Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

ПОЛІЩУК ЛІНА СЕРГІЇВНА

УДК 330.342.173 +339.5

КОМУНІТАРНА РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ

Спеціальність 08.05.01 - світове господарство

і міжнародні економічні відносини

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук

Київ -2001

Дисертація є рукописом

Робота виконана на кафедрі світового господарства і міжнародних економічних відносин Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник Доктор економічних наук

Дудченко Микола Андрійович

професор кафедри світового господарства

і міжнародних економічних відносин

Інституту міжнародних відносин

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти Доктор економічних наук

Степаненко Володимир Опанасович

головний науковий співробітник

Інституту світової економіки і

міжнародних відносин НАН України

Кандидат економічних наук

Шевченко Володимир Юліанович

доцент кафедри міжнародної економіки

економічного факультету Київського

національного університету

імені Тараса Шевченка

Провідна установа Українська академія зовнішньої торгівлі

Міністерства економіки України, кафедра міжнародної економіки, м. Київ

Захист відбудеться 30.05.2001 р. о_14__годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.02 в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1, зал засідань Вченої Ради.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул. Володимирська, 58, к.10.

Автореферат розісланий 27.04.2001р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Мазуренко В.П.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Характерною особливістю сучасного етапу розвитку світової економіки є поширення процесів глобалізації та регіоналізації.

В умовах існування єдиного економічного простору на теренах Європейського Союзу (ЄС) економічний регіоналізм стає не тільки його визначальною рисою, але й способом посилення його гомогенного стану та важливим чинником конвергенції економічного розвитку країн і регіонів. За таких умов регіональна політика набуває пріоритетного значення та реалізується у синергічному зв'язку з національною регіональною політикою. Для цього створюється відповідна правова база, розробляються загальні принципи, критерії, стандарти, що закріплюються в нормативних документах ЄС і стають частиною наднаціонального законодавства (офіційно вони іменуються в Маастрихтській та Амстердамській угодах “досягненнями Співтовариства” “acquis communautaire”). Тільки завдяки посиленню і гармонізації практично усіх сфер економічного й соціального життя та проведенню єдиної і узгодженої політики стає можливим ліквідувати територіальні й соціально-економічні відмінності у Європейському Союзі.

Вивчення цієї проблематики, теоретичне осмислення передумов формування та особливостей і інструментів регіональної політики є важливим для перехідних економік, зокрема, української. Імплементація головних принципів регіональної політики ЄС у національне законодавство України сприятиме створенню відповідної інфраструктури як системи інституцій (інструментів) для регулювання регіонального розвитку .

Було б перебільшенням стверджувати, що основною і єдиною причиною нинішньої економічної ситуації в Україні є недосконалість регіональної політики та розвитку. Проте, це одне з найскладніших завдань державного будівництва на теперішньому перехідному етапі, в умовах, коли українська держава бере більш чіткий курс на інтеграцію до Європи. І тому вивчення досвіду взаємодії європейських владних, економічних інституцій, механізмів та інструментарію регіональної політики є важливою умовою з точки зору вироблення та застосування єдиної методики, оптимальної структури своєрідних регуляторів регіональних та державних взаємовідносин як пошуку компромісів між локальними та загальними інтересами в Україні.

В умовах існування великої кількості різноманітних наукових підходів, понять та дефініцій особливого значення набуває узагальнення існуючих теорій та концепцій, визначення специфіки їх впливу на формування та реалізацію регіональної політики і розвитку, розробка на цій основі теоретичної платформи та її адаптація у практичну площину.

Вагомий внесок у дослідження регіональної політики та розвитку внесли такі відомі західні вчені як А. Вебер, У. Ізард, Ф. Перру, Г. Мюрдаль, Й. Тюнен, А. Хіршман, Дж. Фрідмен, К. Уівер, Т. Хегерстренд та інші; вчені

країн колишнього СРСР, зокрема Росії: С. Артоболевський, І. Бусигіна,

А. Гранберг, І. Іванов, В. Лексін, М. Некрасов. Їх висновки та рекомендації знайшли своє практичне застосування при розробці економічної політики країн.

У теоретичних розробках щодо концепцій регіональної політики та регіонального розвитку знайшли своє відображення погляди вітчизняних вчених та експертів, зокрема, Амоші О.І., А.П. Голікова А.П., Данилишина Б.М., Долішнього М.І., Лукінова І.І., Макогона Ю.В., Мельник А.Ф., Михасюка І.Р., Мокія А.І., Писаренко С.Г., Симоненка В.К., Чумаченка М.Г., Філіпенка А.С., Шниркова О.І. та інших. В їх працях аналізуються тенденції і процеси розвитку територій, визначаються напрями і пріоритети розвитку регіональної економіки та досліджуються проблеми формування регіональної політики й політики сприяння на рівні регіонів.

Одним із напрямів регіональної політики та проведення адміністративних реформ є вдосконалення адміністративно-територіального поділу України. Питаннями перегляду існуючого поділу, розробкою мережі економічного районування в Україні займаються Ващенко А.Т., Воблий К.Г., Заставний Ф.Д., Паламарчук М.М., Пістун М.Д., Поповкін В.А., Шаблій О.І. та інші. Ними сформовані різні варіанти нового економічного районування країни, що ґрунтується на історичних, економічних та соціальних факторах, спільності інтересів і напрямів розвитку економіки виділених регіонів.

