ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ В.Н.КАРАЗІНА

Худенко Андрій Володимирович

УДК 316.42.001.11

ФЕНОМЕН ПОВСЯКДЕННОГО

І ШЛЯХИ ВІДНОВЛЕННЯ СУСПІЛЬСТВА

спеціальність 22.00.01 – теорія та історія соціології

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Харків - 2001

Дисертація є рукопис.

Робота виконана в Одеському національному університеті імені І.І.Мечнікова Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор Попова Ірина Марківна, Одеський національний університет ім. І.І.Мечнікова, Інститут соціальних наук, кафедра соціології, професор

Офіційні опоненти - доктор філософських наук, професор Оссовський Володимир Леонідович, Національний університет “Києво-Могилянська Академія”, кафедра соціології, професор, м. Київ

кандидат філософських наук, доцент Куценко Ольга Дмитрівна, Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна, соціологічний факультет, кафедра соціології, доцент

Провідна установа - Інститут соціології НАН України, відділ історії, теорії та методології соціології, м.Київ.

Захист відбудеться “ 20 “ лютого 2001 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64 051 15 у Харківському національному університеті імені В.Н.Каразіна (61002, м. Харків, вул. Мироносицька, 1, ауд. 2-11)

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна (61077, м. Харків, майдан Свободи, 4)

Автореферат розісланий “ 16 “ січня 2001 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Шеремет І.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Становлення сучасного суспільства, відновлення раніше сформованих відношень – мета будь-яких перетворень. При цьому термін "сучасне" може мати декілька значень. По-перше, ним позначається щось краще. Завдяки міфу про прогрес, що існує з часів Просвітництва, "краще", що повинно бути організоване на засадах розуму, – майбутнє, протиставляється неосвіченому стану – минулому. Темпоральність, у рамках якої розуміється сучасність як краще, стає головною орієнтацією не тільки уяви, але й діяльності. Сучасне в такому випадку – це те, що піддається виміру і підвладне людському контролю. На рівні індивідуальної біографії життя сучасної людини сприймається і свідомо планується самою людиною, як, наприклад, кар'єра. На рівні суспільства різноманітні організації складають проекти і довгострокові програми, а також реалізують концепції на кшталт "стадій економічного росту" або "переходу до комунізму". На цих двох рівнях сучасне знаходиться в конфлікті з тим, що йому передує. По-друге, "сучасне" може мати і нормативно-просторове значення. Відношення, що відповідають визначеним параметрам, визнаються "нормальними" і, отже, сучасними. Як правило, ці параметри визначаються на підставі вивчення країн Західної Європи і Північної Америки. Тому сучасним вважається таке суспільство, що історично пов'язане з урбаністськими, індустріальними, письменними суспільствами розвинутих країн Північноатлантичного регіону світу. Інші країни, що не відповідають цим параметрам, визнаються нерозвиненими, несучасними. Визначаючи значення "сучасного", необхідно звернути увагу не тільки на результуючі складові визначення (якість минулого або майбутнього) або відповідність суспільства визначеним параметрам, але й на те, що сучасне суспільство – суть суспільство, яке знаходиться у процесі трансформації, що викликана іноваціями, які призводять до безкрайності відновлення системи. Тому визначення "сучасність", таким чином, указує на те, що суспільство відкрите безкрайості відновлення.

У дійсному для нас світі динаміка трансформаційного процесу є цілком зримою. Українське суспільство, десять років перебуваючи в стані "переходу", опинилося у своєрідній пастці, спорудженій радикальними, "шоковими" методами проведення реформ. Ілюзія про можливість діяти в нашій країні по "сформованих стандартах" призвели до втрати необхідних ресурсів і інструментів для ведення реформ, відновлення системи. Звільнитися ж із "пастки", у яку потрапило суспільство, можна лише надаючи кожному можливість брати участь утворювати нові культурні моделі, що забезпечує реальні умови безкрайності відновлення суспільства. У рамках цієї стратегії всі елементи і механізми нових економічних і політичних програм повинні йти від реальних, повсякденних проблем і враховувати розходження в ціннісних орієнтаціях, цільових настановах і засобах досягнення успіху. Тільки в цьому випадку кожна людина прийме їх не тільки як "керівництво до дії", але й визнає їх своїм витвором, продуктом реалізації своїх спроможностей. Останнє вкрай необхідне, тому що доля суспільства, шлях його відновлення все в більшій мірі залежать і визначаються ініціативою і відповідальністю рядових людей. У періоди трансформацій людей не задовольняє просте розуміння речей, вони хочуть зрозуміти зміни самого суспільства і знайти своє місце і свою роль у цьому суспільстві. У цій ситуації люди не хочуть, щоб питання, які стосуються їх долі та долі їхніх дітей, вирішували тільки експерти-вчені і політики-професіонали. Навпроти, вони вимагають, щоб ці останні не тільки враховували насущні повсякденні інтереси індивідів, але й надавали можливість приймати участь в обговоренні, опрацьовуванні і ухваленні рішень з приводу проблем, яки турбують кожного громадянина суспільства.

Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у визначенні чинників відновлення суспільства, які формуються у повсякденності. Ми не мали наміру окреслювати конкретні кроки і перспективи розвитку. Наш аналіз обмежений виявленням вирішених передумов (petitio principii) відновлення. У зв'язку з цим, задачі, яки були розв'язані, наступні:

·

·

·

· осмислене політичне як феномен, що визначає обставини відновлення суспільства;

· розрізнена "позитивна" і "негативна" політики як стратегії інсталяції відновлення;

· проведене дослідження можливостей і перспектив відновлення суспільства; визначені соціальні умови відновлення.

Методологія дисертаційного дослідження. Останнім часом соціологи все частіше звертаються до дослідження повсякденного життя людей, повсякденності. Актуальність подібного роду досліджень пояснюється, з одного боку, прикладними цілями нашої науки, коли рекомендації соціолога, а також політичні доктрини і пов'язані з ними програми перебудови суспільства, є неефективними і приреченими на провал, коли залишається без уваги багатющий повсякденний досвід, багаторазово апробований здоровий глузд. З іншого боку - загальними методологічними проблемами: специфікою соціологічних даних, коли в багатьох випадках в якості емпіричного матеріалу виступає оцінка тих або інших явищ "людиною з вулиці"; а також вибором стратегії інтерпретації, яка грунтується не тільки на підставі логіки наукового аналізу, сили "законодавчого розуму", а й на життєвому досвіду дослідника.

Міркування про здоровий глузд завжди носили пропедевтичний характер. Визначаючи підстави "нової науки", Дж.Віко відводив даним міркуванням роль аксіоматичних і підкреслював значимість звертання до здорового глузду як необхідній умові розуміння поводження людини. А.Бергсон говорив про здоровий глузд як "споконвічну установку", називаючи його "утіленням роботи", процедурою тренування розуму і боротьби з зашкарублістю. Виступаючи на XII Всесвітньому соціологічному конгресі П.Штомпка підкреслював, що в часи рішучих і швидких змін існує велика потреба в загальній теорії, що виникає на рівні здорового глузду. Програмна ціль феноменологічних досліджень повсякденності полягає в розумінні особливого "як" даної реальності, у якій розкривається не тільки можливість смислу, але й petitio principii соціальної взаємодії. Феноменологія Е.Гуссерля і розуміючої соціології М.Вебера створюють основу досліджень у даному напрямку, у яких повсякденність аналізується з погляду шляхів і детермінант осмислення процесів, що відбуваються. У этнометодології Г.Гарфінкеля, у якій з'єдналися положення американського прагматизм У.Джеймса і символічного інтеракціонізму, спеціально звертається увага на те "як", "яким способом" ми один одному робимо загальну реальність. Пізнавальний інтерес етнометодології грунтується на тій підставі, що саме знаходження смислу є методичною процедурою. Тобто у членів суспільства є в розпорядженні визначені методи утворення й уявлення смислу. У сучасному суспільстві, у швидко мінливому соціальному оточенні такі звичні методи і техніки виступають способом знаходження смислу та основою співучасті в утворенні нового і надають можливість безкрайнього відновлення суспільства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане на кафедрі соціології Інституту соціальних наук Одеського національного університету у межах кафедральної наукової теми “Українське суспільство в умовах трансформації пострадянського простору (регіональний аспект)”, яка була ухвалена на засіданні кафедри 4 вересня 1997 року та затверджена вченою радою університету 14 вересня 1997 року. У межах даної теми були проведені соціологічні дослідження 1998 та 1999 років, які були підготовлені та організовані з активною участю автора. Деякі результати цих досліджень знайшли свій відбиток у відповідних розділах дисертації. Автор, розширюючи теоретичний та прикладний простір розуміння українського суспільства в умовах трансформації, здійснив дослідження обставин відновлення суспільства, яки грунтуються у повсякденному житті людини.

Об'єктом дослідження є повсякденність у сучасному суспільстві, а предметом – шляхи, напрямки та механізми відновлення суспільства.

