[20]. Навчався Гаврило у вищій початковій школі, яку закінчив у 1916 р. У 1917 р. він вступив до вчительської семінарії. Цей навчальний заклад був демократичним і національно- свідомим, бо більшість учнів були вихідцями з українських сіл Олександрівського повіту. Інші навчальні заклади міста були більше проімперські налаштовані, а особливо чоловіча і жіноча гімназії. З іншого боку, технічне і комерційне училища мали демократичний характер.
Лютнева революція 1917 р. активізувала молодь України, яка взяла активну участь в революційних подіях. Молоді люди із завзяттям брали участь у демонстраціях і мітингах, вступали до політичних партій і організацій. Не був винятком і вільнокозацький рух. Перша вільнокозацька організація на Півдні України "Одеська Січ" складалася з молоді, а її керівником став 17-річний Ю. Липа (майбутній видатний діяч та ідеолог ОУН-УПА) [21]. Гаврило Гордієнко також брав активну участь в маніфестаціях та мітингах. Він згадував, що поступово почали з'являтися жовто-блакитні прапори, а на його грудях жовто-блакитна стрічка. Українські маніфестації почали заповнювати Пушкінський майдан та Соборну вулицю. На заклик Української Центральної ради мешканці міста припинили платити податки які надсилалися до Петрограду. Після проголошення І-го Універсалу навпаки вишикувалися черги для внесення податків українській владі. Гаврило Гордієнко запам'ятав почуття територіального патріотизму тих часів. Молоді росіяни, народжені в Україні, підтримували Українську Центральну раду. Гаврило писав: "... На всіх маніфестаціях, де треба було показати українство, на першому пляні в українському вбранні завжди красувався гімназист Сільвестров, самий справжній росіянин, який був готовий видряпати очі тому, хто попробував би заперечувати його українство! І він не був єдиний! Прокидалася й говорила не тільки кров, але й стихія! Хто пожив в Україні, подихав її повітрям, споживав блага української землі, той уже не міг не відчути на своїй душі сили української стихії і в час пробудження України його поривало до гурту, до української спільноти..." [22, с.107].
Важливе місце у житті юнака відіграла "Просвіта". Батько Гаврили став членом "Просвіти" навесні 1917 р., а юнак користувався великою бібліотекою. Членом товариства він не міг бути, бо йому не було ще й 16-ти років. Вдома у Гордієнків були тільки "Кобзар", "Енеїда" і деякі переклади іноземних авторів на українську, а в бібліотеці "Просвіти" була велика кількість книжок. На просвітянських заходах він познайомився з багатьма свідомими українцями, вивчав і вдосконалював рідну мову. Душею "Просвіти" були вихідці з Галичини і Буковини: "... Та все-таки "окрасою" Просвіти були два галичани, хоч один із них був, здається буковинець, Кметь і Осадчий. Вони говорили по-українському й були нам зразком золота повної проби 96. Себто вони були стопроцентовими українцями, мали густовишиті українські сорочки. Хоч були вони з військовополонених з австрійської армії, але за часів австрійської окупації 1918 року їх якось переховали й урятували від репатріації на батьківщину! Вони поодружувалися з місцевими українками. Яка їхня доля була дальше, точно не знаю, хоч до мене доходили різні чутки про їхню долю під більшовиками." [22, с.112]. Взагалі герой цієї розвідки вважав "Просвіту" найвищим досягненням українства в добу національно-визвольних змагань.
Велике враження на молоду людину справив І-й Універсал та українізація війська. Гаврило Гордієнко згадував, що якась українська військова частина за запрошенням Української повітової Ради прибула до міста і загрожувала Раді робітничих і солдатських депутатів неприємностями, якщо вона буде і надалі виступати проти автономії України. Новим кроком в усвідомленні державотворчих завдань місцевим населенням став ІІІ-й Універсал УЦР. 21 листопада 1917 р. Гаврило Гордієнко брав участь у мітингу на честь його проголошення. Незважаючи на мороз зібралась значна кількість людей. Вів зібрання і читав Універсал відомий український художник і голова повітової Ради Ю. Магалевський. У параді на честь свята брала участь і сотня Вільного козацтва. Юнак уважно спостерігав за подіями 12-13 грудня 1917 р., коли в рідному місті точилися бої між червоногвардійцями і матросами і українським військом. Після встановлення радянської влади, почалися розстріли і репресії. Гаврило Гордієнко у березні 1917 р. зробив свій політичний вибір. До цього його підштовхнули заборони на діяльність церкви у лютому 1918 р., репресії і ненависть під час панахиди по Т. Шевченку з боку більшовиків. "... Минулого 1917 року на радощах, що відбулася революція, то й забули мабуть відправити панахиду за спокій душі Тараса Шевченка, але цього року то вже хтось догадався заініціювати і в Соборі відбулася панахида за спокій душі Тараса Шевченка. Тоді в очах совєтської влади Шевченко був таким самим "контрою", як напр. і Грушевський, тоді большевицькі банди ще виколювали очі на портретах Шевченка й самі портрети його профанували, дерли, топтали їх. Тому може як раз панахида по Шевченкові й звернула увагу совєтської влади на церкву. Одного прекрасного дня в лютому 1918 року совєтська влада заявила, що закриє Собор, якщо не збереться вистачаюча кількість підписів у голосуванні, щоб Собор не закривати. І ми, православні, масово рушили в церкву підписуватися за збереження Собору. І так Собор був відстояний!" [22, с.129].
У березні Гаврило вступає до підпільної організації Вільного козацтва, яка готувала збройне повстання в Олександрівську. Гордієнко під керівництвом українських старшин І. Соріна, І. Марківа, А. Гребенника готується
