Запорізький державний університет

Проценко Оксана Анатоліївна

УДК 883-31. 091 “1990/1999”

ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО РОМАНУ

90-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність 10.01.01 – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Запоріжжя – 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української літератури Запорізького державного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник:

доктор філологічних наук, професор Шевченко Віталій Федорович,

завідувач кафедри української літератури Запорізького державного

університету

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Гуляк Анатолій Борисович,

Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова,

професор кафедри української літератури

кандидат філологічних наук, доцент Конончук Михайло Миколайович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри історії української літератури

Провідна установа:

Донецький національний університет Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться 26 жовтня 2001 року о10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.02 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при Запорізькому державному університеті (69063, м.Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корпус 2, філологічний факультет, аудиторія 230).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Запорізького державного університету (69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корпус 2).

Автореферат розіслано 24 вересня 2001 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук, доцент Хом’як Т.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Історичні романи 90-х років ХХ століття є явищем цілком закономірним і оригінальним, адже лише тепер, у ході складних і неоднозначних процесів демократизації суспільства, стало можливим аналітично-критичне й художнє осмислення сфальсифікованих або замовчуваних фактів історії України та вилучених із неї або викривлено зображуваних постатей.

Звернення до історичної теми у творчості сучасних романістів зумовлено як потребою перегляду методологічних засад розвитку української літератури ХХ століття, так і необхідністю подивитися на свою минувшину очима правди, осягти концепцію людської особистості у світлі історії народу та української державності.

90-ті роки ХХ століття репрезентовано історичними романами Ю.Мушкетика “Гетьманський скарб” (1993), “На брата брат” (1994), “Прийдімо, вклонімося...” (1997), “Погоня” (1997); Р.Іваничука “Орда” (1992), “Рев оленів нарозвидні” (1999); Р.Федоріва “Єрусалим на горах” (1993), “Чудо святого Георгія о Зміє” (1996); П.Загребельного “Тисячолітній Миколай” (1994); М.Вінграновського “Северин Наливайко” (1996); О.Лупія “Падіння давньої столиці” (1996); Р.Іванченко “Отрута для княгині” (1995); В.Малика “Горить свіча” (1992), “Чумацький шлях” (1993), “Князь Ігор: Слово о полку Ігоревім” (1999); О.Пахучого “Тиміш Хмельницький, син Богдана”, “Юрась Хмельниченко”; Д.Міщенка “Бунтівний князь” (1993), “Згубні вітри над оазою” (1997), “Не полишу тебе самотньою” (1997); В.Єшкілєва, О.Гуцуляка “Адепт, або свідоцтво про сходження до трьох імен Олексія Склавина” (1995) та іншими.

Історія приваблює письменників багатьма загадками, які вони намагаються розкрити, озброївшись художницькою інтуїцією, вибираючи найтрагічніші сторінки, на тлі яких висувають проблеми історичної пам’яті, національного поступу, героїчної етики, духовної опори, морального вибору, співвіднесеності людини і світу, людини та історії. Концептуальним є переплетення реалій минулого і сучасного життя, взаємопроникнення часових площин, єдність плинного і одвічного.

Вивільнення від ідеологічних догм і кон’юнктурних підходів, розширення обріїв історичного й філософського мислення письменників, зрослі естетичні й інтелектуальні потреби читачів уможливили поглиблення художності історичних романів. Можна із впевненістю говорити про сучасну українську історичну прозу як таку, що засвідчила здобутки української літератури.

Вибір теми, як і постановку проблеми у зв’язку з її висвітленням, зумовлено відсутністю в сучасному літературознавстві цілісного аналізу, системного осягнення історичних романів 90-х років ХХ століття. Незважаючи на наявність публікацій Л.Воловця, Ф.Кейди, М.Кодака, Р.Кудлика, О.Мишанича, Т.Салиги, М.Слабошпицького, О.Слоньовської, Н.Черченко, А.Шевченка, А.Шпиталя, присвячених окремим творам, специфіку співвідношення історичної достовірності та художнього домислу й вимислу, зображення історичних подій та осіб, діалектику внутрішньожанрової диференціації та інтеграції, типологію жанрових різновидів, структурно-стильові елементи досліджено епізодично й розрізнено.

Аналіз історичної романістики доповнить цілісну картину дослідницького сприйняття доробку українських прозаїків і літературного процесу ХХ століття, окреслить нові грані в історико-літературному дискурсі вивчення творчості письменників – авторів проаналізованих творів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано у руслі наукового напрямку “Література й історія”, включеного до комплексного плану науково-дослідних робіт Запорізького державного університету. Тему і план-проспект дисертації схвалено на засіданні бюро науково-координаційної ради з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 29 лютого 2000 року.

Стан дослідження обраної теми. Дисертація відкидає соціально заанґажовані традиційно-інтерпретаційні підходи до аналізу історичних романів. Здобуття Україною державного суверенітету, пробудження духу національно-культурного відродження потребує переосмислення сфер мистецтва слова, історико-літературного й теоретичного аспектів їх вивчення.

Наукова література, присвячена розробці загальних і окремих теоретичних аспектів історичної романістики, нараховує невелику кількість монографій, розвідок, статей.

Вдалі наукові спроби теоретичного осмислення жанрової специфіки історичного роману пов’язані з іменами дослідників Л.Александрової, М.Варфоломєєва, В.Державіна, М.Кодацького, Г.Ленобля, Р.Мессера, В.Оскоцького, А.Пауткіна, С.Петрова, І.Скачкова, чиї праці висвітлювали співвідношення наукової достовірності й художнього домислу, розглядали поетику цього жанру, його новаторські риси у зіставленні з традиційними.