Наукова новизна дисертаційного дослідження визначається у таких принципових положеннях та висновках, що виносяться на захист:–

Бути активним учасником процесів відновлення суспільства – значить бажати віддавати та прагнути до того, щоб вирватися зі стін свого ізольованого "я" - творити, тобто пропонувати і реалізовувати нове. У прагненні віддавати людина відкрита і служінню справі, і іншій людині. Людина може реалізувати себе лише в тій мірі, у якій вона зрікається себе. Саме у цьому визначена в роботі суть "турботи про себе" як феномена повсякденності. Людина, яка турбується про себе, переборює безглуздість існування і відкриває можливості знаходження смислу.–

Здійснений в роботі аналіз "турботу про себе" як суть існування "людини з вулиці" дозволив уявити, що можливість піклування про себе припускає не тільки удосконалення власної індивідуальної майстерності, але й потребує необхідність публічної участі у справах співтовариства. У такій співучасті розкриваються творчі потенції людини, які дозволяють їй зайняти гідне місце у виробництві нового, у процесі відновлення суспільства.–

Наявність можливостей проявів турботи про себе розглянуто як своєрідний еталон коректності і дієвості перетворень, яки проводяться у суспільстві: будь-які реформаторські програми неминуче приречені на провал, якщо вони, по-перше, не припускають активної участі рядових громадян у їхньому обговоренні і реалізації і, по-друге, не надають кожної людині можливостей реалізувати свої власні можливості, бути шановними членами суспільства і виявляти поважне відношення до інших членів цього суспільства.

У поданій роботі суть турботи про себе як феномена повсякденності конкретизовано у наступних положеннях:

1. Досягнення особистості і, отже, результативність турботи оцінено з погляду екологічного параметра, який трактується в самому загальному вигляді: як вплинуть результати досягнень на інших і положення людини в співтоваристві. Подібні досягнення визначені в роботі за характером соціальними, а не приватні. Турбота про себе, таким чином, розглянуто так, що забезпечує реалізацію і розкриття особистих задатків в умовах різноманітного і множинного взаємозв'язку з іншими. Саме тому турбота про себе інтенсифікує соціальні відношення і підкреслює цілісність повсякденності.

2. Цілісність повсякденності визначена на підставі аналізу процесів взаємодоповнення і взаємозалежності. Структура взаємодоповнення така, що відкриває простір зустрічі з іншим. Зустріч з іншим і надання йому місця – визнання іншим іншого – породжує перспективу появи все нових і нових доповнень. У безкрайості доповнення з'являються нові можливості й альтернативи, розширюється обрій пошуку нових рішень тих або інших проблем.

3. Надання місця іншим вибудовує і визначені перешкоди для "моїх" дій. Зрештою, турбота про себе визначена в роботі так, що припускає не тільки можливість ігор обміну з іншими, але й грунтується на системі взаємних зобов'язань.

4. Цілісність дійсної взаємодії доповнюється в роботі аналізом процесу координованістю в часі. В даному випадку йдеться не про індивідуальну практику знаходження самого себе, а про визнання людини в рамках співтовариства – захоплення ethos'ом. Саме таке “схоплювання” визначено як необхідна умова прояви турботи про себе. Тільки у цьому випадку людина може процвітати у власному пориві творення нового. У зв'язку з цим в роботі підкреслено, що іноваційне створювання є специфічною формою, яке забезпечує динамічну усталеність у сучасному суспільстві. Іновацію, у даному випадку, було визначено не як утвір із нічого, а як критичне засвоєння: повторення раніше сформованих і вже існуючих норм і значень і, як наслідок – їхнє переосмислення, переінтерпретація. У цьому зв'язку саме повторення вказує на прояв турботи, дозволяє відкрити досі приховані можливості.

Турбота про себе, таким чином, розглянуто як шлях знаходження себе, який припускає заземленість у просторі і локалізованість у часі: у визнанні необхідності доповнення, залежності від інших і відповідальності у використанні успадкованих нами цінностей. При цьому цілісність турботи про себе, тематизованої у просторі і часі, знищує саму ідею первинності, стирає лінію, що розділяє опозиційні члени “я” й “інший”, успадковане минуле і майбутнє, що народжується. В роботі ідея опозиційного розходження “поступається місцем” розрізненню – співіснуванню не тотожних один одному, але цілком рівноправних інстанцій. Залишаючи один на одному сліди, один одного породжує і один одного віддзеркалює, ці пари лише означують головні диференціації смислу. Самий смисл знаходиться у розрізненні – у процесі (шляху) систематичного породження розходжень.

5. Характерною рисою "турботи про себе" є прагнення до постійної координації й узгодження індивідуальних бажань у рамках співтовариства. Така координація може бути заснована тільки на спільному досвіді – співбутті, отже, об'єднаному і привселюдному пошуці рішень – співучасті у творенні загального блага. Зрештою, реальна турбота про себе є найважливішої складовою процесу співучасті у формуванні і керуванні діяльністю співтовариства, до якого він належить, а також процесу використання цінностей, якими співтовариство володіє. У зв'язку з цим в роботі визначено, що соціальні зміни не можуть і не повинні базуватися на досягненні приватного добробуту й аполітичності. Скоріше в бажанні жити разом і в співучасті – politeia – базується джерело безкрайності відновлення суспільства. Аналіз турбота про себе, таким чином, знайшов своє завершення в визначенні політичного як шляху співбуття – співучасті в обговоренні, виробленні й ухваленні рішення – в якому перебувають і реалізуються творчі потенції людини. У зв'язку з цим, політику відновлення було розглянуто з погляду надання можливості кожному піклуватися про себе, що відкриває можливість безкрайості відновлення суспільства й дозволяє розглядати його як сучасне.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є науковою працею, в якій:

·

·

· осмислене політичне як феномен, що визначає обставини відновлення суспільства;

·

Науково-практичне значення дисертаційного дослідження. Результати дисертації можуть бути використані:

·

· для вирішення теоретико-методологічних проблем, пов'язаних з аналізом ролі повсякденності в функціонуванні соціуму, що відновляється;

· для створення передумов міждисциплінарного (соціологічного і політологічного) дослідження повсякденності; підготування навчальних спецкурсів;

· для підготування дослідницьких програм діагностики соціально-економічної і соціально-політичної ситуації в регіоні, створенні на їхній основі стратегічних планів розвитку територій.

Апробація результатів дисертації. Основні висновки і теоретичні положення дисертації були використані при читанні навчальних курсів в Інституті соціальних наук Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова: "Сучасна соціологічна теорія", "Соціологія політики", "Соціологія" (на відділенні політології); а також знайшли свій відбиток на наукових семінарах кафедри соціології, на яких дисертант виступив із доповідями: "Система показників соціального розвитку регіону", "Трансформація як культурна реорганізація", "Особливості технології проведення виборчої кампанії у виборах Президента України в регіоні". Істотні аспекти дисертаційного дослідження були апробовані в Міжнародному літньому інституті по політичній науці (університету Меріленда /США/), Міжнародній літній школі молодих соціологів (Україна, Крим). Практичні результати дослідження також знайшли свій відбиток у серії інформаційно-аналітичних матеріалів, підготовлених для Одеської обласної державної адміністрації, а також статтях, виступах у засобах масової інформації м. Одеси.

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені в 4 публікаціях.

Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, двох глав, висновків, списку використаних джерел (204 найменування) і трьох додатків. Обсяг дисертації – 178 арк. комп'ютерного тексту; список використаних джерел - 20 арк.; додатки - 18 арк.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі поданого дисертаційного дослідження обгрунтовується актуальність і науково-практичне значення обраної теми, визначається ціль, задачі і методологічна основа дослідження, обгрунтовується наукова новизна отриманих результатів, формулюється теоретичне та практичне значення результатів та форми їхньої апробації.

У першому розділі "Феномен повсякденного" визначається, що повсякденність є предметом цілого комплексу наукових дисциплін: соціології, психології, історії, теорії літератури. Дослідники звертаються до різноманітних аспектів повсякденного існування людини: побутовим проблемам, матеріальній і духовній культурі “людини з вулиці”. При цьому оцінка повсякденності може бути різною. Але ж важливо, що в цих дослідженнях суб'єктивні переживання протиставляються об'єктивним структурам і процесам, розрізняються типові дії й індивідуальні діяння, тривалі ритми й однократні події. Імпульс до таких протиставлень дають різноманітні напрямки наукової думки. У цьому контексті існують розрізнення у використанні “повсякденності” як соціологічного поняття. Так перший план значення цього поняття пов'язаний із спрямованістю дослідницької уваги на предметні обставини "людини з вулиці", яки усвідомлюються ним як власна, приватна сфера – родина, найближче оточення, буденні події. Другий план стосується методичної "самоорганізації" реальності “людиною з вулиці”: способів та процедур, якими усвідомлюється і демонструється поведінка в пригожих для усіх формах; це є ті аспекти спілкування й співбуття, у яких зафіксовані символічні способі розуміння себе й іншого. Кожне значення поняття “повсякденність” об'єднує різноманітні ціннісні комплекси, яки грунтують позиції дослідницьких груп у їхньому визначенні соціальної реальності та мають різний інтенціональний адресат, різних партнерів та опонентів. У даному випадку вибір стратегії розуміння повсякденності і, отже, артикуляції того або іншого значення викликаний, скоріше, ангажированістю дослідника певною групою науковців, її адресатами і партнерами. Так наш вибір на користь феноменологічної методології дослідження повсякденності викликаний у чималому ступені власною настроєністю. У той же час саме народження феноменології у працях Е.Гуссерля пов'язано з бажанням зрозуміти petitio principii ладу та складається у експлікації особливого "як" (способу, методу) народження й освоєння нового.

В роботи на підставі критичного осмислення феноменологічного проекту дослідження повсякденності є розглянутими умови, механізми і шляхи відновлення суспільства. Так визначено, що гуссерліанський проект дослідження повсякденності виділяє турботу про себе як смисл і факт очевидності людського існування. При цьому методологія феноменологічного дослідження дозволяє розглядати феномен турботи про себе як рух розрізнення, в якому грунтується динамічна, процесуальна природа турботи на підставі єдності інтенціонального потоку.