Перспективною формою регіональної політики української держави може і має бути міжрегіональне та транскордонне співробітництво. Останнім часом дослідженню саме цих питань приділяється особлива увага, адже єврорегіони вважаються потужним інструментом залучення регіонів та громад України до плідного співробітництва із відповідними територіями сусідніх держав. Корисним і цікавим є аналіз організаційної структури та діяльності існуючих єврорегіонів в Україні зроблений експертами З. Бройде , С. Гакманом, Є. Кіш, М. Лендьел, І.Студенніковим та іншими.

Вивчаючи ступінь дослідженості даної проблематики, ми дійшли висновку, що існуючі роботи концентруються переважно на окремих сферах і аспектах та не містять комплексного аналізу.

Доцільність даного дослідження викликана також проблемою, яка пов'язана з необхідністю розробки, вдосконалення та реалізації регіональної політики в Україні, що дозволить забезпечити органічне поєднання державних, регіональних і місцевих інтересів та сприятиме максимально повному використанню внутрішніх потенціалів кожного регіону і кожної місцевості.

Таким чином, вищезазначене зумовлює актуальність і своєчасність розробки теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалася згідно з планом наукових досліджень кафедри світового господарства і міжнародних економічних відносин Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка і є складовою частиною наукової держбюджетної теми : "Механізм комплексного забезпечення зовнішньоекономічних аспектів суверенітету України" (державний реєстраційний номер 97134), що є складовою комплексної програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розбудова державності України”

Мета та завдання дослідження полягають у: глибокому та всебічному аналізі економічних теорій та концепцій розвитку й зростання, що можуть бути покладені в основу регіональної політики; виявленні переваг і недоліків формування та реалізації регіональної політики й розвитку Європейського Союзу; а також на основі отриманих результатів застосування досвіду ЄС для розробки виваженої та конкретної стратегії регіональної політики в Україні.

Для досягнення поставленої мети було сформовано такі основні завдання:

· розкрити та обґрунтувати сутність і зміст основних понять регіональної політики й політики сприяння;

· охарактеризувати стратегію, інструменти, механізми реалізації регіональної політики ЄС та з'ясувати переваги і недоліки;

· з'ясувати особливості та перспективи поширення міжрегіонального і транскордонного співробітництва, його інституційну інфраструктуру;

· вивчити та дати оцінку існуючих концепцій регіональної політики та розвитку в Україні, місця та компетенцій регіонів в управлінні регіональною економікою;

Предметом дисертаційного дослідження є теоретичні і практичні аспекти формування та механізми функціонування регіональної політики і розвитку ЄС в умовах глобалізації світової економіки.

Об'єктом дисертаційного дослідження є регіональна політика Європейського Союзу .

Методи дослідження. У дисертаційному дослідженні використано широкий інструментарій методів теоретичного та емпіричного дослідження. Так, при вивченні теоретичних основ регіональної політики застосовані діалектичні методи наукового пізнання, методи системного аналізу та порівняння. Завдяки системному підходу обгрунтовано основи спільної концепції регіональної політики Європейського Союзу та основні механізми її реалізації. У роботі також застосовано методи економічного моделювання, графічного аналізу та системно-структурного аналізу у процесі дослідження фактичного матеріалу та аналізу процесів, характерних для регіонального розвитку.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає у виявленні та комплексному аналізі методики і основних заходів регіональних політик Європейського Союзу та України, спрямованих на скорочення диспропорцій регіонального розвитку, закономірностей їх впливу на процес формування гомогенного економічного простору. В процесі дослідження було сформульовано та обгрунтовано положення, які конкретизують наукову новизну роботи та особистий внесок автора,,:

- проведено комплексний аналіз регіональних теорій і концепцій, еволюції їх розвитку, в результаті чого встановлено, що найбільше поширення в регіональній політиці отримали теорії, які пояснюють нерівномірність регіонального розвитку, зокрема, теорії полюсів зростання, дифузії інновацій, кластерного аналізу;

- висунуто гіпотезу про можливість побудови регіональної системи у вигляді територіальної корпорації розвитку, а також розглянуто сукупність необхідних передумов функціонування, які умовно можна поділити на інституційні, економічні та науково-технічні;

- на основі узагальнення практичного досвіду Європейського Союзу щодо механізмів та інструментарію реалізації регіональної економічної політики зроблено висновок про її комунітарність . Це означає переплетення регіональної, структурної та соціальної політик, що забезпечує найвищу ефективність їх реалізації;

- встановлено, що на основі міжрегіонального співробітництва в ЄС у поєднанні з міжнародним потоком капіталів формуються самостійні транскордонні територіально-виробничі агломерації, які на основі взаємодоповнюваності, спеціалізації та кооперування утворюють “єврорегіони”;