Значним досягненням у системному аналізі творів, їх типологічному порівнянні стали монографії М.Сиротюка “Українська історична проза за 40 років” (1958), “Український радянський історичний роман: Проблема історичної та художньої правди” (1962), “Живий перегук епох і народів: Ідеї інтернаціоналізму в українському радянському історичному романі” (1981). Безперечною заслугою автора стало з’ясування теоретичних аспектів проблеми історичної та художньої правди і здійснена під цим кутом зору ідейно-естетична оцінка створеного до 1960 року масиву української радянської історичної романістики. Але не можна не бачити відбитка на його працях негативних тенденцій ідеологізації літератури, регламентації “магістральних” і “немагістральних” тем, кон’юнктурного підходу до аналізу творів.

Своєрідність шляхів і засобів бачення сучасного крізь призму історії розглянуто в монографіях З.Голубєвої “Нові грані жанру: Сучасний український радянський роман” (1978); Л.Новиченка “Український радянський роман: Стислий нарис історії жанру” (1976), “Від учора до завтра: Літературно-критичні статті” (1983); В.Чумака “Минуле – очима сучасника” (1980); В.Дончика “Український радянський роман: Рух ідей, форм” (1987), “Єдність правди і пристрасті: Літературно-критичні статті” (1981). І все ж у них немає системного аналізу еволюції історичного роману.

Певний ґрунт для вивчення тенденцій розвитку цього жанру, його різновидів становлять монографії М.Слабошпицького “Літературні профілі: Літературно-критичні нариси” (1984); М.Ільницького “Людина в історії (сучасний історичний роман)” (1989), “У вимірах часу: Літературно-критичні статті” (1988), Б.Мельничука “Випробування істиною: Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі (від початків до сьогодення)” (1996), дослідження С.Андрусів “Мости між часами: Про типологію української прози” (1987).

При розробці основних положень дисертації використано монографію А.Гуляка “Становлення українського історичного роману” (1997), в якій, зокрема, з’ясовано проблеми розвитку епічних традицій в українській літературі перших десятиріч XIX століття, міститься ґрунтовний аналіз першого українського історичного роману П.Куліша “Чорна рада”.

Деякі формозмістові аспекти жанру досліджено в дисертаційних працях В.Соболь “Принципи народності й форми історичного виявлення в українському радянському історичному романі: На матеріалі творів О.Гончара, С.Скляренка, П.Загребельного” (1984), С.Андрусів “Історична романістика Романа Іваничука і її місце в розвитку жанру” (1982), О.Поди “Проблема трансформації історичної правди у творчості І.С.Нечуя-Левицького” (1999) та інших.

Історичні романи 90-х років XX століття в названих працях не аналізувалися.

Як правило, літературознавці реагували на нові твори цього жанру газетними й журнальними публікаціями, де розглядали тематику і проблематику, системи образів, жанрові модифікації історичного роману та інше, як, наприклад, О.Слоньовська, М.Слабошпицький, П.Негретов у статтях про роман Р.Іваничука “Орда”; Р.Кудлик, Т.Салига, Б.Сидоренко, О.Масляник – про роман Р.Федоріва “Єрусалим на горах”; О.Мишанич – про “Падіння давньої столиці” О.Лупія; О.Неживий – про роман В.Малика “Князь Ігор: Слово о полку Ігоревім”; Н.Черченко і Т.Пастух – про “Северина Наливайка” М.Вінграновського; О.Маховський – про роман О.Пахучого “Юрась Хмельниченко; І.Мізюк, О.Козуля – про “Отруту для княгині” Р.Іванченко; А.Шевченко, А.Шпиталь, Л.Новиченко, Ф.Кейда, М.Кодак, Н.Черченко – про історичні романи Ю.Мушкетика.

При аналізі історичної достовірності творів ми спиралися на дослідження О.Апанович, М.Аркаса, М.Грушевського, Д.Дорошенка, І.Крип’якевича, П.Мірчука, Д.Наливайка, І.Рибалки, О.Субтельного.

Незважаючи на посилену зацікавленість здобутками і втратами сучасних українських романістів та наявність згаданих праць, де розглянуто окремі твори, проблемно-тематичні пошуки та орієнтації, все ж особливості художньої структури, типологічна спорідненість, компоненти поетики досліджені епізодично й розрізнено.

Мета роботи полягає в побудові концепції розвитку українського історичного роману в період від 1990-го по 1999-й рік під кутом зору його жанрової своєрідності та художньої вартості; у визначенні оригінальних індивідуально-авторських рис творів М.Вінграновського, П.Загребельного, Р.Іваничука, Р.Іванченко, О.Лупія, В.Малика, Д.Міщенка, Ю.Мушкетика, О.Пахучого, Р.Федоріва у зв’язку з літературним процесом ХХ століття.

Реалізація поставленої мети передбачала розв’язання таких завдань:–

визначити головні аспекти дослідження історичного роману 90-х років ХХ століття;–

охарактеризувати еволюцію історичного роману, встановити його жанрові різновиди й модифікації, піддавши їх типологічному аналізу, зіставивши структурні компоненти;–

виявити своєрідність шляхів і засобів художнього втілення фактів історії України, які замовчувалися або фальсифікувалися й доповнити сучасні уявлення про них;–

з’ясувати співвідношення наукової достовірності й художнього домислу та вимислу, особливості їх синтезу в історичних романах;–

визначити роль документів і значення власне авторського вибору, пошуку, рецепції історичного матеріалу;–

висвітлити новаторські підходи прозаїків у зображенні історичних постатей;–

проаналізувати своєрідність поетики творів.