По-перше, у русі розрізненні признаються інші як значимі інші: "я", доповнюючи себе, приймаю від інших те, чого бракує в моєму власному досвіді. У доповненні (та взаємодоповненні) "мій" (та кожного) світ не тільки одержує риси "нашого" світу, а й долається безглуздість існування. По-друге, інтенціональний потік, тематизований у часі, розрізнюється як інтенція "схоплювання" уже сформованих відношень ("поперечна інтенціональність") і інтенція методична, "що-відшукує" інше і нове – відновлює "що-схоплюється" ("подовжня інтенціональність").

Подібна конфігурація інтенціонального потоку дозволяє розрізнити традиційно уживані як синоніми загальнозначущий смисл (census communis) і здоровий глузд (bona mens). На підставі аналізу єдність інтенціонального потоку, в роботі обгрунтовано взаємодоповненість інтенцій bona mens і census communis, як головних диференціацій повсякденності. Визначено, що взаємодоповненість знаходить своє вираження в діалозі, в якому і обговорюються проблеми, які хвилюють членів співтовариства, і координуються індивідуальні зусилля кожного по реалізації своїх можливостей. У такому діалозі зберігається не тільки сила і значимість сommunis, але і відкривається можливість іноваційної експансії, що змінює сформовану конфігурацію співтовариства. Іновації, у такому випадку, розглядається не як "утвір із нічого", а як переосмислення, переінтерпретація вже існуючих значень і норм, відштовхування від них або дистанцьованість, але не повне знищення. Саме участь у такому діалозі визначається як здійснення справжньої турботи про себе. У цьому зв'язку турбота про себе, як феномен повсякденності, забезпечує динамічну усталеність існування "людини з вулиці" і виступити основою народження нового, що відкриває можливість безкрайнього відновлення суспільства, його становлення як сучасного. Таким чином, як визначено в роботі, можливість прояву турботи про себе, виступає надійним гарантом безкрайості відновлення суспільства, показником його сучасності.

В дисертаційному досліджені доведено, що піклування про себе не є споконвічно даною, а відстоюється й знаходиться у лабіринті соціальних процесів. Дійсно, суперечливість нинішньої ситуації ставить людину перед дилемою: або бути чинним, або загинути у "підземному царстві". В роботі є відпрацьованою позиція, що саме ідея смерті – бажання викрити очевидне – вбачає необхідність відповідальності за іншого, що, у свою чергу, відкриває можливість подбати про себе, знаходячись у полі живого обговорення нових принципів. При цьому смисл "сходження" у "підземне царство" складається не в тім, щоб перевернути опозиції дилеми, а й зорганізувати умови постійного "обертання", рефлектувати розрізнення. Адже в обговоренні, як середовищі творення нового, актуалізується не тільки майстерність учасника, а й виражене турботливе відношення до наявного – повторюється вже сформоване.

У даному випадку людина, яка виявляє турботу про себе, розглядається в роботі як бріколер, що використовує залишки попередніх "будівництв" і, таким чином, відкриває безкрайність відновлення. Бріколер не робить ті ж речі, він продовжує процес на такий же спосіб – застосовує правило. Ніколи не завершуючи свого проекту, бріколер, у першу чергу, піклується про себе: зберігає зразки в їхньому некінцевому повторенні, бажаючи стати сильнішим. У повторенні, таким чином, виражені не тільки начала, які збережені з минулого, а й сила, що стверджує і дозволяє зрозуміти смисл зробленого, і тим самим, знайти себе тобто проявити турботу про себе. В роботі доведено, що сила бріколера складається в зберіганні альтернатив. Саме альтернативність (мінливість, розрізненість) визначає необхідну умову відновлення. Зберігання альтернативи дає можливість торгу, у процесі якого погоджуються і координуються індивідуальні цілі на основі вже даних визначень ситуації, тобто повторюється не тільки благопристойність минулого, але й народжується живлюща сила, що робить нове. У цьому відношенні, як визначається в роботі, саме альтернативність складає благо процесу відновлення. Турбота про себе, таким чином, перебуває у звільненні для досягнення блага як можливості альтернатив.

В роботі доведено, що проявлення турботи про себе є та ціль, утілити яку у дійсність ніхто не може самий по собі – у жагучому індивідуальному бажанні; утілити її можуть лише всі разом, на шляху інтерсуб'єктивно здійснюваної практики. З цього погляду, характерною рисою турботи про себе є прагнення до постійної координації й узгодження індивідуальних бажань у рамках співтовариства. Така координація, як обгрунтовано в роботі, може бути заснована тільки на опосередкованій словом взаємодії: об'єднаному і привселюдному пошуку рішень – співучасті у творенні загального блага.

