По­друге, поставлені в правильну перспективу християнські цінності і "святині" сучасної цивілізації взаємодоповнюють одне одного і потребують одне на одне. Принципова відкритість, незавершеність, інваріантність сучасного суспільства передбачають існування трансцендентних цінностей, які держава (да і самй суспільство, зрозуміле як "людське, надто людське") не спроможні продукувати з себе.

По­третє, ці трансцендентні (або ж релігійні) цінності, в силу самої своєї природи, не можуть бути нав’язані людині зовні, силоміць – їх прийняття відбувається через недетерміновану гетерогенними чинниками віру у акті свідомого вибору. У створенні умов для такого вибору – релігійне виправдання свободи як «святого святих» сучасної цивілізації.

По­четверте, релігійні цінності є тими підвалинами, на яких стоїть сучасна (як, по великому рахунку, і будь­яка інша) цивілізація. Їх не видно, тому про них часто забувають. Проте "без цінностей духовних вихолощуються й цінності загальнодемократичні" Ворожейкина Т., Рашковский Е., Умнов А. Гражданское общество и религия // Мировая экономика и международные отношения. – 1997. – № 7. - С. 76..

Сбме в силу цього, і це вже по­п’яте, суспільство, що піклується про своє майбутнє, не може бути релігійно індиферентним. Воно, додержуючи третього з наведених тут принципів, не повинно зазіхати на особисту релігійну свободу і має утримуватись від втручання у суто церковну сферу, але при цьому природним для нього є активна співпраця з церквою в сфері "спільної юрисдикції", як­от: соціальне служіння, освіта, культура тощо.

По­шосте, знову ж таки через зацікавлене ставлення до релігії держава може і повинна стати на заваді псевдорелігійному тоталітаризму, який зазіхає на свободу людини та моральні підвалини суспільства. При цьому безумовно має бути додержано принцип поваги до духовної автономії людини, невтручання держави у її особисту релігійну (або псевдорелігійну) практику. Держава не має критеріїв визначення істинності релігії – вона лише має обов’язок стояти на сторожі прав і свобод своїх громадян, а отже, адекватно реагувати на будь­які експерименти над людською психікою.

І останнє, сьоме. В силу універсальності християнського вчення (на відміну від інших традиційних релігій) універсальними є цінності породженої ним сучасної глобальної цивілізації, які можуть трансформуватися в будь­який національний контекст, творчо запліднюючи його і не руйнуючи при цьому унікальності кожної конкретної культури.

В цих семи пунктах викладено постулати тої загальної, філософсько­соціологічної концепції державно­церковних відносин, про нагальну потребу в якій ми казали у вступі до цієї роботи.

Як зазначалося вище, наша концепція не є соціологічною експлікацією релігійних дугматів: ми свідомо і послідовно уникали такого підходу, який був би виправданий для богословського або канонічного дослідження, але є неприйнятним для юридичної розвідки – принаймні в сучасному розумінні юридичної науки. Тому ми брали основні суспільствознавчі та правознавчі категорії як певну данність і вже у відношенні до них розглядали релігію як таку та окремі її прояви.

При розробці нашої концепції за основу брався принцип внутрішніх, іманентних державі і суспільству потреб, як визначальних для пошуку оптимальної, самою природою двох інституцій обумовленої моделі державно­церковних відносин. Це дає нам право перейти до аналізу на відповідність цій загальній, не юридичній по своїй суті концепції власне правових норм.

Примітки

Розділ 3

Міжнародні стандарти в галузі свободи совісті

Кожен має право на свободу

думки, совісті та віросповідання.

Загальна декларація прав людини

Переходячи до аналізу міжнародних стандартів у сфері свободи совісті, зазначимо, що джерела, в яких вони містяться природно поділяються на чотири категорії. Перша – це універсальні міжнародні акти, прийняті ООН. До другої та третьої належать документи реґіонального характеру: акти, прийняті в рамках європейських міжнародних організацій (Рада Європи, ОБСЄ) та документи посталої на теренах колишнього СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД). Зрештою, четверту групу складають двосторонні міжнародні договори України, в яких є норми присвячені свободі віросповідань. Для зручності і через значну диспропорцію значущості актів, що належать до першої і другої та третьої і четвертої груп, дві останні ми розглядаємо в одному підрозділі.

Наведена класифікація визначає послідовність нашого аналізу. Виправдана така послідовність і з іншої точки зору. Якщо в універсальних актах проголошено обов’язковий мінімум свобод, певні загальні принципи та засади правового реґулювання у якийсь сфері, то реґіональні акти – в силу більшої схожості традицій держав того або того реґіону – розвивають та поглиблюють універсальні принципи, висуваючи додаткові вимоги до країн, які підписали той або той акт. Норми двосторонніх договорів, як правило, проголошують відомі права та свободи, наголошуючи на ґарантіях цих прав для певного кола суб’єктів відповідних правовідносин.

Отже, можна стверджувати, що кількість зобов’язань держави збільшується при переході від універсальних до реґіональних актів. Причому договори реґіонального або двостороннього характеру, як правило, припускають, що їхні учасники вже прийняли на себе зобов’язання щодо додержання більш універсальних норм, визнавши обов’язковість для себе відповідних міжнародних актів. Так, європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод вже в преамбулі містить посилання на Загальну декларацію прав людини Частина 5 преамбули Конвенції про захист прав людини та основних свобод (При всіх посиланнях на Конвенцію використовувався її офіційний переклад українською мовою: Конвенція про захист прав людини та основних свобод (офіційний переклад) // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 1999. – № 2. – С. 15­44.), Заключний