- узагальнено і систематизовано критерії категорізації регіонів сприяння, визначено етапність розробки системи ранжування та комбінування показників для реалізації основних цільових напрямків регіональної політики ЄЄ;

- оцінено можливі основні напрями імплементації досвіду регіональної політики ЄС в Україні для удосконалення інструментів та механізмів її реалізації з метою зменшення суттєвих диспропорцій у рівнях розвитку регіонів. Мова йде про критерії виділення проблемних регіонів, субординацію Фондів сприяння регіональному розвитку тощо;

- з використанням комплексу макроекономічних показників проаналізовано логістику формування регіональної політики в Україні, встановлено причинно-наслідкові зв'язки між такими показниками, як спад виробництва, скорочення інвестицій, зниження фінансового потенціалу, доходів бюджету країни та регіонів, масове безробіття, які обмежують можливості проведення активної регіональної структурної політики та впливають на відмінності між регіонами;

- встановлено, що диспропорції в рівнях економічного розвитку регіонів в умовах перехідного періоду спричинені екзогенними факторами, серед яких повільна адаптація до зміни економічної кон'юнктури, ситуації на ринках товарів, капіталів та послуг, відсутність чітких інвестиційних стратегій, які стримують процеси відновлення економічного зростання і реструктуризації економіки регіонів;

- запропоновано оцінку потенціалу регіонального розвитку, зокрема інфраструктури, застосовуючи методику, що використовується в ЄС, до показників та категорій української економіки;

- обгрунтовано необхідність розробки перспективного механізму реалізації регіональної політики, який базується на програмно-цільовому підході до питань реструктуризації економіки регіонів України з метою їх майбутньої інтеграції до ЄС та запропонована методика розробки і оцінки регіональних програм розвитку.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що теоретичні узагальнення, висновки, пропозиції, які мають місце в дисертації можуть бути використані при розробці та формуванні регіональної політики в Україні, оцінці ефективності її проведення, підготовці рекомендацій для організацій, котрі займаються регіональними проблемами.

Результати дослідження впроваджено в навчальний процес Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка в межах нової спеціалізації “Європейська економіка та інтеграція”. Матеріали й результати дисертаційного дослідження використовуються при викладанні курсів “Економіка країн Європи” і “Економіка України”.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на теоретичних семінарах та засіданнях кафедри світового господарства і міжнародних економічних відносин Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати роботи доповідались автором на українських та міжнародних конференціях, семінарах і круглих столах, зокрема на міжнародній науково-теоретичній конференції, присвяченій 55-річниці Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 17 листопада 1999 року, м. Київ, на VІІ міжнародній науково-теоретичній конференції "Особливості економічної політики постсоціалістичних країн в умовах глобалізації світової економіки (приклад України)", 25-26 листопада 1999 року, м. Київ, на науково-теоретичній конференції аспірантів і студентів Інституту міжнародних відносин, 13 квітня 2000 року, м. Київ, на міжнародній науковій конференції молодих вчених, 22 травня 2000 року, м. Відень (Австрія).

Публікації. За темою дисертації опубліковано п'ять наукових статей загальним обсягом близько 1,9 д.а., надрукованих у фахових збірниках наукових праць, а також публікації в матеріалах конференцій.

Структура та обсяг дисертації. Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження та складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків. Загальний обсяг дисертації складає 195 сторінок,10 таблиць і 10 рисунків.

Основний зміст дисертаційної роботи.

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, показано ступінь розробки теми, зв'язок з науковими програмами, темами, визначено об'єкт, предмет, мету і завдання дослідження, наукову новизну отриманих результатів та їх практичне значення для формування та проведення регіональної політики.

У першому розділі "Економічна парадигма регіоналізму" аналізуються існуючі теорії регіональної економіки та досліджується генезис їх розвитку від одного з напрямів політичної економії до окремо (хоча і не остаточно) сформованої галузі науки із проблем регіонального розвитку; виявляються сутність та структура регіональної політики

В дисертації зазначається, що найбільший інтерес викликає група динамічних теорій (теорія полюсів зростання, дифузії нововведень, теорія кластеру тощо) щодо регіонального розвитку, які обгрунтовують нерівномірність регіонального розвитку. Базуючись на еволюційному підході до аналізу причин виникнення та відтворення територіальної нерівності вони дозволяють в тій чи іншій мірі оцінити роль об'єктивних закономірностей регіонального розвитку та впливу на нього певних політичних систем, виявити взаємодію між регіональним розвитком, регіональною та іншою соціально-економічною політикою держави.

Теорія полюсів росту та центрів зростання обгрунтовує необхідність та закономірності концентрації господарства і населення в певних вузлових елементах (наприклад, високорозвинене підприємство або високорозвинена інфраструктура), які здатні впливати на оточуючі райони та стимулювати їх розвиток. Дана теорія, з одного боку, забезпечила теоретичну базу для обгрунтування діяльності великих монополій, а з іншого – регіональної політики.

Теорія дифузії нововведень не що інше, як наукова спроба довести неминучість притаманних ринковій економіці територіальних диспропорцій. Слід зазначити, що сам термін “дифузія” добре відображає сутність процесу, так як в умовах ринкової економіки досягнення науково-технічного прогресу не впроваджуються планомірно, а поширюються стихійно.