Зрештою, реальна турбота про себе складається в залученні до співучасті у формуванні і керуванні діяльністю співтовариства, а також до співучасті у використанні тих цінностей, якими співтовариство володіє. Таким чином, тільки ті, хто приймає участь у діяльності співтовариства, тобто покликані і визнані до вирішення проблем, які хвилюють, турбують співтовариство – спроможні стати творцями та співтворцами соціального життя. У зв'язку з цим можна стверджувати, що соціальні зміни не можуть і не повинні базуватися на досягненні тільки приватного добробуту. Скоріше в бажанні жити разом і співучасті – politeia – засновується джерело безкрайості відновлення суспільства. Турбота про себе, таким чином, знаходить своє завершення в політичному як шляху співбуття – у співучасті в обговоренні, опрацюванні й ухваленні рішення – в якому перебувають і реалізуються творчі потенції людини.

У даному випадку зведення аналізу політичного до відношення "я" до самого себе, що здійснено у роботі, знайшло підставу у феноменологічній редукції. Саме феноменологічна редукція (епохе) передбачає бути утриманим від юридичного уявлення про політичне, яке реалізується й у теорії закону, конститутивного для прояву бажань, і в тематиці придушення. У зв'язку з цим основу політичного варто шукати у дійсності буття – у спільній і привселюдній діяльності з творення загального блага.

В другому розділі "Феномен політичного і обставини відновлення" відзначено, що турбота про себе, конституйована в інтенціональному потоці, є найважливішим засобом, яким людина відкриває світ і, тим самим, заявляє про свою присутність у ньому. При цьому очевидність присутності людини у світі знаходить своє вираження на шляху співбуття – спільній діяльності для творення загального блага. Шлях співбуття визначено як фундаментальна політична інстанція, що обумовлена процесом участі кожного в обговоренні, опрацьовуванні й ухваленні рішення з приводу того, що стосується, зачіпає, спричиняє – турбує члена співтовариства. З цього приводу підкреслюється, що саме можливість співучасті, у процесі якої переборюється прихованість світу і з'являються підстави утворення нового, грунтують обставини відновлення. В даної главі визначені низка причин, яки обумовлюють наявність цих обставин.

На шляху співбуття ніхто з тих, що беруть участь в обговоренні, опрацьовуванні та прийнятті рішень не може претендувати на те, що його думка – остаточна істина. Заявляючи про свою позицію, учасник повинен визнати наявність опору і, отже, прислухатись не тільки до свого голосу, але й узгодити свій голос із голосами "супротивника", у яких виражена альтернативна точка зору, можливість-інакше. Рефлектуючи очевидність опору та формуючи своє судження, учасник визнає іншого – звітується і сам приймає звіт від іншого. Саме визнання іншого є "законом", який надає власно собі рефлектуюча спроможність судження; якраз цей "закон" виступає основою координації й узгодження дій учасників. У визнанні іншого зберігається альтернативність, яка виражає свою можливість діяти через торг. Тільки в такий спосіб – торгуючись – множина можливостей діяти залишається відкритою у тривалості шляху співбуття. У цьому випадку процес відновлення суспільства відкритий у своєї безкрайості.

Торг, у якому знаходять своє вираження різні та супротивні точки зору, припускає наявність "етоса" у членів співтовариства; тобто взаємозв'язок переконань, які складають основу спільного громадського життя і бажання жити разом. Етос окреслює обрій, у межах якого визначено те, як потрібно діяти. Але через мінливість ситуації кожен раз необхідно вирішувати наново, як можливо діяти. Це та складова тематизації повсякденного існування, яку греки називали "кайрос". В роботі обгрунтовано, що шлях співбуття, на якому відновлюється вихідне положення, пробиває власно собі дорогу у русі розрізнення етоса і кайроса та структурується в часі тривання процесу зрівнювання нерівного.

Основою тривання процесу зрівнювання нерівного є благо справедливості, як результат попередніх взаємодій, котрі визначають наступні та відкривають можливості трансформації початкових положень. У справедливості, як доведене в роботі, виражена не тільки необхідність, а й доброчесність наступних практик. Саме з цього приводу підкреслено, що неможливо відмовити розуму в необхідності законодавствувати. В роботі обгрунтовано, що розумність розуму укладене в його спроможності спілкуватися з іншим "розумом" і іншими типами "розуму", признаючи їх право на автономію. У зв'язку з цим здійснено витлумачення раціональності не в термінах виправдання (аргументованого підтвердження правоти), а як критику. Критику, в цьому випадку, визначено не як образу або вираження недовіри, а як повагу, що одна розумна істота робить іншій розумній істоті і надає їй можливість інакше визначити ситуацію. У цьому зв'язку підкреслено, що саме практика справедливості, тобто практика спілкування "розумів", виступає необхідною причиною, яка визначає обставини відновлення.

