акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі – на Загальну декларацію та Статут ООН Частина 8 розділу VII Повага до прав людини і основних свобод, зокрема на свободу думки, совісті, релігії та переконань Заключного акту НБСЄ: Международные акты о правах человека: Сборник документов / Сост. В.А. Карташкин, Е.А. Лукашева. – М.: Изд. группа НОРМА–ИНФРА · М, 1999. – С. 642., Статут Співдружності Незалежних Держав – на Статут ООН, Гельсінський Заключний акт та "інші документи" НБСЄ Частина 3 преамбули Статуту СНД: Международные акты о правах человека… – С. 694., Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між Україною і Республікою Грузія – на "загальновизнані норми міжнародного права, цілі і принципі Статуту ООН, Гельсінський Заключний акт та інші документи НБСЄ" Частини 5 та 6 Договору про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між Україною і Республікою Грузія, підписаного 13 квітня 1993 року, ратифікованого 24 лютого 1994 року, який набув чинності 07 вересня 1994 року: <http://www.rada.kiev.ua/ cgi-bin/putfile.cgi. .
Зробивши ці вступні зауваги, перейдемо до безпосереднього аналізу міжнародноправових актів, що містять норми про свободу совісті.
3.1. Універсальні міжнародні акти.
Як ми вже зазначали вище, універсальні норми в галузі прав людини містять договори та інші акти, прийняті в рамках ООН. Серед них найважливіші – Статут ООН, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії або переконань. Причому цей перелік відбиває не лише хронологічний порядок прийняття названих актів, а й їх певну "еманацію" та розвиток: в кожному наступному договорі право на свободу совісті розкривається повніше, ніж в попередньому, але на підставі визначених у попередньому документі підвалинах.
1. Статут ООН.
Статут ООН є основоположним документом для світового співтовариства. Можна стверджувати, що саме цим актом було визначено принципи та пріоритети повоєнного розвитку людства. Саме тому ми вважаємо, що норми Статуту, які стосуються питань свободи совісті, закладають юридичну першооснову усього правового реґулювання у цій специфічній сфері.
Зміст усіх цих норм (а їх у тексті Статуту всього чотири) визначається цілями Організації Об’єднаних Націй, що сформульовані в 1 статті розглядуваного акту. Так, пункт 3 статті проголошує, що одною з цілей ООН є "здійснювати міжнародне співробітництво… в заохоченні і розвитку поваги до прав людини та основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови та віросповідання", а пункт 4 – "Бути центром для узгодження дій націй у досягненні" цієї мети.
Стаття 55 говорить, що ООН сприяє "загальній повазі і додержанню прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови та віросповідання", стаття 76 – що однією із задач міжнародної системи опіки ООН є "заохочувати повагу до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови та віросповідання", зрештою, стаття 13 – що "Генеральна Асамблея ООН організує дослідження та дає рекомендації з метою… сприяти здійсненню прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови та віросповідання".
Таким чином, всі проаналізовані норми Статуту ООН зводяться до проголошення принципу недискримінації особи на підставі релігії або переконань. Назвемо його першим міжнародним стандартом в сфері свободи совісті.
2. Загальна декларація прав людини.
Якщо в Статуті ООН визначено концепцію повоєнного світу, то в Загальній декларації прав людини викладено його символ віри, вистражданий у страхіттях двох світових війн. Резолюція 217-А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН, якою прийнято та проголошено Декларацію, говорить, що документ має правити за "певний зразок, відповідати якому мають прагнути всі народи і всі держави" Частина 8 Преамбули Загальної декларації. Загальна декларація прав людини. – К.: УПФ. Видво "Право", 1995. – С. 4.. Оскільки Декларацію було прийнято у вигляді резолюції Генеральної Асамблеї ООН, її положення носять рекомендаційний характер. Проте, як слушно зауважують Карташкін та Лукашова, "потрібно враховувати, що в міжнародному праві поруч з договором в нормотворчому процесі значну роль відіграє звичай, що формується у міжнародній практиці держав й поступово визнається ними в якості обов’язкової правової норми. Таким чином зараз права і свободи, проголошені у Загальній декларації, розглядаються як юридично обов’язкові звичайні або договірні норми" Международные акты о правах человека… – С. XVII..
Найбільш цікавою в плані нашого дослідження є стаття 18 Декларації. Її відлуння можна знайти практично в кожному міжнародному або національному акті, присвяченому правам людини. І це зрозуміло, бо сбме в ній вперше проголошено позитивні норми, якими визначено зміст поняття свобода совісті. Поперше, у названій статті проголошується право кожної людини "на свободу думки, совісті і віросповідання"; подруге, визначається зміст цього права, а саме: 1) свобода змінювати свою релігію або переконання та 2) свобода сповідувати свою релігію або переконання; потретє, визначено форми сповідання релігії (в сенсі, про який йшлося у першому розділі цієї роботи): а) одноособово або колективно ("спільно з іншими"); б) прилюдно або приватним чином; в) в ученні, богослужінні та здійсненні релігійних ритуальних обрядів.
Потрібно згадати також положення ст. 29 Декларації. Воно проголошує, що "кожна людина, здійснюючи свої права і свободи, повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання й поваги прав і свобод інших та з метою задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві". В силу універсального характеру 29 статті її положення відносяться також і до