Відповідно до концепції ”центр - периферія” нерівномірність економічного зростання і процес просторової поляризації безперечно породжують диспропорції між ядром та периферією. Центр і периферія на будь-якому просторовому рівні пов'язані між собою потоками інформації, капіталу, робочої сили, товарів тощо, причому саме напрями цих потоків визначають характер взаємодії між центральними та периферійними структурами, перетворюючи простір у подібність силового поля. Рухомою силою, що забезпечує постійний розвиток і відтворення системи відношень “центр - периферія”, є постійна якісна трансформація ядра за рахунок генерування, впровадження та дифузії нововведень.

Основна гіпотеза теорії ендогенного розвитку і похідна звідси концепція вказує, що соціально-економічний розвиток регіону залежить від кількості та використання внутрірегіонального потенціалу. Ліквідація слаборозвиненості регіону і скорочення міжрегіональних диспропорцій досягається не тільки через екзогенний імпульс зростання, а й через активізацію ендогенного потенціалу розвитку.

На думку автора, найбільш повну і точну відповідь на питання про джерела та фактори економічного зростання, в тому числі і регіонального, дає теорія кластерного аналізу. В основі цієї теорії знаходиться поняття "кластер" - пучок, блок, пакет. Кластер в економічній літературі визначається як індустріальний комплекс, що сформувався на базі територіальної концентрації сіток спеціалізованих постачальників, основних виробників та споживачів, які пов'язані технологічним ланцюгом і виступає альтернативою секторальному підходу.

Характерною особливістю кластеру є виникнення в його рамках ряду позитивних ефектів, в першу чергу ефекту масштабу виробництва, ефекту охоплення та синергії. За допомогою методів кластерного аналізу можна побудувати науково обгрунтовані класифікації, виявити внутрішні зв'язки між одиницями сукупності, яка досліджується. Тому, його доцільно використовувати при аналізі процесів регіонотворення та створенні моделей розвитку регіонів.

Автором обгрунтована можливість побудови регіональної системи у вигляді територіальної корпорації розвитку (створення діючої моделі регіону-квазікорпорації), що базується на застосуванні до регіонального об'єкту сутністних властивостей і признаків корпорації. В майбутньому, регіональна корпоративна місія, спрямована на підвищення суб'єктності регіону, який існує та функціонує в умовах активного саморозвитку, жорсткої міжрегіональної та міждержавної конкуренції, може стати характерною для глобалізованого економічного простору.

Основою реалізації корпоративного ефекту при проведенні реструктуризації економічного середовища регіону є поступовий перехід від конгломеративної структури регіону до інтеграції синергічного типу. Це передбачає: а) стимулювання процесів консолідації власності та координації виробництва по групах технологічно і стратегічно пов'язаних виробництв, які є галузями спеціалізації регіону; б) розширення сервісних та диспозитивних систем виробництв (логістика, постачання, фінансове обслуговування, транспорт, лізинг) колективного використання на міжгалузевих сполученнях; в) диференціацію процесів злиття та угод акціонерного типу від процесів створення міжфірмових сіток, що функціонують на ринковій основі, по критерію ефективності, що дозволяє комбіновано використовувати для корпоративних цілей методи адміністративного регулювання та контрольовану конкуренцію

У роботі аналізується широкий спектр визначень поняття “регіон”. Регіон розглядають як " фактор глобального розвитку "глобально думати - локально діяти", як "потенціал для збереження традиційного способу життя", як "нову адміністративну одиницю у світлі субсидіарності", як " елемент розвитку для утворення самостійного регіонального розвитку", “багатогранний принцип, що може бути наповнений будь-якими атрибутами”.

При узагальненні цього поняття йдеться, з одного боку, про частину великої географічної, культурної чи політичної сукупності, з іншого регіон визначається через спільність структурних та економічних ознак. Вони представляють собою життєву, робочу і економічну єдність, в якій переплетені основні функції існування. Виходячи з цих уявлень, за якими поняття "регіон" чітко не пояснюється, в дисертації аргументується, чому ці різні точки зору не можуть бути зведені до одного знаменника. Відповідь випливає з аналізу широкого спектру точок зору на дане поняття та різних вимірів, з яких воно складається, що можуть взаємозалежати, або комбінуватись, і тому не повинні взаємно виключатись і які досить складно порівнювати.

Найбільший інтерес в контексті даної роботи для нас представляють регіони як "об'єкти" економіки, планування та управління (плановий, управлінський регіон). В дисертації пропонується власний погляд автора щодо визначення цього поняття.

У дисертації підкреслюється, що сьогодні проблема регіональної політики висувається на одне з центральних місць всієї державної політики, реалізація якої повинна відбуватися передусім у контексті кризового економічного стану. Необхідне не лише визначення загальних принципів регіональної політики, але і окреслення чіткої структури її формування та реалізації для вирішення ключових проблем - економічного регіонального розвитку та забезпечення національної безпеки держави в цілому. З огляду на це, обґрунтовуються основні поняття та категорії регіональної політики, які виступають базою теоретичного аналізу, прогнозування і визначення напрямків, пріоритетів, цілей та методів їх досягнення й досліджується структура регіональної політики в трьох взаємопов'язаних аспектах: методологічному, організаційному та практичному. Дане твердження може проілюструвати рис.1.

