до повстання, але більшовики раптово відступили з міста і воно не відбулося [23]. Місто було захоплене австро-німецькими військами, до нього прибули Українські січові стрільці та Запорізький корпус П. Болбочана. Гаврило Гордієнко познайомився з молодими галичанами і вирішив під їх впливом вступити до українського війська. З цього часу багато сторінок його життя було пов'язано з армією. Тому майбутні мемуари він назвав "Під щитом Марса". Г.М. Гордієнко так пояснював цю назву: ".На порозі двадцятого століття автор появився на світ Божий. Це століття, як мало яке інше, так позначилося брязканням мечів об щити, що автор для цього тому спогадів вибрав назву "Під щитом Марса", бо в ньому й будуть згадані події переважно зв'язані з брязканням мечів. Інші томи спогадів будуть присвячені іншим галузям людського життя та діяльності. Щодо назви цього тому спогадів, то не було ніякої можливості назвати його щиро по- українському, бо наш нарід у цілій своїй тисячолітній історії виявився таким миролюбним, що навіть у своєму пантеоні не сотворив собі божества війни" [22, с.9].
У квітні 1918 р. почалося формування 2-ї Самокатної сотні 2-го Запорізького пішого полку Запорізького корпусу. На гроші місцевих мешканців її формував сотник Ширяй. Протягом двох тижнів до її складу записалося 15о юнаків вчительської семінарії, чоловічої гімназії та навколишніх сіл. У сотні було 14 кулеметів і 14 самокатів. Переворот 29 квітня 1918 р. козак цієї сотні Гаврило Гордієнко та всі його побратими зустріли з недовірою і ворожістю. Сотня відмовилася присягати Українській Державі. Військовий міністр генерал Рогоза відвідав Олександрівськ і провів огляд Запорізького корпусу. Через дві доби після його відвідин сотня була розформована, а козаки і старшини перейшли до інших частин або розійшлися по домівкам. Герой цієї розвідки повернувся до навчання у вчительську семінарію.
За спогадами Г. Гордієнка, населення Олександрівська всіх національностей слабко підтримувало Українську Державу. Не дивно, що повстання Директорії знайшло активну підтримку серед місцевого населення.
17 листопада 1918 р. козаки, свого часу розформовані за небажання присягнути гетьману, зібралися в Олександрівську. Щоб легально озброїтися, почали записуватися до вартової сотні, на чолі якої стояли колишні вільні козаки. Семінаристи і вільні козаки без бою роззброїли Державну варту, яка нараховувала 50 осіб. Місто опинилося під владою повстанців, з довколишніх сіл почали прибувати значні повстанські загони, але вони були погано організовані і озброєні. З кадрів 47-го пішого полку почав формуватися Хортицький полк армії УНР [14, с.83]. Про зміну влади в Олександрівську згадував козак Микола Носик: "... Звістка вмить обійшла всі кутки повіту. До республіканських військ вступило багато селянської молоді та семінаристів. Вчительська семінарія змушена була закрити свої старші класи за браком учнів" [24]. З Олександрівська на допомогу катеринославським вільним козакам вислали невеликий, але добре озброєний загін з кулеметами і двома гарматами (всього дві сотні козаків) [25]. Олександрівські козаки прославилися у Катеринославі під час боїв з прихильниками білої ідеї офіцерами 8-го корпусу. "Та сила відваги, що була в юнаків, загіпнотизувала їхніх ворогів", - згадував козак Хортицького полку Микола Носик [24].
Після здобуття влади в Олександрівську представники Директорії оголосили мобілізацію молоді у військо. Прибуло багато молодих людей які бажали захищати незалежність України, але не було грошей на їх утримання, зброї, одягу. Мобілізована молодь почала розходитися, а Хортицький полк відійшов з міста. Вільне козацтво піддавшись агітації махновців роззброїло старшин і вступило до Революційної повстанської армії України (махновців). Гаврило Гордієнко вважав, що провина за відсутність українського війська покладається на австро-німецьких окупантів які заважали формуванню української регулярної армії [22, с.159-160]. Г.М. Гордієнко залишився у місті і продовжив навчання у семінарії. До міста повернулася радянська влада яка продовжила політику репресій. Людей розстрілювали на міському цвинтарі і біля паркану заводу Дека посеред білого дня. Навесні 1919 р. українська молодь почала таємну працю по підготовці повстання в Олександрівську.
Місцем новітньої Запорізької Січі була обрана Лиса гора вниз по Дніпру від Олександрівська. Повстанці відрили окопи і скористалися старою сторожкою лісничого для проживання. Більшість загону склали юнаки з Олександрівська та навколишніх сіл, а також старшини армії УНР. Його чисельність була до 50-ти осіб, він одержав назву - Лисогірський повстанський партизанський курінь (ЛППК). На чолі куреня стояли отаман Чайковський та Іван Марків (двоюрідний брат Г. Гордієнка). Протягом квітня-травня 1919 р. проводились мітинги у навколишніх селах - Біленьке, Мар'ївка, Тарасівка. Селяни підтримували повстанців харчами, але не поспішали вступати до куреня. Не зважаючи на це йому вдалося перерізати перевезення по Дніпру і позбавити Київ та Росію реквізованих більшовиками продуктів у селян. Загони Червоної армії та чекістів спробували ліквідувати повстанців, наступаючи від Мар'ївки та з пароплавів від Дніпра. Наступ був відбитий, повстанці захопили полонених і зброю. Курінь брав участь у повстанні проти більшовиків у червні
р. у Нікополі. Гаврило Гордієнко неодноразово вступав у бої під Томаківкою, Марганцем, Кам'янкою. Після евакуації повстанців з Нікополя він був заарештований з 27 товаришами у с. Верхній Рогачик Мелітопольського повіту. Щасливо уникнув розстрілу у с. Веселому і перебував у Мелітопольській в'язниці більше трьох тижнів. Йому пощастило втекти і повернутися в серпні 1919 р. до Олександрівська. Під час денікінської
