікативній послідовності: світоглядна спілка (Московське психологічне товариство) – видання, побудоване за світоглядними принципами (“ПФП”) – публіцистика, яка продукувалася виданням (здійснене на світоглядних засадах інформування). Це стало можливим через підпорядкування суспільних духовних процесів утопізмові - тотальній формі суспільної свідомості, яка панувала в означений період. Узяті в діалогічному вимірі утопічний тип міжособистісного спілкування, який функціонував у межах емоційно акцентованої ідеї релігійного рятунку, і його комунікативна модель співвідносилися між собою як антропологічні явища одного порядку. Це зумовило виняткову значущість гностичних архетипів та парадигм, які ініціювали утопічні конструкції для того варіанту комунікації, при якому люди спілкуються один з одним за наявності загальної ідеї. Власне утопізмом як загальнозначущою концепцією релігійного порятунку обумовлювалася та спорідненість плюралістичних світоглядів, на основі якої і будувалася комунікація найвищого порядку. При цьому свою реалізацію вона дістала у взаємодії ряду співробітників журналу - прихильників різноманітних напрямків, об'єднаних спільною концепцією. Отже, конкретним виявом світоглядної моделі ХХ століття стала концепція “Братства”, у даному випадку репрезентованого Московським Психологічним Товариством, яке через спільність учасників (М. Я. Грота, В. С. Соловйова, Л.М.Лопатіна, С. Булгакова, М. О. Бердяєва, В. В. Розанова, В.О.Ключевського, П. І. Новгородцева) правомірно вважати також редакційною колегією “Питань філософії та психології”.

У підрозділі “Комунікативний аналіз публіцистики журналу” здійснене співвіднесення вищезазначених нами жанроутворювальних елементів із російським варіантом публіцистичних текстів означених авторів. У процесі дослідження матеріалу нами виокремлені такі характерні риси російської духовної традиції, які значною мірою відбилися у специфіці комунікативної моделі публіцистики: самопізнавальна спрямованість, релігійна забарвленість, позалогічність, тяжіння до структурної форми всеєдності.

Сукупна жанрова якість форми публіцистичних текстів доповнена такими складниками:

а) питальними реченнями, що обумовлюють динаміку авторської рефлексії і втягують до неї читачів: “Що таке я? Що означають мої відчуття? Як же слід повестися, щоб не покинути ґрунту реального досвіду і уберегти себе від умоглядних гадань?”(Л. М. Лопатін);

б) об'єктними, зображеними словами та виразами, які лежать в іншій площині щодо дійсності тексту і демонструють певні жести персонажів: “Коли Ніцше викидає з себе запеклі шматки крові та жовчі, розкриває свою змордовану душу...” (С. Булгаков);

- регламентованою об'єктивністю, що ініціювала поліфонічний лад тексту: “Коли я намагаюся віддати собі звіт у цих пошуках, я чую нескладний хор голосів, чую звуки неясні і суперечливі” (П. І. Новгородцев).

У третьому розділі “Дискурс як умова функціонування публіцистичних текстів” розроблений дискурсивний інструментарій, який дозволяє уникнути “спотвореного” варіанта перебігу комунікації. Сприйняття комунікативної апріорності як автентичної характеристики певного журналістського тексту дозволило нам розглянути його елементи як такі, що імпліцитно містять діалогічне начало. З'ясувалося, що публіцистичний твір як історико-культурна реальність не може бути вичерпаний потенціалом внутрішньотекстових взаємозв'язків. Він корелює і сполучається із позатекстовою сферою — дійсністю, традиціями, уявленнями, мовними нормами. Усвідомлення подвійної природи публіцистики дало можливість виділити дві наявні форми комунікації - комунікативну дію (як активне запровадження зовнішніх інформаційних зв'язків) та дискурс (як інструмент відкриття внутрішніх змістовних зв'язків). Ідентифікований як текстовий фрагмент, що не містить явно вираженого комунікативного спрямування та перебуває в тісному генетичному зв'язку з культурною парадигмою епохи, дискурс був витлумачений нами як засіб відновлення втраченого в діалогічній зустрічі консенсусу - похідної від екстралінгвістичних обставин, що водночас, через мову корелює з цими обставинами. Таким чином, дискурсивне виключення деформації комунікативної структури тексту було визначене нами як актуалізація моменту “аплікації” - контекстуальної причетності смислового змісту адресата, а саме: проведення конкретних заходів щодо трансформації тлумачення на інтерпретацію, ствердження на припущення, пояснення на наукове пояснення. Цей ряд дискурсивних процедур був узагальнений нами в раціональній групі дискурсів, які звільняють процес комунікації як від зовнішнього, так і від внутрішнього примусу - вихідного з самої структури мови. Проте за межами цього типу дискурсів залишалися проблематичні претензії на розкриття інтенціональних складових спілкування, таких як етимологія норм та мотивів. Констатація відкритості учасників діалогічної події на одну автентичну основу, на об'єднуючу низку архетипів, гностичних схем, парадигм, що виконували роль передоснов культури означеного періоду, дозволила запровадити в процес публіцистичної комунікації специфічні заходи, названі нами ірраціональними дискурсами.

