Ми маємо на увазі прийняту в Римі 4 листопада 1950 року європейську Конвенцію про захист прав людини та основних свобод та ухвалені в подальшому протоколи до неї. Цікава концепція цього документу. Перелік проголошених у ньому прав і свобод вужчий за аналогічний перелік Загальної Декларації, і тим більш – за перелік обох Пактів. Цінність Конвенції в іншому: нею вперше запроваджено міжнародний механізм контролю за додержанням державами­учасницями взятих на себе зобов’язань в сфері прав людини. Як показала історія, ефективний і дієвий механізм. Через 20 років його наслідує Американська конвенція про права людини, а через 30 – частково відтворить Африканська Хартія прав людини та народів.

Є ще одна принципова засада, що різнить Конвенцію від усіх розглянутих нами вище універсальних актів. Скориставшись набутками загального права, творці Конвенції заклади до неї механізм збільшення обсягу вреґульованих нею конкретних правовідносин без прийняття додаткових міждержавних угод. Йдеться про прецендентне право, витворене Європейським Судом з прав людини відповідно до 32 статті, яка поширила його юрисдикцію "на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції".

Показово, що Європа не обмежилась конкретизацією прав людини через практику утворених Конвенцією Комісії та Суду. Вона пішла також шляхом традиційного для континентального права статутного вреґулювання певних питань, що не ввійшли до універсальних документів Тут, звичайно, не можна проводити різкої межі між актами НБСЄ/ОБСЄ та Конвенцією, оскільки нормативний матеріал останньої також постійно зростав коштом протоколів, яких загалом прийнято 11. Проте у вужчому сенсі, в сфері свободи совісті, наша теза є достатньо коректною, оскільки "право на свободу думки, совісті та віросповідання" та пов’язані з ним права (пункт 3b) статті 4 та стаття 12) проголошено безпосередньо в Конвенції і доповнено лише раз – статтею 2 Протоколу №1.. Так сбме в актах, прийнятих в межах НБСЄ/ОБСЄ, держави­учасниці взяли на себе найширші зобов’язання щодо "забезпечення свободи особи сповідувати релігію або віру" Пункт 16 Підсумкового документу Віденської зустрічі держав – учасниць НБСЄ: Международные акты о правах человека… – С. 651..

Можна стверджувати що діяльність Ради Європи, з одного боку, та ОБСЄ, з іншого, визначають "європейський клімат" в сфері прав людини. Тому наш аналіз європейських реґіональних актів, які проголошують та ґарантують релігійну свободу, стосуватиметься власне документів, прийнятих в рамках двох цих двох структур або їхніми уповноваженими інституціями.

1. Конвенція про захист прав людини та основних свобод.

Як ми вже зазначали, Конвенція, проголошуючи певні права та основні свободи, часто­густо і то неповно повторює Міжнародний Білль про права людини. Це в повній мірі стосується права на свободу думки, совісті та віросповідання. Частина 1 статті 9 Конвенції слово в слово повторює статтю 18 Декларації, а частина 2 – часину 3 Пакту про громадянські та політичні права, додаючи лише, що обмеження права сповідувати релігію або переконання має бути "необхідним в демократичному суспільстві".

Так само, стаття 14 Конвенції кореспондується зі статтею 2 Декларації, пункт 3b) статті 4 Конвенції – з пунктом 3с)І Пакту, а стаття 2 Першого протоколу до Конвенції – з частиною 4 статті 18 Пакту. Тому надалі ми розглядатимемо не згадані статутні норми як такі, а практику їх застосування та тлумачення Європейською Комісією та Європейським Судом з прав людини (ЄСПЛ). Що ж до змісту самих конвенційних положень зауважимо лише, що з чотирьох аналогічних за конструкцією статей Конвенції (8 Право на повагу до приватного та сімейного життя, 9 Свобода думки совісті та віросповідання, 10 Свобода вираження поглядів та 11 Свобода зібрань та об’єднання), лише стаття 9 не дозволяє державі посилатися на міркування "національної безпеки" для обмеження проголошених цією статтею прав.

Тривалий час (аж до початку 90­х років) страсбурзький Суд не визнавав жодного порушення державами – членами Ради Європи статті 9 Конвенції. Норвезька дослідниця Донна Гомьєн пише з цього приводу: "Частково це пояснюється тим, що право на свободу думки совісті та релігії людина значною мірою здійснює у своєму серці та свідомості. Тільки коли вона виявляє свої думки або переконання, держава дізнається про їх існування та характер. Але саме здійснення виявлення думок або переконань може бути пов’язане з областю питання про свободу виявлення поглядів (стаття 10) або з іншими статтями Конвенції" Гомьєн Д. Короткий путівник по Європейській конвенції з прав людини / Укр. пер. Т. Іваненко та О. Павличенко. – Львів: Кальварія, 1998. – С. 73.. Така думка в цілому збігається з нашою позицією, сформульованою при обговоренні термінологічних проблем. І це підказує нам певну послідовність дослідження: спочатку ми розглянемо, які дії держави страсбурзькі органи не вважають за порушення права на свободу совісті, і вже потуму – щу є порушенням 9 статті, на думку Суду.

Насамперед, Комісія акцентувала увагу на відмінності сповідання релігії/переконання від дій, вчинених внаслідок або під впливом релігії/переконання. У своїй доповіді у справі Ерроусміт проти Сполученого Королівства (Pat Arrowsmith against