Методологія Практика Організація

Рис.1. Структура регіональної політики

У другому розділі - "Комунітарність регіональної стратегії в умовах економічної єдності ЄС" досліджуються і аналізуються передумови і принципи формування і особливості, механізми, інструменти реалізації єдиної узгодженої регіональної політики; поняття і підходи до міжрегіонального співробітництва, що застосовуються в ЄС для пом'якшення територіальних та соціальних диспропорцій та сталого розвитку регіонів.

Аналіз регіональної політики Європейського Союзу дозволяє вказати такі важливі аспекти її проведення.

По-перше, політика спирається на надійну законодавчу основу, оскільки передбачає вибір району, на економічний розвиток якого виділяються ресурси. Дуже важливо, щоб такий вибір здійснювався у відповідності з існуючим законодавством, яке забезпечує послідовність та прозорість такої політики.

По-друге, проведення регіональної політики - довготривалий процес. Хоча політика розглядається як спосіб вирішення невідкладних проблем (наприклад, безробіття), її основною ціллю є вирішення довгострокових структурних завдань. Одним із фундаментальних принципів регіональної політики є те, що доцільніше надавати допомогу регіонам, в яких відбуваються структурні зміни, ніж субсидіювати застарілі або пошкоджені галузі економіки чи виробництва. Аналогічно акцент робиться на підтримку інвестицій, а не на тривале субсидіювання.

Третій аспект пов'язаний з ринковою орієнтацією регіональної політики, націленою на створення таких умов, при яких ринкові відносини могли б розвиватися найбільш ефективно. Внаслідок цього ініціативи регіональної політики направлені на удосконалення структури ринкових відносин і не входять у протиріччя з ними.

Просторова направленість характеризує четвертий аспект регіональної політики. Бюджетні обмеження вимагають робити вибір між районами, куди будуть направлені ресурси. Це в свою чергу вимагає чітких та обгрунтованих критеріїв для вибору регіону.

Нарешті, регіональна політика вимагає координованого підходу, оскільки природа регіональних проблем саме така, що вимагає участі в їх вирішенні цілого ряду національних міністерств та відомств, різних організацій регіонального рівня, а також приватного сектору економіки.

Важливим результатом розвитку регіональної політики в Союзі є зміна самого підходу до неї, визнання пріоритетності її завдань для успіхів інтеграційних процесів у цілому. Зміна підходів спостерігається в значному збільшенні фінансових коштів, диверсифікації форм та методів регіональної політики, спробах ЄС вже на етапі розробки рішень прийняти до уваги їх вплив на регіональний розвиток.

Вплив регіональної політики на соціально-економічний розвиток регіонів здійснюється шляхом використання різноманітних механізмів, що мають різну природу, ступінь вивченості. Тому в роботі проведена їх класифікація, яка подана на рис.2., яка характеризує подальший розвиток та розширення форм сприяння і посилене узгодження та координацію механізмів і заходів в рамках існуючих планів та програм.

У роботі вказується, що регіональна політика ЄС базується на програмно- цільовому підході. Кожний тип програм фінансується через відповідне сполучення Структурних Фондів і констатується, що вони є найважливішими інструментами у здійсненні та регулюванні регіональної політики ЄС, у зближенні рівнів розвитку між окремими регіонами.

Рис.2. Механізми реалізації регіональної політики ЄС.

Принципи програм закріплені в положеннях Структурних Фондів, які діють протягом певного періоду, що співпадає з терміном дії програм ( на сьогодні 1988 –1993, 1994-1999 , 2000-2006 рр).

Оцінка цієї системи 1998/1999 року, на основі якої були затверджені положення на 2000-2006 роки, відображає і обгрунтовує необхідність збереження цього підходу (розробки та впровадження програм), при певних модифікаціях системи в бік спрощення, більшої концентрації та ефективності. У роботі визначені такі позитивні результати впровадження програм Структурного Фонду: 1) включення компетенції макрорівня в регіональний розвиток ЄС дозволило спрямувати витрати на пом'якшення регіональних диспропорцій, які визначалися більше не по національним, а за європейськими масштабами. Це сприяло зменшенню (принаймні стримуванні) економічної та соціальної нерівності в ЄС; 2) система програмового підходу цінний засіб для узгодження політики між компетенціями і всередині них. Вона удосконалила діяльність, що організована тільки за принципом “знизу - вверх” або “зверху - вниз”, і дала можливість різним органам влади на даній території приймати широкий спектр заходів, які найкраще координуються на основі їх спільного уявлення про пріоритети регіонального розвитку; 3) програми, що розраховані на декілька років, забезпечують стабільність, прозорість, несуперечливі принципи, гнучкість у застосуванні, вплив і великі ресурси для учасників на всіх рівнях, інновації та обмін ідеями регіонального розвитку.