Об’єктом дослідження стали праці історіографів і художні твори М.Вінграновського, П.Загребельного, Р.Іваничука, Р.Іванченко, О.Лупія, В.Малика, Д.Міщенка, Ю.Мушкетика, О.Пахучого, Р.Федоріва та інших.

Предметом дослідження є співвідношення “двох правд” – історичної та художньої, особливості інтерпретації у зображенні історичних постатей, жанрова еволюція історичного роману, порівняльний аналіз його різновидів і модифікацій, поетикальних засобів.

Методологічною основою дисертації є філософське вчення про діалектику пізнання, об’єктивність щодо явищ суспільного буття, засади аксіологічного підходу в історії, принципи та методи історичної психології, художнього історизму. Вивчення специфіки співвідношення наукової достовірності та художнього домислу й вимислу в літературі, інтерпретації історичних подій і постатей плідне при історично змінюваному розумінні функціонування художньої літератури. У процесі роботи взято до уваги наукові розробки літературознавців Л.Александрової, С.Андрусів, М.Бахтіна, А.Гуляка, В.Дончика, М.Ільницького, Г.Ленобля, Б.Мельничука, В.Оскоцького, М.Сиротюка, М.Слабошпицького, В.Чумака про історичні художні жанри. Результативності роботи сприяли системно-функціональний і еволюційний підходи до літературного явища.

Методи дослідження. У дисертації реалізовано поєднання порівняльно-історичного й типологічного методів, застосовано аналітично-описовий підхід, який полягає у підборі, систематизації та аналізі матеріалу.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є одним із перших монографічних досліджень еволюції історичного роману 90-х років ХХ століття у світлі сучасних концепцій розвитку жанру. До наукового обігу введено багатий, досі не опрацьований історико-літературний матеріал, який заповнить прогалини у вивченні історії жанру, його художньої своєрідності в контексті літературного процесу. Вперше у вітчизняному літературознавстві системно проаналізовано романи М.Вінграновського “Северин Наливайко”, П.Загребельного “Тисячолітній Миколай”, Р.Іваничука “Орда”, Р.Іванченко “Отрута для княгині”, О.Лупія “Падіння давньої столиці”, В.Малика “Горить свіча”, “Чумацький шлях”, “Князь Ігор: Слово о полку Ігоревім”, Ю.Мушкетика “На брата брат”, “Гетьманський скарб”, “Погоня”, Р.Федоріва “Єрусалим на горах”, вперше комплексно досліджено романи Р.Іваничука “Рев оленів нарозвидні”, Д.Міщенка “Бунтівний князь”, “Не полишу тебе самотньою”, О.Пахучого “Тиміш Хмельницький, син Богдана”, “Юрась Хмельниченко”, Р.Федоріва “Чудо святого Георгія о Зміє” В.Єшкілєва, О.Гуцуляка “Адепт, або свідоцтво Олексія Склавина про сходження до трьох імен”.

Особистий внесок здобувача полягає:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості розширення дослідницького дискурсу творчості сучасних українських романістів. Матеріали дисертації можуть бути використані при читанні лекцій, у спецкурсах і спецсемінарах з історії української літератури ХХ століття, при написанні дипломних і курсових робіт студентами-філологами, а також у факультативних курсах з історії української літератури в школах із поглибленим вивченням гуманітарних дисциплін.

Апробація результатів дисертації. Окремі розділи та дисертацію в цілому обговорено на засіданнях кафедри української літератури Запорізького державного університету.

Основні положення та результати дослідження викладено в доповідях, виголошених на Всеукраїнській науковій конференції “Шістдесятництво як літературне явище” (Дніпропетровськ, 2000), Всеукраїнській науковій конференції “Поетика художнього твору” (Запоріжжя, 2000), міжнародній науковій конференції “Література й історія” (Запоріжжя, 2000), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська література в контексті світової літератури” (Одеса, 2001), конференції молодих учених (Київ, 2001) та щорічних підсумкових наукових конференціях викладачів і студентів Запорізького державного університету (1999, 2000, 2001).

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів та підрозділів, висновків і має обсяг 187 сторінок. Список використаних джерел включає 227 найменувань, його подано на 16 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, висвітлено стан вивчення еволюції українського історичного роману 90-х років ХХ століття, зв’язок дисертації з науковими програмами, планами й темами, визначено мету й основні завдання роботи, об’єкт і предмет дослідження, показано методологічну основу, методи роботи, встановлено наукову новизну, теоретичне значення і практичну цінність дисертації, особистий внесок здобувача, подано інформацію про апробацію та публікації, структуру й обсяг роботи.

У першому розділі “Жанрова специфіка історичного роману та провідні аспекти її дослідження” з’ясовано, що демократизація жанру історичного роману починалася майже непомітно із введенням у твори неісторичних, вигаданих персонажів і проходила поступово, дедалі більше набираючи закономірних ознак.

У підході до історичної теми спостережено дві основні тенденції. Одна з них репрезентована вальтерскоттівським типом роману, де в основі сюжету – вигаданий герой, історично конкретні особи висунуті на другий план чи зовсім відсутні. До історичних подій у таких творах автор звертається зрідка, дбаючи про достовірність не так фактів, як атмосфери часу в елементах побуту, психології персонажів. Такий підхід дав можливість ширше змалювати тло, “підсвітити” події людським поглядом, створити цікаві сюжетні колізії, пригодницькі ситуації.