В роботі обгрунтовано, що необхідність визнання іншого і повага до його свободи й автономії пробуджується, насамперед тим, що кайрос схований в часі свого виникнення; повага перед свободою інших обгрунтовується "страхом" опору. Спільність етоса також підтримується "страхом" перед неможливістю самодіяльно розпоряджатися його походженням. Тому втрата почуття небезпеки, як доводиться в роботі, веде до втрати своєї свободи й свободи інших, що, скоріше, перешкоджає чим сприяє відновленню. Більш того, утрата зобов'язань та поваги до бажання жити разом позбавляється підстави, стає вигаданим тягарем на шляху досягнення приватного добробуту. В роботі визначено, що безпідставність з'являється також через рішучість деяких знову додати сили втраченому етосу. Так виникають тоталітарні спроби приписати, нав'язати етос. Аналогічні ж "перекручення" трапляються й у спробі кайроса. У цій ситуації вважається, що можна виробити "достовірний", незалежний від згоди інших критерій, якій буде лежати в основі координації дій на шляху співбуття. Для цього, нібито, потрібна лише розробка процедур, які реалізовуватимуть застосування загальних тез в окремих випадках у межах всеохоплюючої бюрократії політичного керування. Однак, як обгрунтовано в роботі, наслідком такої сліпоти є розлад і відсутність можливостей для відновлення і політичної, і соціальної системи.

Проте, як зазначено в роботі, "перекручення" у спробі кайроса і етоса мають під собою об'єктивні підстави. Тому конституювання політичного диктується відокремленням двох груп позицій, які взаємодоповнюють і взаємообгрунтовують один одного: "головні" і "знані". В роботі доведено, що саме взаємодоповненість інтенцій "головних" і "знаних", їх спілкування визначає політику відновлення. Дана взаємодоповненість знаходить свою реалізацію, з одного боку, у "позитивності" політики "головних", з іншого боку - у наявності соціальних умов відновлення.

"Позитивна" політика відокремлює себе в інсталяції турботи – наданні місця для можливості кожному турбуватися про себе. Інсталяційна складова політики пов'язана із розподілом відповідальності, задач, переваг і втрат, утворених членами суспільства в процесі "ігор обміну" і виконанні або невиконанні ними взаємних зобов'язань. Аспекти розподілу, що грають першорядну роль у конституюванні політичного, тісно пов'язані з визначенням справедливості. При цьому оцінка справедливості соціального порядку залежить від того, наскільки останній відповідає інтересам індивіда та відкриває можливість турбуватися про себе. У цьому зв'язку діагностика ситуації з погляду справедливості соціального порядку, як доводиться в роботі, є оцінкою соціальних умов і перспектив відновлення суспільства. Зроблений в роботі аналіз соціальних умов показав, що сьогодні загублено почуття соціальної захищеності, домінує непевність у завтрашньому дні та уявлення про відсутність можливостей реалізації здібностей. Характер змін за останні десять років дозволяє говорити, що ми знаходимося в ситуації втраченого часу. Цілком правомірно оцінюючи умови, що склалися, стверджувати, що останні ні в якій мірі не сприяють відновленню суспільства.

ВИСНОВКИ

Десять років "реформ", що переживає країна - це лавина наростаючого розходження в способах життя людей, їхньому світовідчуванні, цільових настановах, засобах досягнення успіху; також яскраво виражена різноспрямованість інтересів, економічних форм життя та політичних орієнтацій. Стихійність процесів, що відбуваються, перетворює розходження в непереборні протиріччя, зіштовхує їх: робить небезпечними для людини, провокує на недемократичне вирішення. Таке середовище зовсім не безпечне, тому що по своїй суті знищує творця, сам акт творення. Людина у такому середовищі відчуває себе іграшкою множини сил. Соціум злий на нього; людина "не розуміє" і гає час. Але ж зрозуміла поведінка – це поводження, якому існують альтернативи. Саме в альтернативності полягає початок шляху знаходження втраченого часу і відновлення.

Самостійно обираючи шлях реалізації своїх можливостей, "людина з вулиці" не тільки визнає вже сформовані відношення, а і цінує інвестиції й іновації, що дозволяють їй дбайливо завершити наявне. При цьому, перебуває на шляху реалізації своїх творчих задумів, вона частіше віддає перевагу приватній угоді ніж закону Государя, звичаю або користі. Людина скоріше орієнтована на те, щоб піднятися вище простих вимог і навіть тимчасової рівноваги, досягнутої в результаті переговорів, щоб усвідомити себе і затвердитися більш у якості виробника ніж споживача суспільної ситуації: творити самому ситуацію замість того, щоб налаштовуватися під неї. Це неодмінно припускає наявність живої свідомості: можливість міркувати над своєю творчою спроможністю, вибирати в якості головної цінності свій власний досвід і бачити в інших подібність до себе саме через їхню спроможність бути іншими – турбуватися про себе. Саме можливість проявити турботу про себе виступає показником сучасного суспільства, стає надійним гарантом його безкрайнього відновлення. І саме турбота про себе є надійним мірилом осмисленості поведінки у відповідь на зміну оточення.