У доповнення до вказаних переваг, програмовий підхід має і серйозні проблеми: 1) складність; 2) бюрократизм; 3) операції з бюджетом ускладнюються у зв'язку з обмінними курсами.

У роботі встановлено, що категорізація регіонів є ядром процесу формування регіональної політики. Віднесення регіонів до категорії “проблемних” у цілях регіональної політики складне завдання, оскільки воно передбачає наявність вибору єдиної методології, а регіони всередині ЄС різняться за розмірами, площею, населенням, фінансовою та інституційною самостійністю. Це особливо ускладнює виділення проблемних регіонів у масштабах регіональної політики Союзу, що підкреслюється автором.

На основі проведеного аналізу, зроблено узагальнення критеріїв вибору районів сприяння за трьома пріоритетними завданнями, що визначені на період 2000-2006рр.: 1) “сприяння розвитку і реструктуризації регіонів, що відстають у розвитку; 2) “підтримка регіонів, що мають структурні проблеми”; 3) “підтримка адаптації і модернізації систем освіти, перекваліфікації, зайнятості”.

Автором проаналізовані поняття і підходи до міжрегіональної інтеграції. Розглянуті три основних підходи (“ринковий”, “інституційний”, “сітьовий”), показана їх специфіка, що визначається як процесами глобалізації, так і об'єктивними факторами і умовами розвитку виробничих сил у Європі. Зроблено висновок, що в ЄС найбільший розвиток, фінансову та інституційну підтримку міжрегіональне співробітництво отримало не всередині окремих країн, а окремих регіонів різних країн; показані форми і керівні механізми цих процесів.

У третьому розділі - "Особливості регіональної економічної політики України" розглянуто і досліджено шляхи трансформації регіональної політики в процесі розбудови незалежної держави, коли перехід до нової регіональної політики відбувається в умовах формування ринкових відносин, поступового включення української економіки в європейський економічний простір.

Аналіз регіональної структури української економіки свідчить, що територіальні відмінності, з одного боку, обумовлені історичним розвитком, зокрема, спадщиною радянської планової економіки, а з іншого – відображають неоднаковий хід процесу ринкової трансформації. Вирішальними для регіональної економічної політики є диспропорції у господарській структурі регіонів. Деякі сектори, особливо галузі важкої промисловості, мають дуже високий ступінь територіальної концентрації. Тому структурна криза, пов'язана з економічною трансформацією галузей та виробництв, водночас переростає у кризу економічного простору.

У роботі підкреслюється, що відсутність у минулому власної виваженої регіональної політики призвела до значних диспропорцій у територіальній структурі української економіки, неефективного використання переваг територіального поділу праці, природно-ресурсного та науково-виробничого потенціалу регіонів. Так, наприклад, у 1991році диференціація між максимальним та мінімальним показниками випуску промислової продукції на душу населення у регіонах складала 2,2 рази, то у 1999р. - вже 12 разів. Частка п'яти найменш промислово розвинених регіонів у загальному обсязі виробництва скоротилася відповідно з 7,7% до 3,2%. Співвідношення між доходами на душу населення становлять 6,5раза, між надходженням податків - 9 разів, розмір варіації між Донецькою і Чернівецькою областями за обсягами ВВП у 1990 році становив 6,3 рази. Вже у 1997 році це співвідношення збільшилося в 11 разів, а коефіцієнт варіації складав 38,5 рази; за обсягом капітальних вкладень цей показник становив 12,3 рази; за розміром прямих іноземних інвестицій м. Київ у 66,8 рази перевищує ту ж Чернівецьку область. Ступінь соціальної диференціації регіонів відбивається у динаміці та структурі зайнятості, безробітті, рівні реального споживання.

Важливого значення при аналізі нерівномірності регіонального розвитку України набувають питання інвестицій та характеристика зовнішньоекономічної діяльності регіонів, що підкреслюється в дисертації. Оскільки структура закордонних інвестицій є недостатньо пропорційною у регіонах і галузях, цей фактор – з основних у напрямку визначення ефективності виробничої спеціалізації в країні на початковому етапі ринкових реформ. Оцінка й прогнозування інвестиційної привабливості регіону мають бути безпосередньо пов'язані з державною регіональною політикою

У роботі досліджуються проблеми економічного районування території України, порівнюються існуючі підходи до формування економічних макрорегіонів, що дає можливість дійти таких висновків. По-перше, при виділенні мережі економічних районів України не даються достатньо мотивовані аргументи на користь тієї чи іншої структури. Як правило, висловлюються загальні положення про те, що необхідно при формуванні економічних районів. По-друге, більшість дослідників не обговорюють наукового інструментарію районування: не приводять відповідних критеріїв, показників, які бралися б до уваги при визначенні мережі економічних районів. Групи показників повинні бути обгрунтовані в першу чергу з економічної доцільності і ефективності макрорегіону в сучасних умовах.

