На православному ґрунті творче осмислення проблеми християнство і демократія – заслуга творців так званого російського релігійно­філософського ренесансу. Тут маємо згадати прізвища Павла Новгородцева, Миколи Бердяєва, Бориса Вишеславцева, Георгія Федотова…

Спробуємо коротко викласти концепцію церковно­державних стосунків, сформульовану вищезгаданими мислителями і, додамо від себе, глибоко укорінену в самому євангельському вченні.

Вихідне положення цієї концепції – гетерогенність держави і Церкви: "Царство моє не від цього світу" (Ін. 18:36). З нього випливає найбільш загальний принцип християнського ставлення до світської влади: "Віддайте кесареве кесареві, а Боже - Богові" (Мт. 22:20).

Отже, Церква не входить в антагонізм з будь-яким режимом, що визнає за людиною певну духовно­моральну автономію і не претендує на те, що "Боже". Великий християнський філософ і богослов Аврелій Августин стверджує: "Хіба людині не байдуже, під чиєю владою вона житиме – аби лише можновладці не силували її до нечестя та несправедливості" Августин Аврелий. Творения: в 4 т. – Спб.: Алетейя; К.: УЦИММ­Пресс, 1998. – Т. 3: О Граде Божием: кн. І­ХІІІ. – 1998. – С. 222­223..

Проте гетерогенність держави і Церкви не означає їх взаємної незалежності. Церква завжди свідчитиме про етичну якість влади, бо, на її глибоке переконання, "Володарі страшні не для добрих діл, а для злих. Хочеш не боятися влади? Роби добро - і матимеш від неї похвалу… Якщо зло робиш, бійся: бо не даремно він [володар] носить меча" (Рим. 13: 3­4).

Отже, Церква стоїть на сторожі моральності влади. Щойно влада бере на озброєння політичний макіявелізм – голос Церкви набуває звучання пророчого викриття. Як приклад такого християнського служіння згадаймо хоча б Послання Патріарха Тихона (Бєлавіна) Раді Народних Комісарів від 13/26 жовтня 1918р.: "Ви поділили весь нбрід на ворогуючі між собою стани і вкинули його у небувале за жорстокістю братовбивство. Любов Христову ви відверто замінили ненавистю і, замість миру, штучно розпалили класову ворожнечу. І не видно кінця розпочатій вами війні… Спокусивши темний і неосвічений нбрід можливістю легкої і безкарної наживи, ви запаморочили його совість, заглушили в ньому відчуття гріха; але якими б назвами не прикривалися злодіяння – вбивство, насильство, розбій завжди лишаться тяжкими і волаючими до Неба про помсту гріхами і злочинами" Регельсон Л. Трагедия Русской Церкви 1917­1945. – Paris: YMCA­PRESS, 1977. – С. 252­253..

Далі. Церква стоїть на сторожі людини, боронячи її право на гідність і достойні, такі, що відповідають християнському уявленню про людину та її місце у всесвіті, умови існування. Тому так гостро для Церкви стоїть соціальне питання. При невтручанні у визначення конкретних механізмів соціального захисту, Церква ніколи не визнає нормальним стан полярного розшарування суспільства за майновою ознакою: "Горе тим, що долучають будинки до будинків і поле до поля приточують, так що місця бракує іншим – ніби самі сидять серед краю!" (Іс. 5:8).

Ще. Церква висуває до влади вимогу бути справедливою. Рівність всіх перед законом – ідея, що бере свій початок з Біблії: "Судіть суд по правді… А вдови й сироти, чужинця та вбогого не гнобіть" (Зах. 7: 9­10).

Про християнські вимоги до політики можна говорити довго Зацікавлених відсилаємо до книги Журне Шарль. Христианские требования в политике. – К.: Дух и Литера, 1998. – 465с., проте й сказаного достатньо, щоб стверджувати: Церкві аж ніяк не байдуже, в якій державі живуть її вірні.

Тепер подивимось на ті самі взаємини з іншої – державної – точки зору. Тут ми знову ж таки маємо одразу призюмувати, що державі не може бути байдуже, з яких громадян вона складається. Спадає на згадку американське прислів’я, цитоване залюбки членом Міжнародної правничої групи (США) Лорен Хомер: "Якщо народ має Бога у своєму серці, – немає потреби поліцейському стояти на сторожі, а якщо народ не має Бога у своєму серці, – поліцейський не в змозі утримати порядок" Хомеp Л. Закон та свобода: свобода віpи у контексті пpавових вимог // Свобода віpовизнання: Цеpква і деpжава в Укpаїні… – С. 197.. Дійсно, моральне здоров’я підданих – запорука могутності держави. Проте, як це не парадоксально, держава не здатна продукувати вічні цінності, на яких ґрунтується моральний імператив. Це знали стародавні греки, які не заохочували, а подеколи й прямо переслідували вільнодумство, аргументуючи це тим, що воно розхитує громадську мораль Не маючи напохваті відповідних джерел, пошлемось на неодноразово цитованого нами М. Бабія: "Незважаючи на те, що афінська демократія ґарантувала значну свободу слова і думки, … «офіційна ідеологія» ставилась негативно до будь­якої нечемності стосовно богів, релігії, культових обрядів, традиції. Навіть незначні випади проти релігії і богів розцінювались як «нечестивість». Остання, завдяки специфічному характеру давньогрецької релігії, вважалась небезпечною для держави, а отже, і для демократії." (Бабій М.Ю. Свобода совісті… – С.15). . Це підтверджує й повне банкрутство Морального кодекса строителя коммунизма, що намагався замінити Декалог та Нагорну проповідь.

Таким чином ми приходимо до висновку, що держава потребує на релігію, яка є "особливим, невичерпним джерелом творчої динаміки людського життя" і водночас "лабораторією особливих і притому життєво важливих для суспільства в цілому форм соціального, морального, благодійного та загальнокультурного служіння людей" Ворожейкина Т., Рашковский Е., Умнов А. Гражданское общество и религия // Мировая экономика и международные отношения. – 1997. – № 8. – С. 114..

Отже,