Згідно другої тенденції основним структурним компонентом твору виступає документ, історичний факт – домислу й вимислу відводиться другорядна роль. Художність при такому підході полягає в переведенні фактів, подій на мову художніх зображально-виражальних засобів, як об’єктивна властивість моделюючої словотворчості, згармонізованої формозмістової єдності. Від того, настільки правдиво й мистецьки переконливо письменник інтерпретував найважливіші події епохи, змоделював їх у художню образність, залежить ідейно-естетична цінність твору. Осмислення історичної правди образотворчими засобами – “найскладніший процес художньої творчості” (В.Чумак).

Літературознавці наголошують, що обов’язковим показником історичного роману є високий ступінь документальності подій і реальність осіб, як правило, значних, закріплених у пам’яті поколінь, “справжність” головного героя (Л.Александрова, А.Пауткін), достовірність у підході до історичного матеріалу (В.Державін, М.Ільницький), використання наукових даних (В.Чумак), наявність історичного конфлікту, показ соціальних сил, які стоять за ним і визначають його зміст (А.Гуляк).

Проблема достовірності історичного роману не буває вирішена однозначно, зведена до якогось універсального “рецепту” документальності, не може бути єдиною на всі випадки – “воля автора визначити її відповідно до свого завдання й вимог теми” (А.Пауткін).

Навіть парадоксальні сюжетні ситуації, фантасмагоричні сцени і химерні епізоди спираються на документальні свідчення історії, яка виступає не у формі фактів, хронологічних дат, цифрових даних, а в сюжетному самовиявленні, втіленому в людські долі, емоційні образи.

Прихильники документальної точності застерігали: довільний підхід до історії спотворює її. Прихильники переосмислення фактів, вільного їх “перекомпонування” аргументували такий метод тим, що “дрібна фактографія” часто буває художньо безкрилою, сковує фантазію художника, знецінює роль вимислу й домислу, без яких неможливо обійтися в літературі.

У тлумаченні термінів “художній вимисел” і “художній домисел”, у користуванні ними спостережено різнобій і розходження. Автори “Літературознавчого словника-довідника” за редакцією Р.Гром’яка, Ю.Коваліва, В.Теремка (К.: Академія, 1997) твердять, що “домисел (вимисел) у літературі – народжена творчою уявою письменника, художньо трансформована дійсність; домисел – дофантазування, додавання до того, що насправді існувало чи існує”, через діалог, пейзаж, портретну характеристику, що “домисел стосується деталей, штрихів, на відміну від вимислу – фактично повного придумування істотного, визначального у творі” (с.212).

Із зіставлень багатьох тлумачень напрошується висновок, що немає рації різко протиставляти “художній вимисел” і “художній домисел”, як, звичайно, і ототожнювати їх. Домисел у порівнянні з вимислом (за Б.Мельничуком) виступає в ролі допоміжного інструмента, стосується деталей, штрихів – тобто менш істотного, хоч і не малозначного.

Для письменника, який працює над історичним матеріалом, значення має не стільки саме право на його вимисел чи домисел, скільки їх напрямки й межі. Романіст прагне образно відтворити історичну епоху, тобто подати її в конкретно-чуттєвих живих картинах, ніби вводячи нас у далекий час і владно змушуючи жити в ньому, пройматися його проблемами, духом, спілкуватися з історичними й неісторичними (тобто вигаданими автором) людьми. Досвід класиків і кращих сучасних історичних романістів показує, що вимисел і домисел є потужним художнім засобом, щоб “осягнути” історичну минувшину, “прояснити” історично темну добу, “зрозуміти й виявити” її “живу душу”.

Із розвитком жанру історичного роману множилися його різновиди. Специфіку їх визначено через співвідношення між документом і вимислом та домислом. Різні “пропорції”, “дози” цих інгредієнтів творять різні жанрово-видові контури історичного роману. Система жанрової диференціації зумовлена необхідністю відбити реальний стан речей у художньому освоєнні минулого різноманітністю його форм, розширенням ідейно-художнього спектра історичної тематики.

У художній практиці останнього десятиліття утвердилися нові жанрові модифікації, жанрові синтетичні типи; подолання суворої регламентації зумовило розширення системи характеротворення, насичення творів різноструктурними компонентами – легендами, літописними свідченнями, інтертекстуальними зв’язками, запозиченнями, ретроспекціями, роздумами, внутрішніми монологами й діалогами персонажів, фантастичними перетвореннями.

Опора на класифікації попередників (Л.Александрової, С.Андрусів, І.Варфоломєєва), застосування розширеного, розгалуженого комплексу естетичних, творчо-психологічних, жанрово-функціональних, поетикальних побудов, елементів дозволили виділити три типи історичних романів: історико-реалістичний, умовно-історичний та історико-синтетичний.

Другий розділ “Розвиток історико-реалістичного епосу” містить аналіз творів, що ґрунтуються виключно на документах із мінімумом художнього домислу і вимислу, без відхилень від зафіксованого фактажу, що є їх основою, визначальним компонентом, який здобуває різне виявлення і стильове трактування.

У романах історико-реалістичної групи – “Орда” Р.Іваничука, “Бунтівний князь”, “Не полишу тебе самотньою” Д.Міщенка, “Отрута для княгині” Р.Іванченко, “Тиміш Хмельницький, син Богдана”, “Юрась Хмельниченко” О.Пахучого – багатоаспектності художнього моделювання досягнуто завдяки індивідуальному авторському баченню історичних осіб і подій, наявності й доступності документальних джерел, їх об’єктивності, рецепції фактів, принципам жанрової специфіки, що зумовлює невелику питому вагу художнього домислу і вимислу.