Як було показано в нашому дисертаційному дослідженні, використання "турботи про себе" для аналізу проблем відновлення суспільства припускає урахування трьох вимірів: (1) часового; (2) предметного; (3) соціального.

1. Проявлення турботи про себе можливе лише тоді, коли її вимірюють (civitare) у часовому інтервалі, який суть те, що можна назвати заземленням у просторі і локалізацією у часі: з одного боку турбота вимірюється в просторі бажання жити разом, з іншого боку – локалізується в необхідності координації, зрівнюванні нерівного. Втрата динамічного потенціалу, прямування інтенції турботи в один кінець переживається як "криза ідентичності" або "кінець історії".

2. Предметним виміром турботи про себе є правило, яке передбачає розрізнення серій минулого і майбутнього. З цього погляду майбутнє є продовженням минулого як повторення правила: можливість інакшого, але на такий же спосіб. При цьому для існування правила необхідно, щоб була можливість формулювати нові правила. Сила правила складається й у гарантії розходжень, і в спроможностях перетворювати них у форму координації й узгодження. Правила, отже, не тільки гаранти людського існування, але і детонатори відновлення. Відсутність гарантій веде не тільки до руйнації довірчих відношень, що дуже необхідні в конституюванні бажання жити разом, а й до спаду активності і бажання сховати результати своєї майстерності.

3. Соціальний вимір припускає розрізнення "я" і "іншого". Соціальність розрізнення полягає не стільки тому, що воно пов'язане з людьми, скільки тому, що в ньому закладені розбіжності. При цьому розбіжності тим і можливі, що кожний крок учасників взаємодії спроможний бути й іншим і залишається прихованим. А це – привід для виборчого узгодження дій у ситуації можливості вибору з множини альтернатив. У цьому середовищі і народжуються іновації. При цьому іновації варто розуміти ні як "витвір із нічого", а як переосмислення, переінтерпретація вже існуючих значень і норм, відштовхування від них або дистанцьованість, однак не повне знищення. Тому вибір із множини альтернатив припускає попереднє залучення до світу співтовариства – співбуття людського існування.

Шлях співбуття було визначено як суть політичного, що виражене у участі в обговоренні, опрацьовуванні і прийнятті рішень із приводу того, що стосується, торкається – турбує – кожного члена співтовариства. У цьому випадку участь приймається як дарунок визнання, який дозволяє учасникам відкрити й показати в процесі привселюдного представлення власні можливості, проявити майстерність і, тим самим, примусити, дати існування, а й у разі потреби, обмежити процес відновлення – практично обгрунтувати турботу про себе.

В участі як шляху співбуття причиною (резоном) виступає самий координаційний процес. При цьому виділяється цінність переговорів як процесу координації й узгодження зусиль. Цінність переговорів складається, по-перше, у жорсткості щодо власної позиції. По-друге, у гнучкості, що надає можливість другому заявити про свої здібності та здатність піклування про себе. У цьому зв'язку ми підкреслюємо, що саме в цьому напрямку необхідно оцінювати "позитивність" політики - як політики "надання місця", політики як інсталяції турботи. В дисертаційному дослідженні визначено, що інсталяційна складова політики пов'язана із розподілом відповідальності, задач, переваг і втрат, вироблених членами суспільства в процесі "ігор обміну" і виконанні або невиконанні ними взаємних зобов'язань. Аспекти розподілу, які грають першорядну роль у конституюванні політичного, тісно зв'язані з визначенням справедливості. При цьому оцінка справедливості соціального порядку залежить від того, наскільки останній відповідає інтересам індивіда – надає можливість турбуватися про себе. У цьому зв'язку в роботі підкреслено, що діагностика ситуації з погляду справедливості соціального порядку є оцінкою соціальних умов і перспектив відновлення суспільства.

Аналіз соціальних умов і перспектив відновлення суспільства, який здійснено в дисертаційній роботі, показав, що сьогодні загублено почуття соціальної захищеності, домінує невпевненість у завтрашньому дні та уявлення про відсутність можливостей реалізації здібностей. Характер змін за останні десять років дозволяє говорити, що ми знаходимося в ситуації втраченого часу. Це проявляється, по-перше, у тому, що в даний час у порівнянні з 1989 роком вже не визнається необхідність розходжень, що визначаються розміром трудового внеску; водночас посилилися "зрівняльні" настрої. По-друге, невпевненість, нерозуміння, безглуздість дійсного змушує людину схиляти голову перед хаотично