Автором проаналізовані проблеми та перешкоди, які існують або можуть виникнути на шляху транскордонного співробітництва. В першу чергу це: відсутність чіткої концепції і стратегії в українського уряду та урядів деяких сусідніх держав відносно реформ та загального напрямку економічного розвитку; високі мита, які практично зводять нанівець двосторонні зв'язки; надзвичайно завищені ціни на транспортні перевезення; законодавство заборонного характеру, порушення законів та мінливість податкового та економічного законодавства; не існує прямого обміну і оперативного доступу до валюти сусідів (а через долар та марку); існування тіньової економіки; відсутність справжньої конкуренції тощо.

Тому, в сфері економіки та торгових обмінів найближчим часом навряд чи можна досягти відчутних результатів, маючи на увазі всі перераховані вище проблеми, власне лише у випадку конкретних спільних проектів та програм.

Потреба в активній регіональній політиці в Україні є величезною, зважаючи на згадані вище територіальні відмінності. Дисертація містить рекомендації щодо перспектив регіональної політики в Україні.

На шляху України до Європейського Союзу важливо наблизити її регіональну політику до відповідної політики в ЄС, зберігаючи основні національні засади її формування. При визначенні пріоритетів розвитку, цілей і завдань регіональної політики основна увага повинна приділятися пошуку оптимального співвідношення між принципами справедливості та ефективності, а також зваженому розподілу функцій між центром і регіонами;

У зв'язку з цим програмно-цільовий підхід до вирішення регіональних проблем, що широко використовується в країнах ЄС, слід розглядати як інструмент регіональної політики, який одночасно забезпечує як формування цієї політики в цілому, так і її реалізацію у вигляді конкретних програм різного рівня та призначення. Для цього програми повинні відповідати певним обов'язковим вимогам. До них відносяться: 1) легітимність, що передбачає розробку та реалізацію програм у відповідності до діючого законодавства; 2) нормативність програм будь-якого рівня, що передбачає їх затвердження відповідним органом та обов'язковість для виконання всіма сторонами; 3) реальність, тобто принципова досягненість поставленої мети, наявність відповідних ресурсів, готовність сторін до виконання завдань; 4) конкретність цілей та завдань, що передбачає постановку таких цілей і завдань, які можуть бути виражені в параметрах, за якими можна дати однозначну оцінку їх досягнення та вирішення; 5) варіантність - наявність декількох варіантів повного або часткового досягнення цілей програми при різних рівнях ресурсного забезпечення; 6) контрольованість, тобто створення умов для постійного спостереження за результативністю та ефективністю виконання програмних завдань; 7) відповідальність, що передбачає встановлення прямої та повної відповідальності конкретних осіб за використання ресурсів, виконання окремих завдань і програми в цілому.

Предметом програм, на думку автора, повинні стати конкретні і пріоритетні регіональні проблеми, а не "регіони" або їх "соціально-економічний розвиток". Відбір проблем для розробки програм та реалізації на державному рівні повинен виходити із особливого їх значення для здійснення структурних змін та підвищення ефективності розвитку конкретних галузей та регіонів, соціальної сфери, для забезпечення екологічної безпеки та раціонального природокористування, із терміновості вирішення цих проблем та необхідності концентрації ресурсів.

Оскільки в Україні розробляються моделі нової регіональної політики, доцільно використати досвід ЄС відносно методики оцінки і моніторингу регіональних програм з метою використання результатів у розробці і проведенні майбутніх проектів в Україні. В результаті аналізу різних підходів ми пропонуємо наступні три типи оцінки: 1)оцінка до початку; 2) проміжна оцінка; 3) оцінка після завершення.

Оцінка до початку передбачає: а) якісне представлення концепції – визначаються стратегія розвитку, конкретизуються завдання програми із зазначенням їх можливостей щодо вирішення даних проблем розвитку; б) кількісний підхід і оцінка завдань – розробляються показники для оцінки очікуваної ефективності на кожному визначеному рівні у відношенні продуктивності початкової ситуації і після завершення проекту по відношенню до основної інфраструктури, продуктивного середовища, розвитку людських ресурсів; в) перевірка зовнішньої (по відношенню до інших видів діяльності в економічному розвитку) і внутрішньої (всередині самої програми) несуперечності і відповідності та достатності заходів по розробці й здійсненню програми.

Проміжна оцінка проводиться в період здійснення програми. На практиці вона передбачає шість завдань: 1) аналіз і оцінка результатів, отриманих на даний момент; 2) оцінка впливу: проміжна оцінка впливу, що піддається оцінці; 3) огляд значимості: переоцінка відповідності програми і її компонентів завданням програми; 4) оцінка ефективності програмового менеджменту, виконання та партнерських відносин; 5) розробка меж оцінки: вироблення показників або цілей для підготовки до оцінки після завершення; 6) модифікація програми: пропозиції щодо зміни або корекції дій по програмі чи її частинах у відповідності з результатами оцінки. Ці дослідження важливі, так як дають безпосередню, пряму допомогу програмі, надаючи інформацію для прийняття рішень та ефективного управління. Вони оцінюють, чи зберігає програма своє значення, яке просування, дають попередню інформацію про вплив та експлуатаційні характеристики.

Оцінка після закінчення. Виконується після проведення програми, іноді з часовим лагом до двох років. Ці дослідження оцінюють вплив завершеної програми, обгрунтовують минулі втручання, дозволяють отримати інформацію, що дозволяє покращити функціонування майбутніх програм і тих, які продовжуються.