У підрозділі “Параметри історизму” наголошено, що один із його основних принципів – підходити до кожного явища в його конкретності, становленні й розвитку, з урахуванням соціально-історичних умов і обставин, що його народили. Історизм художнього мислення авторів романів зумовлений не так хронологічними параметрами оповіді, як масштабністю погляду, ступенем пізнання життя народу на його складних чи переломних етапах, зримим відчуттям часових зв’язків. Аналіз історичних обставин і людських характерів, історичні аналогії проведено у творах, як правило, із позицій сучасності.

Від твору до твору письменники поглиблюють художній історизм, щоб пізнати витоки, процес становлення свідомості й характеру історичних постатей. У романах історизм філософської й етичної проблематики проявляється не тільки в конкретно-соціальному аспекті, а й у тому, що ідейні засади перевіряються народним етичним кодексом, набираючи глибинної значущості.

Висвітлено шляхи і прийоми збагачення Р.Іваничуком у романі “Орда” конкретно-історичної розповіді про українську дійсність початку XVIII століття, коли наш народ перебував у колоніальній залежності від Росії. Доведено, що “Орда” – не просто історичний роман, а повчальна алегорична оповідь, у якій фабула підпорядкована моралізаційній, дидактичній домінанті. “Псалом” як авторська дефініція роману зазнав внутрішньої модифікації. Художньо трансформуючи історичні факти жорстокої розправи Московщини над гетьманською столицею – Батурином, письменник домислює картину страти її коменданта полковника Дмитра Чечеля, вводить у сюжет образи отця Данила і схимника, служителя Покровської церкви Єпіфанія. У центрі “романної території” – образи Єпіфанія і проклятої старою матір’ю за кохання до Мазепи Мотрі Кочубеївни, у якої з великої жаги до волі виростають лебедині крила – символ чистоти. Мазепа, Полуботок, Орлик, Петро І, Меншиков діють на “периферії”. Оригінальною є художня модель Карлицької держави (колишнього Радянського Союзу), де ідеологічно заанґажовані “ліліпути духа й тіла” сповідують рівність, ненавидять вищих за себе, хочуть зрівняти увесь світ по своєму зросту й бідноті, забрати в людини гідність, позбавити права на протест, волю, мислення, вселити страх, знищити “козацьку потолоч”, щоб не заражала своїм вільнодумством московських вірнопідданих. Деформацію людської свідомості та суспільного життя передано засобами “агресивної образності” (Ю.Шевельов). Національну мораль акумулює образ Павла Полуботка. Релігійний синкретизм роману охоплює мікрокосм людини й макрокосм духовного розвитку людства.

Простежено, як Д.Міщенко у романі “Бунтівний князь” відкриває незнайомі сторінки так званого литовського періоду в історії України, орієнтує події, художні колізії на конкретну постать – Михайла Глинського.

Із надзвичайною увагою до конкретних деталей, зафіксованих історичними джерелами, автор відтворив складні державні взаємини між Московським князівством та Литвою, з одного боку, і між Кримським ханством, Україною та Литвою, з другого.

В інтерпретації історичних фактів – князювання Гедиміна, битви на Ірпені (1321 р.), якою литвини започаткували свою присутність у землях Київської Русі, а князь узяв на себе “місію визволення” уярмленої татарами Русі-України, підписання Кревської унії (1385 р.) між Литвою й Польщею, походу Менглі-Гірея на Київ (1482 р.), – оповіді зовні стриманої й неквапливої – спершу ледь помітно, а потім усе виразніше виділяється сюжет внутрішній – національно-визвольний рух на Україні під проводом “одного з найпримітніших” (за М.Аркасом) українсько-литовських вельмож, князя Михайла Глинського.

Автор роману художньо деталізує намагання князя звільнити православний люд від чужоземного утиску. Не отримавши сподіваної підтримки і залишившись без московського війська, Глинський піднімає повстання проти великого князя Литовсько-Руського – Жигимонта.

У романі минувшина пов’язана із сучасним через раптові ретроспекції – оповіді про князювання Гедиміна, Ольгерда, Вітовта, Ягайла, навчання Глинського і службу за кордоном.

Уміле моделювання реальних історичних фактів, пильна увага до особи легендарного ватажка дали можливість Д.Міщенку передати суперечності складної епохи.

Другий підрозділ “Моделювання характерів” висвітлює майстерність авторів романів історико-реалістичної групи у простеженні дії однакових обставин на психологічно несхожі особистості, або ж навпаки, – різнопорядкових обставин на психологічно близькі натури. Такі авторські установки стали продуктивними, оскільки дозволили осмислити складність зв’язків особи й суспільства, внутрішні мотиви поведінки персонажів, їх здатність на опір обставинам, з’ясувати душевні ресурси особистості.

Домінантними засобами характерології є контраст, зіставлення чи протиставлення персонажів, вторгнення соціальних антагонізмів у їх думки, почуття, індивідуальні повороти доль.

Неординарна постать великої княгині Ольги стала об’єктом численних історичних досліджень та художніх осмислень, у яких спостережено різні оцінки її: “наймудріша з усіх людей”, “рівноапостольна”, “свята” за заслуги перед християнством, щира уболівальниця долі українського народу. В романі Р.Іванченко “Отрута для княгині” так названо її шлях до влади.

