У зазначеному Законі перепис населення визначено як «періодичне, суцільне державне статистичне спостереження, що включає в себе збирання демографічних і соціально-економічних даних, які на встановлену дату характеризують кількість населення країни, а також оброблення, узагальнення, поширення та використання його результатів».

Тобто перепис населення розглядається як специфічне статистичне спостереження, прив'язане до конкретної дати. Воно має всезагальний характер, здійснюється за єдиною програмою, характеризується самовизначенням, конфіденційністю та централізацією управління.

Наведемо основні принципи перепису населення [14]:

• регулярність і періодичність, що забезпечує послідовність і порівнянність отримуваних результатів;

• загальність і одномоментність, що передбачає охоплення опитуванням всіх без винятку респондентів і отримання від них даних за станом на єдиний встановлений момент часу;

• єдність програм, а також методів проведення й обробки результатів перепису;

• персоніфікованість первинних даних, тобто отримання інформації безпосередньо від конкретної фізичної особи та самовизначення респондентів;

• конфіденційність первинних (персональних) даних, яка забезпечується законом;

• централізоване керівництво й координація всіх робіт щодо підготовки та проведення перепису населення, а також обробки, узагальнення, поширення та використання його результатів.

Правовою основою Всеукраїнського перепису населення стали Конституція України, закони України «Про Всеукраїнський перепис населення» та «Про державну статистику», законодавство України про інформацію та інформатизацію, інші нормативно-правові акти, а також чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Мета перепису населення полягала в отриманні «достовірних, об'єктивних та цілісних даних щодо різноманітних характеристик населення країни в цілому та кожній адміністративно-територіальній одиниці для інформаційного забезпечення управління та прогнозування соціально-економічного розвитку, а також розроблення та реалізації державної політики з питань народонаселення» [14].

Програмою перепису населення був передбачений перелік основних первинних (персональних) даних про респондента, а саме: склад та родинні стосунки членів домогосподарства, стать, вік, дата і місце народження, сімейний стан, етнічне походження, освіта, джерела засобів існування, зайнятість, міграційна активність, житлові умови.

Важливим теоретичним і методичним питанням при проведенні переписів є питання категорій населення, які слід враховувати. Поняття «категорія населення» слід розуміти як загальну характеристику сукупності жителів певного населеного пункту, певної території залежно від їх зв'язку з цією територією [25, с. 175]. У цьому контексті слід мати на увазі такий зв'язок населення з територією, який відображає, що певна особа є постійним жителем конкретного населення пункту чи перебуває на його території тимчасово. У підручнику «Курс демографії» зазначається, що «теоретично можна уявити собі населення як сукупність людей поза зв'язком з місцем їх проживання. Проте, говорячи про населення, маємо на увазі населення конкретної країни або тієї чи іншої її частини (області, міста, району). Оскільки люди переміщуються, змінюють місце проживання, щоб визначити населення певної території, необхідно вирішити, яких людей вважати такими, що належать до населення цієї категорії, а яких — ні» [19, с. 171].

Тому під час перепису населення дуже важливим є питання, кого з респондентів вважати жителями цієї території, а кого — ні, хто проживає в цьому населеному пункті постійно, а хто перебуває в цій місцевості тимчасово, на момент перепису.

Статистика населення розрізняє три категорії населення: постійне, наявне та приписне (юридичне). Ці категорії населення були запроваджені А. Кетле.

Постійне населення — це сукупність осіб, які постійно живуть у певній місцевості незалежно від того, де вони реально перебувають на момент перепису населення і чи включені вони до списків жителів цієї території. Тобто постійне населення — це основна категорія населення, що об'єднує людей, для яких певний населений пункт або територія є місцем звичайного проживання в цей час [22, с. 39]. Критерієм для того, щоб зарахувати людину до категорії постійного жителя певної місцевості, є певний термін проживання її в конкретному пункті. У різних країнах такі терміни різні, але вони обчислюються кількома місяцями (шість місяців, рік).

Наявне населення — це ті особи, що перебувають у певній місцевості в певний момент часу незалежно від того, скільки часу вони тут перебувають і чи включені вони до будь-яких списків [22, с. 39].

Крім того, у складі постійного населення можна виокремити тимчасово відсутніх, а в складі наявного — тимчасово присутніх. Тому між постійним та наявним населенням існує така залежність [22, с. 40] :

де ПН — постійне населення; НН — наявне населення; ТП — тимчасово присутнє населення; ТВ — тимчасово відсутнє населення.

Юридичне (приписне) населення — це сукупність людей, які включені у списки жителів конкретної території, тобто прописані на цій території (місті, селі, районі). Нині ця категорія населення поступово втрачає своє значення.