У першому та другому підрозділах третього розділу розглянуті дві їхні форми - автокомунікативна та міфологічна. Так, здійснена у підрозділі “Ірраціональне дискурсивне обґрунтування комунікації. Автокомунікативний дискурс” характеристика основних рис автокомунікації, заснованої на феномені внутрішнього мовлення, уможливила висновок про те, що взаємодія в контурі “Я-Я” продуктивно впливає і на побудову інтерсуб'єктивних відносин. Автокомунікативний дискурс активізує консенсуальну тенденцію в межах комунікації внаслідок дії низки факторів:

- Внутрішнє мовлення як основа автокомунікації стає об’єктом думки або особливого емоційного стану (рефлексивність). Активізуючи імагінативну здібність людини, вона провокує дискурсивні запитання - яким чином це стосується мене? як це можна висловити інакше? Наприклад, в автолистуванні А. Козлова (“ПФП”) втягнення в середину рефлексії відбувається за рахунок первинного образу-організатора, що з'являється у процесі переходу від першого листа (вихідного повідомлення) до наступних, уже вербалізованих фрагментів внутрішнього мовлення. Аналогічний приклад являє собою й унікальна спроба ведення внутрішньотекстової бесіди, здійснена О. Маковеєм у рубриці “З життя та письменства”.

- Автокомунікативний дискурс має спроможність ставати організатором контексту для авторських повідомлень. Адже коли зовнішнє мовлення асимілюється як внутрішнє, розуміння переходить у збагнення. До такої комунікативної практики часто вдавалися автори журналів “ЛНВ” та “ПФП”. Багаторазово дублюючи засадні принципи своїх вчень, вони домагалися їхнього засвоєння та впровадження у рефлексивні процеси читачів. Підготований контекст забезпечував продуктивне проведення до аудиторії подальших положень зростаючих метафізичних систем.

- Автокомунікативний дискурс викликає потрібні автору асоціації. Прийомом, який сприяє комунікації у публіцистиці, стає інтерполяція в текст біблійних цитат (Біблія - зміст внутрішнього мовлення православної культури). В українській публіцистиці цю роль виконує поезія Т. Г. Шевченка, яку можна вважати квінтесенцією народного світовідчуття. Адже синтагматично організовані релігійні та поетичні тексти, які прагнуть до звільнення від семантичного навантаження, мають тенденцію ставати організаторами наших асоціацій.

- Фасцинація - ритмічна повторюваність окремих елементів публіцистичного тексту - дозволяє адресату сприйняти повідомлення як “текст для себе”, увійти в нього в ролі співучасника подій або співавтора. Послідовно цей принцип був проведений у моралістичних та релігійних текстах журналу “ПФП”, де маніпуляція одними й тими ж образами призводила до того, що семантичні повторення сприймалися як несемантичні ряди. Роль кодів у серії статей М. С. Грушевського “Культурно-національний рух на Україні в ХVІ-ХVІІ віці” виконували архетипи “воля”, “доля”, “боротьба” та їх контекстуальні репрезентанти: “волі” – “життя”, “боротьби” – “рух”, “долі” – “єдність”.

- Автокомунікативний дискурс відповідним чином трансформує самоосмислення аудиторії, тобто переводить отриману інформацію з системи знання у систему засвоєння.

