Зрештою, сформульовано принцип, згідно з яким релігійні переконання не є підставою для невиконання встановлених законом обов’язків. Що ж до запровадження інституту невійськової (альтернативної) служби, то розв’язання цього питання віднесено до компетенції відповідних національних органів, хоча й визнано доцільність введення такого інституту в усіх європейських державах.

3.3. Інші міжнародні акти. Перші висновки

Розглянуті нами акти універсального характеру та документи, прийняті в рамках Ради Європи і НБСЄ/ОБСЕ, містять абсолютну більшість міжнародних стандартів в сфері свободи совісті, яким має відповідати національне законодавство України. Проте наш огляд буде неповним, якщо ми не згадаємо ще два різновиди джерел, в яких викладено відповідні міжнародно­правові норми, що зобов’язують Україну.

По­перше, це угоди в рамках Співдружності Незалежних Держав. Оскільки Україна не підписала в 1995 році Конвенцію СНД про права та основні свободи людини, всі її зобов’язання в сфері свободи совісті можна виводити хіба що зі статті 2 Статуту СНД, яким визначено її цілі. Але бланкетна по своїй суті норма частини 3 названої статті зводиться, фактично, до визнання "загальновизнаних принципів та норм міжнародного права та документів НБСЄ" в галузі прав людини, а отже не додає нічого нового до універсальних та європейських стандартів.

По­друге, це двосторонні договори України про дружбу, взаємодопомогу та співробітництво. В них, зазвичай, підтверджується принцип недискримінації на підставі релігії або переконань, визнання прав національних та релігійних меншин, іноді – засвідчується повага до релігійної самобутності сторін і говориться про "розвиток співробітництва по лінії релігійних організацій" Див., наприклад, статті 8, 9 та 17 Договору про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між Україною та Республікою Грузія, підписаного 13 квітня 1993 року, ратифікованого 24 лютого 1994 року, який набув чинності 07 вересня 1994 року: <http://www.rada.kiev.ua/ cgi-bin/putfile.cgi. . Отже, знову не бачимо нічого оригінального.

На цьому ми дозволимо собі закінчити аналіз свободи совісті як інституту міжнародного права. Його принципи подано наприкінці відповідних підрозділів – не будемо тут повторюватись. Задамо зараз інше питання, а радше два. Як міжнародні юридичні стандарти в сфері свободи совісті співвідносяться з основними положеннями філософсько­соціологічної концепції свободи совісті, сформульованої нами в другому розділі цієї роботи? І друге. Яке місце у національному законодавстві про свободу совісті повинні займати ці сбмі міжнародні стандарти?

На перше з поставлених питань ми відповімо так. По­перше, тези нашої концепції ні в чому не протирічать юридичним нормам відповідних універсальних та реґіональних актів. По­друге, нам здається природним, що тези охоплюють певні питання, не висвітлені в міжнародному публічному праві, і навпаки: міжнародно­правові норми містять певні правові положення, яких немає в концепції. Таке становище обумовлено специфікою юридичної та філософської матерій. Проте, якщо прискіпливим оком подивитись на проаналізований у цьому розділі правовий матеріал крізь призму запропонованої нами концепції, можна стверджувати, що юридичні акти реалізують її засобами, притаманними міжнародному праву, розставляючи при цьому де в чому відмінні від наших акценти.

Головний наголос робиться на забезпеченні правдивого релігійного плюралізму. Раз у раз підкреслюється обов’язок держави забезпечити особі реальну можливість сповідувати або не сповідувати будь­яку віру або переконання на власний вибір, а також безперешкодно їх змінювати. Дискутуються питання, пов’язані зі статусом релігійних організацій, з межами виправданого у демократичному суспільстві державного втручання у релігійні справи, з конкуренцією обов’язку виконувати вимоги закону і права діяти відповідно до власних переконань, проте сама свобода сповідувати та змінювати релігію або переконання залишається тою незаперечною аксіомою, з якої виводяться всі теореми міжнародно­правового інституту свободи совісті. Нагадаємо, що в нашій концепції свобода совісті розглядалась не як абсолютна, самодостатня цінність, а як необхідна (проте недостатня) передумова здійснення самореалізації людини через вільне слідування трансцендентним позитивним змістовним цінностям, що за своїм статусом вищі за свободу як таку.

І тут доречно перейти до проблеми співвідношення національного законодавства і міжнародного права в сфері прав людини. Зрозуміло, що останні, по причині своєї універсальності, реґулюють мінімум суспільних відносин, ґрунтуючись не на історичній традиції і не на конкретиці реалій сьогодення у тій або тій окремій державі, а виключно на вірі в те, що "всі люди народжуються вільними й рівними за своєю гідністю та правами; вони наділені розумом і совістю та повинні діяти один стосовно одного в дусі братерства". Лев’яча частка нормативного регулювання навіть у такій необділеній увагою міжнародного права галузі як права людини припадає на національні правові системи.

Сбме в межах конкретної держави формується завершена і в певному сенсі самодостатня система правових норм та інститутів. Якщо вдатися до алегорії, можна стверджувати, що міжнародно­правові норми мають бути покладені у підвалини національних законодавств. Проте як на однаковому фундаменті можна звести куди які різні будівлі, так і визнання принципів міжнародного права й імплементація його норм не стає на перешкоді створенню унікальної архітектури національного права. Причому сбме національні правові норми мають відбивати як культурно­історичну традицію певного народу, так і всю конкретику його сучасного становища. Мистецтво законодавця полягає в тому, щоб знайти правильний баланс між універсальним і оригінальним, загальним і конкретним, причому універсальних рецептів тут немає: suum cuique,