Оцінка потенціалу регіонального розвитку створює основу для розробки стратегій регіонального розвитку. Вони повинні бути спеціально розробленими для кожного регіону для того, щоб враховувати всі сильні і слабкі сторони такого регіону. Автором запропонована оцінка потенціалу регіонального розвитку , адаптуючи методику розроблену в ЄС до показників і категорій української економіки.

Існує певний клас ресурсів, що визначають потенціал розвитку регіону. Крім факторів природних ресурсів, інституційного та соціо-культурного характеру, фактори потенційності також включають географічне положення, агломерацію та структуру розселення, галузеву економічну структуру, інфраструктуру. Серед цих факторів тільки інфраструктура має сильну виражену рису “ інструмента стратегії і політики”. Вона може застосовуватись урядом з метою безпосереднього впливу на потенціал регіонального розвитку або шляхом підвищення продуктивності, або шляхом зменшення витрат.

В загальній формі рівняння оцінки потенціалу регіонального розвитку на основі квазі-виробничої функції виглядає наступним чином:

RDR = f(I,L,A,S,D),

де RDR представляє потенціал регіонального розвитку як ендогенну змінну, І – це інфраструктура, L – географічне положення, А – агломерація, S – галузева структура і D – фіктивні змінні для країни.

Показники факторів потенційності як екзогенних змінних детально визначаються і характеризуються у дисертації.

На основі такого всебічного аналізу можна розвинути стратегію регіонального розвитку. Основною рисою такої стратегії буде чітке розмежування між сферою діяльності державної політики та сферою приватного ринку.

Проведене в дисертаційній роботі дослідження питань формування і реалізації регіональної політики дозволило автору сформулювати наступні висновки та пропозиції:

1. Поширення процесів регіоналізації в Європейському Союзі зумовлено поглибленням інтеграційних процесів, великою кількістю проблемних регіонів та різноманіттям регіональних проблем, їх збільшенням у перспективі розширення на Схід. Цим визнається важливість проведення регіональної політики, пріоритетність її завдань і, як наслідок, збільшення фінансування, диверсифікації форм та методів реалізації, узгодження і координація механізмів й інструментів у рамках існуючих планів та програм .

2. Проведений аналіз теоретичних концепцій регіональної політики дозволяє зробити висновок, що найбільший інтерес викликає група динамічних теорій (теорія полюсів зростання, дифузії нововведень, теорія кластеру) щодо регіонального розвитку. Ці теорії обгрунтовують нерівномірність соціально-економічного розвитку регіонів різного масштабу. Базуючись на еволюційному підході до аналізу причин виникнення та відтворення територіальної нерівності, вони дозволяють в тій чи іншій мірі оцінити роль об'єктивних закономірностей регіонального розвитку та впливу на нього певних політичних систем, виявити взаємодію між регіональним розвитком, регіональною та соціально-економічною політикою держави. Перевагою даних концепцій є концентрація виробництва, особливо динамічних, пропульсивних і ключових галузей, в декількох центрах, що дає значний економічний ефект. Поряд з тим вони мають ряд недоліків: а) не враховують соціальні проблеми, які породжуються поляризацією; б) не дають чітких методів вирішення деяких регіональних питань, наприклад, як конкретно повинен підбиратися набір галузей і які критерії відбору центрів.

3. Автором обгрунтована можливість побудови регіональної системи у вигляді територіальної корпорації розвитку (створення діючої моделі регіону-квазікорпорації), що базується на застосуванні до регіонального об'єкту сутністних властивостей і ознак корпорації. В майбутньому регіональна корпоративна місія, що спрямована на підвищення суб'єктності регіону, який функціонує в умовах активного саморозвитку й жорсткої міжрегіональної та міждержавної конкуренції, може стати характерною рисою для глобалізованого економічного простору.

4. У результаті дослідження процесу формування єдиної регіональної політики Європейського Союзу виявлено, що ринкова модель регіональної політики у своєму розвитку пройшла такі методологічні рівні: 1) невідкладної допомоги кризовим регіонам; 2) міжрегіонального перерозподілу економічного зростання; 3) реструктуризації регіонів. Формується нова парадигма регіонального саморозвитку, що зорієнтована на більш повне використання інтересів території, яка є , на нашу думку, модифікацією попередньої.

5. Регіональна політика є інтегрованою частиною єдиної економічної політики Європейського Союзу. Це зумовлює та забезпечує комплексне вирішення проблеми подолання нерівномірностей економічного розвитку регіонів. Якісно новий підхід у розгляді процесів, що відбуваються всередині ЄС, дає можливість говорити про комунітарність регіональної політики. Фактично політика згуртування (cohesion policy) означає переплетення і узгодження регіональної, структурної та соціальної політики, що забезпечує найвищу ефективність їх реалізації.

6. Категорізація регіонів є основою процесу формування регіональної політики ЄС. Віднесення регіонів до категорії ”проблемних” надзвичайно складне завдання, так як передбачає наявність вибору і методології,