Розкриття сутності міфу в підрозділі “Ірраціональне дискурсивне обґрунтування комунікації. Міфологічний дискурс” як потенційної комунікативної системи дав змогу виділити механізми використання їх у публіцистиці, пов’язані зі спроможністю міфу натуралізовувати й вербально закріплювати окремі фрагменти історії (наприклад, через актуалізацію в текстах видатних постатей українського розвитку (Т. Г. Шевченко, І. Котляревський), окремих інституцій (Кирило-Мефодіївське товариство) та суспільних інститутів (козацтво)). Ця якість міфів зумовила їхню особливу значущість в арсеналі публіцистичних засобів через актуалізацію шляхом формальної та смислової явності міфологічних елементів (тлумачення міфу виключає втручання у сферу несвідомого людини), їхньої суспільної контекстуальності (умовою співвідношення з обраною аудиторією).

У висновках відповідно до змісту основних підрозділів викладено результати дослідження комунікативних факторів публіцистики. Таким чином, у дослідженні була продемонстрована продуктивність використання комунікативної парадигми у вивченні журналістського процесу: його результатами стали виявлення та ідентифікація жанроутворювальних засобів, охарактеризованих у діалогічному контексті, а також відкриття тих метатекстових елементів (дискурсів), які при відсутності явно вираженої діалогічної природи, ставали передумовою до задовільного перебігу комунікації. Крім того, у ході дослідження були зазначені і охарактеризовані ті структурні й сутнісні паралелі між журналістикою та впливаючими на неї різнорідними соціокультурними чинниками, спорідненість яких була зумовлена автентичністю їх комунікативної природи. Конкретні результати цього по-новому мотивованого наукового пошуку відкривають перспективу комунікативної методології в межах теорії журналістики.

Перелік праць автора дисертації, опублікованих за темою дослідження:

Солдатенкова М. В. “Літературно-науковий вісник” як комунікативна система // Ex professo: Збірник наукових праць молодих вчених Придніпров’я. – Д. – 1999. – С.142-153.

Солдатенкова М. В. Комунікативне обґрунтування структурно-жанрової специфіки періодичних видань (на прикладі журналів “Питання філософії та психології” і “Літературно-науковий вісник”) // Українська періодика: історія і сучасність. – Т.5. – Л. – 1999. – С.282-288.

Солдатенкова М. В. Автокомунікативний дискурс як умова функціонування релігійно-філософської публіцистики // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики НАНУ. Львів.наук. б-ка. ім. Стефаника. – Л. – 1999. – С.399-405.

Солдатенкова М. В. Неоидеализм-утопизм: противостояние на страницах журнала “Вопросы философии и психологии” // Ex professo: Збірник наукових праць молодих вчених Придніпров’я. – Д. – 1997. -С.168-171.

Солдатенкова М. В. Религиозно-философская журналистика конца XIX – начала XX веков как форма коммуникации // Журналистика в 1996 году: Тезисы научно-практической конференции. – М. – 1997. – С. 5-7.

Солдатенкова М. В. Дискурс як умова функціонування публіцистичних текстів // Вісник Дніпропетровського університету. – с. “Літературознавство і журналістика”. Вип. 3. – Т. 1. – Д. – 1999. - С.145-155.

Солдатенкова М.В. Міф та архетип у комунікативній системі публіцистики журналу “Літературно-науковий вісник”// Українська періодика: історія і сучасність. Доповіді та повідомлення 6 Всеукраїнської науково-теоретичної конференції 11-13 травня 2000 року. – С. 279-284.

Бойко А. А. Бутырина М. В. Католическая пресса Франции и православная периодика второй половины XIX века // Франція та Україна: науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур: Тези доповідей. – Т.1, Ч.1. – Д. – 1996. – С.8-9.

Бутиріна М. В. Комунікативні фактори функціонування публіцистичних текстів (на матеріалі журналів “Літературно-науковий вісник” і “Питання філософії та психології”). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.08. – Журналістика. – Інститут журналістики, Київ, 2001.

Дисертацію присвячено питанням вивчення теоретичних засад масової комунікації (на прикладі журналів “Літературно-науковий вісник” і “Питання філософії та психології”). Масив текстів, який раніше вивчався в хронікально-описовому аспекті, проаналізовано в контексті теорії комунікації. Методологія комунікативної репрезентації журналістського тексту, запропонована автором як доповнення до загальноприйнятого зображення історико-журналістського матеріалу, дає змогу у повному обсязі побачити екстралінгвістичне “буття” публіцистичного виступу, розшифрувати не лише поверхневі смисли, але й імпліцитно виражені. У процесі дослідження ідентифіковано низку жанроутворювальних факторів публіцистики, а також віднайдено метатекстові елементи, які є передумовою задовільного перебігу процесу комунікації.

