свободи совісті. Це принципово, бо саме в цій статті сформульовано принцип відповідності обмеження прав та свобод меті цього обмеження, а саме: 1)забезпеченню належного визнання й поваги прав і свобод інших, 2)задоволенню справедливих вимог а)моралі, б)громадського порядку, в)загального добробуту.
Одразу зробимо кілька ремарок на берегах 18 статті. Перша. В ній немає письмової згадки про право людини мати релігію або переконання. Але це право, вочевидь, призюмується, оскільки, не маючи релігії або переконань, не можливо їх змінити і тим паче сповідувати. Друга. Творці Декларації, як між іншим і автори першого закону про свободу совісті – Міланського едикту, не визнали за потрібне окремо проголошувати право особи не сповідувати жодної релігії. І це, на наш погляд, зрозуміло: в статті йдеться про право, а не про обов’язок – відмова скористатися цим правом і є, по суті, реалізацією права бути атеїстом Говорячи про атеїзм, ми маємо на увазі агностицизм як принципову відмову людини від пізнання того, що не підвладне логічному дискурсу. Войовничий атеїзм за всіма ознаками є однією з форм релігії, яка має свій обряд, символ віри, незаперечуваних авторитетів, обов’язок поширювати свою віру тощо..
3. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права.
Пакт про громадянські та політичні права, два факультативні протоколи до нього складають разом із Загальною декларацією та Пактом про економічні, соціальні та культурні права Міжнародний Білль про права людини – найавторитетніше джерело міжнародного права у цій галузі. Відповідно до задуму авторів Білля, в Декларації було проголошено основні права та свободи (на те вона й декларація). Пакти були покликані розвинути закладені в ній основи та випрацювати юридичний механізм захисту прав людини та основних свобод. Оскільки право на свободу совісті відноситься до прав громадських і політичних, надалі ми говоритимемо сбме про Пакт про громадянські і політичні права (далі – Пакт).
Як випливає із сказаного вище, Пакт містить більше норм, що реґулюють відносини у сфері свободи совісті, аніж Декларація. Так, тільки про принцип недискримінації на підставі релігії йдеться у 2, 20, 24 та 26 статтях. Причому ст. 24 спеціально спрямована проти ущемлення прав дітей, а статті 24 і 26 вимагають обов’язкового законодавчого закріплення заборони дискримінації та закликів до неї, а також ефективного правового захисту від будьяких проявів дискримінації. Показово, що ст. 4 Пакту визначає право на свободу совісті як таке, від зобов’язань щодо додержання якого державиучасники не можуть відступити навіть за надзвичайних обставин, коли "життя нації знаходиться під загрозою".
Стаття 27 спеціально говорить про право національних або релігійних меншин "сповідувати свою релігію та виконувати її обряди". В статті 8 згадується право людини на проходження альтернативної військової служби на підставі релігійних переконань, проте вирішення питання про надання віруючим такої можливості віднесено цілковито до компетенції кожної окремої держави.
Зрештою, стаття 18 статті Пакту спеціально присвячена праву кожного "на свободу думки, совісті та віросповідання". Її перша частина майже слово в слово повторює стаття 18 Декларації, тому не будемо докладно зупинятися на ній – зазначимо лише, що норма Пакту говорить про право "мати або приймати релігію чи переконання на власний вибір" замість свободи "змінювати релігію або переконання" в Декларації. Про співвідношення цих формулювань ми говорили вище.
В частині другій статті 18 підкреслюється неприйнятність звуженого тлумачення права, проголошеного частиною першою. Частина третя є конкретизацією загального положення статті 29 Декларації щодо права на свободу совісті. В ній "справедливі вимоги добробуту" замінено на "охорону здоров’я", інші підстави законного обмеження прав і свобод залишено без змін. Як на нас, таке формулювання потрібно визнати вдалим і виправданим, оскільки релігія набагато більше стосується здоров’я людини, аніж її добробуту. До того ж, маючи на увазі практику психічної агресії тоталітарних сект, можна і потрібно говорити про небезпеку окремих форм ерзацрелігійності для здоров’я людини.
Остання, четверта частина статті 18, є новелою щодо положень Загальної Декларації. Вона ґарантує право "батьків і в певних випадках законних опікунів забезпечувати релігійне і моральне виховання своїх дітей відповідно до своїх власних переконань". В принципі, цього права доволі важко позбавити. Але його реалізацію може вкрай ускладнити практика "громадського" виховання дітей в дусі "відданості" чи то фюреру чи то комуністичним ідеалам, будьякій іншій квазірелігійній ідеології. Тому в Пакті й сказано сбме про "повагу до свободи батьків" виховувати дитину в певній традиції. Це ще один міжнародний стандарт щодо свободи совісті. Зауважимо, що цей принцип напряму пов’язаний з повагою держави до релігії взагалі, визнання за нею статусу суспільно корисного, проте гетерогенного державі феномену.
Закінчуючи аналіз Пакту про громадянські та політичні права, зупинимось коротко на контрольному механізмі, створеному відповідно до положень цього договору. Контрольним органом, покликаним стежити за додержанням державамиучасницями взятих на себе зобов’язань в галузі прав людини, є Комітет з прав людини. Україна визнала компетенцію Комітету приймати й розглядати повідомлення, що надсилаються особами, які перебувають під юрисдикцією України, про порушення Україною взятих на себе зобов’язань Див. Постанову Верховної Ради УРСР від 25 грудня 1990 року № 582-XII Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. – ВВР. – 1991. – № 5. – Ст. 26. . Отже, окрім звітів Комітету про стан додержання прав людини в нашій державі, вона – у разі відповідного звернення зацікавленої особи – має враховувати міркування