Не меч, а мудрість слугують княгині знаряддям втілення в життя своїх задумів про зміцнення Київської Русі. На відміну від Ігоря, який перетворив збір данини на грабунки, Ольга провела першу в історії української держави фінансову реформу. Виправдовує письменниця поїздку княгині до Візантії й прийняття християнської віри.

Вивчивши джерела та документи, Р.Іванченко пройнялася розумінням психології Ольги, показуючи її, з одного боку, як мужню й рішучу, вольову й стійку володарку, а з другого, – як самотню жінку, котра заздрила простолюдинкам і челядницям, бо не могла легко й невимушено жити, дзвінко й безтурботно сміятися, легко й пружно бігати, нікому виказувати своїх почуттів.

У дилогії О.Пахучого “Тиміш Хмельницький, син Богдана” і “Юрась Хмельниченко” перш за все осмислено образ Богдана Хмельницького в усій складності взаємодії середовища й особистості. Проаналізовано вміння письменника показати гетьмана на державній раді – “від Бога даний керманич”, на полі бою – “метався поміж бійців, ліз під кулі й шаблі, ризикуючи власним життям”, у дискусіях із супротивниками – “зловісний”, “червоний”, “налитий кров’ю”, “лютий і грізний”, а в товариській бесіді – “добрий дипломат”, у колі сім’ї – люблячий чоловік і турботливий батько.

У дисертації висвітлено моделювання характерів синів Хмеля – Тимоша і Юрася – через часте їх протиставлення. Якщо старший – “хоробрий козак”, “справжній богатир”, “орел, що має розумну голову”, “добре тямить у політиці, розуміється в людях, вміє воювати, вміє й керувати”, то менший – “неміч нещасна”, “не герой і не лицар... слабкий тілом і духом”, “боязкий і сльозавий”, “як очеретина: гнеться, куди вітер подме”.

Полярними оцінками наділяє письменник постать І.Виговського: має “неабиякі здібності, освіту, природний розум, має і далекосяжні наміри, але вміло їх приховує”; “розумна голова, але щось нещире відчувається в його красномовстві”.

Активним є гетьман П.Дорошенко – “мужній чоловік і воїн”, “всіх у баранячий ріг скрутить”, “від цапа молока добуде”, під гарячу руку “міг і рубонути”. Письменник неодноразово акцентує, що він єдиний, хто вболіває за свій народ, як то й належить кожному державцю, лицар, який, не шкодуючи сил, “боровся за цілісність і єдність України”.

Подійно-хронікальні й асоціативно-психологічні сюжети по-різному виражають не тільки розвиток дії, еволюцію характерів, а і взаємодію персонажів, епізодів художньо змодельованих подій, способів компонування художнього світу (розповідь, опис, портрет, пейзаж, інтер’єр, діалог, полілог, репліки), поглядів суб’єктів твору (автора, наратора, персонажів) із метою зображення через окремі аспекти минулого складного сьогодення.

Хронікальна композиція наближує зображення розвитку подій та еволюцію характерів до їх реальних прототипів, поєднує їх у причиново-наслідкових зв’язках.

У третьому розділі “Умовно-історичні романи: особливості вимислу” проаналізовано твори, в яких документ є елементом додатковим, супровідним (“Рев оленів нарозвидні” Р.Іваничука, “Адепт...” В.Єшкілєва, О.Гуцуляка), документальні вставки мають значнішу, посутню роль (“Єрусалим на горах” Р.Федоріва, “Тисячолітній Миколай” П.Загребельного), з імітацією факту (“Погоня” Ю.Мушкетика). У цих романах домінують свідоме белетризування історії, психологізація оповіді, розширення рамок хронотопу, осмислення реалій на рівні символів, знаків, міфів.

У першому підрозділі “Поліваріантність інтерпретації історичної істини” доведено, що в асоціативно-психологічній структурі романів письменники “бачать” історію, трансформують її такою, якою вона відклалася в душі особистості, домагаються психографічного плану, моделюють події різних часових площин.

В історико-філософському романі Р.Федоріва “Єрусалим на горах” головну сюжетну лінію (відновлення давньої фрески в сільській церкві Святого Духа) неспішно рухають уперед до трагічної розв’язки (знищення пам’ятки і насильницької смерті хранителя церкви Павла Ключара) кілька головних осіб: художник-реставратор Василь Бережан, сільський пенсіонер Данило Вербень, народний учитель, “професор” Северин Гайдаш.

Можливості химерної прози, прийоми художньої умовності надали змоги письменникові вільно пов’язувати різнопланові події, легко зміщувати часові площини.

Зображення персонажів подано через докладні передісторії, своєрідні художні біографії. Багатьом із них присвячено цілі розділи, “притоки до основного русла роману”, які розширюють, збагачують, доповнюють головну сюжетну лінію, зливаються з нею. Жанрово-синкретичні розділи близькі до мікроновел та коротких оповідань – відбувається не “рух” подій, а “рух” думки, суть якої вміщає величезне смислове та емоційне навантаження. У кожній людській історії – доля народу і його країни.

Роман “Єрусалим на горах” Р.Федоріва багатий на філософські міркування з приводу найрізноманітніших подій, ситуацій, понять, предметів. Це поліфонічний роман, у якому, крім верхнього подієвого шару, міститься глибинний, філософсько-естетичний зміст. Суворий реалізм розповіді про страшні події 1939-45 років та авторський вимисел не тільки співіснують, а й непомітно для читача переходять одне в одне, гармонійно переливаються, вони “настільки злютовані”, що становлять цілісний природний сплав, реальне життя в усіх його проявах і багатогранності.