З переписами населення пов'язаний інший вид демографічних статистичних спостережень — поточний облік демографічних подій на певний момент часу, тобто реєстрація цих подій у міру їх настання. Відповідно до чинного порядку шлюби та розлучення реєструються в органах запису актів громадянського стану, а переїзди — в органах внутрішніх справ та прикордонної охорони. Крім реєстрації самої демографічної події (народження, смерті, шлюбу, розлучення) поточний облік демографічних подій передбачає також зазначити деякі характеристики осіб, з якими відбулася та чи інша подія. Такі характеристики (ознаки) необхідні для здійснення демографічного аналізу.

Поточний облік руху населення (насамперед облік подій природного руху) теж утверджувався й розвивався поступово. «Спочатку потреба в такій реєстрації виникла в західноєвропейської церкви для оформлення оплати віруючими здійснення обрядів взяття шлюбу, церковного розірвання шлюбу, хрещення новонароджених і поховання померлих... Але згодом і держава почала виявляти інтерес до обліку подій природного руху населення, і церковні записи проведення обрядів стали використовуватися для цілей державної статистики. Поступово держава почала контролювати ведення церковних реєстраційних книг, встановлювати правила, за якими ці книги мало вести духовенство. З кінця XVIII ст. в Європі реєстрація подій природного руху населення почала переходити від церковних до громадських органів (у Франції — з 1792 р., Бельгії — 1796, Голландії — 1822, Великобританії — 1837, Італії — 1865, Іспанії — 1871, Німеччині — з 1875 р. У Росії перші спроби запровадити церковну реєстрацію подій природного руху населення припадають на середину XVII ст. Пізніше Петро I своїм указом від 14 квітня 1702 р. звелів вести записи народжень і смертей у парафіяльних церквах Москви та подавати щотижня відомості про кількість хрещень і поховань у Патріарший Духовний приказ. У 1722 р. Петро I видав новий указ вже про повсюдне ведення метричних книг для православного населення. Відтоді й починається історія поточного обліку подій природного руху населення в Росії.

Наступники Петра І жодної турботи про цей бік суспільного життя не виявили. Лише за часів Катерини II зусиллями видатних вчених — географа Антона-Фрідріха Бюшинга (1724-1793) та історика Августа-Людвіга Шлецера (1735-1809) були розроблені в 1763-1764 рр. зразки звітних відомостей. Парафіяльні священики були зобов'язані подавати звіти в Синод, а звідти їх пересилали в Академію наук. Указ про це підписала Катерина II 29 лютого 1764 р. Згодом з'явилися відповідні закони про запровадження обліку подій природного руху населення для неправославних народів Росії: для лютеран — у 1764 р., для католиків — у 1826, для мусульман — у 1828, для іудеїв — у 1835 р.

Нова історія поточного обліку природного руху населення Росії розпочалася після більшовицької революції 1917 року. Уже 18 грудня 1917 р. було видано декрет «Про громадянський шлюб, про дітей та про введення книг актів стану». А ще через місяць декретом від 23 січня 1918 р. (про відокремлення церкви від держави) функції реєстрації актів громадянського стану були передані від церкви до громадянських органів. У міських поселеннях — спеціально створеним для цього відділам (або бюро) записів актів громадянського стану (загс), у сільських місцевостях — сільським органам управління. Ця система існує й сьогодні» [4, с. 71-72].

Джерелами інформації про населення є також списки та реєстри населення.

Списки населення формуються в процесі діяльності різних державних та громадських організацій. Вони складаються для вирішення якихось конкретних завдань. Такими, наприклад, є списки виборців, платників податків, військовозобов'язаних, списки працівників окремих підприємств, домові книги в містах та книги погосподарського обліку в сільській місцевості тощо.

Своєрідними списками населення можна вважати реєстри. Ведення реєстрів ставить не будь-яку конкретну мету, а має характер суто демостатистичного обліку. Тому вони охоплюють усе населення країни. Сама ідея й спроби ведення реєстрів не нові, але практичне запровадження такого обліку стало можливим лише із застосуванням електронно-обчислювальної техніки.

«Правила ведення реєстрів населення досить складні, тому цей спосіб обліку вживаний до категорії юридичного населення у країнах з невеликою чисельністю жителів і територією, з порівняно високою загальною культурою населення. Правила, обов'язкові для дотримання на всій території країни, передбачають участь кожного її мешканця у процедурі реєстрації населення в одній з громад (муніципалітеті, парафії). Він зобов'язаний повідомляти про всі