Ключові слова: масова комунікація, публіцистичний текст, журналістика, комунікативний процес, жанроутворювальні фактори, дискурс.

Бутырина М. В. Коммуникативные факторы функционирования публицистических текстов (на материале журналов “Литературно-научный вестник” и “Вопросы философии и психологии”).

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.08. – журналистика. – Институт журналистики, Киев, 2001.

Диссертация посвящена вопросам изучения теоретических основ массовой коммуникации (на примере журналов “Литературно-научный вестник” и “Вопросы философии и психологии”). Разработано новое направление в журналистиковедении, связанное с привлечением конкретных концепций и положений коммуникативной теории. Специфике работы отвечают такие основные аспекты этой интегративной области научного знания: информационный, семиотический, деятельностный с соответствующим инструментарием: текстологическим, психолингвистическим, антропологическим.

Интенциональная сущность данного исследования связана с понятием априорной коммуникативной цели, в отношении которой любой элемент текста рассматривается как средство для достижения этой цели, как этап реализации избранной коммуникативной стратегии. Методология, предложенная автором в дополнение к общепринятому отражению историко-журналистского материала, дает возможность в полном объеме увидеть экстралингвистическое “бытие” публицистического выступления, расшифровать не только поверхностные смыслы, но и имплицитно выраженные.

Массив текстов, который ранее рассматривался в хроникально-описательном аспекте, осмыслен в контексте теории коммуникации. Коммуникативный план работы дополнен еще одной методологической парадигмой – идеей диалога, которая связана с представлениями о биполярной структуре бытия, текста, языковой единицы.

Идентифицированы системные формальные и содержательные текстовые составляющие, которые относятся к жанрообразующим факторам публицистики. Дискурсивные процедуры, разработанные и проиллюстрированные автором на материале журналистских текстов, позволяет говорить о конкретном методологическом инструментарии, используемом для предупреждения искаженных форм коммуникации. Исключение такого рода деформации представлено как актуализация момента “аппликации” – контекстуальной причастности смыслового содержания адресату, а именно: проведение конкретных мероприятий по трансформации толкования в интерпретацию, утверждения в допущение, объяснения в научное объяснение. Этот ряд текстовых процедур был обобщен в группу рациональных дискурсов, которые освобождают процесс коммуникации как от внешнего, так и от внутреннего давления, исходящего из самой структуры языка.

Констатация разомкнутости участников диалогического события на одно аутентичное основание, на ряд объединяющих архетипов, схем, парадигм, которые служили предоснованиями культуры конца XIX - начала XX веков позволила ввести в процесс изучения публицистической коммуникации специфические мероприятия, идентифицированные как иррациональные дискурсы. Среди них рассмотрены две формы – автокоммуникативная и мифологическая.

В исследовании также охарактеризованы те структурные и сущностные параллели между социальным институтом журналистики и воздействующими на него разнородными социокультурными факторами, общность которых обусловлена их аутентичной коммуникативной природой.

Конкретные результаты этого по-новому мотивированного научного поиска открывают перспективу коммуникативной методологии, востребованной в рамках теории журналистики.

Ключевые слова: массовая коммуникация, публицистический текст, журналистика, коммуникативный процесс, жанрообразующие факторы, дискурс.

Butyrina M. W. The communicative factors of operation of the publicistic texts (on the material of journals “Literary science herald” and “Problems of philosophy and psychology”). – Manuscript.

The thesis is submitted for a scientific degree of the candidate of philological science on the speciality 10.01.08 – journalism. – Institute of journalism, Kiev,2001.

The thesis dedicated about problems of study of theoretical bases of the mass communications. The texts, which considered in chronology descriptive aspect earlier, are interpreted in a context of the theory of the communications. The methodology of communicative presentation of the journalistic text offered by the author in addition to the conventional representation historical-journalistic material gives a chance to see in complete volume extralingvistic “existence” of publicistic statement and interpretation not only superficial meaning but also inward expression. During investigation identified a series of generform publicism of indication, are detected metatext devices, which are the background of successful passing of communicative process. A new motivation of scientific search is based theoretically and is confirmed practically, that allows speaking about perspective of application within the framework of the theory of the mass communications.

Key words: the mass communications, journalism, communicative process, of genre form of a resort, publicistic text, discourse.