Своєрідне власне бачення історії України подав П.Загребельний у романі “Тисячолітній Миколай”. Речником художньо-історичної концепції автора виступає Микола Сміян (Несміян за часів князювання Володимира й Миколай Несміяновський за часів козаччини) – особа вигадана, яка “ніби й умирає щоразу, але й не вмирає – живе тисячу років безкінечно й безперервно”. Передавши свої авторські функції героєві, вклавши в його уста власні думки, романіст зруйнував демаркаційну лінію між історією й сучасністю, змалював минуле зсередини, відкрив приховані пружини подій і фактів, посилив людський фактор суспільного прогресу.

Оживають події різних часових площин: князювання Володимира, гетьманування Богдана Хмельницького, голодомор (1933, 1947 років), війна з письменниками та біологами, перебудова та інше.

Відчувається вистраждане ставлення автора до історії “роздертої”, “розпанаханої”, “порубаної” та “посіченої”. Масштабна панорама князювання, гетьманування, голоду, репресій, воєн відзначається правдивістю й повнотою.

Підрозділ “Домінанти художньої фантазії” доводить, що в русло історико-фольклорної течії органічно вливається умовно-історичний роман Ю.Мушкетика “Погоня”, що став спробою осмислення життя запорозьких козаків, людей “чулих”, “м’якосердних”, “мрійливих”, яким “судилися втечі та погоні, круте, солоне життя”.

Роман написано у вальтерскоттівському стилі, на першому плані в ньому – не історичні події та особи, а вигадані персонажі; за словами автора, “правдива історія, розказана запорозьким козаком Семеном Білокобилкою та скомпонована, доповнена й потрактована його побратимом, якого читач розпізнає з оповіді”. Твір поєднує оригінальний фольклоризм, гумор із уславленням козацької героїки.

Звернення Ю.Мушкетика до фольклору сприяло вираженню “народної душі”, самого типу національного мислення, ментальності. З народної демонології, обрядів, магії, із легенд та переказів письменник елімінував характерні для романтизму фантастичні явища, незвичайні події, драматичні ситуації. З народної ліричної пісні, головним змістом якої є показ душевного стану персонажа, випливає чуттєвість, поетизація об’єкта зображення, емоційна концентрація душевних переживань, що відповідає принципу ідеалізації героя.

У романі деякі епізоди побудовано за композиційно-структурним принципом казки. Характерним є перехрещення двох пластів – реального й умовно-фантастичного, які взаємодіють між собою й активно функціонують. Перехід від умовного до реального ледь помітний. Історизм роману сповнений внутрішньої якості, що передає не правду реального факту, а правду народного характеру, народного світогляду.

Ю.Мушкетик випробовує нові принципи організації сюжету історичного роману, що спирається на народне, казкове начала.

Відкриттям 90-х років став роман знаків “Адепт, або свідоцтво Олексія Склавина про сходження до трьох імен” В.Єшкілєва й О.Гуцуляка. Твір переміщає читача услід за героєм із стародавнього Києва у Хозарію, а потім і у Верхній Єгипет (такі три етапи подорожувань Олексія Склавина, його сходження до трьох імен).

Структуру роману засновано на міфологічному сприйнятті життя. Прозаїки наповнили сюжет власними образами та символами, що так чи інакше суголосні з міфічними: відьма Оряна, Чорна Риба, Потвора, Тисячолітня Істота, Меч Фраата, Дракон Баху. Використано символіку християнську: Бог – триєдина сутність (Бог-Батько, Син і Дух Святий), біблійну (образи святого Апостола Павла, Амоса – біблійного пророка, Мелхиседека, сина Левія), язичницьку (Даждьбог – Бог Сонця, Світла, Добра). Фольклорна символіка уособлює романтичне світобачення: Вітер – “символ духу”, дихання Всесвіту; Степ – “приховане Суще” тощо.

У романі-легенді Р.Іваничука “Рев оленів нарозвидні” переосмислено драматичну історію боротьби збройних сил УПА за незалежність України. Сюжет побудовано на євангелівському розкритті суті гріхопадіння великих грішників, котрі вбили оленя; трансформовано антропоморфні образи (Тополя, Ясен, Орел, Нагідки, Зозуля), демонологічні сили (Вовкулака, Лютий Чорногор). Елементи фантастичного несуть значне ідейно-художнє навантаження – підсилюють сюжетну експресію роману, загострюють трагізм, досягаючи його незвичайності. Твір наближений до важкого процесу людського думання, де є суперечності, склубоченості думки, до вирішення концепції ролі меча і мислі в українській історії.

Четвертий розділ “Новаторські риси художнього синтезу” висвітлює особливості художнього достовірно-вигадливого мислення, жанрово-стильових компонентів, фольклорно-міфологічних образів-символів, ліричної (психологічної та інтелектуальної) сугестії, різних структурно-семантичних рівнів.

У підрозділі “Аспекти авторських версій” наголошено, що зразком поетичного синтезу історії, вимислу й домислу став роман О.Лупія “Падіння давньої столиці”, у якому автор відтворив трагічні події у Київському, Чернігівському й Галицько-Волинському князівствах, широко висвітлив зв’язки руських князів із європейськими володарями того часу, намагання Данила Галицького створити коаліцію проти монголо-татарського нашестя.

Залучивши історичні джерела і всю силу авторської фантазії, письменник моделює жорстокі картини татаро-монгольських нападів на Київську Русь і героїчний захист давньоруської столиці. Історія перейшла в роман і конструювала його.

