задоволення потреб у продовольстві є практично нееластичним і не може бути замінено нічім іншим. У зв'язку з цим необхідне таке регулювання економічних інтересів усіх учасників аграрного виробництва (виробників, підприємців, безпосередніх споживачів), яке б створювало більшу конкурентоспроможність виробництва продовольчих культур порівняно навіть з альтернативними видами палива. Це питання повинне бути вирішене з позицій продовольчої безпеки перш за все на внутрішньому ринку. Крім того, Україна має взяти участь у міждержавному рухові продовольства з тим, щоб взяти участь у глобальному вирішенні проблеми і тим самим зберегти позиції вітчизняного аграрного виробництва на світовому ринку. Який при цьому буде використано конкретний економічний інструмент (квотування імпорту і експорту, економічний вплив на механізм формування цін, підтримка вітчизняного виробника тощо), залежить від конкретних обставин, але створення руху і зростання аграрного виробництва повинно спиратися на принцип пріоритету продовольства.
При вирощуванні продовольчих культур, в свою чергу, теж виникає питання, на яку культуру слід орієнтуватися, щоб забезпечити умови виробничого відтворення і отримання ренти. У принципі відповідь на це питання дана ще А. Смітом. Він довів, що ренту більшої частини земель визначає рента тих ділянок, продукт яких складає найбільш важливу частину продуктів харчування [8, с. 130]. Оскільки в Європі головним, безпосередньо споживаним продуктом є хліб, то рента на землях, де вирощується хліб, має статус визначальної відносно ренти на всіх інших землях, де вирощуються інші культури. Проте цей висновок А. Сміта не може бути догматизований, як це відбувалося при організації сільськогосподарського виробництва в СРСР. Наприклад, якщо в якийсь країні розповсюдженою є рослина, плоди якої зростають на землі середньої якості і в більшій кількості, ніж хліб на найродючішій землі, то рента саме цих середніх земель буде регулювати ренту на всіх інших ділянках. При такому слід враховувати, що рента з тих ділянок, які не можуть бути використані під будь-які інші культури, не може бути регулюючою, хоча б на цих землях і вирощувався найбільш улюблений і споживаний продукт. Наприклад, це можна віднести до рисових полів або інших зрошувальних ділянок. Нарешті, найголовніше: завжди існує можливість того, що регулююча роль однієї культури переходить до іншої в суспільстві в цілому, або в деяких регіонах. Інколи вони обидві починають відігравати регулюючу роль залежно від потреб у них. Так, у кінці ХУЛІ ст. передбачалася можливість того, що регулюючою культурою якоїсь частини Європи може стати картопля за умови, що вона буде звичним харчуванням населення і займе на оброблювальній землі таке ж місце, як пшениця або інші зернові. Саме так сталося, наприклад, з Ірландією.
Для державного регулювання аграрних відносин із усього сказаного випливає той висновок, що перш ніж вирішувати проблему підтримки виробництва тієї або іншої культури, необхідно визначити, яка із них відіграє регулюючу роль стосовно ренти при вирощуванні всіх інших культур. Не виключена можливість, що таких культур залежно від регіону може бути і дві, і три. Головне полягає в тому, що визнання таких рентостворюючих культур спирається на їх реальне значення, з одного боку, для задоволення ринкових потреб, а з іншого - на можливості і потреби населення.
У зв'язку з переходом до інтенсивних систем землеробства і глобалізацією цього процесу все більшого розповсюдження почала набувати точка зору, що головним і визначальним в ефективності землеробства є відмінності у вкладеннях капіталу, а значення відмінностей в якості землі має чи не другорядний характер. На наш погляд, це поверхневий підхід до проблеми. Справа в тому, що так зване нівелювання продуктивності різних за якістю земель досягається дуже різними витратами енергетичних ресурсів. В умовах зростання цін на енергетичні ресурси ця проблема вийшла на поверхню. При цьому виявилося, що витрати енергії мають не лише екологічну межу, що почала особливо підкреслювати, але й межу економічну. Вихід з виниклої суперечливості може бути знайдений лише за умов використання нових систем землеробства, тобто нового підходу до землі як фактору виробництва, виникнення яких, в свою чергу, вимагає виваженого регулювання з боку держави аграрних відносин. Ефективним слід вважати лише таке регулювання аграрних відносин, яке сприяє становленню і використанню нових землеробських систем. Тому орієнтація на нестримний поступ індустріальних, тобто енергомістских систем не може бути уже виключним пріоритетом державної політики стосовно аграрного виробництва. Уже не йдеться про те, що індустріальні системи мають схильність негативно впливати на біологічні якості продукту. Про те, що ця проблема не є надуманою, свідчить той факт, що наприклад, у США з усією гостротою поставлене питання про розвиток альтернативних і біологічних систем землеробства. Більш того Конгрес США законодавчо визначив, якою має бути кожна із цих систем, якими пільгами може користуватися кожен із учасників, діяльність якого пов'язана з їх функціонуванням. Тим самим сформульований матеріальний принцип регулювання аграрних відносин у нових умовах землеробства, що є не чимось іншим, як регулятивним впливом на розвиток аграрних відносин.
Із вищевикладеного випливає, що, оскільки землеробство пов'язане з використанням особливого природного тіла - ґрунту, а відмінності в ґрунтах не можуть бути усунені по самій своїй природі, то завжди будуть відмінності в ефективності праці на різних землях, а відповідно, в рівнях їх дохідності. При цьому слід мати на увазі,
