Про переслідування "Просвіти" Г.М. Гордієнко у своїх спогадах писав: "... Гірше потерпіла від "бєлого двіжєнія" наша "Просвіта", яка в роках 1918/19 містилася в приміщенню "Народного Дому" на Пушкінській площі. Скоро по приході денікінської влади в наше місто, в "Народному Домі" розмістилися частини якогось полку. Вояки того полку, як побачили, де вони знаходяться, спеціяльно зацікавилися бібліотекою "Просвіти", яка тоді нараховувала тисячі томів. Книги розміщувалися в численних шафах під склом. Вояки шафи порозбивали, книги понищили, потоптали, попалили. З великим риском сторож "Народного Дому" Хомаза, батько мого побратима в дальшій боротьбі Петра, трохи врятував тих книг, які він брав мов би також палити, бож у ті роки з паливом була вічна біда! [22, с.206]. Пізніше з'ясувалось, що вояками цього полку були бувші москвофіли з Галичини і Буковини, тобто українці.

Г. Гордієнко був очевидцем перебування махновців в Олександрівську у 1918-1919 рр. Своє ставлення до цієї сили він подавав так: "... Ми, міське населення, незалежно від наших політичних поглядів і нашої національної свідомости, махновцям не симпатизували, бо в тому рухові не бачили ніяких виглядів на майбутнє! Це не "білі", не "червоні", які під своїми кольорами мали якісь ідеї, нам прихильні, чи не прихильні, але ідеї! А махновці були "чорні", і під тим кольором не видно було ані натяку на щось іншого, відмінного, не такого, яке є тепер, тому вони не були улюбленцями маси населення [22, с.211]. Узимку 1919-1920 рр. лютували голод, тиф та холод. Не зважаючи на це була створена Юнацька Громада - культурно-освітня організація учнівської і робітничої молоді. До неї входило біля 230 осіб. Головою був Кузьма Діхтяренко, а секретарем - Гаврило Гордієнко. Ця організація проводила екскурсії, лекції, організовувала театральні вистави. Вона мала аполітичний характер. Все ж таки до міста доходили чутки про боротьбу українських військ на Правобережжі. Довідавшись з радянських газет про Варшавський договір, українські патріоти з Олександрівська розгубились і не все зрозуміли. Вже на еміграції, характеризуючи цю подію і причини поразок Української революції, Г. Гордієнко аналізував: "... Варшавський договір 1920 року був не першим звеном у бесконечному ланцюгові нашої праісторичної національної трагедії: все кликали якихось печенігів, чи половців, татар, чи шведів, чи німців, чи нарешті поляків! Петлюра тут ні при чому! Не покликав би Петлюра, то покликав би їх Лівицький, чи якийсь інший - енко! Коли за три роки революції занедбали й не виховали собі кадрів, борців за Україну, то цілком логічно треба було звертатися за поміччю до чужинців. І так нечисленна верства української інтелігенції, яка могла б усвідомлювати український нарід, будити його, організовувати його, гуртувати його в сотні, в полки, в загони, в фаланги, гострити мечі й давати їм у руки, - перебувала закордоном у різних непотрібних місіях: все в тому ланцюгові - шукати помочі у чужинців! То хто ж тоді повів би український нарід до перемоги?! Не було кому, бо все оте, що я тут розписую, то це все макові зерна, а села наші аж кишіли від маси здорового чоловічого населення, яке було вже вишколене на фронтах світової війни! Це все були готові вояки, тільки додати їм дещо національного виховання, земельки, а не повертати її попереднім власникам, залізної дисципліни і перемога була б за нами! [22, с.228].

У червні 1920 р. Гаврило закінчив вчительську семінарію і одержав звання "Народний вчитель", але замість школи опинився у повстанських загонах. У липні-серпні 1920 р. на півночі Олександрівського повіту та Півдні Катеринославського діяв Вовнізький Повстанський Відділ (ВПВ). Його підтримували селяни сіл Вовніги, Військове, Августинівка, Катеринівка, Андріївка. Отаманом був знов-таки Іван Марків, який одержав псевдонім Чорна Хмара та Іван Бондаренко (відомий вільнокозацький отаман 1917-1919 рр.). Відділ нападав на продовольчі загони та представників Радянської влади. Наприкінці серпня він був розгромлений, а козаки і старшини розійшлися. Повернувшись до Олександрівська напочатку вересня

р. Г.М. Гордієнко знову вступив до повстанських загонів. Місто було зайняте врангелівцями, які заключили угоду з представниками УНР. Тому було дозволено формування добровольчих українських загонів у складі Російської армії генерала П. Врангеля. В Олександрівську був сформований Український повстанський Хортицький курінь. На чолі його стояв отаман Чорна Хмара (І. Марків). Бунчужним 1-ї сотні став Гаврило Гордієнко. Він брав активну участь у спробі форсування Дніпра біля села Біленьке і був поранений. Разом із куренем у складі Катеринославського повстанського коша вільнокозачих військ

Гаврило відступав до Криму. Кіш був евакуйований разом з кубанськими козаками до Стамбулу у листопаді 1920 р. Пізніше повстанці опинилися на острові Лемносі, де разом з кубанцями жили у важких умовах. Після неодноразових звернень до командування Антанти катеринославські повстанці опинились в таборах Румунії. У 1921-1922 рр. Г. Гордієнко працював на важких роботах у таборах для інтернованих осіб, а потім у Бухаресті. У столиці Румунії він познайомився з Н. Махно і неодноразово з ним зустрічався. У грудні 1922 р. після однієї невдалої спроби Гаврило нелегально перейшов кордон Румунії і Чехословацької республіки і потрапив до Праги.

У 1923 р. він здав