В образі козацької України 1658 року Ю.Мушкетик (“На брата брат”) сконденсував характерні особливості її багатовікової історії: соціальний розбрат, руїнницькі дії свавільних, національно безвідповідальних елементів серед різних верств української народності, старшинські міжусобиці, егоїстичну пристрасть національних провідників до гетьманування, їхню виснажливу боротьбу за владу, неспроможність національних сил до об’єднання. Ґрунтовне знання історичного матеріалу, послідовність викладу та чітка світоглядна позиція автора дозволили йому створити історично правдиву художню версію гетьманування Івана Виговського – захисника й патріота України, а не зрадника. Вдало обраний письменником прийом паралельного розгортання двох сюжетних ліній (Виговський і брати Журавки), поєднання науково підтвердженої інформації, домислу й вимислу, дозволило повноцінно й багатопланово розкрити специфічне, індивідуальне, авторське бачення конкретного історичного часу й людини в ньому.

У романі “Гетьманський скарб” через недостатність документів і значну кількість легенд, якими оповито образ гетьмана Павла Полуботка, через творення протягом століть історично хибного образу “зрадника” автор вдався до створення строкатої структури, що включає хроніку, документи, об’єктивні й суб’єктивні свідчення, філософські роздуми, побутові замальовки, ліричні відступи, багатоаспектно передав бунтівний дух спадкоємця мазепинських ідей і його час.

Жанровий різновид історико-пригодницького роману збагатив В.Малик (“Чумацький шлях”, “Горить свіча”, “Князь Ігор: Слово о полку Ігоревім”), переплівши сюжетні колізії творів багатьма таємницями, несподіваними конфліктами, вчинками персонажів, переміщеннями в минулі часові площини. Дія його творів розгортається відповідно до специфіки пригодницького жанру – на “першому місці акція, а не рефлексія, рух дії відбувається не через саморух персонажів, а через інтригу” (М.Ільницький). Опертя на історичну основу, вміння побудувати динамічно напружений сюжет притаманне творам “Чумацький шлях” (зустріч Івася Бондаря з Потьомкіним і Катериною ІІ, турецька неволя, несподіваний порятунок у найкритичнішу ситуацію, участь у війні 1786-1791 років проти Туреччини, щасливий кінець), “Горить свіча” (сплетіння подій і дій персонажів: турецька неволя головного героя Добрині, порятунок тисяцьким Дмитром, оборона Києва у складі княжої дружини від орди хана Бату, поневіряння у бусурменській землі закоханих Добрині та Янки, втеча з турецької землі й щасливий кінець). Непередбачені колізії сприяють загостренню дії і розкриваються аж під кінець твору.

У підрозділі “Збагачення зображально-виражальних засобів” доведено, що твори синтетичного типу – яскраві приклади індивідуально-художньої реалізації власного письменицького сприйняття чи переосмислення подій і постатей минулого, еволюційного збагачення художньої реконструкції їх. Історичної правдивості зображення досягнуто як ґрунтовним знанням наукових, фольклорних і літературних джерел, ретельним відбором найвагоміших, найцінніших фактів, так і урізноманітненням моделей формозмісту, композиції твору, хронотопу, психологізму мотивації дій персонажів, емоційних асоціацій, образно-тропеїчної системи тексту.

Аксіологічної місткості письменники досягають через об’єднання в єдине художнє ціле базових структурних форм і авторських новацій, героїчного і комічного, звичайного і екстраординарного, тимчасового та вічного. У М.Вінграновського (“Северин Наливайко”) пригодницькі сюжетні лінії як героїчного спрямування, так і бурлескного (походеньки Петра Жбура), світова екзотика (поява арабської принцеси, негритянок і китайських приблуд в українських степах) збагачують романтичну модель історії. Елементи химерності, ліричного світобачення та вставки, оформлені за вимогами драматичного роду словесного мистецтва, послуговують глибшому й оригінальнішому розкриттю задуму й художньої мети автора.

У романі Р.Федоріва “Чудо святого Георгія о Зміє” легенди, ретроспекції, ліричні відступи й роздуми, літописні свідчення актуалізують семантико-емоційний ряд, зв’язаний із змієборством, вносять істотні корективи в його тлумачення.

Змістову насиченість романів збагачено винахідливим поєднанням “великого” історичного часу (з його історіографією) і “малого”, приватного часу окремої людини.

Визначальною складовою частиною процесу модернізації художньої свідомості в історичній романістиці 90-х років, урізноманітнення їх структурно-композиційного і викладово-стильового діапазону є тенденція до “індивідуалізації” творів через жанровизначення, до прочитання і моделювання історії з морально-психологічних позицій, до глибоких процесів внутрішнього, духовного життя людини, до послаблення фабульності, до просторової обмеженості, до монтажності, мозаїчності композиції.

Невпинність пошуків художньої трансформації історіографії засвідчують майстерне індивідуальне мистецьке чуття, проникнення в особистісний світ людей, внутрішні монологи, внутрішнє діалогізоване мовлення, засоби провіщення “потоку свідомості” (пульсація думки, вияв підсвідомих процесів), ліричні відступи, філософські роздуми, ремарки діалогу, репліки-пояснення та інше.

Підсиленню колориту епохи, зануренню в її мовну стихію сприяють історизми, за допомогою яких створюється необхідне враження “вікової витримки”, глибини: “отрок”, “брадники”, “стольники”, “здателі”, “смерд”, “гридень”, “молойця”, “жбан”, “гражда”, “лодії”, “супочинок”, “стравниця”, “малюварня”, “скотниця”, “гридниця”. Частіше