цього було вилучення землевласниками ренти з тих ділянок землі, які ніколи не оброблялись). Він також невиправдано стверджував, що рента разом із заробітною платою і прибутком визначає вартість товару. У такому разі рента виступає джерелом вартості, отже, не є нетрудовим доходом, а винагородою за послуги землі. А. Сміт висловлював думку, що (поряд із працею) у створенні ренти бере участь і природа, що праця людини на землі має особливу продуктивність.
Розглядаючи сутність капіталу, дослідник характеризував його як вартість, що приносить додатковий дохід завдяки експлуатації найманої праці. Це найпростіше наукове визначення капіталу як самозростаючої вартості. Прогресивним було і те, що він вважав капіталом не лише зайнятий у сільському господарстві (як стверджували фізіократи), а й у всіх сферах матеріального виробництва. Одночасно Сміт характеризує капітал як запас речових предметів, необхідних для процесу виробництва. Самозростання капіталу, за словами К. Маркса, при капіталізмі називають спільним багатством, "багатством народів". Отже, "багатство народів" є капіталом, а основним засобом його збільшення слугує розвиток мануфактурного поділу праці. У двоїстій характеристиці капіталу розкривається його речовий зміст (як певна сукупність речових предметів) і соціально-економічна форма (як самозростаюча вартість). Проте її визначення надто звужене, не охоплює всі сфери суспільного відтворення, не розгорнуте в цілісну систему виробничих відносин.
А. Сміт уперше поділив капітал на основний і оборотний стосовно всіх галузей матеріального виробництва. Критерій поділу полягав у тому, що основний капітал приносить прибуток без переходу від одного власника до іншого або без подальшого обігу, а оборотний — завдяки тому, що постійно переходить від одного власника до іншого, змінюючи форму завдяки обігу. Найважливішими елементами основного капіталу він називає машини та інші необхідні знаряддя праці; будівлі і споруди, призначені для торговельних і промислових цілей; заходи для поліпшення землі (розчищення, осушування, удобрювання та ін.), які роблять її придатною для обробітку; набуті в процесі навчання і тренування трудові навики і здібності громадян. Основними елементами оборотного капіталу Сміт вважав гроші, запаси продовольства (крім тих, якими розпоряджаються самі споживачі), сирі матеріали і напівфабрикати (залучені в процес незавершеного будівництва), а також готові, але не реалізовані товари. У такому трактуванні відсутні чіткі критерії поділу капіталу на основний і оборотний, на постійний і змінний. Помилково вважати, що вкладений, наприклад, в машину, капітал не є оборотним, адже вартість машини частинами переноситься на новостворений продукт. Крім того, він ототожнює оборотний капітал з капіталом обігу, необгрунтовано відносить до основного капіталу трудові навики і здібності населення.
А. Сміт розмежовував валовий і чистий дохід жителів країни. Як валовий дохід він трактував сукупність створених працездатним населенням товарів, зокрема всі матеріальні затрати на їх виробництво (включаючи повторний рахунок). Чистий дохід він правильно ототожнював з національним доходом, з новоствореною працею вартістю, за винятком витрат на відновлення основного і оборотного капіталів. Але чистий дохід А. Сміт водночас ототожнював лише з фондом особистого споживання, що можливо лише за умов простого відтворення. Крім того, він необгрунтовано стверджував, що вартість окремого товару або всього річного продукту формується лише із заробітної плати, прибутку і ренти, тобто з доходів. При цьому нівелюється відмінність між валовим (сукупним суспільним продуктом) і національним доходом. Вчений намагався доводити, що коли в ціні є елементи, які не розпадаються на доходи, то в остаточному підсумку їх можна розбити на доходи, отримані на попередніх стадіях обробки сировини. Причиною цієї помилки (так званої "догми Сміта") було нерозуміння двоїстого характеру праці, перенесення конкретною працею вартості машин, устаткування тощо на новостворений продукт.
Розглядаючи проблему продуктивної і непродуктивної праці, Сміт визначає продуктивну працю як таку, що виготовляє вартість, обмінюється на капітал, є джерелом прибутку, збільшує капітал. Непродуктивною є праця, яка обмінюється на дохід, не збільшує вартість, наприклад праця домашньої прислуги. Поряд з таким конструктивним підходом Сміт продуктивною працею вважає лише уречевлену в товарі або продукті, які можна продати. Це характеризує продуктивність праці лише з точки зору матеріально-речового змісту. Якщо його взяти за основу, то праця людей у сфері послуг (освіти, охорони здоров'я, науки, управління економікою та ін.) буде непродуктивною. За нинішніх умов це означає, що, наприклад, у США продуктивною працею зайнято менше 25 % від загальної чисельності працюючих. До зайнятих непродуктивною працею Сміт здебільшого обґрунтовано відносив правителя країни разом із судовими чиновниками та офіцерами армії і флоту, служителів культу, юристів, артистів та ін.
Предметом політичної економії Сміт вважав багатство капіталістичного суспільства, причини і джерела його виникнення. Якщо взяти до уваги, що як "багатство народів" він розумів капітал, то предметом його дослідження (за правильного розуміння цієї категорії) стають капіталістичні виробничі відносини між трьома класами (робітниками, капіталістами і земельними власниками). При дослідженні причин та джерел зростання цього багатства дослідник з'ясовує причинно-наслідкові зв'язки між економічними явищами і процесами, а отже, економічні закони існуючого суспільства. Проте таке трактування предмета політекономії у Сміта відсутнє. У п'ятій частині своєї праці "Дослідження про природу і причини багатства народів" він як предмет політичної економії розглядає державні фінанси — формування бюджету держави, його розподіл, державний борг.
Загалом А. Сміт розкрив економічну систему капіталізму мануфактурного періоду, в якій держава відігравала пасивну роль верховного арбітра при дотриманні правил вільної конкуренції, захисту приватної власності, як вважав він. Держава повинна виконувати лише ті функції, які окрема людина не може забезпечити або зробить це економічно неефективно, а саме: організація громадського порядку, державної служби, національної оборони, будівництво деяких громадських споруд (доріг, мостів) та їх утримання в робочому стані, забезпечення грошового обігу. Усі інші завдання ефективніше вирішать окремі підприємці. Цей етап названий вільною ринковою економікою, в якій здійснюється вільне ціноутворення, вільна конкуренція, вільне стихійне переливання капіталу між галузями та ін. Такий механізм отримав назву "невидима рука", завдяки йому діють стихійні об'єктивні, а отже, невідворотні економічні закони. Остаточно вільна ринкова економіка припинила існувати під час кризи 1929—1933 рр.
Системі економічних поглядів Сміта властива внутрішня суперечність, зумовлена використанням еклектичного методу дослідження. З одного боку, він досліджує внутрішню структуру економічної системи капіталізму і властиві їй закони (що діють подібно до законів природи), проникаючи в сутність економічних явищ і процесів, з іншого — з'ясовує зв'язки між різними категоріями на рівні явища, форм вияву внутрішньої суті, поверхові взаємозв'язки між різними економічними процесами, які відбуваються в конкуренції і дають уявлення про їх сутність на рівні здорового глузду. Отримані при використанні двох підходів результати А. Сміт значною мірою ототожнював, ставив в причинно-наслідковий зв'язок, у відносини субординації, не з'ясовуючи проміжні ланки між ними. Внаслідок цього вчений нерідко отримував кілька суперечливих висновків.
На думку деяких українських вчених, предметом економічної теорії є не лише аналіз сутнісних відносин, а отже, внутрішніх залежностей економічних явищ і процесів (таку позицію відстоюють лише К. Маркс та його ортодоксальні прибічники), а й "...дослідження поверхових, але й реальних і важливих відносин взаємозв'язків (зокрема, господарського механізму та його ефективності)"1. Однак віднесення господарського механізму та його ефективності до поверхових відносин є хибним; незрозуміле з методологічної точки зору поєднання авторами поверхових відносин з реальними і важливими; нерозуміння ними структури категорії "сутність", в якій слід виділяти сутність першого, другого і наступних порядків.
Д. Рікардо першим з економістів-теоретиків послідовно доводив, що єдиним джерелом вартості є праця. Він критикував точку зору А. Сміта про те, що вартість товарів визначається працею, яку можна обміняти на ці товари (що було справедливо для простого товарного виробництва), а також доходами різних класів суспільства, але не аналізував тезу Сміта про те, що вартість розпадається на доходи. Положення теорії Рікардо про єдине джерело вартості стосується лише відтворюваних товарів (товарів, що постійно виготовляються, кількість яких може бути збільшена працею людини). Водночас, на його думку, існують деякі товари, вартість яких визначається винятково їх рідкісністю: скульптури, картини, монети, книги, особливі вина, які виготовляються в обмеженій кількості. Рікардо необгрунтовано відмовлявся визнати залежність величини вартості рідкісних товарів від праці як одного з факторів. Водночас він аргументовано критикував ідею Ж.-Б. Сея про те, що величина вартості товарів визначається корисністю (це могло б бути правильним лише у разі регулювання вартості товару покупцями).
Але теза Д. Рікардо про те, що товари, яким властива корисність, черпають свою мінову вартість із двох джерел: своєї рідкості і кількості праці, що необхідна для її виробництва, теж не є вичерпною. Третім вартісно-утворюючим, але опосередкованим фактором є корисність товарів. Цей висновок зумовлюють такі основні положення теорії вартості Рікардо: необґрунтованість визначення міри вартості ступенем корисності, хоча, на його думку, корисність є основою вартості; суттєве значення корисності для формування мінової вартості; заперечення справедливості тези, що корисність є регулятором вартості (за
